isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017
4. Великий Голод 1932-1933 рр.
Автор: Адміністратор   
12.03.2011 19:47

4. Великий Голод 1932-1933 рр.

 

А люди біднії в селі,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть...

Сумують комини без диму,

А за городами, за тином

Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину – і засипають

Без домовини; дні минають.

Минають місяці – село

Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло.

                    Тарас Шевченко. „Чума”

D Село в голод. На краю чорної могили, на смертному своєму ложі селянська Україна возносила до неба молитву-волання: „Хліб наш насущний дай нам, Господи, сьогодні!..” Сьогодні, бо завтра буде вже пізно.

Трагізм усього, що відбувалося, посилювався ще й тим, що Україна прийшла до своєї Голгофи із зруйнованими церквами, з розтоптаною вірою предків, без їх моральних заповітів. Крім усього, змушували ще знімати зі стін ікони й заміняти їх „вождями” – Леніним, Сталіним, Кагановичем, Молотовим. Мабуть, щоб знали, хто ж безпосередньо відповідає за їхнє „щасливе життя”, за все те, що навколо.

Усе зруйноване! Тільки зграї вороння кружляють над сплюндрованими селами. Всюди пустка й тиша смерті. Десь моторошно виє ще не з’їдений пес. Проходять, мов привиди, через село жебраки, ледве переставляючи ноги. Сідають на стежках, під тинами, тут і вмирають. Їх ніхто не ховає – свого горя досить.

Прийшла весна. Весна, яка не пахла квітами. Люди з’їли квіти. Весна не пахла квітами, а пахла нудотним трупним духом непохованих людей. Тижнями в хатах і під тинами лежали розкладені мерці.

U Дві правди про голод: офіційна позиція влади.  Нарком землеробства СРСР Яковлєв (Епштейн) на з’їзді колгоспників-ударників у лютому 1933 р. цинічно заявив, що українські колгоспники не впоралися з посівними роботами 1932 р., а потім „...не спромоглися належним чином зібрати урожай, вони були останніми з усіх районів нашої країни у виконанні свого обов’язку перед урядом... Своєю поганою працею вони покарали себе. І з цього, товариші українські колгоспники, зробимо висновок: тепер час розплатитися за погану працю в минулому” („Правда” від 19 лютого 1933 р.) [183, 274-275]. Розплачувались голодною смертю...

Із довідки інформаційного сектора оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У від 9 лютого 1933 р. про випадки нібито вдаваного голодування з метою нездачі хліба в Харківській області: „Некорые РПК сообщают, что в борьбе против хлебозаготовок злостные несдатчики хлеба доводят свою семью до действительного голода (дети пухнут)” [153, 375].

Із довідки інформаційно-посівної групи ЦК КП(б)У від 28 лютого 1933 р. про факти голодування та смертності в Харківській області: „...Причины голодания. Как правило, среди колхозников голодают те, которые имеют наименьшее количество трудодней, а среди них особенно сильно страдают многосемейные. Однако, наряду с голоданием в результате лени [!!!][1], нежеланием  работать в колхозе, наблюдаются и факты голодания, хотя и в значительно меньшем количестве, добросовестных колхозников, имеющих большое количество трудодней. 

…Сельское руководство вместо того, чтобы разъяснять массам, что голодают только лодыри, раздувает факты голода, прикрывались этим от необходимости мобилизовать посевные фонды.

Купянский РПК сообщает только о массовой политической работе, организованной в районе, но о мерах ликвидации очагов голода не сообщает ничего» [153, 390-394].

Із доповідної записки ЦК КП(б)У Центральному Комітету ВКП(б) про хід підготовки до весняної сівби та „причини тяжкого продовольчого стану”: „...Имеются также факты, когда очень многие колхозники и единоличники под влиянием паники хлеб попрятали и в то же время голодают» [153, 443].

А місцеві газети в цей час переповнені знімками радісних молодих колгоспників під прапорами, повідомленнями про перемоги, про нагородження бригадирів-ударників. На кожних зборах колгоспників представник із району говорив, що з голоду ніхто не мре, а здихають тільки ледарі, які не хочуть працювати в колгоспі.

У цей же самий час у надтаємних документах радянських спецслужб дається абсолютно реалістична картина тогочасної трагічної дійсності. Керівні комуністи, доклавши чималих зусиль за попередні роки, щоб організувати винищення українців голодом, тепер з неприхованою цікавістю й задоволенням спостерігали за реалізацією свого сатанинського задуму.

Із особистого листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ голові ДПУ УСРР від 5 червня 1933 р. про продовольче становище в Харківській області: „Продовольственное положение по районам Харьковской области, и до того довольно тяжелое, за последнее время резко ухудшилось. …заболеваемость и смертность на почве истощения начали принимать угрожающие размеры. Имеются села, где значительная часть взрослого населения разъехалась по различным городам в поисках заработка и хлеба, оставив детей на произвол судьбы.

…в подавляющем большинстве голодают колхозники и их семьи, среди них имеются много больных и опухших на почве недоедания, помощь коим  в ряде случаев не оказывается из-за отсутствия каких бы то ни было продовольственных ресурсов. В связи с этим ежедневно умирает несколько человек.

Основными продуктами питания в пораженных продзатруднениями районах являются: собираемый на полях картофель, различные отбросы, шелуха, семена сорных растений и проч. В некоторых же районах продуктом питания также служит мясо павших животных (свиней и лошадей), …зафиксированы случаи употребления в пищу и мяса собак и кошек. Наряду с этим прогрессирует людоедство и трупоедство. Нередки те случаи, когда оставшиеся в живых родители употребляют в пищу трупы умерших от истощения детей. Также имеются ряд фактов, когда на почве недоедания члены семьи убивают более слабых, главным образом детей, употребляя мясо в пищу.

Для иллюстрации роста людоедства и трупоедства характерны такие данные:

на 1-е марта –    9 случаев

на 1-е апреля – 58     »-»

на 1-е мая –    132    »-»

на 1-е июня –  221    »-»

Полученные мною личные письма от руководителей наших райаппаратов в подавляющем большинстве рисуют крайне тяжелое положение районов.

…Трупы павших животных, как правило, хотя и зарываются в землю, но сразу же, как отойдет представитель сельсовета, извлекаются из земли и уносятся для питания. …в ряде сел часть родителей оставила детей на произвол судьбы, последние валяются в грязи, под заборами.

…В связи с этим значительно выросла детская беспризорность. Большое количество детей оставлены родителями на произвол судьбы, которые бродят по селам, занимаясь попрошайничеством. Некоторые колхозники и единоличники, не имея средств к существованию, также бродят по селам, ведя паразитический образ жизни.

За последнее время очень развились кражи по селам. Колхозники крадут друг у друга коров, лошадей, а также различные продукты питания. Краденные коровы и лошади режутся на мясо.

…Необходимо отметить, что смертность настолько приняла широкие размеры, что ряд сельсоветов прекратил регистрацию умерших.

Детская беспризорность растет с каждым днем. Дети бродят по селам и занимаются попрошайничеством. Ясли набиты до отказа, продовольствием не обеспечены, в ряде случаев дети голодают, употребляя в пищу всякие суррогаты. На этой почве отмечается большая заболеваемость детей и смертность.

...Выявлены случаи самоубийств на почве чрезмерного истощения.

В Изюмском районе продзатруднениями охвачено 14 сельсоветов[2], где в общей сложности голодает 15 тыс. человек, преимущественно колхозников. На почве чрезмерной истощенности по указанным селам за последние 5 месяцев зарегистрировано 2502 смертных случая.

В ряде колхозов правления выдают в пищу колхозникам мясо павших лошадей (колхозы Песко-Радьковского, Бригадировского, Гороховатского, М.Камышевахского и ряда других). Вместе с тем участились случаи подбрасывания родителями своих детей возле учреждений в райцентре или прямо на улице. За последний месяц подобрано и направлено в детские дома 657 беспризорных детей. Такое же примерно положение и по другим районам области, особо пораженным продзатруднениями.

...Дальнейший рост продзатруднений является прямой угрозой успешному выполнению очередных хозяйственно-политических кампаний на селе: - уборочной и прополочной. Поэтому необходимо принять срочные меры к усилению продпомощи нуждающимся районам в целях ослабления испытываемых ими продзатруднений.

Начальник Харьковского областного отдела ГПУ УССР Кацнельсон” [153, 530-535].

Із доповідної записки (з грифом „Сов.секретно”), надісланої 27 травня 1933 р. Ізюмським райкомом Комуністичної партії (більшовиків) України секретарю Харківського обкому КП(б)У Постишеву та голові облвиконкому Шелехесу (в той час Борівщина входила до складу Ізюмського району): „Из 118 колхозов в районе мы имеем большинство нуждающихся – находящихся в крайне тяжелом положении, которым требуется немедленная помощь. Мы имеем 11 сельсоветов (Калиново, Радьковка, Подлиман, Гороховатка, Поселок-Боровской, Пески Радьковские, Подвысокое…) в которых почти поголовно все население форменным образом голодает…

         Свыше 15 тысяч сельского населения голодают, не имея каких бы то ни было продовольственных ресурсов. Выходы на работу в колхозах в связи с этим сокращаются, нормы выработки колхозниками не выполняются, и есть массовые случаи, когда колхозников вывозят на поля неработоспособными[3] .

        Смертность на почве голода в последнее время приняла большие размеры, например: по учету ЗАГСа в январе месяце умерло 170 чел., в феврале – 277 чел., в марте – 661 чел. Причем эти данные неполные, т.к. мы имеем нередкие случаи похорон без регистрации в ЗАГСе. Точных данных о количестве умерших за май месяц мы пока не имеем, но по предварительным данным в мае умерло от голода более 1000 человек, причем большинство умирает мужского пола, взрослое население.

          Кроме того, за время с 10.04. по 25.05 умерло от истощения в районной больнице 45 чел., и подобрано трупов и умирающих на улицах, на дорогах и в поле – 284 чел.

          При поездках в села встречаются трупы умерших по 2-3 чел. Также были случаи, когда люди умирали на базаре в городе, чем создавалось нездоровое настроение среди присутствующих жен рабочих и служащих.

          …Массовое явление в последнее время набрали случаи подбрасывания родителями детей на улицы, на дороги и в город. Сейчас все детдома в районе переполнены. За последний месяц подобрано и направлено в детдома 657 детей. Беспризорность с каждым днем неимоверно растет. На почве голода, мы имеем в районе 2 случаи людоедства, о которых мы Вас своевременно информировали… Сейчас в районе никаких ресурсов нет – все источники исчерпаны…

                             Секретарь райпарткома         Бойченко

                             Председатель райисполкома  Шканд

                             Председатель рай       КК-РКИ    Лакнер

                             Нач. политотдела МТС        Ольгин” [228, 44-45].

Свідчення очевидців про голод. Страхіття голодомору до самої смерті не покидало очевидців.

Жорник Мотрона Никифорівна (с.Богуславка, х.Старий Пришиб): „І зараз як подумаю про той голод, аж мурашки по тілу побігли. Важко це згадувати”.

êVVVVVVVê

Шаповалова Ганна Іллівна (с.Богуславка, х.Старий Пришиб): „Згадую 32-33-і роки. Які ж вони були для людей нашого села важкі: голод, холод і смерть. Згадую, як ми ходили рвати на луки кінський щовель, рогіз, на піски козельки – цим ми морили голод. А як багато людей з нашого села Старий Пришиб померло. Пригадую прізвища лише декого: це Сліпченко Євсей і його дружина Мотря, їх діти – Іван, Петро, Оксана й Настя, Галкін Семен, Сліпченко Олена, Півньова Олена, Сліпченко Тимоха. Пам’ятаю, пішла до своєї подруги Галкіної Валентини, а вона лежить непритомна. Її батько Галкін Кіндрат і мати Марина вже мертві. Валя в маренні все просила їсти. Поки я зі своєю мамою Тетяною Яківною щось принесли – вже мертва”.                                           êVVVVVVVê

Жорник Любов Сергіївна (с.Богуславка, х.Старий Пришиб):  „Мерли цілими сім’ями. Прізвищ не пам’ятаю. Батьки між собою розмовляли, і я чула. Одне тільки – Морози. Була така сім’я на Пришибі, чоловік десять – уся вимерла, залишилася одна дівчинка – Зінка, найменшенька”.

êVVVVVVVê

Ісаєва Марія Лазарівна (с.Богуславка, х.Старий Пришиб):  „Дуже багато померло на Старому Пришибі: мій батько Лазур, мати Марина, брати Микола, Мишко, Панько, сестра Палажка, а я ледве вижила”.

êVVVVVVVê

Крисало Марія Никифорівна (с.Богуславка, х.Новий Пришиб): „У голод мені було 22 роки. Голод – це дуже страшно. Усі погріби були заповнені трупами людей. У мене було двоє діток, по три рочки – Василь і Клава. Я була пухла, та мусила рятувати дітей. У голод ніхто не знав, як жити далі. Кожного дня ми чекали смерті, а це так страшно. Ніхто не міг сказати, коли це все скінчиться...”

êVVVVVVVê

Панфілова Надія Никифорівна (с.Богуславка, х.Новий Пришиб): „Померла Галкіна Тетяна Никанорівна, Баглик Петро та інші. У голодовку їли собак, дохлих коней, їжаків, ловили птахів. Для тих, хто працював у полі, варили обід, але й цей пайок жінки приносили додому для своїх дітей”.

êVVVVVVVê

Жорник Парасковія Іванівна (с.Богуславка): „У мого батька Белебехи Івана Архиповича в сім’ї було 11 дітей, з них померли маленькими Микола, Ганна, Петро. Коли помирав батько, мати була у відчаї й не знала, як їй одній прогодувати стільки дітей. Батько сказав, що половину забере з собою. Так і сталося: скоро померли Олексій (сім років), Василь (два роки), Дашка і Маруся”.

êVVVVVVVê

Мягченко Ніна Григорівна (с.Богуславка): „Померли Мягченко Нестор Архипович, Мягченко Сергій Архипович…” [162]. êVVVVVVVê

Шаповалов Євген Іванович (с.Богуславка): „У Лозовій повністю вимерла сім’я мого діда Паська Бориса Семеновича, якого розкуркулили й вигнали з хати, хоча він і був середняком. Моя сестра Галенко Марія Іванівна розповідала, що багато людей з Богуславки та інших сіл померли з голоду в Зеленому Гаю, в радгоспі, де їх трупи скидали в яму з-під буряків, а потім закопували. Близько п’ятдесяти місцевих дітей-сиріт зібрали й відвезли в Сватове в дитячий будинок. Туди ж, у радгосп, сходилися наші люди, бо там була їдальня. Їм давали щось їсти, й вони тут же помирали” [222].

êVVVVVVVê

Земляна Орина Дем’янівна (с.Богуславка, х.Стара Олександрія): „Батьківська сім’я була з 12 чоловік. У голод помер мій батько Штанкевський Дем’ян Охрімович, мати – Неоніла Михайлівна (родом з Слобідки), брати – Федот і Василь. Мій брат Василь ішов з колгоспної роботи й упав на луках у сіно – так і вмер. Знайшли його тоді, коли вже сіно косили. А він уже розклався. Другий брат Федот лежав хворий, неспроможний встати від голоду, так і помер. Батько на роботі сторожував, приліг відпочити на помості й умер з голоду, бо був дуже пухлий, як і його сини. А тепер життя роблять таке, що наші онуки будуть ходити в лахмітті, як і ми ходили. Все почнеться заново”.

êVVVVVVVê

Жорник Андрій Петрович (с.Богуславка, х.Старий Пришиб): „Голод був страшний. Люди мерли, як мухи восени. Тоді багато по селах людей померло. У наших краях по півсела – гарантія. Майже в кожній сім’ї від голоду помирало по 3-4 чоловік. Та помирали не тільки з голоду. У моєї матері 15 дітей було: двоє вмерли від віспи, інші від тифу, скарлатини – залишилось четверо”.

êVVVVVVVê

Куриленко Сергій Григорович (х.Корніїївка, с.Лозова): „У 1930 р. всіх заганяли в колгоспи. Забирали корів, всю скотину, всю птицю. Шукали штиками хліб і забирали. Якщо в дворі дві корови або кінь – то вже куркулі. У Лозовій у цей час було 380 дворів. Мої батьки потікали на Донбас. Ми залишилися вдвох: я й брат Арсентій. Я ходив по селах, жебрачив, що назбираю, те й їли. Арсентій пропадав на Осколі.

Коли обшукували двори, я викопав яму в хаті й закопав мішок муки. Жили з того мішка довго. Мешкали ми тоді в Гнидовій, де колись була вісова свеклопункту в Богуславці, через дорогу. По сусідству жили брати Ольяни, ще діти. Їхні батьки теж повтікали на Донбас, а їх залишили вдома. Тут вони й померли з голоду на лежанці.

Коли в 1931 р. в колгоспі молотили зерно, не можна було не тільки взяти жменю зерна, а й дивитися. Все це робили не чужі, а свої. Ті, що жили біля Оскола, вижили завдяки тому, що ловили рибу та жаб. У 1932 р. лісники з Сенькова збирали по селах дітей-сиріт, і вони садили в Богуславці сосновий ліс, а за це їм давали по 200 грамів хліба на день.

З 1932 р. почали мерти люди, як мухи. Хто здоровіший, то їздили бричками по дворах, збирали мертвяків і вивозили в ярок. Бувало й таке, що заходили до хати, а там уже й тіла порозкладались. Щоб вижити, їли все: бур’ян, козельки, акацію – саме від неї багато померло; їли кішок, собак; їжаків ловили, обжарювали – вони жирні – і їх їли. Мерло багато, всіх прізвищ не назву, знаю тільки по іменах. Семен ішов, упав і помер... Найбільше померло літом 1933 р. Був сильний урожай, люди кинулися їсти молоді колоски і масово мерли. Коли зібрали урожай, мололи муку й давали людям по 100-200 грамів, бо багато не можна було”.

êVVVVVVVê

Яковенко Михайло Георгійович (радгосп „Лісна Стінка”, с.Сеньків): „Сам я родом з Сенькова. У голод півсела нашого вимерло, а це було в той час найбільше село Куп’янщини, слобода в сім тисяч чоловік. Пам’ятаю лише деяких: Папуця П., Папуця М., Дробітько П., Борзило Д., Борзило М., Папуця І., Кімлик С., Кімлик М., Кімлик П., Кімлик К. Я в голод трудився в радгоспі „Лісна Стінка”, там же багато робило й богуславців та загризян. Радгосп організували на місці поміщицьких маєтків Балабанова Василя Васильовича і Самарського.

Зимою-літом 1932 р. я був їздовим, возив з Куп’янська в радгосп фураж, бо був він свиновідгодівельним. Дорога проходила через Сеньків. Батько мій на той час уже помер з голоду десь під забором у Острогозьку, куди ходив міняти домашні речі на хліб – це його напарник казав. Мати посунула по сякий-такий харч до дочки Ганни в Богуславку, сил нема, опухла вся, не знала, що й робити. Декілька днів там побула та й померла в муках з голоду. Дома залишились троє маленьких діточок: Пріська, Тишко й Оринка, мої найменшенькі сестрички і братик.

У Куп’янськ їду, біля нашого двору на хвильку зупинюсь, ніби полагодити щось біля брички, в карман зерна трохи вкраду чи фуражу, або й макухи. Забіжу в хату, а вони лежать на печі й пронизливо скиглять тоненькими голосочками : „Ой, їстоньки хочу, ой, їстоньки хочу! Їсти-и-и!”. Понасипаю на припічку зерна, положу макухи їм, поставлю водички та й біжу, щоб не дай Бог ніхто не побачив. Так само, коли їду назад. Бувало, коли пошлють мене по фураж, а коли й ні. Так мої сестрички й братик і лежали на печі два чи три місяці. Повисихали, самі кості та шкура. Там же на печі й померли.

Одного разу зайшов, а їх уже нема. Стали розкладатися тіла, то сусіди й покидали їх у погріб, а там уже багато таких було. Це мені самі сусіди й розповіли пізніше. Мій молодший брат Федька десь довго вештався безпритульним між людьми, а в кінці кінців прийшов додому, а там уже нікого нема, він плаче, кричить, його добрі люди й опреділили в дитбудинок.

Так мої батьки й не записалися в колгосп, померли одноосібниками. Тоді люди були віруючі, а про  колгосп вважали, що його організував Сатана. Воліли померти, а туди не йти. Як підписався в колгосп, то так душу й продав дияволу. Та й ті, хто були в колгоспі, теж так само померли з голоду. Там спочатку хоч раз у день давали якусь гарячу сюрпу з висівок. Бідняки, що відразу записалися в колгосп, були дуже довольні: „Ага-ага! Так вам і треба!” Та прийшов і їх черед.

У 1933 р. я й сам ледве не здох з голоду. Кажу ж, працював у радгоспі „Лісна Стінка”. А, крім голоду, в ті часи ще лютувала малярія, страшно давила, багато саме від неї людей у той час померло. Тоді в наш радгосп люди з навколишніх сіл – Пришиба, Сенькова, Богуславки, Варварівки, Загризової, Василівки – юрбами йшли, щоб порятуватися, бо в радгоспі тим, хто робив, потроху давали їсти. Так от більшість дійдуть, бувало, до Лісної Стінки, знесиляться й тут же вмирають, а своїх, радгоспних, менше вмирало.

Працював я в радгоспі з першого дня непогано, старався з усієї сили, мене хвалили, навіть декілька разів премію давали, раз даже штани. Та захворів я малярією. Лежу в гуртожитку, помираю, не стільки від малярії, скільки з голоду, бо їсти іншим разом дадуть, а більшість днів, то й ні. Декілька десятків в тому бараці лежало таких пухлих, як я.

От одного разу заходить у гуртожиток директор радгоспу Калмиков Микола Борисович з уборщицею та й питає: „Оце хто? А оце?” Уборщиця розповідає. Підходять до мене й знову: „А це хто лежить?” Та й каже:

– Це Яковенко Мишко.

– Це роботящий хлопець, – став до мене гомоніти. – Ти можеш ходити?

– Та-а, погано...

А саме жнива почалися.

– Та ти постарайся прийти в Приходькове (це така балка під Білою), там курінь і їсти варять. Постарайся дійти, бо тут пропадеш.

Ну, думаю, чи дійду, зовсім же сил нема. Та й посунувся, не скільки йшов, скільки повз та котився. Цілий день так ішов, та не пройшов і половини. А сили вже зовсім покинули. Бачу, ніяк мені туди не добратися, хоч і недалечко начебто. Та директор не забув про мене й прислав свого кучера, щоб він мене підвіз туди. Цим мене і врятував. Ще й наказав кухаркам, щоб і мені давали потроху їсти, хоч я й не роблю. Отож вони мене й підгодовували. З тиждень я так пролежав, мене годували, трохи оклигав – поздоровів. Директор знову: „Поставте його сторожем до молотарки”. Це мені вже платитимуть і краще годуватимуть. Тим директор мене й порятував від голодної смерті.

Через якийсь час підскочили вночі й забрали Калмикова „чорним вороном”. Проводили якесь слідство, суд, начебто він спеціально знущався з людей, довів їх до голоду, постійно шкодив радгоспу. Попросив Калмиков, щоб викликали й мене, аби я підтвердив, що такого не було. Та й інших людей допитували, та все одно забрали його кудись. Гарний був чоловік наш директор, жалів людей, може, за те й забрали”.                                            êVVVVVVVê

Сухомлин Тетяна Яківна (с.Нова Кругляківка): „У 1932 р. восени пішла я вчитися на курси МТС у Сеньків. У Новій Кругляківці тоді був організований колгосп „Червона Україна”. Багато людей у той час побросали курси, не витримали голодування. Наш колгосп давав тоді тим, хто вчився, трохи відходів, висівок на харч. Так я й довчилася. Після закінчення курсів послали мене на практику в Глушківку. Яка вона була? Усі люди голодні, ті продукти, що нам, трактористам, потроху видавали, ходили получати гуртом, бо страшно, аби оскаженілі від голоду люди не напали на нас і за шмат хліба з висівок не повбивали. Мерли люди на ходу. Йде, йде людина, впала на дорозі – і все...

Закінчилася практика, приїхала додому. І посилає мене бригадир за посівним зерном до Куп’янська. Коні були геть знесилені, тому й запрягли троє коней і поїхали разом з уповноваженими. Так-сяк доїхали до Вузлової, бачимо: коні зовсім пристали. Уповноважені й кажуть: „Їдь потихеньку назад додому, а то коні зовсім пропадуть, а ми якось доберемося”.

Їду я назад через ліс, а вже темніє, аж бачу: світяться дві хатки. Прошуся заночувати. Коней поставили в сарай, а я в хату пішла. Віддала господарям ті відходи, що дали мені на дорогу на харчі. Лише пізніше я дізналася, що ті хазяї займалися людоїдством. Але мене не тронули.

Їду я далі. Коні все частіше становляться від виснаження. Їхати страшно, не дай Боже, кінь упаде. Відразу ж навколишні люди нападуть і розтягнуть по шматках, а мені ж за нього відповідати. Бачу: йде дядько дорогою, просить підвезти. Дибає він ледь-ледь. Жалко його та й коней жалко – пристали з голоду. Та взяла, людина ж. Трохи проїхала, дивлюсь: а він уже вмер...  Страшний був час.

Працювала на тракторі, їздили по колгоспах. Завжди голодні. Бувало, привезуть нам дерев’яні мучні ночви – то шкребе-шкребе один, а потім другий, щоб хоч рисочку в рот кинути.

Була сім’я така: хазяїн Митник Іван Фанасович, жінка, п’ятеро дітей – усі померли з голоду, залишився один син Сашко. Померли Коваленко Тимоха і його дружина Пріська, їхня дитина, а залишилися живими діти Марія, Катря, Йосип.

Люди мерли на ходу. Тим, хто на роботу ходив, давали хоч трішки похльобки, а домашні (старі, діти) їли бур’ян, калачики, кору з дерева. У великих сім’ях помирало по 5 душ, а то й вимирала вся сім’я. Кожен день їздила підвода, накидали мертвих людей і везли в ярок, а там їх ледь пригортали землею. У той час у кого була корова, так ще нічого, а в кого не було, так це видима й вірна смерть” [163].

êVVVVVVVê

Болдишева Марія Сергіївна (с.Загризове): „У мого дідуся П’яниці Якова Сергійовича було 12 дітей: Яків, Єфросинія, Євдокія, Ольга, Марія, Наталка, Сергій, Михайло, Матвій, Іван, Митро, Никифор. Вижили лише двоє – Ольга й Сергій. Голод забрав багато людей і особливо дітей. Вижило менше, ніж померло.

...Крім зазначених у газетному списку Леся Ісаєва, в Загризовій померли від голоду Пелих Ягор, його дружина Олександра та їх троє дітей; Ярема Іван (жив сам); сім’я Яреми – батько, мати і четверо дітей (Гришка, Іван, Катя...); Кулик Микита; Коваленко Вітя (1930 р.н.); Ярема Сидір і його дружина Уляна, діти залишились сиротами; в іншій сім’ї Яремів, навпаки, – батьки залишились живі, а троє дітей померло: Володька, Мишко й меншенький; Гармаш Денис, його дружина й двоє дітей; сім’я Крилєвських – батько, мати, п’ятеро дітей. Крім вищезгаданих Крилєвських, у Загризовій померло ще декілька сімей їх родичів. Всіх їх поскидали у погріб, що в дворі. Так він був повний доверху. Одних дітей там було більше десятка” [162].

êVVVVVVVê

Троценко Ганна Федосіївна (с.Загризове): „Померли з голоду Костиря Іван Микитович, Костиря Марина Микитівна, Онопко Володимир Федорович, Онопко Ганна Федосіївна, Шишкіна Рая Олексіївна, П’яниця Федір Іванович, Клименко Ганна Федорівна, П’яниця Гаврило Микитович, Двірник Йосип Йосипович, Двірник Ганна Арсентіївна, Двірник Андрій Арсентійович... Але це названі не всі люди, що загинули в голод. Це тільки загинуло за перші півмісяця на нашій вулиці. А як почати розповідати за все, то й не напишеш їх уже. Дуже вже багато... Нас врятували сусіди. Двірник Йосип Данилович був головою колгоспу „Заможне життя” й дав нам насіння буряка. На ньому й вижили”.

êVVVVVVVê

Мазанова Мотрона Григорівна (с.Загризове): „Під час голодовки помер наш дідусь Двірник Одоким. У моїй пам’яті закарбувались жахливі картини: мертвих не встигали хоронити, трупи їли криси. На все життя запам’яталося – це смак першого коржа після голоду”.        êVVVVVVVê

Степанова Раїса Петрівна (с.Загризове): „У голодовку мені було п’ять років. Мої батьки – Олим Петро Ілліч та Параска Гнатівна – жили в Загризовій. У пам’яті залишились назавжди жахливі картини: кругом лежать мертві, діти та дорослі пухлі. Батько навчався й удома був мало. А мама, як і всі, їздила в Росію, обмінювала домашні речі на крупу й пшеницю. Пекли з картоплі коржі.

У селі була група активістів, яких називали „красна мітла”. Ходили по дворах, забирали останні харчі. Заховати неможливо. Довбали навіть стіни, бо часто люди останнє закладали в комин або піч.

Ще чомусь запам’яталася сім’я Єрьоми, в них було два хлопчики десь по 10-12 років. Вони весною в балці наловили жаб, зварили й, мабуть, переїли, бо обоє померли. Їх мати на возику відвезла на кладовище  у велику яму, в яку зносили всіх померлих”.

êVVVVVVVê

Заїка Ганна Захарівна (с.Загризове): „Люди вимирали сім’ями, ось їх імена: Заїка Тихін Климович, Івашура Петро, Журавель Гнат Сидорович, Коновалов Терентій Юхимович, Гаращенко Мотря Іванівна, Гаращенко Векла Маркіянівна, Гаращенко Микола Захарович і п’ятеро його дітей, Івашура Марко Іванович, Гармаш Софія, Гармаш Омелян, Кулик Макар, Кулик Вустя, Кулик Микита, Лозова Віра, Гаращенко Нестор, Гаращенко Євдокія й п’ятеро її дітей, Олим Омелько, Олими Пріська й Микола, Гаращенко Одарка Климівна, Гаращенко Павло Климович, Колєснік Никанор, Колєснік Варька, Гресь Роман, Гресь Настя, Гресь Григорій, Гресь Ганна, Гресь Ольга”.

êVVVVVVVê

Супрун Любов Никифорівна (с.Загризове): „У нашій сім’ї Гузієватих, що жила в Загризовій, було 12 дітей. Померли з голоду: Михайло Никифорович (1926 р.н.), Марта Никифорівна (1928 р.н.), Надія Никифорівна (1923 р.н.). У Онопченко Анастасії Никифорівни, моєї сестри, було дві доньки: Марфа (1922 р.н.) і Марта (1920 р.н.) – теж померли в голодовку.

В іншої моєї рідної сестри – Гармаш Федори Никифорівни (1901 р.н.) – теж було двоє діточок: хлопчик Михайло Єгорович (1922 р.н.) і дівчинка Тетяна Єгорівна (1925 р.н.). На той час їх батько Єгор виїхав на Донбас по харчі, вона ж пішла в Шийківку виміняти буряків, щоб було що їсти діткам. Це було весною, проходила Москалівкою[4]. Там завжди з поля йшов потік талої води. Поки йшла туди, рівчак був покритий ще кригою, а коли вже верталася, лід розтав, і Федора провалилася й стала топнути, вода понесла її й клунок з харчами. Добре, що москаляни врятували. Декілька днів, змучена й застужена, відлежувалась у когось, поки не видужала. І відразу бігом додому, вже без клунка, бо занесла вода. А вони лежать обнявшись на печі мертві, вже й захололі. Чоловік приїхав, діточок нема, а жінка лежить опухла з голоду.

У третьої сестри – Степанової Єфросинії Никифорівни – теж померли дівчатка Наташа і Марфуша. Їх поховали в загризівському садку, але могилок нема й не було. У четвертої сестри – Сотник Ольги Никифорівни – померла дівчинка, її поховали в дворі. На кладовище рідко хто возив, ховали там, де помирали.

А ввечері як вийдеш на вулицю, як подує вітер, так і чути сморід смерті[5]. Розкуркулили Кочина Никифора Івановича, його й сина відправили на Соловки. Нема про них чутки й досі. А жінка Тетяна й двоє діток померли з голоду в Загризовій”.

êVVVVVVVê

Сядристий Олексій Андрійович (с.Лозова): „У Лозовій вимерло приблизно 700-800 чоловік. Особливо багато померло людей із роду Дейнек, Сядристих, Клименків, Чікол, Паськів, Левків, П’яниць, Ребрів та інших. Під час колективізації в Лозовій було 272 двори” [171].

êVVVVVVVê

Ніконова Софія Михайлівна (с.Лозова): „Розпал голоду – весна 1933-го. За зиму поїли усі припаси. Померлих збирали ті, що ще рухались. Якоїсь команди по збору трупів не було. Хоронили на трьох кладовищах, що й тепер є. В селі Лозовій померли (крім зазначених у списку Леся Ісаєва): Стрижко Петро і його дочка Марія, Стрижко Дмитро, Левенець Павло Маркович (хлопчик), Левенець Марко з сім’єю, П’яниця Наум, П’яниця Трохим з сім’єю, Дейнека Стефан, Левенець Фанас.

Під час голодовки ходили в колгосп волочити коровами. Я своєю, а Настя Дейнека та Левенець Ольга волочили колгоспними. Ми також ганяли граків з посівів. За це ми мали за день роботи по коржу й мисочці баланди. Насті та Ользі бригадир Клименко Панас давав один корж на двох. А мені давав цілий. Я похвалилася дома, що дівчатам дають корж на двох. То батько сказав, що якщо він, сукин син, дасть тобі півкоржа, то кинь йому в пику й скажи мені. А в Насті та Ольги батьки померли з голоду, їх захистити було нікому.

У голод нас добре підтримала діжка квашеної капусти та квашених огірків, які ми засолили в 32-у році. Моя мати Антоніна ходила взимку 33-го під Стельмахівку з санками й з-під снігу видовбувала мерзлі буряки. Ми потім їх також варили і їли. Ходили міняти речі в села Донбасу. Наприклад, за гарний чорний платок давали мисочку муки, й тому були раді. А барахла у нас було багатенько. Ще те „куркульське”, що батько надбав, возячи крам лавочнику. Це нам дуже і дуже допомогло”.

êVVVVVVVê

Калмикова Ганна Григорівна (с.Лозова): „Я жила тоді з Іваном Свиридовичем Калмиковим, зі свекром і свекрухою. Вони померли весною 33-го. Голод був, ніби чума. На полі сіяли, дивишся, йде ніби нормальний, раптом впав і закричав, як несамовитий. Підбігли, а він уже все – віддав Богу душу. Взяли й понесли в село. Іншого дня те ж саме. Ми вижили завдяки корові. В основному мерли великі сім’ї. Померли сім’ї Китнюхів, Токарів та інші. В Лозовій умерло 360 працездатних”.

êVVVVVVVê

Гарний Федір Максимович (с.Лозова): „Від голоду померла сім’я Забайрачних. Коли прийшли батькові останні дні життя й він побачив, що не в змозі прогодувати чи хоча б чимось порятувати своїх дітей, то кинув їх у погріб. Там вони й померли. Померло від голоду дуже багато. Це Шиленко Ольга Артемівна і її діти. Сім’я Ісаєвих повністю загинула.

Похоронів у селі не було, не до похорону під час голодовки. Люди самі рили собі заздалегідь ями, щоб не лежати десь при дорозі на поталу собакам. Або просто лягали в свої погреби, забираючи й своїх дітей з собою”.

êVVVVVVVê

П’яниця Марина Савеліївна (с.Лозова): „У 31-му році від голоду померли обоє моїх батьків: П’яниця Савелій Васильович і Пріся Петрівна. У Лозовій померли: Кошлаті Марія й Софія – їм було по 18 років, їх брат Микола, сестричка Галя; Токар Марфа та її п’ятеро дітей; дівчинка Аня (прізвища не пам’ятаю).

По 10 чоловік помирало в день. На кладовищі вже не було й місця, де їх ховати. Брали лопати й рили ями по буграх, городах. Невелике село Лозова, а в ньому мерло по 8-10 чоловік у день”.

êVVVVVVVê

Лозова Ганна Петрівна (с.Лозова): „У голодовку померли мій батько Лозовий Петро Харитонович та мати. Сама не вмерла тільки тому, що допомогли вижити сусіди”.                                              êVVVVVVVê

Олим Ганна Федорівна (с.Лозова): „Мій батько Несвятипаска Федір Єгорович, 1904 р.н., працював конюхом у колгоспі ім.Калініна. Був засуджений, відбував покарання в Харкові на будівництві ХТЗ. Там і помер з голоду. Мати – Несвятипаска Мотрона Афанасівна, 1907 р.н., працювала свинаркою в цьому ж колгоспі. Їздила до Росії міняти домашні речі на продукти. Діти були з бабусею Несвятипаскою Веклою Іванівною. В 1933 р. померли два мої брати: Митро (1932 р.н.) й Іван (1927 р.н.).

З голоду помер материн брат Гончаров Сергій Атанасович і троє його дітей – Гриша, Дуня й Марфа. Його дружина Василина повзком добралася до радгоспу „20-річчя Жовтня”, тому й вижила, бо там раз на день годували працюючих”.

êVVVVVVVê

Петренко Тетяна Яківна (с.Борівська Андріївка): „Добре пам’ятаю роки юності, ще коли поміщиком тут був Івашура Микола Андрійович. Жив він у с.Кузьомівка, до людей був не вредний, не обіжав. Голодовка тридцять третього – це важкі роки, які забрали найдорожчих людей. Мій батько Коваленко Яків помер від голоду вдома, а мама пішла провідати сина в с.Зелена Долина та й не дійшла, десь у Гороховатці чужі люди поховали. Щоб порятуватись від голоду, їли куранду (перекотиполе): м’яли насіння, тоді товкли його в ступі й пекли з нього оладі. Весною-літом їли гриби печериці. З голодовки померли мої рідні дядьки – Коваленко Максим і Коваленко Костянтин, їхні дружини й діти: Максим, Галя, Дуня, Тетяна”.                                            êVVVVVVVê

Китнюх Ольга Володимирівна (х.Копанки): „У голод ми жили в Копанках. Батьки працювали в радгоспі – куди пошлють. Держали корову та город, де посіяли восени 1932 р. пшеницю, а навесні 1933 р. – жито. Гарно вродило, завдяки чому й вижили. У радгоспі працюючих годували раз у день. Давали похльобку, рибу, кукурудзяний хліб, галушки. Не загинули з голоду саме завдяки корові”.

êVVVVVVVê

Нікітенко Стефан Климович (с.Шийківка): „У 1932 р. врожай був поганий лише зернових. Колгоспники двох сільгоспартілей    „Зелена долина” та ім.Чубаря – надбали для своїх потреб чимало городини в низинах: гарбузів, буряків, моркви, цибулі тощо. Однак фактично все те конфіскували місцеві комсомольські та комуністичні активісти й оскаженілі уповноважені з Харкова і Борової.

У цих колгоспах налічувалося до 300 мешканців, з них померло наглою смертю від голоду понад 40 чоловік. Можливо, що жертв могло бути й більше, та член правління колгоспу ім.Чубаря Горенко Оврам Васильович і бригадир колгоспу „Зелена долина” Грабар Микола Полікарпович, наражаючись на небезпеку, намагалися, як могли, полегшити становище земляків.

Померлих від голоду ховали всю весну, аж до кінця літа, дуже часто, майже через день. Один кремезний чоловік років п’ятдесяти, ведмежої сили, двометрового зросту, дуже страждав від недоїдання, все хотів їсти і прохав бригадира, щоб той дав йому наряд ховати на кладовищі померлих від голоду односельців, бо за цю роботу давали на колгоспній коморі трішки зерна. Ховав він, ховав та й сам помер від голоду.

Померли від недоїдання тої весни два підлітки, сини Костя Єфремовича Сидоренка, також молода жінка на ім’я Липка, яку покинув напризволяще з немовлям її чоловік. Померла неповнолітня дочка Овсія Сидоренка, мати Горенка Федора і всі від голоду. Особливо багато помирало старих, немічних, самотніх...

А наша сім’я врятувалася, вважай, випадково. У квітні 1933 року мене послали сіяти ярові на Копанках – село в чотирьох кілометрах від Шийківки. Якось, коли повертався ввечері після роботи додому, натрапив у бур’янах на мішок посівного зерна, яке, очевидно, хтось поцупив і приховав. У два прийоми темної ночі я переносив те зерно в свою хату і заховав на горищі. Ми варили з нього кашку, так і вижили – я, дружина Мавра і дочка-підліток Галя” [229].

êVVVVVVVê

Сикало Іван Степанович (с.Вище Солоне): „У голод я  працював у Вищій Солоній. Тож усе відбувалося на моїх очах. Добре пам’ятаю, що першими завжди помирали діти. Важко тепер через 60 літ згадувати померлих поіменно, як і точну цифру їх кількості. Працюючи у Вищесолонянській сільраді, можу тільки стверджувати, що лише у Вищій Солоній у голод вимерло не менше третини села – декілька сот чоловік. Щось подібне було і в Маліївці. Пам’ятаю, що в Солоній повністю вимерли багатодітні сім’ї Тарабани, Кушки та багатьох інших.

Пригадую такий випадок. Послали одного колгоспника копати яму на померлих, а він і каже: „Сьогодні я копаю, а завтра – на мене”. Так воно й сталося. Пам’ять не зберегла мені імені цієї людини.

Багато тоді на Борівщині на „верхах” (в степу) вимерло люду, на узбережжі Оскола значно менше. Бо в річці як не риба, раки, молюски – сяка-така пожива, в болотах і на берегах – рогіз, пагони якого вважалися за делікатес у ті страшні роки” [172].

êVVVVVVVê

Варибрус Савелій Трохимович (с.Вище Солоне): „Моя сім’я вижила, бо в нас була корова, яка розтелилася. Теля зарізали і з’їли. Я лежав пухлий від голоду на кроваті. Піді мною була захована кукурудза. Приходили активісти, ширяли крюками долівку, комин, шукали харчі, але нічого не знайшли”.

êVVVVVVVê

Рибалко Варвара Дорофіївна (с.Вище Солоне): „У голодовку в нас у клуні було заховано два мішки пшениці, а рідний дядько показав те місце активістам, і вони все забрали. Тож ми через це ледь не загинули. По сусідству жила сім’я Рибалки Микити Антоновича й Парасковії Антонівни, у них двоє дітей – з голоду вся сім’я вимерла. Жінку поховали на кладовищі, а батька з дітьми на городі. З сім’ї Кучугури Романа Прокоповича, де було двоє дітей – Мишко й Маруся, – від голоду помер Мишко”.

êVVVVVVVê

Кучугура Марина Микитівна (с.Вище Солоне): „З голоду в нас помер батько. Його поховали на старому кладовищі в одній ямі з матір’ю Кислого Герасима Федоровича, бо не встигали копати для кожного померлого. Щоб не померти з голоду, наша мати пішла до дядька Стрільця Івана Петровича, який працював у колгоспі „Червоний лан”. Від нього приносила молоко, бо свою корову ми з’їли. Нам повезло, активісти не встигли забрати корову, а забрали тільки кобилу та сільгоспінвентар. Сестра працювала в школі прибиральницею й разом зі школярами збирала бур’ян та їла. Активісти й тут попрацювали: з-під матері витягли насіння соняшника, яке в нас було останнє. Померлих ховали на городах, бо нікому було рити ями”.

êVVVVVVVê

Зад Марфа Кіндратівна (с.Вище Солоне): „З п’яти дітей у нашій сім’ї з голоду помер тільки один. Батько був пухлий від голоду, але вижив, бо продав нашу корову в Ізюмі, а на ті гроші накупив зерна, з якого пекли коржі. Коли зерно закінчилося, їли полову та різний бур’ян. Брати працювали за харчі на Грачиному. Так і вижили”.

êVVVVVVVê

Радченко Євдокія Павлівна (с.Вище Солоне): „У голод мати бросила дітей вдома, а сама пішла шукати роботу. Я працювала в колгоспній конторі прибиральницею, де отримувала харчовий пайок. Вижили, бо була корова, яку взимку зарізали та з’їли. А по весні рвали кропиву та різні трави.

Решетняк Оксана Омелянівна, у якої було четверо дітей, закрила їх у хаті, а сама пішла до своєї сестри. Всі діти померли з голоду. Баба Секлетина хотіла з’їсти свого сина. Він здогадався, пішов вранці з дому й більше не повернувся”.

êVVVVVVVê

Титаренко Анастасія Іванівна (с.Нижче Солоне): „Свідло Варя ходила вагітною. Була дуже худою: одні кістки та шкіра. Дитина все ж народилася. Вижили вони завдяки тому, що Варя їла собак: заманювала в хату, вбивала палкою та їла. Вона вже померла , а її син і зараз ще живий”.

êVVVVVVVê

Забийворота А.А. (с.Піски Радьківські): „Дуже багато померло в голод у нашому селі, та я про своє горе. У нашій сім’ї з восьми чоловік вижило лише троє, а всього рідні загинуло тоді 14 душ. З померлих односельців пригадую лише декого: Білокопита Г.П., Кононенко Т., Федоренки Гаврило і Векла, Гелуненко Г.Н. і Оришка Дмитрівна, Шевченко Іван, Гонтар Яків, Козлови Оксентій і Марія, сім’ї Голиків й Івана Федорова”.                             êVVVVVVVê

Стрілець Іван Андріянович (с.Піски Радьківські): „У моєї дружини Ганни Матвіївни, 1921 р.н., помер з голоду в 1933 р. брат Титаренко Олександр Матвійович, 1925 р.н.”.

êVVVVVVVê

Рибалка Наталія Яківна (с.Піски Радьківські): „Померла від голоду в 1933 р. моя сестра Білоус Галина Яківна, 1925 р.н.”.

êVVVVVVVê

Масич Горпина Андріївна (с.Маліївка): „Маліївка майже вимерла. У мене померли троє дітей: Маруся (3 роки), Іван, Гриша (2 місяці), дідусь Кресант Семенович, чотири подруги: Бурлачка Марина, Литовка Тетяна, Малій Федора й Палажка.

У нас усе забрали, все, що тільки було. Лишили тільки труну, що дідусь Кресант Семенович собі приготував. Ходили з залізними палками по дворах, скрізь штрикали, провіряли, чи ніхто нічого не заховав. Декого з хат виганяли.

Їсти було зовсім нічого: все забрали. Товкли мишій, рижій, з лободи ладики робили. Одного разу я нарвала лободи, наробила ладиків. На той час Марусі, Івана та Гриші вже не було. Поїли. Галя їла найбільше. Потім ми з нею пішли до річки. Ідемо, а вона й каже:

– Мамо! Мамо! Мені за носом нічого не видно!

Я як глянула, а в неї ніс опух, побілів. Глядь на ноги. І ноги понапухали, а потім і руки. Прямо на очах вона набрякає. Думала вже, що й вона помре, але, дякувати Богу, вижила. Після того ми вже більше лободи не варили.

І так майже в кожній сім’ї. Діти пухли з голоду, а батьки дивилися на їх муки й нічого не могли вдіяти. Вони навіть не плакали: не було сил на стогін. Помирали мовчки”.

êVVVVVVVê

Малій Варвара Іванівна (с.Маліївка): „З голоду в 1933 р. померли мій батько Сало Арсентій Іванович, брат Сало Левко Арсентійович, дядько Сало Степан Іванович”.

êVVVVVVVê

Малій Уляна Федорівна (с.Маліївка): „У 33-му у Малій Оксани Іванівни померло двоє дітей (4 та 2 років), у Кислого Максима теж померло двоє, в Печериці Серафими Іванівни – син. Усі ці діти померли з голоду”.

êVVVVVVVê

Сіроус Марія Іванівна (с.Маліївка): „Голод зробила держава. Забрала в селян хліб, усе, що було, залишилась, мабуть, одна вода. І люд почав швидко вимирати. Їли  все, що траплялося під руку. Від голоду багато хто втрачав совість, сором. Немало голодних займалися крадіжками в погребах і клунях, щоб знайти щось їстівне. Інстинкт виживання змушував людей їсти кору дерев, різну траву, полову, м’ясо дохлих тварин, ловили собак і котів. Село заніміло. Вижити могли лише ті, хто мав корову – рятувало молоко”.

êVVVVVVVê

Буц Стефанида Григорівна (с. Дружелюбівка, х.Норцівка): „Народилась я в 1926 р. у Норцівці Борівського району в багатодітній сім’ї. Було нас дев’ять дітей. У селі від голоду померло дуже багато людей, але за давністю вже не пам’ятаю ні прізвищ, ні імен. Можу сказати, що тільки з нашої сім’ї померло четверо дітей: Семен (14 років), Іван (12 років), Василь (9 років), Галя (5 років).

А ще пам’ятаю, як один із односельців украв корову, зарізав її, а м’ясо закопав під собачою будкою. Прийшли з обшуком, та нічого не знайшли. На подвір’ї грався маленький син господаря. Один з активістів пожартував: „Луп-туп, наївся круп”, на що малий відповів: „А ми не тільки наїлися круп, а й м’яса”, і показав, де було заховане м’ясо”.

êVVVVVVVê

Ракитянська Галина Сергіївна (с.Дружелюбівка): „Багато сімей, особливо дітей, пухли від голоду, помирали, їх хоронили в рівчаку, яким обнесено кладовище. Мій батько Верба Сергій Архипович держав корову, нас було в сім’ї четверо дорослих і двоє дітей. Ми заховали трохи картоплі та буряка, квасолю теж закопали, щоб не відібрали. У сусідів Кравцових було п’ятеро дітей. Мої батьки потроху давали їм молока. Кравцов Василь Логвинович, їхній батько, весь час був у пошуку, чим прогодувати дітей. Спасаючи свою родину, сам загинув від голоду.

У хуторі Байбарівці, який знаходився між Червоним Ставом і Дружелюбівкою, помер мій дядько Кушнір Трохим Сергійович, який віддав свої харчі дружині та дітям, а сам помер з голоду”.

êVVVVVVVê

Анацький Василь Григорович (с.Ізюмське): „Зі слів моєї матері Анацької Тетяни Григорівни знаю, що в голод померли двоє моїх старших братів, Олександр 1927 р.н. та Василь 1928 р.н.

Наша сім’я складалася з семи чоловік, тож коли наділяли землю, нам припав чималенький кусок. Трудилися: збудували велику хату, клуню, надбали коня, корову, молотарку, плуг, а коли почали розкуркулювати,  все це забрали, а нас вигнали з хати прямо на зиму. Матір прийняла одна сім’я в якийсь сарай, там навіть всім не було де лягти спати. Батько з дев’ятирічною дочкою Оленкою пішов шукати роботу в Бєлгородську область. Саме в цей час помирають з голоду мої маленькі брати та бабуся Одарка. Щоб спасти життя тим дітям, які залишилися, мати перейшла з дітьми в комуну в с.Краснопавлівку. Там вона робила на кухні, крадькома приносили якісь харчі дітям, цим і врятувала їх від смерті”.

êVVVVVVVê

Павленко Раїса Сергіївна (х.Зайцівка): „Мої батьки жили в Зайцівці. У 1932 р. у нас на городі добре вродила кукурудза, активісти хотіли її забрати, та батько з дядьком Іваном не віддали. За це їх посадили на рік у тюрму. Забирали все – навіть ряднину з-під дитини витягали.

Їсти було нічого, і мати першу дитину  (а їй було трохи більше рочку) віддала в приют у Сватово. Наш дід Єгор Павленко з голоду помер. Драли кору з липи, товкли її й варили юшку. Батько повернувя з тюрми слабий. Тоді вони з матір’ю пішли працювати на третю ферму (комуна в Ізюмському) – там варили їсти працюючим. Стало трохи легше”.

êVVVVVVVê

Довгаль Наталія Миколаївна (с.Чернещина): „Моєму батькові Шевченку Федору Дмитровичу,  1925 р.н., в голодовку було 8 років. Ішов він з батьками й побачили мертвого коня. Були такі голодні, що стали їсти сирим м’ясо. Його батько помер відразу, а мати ще трішки пройшла з ним, упала й теж кончилась. Федір посидів біля неї трішки й пішов далі.

Моя мама Чемрат Марія Яківна, 1928 р.н., розповідала, що в батьків було четверо дітей. Голод був страшний, їсти було нічого. Батько поліз на горище, знайшов старі чоботи, відрізав халяви, з них варили й їли юшку”.

êVVVVVVVê

Твердун Дмитро Феоктисович (с.Гороховатка): „Не хочеться й згадувати ті страшні часи. Голодовка принесла багато горя майже в кожну сім’ю. Люди пухли з голоду, падали на вулиці й умирали. Підбирали підводами і відвозили у ярок. Зараз ці місця засаджені лісом.

У нашій сім’ї було п’ятеро – батько, мати і троє дітей. Це я й два брати. Важко згадувати, але від голоду в муках померли батько Твердун Охтис Олександрович і брат Павло. Їли все, що можна було їсти. Виживали за рахунок рибальства та лісової їжі. Ще пам’ятаю, що поряд жила сім’я мого дядька Твердуна Макара Олександровича. Скільки їх в сім’ї було, не пам’ятаю, але знаю, що вимерла вся сім’я”.

êVVVVVVVê

Кучер Ганна Омелянівна (с.Гороховатка): „То був жахливий час. У селі багато дітей пухли й помирали з голоду. Мені навіть відомі випадки, коли люди їли людей. Нас, дітей, у сім’ї було семеро. Батько Калюга Омелян Іванович був башмачником, шив взуття, ремонтував його. Платою за роботу були харчі – це й врятувало нас, дітей, від голоду”.

êVVVVVVVê

Кучер Ольга Омелянівна (с.Гороховатка): „В 32-му році мої батьки вступили в колгосп, а п’ятеро дітей вдома, одне менше другого. У колгоспі нічого не пллатили. Батько продали коня й подалися аж у Харків по хліб. Два дні ми, голодні, чекали батька, поки вони вистоювали в черзі за хлібом.

Смерть лютувала не тільки по нашому селі, а й у сусідніх. Пам’ятаю, зайшов до нашої хати старцювати якийсь чужий дядько:

– Дайте їсточки. Дайте їсточки...

– Де ж я тобі, чоловіче добрий, візьму, як у мене самої п’ятеро діточок голодних, пухлі в хаті лежать, - каже йому мама.

Той чоловік недалеко від нашої хати відійшов, упав під тином і помер”.

êVVVVVVVê

Столяров Микита Давидович (с.Бахтин, х.Промінь): „Ми жили на хуторі Промінь, аж на Панській, яка відносилась до Гороховатської сільради. Материн батько, мій дід Гунько Конон, жив заможно, бо на російсько-японській війні 1904 р. за героїзм був нагороджений трьома Георгіївськми хрестами. За це йому, коли повернувся додому, дали вагон  лісу й багато грошей. За царя від держави він отримував велику допомогу. Отак і розбагатів. Купив землю, коней. У нього було чотири дочки та три сини. Всі вони працювали на своїй землі. В 1930 р. їх розкуркулили, позабирали все на світі.

Урожай в 1932 р. був, як завжди, та позабирали у людей все до зернини. Мій батько Столяров Давид Семенович на той час служив у армії на Далекому Сході. Коли забрали в сім’ї все майно, всі розбрелися, хто куди. Діда заарештували, мати моя, Столярова Марія Кононівна, поїхала до Слов’янська, а я залишився з тіткою. У неї своїх дітей троє, ще й я, кому я був потрібний, то жив в амбарі з собаками. Тітка варила мерзлі буряки, пекла з лободи коржі, варила якусь похльобку.

Я опух з голоду. Про це дізналася мати й приїхала до мене. Вона привезла трішечки хлібця й ще дещо з харчів, що змогла. Так я залишився живим. У 1933 р. мати працювала в столовій, приносила дещо додому з продуктів. Наш дід Конон утік з заслання й переховувався вдома в підвалі. Мати носила йому туди їжу, але він все одно помер з голоду. Ніхто й не знає де.

Інший мій дід, Столяров Семен Андрійович, у 1933 р. жив на хуторі Зірка, біля Гороховатки, та працював ковалем у колгоспній кузні. Розповідав, що ходили до нього два хлопчики, Коля й Альоша. Він їх підгодовував квашеними гарбузами. Одного разу Коля прийшов сам. Коли дід запитав про Альошу, то Коля розповів, що мати братика зарізала й уже варить м’ясо. Пам’ятаю, що цю жінку звали Одаркою. А от прізвище вже забув. Це були важкі часи. Не бажаю нікому такого пережити”.                                     êVVVVVVVê

Твердун Катерина Спиридонівна (с.Бахтин): „У нашій сім’ї було сім чоловік: батько, мати, два брати й дві сестри. З голоду помер батько Копитоненко Спиридон Тимофійович. Поруч жила велика сім’я Бойків, Гордія та Одарки – вісім чоловік. Усі померли з голоду. Для них на городі викопали яму та так їх там усіх і прикопали”.                                      êVVVVVVVê

Мішура Олександра Сергіївна (с.Бахтин): „Із голоду помер мій брат Мішура Григорій Сергійович (27 років). Батько їздив на заробітки в Ростов. Нам, щоб вижити, доводилося ходити в ліс по жолуді, горіхи. Жолуді сушили, товкли в ступі, добавляли щавель і пекли оладі. У сім’ї Дудник (зараз Лемішко) Марії Олександрівни з голоду помер дідусь. Вони, як і ми, ледве вижили”.

êVVVVVVVê

Передерій Федір Андрійович (с.Бахтин): „Від голоду помер мій батько Передерій Андрій Євдокимович та старший брат Передерій Іван Андрійович, 1914 р.н. Померло багато моїх товаришів. У Губаря Павла Демидовича померла мати Євдокія. Коли її ховали, то в утробі ще билася жива дитина. У Губаря Матвія вимерла вся велика сім’я, залишився тільки син Ілля, який пізніше загинув на фронті. У Юхти Олександра Несторовича померли мати й дві сестри. Сім’я Степана Солодовника теж уся вимерла. У Кравцової Марії Пилипівни, 1923 р.н., помер хрещений батько Устим. У Пєшкової Анастасії Мартинівни помер батько Твердун Максим Олександрович і два дядьки – Твердун Охтис Олександрович і Твердун Макар Олександрович. Ми виїхали з сім’єю в Ізюм, тому й вижили”.

êVVVVVVVê

Юхта Марина Юхимівна (с.Бахтин): „Моє дівоче прізвище Кучер. Наша сім’я складалася з семи чоловік – батько, мати, три сестри та два брати. Живою залишилася чудом тільки я одна. Батько Кучер Юхим Федорович пішов у Ізюм і десь там помер. А мама Марія Омелянівна, брати Іван та Павло, сестри Лукія і Євдокія померли вдома. Моя мертва сестра лежала серед нашого двору, та так не знаємо, де й ділася.

У 1932-1933 рр. вмирали люди один за одним. Померлих збирали бричками та ховали у міленьких ямах, десь до коліна. Дітей-сиріт зібрав до своєї хати один чоловік, нас було десь чоловік дванадцять. Доглядала за нами Настя Михайлівна, варивши баланду, щоб не повмирали з голоду. Так тривало аж до 1936 року.

Поряд з нами жила сім’я Романенка Олексія та Уляни. У них було четверо дітей – донька Оля та брати Федір, Оврам, Апко. Ця сім’я вимерла вся. Така ж доля спіткала й сім’ю Чувилка Сергія та Оксани, які мали дітей Таїну, Настю, Гаврила, Івана та Сергія. Померла вся сім’я Верби Федора та Уляни. У них з голоду померли донька Женя та сини Петро й Павло. У сім’ї Романенка Олександра та Наталії померли красуні-доньки Клава, Ніна та Катя. Скільки років було тим, хто помер, уже не пам’ятаю. Дуже важко згадувати ті часи”.

êVVVVVVVê

Стрілець Ганна Гордіївна (с.Бахтин): „Моє дівоче прізвище Безкровна. В сім’ї було дев’ять чоловік. Нас, дітей, п’ятеро. З голоду в 1932 р. помер дід Безкровний Лазар Іванович. Була корова, яка нас врятувала. Ми розводили молоко водою й варили баланду. На той час мені було 12 років. Я ходила на роботу, де давали 200 грамів хліба. А ще, щоб вижити, носила на базар яку-небудь тряпчину, щоб виміняти на буряк або стакан зерна. Було так важко жити, що й не хочеться згадувати. А хто винен? Мабуть, той уряд, який керував”.

êVVVVVVVê

Симоненко Мотря Денисівна (с.Бахтин): „Про голод мені розповідали свекри Симоненко Яків Гаврилович і Ганна Іванівна. Жили вони однією родиною (14 чол.) з сім’єю брата в одній великій хаті. Всі багато працювали. Того 1932 р. був звичайний, як і завжди, урожай. Вродило все. Та прийшли уповноважені, вигнали сім’ю з хати, позабирали все, що тільки можна було забрати. Серед хати стояла колиска, в якій лежала мала дитина, а під нею захована торбинка з кукурудзою. Нелюди перевернули колиску з дитиною на долівку й забрали кукурудзу. Ходили тричі на день, все видивлялися, що ще можна забрати.

Сім’я змушена була йти з домівки, викопали собі землянку та так там і жили. Дівчинка Полінка, півтора року, померла з голоду. Померли також і два братики-близнюки по два рочки. Дітей: Колю (мого чоловіка), Мотрю й Марусю – відвели на станцію в Піски, щоб хтось підібрав і допоміг їм вижити, а вони повернулися додому. З горем пополам залишки сім’ї якось вижили. Рили корінці, товкли жолуді, а там і ягоди поспіли, колоски пшениці терли в ступі й харчувалися. Пекли коржі з лободи. На сьогоднішній день їх уже нікого немає в живих”.

êVVVVVVVê

Онищук Раїса Степанівна (с.Радьківка): „Голод був спеціально зроблений. Люди, яких призначила влада, відправлялися по хатах і забирали все: зерно, худобу, городину. Люди з голоду пухли і вмирали. Особливо було важко вижити великим сім’ям. Тому почали їсти пташок, ховрахів, собак, жолуді, пагони дерев, різну траву. Були сім’ї, які заманювали до себе дітей, дорослих, вбивали і їх їли. Мерли прямо на вулицях. Багато тікали в міста”.

êVVVVVVVê

Яценко Дмитро Петрович (с.Калинове): „У той час добре вродила пшениця, але все вивезли. Це було зроблено спеціально, щоб виморити нас голодом. По хатах ходили й забирали все до останньої крихти. Це робили односельці-активісти, які не хотіли працювати. Харчі ховали по погребах, в ямах, під стріхами і навіть між стінами, але все одно знаходили. Прокляті катюги приходили з довгими залізними палками й обстукували стіни. Люди просто пухли з голоду. З жолудів пекли коржики й перепічки. Їли насіння бур’янів. Померла тоді з голоду наша мати. Про тих, які їли дітей та родичів, я чув, але серед наших сусідів і рідних таких не було”.

êVVVVVVVê

Зарвиро Наталія Андріївна (с.Калинове): „У нашій сім’ї від голоду померло 11 чоловік: моя сестра Маврина, сестра Ганна та її п’ятеро дітей. Не стало й брата Афанасія. Всіх тепер і не пригадаєш. Страшні то були роки. Мертвих збирали по хатах і везли до ями. А я, мабуть, вижила завдяки батькові. Він як почує, що десь здохла коняка, то брав сокиру і йшов по м’ясо. А матері наказував: „Як хочеш діли їжу, а Наталка щоб вижила...”

êVVVVVVVê

Кошман Кароліна Прокопівна (с.Калинове): „Урожай був гарний – жито, пшениця, кукурудза. Та цей урожай був забраний і кудись вивезений, а ми зостались без харчів. Люди пухли, масово вмирали. Був у селі випадок, коли мати зарізала дочку й з’їла. Коли виткнулась трава, люди почали рвати спориш, пасльон. У колгоспі були закагатовані буряки, так їх весною відкопували і давали потрошку колгоспникам. На полі працюючим варили похльобку з різних відходів”.

êVVVVVVVê

Віклінець Марія Григорівна (с.Калинове): „Ми були одноосібниками, бо не захотіли свою худобу віддавати у колгосп. Тому нашу сім’ю „вичистили” одну з перших. Голодували. Ходили в ліс по жолуді, терли їх, сушили і з того пекли коржики. Їли пасльон, сережки з дерев, мололи на муку з дерева кору. Брата віддали в Слов’янськ у ремісниче училище, там і вижив.

Батько Григорій Онопрійович пішов одного разу до сестри в сусіднє село, наївся там якогось м’яса й помер від завороту кишок. З калинівців померло дуже багато. Пам’ятаю свою сусідку – Хиленко Варвару, що в страшних муках померла з голоду. Людей ховали, скидаючи в одну яму по декілька десятків. Ніхто тепер і не знає, де ті могили”.                                        êVVVVVVVê

Врюкало Дмитро Якович (с.Калинове): „То був страшний рік, з села залишилась третина жителів. У людей забрали зерно, всі харчі. Мого батька посилали в село Морозівку, щоб він обшукував людей, а до нас з тим самим приїздили морозівці. Батько працював у колгоспі, але там нічого не давали. Їсти було нічого, мати зовсім охляла, бо віддавала все нам. Батько пішов у колгосп, десь у коморі познаходив старі мішки, повитрушував залишки муки, висівок, крупи – все, що було з нитками, половою. Приніс додому, мати з цього на воді напекла коржиків. Було радості!

Одного разу мати взяла мене й брата і повела в Ізюм. Там уже жили деякі калинівці. Матері допомогли влаштуватися в лісне господарство. Так ми і прожили на її пайок до кінця голодовки. Коли повернулися в село, то ходили в поле красти колоски. Та все одно їжі не вистачало. Я й не знаю, як брат з батьком тоді вижили в Калиновій. Казали, що варили суп з проса, яке було навпіл з половою та ще били горобців. А дід Корній Давиденко та дядько Олістарх – померли”.

Про спланований Голодомор свідчать факти, коли сільські активісти, побачивши дим з комина (значить, щось вариться), вривалися до хати і заливали жар у печі або й узагалі систематично розвалювали по селі печі [211, 103].

W Визнання голоду час від часу виривалося в ті часи й від тогочасних представників влади. Зрідка й серед комуністів траплялися совісливі та чесні, які не витримували радянської брехні та лицемірства й, знаючи, що це буде вартувати їм власного життя, сміливо кидали правду про голод в очі катам. Так, це зробив на об’єднаному пленумі Ізюмського райкому компартії й райКК 20 травня 1932 р. кандидат у члени райкому Нак (за національністю німець). У протокольному записі його виступ звучав так: „Я вже 7-й рік знаходжусь у лавах партії, але за цей час я ще не бачив такого порядку в партії, як зараз. До мене на кватирю приходять селяни і просять шматок хліба, я не вірив, щоб у СРСР – країні найбагатшій у світі – й голодали люди, але зараз я в цьому впевнився. Ми навкруги оточені капіталістичними країнами і незабаром чекаємо нападу на нас – війни, а населення сидить без хліба голодне. Безперечно, що голодне селянство захищати Радянську владу не піде. Наша партія йде по шляху партії Шейдемана – треба в корні змінити сучасну тактику більшовицької партії, де ця тактика відбивається на революційному русі у Франції й Німеччині, в зв’язку з цим компартії цих країн на останніх виборах потіряли багато голосів”. Нака негайно, на цьому ж пленумі, вивели зі складу кандидатів райкому партії й виключили з лав Компартії, бо то був страшенний злочин – привселюдно заявити про факти голоду: „Об’єднаний пленум зі всією рішучістю засуджує антипартійний виступ т.Нака, що порівняв комуністичну партію з партією Шейдемана.  ...Ці виступи є не випадковими, а є наслідком його минулих політичних поглядів – належність до Німецької соціал-демократичної партії” [5, 11-12,18-19].

¼ Поховання. Із приходом весни 33-го, з подихом тепла, Борівщина перетворилася в суцільно вимираючий край. Тепер мерли й члени бригад активістів, передовики-колгоспники. Брати вже було нічого й ні в кого. Все було розорене. До того ж вийшов закон про заборону подальшого розкуркулення.

Люди ходили чорні, страшні, озвірілі. Пухлі ноги, руки, обличчя. Лопалась шкіра, тік гній. Вимирали цілі сім’ї. Їх везли на кладовище, наче дрова. Ніхто не оплакував, ніхто не виряджав у останню путь, ніхто не прощався. Так поступово занепадав культ ушанування померлих.

Села Борівщини перетворилися на кладовища. У погребах, колодязях, у садках, біля хати, прикидані сяк-так землею, лежать тисячі хліборобів, наших земляків, дальніх і ближніх родичів. Тіла померлих прикидали землею де прийдеться, як дохлу кішку чи собаку.

...Поховання. Прикро, що ні хреста там, ні значка ніякого, наче нехристи якісь закопані в нашій гіркій землі. Трупи лежали тижнями по хатах не поховані. Вони валялись на долівках, набубнявілі й посинілі, аж поки їх не пожерли щури (криси).

Богуславка: „Вижити могли лише ті, хто тримав корову, рятувало молоко. Але ж на всю Корніївку було аж дві корови – у Онопченка А.В. і Острижного Д.Л. А в цьому ж селі проживала не одна сотня жителів. Люди гинули десятками. Єдиним піклуванням держави про голодаючих було те, що тримали спеціальних людей із сильніших, які повинні були збирати трупи і скидати їх у колодязі чи в погреби по 50-60 чоловік. Платнею за це їм була миска баланди в кінці дня. Чим більше вивезе трупів, тим більший заробіток. Видавав його спеціальний уповноважений, який рахував трупи. З цього бачимо, що голод був штучний і влада була зацікавлена, щоб побільше виморити ним селян-українців (спогади Рудницької Р.Л., 1919 р.н.)” [171].

Калмикова Ганна Григорівна (с.Лозова): „Не вистачало сил копати ями на кладовищі. Людей кидали в погріба. Ховали по 4-5 чоловік. Буває, сім’я вимре, в ряднину замотають – і в яму”.

Величко Марина Тимофіївна (с.Калинове): „У 1933 р. у мене померла перша дитина й батько Врюкало Тимофій Ягорович. Люди в Калиновій мерли, як мухи. Ховали в одну яму по декілька чоловік, бо й ями копати в людей не було сил. Хоронили без труни, загорнуть у рядно й усе”.

Шевченко Семен Лук’янович (с.Калинове): „Люди мерли, як мухи, в ями кидали по 5-6 чоловік. Де ті ями, тепер хто його зна. Зариють як-небудь, та і все, бо думали про те, де б щось знайти з’їсти”.

Хиленко Ніна Андріївна (с.Калинове): „Це горе зачепило й нашу родину. Так, ми втратили Кравцова Кузьму Івановича, Хиленка Андрія Кузьмича, Пашу, Олексія, Степана. Всі вони поховані разом з іншими в братські могили по 30 чоловік у нас на кладовищі. Людей умирало одразу дуже багато, то й хоронили їх всіх разом. Було навіть так, що нікому було копати могили, тому що всі були повністю безсилі. Хоронили часто й дома, де прийдеться”.

Гунько Ганна Матвіївна (с.Вище Солоне): „Тоді в моїй сім’ї померли батько й два брати. Батька похоронили на кладовищі, яке знаходиться по вулиці Степова, а братів – у бурячній ямі в нас у дворі”.

Вовкодав (Ліходієвська) Віра Андріївна (с.Загризове): „У голод мені було 8 років. Їсти було нічого. Мати вивозила домашні речі в Росію в обмін на муку. А в основному сушили листя з дерев, м’яли на муку та пекли коржі. Люди помирали ходячи. Мертвих збирали та вивозили в кар’єр, який знаходиться біля залізниці”.

У другій половині травня смертність 1933 р. настільки виросла, що кожен місцевий колгосп змушений був виділити спеціальний віз чи гарбу, щоб кожного дня відвозити мертвих на цвинтар. Візники обв’язувались якоюсь марлею чи мокрою ганчіркою, брали граблі й вила – і на рядно, і на гарбу, і на цвинтар. Там тіла скидали з підводи вилами без будь-яких церемоній.

Свідчення вказують на збайдужіння та аморальність збирачів трупів: скидали тіла померлих на воза вилами, металевим гаком зачіпляли за подборіддя й тягнули до воза з трупами, волокли сконалого від голоду на цвинтар за ногу мотузкою, прив’язаною до коня. Таке ганебне ставлення до померлих родичів травмувало українців, залишало глибокі душевні та моральні рани.

Сіра Галина Кирилівна (с.Глушківка): „У селі був такий чоловік Іван (прізвища не пам’ятаю). Він збирав мертвяків на дорогах і мав за це винагороду. Був такий випадок: йшла бабуся, підсковзнулася (було це зимою) і впала, та й не може встати. А він за нею вже стежить, баче, що не встає, підійшов і потягнув за ногу до могили, куди скидали померлих. Бабуся проситься: „Відпусти мене, Іване, дай я помру своєю смертю”. А він: „Коли це буде? А так я тебе закопаю, а мені за це дадуть 200 грамів  хліба”. Так і закопав живою”.

Семененко Ганна Кирилівна (с.Глушківка): „Тим людям, що ходили на роботу в колгосп, давали хоч потрохи сюрпи, а старі люди й діти були голодні вдома. Люди ходили просити їсти, падали прямо на дорогах, мерли, як мухи. Була спеціальна підвода, яка їздила збирати трупи. Назбирають мертвих людей цілу підводу й везуть, скидають вилами в картопляну яму. Трохи прикопають і їдуть ще збирати. Був такий дід Семен, йому давали в колгоспі хліба за те, що він збирав і закопував мертвих. Вимирали люди цілими сім’ями”.

Стрілець Ганна Романівна (с.Вище Солоне): „Був чоловік, який збирав конем померлих від голоду та вивозив їх на старе кладовище, де була вирита яма, й скидав їх туди”.

Зарвиро Тетяна Андріївна (с.Калинове): „Померлих людей збирали на бричку й звозили всіх в одну яму. Одного разу я теж була свідком такої події. Поїхали ми з батьком ховати мою сестру. Дивлюся, а яма така глибока й широка, а людей накидано туди як попало. Тільки коли яма була повна, її заривали й викопували нову.  Мати померла, коли в мене було вже двоє дітей. У голодовку я весь час жила в селі, тільки в іншій хаті”.

Насоненко Варвара Григорівна (с.Богуславка): „Ховали корніївців у голодовку на кладовищі на пісках, навпроти хати Белебехи Івана Івановича. Деякі мерці місяцями лежали по хатах, нікому було їх хоронити, бо всі були слабі й пухлі від голоду. Пелагея Колісник, яка жила в хаті, де зараз тополі ростуть біля Оскола, пролежала більше місяця в своїй хаті. Повністю розклалася”.

Супрун Любов Никифорівна (с.Богуславка): „На Корніївці було велике кладовище на пісках. Розкуркулена Шименчиха приїжджала сюди після війни, щоб відвідати своїх рідних, але кладовища вже не стало. Це місце розорали й посадили сосновий ліс. Після оранки можна було побачити багато кісток з людей і велику косу однієї дівчини, яка теж померла під час голодовки. Людей навіть тоді не закопували, а просто пригрібали піском. Як вітер виносив пісок, то люди бачили кістки й черепи”.

Глибока (Перепелиця) Раїса Іванівна (с.Чернещина): „Цю історію розповіла мені мама. Жив у нашому селі Колісник Петро, був він не місцевий. Ніхто тепер і не знає, звідки він узявся. Одружився він з Катериною Збарською, сільською красунею. Нова рідня прийняла Петра з прохолодою, зате з Катериною вони жили всім на заздрість. У голодовку Катерина вмерла першою. Петро поплівся на цвинтар за возом. Прощаючись із жінкою, він упав у яму. Вилізти сам не зміг, а трунарі пояснили йому: „Ти ж завтра все одно помреш, навіщо ще одну яму копати?” – і засипали його живцем.

Тепер я знаю, що таких історій – про заживо похованих – були сотні. Знаю приклади, коли, чудом вибравшись з напівзасипаних могил, діти, жінки й чоловіки жили ще десятки років і вмирали своєю смертю в глибокій старості. Знаю також, що черствість, цинізм і жорстокість трунарів – не найважливіше в хроніці тридцять третього...”.

Кучер Дмитро Іванович (с.Гороховатка): „Люди мерли, як мухи пізної осені. Декілька разів і мене посилали збирати ці трупи та ховати. Більшість померлих були не з нашого села. Я й не знав, хоронячи, хто вони й звідки. Ховали без трун в одній ямі. А то якось бригада, яка ховала людей, знесилилась, викопали яму мілкеньку, наскоро покидали туди померлих і ще зверху поклали якогось чоловіка та присипали зверху землею. Земля просіла, й рука того чоловіка стала виглядати з могили. А хтось з наших людей зробив на тій руці дулю. Дулю тим, хто призвів людей до такого страхіття”.

Забуті цвинтарі десь за околицею, порослі осичником і гіркими полинами. І мало де на цьому місці стоїть хрест або якийсь інший знак того, що тут знайшли свій останній прихисток наші співвітчизники й годувальники, єдина провина яких була в тому, що вони любили цю землю. Подекуди на тих пустирищах уже не сиві полини стелились під ноги, а вивищувались будівлі – тваринницькі ферми чи майстерні, або, наприклад, райсільгоспхімія, як біля Богуславки.

Чи двоповерховий колишній гуртожиток біля військкомату в Боровій, де десятки, якщо не сотні сконалих від голоду борів’ян були недбало скидані в ями старого скотомогильника, розташованого на пісках край села. Тож коли в 60-70-х роках тут вели будівництво, то бульдозерами масово вивертали з землі людські кістки й черепи вперемішку з кістками худоби.

Місцями захоронення покійників (без жодного обряду) ставали садки, двори, кагати, колодязі, яри, спільні ями на кладовищі, погреби-льохи тощо. У деяких хатах трупи так і залишалися лежати непохованими, нестерпний сморід доносився навіть за межі сіл. На таких хатах крейдою на дверях писали „Вхід заборонено” або чіпляли чорну ганчірку, що означало, що всі тут вимерли. Багато колгоспників помирало прямо в полі, на роботі. Їх там же прикопували чи приорювали.

У Загризовій на вулиці Зарічній (колишній куток Раківка) досі стоять напівзруйновані погреби, які, за свідченнями очевидців, були в 1933 р. переповнені десятками трупів. Коли садили сосну в 50-60-х роках біля Богуславки, лісництвом було розоране старе Корніївське кладовище, де в Голодомор міленько, всього на два-три штики лопати, прикопували десятки померлих. Вітер перевівав піски, і безліч черепів довго біліли на поверхні, місцеві підлітки навіть складали їх у пірамідки. Зовсім нещодавно декілька разів учні Богуславської школи приносили автору в шкільний музей людські черепи, знайдені неглибоко в землі в садках та на подвір’ях Варварівки (куток Богуславки). При вивченні їх неважко пересвідчитись, що це винятково жертви Голодомору, до того ж молоді жінки 20-30 років.

Фізичний і психічний стан голодуючих. Сум і жах незабутній. Люди ставали на себе не схожі. Чи то привиди, чи то сновиди якісь. Збайдужілі, отупілі. Очі позбавлені будь-якого виразу. Не чути було не то пісень, а й доброго слова.

Давиденко Наталія Харитонівна (с.Калинове): „Від голоду померла моя сестра Марина Шатравка (Ганзьора). Я теж лежала при смерті. Цілими днями не було нічого їсти, перед очима йшли кола. Люди були як сонні. Деякі не витримували – вбивали й їли своїх дітей, родичів і просто заманювали чужих дітей. Деякі просто втрачали розум”.

Із медичної точки зору голод – це такий процес, коли організм різко слабшає й виглядає дуже зношеним, тіло марніє. Шкіра набуває сірувато-брунатного відтінку й вкривається численними зморшками. Людина швидко змінюється, помітно старіє. Навіть малолітні діти та немовлята мають старечий вигляд. Їхні очі збільшуються, стають виряченими й нерухомими. Процес дистрофії зачіпає всі тканини, тіло висихає, й нещасний нагадує кістяк. Висихали на тріску. Під очима набряки, розпухає обличчя. Геть не впізнати, хто вона, ця людина.

Не всі однаково голод переносили. Одні пухли, ставали неймовірно товстими. Їх тіла ставали майже прозорими, як целофанові пакети, наповнені водою. Очі – ледве помітні щілинки. Ноги – як колоди. Животи відвислі. Люди не могли втримати сечі. Сідати не можна, а як сядеш, то не встанеш, лопається шкіра, звідти біжить рідина з гидким запахом, і біль нестерпний. Відкривалися рани, ятрились, загнивались, довго не гоїлись.

Для життєвих функцій організм використовує власну білкову речовину – споживає сам себе. Тіло втрачає сили. Найменший порух повністю знесилює людину. Дихання та серцебиття прискорюються. Мінімальне фізичне зусилля викликає параліч серця. Це часто трапляється, коли страждалець ходить або намагається бігти. Часто виникають різні захворювання, що надає певну можливість організаторам голодомору приховати сліди свого злочину, переклавши всю вину на якусь хворобу.

Голод у першу чергу знищує дітей, у яких найактивніший обмін речовин. Вони не бігають, не граються, сидять попід тинами, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт на колінах. Велика голова, похилена лицем до землі, на обличчі самі зуби. Сидить така дитина й чогось гойдається всім тілом: назад-вперед, назад-вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна одна „пісня” впівголосу: „Їсти-їсти-їсти-и-и...” Ні від кого не вимагаючи: ні від матері, ні від батька, а так, у простір, у світ: „Їсти-їсти-їсти...”

У розповідях багатьох людей, що згадують про голод, лейтмотивом проходить думка про хліб: „Бувало, тоді заплющу очі – й згадую про хліб, який він на вигляд, смак, який запах. Ні про яку їжу не думаю – тільки про хліб. Так глибоко запав у душу. Здавалося, ніколи не наїмся хліба. Або ще таке: от би наїстися хліба, а тоді хоч і померти, не страшно”.

У людини при голоді пошкоджується мозок[6], у результаті дехто втрачає розум і не відає, що творить. Голодна смерть дуже страшна й людину робить страшною та здатною на всі звірства. Люди почали їсти людей...

Кожен, що де дістав, пхав у пельку. Жадібність невситима. Голодовка озвіряла людей. Пішла така ненависть: лаються, сваряться, штовхаються. Замахуються сокирами. Готові одне одного порубати. У деяких хатах було щось подібне до війни. Всі пильно стежили одне за одним. Люди перехоплювали крихти одне від одного. Жінка піднімалася на чоловіка, а чоловік на жінку. Мати ненавиділа дітей. У більшості ж хат любов не згасала до самого кінця. Люди бачили, що коли була ненависть, то й помирали швидше. Та все ж любов, як би там не було, нікого не врятувала.

Очевидці мені засвідчували, що тривале голодування призводило до апатії й деморалізації людської свідомості, гасило емоції, відбирало сили й волю до боротьби. Дистрофія нищила розум людей, перетворювала їх у тварин. Голод руйнував громадські й суспільні обов’язки, кожен голодуючий думав лише про те, як би врятуватися від смерті.

Смерть від голоду – найжахливіша та найдовготриваліша.

ä „Кулінарна книга” голодних. Все, що можна було з’їсти, було з’їдене. Говорили: „Хочеш їсти – берись макогона доїти”.

Іде тиха битва за виживання. „Що б таке з’їсти?” – гризе всіх єдиний помисел. Якщо хтось і спромігся десь у Вузловій, Куп’янську чи Ізюмі на базарі купити буханець хліба, то часто в ньому знаходив кавалок глини чи якусь ганчірку, обмазану шаром тіста. Падали селяни, як солома.

Від смерті рятувало коров’яче молоко. У ті голодні роки корів називали найріднішими й найласкавішими словами: матінка, спасителька, годувальниця. „Коли в нас загинула корова, то мати плакала-приказувала, як за найдорожчою людиною: „Ой, пропала наша годувальниця! Що ж ми будемо робити?! Як же без неї жити на світі Божому?!” Дехто їв собак і кішок, але своїх вистачило ненадовго, а чужі, чиї господарі померли, порозбігалися й подичавіли”.

Острижний Василь Тихонович (с.Богуславка): „Нас було в сім’ї 11 чоловік. Мати, щоб прогодуватись, проміняла в Платонівці гармонь, чоботи, кожух, і все це лише за одну хлібину. По всіх хуторах і селах була голодовка, а в Платонівці чогось не було, й ніхто не знав, чому це так. Щоб якось прокормитися, ходили в поле збирати мишій і бур’яни, потім товкли в ступі, розводили водою й пекли перепічки. У нас було відро квашених цукрових буряків. Мати пішла в Сеньків і виміняла їх на стакан пшона й на стакан патоки. Була ще в нас корова, тому ніхто й не вмер. Кип’ятили молоко, різали кінський щавель, як наче макарони, й варили – це був такий молочний борщ”.

Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „У кого було молоко, то парять його, потім кришать зеленої цибулі. Получається цибуляча локшина. Пекли ладики з сухої лободи й берестового листя, а також трави мітлички.  Ловили й їли горобців” [212].

Худоба в колгоспі без належного догляду масово гинула. Здохлі трупи коней ставали жаданою здобиччю голодних людей. Конина була за ласощі, хоча кінське м’ясо в українців здавна вважалося нечистим, забороненим для споживання. Конину добували вночі зі скотомогильників, варили холодець, засолювали про запас. Здохлих колгоспних коней поливали гасом (керосином), карболкою, щоб люди не розбирали їх на харчі, й закопували, але це не зупиняло голодуючих, які билися за шмат гнилої конини. Комсомольців з револьверами  ставили вночі стерегти закопаних коней.

Несвятипаска Наталія Олексіївна (с.Лозова): „Я ходила міняти одяг. Часто ті люди, які ходили взимку обмінювати, на зворотному шляху замерзали серед снігів від морозу. І їли, що попало. Коли здохне кінь, його відтягнуть на скотомогильник, а голодні люди збіжаться й ріжуть, рвуть на шмаття дохлятину. Тягли нутрощі, ноги... За них билися й розтягували все по дворах. Їли їжаків”.

Цимбал Марія Леонтіївна (с.Богуславка): „Разом з нами жили сусіди Бедзвін (батько Дмитро, мати Галина), було в них двоє дітей. Вони усі вмерли, бо наїлися дохлої конини. Колгосп виганяв коней у степ, щоб там вони паслися. У ті часи що в людей була голодовка, що в коней. Скотина вмирала разом з людьми. Коні не виживали й часто дохли. Людям же нічого було їсти, і вони йшли до дохлятини, відрізали м’ясо й їли. Біля здихаючої худоби завжди давилась юрба пухлих голодних людей. Ніхто не в силі був відігнати їх. Як тільки худобина здихала – люди сараною накидалися на нею, сокирами, ножами роздирали на куски й поспішали додому, щоб нагодувати помираючих дітей і самим підкріпитися.

Раз ми прийшли до сусідів уранці, а вони вже всі мертві. Звечора ще були живі, а на ранок нікого не стало. Наш батько був головою колгоспу „Нове життя” й іноді приносив жменю насіння. Та все одно й у нашій хаті п’ятеро вмерли прямо в нас на очах від голоду, мої брати й сестрички”.

Недоїдання почалося ще з осені, а справжній голод – з середини зими. Нестачу твердого харчу люди надолужували рідиною, тобто готували різні варива з товчених трав, сіна, кукурудзяного стебла та пустих качанів. У лютому та березні люди почали мерти, мов мухи, а ті, що ще були живі, ледве тягали ноги. Вони брели до контори колгоспу з пухлими ногами й обличчями з єдиною надією – знайти там своє спасіння, вимолити хоч крихту їжі. Але все було дарма – колгоспна комора була порожньою.

Шкиль Галина Іванівна (с.Ревуча): „У той час нас у матері, Таїсії Костянтинівни Петренко, було дев’ятеро: Галя, Феня, Мишко, Люба, Коля, Маруся, Андрій, Гриша, Паша. Ще живий був батько Іван Ілліч Петренко, чоловік статний, здоровий, майстер на всю округу. Для того, щоб прогодувати нас, вночі ходив у поле збирати колоски. У хаті, якраз на порозі, в долівці, зробив яму у вигляді великого глечика. Землю виносив разом з матір’ю на ряднині десь аж за село. Потім стіни цього глека він обіклав очеретом і вийшла, так би мовити, невеличка коморя. Вночі приносив назбираних колосків і складав їх туди. І от ця схованка була майже повна. Зверху була ляда, й десь метра півтора на ній глини, бо по хатах регулярно ходили місцеві власті, активісти й комуністи, з щупами й ширяли долівки, чи не закопали де що-небудь. Але в нас не знайшли. У нашому селі їх називали „червона мітла”, бо вони забирали все до крихти, змітали на горищах все до зернини.

Батько був добрим майстром. Він навіть зробив у стільцеві таємну мельничку для зерна. У цей час я жила в Попасній, привезла додому крихти хліба, що в мене були. Одного разу привезла цілі півхлібини. Мама поклали хліб на стіл, а маленька Феня  вхопила й на піч. А потім як закричить несамовито. А ми надворі були. Вбігли, й до печі. Як глядь: що там робиться! Ціла куча мишей на тому буханцеві, а сестричка сидить у куточку й кричить, як навіжена. Насилу відібрали хліб у клятих мишей.

А то ще був щасливий випадок. Зі старшим братом ми щось копали на городі. І ось раз він копнув, а на лопаті пшениця. Ну, думаємо, це ми на мишачу нору натрапили. Прикидали землею й побігли батькові сказати. Тоді він вночі переносив цю пшеницю до глека, мабуть, лантухів три.

Наш батько був набожним. За це його в 1937 році забрали, й ми його більше не бачили. Ох! Дуже погано про голод згадувать.  Хай йому грець!

...Бувало, людина наїсться якогось бур’яну та й умирає. А один дід ряднину порубав і почав їсти, подавився й умер. Мабуть, він збожеволів з голоду. Ой, Боже-Боже, який же то страшний час був. Хай ніколи не повториться!”.

Люди перетрушували, перевіювали солому, шукаючи зерна. У кишені складали золоті зернини.

Єрмолаєва Марія Василівна (с.Підлиман): „Пригадую, взимку бере мама нас, старшеньких, і йдемо за 3 км у Кулаківку, де стояли скирти соломи житньої. Ми днями згрібали її, перетрушували, щоб знайти хоч жменю зерна. Знаю, за день роботи такої ми запасались 300-400 грамами жита. І поки дійдемо додому, не витримували, брали по кілька  зерняток і жували, вгамовуючи голод.

Збирали також тишком колоски, часто їх у нас, дітей, відбирали дорослі, погрожували. Ось так мама не дала нам померти з голоду. Наш батько, пам’ятаю, одним з перших вступив у колгосп і безвідмовно працював у ньому з мамою. Працював за мізерні трудодні, на які давали грами пшениці. У той тяжкий час наша мама зуміла ще й утримувати корову. Мабуть, цим самим і врятувала нас” [218].

õ „З голоду й собаку з’їси”, – без будь-якого перебільшення стверджує тодішня приказка. Слід також додати, що 28 січня 1933 р. заступник наркома зовнішньої торгівлі СРСР М.Фрумкін вимагав від наркомвнутриторгу УСРР М.Кампеля безумовного виконання плану заготівель котів та собак на експорт [180, 198]. Ця вказівка надійшла тоді, коли знесилені голодом селяни почали їсти цих домашніх тварин. Отож, внаслідок розпорядження влади спеціальними мисливцями в селах повністю були знищені коти й собаки. Вже згодом, після повної реалізації комуністами планів щодо вбивства мільйонів українців, заступник уповноваженого наркомвнутриторгу УСРР І.Львов рекомендував різко зменшити обсяги заготівель котів і собак, мотивуючи тим, що повна відсутність котів у селах ускладнює боротьбу з мишами. Деякі дослідники вважають, що ця акція була проведена навмисне для того, щоб селяни не могли порятуватися від голоду навіть собачатиною [180, 198; 211, 54].

На бюро Ізюмського райкому Компартії в лютому 1932 р. розглядалося виконання експортзаготівель за 1 квартал на 1.02.32 р. [6, 66]:

Назва експортзаготівлі

Плян, кількість

виконано

кількість

%

Лисиці

75

52

39,6

Собаки міхові

1830

610

25,2

Кішки

1265

401

31,8

Вовки

2

-

-

Горностаї

9

1

5,5

Ласки

3

-

-

Норки

10

-

-

Як ми бачимо з вищенаведеної таблиці, експортні заготівлі собак і котів у сотні разів перевищували план заготівлі вовків і лисиць, яких завжди у наших краях водилося безліч і хутро яких значно цінніше. Значить, справа була не в хутрі?

У селі цієї зими не залишилося нічого живого – ні птиці, ні собак, ні кішок. Горобці, й ті з острахом з’являлися на вулицях. Почалися крадіжки домашньої худоби. Ні арешти, ні суди вже не могли зупинити людей, які вели останню боротьбу за виживання. До самої весни влада не виявила ніяких спроб урятувати людей. Обібрати людей зуміли, допомогти їм – ні!

Лише напровесні в районі захвилювалися: скоро треба буде сіяти, а хто ж це буде робити? Почали підкидати колгоспникам деякого зерна – вівса, віки, ячменю, іноді проса. Пшеницю та жито відпускали лише на спільне („громадське”) харчування – в яслах, школах, на полі.

У полі годували, але не так, щоб люди могли відновити сили. Понурі й злі, вони брели, спираючись на чепіги плугів, переставляючи розпухлі ноги, а коли, виснажені, падали в борозни, люто били їх батогами, палками – всім, що мали в руках. Ті, кого вивезли в поле, там і жили, – їх не відпускали додому до дітей, там вони працювали, спали й харчувалися, там і помирали.

Сіяли яру пшеницю, її густо протруїли хімікатами й сказали, що хто її візьме хоч жменю і з’їсть, то отруїться й помре. Та люди все ж крадькома брали трохи в жменю й, водячи полем коней, запряжених у сівалку, жували її. По один бік поля й по другий стояли уповноважені, перевіряючи кишені, щоб не розкрадали колгоспне зерно. Кажуть, що зерно смачно пахло хлібом, але трохи припахувало сіркою. Дехто від нього помирав тут же, край поля, інші ставали каліками. Хто вижив, то говорив, що, здавалося, з’їв би сам увесь ящик сівалки з зерном. Голодна людина не могла наїстися.

Усе з’їли. Їли живе й неживе, варили шкіряне взуття, старі шкури. З’їли все, що якось нагадувало харчі. Рятувало декого кукурудзиння, заготовлене на зиму корові. Зимою зі стебел кукурудзиння виймали м’яку серцевину (корови вже не було), підсушували, мололи на жорнах на борошно й варили баланду та пекли коржі. Це на зиму було спасінням. Та „борошно” те було дуже поганим. Від нього боліли животи. З настанням весни й кукурудзиння не вистачало, в ступах перетирали пусті качани, лушпиння, жолуді , кору.

Зі спогадів: „Гірше худоби жили в колгоспі. У кінському навозі вибираємо непереварені зерна вівса, ячменю, кукурудзи, обтираємо й їмо” [156, 215].

Багатьох урятували від смерті горобці. Люди їли голопузих горобенят прямо живими, не випатравши. А от м’ясо вороненят, кажуть, важко було їсти, воно кисле й смердюче. Драли сорочачі й воронячі яйця, хто мав сяку-таку силу вилізти на дерево до гнізда. Голодуючі ловили журавлів, лелек, чапель, яких в Україні споконвіку оберігали, ніколи не руйнували їхні гнізда, бо вважали священними птахами. За народними віруваннями, споживання лелечого м’яса прирівнювалося до людожерства. Зі спогадів дізнаємося, що в голодовку в селах переловили всіх ворон і горобців. Ця гіперболізована, перебільшена теза, на яку часто натрапляємо в усних розповідях, свідчить, що люди до останнього намагалися врятувати від голоду себе й своїх дітей.

Белебеха Іван Іванович (х.Корніївка): „У нашій сім’ї було дев’ятеро дітей. П’ятеро з них померло в голод: Дар’я, Марія, Олексій, Василько й Миколка. Тоді ж помер і батько. Від голоду люди їли все, що попадалося під руку. Особливо бідували ті сім’ї, які втратили господаря. Дітям приходилось самим шукати щось їстівне, аби вижити. Найщасливіший спомин тих років – як я з хлопцями надрав горобців, наскубли їх, і матуся наварила нам такого смачного супу, якого ніколи ще не їв ні до того, ні після. Ще їли козельки, лопуцьки, рогіз, а з лободи пекли „смачні” коржі”.

Зацвіла весна – і забуяло всенародне лихо. Голод кістлявою рукою вхопив за горлянку кожного зокрема й усе село, всю Борівщину, всю Україну, цей споконвіку хлібородний край із працьовитим і талановитим людом. Як тільки зазеленіло в полі, кинулись по кінський щавель. Рвали й варили з корінням. На нерозораних ланах зі стерні полізли гриби. Все це пішло в їжу. Молода кропива була справжніми ласощами. Далі їли лободу. Розсипалися люди по луках, мов на пасовиську. Скубли все, що зеленіти почало. Але від споживання цих трав люди діставали водянку й масово гинули.

Такі страви неможливо була розжувати, організм не міг їх перетравити, тому майже всі страждали на захворювання шлунково-кишкового тракту. Від такої їжі

Отощали люди,

Падали, як мухи,

Кропивою-лободою

Не наповниш брюха (з народної пісні тих років).

Терентій Іван Трохимович (с.Підлиман): „Хто дожив до весни, ходив „пастися” до річки – їли шпичаки очерету”.

Волохай Євдокія Антонівна (с.Чернещина): „Їсти було нічого: рвали траву, обдирали кору з дерев. У нашої матері в ці роки помело двоє діток: три й чотири рочки – Рая й Ліда”.

Зарвиро Тетяна Андріївна (с.Калинове): „Ми харчувалися листям, жолудями, різними бур’янами, їли калачики, робили з жолудів муку й пекли з неї перепічки. Була корова, але це мало нас рятувало, бо нічим її було годувати. Мене, невеличку, не відпускали гуляти, бо боялися, що вкрадуть”.

Шевченко Семен Лук’янович (с.Калинове): „У голодовку померло дуже багато людей, бо їли листя, калачики, різну траву. А Шевченко Антон Петрович пішов у ліс, аби назбирати жолудів, і не повернувся. Його тіло знайшли на галявині, принесли в рідне село й поховали. Тоді багато людей ходили в ліс, щоб назбирати жолудів. Була весна, і жолуді почали проростати, все одно дома їх товкли й пекли з них млинці. Ще пекли млинці зі цвіту акації: сушили ті квіти, а тоді товкли та так і пекли”.

Заїка Ганна Захарівна (с.Загризове): „Пухли від голоду, замерзали від холоду. Ті, що виживали, робили все, аби порятувати своїх дітей. Їли все: сікли лободу й пекли з неї коржики, збирали на пісках козельки, парили кору з дерев, збирали з дикого пирію насіння. За роботу одержували мізерну плату в кінці року – три копійки. А кожного ж місяця нам писали трудодні. Виживали, хто як міг. Міняли все своє майно на харчі, а самі ходили голі й босі”.

Волков Павло Якович (с.Гороховатка): „Згадую голодовку з жахом. Їсти було нічого. Було, схожу на Бахтин, начухраю якогось бур’яну й принесу його стакан матері. Мати змеле той стакан бур’яну, кине в суп та добавить стакан ячменю – і їмо ту похльобку. Скрізь по дорогах повно мертвих людей, особливо дітей. Їх збирали підводами й вивозили за село, щоб прикопати”.

Ісаєва Марія Лазарівна (с.Богуславка): „Пекли коржики з товченого насіння різних бур’янів, особливо куранди. Такі коржики як довго полежать, так і паростки пускають”.

Василенко Віра Оксентіївна (с.Бахтин): „Наша сім’я Синицьких складалася з п’яти чоловік. Виживали, як і всі тоді люди. Збирали жолуді, лободу, все це перетирали й пекли коржі. Варили мерзлі буряки та їли якусь там похльобку.  Якось так усі й вижили”.

Рудяга Василь Дмитрович (с.Бахтин): „Їли на той час усе, що можна було потовкти та зварити. Це й жолуді, й листя з берестка. Від такої „ їжі” наш дідусь, Рудяга Прокіп, опух і помер з голоду”.

Як зацвіла верба, почали з неї збирати кашку. Сушили її, потім випікали з неї коржі. Коли підсохла земля, стали копати корені лопухів і синяка. Їх пекли замість картоплі. Як зацвіли трави, найбільше виручала конюшина. З неї й кисіль, і борошно найкраще. Весною всі кинулись „пастися”. От у липи появилися бруньки – діти від рання до вечора сидять під липами й на липах і їдять ті бруньки. Від споживання листя дерев труїлися. Коли розцвіла біла акація, ласували її цвітом.

Болдишева Марія Сергіївна (с.Загризове): „Іще в нашій сім’ї була корова. Вона нас врятувала. Під Лозовою було поле з викопаними буряками, де-не-де залишились лише корінці та малюсінькі бурячки. Люди ходили їх вибирати з-під снігу. Потім з них варили „компот”. Мололи на муку й варили листя лободи, берестка, вишень, перекотиполе та козельки. До школи ми не ходили, бо яка там тоді школа. У той час було не до школи”.

Згадували анекдоти про французів, ловили і їли жаб, пуголовків. Взагалі з благословенної річки Оскіл виловлювали все, що плавало, лазило й стрибало. Повигортали з води на берег гори черепашок-ракушок, розкривали їх і витягували з них слимаків. Видирали шпичаки молодого очерету, особливо смачними були пагони й коріння рогозу. Влітку виручала шовковиця.

Жорник Прокіп Костянтинович (1903 р.н.) з х.Старий Пришиб цілими днями ловив рибу в Осколі, але додому нести не можна – активісти заберуть. Наловить риби, сховає в очереті. Вдома брав казан і там, на березі, десь замаскувавшись, варив її, а вже потім швидко ніс додому, де її негайно ж з’їдали діти [176].

Глухачова Раїса Омелянівна (с.Гороховатка): „Наша сім’я в голодовку складалася з семи чоловік. У цей жахливий час кормилися з городу та рибальства. Навіть жахливо згадувати. Усі мешканці вулиці Побережної рятувалися від голоду за рахунок риби та юшки з неї. Хліба зовсім не бачили. Ще допомогла нам вижити годувальниця-корова”.

Весною повилазили ховрахи, їжаки, інший дрібний звір. Люди, хто як умів, ловили, виливали водою, били всю цю звірину й споживали. В їжу пішли миші, жаби, вужі, тобто те, що входило до харчових заборон і ніколи раніше не вживалося людьми. Кинулись ловити кротів. Кажуть, м’ясо з них дуже смачне, а за шкурку в лавці в Куп’янську давали 10-15 копійок. За ці копійки люди купляли сіль. І ця сіль багатьох погубила. Ті, що були худющі, як скелети, але помаленьку рухались, почали пухнути, злягати й повмирали.

Були й такі, що свідомо чинили якісь злочини, аби потрапити до тюрми (ДОПРу), де давали хоч якусь баланду. Переважна більшість їх гинула там неминуче через попереднє виснаження.

„У жнива, як вродили ягоди, то ще більше людей померло. Як підеш до черешні, то так і лежить мрець, що наївся ягід”.

Насоненко Варвара Григорівна (х.Пришиб): „Багато людей померло тоді, як стали убирати хліба. Стали багато їсти хліба й зразу ж умирали. Зі слів Мягченко Ніни Григорівни, в той час померли: Опікуха Григорій Маркович, Мягченко Нестор Архипович, Мягченко Сергій Миколайович та багато інших, імена яких за багато років забулися”.

Маслова Харитина Савеліївна (с.Чернещина): „Я не пам’ятаю масового вмирання людей з голоду. Вижили завдяки тому, що варили з кори галушки, пекли з полови оладі, а коли прийшла весна, перейшли, так би мовити, на підножний корм. Це значить, з листя трави, корінчиків бур’яну готували похльобку й таке інше. А от коли вже вродив хліб, почали його пекти, були випадки, що люди вмирали, коли наїдалися гарячого свіжого хліба досита, бо шлунок не витримував”.

Умирали після першого прийняття їжі – це було непосильно для змученого голодом шлунка. Не могли себе стримати, з’їдали багато й у корчах навіки впокоювались.

Смерть ще довго не залишала села. Дуже зголодніла людина втрачає почуття міри. Скільки б вона не з’їла, бажання їсти її не покидає. І якщо не вдається перебороти це бажання, людина – сита людина – гине, вбита все тим же голодом. „Не їв – зомлів, наївся – звалився”, –  говорили в ті часи люди.

Так, за актами смертей сільрад бачимо, що „від обжирання” 18 червня 1933 р. помер Токар Федір Тихонович (40 р.) з х.Верхня Борова. З цього ж хутора помер „від обжорства” 5 липня 1933 р. Поломаний Карпо (45 р.). Губар Матвій Романович (51 р.) з Радьківки помер 10 травня 1933 р. „від употребленія харчів через міру, як желудок істощенний” (Див. у додатках списки загиблих від голоду).

Голик Ганна Тимофіївна (с.Нижче Солоне): „Мухи Марії батько Павло, пухлий від голоду, поїхав до неї в Слов’янськ. Тоді в містах видавали на людину по хлібині на тиждень. Він уночі не стримався, тайкома встав і наївся хліба. Цієї ж ночі помер – полопались кишки”.

Гунько Олександра Микитівна (с.Гороховатка): „Я розповім, що було в Гороховатці, в колгоспі „Червона Зірка”  в 1932-1933 роках. У ці страшні роки мені було шість років. Пам’ятаю, як дуже хотілося їсти, а їсти не було чого. Товкли в ступі голі качани з кукурудзи, варили їх і ту воду пили. З берестка сушили листя, сушили мітличку, чухрали й сушили з липи кору – все це пекли і їли. А з урожаєм прийшла надія. Збирали колоски, товкли їх на камені й пекли коржі. Багато людей були тоді пухлими. Чоловіків, які вже не ходили, кудись забирали. Частина вижили, а більшість повмирали. Люди їли котів, собак. Був у нас випадок, коли мати зарізала свого синочка, а це побачили косарі. Дома про це розповідав батько Гнилицький Микита Петрович. Виживали, хто як міг. Згодом у колгоспі стали варити раз у день ріденьку кашу з пшона, давали по черпаку на їдока, та тільки тим, хто працював на колгосп”.

ä Харчування комуністів. Люди повсюдно їдять дохлятину, кішок, собак і кору з дерев, а 1 листопада 1932 р. виходить таємна постанова Політбюро ЦК КП(б)У „Про поліпшення матеріально-побутових умов керівних районних працівників”:                                                                               „Сов. Секретно.

...Утвердить предоставленные Наркомснабом нормы индивидуального снабжения и общественного питания для руководящих районных работников. Прикрепить к закрытым распределителям областных центров группу руководящих районных работников…                             

                            Нормы индивидуального снабжения:

Продукты

Основной работник

Иждивенцам

Хлеб печеный на день

800 г

400 г

Крупа на месяц

2 кг

500 г

Макароны на месяц

1 кг

500 г

Рыба на месяц

2 кг

500 г

Мясо на месяц

1½ кг

-

Сахар на месяц

1 кг

1 кг

Овощи на месяц

1 корзина

1 корзина

Подсолнечное масло на месяц

½ кг

-

Сыр, брынза на месяц

1 кг

1 кг

Папиросы высшего сорта

250 шт.

-

Кондитерские изделия

1 кг

1 кг

Мыло бельевое

2 куска

2 куска

Мыло туалетное

1 кусок

1 кусок

Компартія піклувалася і про міліцію. Ізюмський райком компартії 8 листопада 1932 р. приймає постанову „Про покращення культурно-побутових і матеріальних умов робітників міліції” [6, 24]. На бюро райкому регулярно приймаються все нові й нові „додаткові” списки „керскладу на продовольче постачання та медобслуговування”, серед десятків районних комуністичних „керманичів” ми бачимо: Ассер – директор радпартшколи; Лазневой – зав.райзаготвідділом; Герм – інспектор комунального господарства; Деріч – директор сировинної бази Цукротресту та ін. [6, 485].

Протягом усього 1932-1933 рр. комуністи не забувають про продовольче постачання активу, особливо районного. У постанові Ізюмського РПК від 10 травня 1933 р. ухвалюється додатково „выделить из закрытого распреда 10 000 рублей. В 5-дневный срок организовать закрытую столовую для райактива, расширив число столующихся до 80 семей. ...снабжать закрытый распред и столовую райактива из коопхоза „Пионер”[7] [10, 240].

У розпал голоду бюро Ізюмського райкому компартії ухвалює рішення про надання „курмісця” (курортного місця) на Південному березі Криму та посилки туди на місячне лікування таких „заслужених працівників”: Топольського – начальника Ізюмської райміліції, Глузмана – начальника Ізюмського ДОПРу (в’язниці), Баришполя – начальника колонії УПТУ №20 [10, 346,429; 6, 694]. Мабуть, вони дуже вже підірвали своє безцінне здоров’я, організовуючи Голодомор для українців.

Імовірно, теж за успішну організацію голоду „старі більшовики” Сукачов, Бойченко, Шканд, Беклер, Александров, Коробейников, які займали чільні посади в районному керівництві, через бюро Ізюмського райкому компартії клопотали самі про себе перед вищими органами про нагородження їх орденами „Червоного Прапора” [6, 675].

v Експорт. У час, коли вимирали цілі села, Українська Соціалістична Радянська Республіка масово відправляла за кордон першокласні продукти харчування. Знайомлячись з матеріалами Харківського обласного архіву, натрапив на постанову Харківського облвиконкому від 7 березня 1933 року „Про перебіг виконання експортного завдання першого кварталу та заходи щодо забезпечення його виконання”: „План першого кварталу на 2 березня виконано по області на 45,6%. Вважати роботу по експорту за найважливіше завдання поряд з посівною кампанією, облвиконком зобов’язує всі заготорганізації, підприємства, що працюють на експорт, організації, які постачають їм сировину, міськради, райвиконкоми домогтися повного та безумовного виконання плану першого кварталу протягом березня місяця.

Для цілковитого виконання плану заготовити та здати протягом березня продукти в такій кількості: tмеду – 18,8 тонн, tмаку – 5,1 тонн, tяєць – 2 вагони, tкурей – 8 вагонів, tкондвиробів – 47 тонн, tмасла коров’ячого – 115,3 тонн, tварення – 10 тонн, tпива – 5 000 пляшок, tбекону – 90 тонн, tмасла рослинного – 420 тонн...” і багато-багато іншого [14; 156, 230].

І це тоді, коли по селах конали голодні люди, в першу чергу – діти. Тільки перелічене на експорт за один березень могло врятувати від смерті все населення Харківської області. Скільки ж тоді було вивезено продуктів з Харківщини на експорт за рік? За три роки? А з усієї України? А в Росію?

Про мед, мак, яйця, масло коров’яче, пиво, бекон українці не могли й помислити. Для колгоспників у цей час у кращому випадку варили баланду, себто в п’ятивідерний казан окропу засипали трохи макухи та дерті й перемішували, ледь-ледь солили. Для помираючих колгоспників це було небаченою розкішшю, делікатесом. Частину, повільно смакуючи, тут же випивали, іншу – несли додому помираючим дітям. Ослаблені від голоду організми страждали на різні інфекційні хвороби, людей заїдали воші й глисти.

В Ізюмському районі, до якого в той час належала й Борівщина, теж протягом 1932-1933 рр. питання експортних поставок за кордон було одним з першочергових, бо район боровся за перевиконання експортних планів, щоб отримати премію – легковий автомобіль для районного начальства в Ізюмі [6, 693].

Відомість про виконання Ізюмським районом експортзаготівель[8] за 1 квартал на 1.02.32. [6, 66]:

Назва експортзаготівлі

Плян, кількість

виконано

 

кількість

%

Кури, шт.

5600

3980

69,3

Гуси

160

44

47,8

Качки

40

99

247,5

Яйця, окр.

115

-

-

Кролі

15360

162

0,8

Зайці

1320

457

43,2

N Самогубство від голоду було досить поширеним явищем по селах: селяни вішалися, топилися в колодязях чи річці під кригою, свідомо замерзали в полі. Бувало, ще напалять сирими дубовими чи сливовими дровами піч і закривають димар, отруюючись чадним димом. На такий крок зважувалися переважно жінки, чоловіків яких було заарештовано й заслано до концтаборів, і котрі втратили своїх дітей. Вони затикали вікна, двері та комини, розпалювали в печі або на підлозі вогонь і вмирали від чадного газу, декотрі підпалювали всю хату. Архівні документи та свідчення очевидців містять численні повідомлення про самогубства селян, які не витримували страждань, що принесла радянська влада (див. списки померлих у додатках):

Повісилися в 1933 р.: ¹Клименко Олексій Григорович (43 р.) з Лозової, ¹Рівчак Федора Василівна (23 р.) з Радьківки, ¹Брунька Тимофій Тимофійович (20 р.) з Загризової, ¹Личман Параска Михайлівна (56 р.) з Гороховатки та ін.

Утопилися в колодязі або в Осколі в 1933 р.: ¹Кучугура Параска Сергіївна (19 р.) з Вищої Солоної, ¹Довженко Вустя Стефанівна (21 р.) з Маліївки, ¹Ярема Трохим Іванович (39 р.) з Загризової, ¹Вразовський Прокіп (58 р.) з Посьолка Борівського, ¹Можний Оріфан Дем’янович з Посьолка Борівського та ін.

Замерзли в полі: Токар Семен Дем’янович (23 р.) і Дейнека Микита Семенович (25 р.) з Лозової  та інші.

Відомі випадки самогубств і серед місцевих активістів. Не витримуючи тиску з боку комуністів-уповноважених, що змушували їх прирікати односельців на голодну смерть, деякі совісливі сільські активісти чинили самогубства.

Деякі селяни, не витримуючи катування голодом та втративши будь-яку надію на порятунок, убивали своїх дітей, а потім і самі накладали на себе руки.

N Людожерство: „то їх голод зробив такими”. Смертність від голоду ставала масовою. Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість сімей із Борівщини не мали чого покласти на стіл. Начисто підмели все, що було в погребах, жодної курки не лишилося в селі; навіть бурякове насіння пішло на поживу. Мертві годували живих: свіжі могили розкопували. Померлим не було спокою й після смерті.

Першими помирали чоловіки, потім діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, знавіснілі люди втрачали розум і переставали бути людьми.

„–  За що ти вбила меншу сестру?

  – А чого вона просить і просить їсти” [156, 214].

Голодна смерть страшна і людину робить страшною та здатною на всі звірства. Тільки в Борівському районі відомі десятки різноманітних історій, пов’язаних з людожерством. Одні поїдали членів своєї родини, інші ловили сторонніх дітей, ще інші влаштовували засідки на подорожніх. „Це людоїди, – казали про таких, – їх треба стріляти”. Ніби люди винні, що їх довели до божевілля ті, які робили це спеціально. Доводили ж українських селян до людожерства спеціально й цілком свідомо комуністи. „В Україні, за попередніми підрахунками, не було району, в якому б органи ДПУ не виявили випадків канібалізму” [191].

Термін „канібалізм” походить від французького „cannibale” – людоїд. Побутовий канібалізм практикувався на найдавнішій стадії кам’яного віку. На території України заборона канібалізму всередині колективу, обов’язок ділитися їжею з усіма його членами (харчове табу) запроваджено ще 50-40 тисяч років тому. Тим страшнішими виглядають масові прояви канібалізму в 30-х роках XX століття. Отже, комуністи свідомо відкинули Україну в ранній кам’яний вік, на десятки тисяч років назад, у стадію первісності (дикості).

Наукою ще не вирішене питання: чи є людоїдство винятково психозом на грунті голоду чи свідоцтвом  атавізму психіки людини в зв’язку з її переходом на становище тварини. Саме жах голоду привів до появи канібалізму.

Матері наказували дітям не відходити далеко від хати: ходили вперті чутки, що ловлять дітей і вбивають на м’ясо.

Супрун Любов Никифорівна (с.Загризове): „Було й людоїдство. Бачили, що двоє діток ходили по хатах у Шийківці, зайшли в одну хату й не вийшли більш. Дуже вразив мене випадок у Донбасі. На базарі одна жінка продавала холодець, біля неї згрудилось багато жінок. Підходить ще одна й питає: „З чого ти зварила холодець? Чи не з кішки дохлої?” А ця їй: „Що ти – це холодець з кроля”. Та й вирішила купити. А як стали перекидати його в другу посудину, а там на дні ногтики дитячі. Вона тоді в крик. Всіх тоді разоблачили: і хто вбивав дітей, і хто варив з них холодці, і хто їв”.

Болдишева Марія Сергіївка (с.Загризове): „Коваленко Саша, трьох років, гуляв біля двору й десь пропав. Вже через два місяці з’ясувалося, що його з’їв Гармаш Омелян. Він був дуже сильним і страшним, усі його боялися, бо здогадувалися, чим він займається”.

Пелих Зоя Прокопівна (с.Загризове): „У голодовку сім’я Коваленко М.Я. втратила п’ятирічного сина Коваленка Олександра Прокоповича, 1928 р.н. Сусідка Коваленко Марія перед смертю зізналася, що бачила м’ясо в діда, який проживав у хаті неподалік від старого дитячого садка. Коли вона запитала в діда, звідки м’ясо, той відповів, що вбив сина тітки Мар’яни”.

 Одокієнко Сергій Прокопович (с.Загризове): „Мого двоюрідного брата сусіди вбили й з’їли. Наша сім’я вижила, бо якось так сталося, що в нас залишилась кобила й лоша. Ми їх зарізали й так доживали. Та ще заховали трохи зерна в сараї, а його, скільки не шукали, так і не знайшли. А приходили не один раз. У 1933 році в школі нічого їсти не давали”.

Стебленко Антоніна Прокопівна (с.Загризове): „Голод... Бідні люди, скільки вони вклали сили, аби вижити, тяглися до життя з усіх сил. Жорстокий голод змушував людей їсти кішок, собак, листя, гниль, кору з дерев. Трохи легше було влітку, бо тоді в їжу вживали різну траву, жаб, рибу, колоски, а зимою сніг – нічого не знайдеш. Люди ніколи не думали, що колись таке буде, що вони таке їстимуть. Багато людей пухли він голоду. Казали, якщо людина пухне, то вже не виживе.

Наша сім’я була багатодітна: дев’ять дітей, і всі малі. Я була в сім’ї п’ятою. Померли: Тонька – народилась і через рік померла, Настя, Нюрка, Райка, Наташка. Їх роки й місяці народження я не пам’ятаю, бо вже під старість почала відмовляти пам’ять.

У Загризовій я була відома як нянька, бо дуже любила маленьких дітей, і якщо хто попросить посидіти з дітьми вдома, я ніколи не відмовляла, хоча в ті часи небезпечно було залишатися в когось вдома, бо могли з’їсти. Я про це знала добре, та все ж залишалась, бо знала й те, що мене там нагодують і напоять.

Була на нашій вулиці тітка, яка поїдала людей: і старих, і малих. Бувало, як гукне до себе в гості, то вже ту людину, що пішла, ніхто й не баче – вже Страшна Тітка з’їла. Отож, коли я довго не поверталася додому, то батьки починають тривожитись за мене і йдуть зустрічати. Їла я дуже мало. Могла не їсти й по декілька днів. Може, через це й  вижила в голод.

Покликала мене одна тьотя до себе додому, а в неї на сковородці смажиться м’ясо. А я й думаю, звідкіля в неї м’ясо в цей голодний час? Запитала її: „Тітко, а звідкіля у вас м’ясо?” А та тітка сіла на ослінець і каже плачучи, що немає вже більше її донечки Анечки, бо вона хотіла їсти, а не було чого, то її й убила. Я злякалась та втекла від неї, щоб і мене не зжерла.

Жили на нашій вулиці батько та син. Мати вмерла від голоду, та й батько був уже дуже хворий та старий. І як батько помер, то син його й з’їв мертвого.

Іншого разу, як мене попросили посидіти з дітьми і я погодилась, то побачила, як малі діти їли з чавуна людське м’ясо. А здогадалася я, що то людське м’ясо, бо воно було дуже біле. У  тридцять третьому було скільки горя, що й на воловій шкурі не спишеш”.

Земляна Орина Дем’янівна (х.Стара Олександрія): „Мій брат Юхим пас коней з Гойдою Устимом, а одна кобила й утопла в трясовині на Бідрягівці. Їм за це дали по року тюрми в Красному Куті. Вони відсиділи й поверталися додому. Дійшли до крайньої хати в Осиновій, і Устимові захотілося води. Він і каже: „Юхиме, я зайду до людей, води нап’юся”, а той не совітував цього робити. А Устим: „Та я дуже хочу”. Як пішов він у ту хату, так і не вернувся. З’їли його там.

У сусідньому селі було ще й так. Одного разу приїхала дочка з подругою до матері в гості. Робили вони на заводі, свіженькі дівчата були, гостинці привезли. Мати й каже своїй сім’ї: „Ось як вони поснуть, ми їх поріжемо й поїмо, вони гарні, свіжі”. А дівчата те почули та встали тихенько, коли смерклося, й повтікали. А за ними гналися, та не догнали, бо були хворі й опухлі, а дівчата здорові”.

Жорник Анна Прокопівна (с.Богуславка): „В одного чоловіка з голоду вмер син. Він його поховав у садку, та через якийсь час відкопав і з’їв разом зі своєю сім’єю. Прізвище цієї людини Павленко. І таких випадків було багато. У Кіндрата (прізвище забула) вимерла вся сім’я. Ходили на заробітки в інші села, міняли. Та рідко кому це допомагало. Так, Сліпченкова Олена гарно працювала в колгоспі, старалася з усіх сил, а втім, все одно з голоду померла”.

Хутір Старий Пришиб: „...Після кількарічних поневірянь по в’язницях за виступ проти радянської влади Данило Василевський невідомо яким чином знову повертається в рідне село, на Пришиб. Чи втік, а може, й відпустили, вирішивши, що в селі зараз страшніше, ніж у пеклі, бо лютував жахливий голод. Більшість пришиб’ян (Жорники, Ісаєви,  Галкіни, Півньови, Іванови та ін.) не пережили зими 33-го.

Данило Василевський, Пракон, Стефан та його менший брат Михайло Жорник були приставлені сільрадою звозити померлих на пришиб’янський цвинтар (його ще пам’ятають старі люди, знаходився серед лісу навпроти залізничної станції, біля тополь). За кучера був наймолодший – Михайло, інші ж мусили копати ями та рови на цвинтарі й пригортати землею звезених хуторян.

Самі ледве трималися на ногах, та попід тинами повно мертвих – треба ховати. Одного разу зайшли в крайню хату, яка вже давно не подавала ознак життя. В хуторі ходили чутки, що її господар після смерті дружини збожеволів з голоду і вбив свого сина.

Зустрів насторожено, недобро зиркаючи з-під лоба:

– Чого треба? Ідіть геть!

– Де твій син?

– А вам яке діло? Вийшов десь.., та й нема.

Стали шукати й неподалік від хати знайшли залишки дитячого трупика з відтятими ногами.

...Людожера повели на розправу до сільради” [175].

Сіроус Марія Іванівна (с.Маліївка): „За роки голодовки в селі не можна було почути ні дзявкання собак, ні м’явчання кішок, ні дзвінкого співу птахів. Село немов вимерло, але найстрашніше було те, що їли людей. Люди божеволіли від голоду, батьки різали своїх дітей. Часто їли ще тепле тіло померлого члена сім’ї”.

Сіра Галина Кирилівна (с.Глушківка): „Параска Маслік їла людей в Глушківці. Те ж робив і Ковшар Микола Климович”.

Семененко Ганна Кирилівна (с.Глушківка): „Чи було людоїдство, запитуєш? Жив тут один недалеко від нас. Батько Клим, мати Химка, син Павло – всі вони померли в голодовку. А залишилися син Микола і дві сестри – Дуня й Марфуша. Прізвища не пам’ятаю, не скажу, а по-вуличному їх звали „Махаї”. Так оцей Микола повбивав обох сестер, застромив їх голови у комин, а м’ясо порубав, склав у посудину й їв. Їхали якось побіля його хати батько й дочка в Куп’янськ і захотілося їм води. Зайшов батько до Миколи та й довго його нема. Не діждавшись, і дочка пішла за ним. Обоє не вернулись, Микола їх повбивав.

Одну бабусю вигнали з хати, а Микола прийняв її до себе, через дві години вже вбив. Ще запам’ятала, якраз у той день був весняний піст. Надворі підкурювало, зривався сніг. А з міста Куп’янська приїхали уповноважені й міліція, зібрали сходку, щоб перемолотить солому й потрошку дать людям. Не вистачало вил, і послали людей розжитися вил. Ось один, Сенька, прийшов до Миколи просити вила й наткнувся в притулі на труп. Він у контору та заявив. Міліція відразу ж схопила Миколу. Дали йому хліба-цукру, щоб він усе розповів. А Микола й не таївся – все розказав. Міліція діждалась ночі й підпалила його хату, а де дівся сам Микола, й до сих пір ніхто не відає”.

Шкиль Галина Іванівна (с.Ревуча): „Був у мене двоюрідний брат Сашко, жив він у селі Містки Сватівського району. Тоді мав 7 років, а в нього товариш ще менший, в обох батьки померли від голодовки. Ну, що їм було робити, як не йти старцювати по селах. Хто якийсь сухарик їм подасть, хто ще щось – кожному було жалко дітей. І от ходили хлопчики по хатах, ходили й наткнулися на одну хатину на околиці села. Зайшли туди. Дивляться, сидить якийсь дід, вони до нього: „Дідусю, дайте нам хоч що-небудь поїсти”. А той їм: „А підійдіть-но, онучки, сюди, я й дам”. Їм їсти хочеться, вони й підійшли. А дід тим часом витягнув з-під припічка макогона, а братів товариш у цей час ненароком побачив у коморі вбиту людину без голови й рук та  пошепки попередив товариша. Якраз вчасно, бо той дідуган кинув у хлопців макогона, вони пригнулися, та все ж добряче зачепило. Хлопці, бачачи, що таке діло, ноги в руки й драла. Вибігли з тієї хати й побігли в сільраду. Плачучи, розповіли голові про жахливий випадок і те, що бачили в діда. Голова сільради взяв тоді з собою двох чи трьох дебелих чоловіків на підводу й миттю на околицю села. Зайшли, а дід якраз людину розрубує. Побачив їх, так з сокирою й кинувся на них, навіть одного поранив. Вгамували нарешті людожера й наказали йому виносити всі останки людей. Багато наніс на подвір’я він людських голів, декілька десятків рук і ніг з погреба. В нього запитали, навіщо він так робив. Відповів, що голови були на холодець, який він продавав на базарі. Відразу ж повели його за село й застрелили, як скаженого собаку”.

Шевченко Семен Лук’янович (с.Калинове): „Одна жінка в голод зарубала свою дочку, звали її Вергунка. То її кудись забрали й більше в селі не бачили”.

Титаренко Анастасія Іванівна (с.Нижче Солоне): „Хандога Дарія Іванівна мала п’ятеро дітей, але в тридцять третьому трьох дітей вона з’їла, залишилося двоє. Одна з її доньок розповідала згодом, що вона і її хотіла з’їсти, але дівчина покусала матір за руки, вирвалася й утекла. Ще була жінка, яку звати Ліда, прізвища її не пам’ятаю. Її знайшли мертвою в хаті. Біля неї лежали двоє мертвих дітей”.

Шарко Пелагея Петрівна (с.Нижче Солоне): „В нашому селі була жінка, яку звали Одарка. У неї було двоє маленьких дітей, приблизно трьох-чотирьох років. Одну дитину вона зарубала й з’їла, а другу не встигла, так як люди дізнались. Ще одна дитина десь ділась. Одарку потім кудись забрали, й більше її ніхто в селі не бачив. А дитину, яка залишилась, віддали до притулку. Масових поховань у селі не пам’ятаю, своїх рідних ховали в себе на городах. Кажуть, що багато людей поховано в садку у Головка Івана Петровича”.

Білик Катерина Костівна (с.Підлиман): „Манька Кучерка з’їла свого сина Павла. Жила вона десь у районі озера Кониченкова, яке зараз затоплене водосховищем. Нас туди дорослі не пускали гуляти, й ми самі боялися ходити, бо казали, що вона заманює дітей і їсть”.

Романенко Уляна Федорівна, Терентій Іван Трохимович, Білик Євдокія Сергіївна (с.Підлиман): „У Підлимані, на Барабашівці, жила Ганна Кучерява, яка з’їла своїх дітей, а потім заманювала чужих діток і вбивала. Кістки й голови скидала в колодязь”.

Ткачова Євдокія Іванівна (с.Гороховатка): „Тоді страшно було дивитися навкруги: всі пухлі, негожі, ходять, неначе тіні. Траплялися й випадки людожерства. Всіх застерігали, щоб не ходили темними ночами по вулицях, бо в хуторі Буківка, що біля Гороховатки, був випадок, коли батьки зарізали свою дитину і з’їли. То були важкі часи, і виживав хто як міг. У цій страшній битві за життя я й моя сім’я чудом вижили. Зараз мені 81 рік, я з болем згадую голод тридцять третього”.

Кравцова Марія Пилипівна (с.Гороховатка): „Чоловіків із сіл Промінь та Зірка за наказом зверху забирали, кудись відправляли, і звідти вони вже не повертались. Сім’ї залишались без годувальників. Діти мерли, їх закопували в садках. Жила одна сім’я, в якій мати померла з голоду, а дочка харчувалася макухою з колгоспної комори. Батько вбив її і з’їв. Про це розповіла сусідка, яка зайшла до них і на вікні побачила руки й голову”.

Кісільова Ганна Миколаївна (с.Гороховатка) „Після гарного врожаю по хатах стали ходити активісти, які забирали у селян геть усе: квасолю, зерно, картоплю й т.д. Після цих поборів і почався великий голод. Люди пухли, помирали прямо на вулицях. Щоб вижити, приходилося їсти кору липи, товкти мітлички й пекти з неї ляпанці. Краще було тим, у кого була корова чи коза. Все ж легше було вижити.

Пам’ятаю: в нас на вікні лежав кусочок гарбуза, а бабуся була вже пухлою з голоду, все марила хлібом і просила гарбуза, який здавався їй хлібом. Дідусь теж опух. Поблизу хати моїх батьків жило чотири сім’ї, які їли людей. Це сім’ї Поломаних, Скобилок. У сім’ї Скобилок було знайдено 17 людських черепів. Одного разу мене також вони ледь не з’їли. Хлопці пропонували мене з’їсти, бо я була товстенька. Я  чудом утекла з їхньої домівки”.

Кушин Г.С. (с.Гороховатка): „Весною 1933 року мене запросили в гості в одну хату їсти печену їжачатину. Я був пухлий від голоду, то й пішов. По дорозі мене перестріла бабуся й попередила: „Не йди туди, хлопче, бо не вернешся!” Довго я стояв-думав, та все ж вирішив не йти. Наступного дня сусіди говорили, що мої однолітки, які пішли в ту хату, були вбиті й з’їдені. Це мене дуже вразило. На їхньому місці міг бути і я”.

Пелих Поліна Сергіївна (с.Бахтин): „Неподалік від нас жила сім’я Фурманових, які в голод їли людей. Усі обходили їхній двір стороною”.

Єрмола Меланія Дмитрівна (с.Шийківка): „У моєї односельчанки з Шийківки Степаниди Невмиваної сусідка Ликера в голодовку тридцять третього зарубала, зварила і з’їла шестирічну доньку Марусю. Заманила в хату, пообіцяла дати стрічечку й... Коли Ликеру вели в міліцію, вона виймала з-за пазухи куски м’яса і їла. Видно було, що вона збожеволіла.

Мій батько Дмитро Іванович розповідав мені: „Ми зайшли в село під Кривим Рогом і в одній хаті побачили таке, що моторошно й сьогодні. Ми попросилися переночувати, в хаті були чоловік і жінка. Ми ще здивувались, скрізь люди як з хреста зняті, а ці мордасті, червонощокі, моторні. Там у кориті лежала людська голова...”.

Нікітенко Стефан Климович (с.Шийківка): „У червні 1933 р. трагічно загинув шийківський селянин, великий трудівник Лук’ян Ілліч Грищенко. За те, що не хотів іти в колгосп, його спочатку розкуркулили, а потім віддали під суд. Два роки провів він у тюрмі в Ізюмі. Коли випустили, повертався пішки додому Гороховатським шляхом. Назуcтріч Лук’янові їхав возом, запряженим волами, один борівський чоловік і порадив не йти через Гороховатку, бо там у густих „чорних” лісах, у ярах високого правого берега Оскола появились злодії, які вбивали самотніх людей і поїдали. Лук’ян чомусь не зважив на ту пораду, і його, справді, схопили збожеволілі від голоду люди, вбили і з’їли” [229].

Кучер Дмитро Іванович (с.Гороховатка): „От сучі діти, оті що у верхах сиділи та вказівки давали. Що вони наробили?! Це ж вони довели, що люди з голоду позвіріли й одне одного їли. У нашому селі один чоловік ловив знеможених голодом, що ходили на луках квасець рвати. Я навіть знав одну жінку – він зарізав і з’їв її. Ви спитаєте, що з ним зробили? Нічого! Бо влади не було. Щоб людину десь на Соловки чи на Урал замордувати – на це влада була, а щоб захистити людину – тим влада не займалася. Мабуть, такого звірства у всі віки на нашій землі не було...”.

В актах смерті Нижче-Солонівської сільради бачимо запис від 7.07.1933 р., що Головко Меланію Денисівну (4 р.) „мати зарізала”.

ƒ Страждання дітей. ...Край дороги дитячі тільця. Хтозна, чиї то були діти. Ніхто, здається, не побивався за ними, ніхто не питав про них – вони поздихали, як кошенята...

За переказами свідків, багато немовлят народжувалося мертвими або ж помирали невдовзі після появи на світ. Біловодська Ганна Георгіївна (с.Богуславка): „Першими вмирали новонароджені. Немовлят під час голоду ніхто не реєстрував, ні  їхнього народження, ні смерті”.

Із малих хлопців виживав лише один з десяти. Усі очевидці характеризують малих хлопців як найуразливішу категорію з усіх. Смертність дітей сягала 50 і більше відсотків від загальної кількості померлих. Їх не пам’ятають, особливо молодших п’яти років.

Сотні дітей, дітей-сиріт, так званих куркульських, яким ніхто не мав права надавати притулок у селі, йшли в міста старцювати.

Коли голод ставав зовсім нестерпним, батьки відсилали своїх дітей з дому в надії, що вони якось виживуть у світі жебрацтва та дрібних крадіжок, котрий ніколи не був би їхнім, якби вони залишалися зі своїми родинами.

 „Маленький хлопчик, благаючи біля порога, крізь сльози, передсмертним голосом:

– Тітонько, візьміть мене до себе!.. Я вам буду дрова рубати, воду носити, корову пасти. А як виросту, я вас буду жаліти, як рідну матір... Візьміть, не проганяйте, я останній з сім’ї...

  Синок, у мене є свої дітки... Їх теж нічим годувати... Йди з Богом...” [156, 218].

„Діти: їхні голови були схожі на важкі м’ячі на тонких, як у лелек, шиях, і видно було кожну кістку їхніх рук і ніг, що виступали зі шкіри, і весь кістяк проступав зі шкіри, що виглядала як жовта марля. Дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було сімдесят років. А з початком весни вони вже зовсім не мали облич. Замість них були птахоподібні голови з дзьобами чи жаб’ячі голови з тонкими і довгими губами, а деякі з них нагадували риб з відкритими ротами. То не були людські обличчя”.

„У колгоспній їдальні помираючі діти крадькома лазили під столами, збираючи крихти хліба. Активісти, регочучи, били їх носаками, коли пролазили біля ніг” [156, 217].

Калмикова Ганна Григорівна (с.Лозова): „У 1933 році забрали з Лозової дві гарби дітей і відвезли в Куп’янськ. Де вони ділися? Хтозна. Двох дітей забрали в Софії Несвятипаски, у Несвятипаски Антоніни Яківни забрали дівчинку. Далі не пам’ятаю. Та багато забрали. Казали, щоб спасти від голоду”.

Несвятипаска Наталія Олексіївна (с.Лозова): „У голодовку в мене була дочка Маня, я її водила в дитячі ясла, бо сама з ранку до ночі працювала в колгоспному полі. Коли одного разу повернулась з роботи, дочки в яслах не було, казали, що її забрали в інтернат. Я обійшла в окрузі всі інтернати, та так дочки і не знайшла”.

Пелих Поліна Сергіївна (с.Бахтин): „Найбільш жахливе, що мені запам’яталося з тієї голодовки, так це нещастя моєї тітки Симоненко Харитини Михайлівни. У неї забрали двох дітей, відвезли на станцію в Ізюм і залишили там. Доля малих Гриші та Тані (2 і 3 років) невідомою є досьогодні. Тоді забирали багатьох дітей. Їздили спеціальні машини й забирали кудись безпритульних дітей”.

За спогадами рідних, у 1933 р. десь зникла з колгоспних дит’ясел чотирирічна Клава Чумаченко з Богодарівки, бо мати була змушена від зорі до зорі працювати в полі, заробляючи для сім’ї черпак баланди. Про подальшу долю Клави існує три рівноцінних версії:

1) за спогадами рідних, її з ясел нібито забрав місцевий учитель і кудись виїхав;

2) вона в яслах померла з голоду, як це часто тоді бувало з дітьми, і її в загальній масі десь поховали; матері ж для душевної втіхи розповіли вищезазначену історію. Слід однак вказати, що в актах смертей, які велися сільрадою, запис про смерть Клави відсутній. З іншого боку, в той час сільради фіксували далеко не всі випадки загибелі від голоду. Тим більше, що існувала таємна інструкція НКВС сільрадам про заборону реєстрації смертей малих дітей;

3) за спогадами старожилів Борівщини, з колгоспних ясел тоді забирали дітей нібито в дитбудинки, і більше їх ніхто не бачив. Забирали в той час, як батьки працювали на колгоспному полі.

Видно, недарма ходили вперті чутки про фізичне усунення, звичайне вбивство дітей владою. Коли проблема безпритульності стала завеликою, безпритульних почали знищувати у великих кількостях. Їх свідомо труїли в дитбудинках і патронатах, добавляючи в харчі якусь отруту. Саме тоді був спущений таємний циркуляр, який дозволяв розстрілювати дітей-злодюжок, виявлених на залізницях [211, 59].

Часом мати йшла з дому зі своєю останньою вцілілою дитиною, щоб підкинути її в дитбудинок. Щодо цього засвідчено багато історій.

Заїка Ганна Захарівна (с.Загризове): „Були такі сім’ї, що не могли прогодувати своїх дітей. А щоб вони залишились живими, вели їх на залізничні станції, в міста, щоб там їх забрали в інтернат. Відвезла своїх дітей Кушіль Марія на станцію Куп’янськ-Вузловий, і там вони залишились. Назад вони вже не повернулися”.

Старикова Клавдія Петрівна (с.Чернещина): „У моєї свекрухи Старикової Євдокії Федорівни було восьмеро дітей. У голодовку чотирьох роздала по хатах у найми, двоє менших померли, ще двох Мишка (7 років) і Марусю (5 років) відвела в Ізюм і залишила їх біля великого будинку, сказавши, що скоро повернеться, з надією, що їх відведуть до дитячого будинку й там їм буде що їсти. Але вже наступного дня діти самі прийшли додому”.

Поломана Олександра Яківна (с.Гороховатка): „Мені запам’яталася голодовка тим, що дуже часто пропадали діти. Виявилося, що їх їли. Часто самі батьки підкидали своїх дітей на поїзди, щоб чужі люди їх підібрали й тим самим допомогли малим вижити. Нас хоч у сім’ї й було п’ятеро, але вижили, бо ходили пішки в Шийківку до нашої тітки, яка тайком збирала для нас якісь крихти харчів і картопляну шолуху. На жаль більше нічого не пам’ятаю”.

Петренко Марія Лук’янівна (с.Піски Радьківські): „Нас за щось розкуркулили. Забрали все. Залишились у пустій хаті, спали на соломі. У сім’ї було десятеро дітей. Так один по одному й помирали. Мене й Василя батько відвіз до Святогорська у військовий госпіталь. Я лазила по смітниках, щось знаходила й тим рятувалась, а Василь пас худобу та був голодний, наївся з голоду грибів і помер. Ми й не знаємо, де його поховали. Крім мене, з десяти дітей залишився живим тільки брат Костя”.

Жорник Андрій Петрович (с.Богуславка, х.Старий Пришиб): „Голод був страшний. Люди мерли, як мухи восени. У нас їсти нічого не було. Мати, Марія Іванівна, ходила по селах, міняла за одежу буряки тощо. Ходила в Монтівку, Шийківку. З кожним днем ставало тяжче: діло йшло до смерті. Тим більше, що забрали в Куп’янську в’язницю батька – Петра Логвиновича. У 1933 р. він сторожував колгоспні вимбарі, а їх обібрали голодні люди. Батька допитували. Говорили: „Признавайся, хто обібрав?”. А він чи не знав, чи не сказав, щоб не видати голодних односельчан. Хто його знає. Через декілька тижнів у в’язниці він і помер з голоду.

Мати працювала в колгоспі, але з того нічого не мала. Тому й змушена була міняти останній одяг, платки на буряки, щоб врятувати від смерті дітей. Ще важче стало, коли сім’я залишилася без батька. Пили саму юшку з вареного буряка.

Ще й зараз ніби бачу найменшенького братика Ванька, який сидить на полику й, плачучи, повторює: „Мамо, дай-дай!” Мати в цей час мішає ополоником у макітрі суміш із змелених на жорнах пустих кукурудзяних качанів, просяного лушпиння й макухи, збирається пекти на сковородці якісь цвибики, крізь сльози промовляючи: „Мій малесенький, мій ріднесенький, підожди ще трішечки”.  А він, не звертаючи уваги на це умовляння матері, рученятами гріб цю сиру масу й ніс до рота, приплямкуючи язичком. Мати, звичайно, видирала це „тісто” в дитини, й мале заливалося істеричним криком.

Мати була на краю відчаю. Але світ не без добрих людей, присовітували: щоб врятувати дітей від голодної смерті, - підкинути їх у дитбудинок, а самій тікати на Донбас. Так і зробила. Двох старшеньких, Федора й Павла, привезла в Куп’янськ, купила їм на останні гроші по прянику й залишила неподалік райміліції. Так робили в ті часи багато – це був єдиний вихід врятувати дітей. Покинуті діти здіймали такі божевільні крики, що перехожі не витримували, намагаючись якнайшвидше залишити це місце. Обливаючись слізьми, розриваючись від розпуки, мати спостерігала за ними з-за рогу вулиці, чи заберуть, чи ні. Декілька разів не видержувала й рушала до дітей, та знов примушувала себе стримуватись. Пересвідчившись, що міліціонери врешті під вечір забрали дітей, і прослідкувавши здалеку, як їх повели в дитбудинок і там здали, трохи заспокоїлась і рушила назад. Але не додому, де в богуславських яслах колгоспу ім.Свердлова залишились найменшенькі – я й Ванько, а на Донбас. За менших була спокійна, якщо це можна назвати спокоєм – їх віддадуть до колгоспного патронату. Там так-сяк годували, з голоду не помирали. Мені тоді було 7 років, почав уже ходити до першого класу, Івану – п’ять. У патронатах були діти, сім’ї яких загинули з голоду. Завідуючою патронатом була Забайрачна Катерина, перша вчителька – Лобас Юлія Григорівна. Патронат створили десь у 1932 році. Наша мати подалася пішки на Красний Лиман, зупинилася в селі Карпівка, влаштувалася до місцевого радгоспу. Якось пристроїлася. Голод поступово минувся. Був гарний урожай. Через деякий час вийшла заміж. Жити стало трохи краще. Лише часто ночами, коли полола город, плакала. Сусідка все розпитувала, чого це ти? Плакала ночами і в хаті. Чоловік замітив. Йому й призналася про дітей у Богуславці. Забрав він мене й Івана з патроната, посадив, як тих граченят, на підводу й привіз до Карпівки. Вітчим був гарний, у самого купа дітей від попередніх дружин, не побоявся й цих забрати. В новій хаті жили діти від трьох матерів: від першої – дві дочки, від другої – три хлопчики й від нашої матері – теж двоє”.

Дуйко Софія Єгорівна (с.Лозова): „Голодовка – то цілий вік. Дитинство провела в дитбудинках та інтернатах. Як такого, його й не було – одна мука. Я зовсім безграмотна. Ото таке моє „щасливе”радянське  дитинство”.

Подолова Антоніна Леонтіївна: „У голодовку мені було десять років, і я добре  все пам’ятаю. Нас у матері було одинадцять, а зосталося в живих після голодовки лише п’ятеро. Останні шестеро мої старші й молодші брати та сестри померли, не витримавши цього страшного лиха. Сім’я в нас була хоча й велика, але на той час і не дуже бідна, бо мали корову. А якби не корова, то ніхто б, мабуть, і не вижив.

Нас, дітей, мати посилала в ліс збирати різні ягоди, листя з дерев, жолуді та колючки, які називаються в народі „перекотиполе”. Листя, жолуді та колючки сушили, м’яли, товкли в ступі, добавляли до них трохи борошна та пекли оладі. Варили юшку, заправлену трохи мукою та молоком. Так як молока не вистачало, щоб усіх напоїти, його приходилось розбавляти водою. Ми були страшенно худющі, постійно хворіли, й нам завжди хотілося їсти. Я думала, що ніколи в житті не наїмся.

Старших дітей батьки посилали в другі села. З сусідами ходили й міняли полотно на хліб. І от ми набирали полотна, скатерті, сорочки, вишиті рушники і йшли в далекі села та вимінювали на картоплю, кукурудзу, борошно. А бувало й таке, що коли поверталися додому з харчами, то інші люди могли пограбувати і все відібрати. Так що голодовка – це дуже страшне лихо, і страшне воно для батьків: діти пухнуть з голоду, а матері нічого дати, хоч себе саму ріж на шматки”.

Єрмола Надія Олександрівна (с.Яцьке): „Сидимо з матір’ю, голодуємо. Пішла мати до тітки, а та дала їй лише три картоплини. Кожен день хтось із сусідів помирав. Мій брат Єлизар каже: „Я не вмру, бо вже сніг розтає”.

Коли мати ходить по заробітках, ми сидимо в хаті, ждемо, на вулицю не виходимо, бо нема в чому. У сусіда була одна дитина, їм було трохи легше. То він нам заносив воду до хати. Що їли, як жили – страшно навіть згадати. До нас ніхто не приходив, їсти було нічого. Товкли полову, пекли млинці. Мати брала десь дохлу конину, варила, й ми їли. Різали й варили спориш, з буряка варили юшку. Діти не мали сил вийти на вулицю. Не віриться, що все це було насправді. Але вижили: і я, і мій брат Єлизар”.

Романенко Уляна Федорівна (с.Підлиман): „Від голоду помер мій двоюрідний брат Сергій Іванов (15 років). Помирали від голоду на ходу. Усі були пухлі. У березах знайшли маленьку мертву дівчинку. Ми, діти, нарвали лопухів, загорнули її, а старенький дідусь викопав ямку й поховав тільце. Отакі похорони”.

Шевченко Федір Омелянович (с.Вище Солоне): „Батько робив в Ізюмі на мельниці. А мати брала мене і йшли до батька по харчі. Бувало, приходимо, а в батька їсти нічого. Мати працювала в колгоспі рядовою, бо працюючим видавали якісь пайки. Раз літом мати наобминала зелених колосків та десь нарвала вишень, які тільки почали спіти, й зварила три вареники. Один собі, другий мені, а третій винесла за двір меншому моєму братику Яшку, якому тоді було три рочки. На вулиці на нього накинулася голодна дівчинка, яка хотіла відібрати цей вареник. Дуже покусала йому руки, але вареника він не віддав і швидко тут же з’їв”.

Мабуть, до самої смерті багатьом вчувалася невідступна, невідчепна, розриваюча серце пісня, яку щодня, мов ритуал, скандували  в унісон діти. Монотонно, тихо, але вперто, розгойдуючись на лежанці, затягували одне й те ж саме: „Ма-мо, я-хо-чу-їс-ти! Я-хо-чу-їс-ти!..” І знов, і знов, поки мамі, що готує затірку, не уривався терпець.

Костиря Олександра Іванівна (х.Вовча): „У мене було 14 дітей, з них 10 померли в голодовку, а залишилися живими тільки четверо. У 1933 р. я вже ходити не могла, ноги налилися,  як водяні колоди. Діти були ще маленькими, але їм самим приходилось собі добувати їжу. Їли листячко, козельки – що прийдеться. Від голоду вони ходили, як сонні, не сміялися, не гралися, не бігали. А коли знаходили щось їстівне, то обов’язково ділилися одне з одним.

А найменшенького Ванюшу, який народився 25 жовтня 1932 р., зовсім не було чим годувати, тому він і помер восьмимісячним, бо майже два тижні до цього нічого не їв. Я так опухла, що зовсім не піднімалася з лави. Жахливі були часи.

Була в мене рідна сестра Оляна, яка жила в Новій Кругляківці. Дітей у неї не було, а жила вона, як на ті часи, дещо краще, бо в них була корова. Оляна була ланковою в колгоспі, з ранку до вечора на роботі, в полі, тож рідко приходилось їй мене навіщати.

Раз, зібравши гостинці, молочка, сиру, вночі, до схід сонця вирішила вона збігати до мене з Нової Кругляківки у Вовчу пішки. Тоді саме вони прополювали ланку буряків на Загризівському полі, тож і пішла навпростець через поле понад Ревучою, щоб поки люди прийдуть на поле, встигнути повернутися.

Прибігла, дивиться, лежить у темній ряднині посеред хати на долівці дитина. Запитала, що ж трапилося з Ванюшкою. Я й відповіла, що помер ще вчора. Приходила якась бабуся, замотала його, поставила свічку. Хотіла прикопати під гіркою, де були закопані раніше померлі діти, копнула, а там щось м’яке, тому вона й облишила. А закопувати десь далі в неї не було сил.

Нагодувала Оляна дітей, мене, пора бігти назад, бо скоро сонце сходитиме, а поховати Ванюшку не встигла. Тож і вирішила вона забрати його з собою та поховати вже дома в садочку. Взяла його, фартухом прикрила й понесла навпростець через поле додому.

Як не швидко бігла Оляна, та все ж зустріла своїх дівчат, які вже йшли на ланку. Запитали її, що то вона несе в пелені, думали, що якусь бутиль несе, а коли показала – не повірили й перехрестилися. Щоб не гаяти часу, прибігла до двору й віддала дитину німому Тимофію-сапожнику, пояснивши, що слід зробити ящик, загорнути померлу дитину в ганчірку та й закопати в садочку.

Коли поверталися жінки пізно ввечері з ланки додому, то німий зустрів їх ще на краю села, мичав і показував на пальцях, що коли забрав дитину, доніс до хати, розгорнув, а в нього тепленьке тільце. Він його ще зігрів, мазав губи дитині молочком, робив масаж ручкам і ніжкам, а через деякий час з ложки в ротик влив молочка, воно й проковтнуло та відкрило оченята.

Німий розповідав, обливався слізьми, жінки його розуміли й усі плакали. Коли я про це взнала, тяжко переживала це горе-радість. Тому й сказала своїй сестрі:  „Коли б не ти, не було б його в живих. Ти врятувала Ваню від смерті, то й виховуй його, як рідну дитину”. Так залишився живим мій найменшенький.

Сестра ще не раз приносила моїй сім’ї щось поїсти. Коли Ваня вже став ходити, то ми з чоловіком хотіли його забрати до себе, але сестра з чоловіком упросили, щоб залишили його в них, бо своїх дітей не було, а в нас були. Так і залишився Ваня жити у Красовського Якова Єпифановича та його дружини Уляни Іванівни, які стали йому за рідних батьків. Коли ще ходив до школи, то писався Красовський, а як стали призивати до армії, у військкоматі виявилося, що він Костиря. Думали Красовські його усиновити, але Ваня не захотів, бо рідний батько не повернувся з війни й на пам’ять про нього він зберіг батьківське прізвище”.

Слід додати, що Ванюша (Костиря Іван Іванович) виріс, все життя пропрацював у рідному колгоспі в селі Нова Кругляківка механізатором і помер не так давно в Богуславці в результаті трагічного випадку.

Кушка Валентина Іванівна (с.Піски Радьківські): „Про голод я добре пам’ятаю. Знаєте, чого ми вижили: лопуцьки, молочай, грицики, калачики, забудьки, козельки – ото була наша їжа. Забудьки – це трава така. Жили ми на старому місці, так там забудьки рядом росли, а за козельками на піски ходили.

Я з братіками, з меншим і старшим, бігали кругом хати, гралися біля призьби. Ото ми граємося, а біля хати зупинився один дядько й клянче однотонно: „Дайте бурака або огирка, бо я ї-ї-їсти хо-о-чу... Дайте бурака або огирка, бо я ї-їсти хо-о-чу... Дайте бурака або огирка...” Клянчив-клянчив, упав – і готовий. Приїхали гарбою, забрали. Отак на ходу й мерли.

Ми одноосібники були. Нам так трудно було, так трудно. Батька, Кушку Івана Федоровича, посадили в Ізюмську тюрму, бо в колгосп не вступав. А ми осталися самі. Забрали в нас усе на світі: і сівалку, і плуг, і борони, і молотарку – й усе на світі забрали. А нас осталося шестеро. Корову забрали, сараї повалили – усе забрали. Нас шестеро й одна мати. Що робити?

Благодаря моїй матері Катерині, царство їй небесне, ми вижили. Вони були такі, що з мухи слона зроблять. Вони й шили, й по людях ходили заробляли: там пошиють, там покопають, там помажуть. Пішки ходили скрізь, ніде не їздили. Було, підуть, розживуться чогось. Приносять. „Діти, оце вам лушпиння, це трішки крупички”, - старшому брату, бо найстаршого одправили в п’ятнадцять год на шахту. А оцього, з 1920 року, оставили з нами, малими.

– Оце, діти, вам, –  а старшому: - Оце, синок, мене стільки днів не буде. Оце хліб. А це я понесу батькові в Ізюм. А цю крупу діли на стільки-то днів. Діли, щоб діти не попухли. Бережи дітей!

А ми лазимо по снігу, назбираємо бур’яну, затопимо, наваримо, поділимось на порції та й ще трохи протягнемо. Це у тридцять третьому году. Це я добре пам’ятаю. Ото мати нас і спасли.

Тоді одвели мати моїх братів, двадцять п’ятого і двадцять третього годів, своїх синів, у Святогорськ. Ні, не в монастир. Який там монастир, закрито все було. Посадили їх на мосту й наказали:

– Оце ж, дітки, тут просіть, а я піду. Не бійтеся, я до вас ще прийду!

Там у них знайома була, так вони пішли і їй сказали:

– Даша, підеш забереш дітей на ніч, щоб хоч собаки не порозтягували біднесеньких [стиха плаче].

Ага, приходять мати додому та й у сльози. Всі є, а тих нема. Немає дітей. Повечеряли.

– Ну, діти, лягайте спати.

Полягали.

Почало розвиднятися. Стукає хтось у вікно. Мама:

– Хто там такий?

– Мамусю, одкривайте. Це ми прийшли.

А вони слідом за матір’ю йшли.

– Ноччю.., та в лісі, мамо, та темно було.., та світилися чиїсь очі.., та ми боялися...

А бач, прийшли, слідом прийшли. А просити не схотіли.

– Мамо, найміть нас десь, а просити не будем.

Це були Коля й Гриша – вже померли. Вони обоє були на війні. Так що я все-все про голод помню, а що сьогодні робила, не помню”.

ƒ Дитячий патронат. Люди, як могли, рятували своє майбутнє. „Скільки малих сиріт розійшлося після того 33-го, аж подумать страшно”. Для діток, котрі чудом залишилися живі, в селах організовували патронати. Усі вони були переповнені, багато дітей там помирали від голоду й хвороб. А яка дитина й вижила, то не знала ласки материнської, ніхто її не пригорнув, не пожалів ніколи.

Створення патронатів було вимушеним кроком для комуністів, бо, як зазначалося вище, тисячі безпритульних, помираючих з голоду сільських дітей переповнювали міста, створюючи для влади „певні” проблеми. Тож іще 26 червня 1933 р. Ізюмський райком компартії прийняв дещо дивне рішення: „Предложить секретарям колхозных и сельских партячеек немедленно прекратить завоз беспризорных детей из сел в город, максимально усилив работу по обеспечению их на месте” [10, 264]. Начебто саме комуністичні секретарі звозили в Ізюм дітей-сиріт.

Усі дитбудинки, дитприймальники, дитколонії, відділення міліції були переповнені нещасними дітьми, а вони все прибували й прибували. Тож у серпні 1933 р. ізюмськими керівними комуністами, які свідомо посиротили дітей, був знайдений вихід: зіпхати їх напівживим колгоспам: „Санкционировать разгрузку детей из детдомов и прикрепление их на патронат в колхозы и совхозы” [10, 345].

15 серпня 1933 р. бюро Ізюмського райкому КП(б)У прийняло остаточне рішення: до 1 вересня „закончить разгрузку временных детдомов, возвратив детей родителям, а сирот свыше 4-х лет прикрепить на патронат в колхозы. ...поставить вопрос о проведении разъяснительной работы в колхозах о взятии ими на патронат детей-сирот, как колхозами, так и отдельными колхозниками” [10, 395].

Двірник Олександра Трохимівна (с.Загризове): „Загризівський патронат був у хаті розкуркуленого Божка Ягора Сергійовича. Завідуюча – Олим Н.І. У голодовку, а мені тоді було 5 років, попухли й померли мої батьки – Двірник Т.Г. і Двірник О.М.  та три брати, залишилася я й старший брат (6 років). На нашій вулиці був патронат, туди нас і віддали. Брат скоро помер там від малярії. Дітей у патронаті було до 50 чоловік”.

Жорник Парасковія Іванівна (с.Богуславка): „Я була кухаркою в Богуславському патронаті. Все, що мені колгосп давав на патронат з харчів, віддавала дітям, а сама голодувала. Всього було при мені 25 дітей: Гришка Олексійович, Рябухіна Настя з сестрою, Лазарєва Вірка з братом, Нюська з Бідрягівки та інші”.

Гойда Віра Лазарівна (с.Богуславка): „Моя мама, Гойда Зіна Никифорівна, померла в 1933 р., тож я залишилася зі своїм меншеньким братом Васильком. Був ще менший братик, та він не дожив і до року, вмер від виснаження. Мати до останнього дня робила в колгоспі, волочила кіньми. Там, на полі, й умерла. Батько, Лазур Стефанович, віддав нас до Корніївського (Богуславського) патронату, думав, що там нам буде легше вижити, пережити голодовку. Та через рік забрав, бо в приюті були дуже погані умови, ми постійно голодували”.

 Жорник Любов Сергіївна (с.Богуславка): „У 33-му з голоду помер наш дідусь Ісаєв Грицько, а в Івана Лазуровича Ісаєва – бабуся. Дитячий патронат був біля теперішнього ПТУ, за містком, по праву сторону. Належав він до сільради. Існував до самої війни. Дітей-сиріт здавали з навколишніх сіл. Було там близько 40 дітей, все в основному місцеві: Вишнякова Марія Іванівна, Гойда Маруся, Паськи. Тоді чи не в кожному селі був свій патронат”.

Ніконова Софія Михайлівна (с.Лозова): „Був і в Лозовій патронат. Організували його в хаті колишніх куркулів Никифоренків. Туди були зібрані лозівські діти, батьки яких померли в голод. Було цих дітей чоловік 20-30: брати Паськи, Олексій і Василь, Кошлатий Іван, Кошлата Катерина, Овчарови Володя й Шура, Кошлатий Андрій, Несвятипаска Ганна, ще Несвятипаски Ганна та Іван. Останні – це діти активіста Несвятипаски Прокопа, який утік із села десь на Донбас, а дітей бросив. Було також привезено троє хлопчиків з Куп’янська – Жирний Іван, Олійник Іван і Трохим. Я була в цьому патронаті завідуючою, а кухаркою – Ратій Надя”.

Ілюшенко Марія Яківна (с.Гороховатка): „Я в голодовку жила в Підлимані, тоді вимерло тут багато сімей. У кожному селі були організовані патронати для дітей-сиріт. Ось саме туди ми й потрапили  з сестрою Галею. Мій батько, Ілюшенко Яків Омелянович, помер, матір, Олександру Йосипівну, забрав до себе в Горлівку брат Герасим. Скоро померла й моя сестра Галина. Патронат згадую з жахом, бо там працювала нянька, яку звали Химка. Вона була невеликого зросту, зла й скупа, ще й обкрадала дітей, забираючи в них харчі. Коли голод трохи вщух, мати повернулася додому, принесла трішечки одягу й їжі. Вона поїхала в Ізюм, щоб знайти якусь роботу, та невдовзі там і померла з голоду. Так з усієї родини залишилася тільки я одна”.

Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „Після голодовки лишилося багато дітей-сиріт. У кожній нашій артілі їх було від десяти до двадцяти. Ці діти жили в патронаті за рахунок артілі” [212].

У колгоспні патронати потрапляли не тільки місцеві діти-сироти, а й часто присилалися з інших місць, зокрема з великих міст. Так у шейківському колгоспі „Червоний Профінтерн” з’явився дев’ятирічний хлопчик Вася Францев. Батьки його мешкали під Харковом, попали під розкуркуення, тож сім’я з трьома малолітніми хлопчиками залишилася без засобів існування. Мати у відчаї підкинула дітей на Ізюмський залізничний вокзал. Двох міліція влаштувала в дитбудинки (нарізно), а Васю відправили на патронаж у Шийківку. Тут він і виріс до повноліття, одружився, працював чудовим шофером [229].

„...Біля дитячого приюту чути стишені голоси. З десяток дітей після мисочки обідної юшки ступають до ліжок, ніби зовсім стародревні, хоч і дрібні скелетики. І така дідівська поважність в обличчях, запалих цілком і вкритих зморшками, крізь які жодна посмішечка не засвітиться. Лобики важко нависають над погаслими очима і стемнілими лицями. Мов на могильних черепах, виступають зуби, обтягнуті довкола самою шкірою”.

Кравцова Марія Пилипівна (с.Гороховатка): „У мене був маленький братик, якого я водила до дитсадка, бо туди виділяли крупи для харчування. Їх розкрадали, й дітям нічого не доставалося. Вони постійно голодували. Братик весь час плакав і не хотів туди йти. Ще я його водила в поле, де ми виколупували з колосків  зерно й їли. Скоро він помер від дифтерії. Його поховали в садку під вишнею”.

Глухачов Олександр Григорович (с.Гороховатка): „Я сирота, батьків не пам’ятаю. У голодовку був направлений у дитбудинок в Ізюм (біля церкви на Пісках). Під час облави міліції на бездомних і безпритульних дітей я попався та був направлений в дитбудинок. Там знаходився до 1935 року. Голод був зроблено спеціально. Пам’ятаю, що в нашому селі тоді померло багато дітей і дорослих. На жаль, прізвищ уже не згадаю”.

Малій Феодосія Яківна (с.Бахтин): „У моїх батьків, Нікітенка Якова Денисовича й Василини Данилівни, було вісім доньок та два сини. Нас трьох: мене, Марусю й Полю – відвезли в Ізюм у дитбудинок. Додому повернулися лише ми з Марусею, бо Поля померла від дизентерії”.

Колісник Олександра Романівна (с.Загризове): „У голодовку з нашої сім’ї семеро дітей було здано до дитячого притулку. Вижили там тільки я й Катерина, а померли Колісник Михайло, Микола, Ніна, Зінаїда, Нюся”.

ƒШкола в голод. Задавали учням загадку:

 Які діти найщасливіші?

– Радянські, – натужно відповідали ті. А потім кволими голосами завчено співали хвалу „рідному батькові Сталіну”:

А сонечко сходить та все звідтіля,

Від Сталіна-батька, з Москви, із Кремля!

Потім хором вчили слова ще одного вірша:

                    Піснею про Сталіна починаєм день,

                        Кращих ми не знаємо на землі пісень.

               У країні Сталіна, у Країні Рад

               Ми ростем-зростаємо, як зелений сад.

Учитель наказував: „Коли скажуть: „Хай живе великий вождь і учитель, наш рідний батько Сталін!” – то вигукуйте тричі: „Ура! Ура! Ура!”. Так і вигукували.

По весні, як накинулися шкідники на цукровий буряк, голодні учні в обов’язковому порядку ходили ловити довгоносика. За літрову пляшку з довгоносиком давали черпак „вирішальника”, так називали бурду, від слів „третій вирішальний рік п’ятирічки”.

Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „У 1933 р. у Піско-Радьківській семирічці для частини дітей були організовані гарячі сніданки: миска прозорого супу й 100 грамів хліба. Всіх школярів часто водили в колгосп на роботу, здебільшого збирали бурякову свинку” [212].

Часто й цей мізер харчів у голодних дітей розкрадали, як у тій же Піско-Радьківській школі. Це робив у 1933 р. завідуючий місцевою семирічкою комуніст Мельник К.І., який за „безответственное отношение к расходованию продуктов, отпущенных для горячих завтраков”, спричинені ним же чвари серед учителів отримав сувору партійну догану і був з ганьбою знятий з роботи [11, 166].

Усіх піонерів фактично мобілізували наглядати на полях за крадіями колосків. Росло покоління павликів морозових[9].

Василенко Клавдія Іванівна (с.Гороховатка): „Коли почався голод, мені було вісім років. Запам’яталося, як мого двоюрідного брата Миколу з’їли його ж однокласники. Він ходив до школи, йому було років п’ятнадцять. А сталося це так. Одного разу брат пас з хлопцями колгоспних коней на луках, там, де зараз Червонооскільське водосховище. Однокласники запропонували йому сходити з ними на рибалку. Пішли до одного з них додому, де вже була приготована сокира та діжка. Тут Миколу пригощали всім, що в них було. А потім зарубали сокирою й засолили в діжку. Наступного дня Миколу почали шукати батьки, сусіди. Тільки через якийсь час стало відомо, що його з’їли однокласники”.

Учителі й учні були учасниками кривавих дій проти своїх односельців, мусили навчати своїх батьків і сусідів, як жити по-новому, по-радянському. Учнів посилали заготовляти для держави по 1-3 кг зерна в своїх голодних родичів і сусідів. Зайдуть діти-школярики в хату, стануть на порозі й кричать з усіх сил: „Гав-гав! Куркуль хліба не дав! Куркуль хліба не дав!” А той „куркуль” стоїть смутний коло печі в латаних-перелатаних штанях, а за ним на лежанці дітей купа, одне одного менші.

Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „По Пісках Радьківських під проводом комуністів та вчителів ходили колони дітей-школярів з червоним прапором та лозунгами: „Віддай хліб державі!”, „Робітничий клас чекає хліба!”, „Хто не дає хліба державі, той ворог Радвлади!”. Зупинялися біля кожного двору, хором кричали ці гасла. Іншим разом ця ж колона з червоним прапором приходила й прибивала до воріт фанерні дошки з написом „Ворог Радянської влади” [212].

Спочатку сільські вчителі щомісяця отримували 18 кг борошна, 2 кг крупи й 1 кг жиру. На них розраховували як на активістів у позаурочний час, отож їхні учні, яких вони навчали вдень у школі, бачили, як вони вривалися в їхні оселі вночі з іншими учасниками „штурмової бригади”. За це вони отримували звання кращих педагогів, путівки в будинки відпочинку, додаткові пайки.

Учителі, працівники райвно, виживши зі шкіл старі дореволюційні кадри, завжди вірою та правдою служили комуністичному режиму. Врешті-решт, допомігши зламати хребет селянству, й вони опинилися біля розбитого корита. Їм різко зменшили пайки, а то й зовсім відмінили. У сільраді їх стали прозивати не інакше, як паразитами та дармоїдами.

11 листопада 1932 р. Політбюро ЦК КП(б)У постановило різко зменшити пайки для сільських учителів:                                                          „Цілком таємно.

З матеріалів, що надходять в ЦК, видно, що в районах Харківської, багатьох районах інших областей, утворені спеціальні фонди постачання вчителів на весь рік, причому, в більшості випадків, під виглядом фондів постачання вчителів, утворюються фонди для постачання всіх службовців, що перекривають у багато разів дійсну потребу вчителів.

ЦК пропонує у всіх районах, де плану хлібозаготівель ще не виконано, негайно передати не менше 85% цих фондів на виконання планів хлібозаготівель, зарахувавши це по відповідних колгоспах.                          Секретар ЦК КП(б)У    Косіор” [156, 197].

На цей час по Ізюмському району (до якого належала й Борівщина) заборгованість учителям по зарплаті становила 2-3 місяці [7, 204]. Учителі голодували ще з весни 1932 р. Як відзначається в матеріалах Ізюмського райкому КП(б)У, на 10 квітня 1932 р. у районі працювало 380 учителів, з них 286 чоловік у селі. Забезпечувалися хлібом лише вчителі м.Ізюма, й „абсолютно незадовільно обстоїть справа з постачанням найбільшої частини учителів, сільських, які прикріплені  до колгоспів. Ця частина учителів регулярно не забезпечується продуктами харчування, а надто хлібом. Останнього часу є випадки, коли учителі не одержують хліба протягом місяця.

Характерні приклади: Шейківка – за березень не видано нічого; Підвисоке, Калинове – з 15.03.32. не видано зовсім; у Вищій Солоній деякі вчителі по 2 місяці не одержують хліба; Борова – борошно, яке заброньовано для вчителів, видане службовцям, а учителі тепер зовсім не одержують нічого; Піски Радьківські – зменшують норми на 50% і видають нерегулярно” [6, 181].

На осінь 1932 р. становище вчителів і шкіл ще погіршало. Зросли борги по зарплаті, і, як відзначає постанова бюро Ізюмського РК КП(б)У, „По багатьох сільрадах учителі поставлені в умови випрошувати пайок і городину, в якій теж учительству часто відмовляють. ...Гарячі сніданки зірвано й немає перспектив для налагодження. ...немає також дитячого взуття та одягу, що створює загрозу зриву відвідування школи учнями під час холодів та бездоріжжя. ...Відвідування учнями школи незадовільне, ще й зараз спостерігаються випадки, коли діти працюють на колгоспних роботах, а сільради й голови колгоспів цьому сприяють. ...Асигнування на народну освіту не реалізуються, й школи абсолютно не мають змоги задовільнити навіть елементарних потреб. Школи не мають навіть гасу, палива” [6, 611-612,616].

Навіть ті крихти продпостачання, які виділялися вчителям, розкрадалися на місцях. Голова Вище-Солонівської споживчої кооперації, запеклий активіст хлібозаготівель, комуніст Найденко Микола Михайлович у 1933 р. підробляв документи (на 400 крб.) і привласнював продукти, які виділялися вчителям [11, 71].

На пленумі райкому компартії 6 червня 1933 р. на вчителів скаржився секретар Підлиманського партосередку Славгородський: „Погано у нас з учителями, останні не приймали участі в посівкампанії, та те й зрозуміло, вони – чужаки, попівські, кулацькі сини” [8, 14].

Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи, залишилися тільки учні старших класів. А потім школа взагалі закрилася. Голодні вчителі подалися до міста.

t Поїздки за хлібом. Бідні жебрачили в бідних, виморені голодом просили їжі в таких самих знесилених від голоду, а ті, що мали дітей, – у тих, що їх не мали. Куди йти й кого просити? Йти в сусіднє село не тільки даремно, а й небезпечно, бо там на тебе дивилися вороже й зустрічали, як злодія. Тож шукати порятунку було ніде. Дехто рятуватися від безхліб’я подався на Донбас, на шахти та в міста.

Жінки видобували зі скринь святковий одяг, хустки, скатертини – все, що можна було обміняти на шматок хліба. Це було останнє джерело порятунку. Майстерно вишиті рушники, скатертини, сорочки тощо позникали безслідно саме в ті роки, а пізніше їх уже ніхто й не вишивав. Куди там за колгоспною роботою! Та й на чому? І чим? Та й навіщо?!

Калмикова Ганна Григорівна (с.Лозова): „Багато ходило міняти речі на хліб, на муку. Я теж ходила. Проміняла всі платки, рушники, скатерті, кофти. Все проміняла, аби вижити. Гарні були наряди. Ходили в Зелений Гай, під Ізюм. Хто куди”.

Люди, гнані голодом, небагато виграли порівняно з тими, хто залишився помирати вдома, – хіба що на кілька днів віддалили свою неминучу смерть. Брудні юрби заповнюють станції, купи чоловіків, жінок та дітей чекають на бозна-які поїзди. Їх виганяють, а вони повертаються, не маючи ні грошей, ні квитків. Вони сідають у будь-який поїзд, на який тільки вдається, й залишаються там, аж поки їх не викидають звідти. Вони мовчазні та пасивні. Куди вони прямують? Просто в пошуках хліба, картоплі чи праці на фабриках і заводах, на яких робітників не так уже й погано годують.

У Куп’янську, Ізюмі, Харкові повно пухлих людей з навколишніх і дальніх сіл. Вони вже не могли рухатись. Сиділи під будинками, край тротуарів. У багатьох на порепаних від водянки ногах запеклася рожева сукровиця. Вони сиділи, до всього байдужі, нічим не заклопотані, мов сонні. Лежали мертві. Їх скляні очі виїдали великі зелені мухи. До вечора кількість їх збільшувалася, хоч удень їх підбирали спеціальні підводи. Їх скидали на вози, як дрова. Звисали голови, широко розплющені очі мовби поспішали надивитися на цей світ.

На бюро Ізюмського райкому КП(б)У 1 квітня 1933 р. розглядали так званий „санітарний стан району”, де було доручено прокурору Труфанову негайно, за 24 години, розслідувати факти масової вивозки трупів центром міста відкритими бричками, й „виновных в допущении этих безобразий привлечь к строжайшей судебной отвественности”. А начальнику райДПУ Медведовському й начальнику райміліції Топольському „усилить работу по изъятию из города и пригородних сел бродячего элемента” [10, 212]. Неодноразово й раніше ДПУ наказувалося періодично робити облави „бродячого елемента”, себто голодних селян, в Ізюмі кожні 3-5 днів і відправляти їх у села або на лісорозробки [10, 151].

Скоро сільчани провідали, що голод панує не скрізь. Зібравши всі святкові речі, теплі кожухи, ненадівані смушкові шапки, надійно заховані хромові чоботи, квітчасті українські хустки, вишивані рушники й сорочки, домоткане полотно, люди подалися, як тоді говорили, в Росію, щоб поміняти все це на борошно й хліб[10]. Хто проворніший і мав трохи сили, той їздив „зайцем” на дахах товарняків у Московщину по хліб. Комуністи нацьковували росіян на напівмертвих українців, що йшли вимінювати хліб. „Ви мєшочнікі, кулачьйо нєдобітоє, попряталі хлєб і нє хотітє работать”, – проганяли з ганьбою.

Болдишева Марія Сергіївна (с.Загризове): „У нашій сім’ї було трохи гарбузового насіння та квасолі. Та й те забрали активісти. Люди перебивались, як могли, міняли й продавали, що було з одежі, на харчі. Наш батько, П’яниця Сергій Якович, теж їздив у Білорусію міняти. Забрав у мене мій любимий платок. Коли вернувся, я запитала:

– Батю, і скільки вам дали за платок?

– Та так, шматок хліба”.

Близно Катерина Никифорівна (с.Загризове): „У голод померли мої батьки – Івашура Никифор Степанович (1877 р.н.) та Ганна Устимівна (1879 р.н.). З п’яти дітей нашої сім’ї вижила тільки я: помирають Семен, Ягор і Оленка, брат Митро загинув дещо пізніше. Щоб уберегти власних дітей від смерті, я разом з іншими товарняком їздила аж до Полтави. Міняла нехитрі ганчірки на крупу та кукурудзу. А одного разу привезла справжній буханець хліба! Яке то було щастя в сім’ї! Вдома зварили юшку з справжньою крупою. А ще був хліб. Той буханець їли по крихті десять днів”.

Пахомова Марта Федорівна (с.Богуславка): „Із розповіді мами, Максименко Віри Федорівни, я знаю, що вона народилася й жила на хуторі Куцманівка, що знаходився в ярку між Лозовою і Веселовкою. Їхня родина Кобзарів була дуже великою: 22 дітей – 3 сини і 19 дочок. З голоду померло 8 дівчат і 2 хлопці. Бабуся Прасейка й мама Тетяна їздили міняти одяг на продукти. Не було їх два тижні. Коли вже поверталися додому, на них напали якісь бандити чи то голодуючі. Забрали все, що вони поміняли, – миску крупи, пляшку олії, круг макухи, вузлик висівок. Ще й одяг з них познімали, повністю роззули. Так, перелякані, вони й прийшли додому в одних спідніх сорочках. Багато тоді з Куцманівки померло з голоду”.

Ткачова Євдокія Іванівна (с.Гороховатка): „У колгоспах працювали з ранку до ночі, а нічого за це не платили, тому й крали, що могли. Давали одну тільки похльобку, в якій майже сама водичка. Вдома ж варили бур’яни, бо більше нічого не було. У 1932 р. я виїхала на Кубань, намагаючись утекти від страшного голоду. Там було багато таких, як я. Почала працювати, та невдовзі отримала листа від сестри, яка писала, що мати зовсім опухла від голоду. Я зібрала свої пожитки й відправилася додому. В поїздах у людей міліція забирала останній харч, останню надію на життя. Я ж  упевнилася в тому, що Бог все ж таки є, бо мене і ще одного чоловіка, який їздив разом зі мною на Кубань, обминуло це лихо – ми провезли трохи харчів. Два місяці мене не було вдома. Приїхавши, застала матір опухлою, без тями. Почала її відгодовувати тими харчами, що привезла, і вона оклигала”.

По залізниці – рух голодного люду. Усі поїзди – і товарні, і пасажирські – були забиті сірою, голодною масою. То висохлі, як тріска, то набряклі, як мішок з просом, мільйони людей, здавалося, зрушили з місця. Вошей на людях було стільки, що вони, мов тирса, вкривали одяг. По шляху до станції сотні голодних людей присідали спочити під насип залізниці. Там і зоставались, хто вмирав відразу, а хто ще довго лежав без руху.

Козлова Уляна Данилівна (с.Загризове): „Мою сестру – вчительку Гаращенко Соньку Данилівну – в 33-у голодну скинули з поїзда, розбилася насмерть”.

Із директивного листа ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР усім обкомам партії та облвиконкомам від 23 січня 1933 р. про неприпустимість масового виїзду колгоспників та одноосібників за межі України: „Из некоторых районов Украины начались по примеру прошлого года массовые выезды крестьян в Московскую, Западную области, ЦЧО[11], Белоруссию «за хлебом». Имеют место случаи, когда села покидаются почти всеми единоличниками и частью колхозниками. Нет никаких сомнений, что подобные массовые выезды организуются врагами советской власти, эсерами и агентами Польши с целью агитации «через крестьян» в северных районах СССР против колхозов, против Советской власти. В прошлом году партийные, советские и чекистские органы Украины прозевали эту контрреволюционную затею врагов Советской власти. В этом году повторения этой ошибки не должно быть допущено.

ЦК КП(б)У и СНК УССР предлагают:

Немедленно принять в каждом районе рещительные меры к недопущению массового выезда единоличников и колхозников, исходя из разосланной по линии ГПУ директивы Балицкого[12].

Развернуть широкую разъяснительную работу среди колхозников и единоличников против самовольных выездов с оставлением хозяйства и предостеречь их, что в случае выезда в другие районы, они будут там арестовываться. Примите меры к прекращению продажи билетов за пределы Украины крестьянам, не имеющим удостоверений РИК о праве выезда.                            Секретарь ЦК КП(б)У М.Хатаевич

  Председатель Совнаркома УССР В.Чубарь» [153, 341].

Навесні 1933 р. селянам узагалі практично заборонили рушати з місць. Згідно з наказами по залізницях, залізничники суворо попереджувалися про те, що селяни можуть їхати кудись тільки з письмових дозволів голови сільради й голови колгоспу. Введена була сувора паспортна система. Селяни ж паспортів не отримали, тобто були прикріплені до своїх колгоспів помирати голодною смертю. За всім цим  пильно слідкували в Харківській області начальник Харківського обласного відділу ДПУ Зиновій Борисович Кацнельсон, куратор області заступник голови ДПУ УСРР Ізраїль Моїсейович Леплевський, голова Харківського облвиконкому І.Шелехес та інші.

Офіційні документи підтверджують масовість міграційних процесів. Так, у Харківській області тільки за жовтень-грудень 1932 р. з сіл утекло, за неповними даними, 49 250 селян. З них колгоспників – 16 634, одноосібників – 31 616. У цей же час самоліквідувалося 4 247 господарств, де колгоспників було 1 709, одноосібників – 5 738 [211, 57].

Селяни виїздили переважно вночі, аби уникнути затримання. Тому вночі 24 січня 1933 р. ДПУ провело спецоперацію – перевірку 10-ти найбільших залізничних станцій Харківської області (в т.ч. Куп’янськ-Вузловий та Ізюм), де були затримані сотні селян. Після цього ДПУ дало директиву всім райапаратам ДПУ з проведення таких операцій регулярно. Міліція та ДПУ організовували на сільських дорогах заслони із залученням до цієї роботи місцевих активістів для боротьби з масовими втечами селян [211, 57].

Через масові міграції селян у міста комуністичне керівництво оголосило жорстоку боротьбу проти „куркульського саботажу” – так охарактеризувала влада втечу селян від голоду. Була припинена видача сільськими радами будь-яких довідок і посвідчень. У селах встановлювалися нічні пікети, завданням яких було затримувати всіх, хто намагався покинути село [211, 58].

Народний комісар залізниць Лазар Моїсейович Каганович особисто подбав, щоб українських дядьків з торбами не пускали в поїзди. Жодна жива душа не повинна була вирватися з уготованого їй пекла. Офіційні документи підтверджують спланованість дій комуністичної влади, аби не допустити виїзду селян за межі України.

 Компартія й радянський уряд вживали заходів, щоб з України голодні не розносили „брехню” про голодомор. По всьому периметру України, як це й годиться при війнах (а це була справжня війна проти українського народу) були виставлені загороджувальні військові загони. Себто раптом згадали про раніше „прозорі” кордони України з Росією та Білорусією – вони були блоковані. Це є одним з найпереконливіших свідчень умисного характеру голоду. Надходження будь-яких харчів в Україну стало неможливим. Не можна виїхати, не маючи на те спеціальної перепустки. До чого тільки не вдавалися люди, вигадували фіктивні історії, аби потрапити до Росії, придбати чогось їстівного в обмін на останні кожухи, білизну й привезти якийсь харч додому та врятувати своїх дітей від голодної смерті.

У поїздах пасажирів перевіряли працівники ДПУ, конфісковували продукти, які ввозилися в Україну, бо було заборонено перевозити будь-які харчі, а пізніше й продукти навіть у ручному багажі. Закон про „боротьбу зі спекуляцією” передбачав ув’язнення в концтаборах від 5 до 10 років для тих селян, котрі, щоб вижити, намагалися обміняти домашні речі на харчі [211, 52]. Значна кількість селян, які їхали міняти одяг на харчі, так і не повернулися, що означало їх фізичне знищення.

На залізниці були встановлені так звані „зіштовхувачі” голодних селян з дахів вагонів при русі (натягнутий сталевий дріт між стовпами). Під семафорами поїзди спиняли працівники ДПУ та міліції, виганяли людей з вагонів, вели під охороною за півтора-два кілометри від станції до спеціальних загорож. Там усіх ретельно обшукували під виглядом боротьби зі спекуляцією, забирали гроші. Грабунок серед білого дня. Потім виганяли: йди куди хочеш. Частіше ж „хохлів” (так українців образливо називають росіяни), відокремлювали від інших, садили в поїзд та під охороною везли назад в Україну.

Жодна жива душа не повинна була вирватися з уготованої їй голодоморної пастки. У Воронежі, Курську, Бєлгороді стали збирати всіх тих, хто приїхав з України й прожив менше двох років, та відправляли назад. Себто почалася масова депортація „хохлів” з Росії. Українське село перетворилося у велетенський концтабір смерті.

Замисел комуністів оголювався. Це була не колективізація, не конфіскація, не хлібозаготівля, а каральна акція фізичного знищення українського селянина. Це був геноцид, зброєю якого був голод.

Торгзін[13], відкритий 24 серпня 1932 р. в Ізюмі (керуючий Каравай[14]), був формою цинічного вилучення в помираючих із голоду місцевих селян за безцінь сімейного золота й срібла (вінчальних обручок, натільних хрестиків, дукачів[15], царських монет та медалей за війну тощо). До кінця січня 1933 р. Ізюмський торгзін систематично не виконував наданих планів з „мобілізації” золота (18% виконання плану за весь період роботи), бо прийняті цінності здебільшого тут же розкрадалися приймальниками. Ізюмські комуністичні органи відзначають „безконтрольність при прийомі золота, ...недоплату здавцям” і тут же рекомендують негайно організувати виїзні ларки в базарні дні, відкривати по району нові точки, торгувати й у неділю та вимінювати золото в голодних селян не за борошно, а за печений хліб [11, 26-27].

Отже, торгзін втратив первісне значення своєї абревіатури, перетворившись на „торгсел” – торгівля з голодними селянами.

¼ Продовольча „допомога” влади. Як же комуністи „рятували” селян від голоду, який самі ж свідомо й організували? Тільки цинічним лицемірством та відвертим знущанням можна назвати постанову бюро Ізюмського РК КП(б)У від 23 березня 1933 р. „Про організацію продовольчої допомоги нуждающимся колгоспним сім’ям”, де пропонувалося провести у помираючих з голоду селян „обов’язковий збір в користь дітей з колгоспників і одноосібників, що мають корів, курей, по стакану молока і по 1 яйцю з кожного двору”. Ще передбачалася організація „4-х питательних пунктів” на 400 дітей кожний, в т.ч. у Гороховатці,  теж винятково за рахунок „місцевих ресурсів”, яких давно не було [10, 151,153].

Смертність селян катастрофічно росла, тож уже 11 квітня 1933 р. бюро Ізюмського РК КП(б) приймає нову таємну постанову: „1) Відмітити занадто тяжкий продовольчий стан і наявність випадків смерті на грунті цього в таких колгоспах: артіль ”Оборона” (бувша комуна) Дружелюбівської сільради, арт. „Більшовик” (бувш. Комуна) Піско-Радьківської сільради, 1-а Підлиманська артіль, в 3-х колгоспах Радьківської, 2-х – Посьолко-Боровської, 3-х – Калинівської сільради, артіль „Вперед” Гороховатської.... й окремих родинах Гороховатки, Маліївки, В.Солоної – всього по району за неповними даними до 500 родин колгоспників та одноосібників.

2) Прийняти до відома заяву секретаря РПК т.Бойченка та уповноваженого облпарткому т.Абаша, що ними під час об’їзду сіл з 6 по 11 квітня включно на місці була оказана допомога артілям „Більшовик” Піско-Радьківскої сільради, 1-а Підлиманська артіль, артіль „Оборона” Дружелюбівської сільради.

3) Доручити голові райкомісії тов.Беклеру терміном в 24 години відрядити з маючихся запасів 5 тонн хліба для надання допомоги 3 артілям Радьківської, 3 артілям Калинівської, артілі „Вперед” Гороховатської сільради, 2 артілям Посьолко-Боровської та 1-ї Підлиманської артілі цієї ж сільради.

...5) Доручити тов.Шканду при поїздці 12 квітня до м.Харкова довести до відому облпарткому й облвиконкому про тяжкі продовольчі труднощі окремих колгоспів району та про наші міроприємства” [10, 219-220].

Як ми бачимо, в Ізюмському районі найбільш ураженими голодом були села сучасної Борівщини. Допомога надавалася мізерна, до того лише колгоспникам, які працювали в полі, та якісь крихти в дитсадки. Зрозуміло, що більш ніж 100-тисячне селянство тогочасного Ізюмського району декілька тонн зернових відходів аж ніяк не могли порятувати. Як не могли в липні 1933 р. суттєво допомогти 7 700 кг „продссуди” на сотні дит’ясел тогочасної Ізюмщини. Більша частина цієї „продссуди” надавалася дит’яслам конаючої з голоду Борівщини: Чернецькій сільраді – 108 кг, Піско-Радьківській – 300 кг, Калинівській – 370 кг, Гороховатській – 410 кг, Підвисочанській – 360 кг, Радьківській – 300 кг, Борівській – 450 кг, Підлиманській – 300 кг, Нижче-Солонівській – 120 кг, Посьолко-Борівській – 230 кг, Вище-Солонівській – 300 кг, Дружелюбівській – 220 кг, Маліївській – 208 кг, Шейківській – 200 кг [10, 324-325].

На засіданні бюро Ізюмського райкому КП(б)У від 24 червня 1933 р. розглядалося питання „Про становище в селі Радьківка”, де, крім повального голоду, лютували черевний тиф і  якась кримінальна банда. Було ухвалено: „1. Отмечая большую пораженность населения с.Радьковки тифозными заболеваниями (лежит больных брюшным тифом до 30 семей), предложить заврайздравом Хряпиной в 24 часа выслать в село Радьковку бригаду врачей по борьбе с тифом.

2. В связи с прорывом по ремонту с/х уборочного инвентаря – предложить тов.Глузману не позже 25.06. командировать в Радьковку ремонтную бригаду.

3. Поручить тов.Медведовскому немедленно послать в Радьковку работников уголовного розыска для локализации уголовной банды.

4. Предложить тов. Беклеру за счет всего изыскать ресурсы и немедленно оказать колхозам Радьковского сельсовета продовольственную помощь” [10, 265]. Важко сьогодні з’ясувати, яка там надавалась владою проддопомога, бо по документах це аж ніяк прослідковується, зате точно відомо, що більша частина великого села в муках вимерла від голоду.

O Весняна сівба 1933 року відбувалася на Борівщині в катастрофічно жахливих умовах повсюдного голоду, велетенської смертності та небувалих репресій комуністичної влади. Весна того року була надзвичайно дощовою, люди й тяглова худоба повністю виснаженими, та, незважаючи на все це, натиск комуністів на село не послаблювався. Бюро Ізюмського райкому компартії в своїй постанові від 11 квітня 1933 р. жорстоко вимагає від сільрад і сільських комуністів „...прекратить всякие разговоры о дожде, сырости и невозможности продолжать работы. Предупредить в последний раз, что ссылка на дождь, сырость будет расцениваться райпарткомом  как прямой саботаж сева со всеми вытекающими отсюда выводами. ...обеспечить работу тракторов не менее 20 часов в сутки”. Тут же, крім усього іншого, констатується повна відсутність у колгоспах району солі, махорки, сірників, мила, взуття та приймається рішення про притягнення до судової відповідальності голови Чернецької сільради Виноградського за неподачу в район щоденних „сводок” про хід робіт. Уповноваженому райкому партії по Чернецькій сільраді Хижняку за „незабезпечення подачі сводок” було оголошено догану [10, 222,224].

Через два тижні районна газета „Соціалістичний наступ” надрукувала чергову постанову бюро Ізюмського райпарткому від 24 квітня 1933 р. „Про стан сівби в районі”, де містяться численні погрози і кари сільським комуністам за зрив строків весняної сівби. Як завжди, у всьому винні „класові вороги”, „куркулі” та конаючі з голоду селяни, яких в постанові названо не інакше, як „ледарями, симулянтами, паразитами”. У постанові зазначено, що Ізюмський „райпартком вважає, що за основну причину такого ганебного стану сівби є куркульське очікування „сухого грунту”... У більшості сіл і колгоспів не організовано соціялістичного змагання та вдарництва, недостатньо організовано боротьбу з ледарями, симулянтами, паразитами – спільниками клясового ворога, що всі сили скеровує на те, щоб зірвати успіх сівби і звести нанівець боротьбу передових колгоспників за високий врожай.

...неприпусимо ганебно відстають такі сільради (% до плану засіяних зернових): Калинівська – 8,9%; Гороховатська – 12,1%; Підвисочанська – 16,1%.

...За зрив сівби 17 і 23 квітня, за систематичну пиятику зняти з роботи, виключити з лав партії та віддати до суду секретаря Підлиманського партосередку Миргородського та голову сільради Ткаченка. Підтвердити розпорядження тов.Абаша – зняти з роботи як уповноваженого по колгоспу ім.Фрунзе Маніцького, що організував „вихідний день”, і передати його до РайКК.

...Секретарів партосередків, голів сільрад та уповноважених ...Гороховатської сільради – Жарка, Білоуса, Гордієнка, Підвисочанської – Ткачова, Шевченка, Симоненка – за погану роботу в розгортанні масової сівби як по колгоспах, так і одноосібних секторах, як по зернових культурах, так і по цукровому буряку, бюро РПК категорично попереджує, що в разі вони найближчих 2-х днів не дійдуть рішучого перелому, що забезпечить закінчення сівби у визначений строк, сільське партійне та радянське керівництво і уповноважені РПК будуть притягнені до найсуворішої партійної відповідальності, аж до виключення з лав партії. РПК повідомляє про це попередження всі інші сільради і зокрема та особливо Радьківську...

...Партосередкам і уповноваженим організувати рішучу боротьбу проти базікання про несприятливі кліматичні умови, проти куркульського настрою очікування „сухого грунту”.

...На посилення організаційної партійно-масової роботи в селах, колгоспах, бригадах, командирувати додатково 100 чоловік районного партійного активу” [10, 226-226зв].

Незважаючи на повне виснаження голодних людей і коней, Ізюмський РПК суворо картає в своїй постанові колгоспників Піско-Радьківської (арт. „Серп і Молот”) і Вище-Солонянської сільрад за те, що в них „неправильна робота кінських плугів”, тобто орють мілко (12 см) і вузько (9-10 см) замість належних 20 см [10, 227].

Ще більший злочин було виявлено 10 травня 1933 р. під час об’їзду колгоспів Борівщини секретарем Харківського обкому компартії Капелинським: у колгоспних бригадах Радьківської сільради, в артілях „Привілля” Борівської, „Новий шлях” Чернецької сільрад та в інших колгоспах „в результате категорической директивы Изюмского РПК” усі корови як колгоспників, так і одноосібників були виведені в поле, але „использование их было проведено явно преступно, а именно: на один плуг делали запряжку 8 коров”. Хоча, як відзначає постанова РПК від 10 травня, „ряд колхозов могут служить образцом в выводе и использовании коров, как например „Червона Диброва” Посьолко-Боровского сельсовета, которая всех 22 коров, имеющихся в колхозе и у колхозников, вывела в поле, причем там же в поле организовала дойку коров во время перерыва, выводя в поле телят, чем достигли такой эффективности, что всю площадь, на которую имелись семена, артель засеяла исключительно коровами” [10, 234].

Тож уже 11 травня 1933 р. приймається ще одна постанова, де „бюро РПК обращает внимание всей райпарторганизации на новый кулацкий маневр, направленный к срыву срока сева, это неэффективное использование живой тягловой силы, когда количественно удовлетворительный вывод в поле лошадей и коров сводят к нулю от их заведомо неправильного использования, прикрывая это истощенностью, слабосилием и др. В Радьковке в плуг запрягают 8 коров. В Боровой в борону запрягают по 5 лошадей и др.” [10, 237].

Тоді ж було наказано: „Запретить всем бригадам во время перерывов (на завтрак, обед) возвращаться с поля. ...организовать посадку картофеля под лопату, создав из людей колхоза специальные лопаточные бригады.

...Признать наиболее угрожающие участки сева, требующие исключительного внимания в следующих сельсоветах: Гороховатка, Калинова, Подвысокое, Радьковка, В.Соленая, Пески Радьковские, арт.”Прывилля” Боровского сельсовета.

Считать необходимым на 6 дней послать во все эти сельсоветы всех оставшихся в городе членов бюро РПК, всех членов президиума КК и РИК. Предложить этим товарищам не позже 10 часов утра выехать на место” [10, 238].

Як відзначає Ізюмський РПК, крім голодних селян Борівщини, які надто кволо працювали на колгоспних полях, винним було і їхнє безпосереднє керівництво: „Имеются моменты, когда сельские руководители (секретарь партячейки, уполномоченные, председатели сельсоветов) вместо работы в поле, в бригаде, отсиживаются в канцеляриях и на вопрос: „Почему вы здесь сидите? Почему не в поле?”, всегда получаешь однотипный ответ: „Только повернулся с поля”. Саме за це отримав сувору догану секретар Чернецького партосередку Довгополий[10,234-235].

Вмираючі люди змушені були красти вже посаджену в грунт картоплю. Тож 10 травня 1933 р. Ізюмський РПК, „отмечая случаи кражи уже посеянного картофеля путем выкопки его из земли, что является большой угрозой – обязать лично секретарей партячеек и парторганизаторов немедленно организовать круглосуточную охрану картофельных полей, выделив для этой цели коммунистов, комсомольцев и честных, проверенных ударников-колхозников, установив контроль за охраной путем ночных обходов полей лично самим секретарем, предсельсоветом, предколхоза, бригадиром” [10, 235].

Незважаючи на всі вжиті репресивні заходи щодо голодних колгоспників, строки весняної сівби катастрофічно зривалися. У кінці травня 1933 р. кривавий кат українського народу – секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев – розіслав у всі райони  Харківщини телефонограму-погрозу:                                                      „Личное письмо.

Секретарям РПК, начальникам политотделов МТС и совхозов, председателям РИК, директорам МТС и совхозов, членам и кандидатам бюро облпарткома, находящимся в районе, секретарям колхозных ячеек.

Товарищи! Вы настолько затянули сев в своих районах, что поставили под угрозу срыва завершение всего сева по области... Я просто не понимаю того, как можно относиться равнодушно к тому, что большевистская и комсомольская организации Харьковской области поставлены под тягчайший политический удар...

Пусть это письмо будет последним. ...но раз это последнее письмо, то оно является для вас всех последним предупреждением.

 ЦК ВКП(б) не потерпит такого положения, которое мы имеем в своей области с севом. Предлагаю вам – чего бы это не стоило – закончить полностью сев ранних культур к 31 мая, поздних ни в коем случае не позднее 5 июня. Я уже не говорю о свекле. Безобразие и позор, которые уже не поправишь никакими вашими стараниями. Позорно провалили сроки по свекле.

...В обкоме и горкоме никого не осталось, все выехали к вам на помощь. ...Сумейте выскочить за эти 2-3 дня из того гнусного прорыва, в котором вы находитесь и позорно тянете всю область. Причем, если кто допустит очковтирательство или ухудшение качества сева, знайте, что тут никакой пощады не будет, кто бы они не были. ...докажите, что вы действительно большевики, бойцы.                                   

                                                                    П.Постышев” [10, 253-254].

Вже 30 травня бюро Ізюмського райкому приймає екстрені заходи: „Пленум отложить. ...сегодня же выехать всем находящимся в городе членам бюро РПК и президиума РИК в отстающие в севе села: Сыроколотный – Боровая, П.Боровской; Хижняк – Подлиман; Усенко – Радьковка; Шканд – Гороховатка, Подвысоке; Лукашов – В.Соленая; Шевцов – П.Радьковсие; Лакнер – Колиново.

...перебросить на три дня 2 трактора „Ольпуля” и 1 „Интернационал” в Гороховатку в связи с тяжелым положением сева” [10, 251].

Пройшов тиждень смертельної „битви за урожай” – і ось 6 червня 1933 р. комуністи Ізюмського району надсилають своєму сатрапу П.Постишеву холуйськи запопадливу телеграму:                                         „Харків. Облпартком. П.П.Постишеву.

Тобі, старому випробованому більшовику, кращому ленінцю, соратнику тов.Леніна – від більшовиків Ізюмщини палкий привіт.

За твоїм безпосереднім керівництвом, що ми його відчували у повсякденній роботі, більшовики Ізюмщини 5 червня дістали перемогу у боротьбі за завершення сівби.

6 червня ми зібралися на об’єднаний пленум райпарткому, райвиконкому та райКК, щоб підвести підсумки весняної сівби і намітити програму, виходячи з твоїх вказівок на завершення прополки, підняття парів та підготовку до збиральної кампанії.

Об’єднаний пленум запевнює тебе, Вождь Харківської організації, а через тебе ленінський ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б), що ми люто будемо боротися за остаточну перемогу у боротьбі за урожай, за виконання зобов’язань перед пролетарською Державою.

Під твоїм керівництвом зробимо всі колгоспи більшовицькими, а колгоспників заможними.                                   Об’єднаний пленуму РПК, РВК та РайКК” [8, 19].

 На об’єднаному пленумі 6 червня 1933 р. комуністи Ізюмського району радісно хвалилися своїми „грандіозними” успіхами та перемогами над місцевим селянством. Постанова пленуму відзначає: „Цих величезних успіхів ми дійшли за умов жорстокої клясової боротьби з рештками куркульства та його спільниками: симулянтами, ледарями, паразитами[16]. Ізюмщина план сівби закінчила на 21 день раніше за минулий 1932 рік”. Перемогу комуністів дещо затьмарював їх провал на Борівщині. Постанова пленуму констатує: „Поряд успіхів, що ми їх досягли, пленум відзначає, що окремі сільради району – Гороховатка, Калинове, Радьківка, артіль „Привілля” Боровської сільради – неприпустимо відстали в сівбі. Партосередки та сільради цих сіл не спромоглися своєчасно зламати куркульський саботаж сівбі, посилаючись на об’єктивні умови і не забезпечили  чітким  конкретним керівництвом” [8, 20].

Як з’ясувалося вже через декілька днів, „перемога” комуністів Ізюмського району виявилася звичайнісінькою брехнею, „очковтирательством”, як тоді говорили. До закінчення сівби було ще дуже далеко. Бюро РПК від 12 червня 1933 р. приймає, мабуть, уже всоте „останнє китайське попередження” комуністам Борівщини: „категорически предложить секретарям колхозных партячеек, парторганизаторам, предсельсоветам сел Гороховатка, Калинова, Подвысоке, Боровая, Пос.Боровское, Радьковка мобилизовать все силы: лошадей, волов, коров и людей на полное окончание сева к 16.06.1933”. Крім того, бюро наказує „мобилизовать и послать в села всех районных руководителей, оставив в районе по 1 человеку в РПК, РИК, Политотделе и прокуратуре” [10, 261].

На Борівщині лютує страшний голод, який на червень 1933 р. досягає свого апогею. Трупи не встигають ховати, вони тижнями лежать по хатах та дорогах розкладеними. Тепер уже чітко зрозуміло, що комуністів та уповноважених посилали в села саме для того, щоб не дати можливості врятуватися нещасним селянам. Сівба була лише тактичним прикриттям для здійснення стратегічного задуму – геноциду українців. Задум комуністичної партії повністю оголювався.

Це видно хоча б і з страшної телеграми ката Постишева, надісланої керівникам Ізюмського району в кінці червня 1933 р.: „...область, що не закінчила сівбу, область, що в ній найгнуснішою за всі області України  є справа підняття парів, полоття, обробітком просапних і проривкою буряків підносить морду догори, боліє, як ні одна з областей, на зазнайство, теревені та алілуйство і гірше всіх керує роботою по сільському господарству...

...кожен чесний більшовик, кожний чесний комсомолець повинен битись за врожай, показати зразки роботи колгоспників і не скиглити, не ховатися за дощі, не вдавати з себе „казанських сиріт”, що потребують хліба. Всі потребують хліба, всі ми усвідомлюємо це і скільки країна в силі, вона дає і для нашої області.

...Вдень і вночі стояти на варті, вміти кожного до останнього підлітка мобілізувати на роботу, кожний шматок хліба використати для того...

...провести рішення партії і вказівки Вождя, що цей рік мусить бути останнім роком труднощів, що в них кинули область вороги колгоспного будівництва і тюхтійства наших партійних, комсомольських організацій минулого року. Ви думаєте, що за цю гидку роботу партія буде по голівці вас гладити? Ні. Всі ви так будете відповідати перед партією і перед робітничою клясою, що ви собі і не уявляєте.

...Кавардак у вас у роботі: хліб роздають у багатьох місцях, як в домі притулку, коней на роботу не дають, всі сподіваються на трактор, невиходи на роботу у вас величезні...

...Ганьба і сором таким більшовикам. Пропоную усунути ці безчинства – інакше все, про що в цьому листі говориться, порядком найсуворішого попередження негайно реалізуватимем на ділі.                             Секретар ЦК КП(б)У Постишев” [10, 303].

Кінець червня, а сівба ще не закінчена, хоча останні строки закінчилися ще більше місяця назад. Бюро РПК приймає сувору постанову від 26 червня 1933 р.: „Запретить всем секретарям колхозных и сельских партячеек, председателям сельсоветов, секретарям КСМ ячеек и предколхозов – выезд в райцентр и за пределы района без разрешения в каждом отдельном случае РПК, РИК, Политотдела МТС и РК ЛКСМУ” [10, 302]. Ці безжальні комуністичні посіпаки на місцях повинні наглядати й максимально сприяти успішній реалізації плану винищення українців голодом.

Хто ж буде працювати на полях? Села ж геть опустіли. Для комуністів це не становило ніякої проблеми. З постанови бюро Ізюмського РПК від 26 червня 1933 р.: „Принять к сведению заявление тов.Глузмана[17] о том, что он на время прополки и уборки периодически будет давать в села Гороховатка и Радьковка не меньше как по 100 человек рабочей силы” [10, 302]. Отже, працювати на колгоспних полях Борівщини будуть „зеки”-в’язні.

D У колгоспі йшли весняні роботи на полях. Тяглової сили майже не було. Ті коні, що ще були живі, не могли навіть у конюшні стояти на ногах, боки в них були в ранах від пролежнів. Конюхи їх підвішували під черево шлеями до бантин, сікли їм солом’яну січку й так підгодовували, бо наставали польові роботи. Кінь не може працювати без зернофуражу, а його весь з колгоспу вивезли в рахунок хлібозаготівель, тож виник голод і для худоби. Але й тут комуністи морочать голову шкідництвом агентів міжнародного імперіалізму, ворогів народу, куркулів і петлюрівців, які нібито знищують колгоспну худобу. А нищили вони її самі ж, і нищили цілком свідомо.

А поки що колгоспників спеціально виганяли на поле з лопатами копати грядки під посіви ярих культур, бо орати було нічим. Що можна було взяти з напівживої людини? Який труд вона могла вкласти? Тож тоді в колгоспі відкрили загальну їдальню. Не з гуманізму чи милосердя, а щоб не додохла робоча людська сила. Тоді й не казали: вмер, а тільки – здох. Так чув не від одного з очевидців. Тож почали варити якусь баланду.

Скрипниченко (Волошина) Ганна Назарівна (с.Чернещина): „Я тоді жила в Зайцівці. Що вродило – забрали. Батьки працювали в колгоспі, бо біля контори варили їсти й давали тим, хто працював”.

Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „На трудодень людям нічого не дали, а з колгоспних кладових вивезли все підчисту. В артілі для працюючих готували обід, яким забезпечували на посівній, під час прополки й на жнивах. Обід був скромний: юшка така, що світиться до дна тарілки, й коржик, або дві варені картоплини такі, як куряче яйце, й теж коржик. І це на цілий день.

 Коли люди на полі збиралися в гурт перепочити, то тільки й було розмови про те, якби вони приїхали, а в артільному дворі стояли накриті всілякою їжею столи. „Ну, громадяни, поснідали? Пора рушати, а то норму не виконаємо”, – гукав бригадир. (А сніданок  – це розмови про смачну їжу)” [212].

Титаренко Марія Романівна (с.Вище Солоне): „У нашій сім’ї було четверо дітей. Батько помер з голоду. Мати робила в колгоспі рядовою, за це отримувала миску каші, яку приносила нам, дітям. А як варили колгоспну кашу – поки у чані вода кипіла, то їхали в Ізюм по крупу. Не завжди вдавалося її й привезти, отож часто люди залишалися голодні”.

П’яниця Марина Савеліївна (с.Лозова): „Пам’ятаю, як померли молоді дівчата – сестри Кошлаті, Марія й Софія. Марії було 20 років, Софії – 17 років, їхньому братику Миколці – 13 років, і найменшенька сестричка Галя. Всі вони пололи колгоспний соняшник. Пололи сидячи, лежачи. Попухли ноги, руки. Там, на ланці, й повмирали.

Люди брели на роботу, аби дали той півлітровий черпак баланди. Одного разу дядько Грицько зайшов у їдальню й став благати хоч що-небудь з’їсти. Кухарка щось йому дала, чи він вихватив шмат якогось м’яса. Тут же проковтнув його сирим – і вже лежить мертвий. У селах не встигали викопувати ями: там, де люди померли, їх і прикидали землею  або й зовсім відтягували в посадки, кущі”.

П’яниця Василь Григорович (с.Лозова): „У голодовку я жив у Лозовій на Горі[18]. Активісти грабували й все забирали собі. Вони жили за рахунок людей. Мої мати й батько пішли в колгосп. Батько з голоду був дуже хворий, то так на роботі й помер. Люди йшли на колгоспну роботу голодні, падали і вмирали. Якщо ж хтось не вийшов на роботу, бо був пухлий з голоду, того виганяли з хати, вікна й двері забивали, а самих доходяг грузили на брички й вивозили в ярок: ідіть тепер куди хочете, ви нам уже не потрібні. У тих ярках люди й умирали з голоду й холоду.

Для колгоспників пекли коржі. Активісти їли перші, а потім давали іншим, якщо хватало. По селу скрізь лежали трупи, їх збирали й кидали в колодязі, погріби. Є поодинокі могили за шляхом, вище Горянського ставка та на самому Горянському кладовищі. Їли й пили, що прийдеться. Збирали груші-гнилушки після зими, варили з них узвар і пили, поки не вмирали”.

Кухню колгосп організував у полі. Люди щоденно з ранку до ночі працювали на прополці буряків і одержували за це по черпаку баланди. Кому було мало, робив собі добавку сирою водою й у муках умирав тут же. Недарма ж тоді казали:

                  Пий воду, їж січку

                  І виконуй п’ятирічку.

Калмикова Ганна Григорівна (с.Лозова): „Багато людей померли від пайків, що давали в колгоспі. Бо, бува, поїси пайкового хліба, а тебе відразу судорога починає смикати. Казали, що в борошно був примішаний якийсь білий порошок: чи то кістяна мука, чи ще щось. Найбільше в нас у Лозовій вмерло людей на Кошлатівці[19], бо там вище, а від суховіїв городи не вродили”.

Кучер Дмитро Іванович (с.Гороховатка): „Люди, які в колгосп іти не хотіли, померли з голоду. Та й ті, що в колгосп пішли, так само померли”.

Не поміг і колгосп, бо колгоспники мерли нарівні з одноосібниками. Це ми бачимо за офіційними списками померлих (див. додатки). Але колгоспникам, які вижили, дали добру „науку”:                                  А у СОЗі при дорозі

                                Роздають макуху,

                                Хочеш жити – йди до СОЗу,

                                Бо впадеш без духу!

Біловодська Ганна Георгіївна (с.Богуславка): „Літом 33-го я народила дочку Марію. На третій день мене вже погнали жати колгоспне жито. Дитину брала з собою в корзину. Через декілька днів воно померло, а я ще після того місяць лежала, не могла встати”.

Гунько Олексій Прокопович (с.Чернещина): „У 1928 р. я пішов у перший клас, нас у класі було 32 учні. Тісно, холодно. У 1932 р. закінчилися домашні припаси. Почалася голодовка. Держава колгоспникам допомагала: видавали по 100 грамів муки й по півкіла качанів кукурудзи. Це не насіння кукурудзи, а самі голі качани. Коли пішло до весни, появились гарашки – гриби, появилось листя на березі, от і пекли оладі з грибів та березового листя. Мати спече, дасть тільки по дві штуки, і все.

Держава довела до кожного двору план – здати по два центнери хліба. Люди стали ховати, влада пішла по хатах, відбираючи у людей все до зернини. Мій батько, Прокіп Савич, був колгоспним активістом, теж ходив по хатах, але хоч і знаходив зерно, не видавав. За це люди були йому вдячні, а сільрада, докопавшись, що в нього ще й пасіка, все забрала й вигнала з колгоспу. Він влаштувався поруч у радгоспі. Там украв шкуру із зарізаної корови, мати варила з неї суп – так і жили. Коли з’їли цю шкуру, батько пішов красти ще, але його спіймали й посадили у в’язницю в Сватове. А коли вродив хліб, люди крадькома йшли на поле, збирали колоски й пекли оладі. За це, кого ловили, судили.

Залишилась наша мати з шістьми дітьми: чотири сини  й двоє дівчат-близнят. Я пішов у радгосп найнятися збирати колоски, але мене не прийняли, бо був ще малим. Тоді я знайшов біля їдальні діжку з помиями й звідти виловлював шматочки недоїдків. Побачили й записали на роботу. Став харчуватися в їдальні. Хотів і брата Ілька записати в бригаду, та його не прийняли, бо дуже ж таки був малим. Я догадався стати двічі на роздачу сніданку. Так поснідав і братик.

Пішли на поле працювати. Бригадир побачив малого хлопця й прогнав. Повернувся Ілько додому й помер з голоду, а за ним ще два брати. Потім ще двоє дівчат. Мати теж захворіла на тиф і померла. Поховали у великій ямі з-під буряків. Залишився я сиротою. Виховував мене дядько. А коли тільки приїхали з Донбасу вербувати на шахту, я відразу завербувався, бо там обіцяли годувати в їдальні. Так я й спасся”.

Ізюмська районна газета „Соціалістичний Наступ” надрукувала постанову бюро РПК від 29 липня 1933 р., де, з одного боку, колгоспи картали за „ряд неприпустимих фактів занедбання турбот про побутові потреби колгоспників з боку деяких правлінь колгоспів, які свою бездіяльність прикривають пустою балаканиною про відсутність продуктів, в той час, коли в садибах колгоспників та в колгоспах є достатня кількість городини для виготовлення гарячої їжі колгоспникам на поле. Запропонувати забезпечити безперебійне якісне громадське харчування колгоспників у полі”.  І тут же суворо вимагалось „заборонити витрачання хліба на варіння галушок тощо для громадського харчування, суворо додержуючись 10% видачі натуравансів на трудодні” [10, 382].

Ті ж голови колгоспів, які з перших обмолотів урожаю 1933 р. видавали помираючим з голоду колгоспникам якусь допомогу в рахунок авансу або витрачали зерно на громадське харчування в полі – „на галушки”, – зазнавали нещадних репресій.

Саме за це бюро Ізюмського РПК у середині липня 1933 р. ухвалює рішення ”провести судовий процес над керівниками артілі „Перша Підлиманська”, що припустили злочинне розбазарювання намолоченого хліба”. Були покарані голова Підлиманської сільради Шаповалов, голова колгоспу „Перша Підлиманська” Василенко, секретар Підлиманського партосередку Славгородський. Вони свідомо затягували молотьбу, а потім і здачу державі намолоченого зерна, щоб хоч якось порятувати колгоспників. До того ж видавали аванс колгоспникам – 20% від зданого державі зерна замість 10%, як того вимагали партійні директиви. Крім того, не вивели в поле в цілодобові табори колгоспників та не залучили школярів і піонерів для збору колосків. Ще один голова Підлиманського колгоспу, Серган, теж був покараний за видачу 40% від обмолоченого зерна на аванси колгоспникам  [11, 168-169; 177, 376].

Подібна ситуація була по Чернецькій сільраді, особливо в колгоспі „Новий шлях”, де теж максимально намагалися затягнути молотьбу й вивіз хліба з колгоспу. Виїзна парттрійка КК-РСІ відзначала „абсолютную бездеятельность со стороны прикрепленных членов партии предсельсовета Виноградского Сафрона Марковича (член партии), секретаря партячейки Довгополого Андрея Марковича. ...Вследствие такого отношения организация молотьбы происходит преступно – за десять дней молотарка СО намолотила 185 цнт, в то время когда эта молотарка вымолачивала в две смены 150 цнт. ...За 9 дней не отправлено ни одного килограмма... Труддисциплина колхозников также неудовлетворительна: имеются систематические невыходы на работу 29%, опоздания, начинают работу в 8 часов утра” [12, 53].

Комуніст Погребняк Юхим П. з Маліївської сільради отримав партійну догану й був оштрафований на 10 трудоднів тільки за те, що перемолов у кінці літа 1933 р. одноосібнику Кононенку 2½  пуди жита без довідки сільради, а взятий мірчук за помол передав на кухню комуни. Таке легке покарання він отримав тільки тому, що, як з’ясувала виїзна парттрійка КК-РСІ, зробив це „через непорозуміння” [12, 58].

На засіданні бюро Ізюмського райкому КП(б)У від 24 червня 1933 р. ухвалили: „Доручити начальнику  райвідділу ДПУ т.Медведовському в 24 години розслідувати припущену розтрату мірчука правлінням комуни „Червоний партизан” Гороховатської сільради, і винних притягти до відповідальності” [10, 382].

Способом врятувати людей від голоду було свідоме заниження в деяких колгоспах фактичної врожайності, щоб хоч дещицю приховати для конаючих з голоду колгоспників. Про це свідчить постанова бюро Ізюмського райкому компартії від 29 червня 1933 р.: „Бюро РПК відмічає, що не дивлячись на гарні види на врожайність, окремі керівники колгоспів та сільрад (Боровська сільрада, артілі „Оборона Рад” і „Новий Шлях” Чернецької сільради та ін.) дають значно зменшені відомості проти дійсного стану врожайності, чим по суті намагаються зірвати хлібоздавання, обдурити державу, і дають можливість клясовому ворогові – куркулеві, розкрадати хліб і підірвати зміцнення колгоспників. Наприклад: арт. „Привілля” Боровської сільради дає відомості про гаданий врожай 7-8 цнт/га, а сільрада без ніяких підстав зменшує до 3-4 цнт/га.

По Чернецькій сільраді арт. „Оборона Рад” і „Новий Шлях” подали до сільради відомості про гаданий врожай по 4 цнт/га, а по окремих культурах і по 3 цнт.

Партосередки замість того, щоб дати рішучої відсічі цим куркульським намаганням – самі по суті прикривають ці контрреволюційні дії агентів клясового ворога, не цікавляться і не керують питанням дачі правдивих відомостей до РЗВ[20] про дійсні види врожайності.

Бюро РПК ухвалює: Голова Боровської сільради Чашка за зменшення поданих від колгоспів відомостей про стан врожайності, і дачу брехливих куркульських відомостей до РЗВ заслуговує безумовного виключення з лав партії й віддачі до суду, але беручи до увагу його минулу роботу, вважати можливим залишити його в партії, оголосивши йому сувору догану і попередити, що в разі повторення будь-яких спроб обдурювати партію й державу, він поставе себе поза лавами партії.

Секретарю Боровського партосередку тов.Бабичу за виявлення притуплення клясової пильності в найважливішому для партії і країни питанні про оцінення видів на врожай – оголосити догану.

Доручити начальнику райДПУ тов.Медведовському  в 3-денний термін провести слідство й притягнути до судової відповідальності голів правлінь арт. „Оборона Рад” і „Новий Шлях” Чернецької сільради за дачу наполовину зменшених, явно брехливих, контрреволюційних відомостей про стан врожайності, що спрямовані на підрив моці колгоспів” [10, 304-305].

Катів назвати поіменно. Уповноважені з району слідкували за кожним кроком у селі. Безперервно змінюючи один одного, вони наглядали над голодними колгоспниками й залишками одноосібників та по-більшовицьки нещадно проводили лінію комуністичної партії на селі.

Список уповноважених Ізюмського райкому компартії на 7 березня 1933 р.  по Борівщині [10, 137-138]

Назва сільради

Хто шефствує

Хто уповноважений, його посада

Підвисоке

міськробкооп

Симоненко – відповідальний, голова Ізюмського робкоопу,

Махро – секретар партосередку кооптат.,

Торгін – студент  РПШ[21],

Сиболіш – студент РПШ

Калинове

 

Шканд – відповідальний, голова Ізюмського райвиконкому,

Юзик – управляючий держстраху,

Лазневой – управляючий районного „Заготзерно”,

Прокопенко – студент  РПШ,

Скляров – студент  РПШ

Гороховатка

 

Сосновський – відповідальний, уповноважений  обкому партії,

Гордієнко – голова райколгоспферми,

Калиниченко – робітник ІПРЗ,

Крупчанська – студентка  РПШ,,

Сердюк – студент  РПШ

Посьолок Борівський

ст.Ізюм

Труфанов – відповідальний, Ізюмський районний прокурор,

Сиромятнін – завідуючий ВУСОР,

Понізов – заступник директора Риківського огоргоспу,

Стрілець – заступник голови ХАТОРГу,

Лазарєв – студент  РПШ,

Лелека – студент  РПШ

Борова

 

Кащєєв – відповід., завідуючий агітмас Ізюмського райкому партії,

Данченко – робітник ІПРЗ,
Коваленко – робітник ІПРЗ,
Коноваленко – студент  РПШ,

Солдатенко – студент  РПШ

Шейківка

 

Філатов – відповідальний, диретор сировинної бази Сахаротресту,

Мирошник – інспектор наросвіти,

Піскарьов – інструктор райземвідділу,

Червоний – студент  РПШ,

Величко – студент  РПШ

Підлиман

 

Савенко – відп., член бюро РПК, редактор райгазети „Соц. Наступ”,

Веприцький – зав. спецбюро Ізюмського райвиконкому,

Майба – завідуючий сільбудом,

Забашта – райпостач,

Шульц – студент  РПШ,

Товста – студентка  РПШ

Радьківка

БУПР[22]

Глузман – відповідальний, начальник Ізюмського БУПРу,

2 чол. – робітники БУПРу,

Золотоверхий – робітник ІПРЗ,

Скобель – студент  РПШ,

Тимченко – студент  РПШ

Піски Радьківські

 

Шевцов – відповідальний, голова райпрофради, член бюро РПК,

Стушницький – завкультпроп РК ЛКСМУ,

Решетняк – робітник ІЗОС,

Кригін – студент  РПШ,

Корнієнкова – студентка  РПШ

Вища Солона

 

Медведовський – відповідальний, начальник Ізюмського ДПУ,

Бойко – голова жилкоопу,

Малік – студент  РПШ,

Єфименко – студент  РПШ

Нижча Солона

 

Мусько – відповідальний, заступник управляючого „Заготзерна”,

Ширококорий – робітник ІЗОСу,

Кулевська – студентка  РПШ,

Дорік – студент  РПШ

Чернещина

райспожив-

спілка

Хижняк – відповід., член правління Ізюмської  райспоживспілки,

Глушко – райспоживспілка,

Бобрицький – райспоживспілка,

Короткий – студент  РПШ,

Прудський – студент  РПШ

Маліївка

 

Хухрянський – відп., заст. завідуючого Ізюмського райземвідділу,

Коробка – культурник артілі „Маяк”,

Олдифаріна – студентка  РПШ,

Земляк – студент  РПШ

У цей же час рішенням бюро Ізюмського райкому компартії „в села, де мається велика кількість одноосібників (Борова, Нижча Солона, Гороховатка, Піски Радьківські, Радьківка) надіслати спеціальних уповноважених”. Крім того, „для організації масової роботи та участі в переведенні сівби надіслати до кожної виробничої колгоспної бригади по одному комуністу та комсомольцю з міської організації в кількості 230 чол. ...Надіслати 35 комуністок з міського активу на час сівби для організації роботи серед колгоспниць і одноосібниць, організації дитсадків, дитясел, громадського харчування. ...бригади, що надсилаються в колгоспи на час весняної сівби в кількості 350 чол.”. І це ще не все, 23 березня 1933 р. бюро Ізюмського райкому компартії затверджує додатковий список партійного й комсомольського активу для відправлення в село: в кожну сільраду по уповноваженому райкому партії й з ним 7-12 пропагандистів (комуністів з Ізюмської райпартшколи, студентів-комсомольців з Ізюмських педтехнікуму й індустріального технікуму та ін.). Всього тільки на Борівщину в кінці березня 1933 р. поїхало з Ізюма більше 120 уповноважених [10, 152-153,181-183]. Їхали організовувати Голод!

На об’єднаному пленумі Ізюмського райкому компартії та райКК 9 лютого 1933 р. відверто заявлялося: „Мы растеряли актив, нам не с кем работать”. Місцевого активу дійсно майже не залишилося, тож у села здебільшого надсилали чужих уповноважених. Про останніх секретар Борівського партосередку Бабич на цьому ж пленумі прямо говорив: „Приезжающие в села целые группы уполномоченных не знают и не хотят знать состояния села и колхозов, они только сидят и ждут телефонограммы из РПК о выезде домой”. Про місцевих комуністів тут же на пленумі зневажливо говорилося, що вони „могут хорошо выступать, писать резолюции, но сами лодыри и саботажники. …в составе колхоза много кулаков, и коммунисты об этом говорят только тогда, когда имеют «зуб» на этих кулаков” [9, 4-5].

Нікчемність місцевогого активу неодноразово підкреслювала й найжахливіша людина Ізюмського району ²Медведовський – начальник Ізюмського райвідділу ДПУ та постійний уповноважений по Борівщині в 1933 р.: „Мы изъяли из сел сотни человек кулацкого элемента, провели репрессии, а массовая работа вокруг этого проводилась недостаточно. ...КСМ[23] организации на селе не чувствуется, и от некоторых комсомольцев есть антисоветские выступления” [10, 62].

Нещадними катами борівського селянства в 1932-1933 рр. були найактивніші члени бюро Ізюмського райкому компартії: начальник Ізюмської райміліції ²Топольський та його заступник ²Вольф [10, 548], ²Шканд – голова Ізюмського райвиконкому,  ²Глузман – начальник Ізюмського БУПРу, ²Ольгін – начальник політвідділу МТС та його заступник ²Островський [10, 265], ²Беклер – голова районної Контрольної Комісії[24] (його на цю високу посаду рекомендував Лакнер [11, 218]) та його заступник ²Яшиш, ²Лакнер – голова районної Контрольної Комісії перед Беклером [9, 7], ²Савенко – редактор райгазети „Соц. Наступ”, ²Ассер та інші.

Напівживі від голоду селяни в 1933 р. вже ледь могли працювати на колгоспних полях, багато з них у муках уже сконали голодною смертю, тому на селі елементарно не вистачало робочих рук. Тож на жнива 1933 р. бюро Ізюмського райкому компартії змушене посилати з міста в села сотні своїх представників уже не стільки наглядачами й підганяйлами, як простими робітниками, які повинні замінити загиблих селян. Такого „шефства” село до цього ніколи раніше не знало, а з 1933 р. подібне „шефство” міста над селом стає нормою аж до самих часів розпаду комуністичного СРСР.

З постанови бюро Ізюмського райкому компартії від 1 липня 1933 р.:

„...мобилизовать из города для посылки в колхозы на рядовую работу во время уборочной кампании 150 человек партийцев.

…составить списки всех городских учреждений с указанием количества в них служащих и предоставить эти списки районной уборочной комиссии для проведения мобилизации на уборочную кампанию.

…мобилизовать из города и послать в села 150 человек комсомольцев.

Директорам учебных заведений (РПШ, педтехникум, рабфак, медтехникум, коопшкола, индустриальный техникум) провести мобилизацию всех студентов с преподавателями и директорами на уборочную кампанию.

…провести мобилизацию 50 человек счетных работников и распределить их по колхозам.

…организовать посылку в села 35 чел. медработников.

…35 женщин-коммунисток для организации детясель и проведения соответсвующей работы с женщинами.

 ...15 ремонтных бригад” [10, 323].

E Репресії комуністів за так званий правий опортунізм[25] набули широкого поширення. Це була свідома й цілеспрямована політика комуністичної верхівки, щоб остаточно зломити безжальним терором будь-який спротив злочинній політиці на селі в самій партії. Харківський обком компартії 21 грудня 1932 р. прийняв щодо цього спеціальну постанову „О репрессиях по отношению к коммунистам-предателям и кулацким элементам, затесавшимся в партию” [6, 739]. Під цю постанову потрапляли здебільшого всі комуністи, уповноважені, керівники сільрад і колгоспів, яким не вдалося виконати хлібозаготівельний план. За це вони  були оголошені „куркульськими посібниками” й репресовані.

Сєркін Іван Микитович – робітник-чорноробочий, надісланий компартією з ІЗОСу уповноваженим по Підвисочанській сільраді, комуніст, 1900 р.н.: „Обвинувачується в тому, що він як уповноважений РПК по хлібозаготівлі по Підвисочанській сільраді опортуністично поставився до хлібозаготівлі, не прийняв рішучих міроприємств до виявлення куркульського елементу в колгоспі, не мобілізував навколо цього бідняцьку частину колгоспу; а також і по питанню виконання пляну хлібозаготівлі, не займався питанням повернення хліба, який був зверх норми розданий; не було в достатній мірі використана чорна дошка відносно артілі „Комуніст”, а тільки обмежувався тим, що сигналізував районній організації про неработоспособність секретаря партосередку та голови Підвисочанської сільради, а сам рішучих заходів не вживав”. Ухвалили 9.01.33.: „Приймаючи те, що він у сільраді був недовгий час, ...оголосити сувору догану” [11, 2-3].

Павленко Сой Олександрович – голова Підлиманської сільради[26], 1894 р.н., комуніст, бідняк, був звинувачений у січні 1933 р. у тому, що повідомив вдові-одноосібниці Безкровній, що її господарство наступного дня за невиконання плану хлібозаготівель буде розпродане, й вона встигла до приходу комісії продати свою корову. Ще він начебто систематично пиячив з одноосібниками, а хлібозаготівельний план по сільраді було виконано лише на 60%. Отож, „за розголошення постанови комісії сприяння хлібозаготівлі, ...за незабезпеченість виконання пляну хлібозаготівлі” він був виключений з компартії, знятий з роботи й заарештований [11, 4].

Так само були покарані Виноградський Григорій Климович – голова колгоспу „Зелений Луг” Борівської сільради, 1903 р.н., кандидат у члени компартії, бо „провадив кулацьку політику в справі виконання хлібозаготівлі, чим зірвав план по артілі”; Василенко – голова колгоспу „Червоне Побережжя” Гороховатської сільради: „За потерю классового чутья в борьбе с кулацкими настроениями, за хвостизм, за неумение по-большевистски бороться с боевыми задачами”; Бобров – секретар Дружелюбівського партосередку: „За зв’язок з куркулями” [11, 21,202; 10, 221].

Навіть районний керівник, секретар Ізюмського райвиконкому, комуніст Сніжко, посланий уповноваженим райпарткому по Піско-Радьківській сільраді, був на бюро райкому партії від 6 січня  1933 р. знятий з роботи й виключений з партії „за те, що своєю правоопортуністичною діяльністю провалив хлібозаготівлі, не спромігся зламати контрреволюційного саботажу хлібозаготівлі, примиренськи ставився до розкладницької роботи куркулів та їх агентів у колгоспах, не вжив заходів до очищення колгоспів від куркулів” [10, 4].

Богданов – секретар Піско-Радьківського партосередку – тоді теж був знятий з роботи, отримав сувору партійну догану з попередженням, йому було заборонено посідати керівні посади протягом двох років за те, що „припустив грубі політичні помилки, не організував партосередок, комсомол, колгоспний актив на справжню боротьбу з куркулем за хліб, припустив політичну короткозорість і не вжив вчасно конкретних заходів до очищення колгоспів від куркулів, затаювачів і розкрадачів хліба, припустив самоплив у хлібозаготівлях”. Голову Піско-Радьківської сільради Різника було покарано ще суворіше [10, 4].

Рибалко Федір Сергійович – голова колгоспу Чернецької сільради – був 4 липня 1933 р. виключений з компартії й відданий під суд „за умышленное систематическое укрывательство от государства фактического урожая (на 1.07. показано было в сводках урожайность 4-10 цнт/га, а комиссией фактически установлено 9 цнт/га), дачу явно приуменьшеных сведений урожайности”. Тобто він свідомо спотворював реальну врожайність, щоб порятувати колгоспників прихованим від держави хлібом [11, 144].

Відмова сільського активіста, комуніста виконувати накази уповноваженого чи району сприймалася як дезертирство на війні. Як бачимо з документів, багато таких активістів було засуджено.

Верещака Андрій Васильович – комуніст, відмовився виконати наказ райпарткому: відбути у відрядження з Ізюма в Гороховатку на посаду голови сільради та самовільно виїхав у Харків. Від жорстоких репресій цього комуніста врятувало лише те, що він нібито їздив лікувати в Харків хворобу очей, привіз відповідну довідку, тож відбувся лише суворою доганою [7, 36]. Подібні приклади були не поодинокі: багато комуністів з міста намагалися всіляко уникнути мобілізації на село на керівну роботу.

Славгородський Павло Калістратович – комуніст, категорично відмовився, аж до залишення партквитка, їхати на партроботу секретарем Підлиманського партосередку, за що був 25.01.33. виключений з лав партії. Вчасно зрозумівши, що втратою партквитка справа щодо нього не закінчиться, „свої помилки визнав і дав згоду виїхати в Підлиманську сільраду на керівну партроботу”, але за недисциплінованість отримав догану [11, 91].

Моральна деградація сільських комуністів доходила краю. Мабуть, саме в горілці вони топили залишки своєї совісті та жалю до селян.

Шаповалов Іван Якович – голова Підлиманської сільради, комуніст з 1924 р., протягом 1932-1933 рр. неодноразово притягався до партійної відповідальності за систематичне пияцтво (мав за це численні партійні догани й попередження). У грудні 1932 р. відібрав у якогось спекулянта 29 півлітрових пляшок горілки й самостійно їх розпив. Регулярно пиячив зі своїм заступником Гуньком, а потім п’яним ішов керувати колгоспниками, „чем дискредитировал себя как члена партии и предсельсовета”. Шаповалов разом з секретарем партосередку Славгородським розікрали на паливо вітряк [12, 51,80].  Потурання районного керівництва пияцтву Шаповалову, мабуть, пояснюється тим, що він беззаперечно виконував усі вказівки верхів і до зернини викачував у селян хліб. Коли підлиманці масово конали з голоду, Шаповалов щоденно мав достатньо горілки і до горілки.

Голова Нижче-Солонянської сільради Голик, голова артілі „13-річчя Жовтня” Шарко, секретар партосередку цієї ж сільради Сосновик теж протягом 1933 р. систематично пиячили. Навіть активісти на них скаржилися: „Поки я з ними пив горілку, поки й користувався в сільраді авторитетом, а не став випивати – не стало й авторитету”. Колгоспники розповідали районній партійній комісії, що „маса боїться виступати, бо їх будуть переслідувати” ці керівники. За все це партійне стягнення – догану – отримав Голик [12, 59].

Винников Гаврило Савелійович – голова артілі „Червоний Жолобок” Борівської сільради, кандидат у члени компартії, 1900 р.н., отримав 1.07.33. сувору партдогану за „бедеятельность в работе, систематическую пьянку, растрачивание колхозных продуктов” [11, 143].

Лавров Григорій Маркович – комуніст, росіянин,  уповноважений РПК, інспектор Ізюмського райвиконкому: „під час перебування на селі по політкампаніях у Дружелюбівській та Підлиманській сільрадах, себе як член партії дискредитував тим, що замість більшовицької роботи за виконання плянів, займався пияченням та половим роспутством” [11, 216].

Погребняк Прокіп Андрійович – комуніст, зав.крамницею в Маліївці – пияцтво [11, 20].

Гелуненко Іван Романович – комуніст, 1905 р.н., з бідняків, завгосподарством комуни Вище-Солонівської сільради, звинувачувався в січні 1933 р. „в систематичній п’янці, що відбилось на виконання пляну хлібозаготівлі. Партосередок  справу розглядав ще 18.11.32 р. та виніс йому догану за невиконання постанови партосередку та невихід протягом двох днів у бригаду по хлібозаготівлі, а весь час пиячив. Не дивлячись на це, Гелуненко не виправився, а продовжив пиячить, чим саме спричинив зрив роботі хлібозаготівлі. Присутній Гелуненко дати обіцянку президії райКК про те, що він виправиться, не міг тому, що він на себе не надіється” [11, 21]. Гелуненка з членів компартії виключили, й головним було не стільки його хворобливе пияцтво (це було ледь не системою серед сільських комуністів), як те, що не брав участі в хлібозаготівлях. Можливо, Гелуненко через пияцтво просто уникав осоружних хлібозаготівель, які прирікали на вірну смерть селян.

Кандаков Прокіп Мусійович – голова колгоспу „Зелений луг” Посьолко-Борівської сільради, комуніст – „займався в колгоспі розпутством”. Виключили 27.03.33 р. з партії й справу передали до суду [6, 70].

Іодчик – член бюро Ізюмського райкому компартії, уповноважений РПК по Гороховатській сільраді – вивіз з комуни „Червоний Партизан” 814 кг зерна в Ізюм на завод ІЗОС нібито в обмін за скло, „що створило нездоровий настрій між активом села та колгоспниками с.Гороховатки й особливо відбивається на ході хлібозаготівель по селу Гороховатці в січні” [6, 6]. За фактично вкрадене в селян зерно Іодчик отримав всього лиш партійну догану, а багато гороховатців за це заплатили власним життям, померши в муках від голодної смерті.

У документах відзначається, що в 1932 р. комуністи та уповноважені в багатьох сільрадах (Піско-Радьківська, Вище-Солонянська, Калинівська та ін.) не стільки виконують хлібозаготівлі, вилучаючи зерно в одноосібників, колгоспників та в колгоспах, скільки його „розкрадають та розбазарюють”, займаючись, як відзначав голова Ізюмської КК-РСІ Лакнер, „самопостачанням, барахольством”, тобто привласненням через відвертий грабунок, порушуючи при цьому навіть „партдисципліну та ревзаконність” [7, 46зв.; 8, 14].

Показовим і характерним прикладом дій сільських комуністів зимою-весною 1933 р. є Калинівська сільрада, де райДПУ розслідувало „розбазарювання й привласнення вилученого майна у куркулів керуючими робітниками Калинівської сільради, й, зокрема, комуністами: відповідальним уповноваженим РПК Лазнєвим та головою артілі „Нове життя” Білокобиленко” [10, 220]. Виїзна парттрійка (Яшиш, Лакнер, Медведовський) і райКК, які 16 квітня 1933 р. (в розпал голоду) засідали в Калиновій, „на основе имеющегося материала констатируют преступную деятельность и грубое нарушение рев.законности со стороны группы руководящего состава села Калинова и уполномоченного РПК-РИК Лазневого, выразившееся в незаконном изъятии продуктов и различных вещей без постановления президиума с/с, не составляя соответствующих актов, что способствовало расхищению и незаконному самоснабжению. Вместо того, чтобы изъятые продукты у кулаков сдавать кооперации …8-10 человек так называемого актива приобретали вещи для личного пользования по пониженым ценам, установленных ими же, составляли фиктивные торговые листы, изымали у единоличников и колхозников посевные фонды (картофель, горох) и распределяли между собой без составления соответствующего акта, производили незаконные обыски у колхозников, изъяли незаконно 6 кг муки, литр водки и около 1 кг хлеба и за счет этого устроили выпивку на квартире председателя колхоза Белокобыленка...” [12, 17].

Отже, за те, що пограбовані в голодних колгоспників продукти та речі калинівські активісти забирали собі, а не здавали державі, декого з них зняли  з посад, інших виключили з партії або навіть оголосили суворі догани. У мародерстві голодуючих земляків брали участь: Величко – голова сільради; Іванов – заступник голови сільради; Шатравка – секретар сільради; Ганзьора – голова земкомісії; Приходченко В. – завідуючий сепараторним пунктом; Білокобиленко Василь – голова артілі, 1903 р.н., кандидат у члени партії; Білокобиленко Гаврило Федорович – парторг с.Калинове, комуніст, 1903 р.н.; Лазнєвий Семен Іванович – уповноважений РПК-РВК у Калинівській сільраді, комуніст, секретар РВК [12, 17].

Під час партійного розслідування всі зазначені вище комуністи й активісти вели себе вкрай підло: всіляко викручувалися, брехали й звалювали все один на одного. Величко говорив, що швейну машинку й шкіряну тужурку, „реквізовані” в колгоспників, забрав собі Іванов. Останній же стверджував зворотнє, простодушно зазначаючи, що він не знає, „з якою метою Величко дав йому вилучений піджак” та як швейна машинка врешті-решт потрапила додому до голови сільради. Не знав Іванов, і скільки було відібрано у колгоспників і одноосібників продуктів, хоча й не заперечував, що все це (картопля, горох, сухі фрукти, хліб, борошно) здавалося йому, а потім ділилося між 6-7 активістами. Шатравка теж нічого не знав: у кого „вилучалися” продукти й речі та де вони потім дівалися, хоча й не заперечував, що „вилучена” картопля варилася й пеклася в сільраді й тут же активістами поїдалася. Не знав він і того, для чого йому додому принесли горох, фруктову сушку, коров’яче масло, кожух, ботинки та інше майно, відібране начебто в куркулів. Все це він забрав додому, а гроші просто не встиг заплатити [12, 13-14].

Про регулярну пиятику в хаті голови артілі Білокобиленка, де пожиралися комуністами й активістами награбовані в калинівців харчі, теж більшість учасників цих пиятик нібито нічого не знали, а якщо хто й признавався, як той же Білокобиленко, то ніяк не міг згадати, звідки всі ці харчі бралися. Пригадав він тільки, що „изъятие производил Приходченко, Иванов, Шевченко. Мед также был изъят, так как он говорил с дедом, у которого этот мед был изъят, но где он девался, и до сегоднешнего дня не известно” [12, 14].

Нічого не знав і не хотів дізнатися про все це й районний уповноважений Лазнєвий. Якщо ж про щось йому випадково й ставало відомо, то, з’ївши награбовані в голодних калинівців харчі й привласнивши чужі речі, „требовал, но не проверил” і суворо попереджав місцевий актив, „что заниматься барахольством нехорошо”. Наводимо його свідчення судовій парттрійці, де комуніст Лазнєвий, вигороджуючи себе, заявляє, що винятково „с первого дня приезда занимался вопросом посевкампании. О картофеле знал и требовал от председателя сельсовета их оформления, но не проверил, провели ли это дело в жизнь. Этот картофель как будто был сдан в артель, и я ее тоже брал, но повторяю, что не проверял, действительно ли было все оформлено. Рядна по заявлению, как будто были найдены на навозе, и председатель сельсовета заявил, что он их будет продавать, и я купил их в количестве 4 штук за 2 руб., деньги за них заплатил. Вина моя в том, что я не интересовался узнать, где они их достали и как оно изымалось. Масло раздавали в с/с и я тоже получил, не спрашивая, откуда оно взялось. Часть актива с/с действительно занималась самоснабжением, как Иванов, Ганзера и др. и считаю, что настоящий состав нужно распустить, так как большинство их запачканы.

Дележка эта происходила без моего ведома, конечно, это неверно, я как уполномоченный должен знать про эти проделки. Картошки у Врюкало было изъято уже при мне и буряки и давал распоряжение возвратить, как неверно изъятое, но не проверял, возвратили его или нет. Предполагал с/с дать колгоспам одному 4 цнт картофеля, другому 2 цнт, но когда проверили, то выяснилось, что дали только 1 цнт, но мер никаких не принял, только говорил …не говоря об этих фактах. Нужно было, конечно, поставить в известность соответствующие органы. Мне коровьего масла дали всего 200-300 г, которое я съел здесь же и сказал председателю сельсовета, что заниматься барахольством нехорошо, а сам я как уполномоченный, этим вопросом не занимался, а исключительно вопросами посевкампании. О том, что было изъято водки, хлеба печеного и 5 кг муки, понятия не имел” [12, 14].

Колгоспник Гойда свідчив, що сам бачив, як заступник голови сільради Іванов ніс собі додому чверть пшениці, забраної в Короткого. Колгоспниця Філенко скаржилася, що в неї дома забрали 18 мішків картоплі й жодних документів не дали, коли ж вона звернулася до голови сільради, то він її за це виматюкав та назвав бандиткою. З 18-ти вісім мішків засипали в погріб сільради, а інші невідомо де поділися. Колгоспниця Коротка розповідала, що коли пішли по Калиновій чутки про вилучені продукти й ті „безобразия, что творятся”, то в сільраду приїхали колгоспники артілі „Пролетарський Труд” з проханням допомогти їм продовольством, бо вони дуже голодують. Їм лише з великими зусиллями вдалося випросити в сільради тільки 1 цнт картоплі та й то зі зверхнім докором: „Умійте самі діставати”. Те ж саме сталося й з громадським харчуванням для помираючих колгоспників – „при великих зусиллях відпустили тільки 1 цнт буряку” [12, 15].

Колгосниця Горпина Білокобиленко: „Коли не прийдеш у сільраду, то завжди бачиш, що духовка повна картоплі й цілий день вони її їдять. А якщо з ними хочеш порадитися, то нічого гарного не почуєш, крім насмішок. Ділив харчі між своїми Білокобиленко Гаврило. Селяни не раз бачили, як Білокобиленко, Шатравка та інші носили додому по мішку картоплі, й говорили: „Ми віддаємо свою останню картоплю в колгосп на посів, а ці її поїдають”. Був у нас мед і десь дівся, мабуть, поїли ці ж активісти” [12, 15].

Шевченко (член сільради): „Я весь час працював при сільраді, особливо при хлібозаготівлях, і бачив, як вони розбазарюють продукти. Просив про видачу мені трохи картоплі, бо дуже вже нуждався, але вони мені нічого не дали” [12, 15].

Короткий (сільський активіст): „Я дуже хворів, ледь піднявся й прийшов у сільраду з проханням дати мені якихось харчів. Мені нічого не дали, не дивлячись на те, що я був пухлий” [12, 15].

Врюкало Я. (член сільради): „Вся маса бачила, що робиться, але боялася казати, так як була зажата цим активом у 5 чоловік. Я, як член сільради, коли бачив, що там робиться, то від них сторонився. Коли став їм казати про всі ці витівки, то вони почали від мене ховатися. Я в сільраду подав 50 заяв, що крадуть колоски, і в результаті все це залишилося без наслідків. Коли я брав участь у вилученнях в період хлібозаготівель і приніс у сільраду сало, то став вимагати складання акту, на що вони категорично відмовилися й в кінці кінців мене зовсім відсторонили з роботи й виділили в куркулі, прийшли до мене додому й забрали сушені фрукти й квасолю. Я поскаржився голові КК-РСІ Красникову, й він запропонував мені все повернути, але я боявся вимагати, щоб не прийшли й не забрали все інше. Я член сільради й на сьогоднішній день, але уже не активіст” [12, 16].

Титаренко (активіст): „Вони розклали сільраду, сільський актив. Всі знали про ці витівки, а тому вони їх деморалізували. Активісти говорили, що сільрада влаштувала собі закритий розпред. ..Учителям попало тільки по 1 кг гнилої капусти й більш нічого, в той же час коли окремі учителі – активісти сільради – отримували по мішку буряків” [12, 15].

Звірства комуністів під час голоду в 1933 р. набули масового характеру. Керівники сільрад, колгоспів, уповноважені, понапивавшись, знущалися з голодних селян, нещадно їх били, безпідставно заарештовували й подовгу тримали в „холодній” (погребі) чи амбарі, регулярно робили по хатах масові обшуки й грабували все, що їм попадалося під руку. Комуністи перетворилися на звичайних грабіжників. Це свавілля вже виходило навіть за рамки комуністичної „революційної законності”. Начальник Ізюмського районного відділу ДПУ Медведовський обурювався на пленумі райкому компартії 6 червня 1933 р.: „Ми маємо таке становище, коли арешти на селі стають масовим явищем, і не дивлячись на постанову ЦК і РНК, все до цього часу продовжується. Калинівські керівники дійшли до повного безглуздя, наприклад: ходили робити обшуки до колгоспників, з метою шукання пшениці – й коли знаходять у колгоспників кіло хліба, бутилку горілки – забирають  це й улаштовують вечірку” [8, 17].

Сільські комуністи від повної вседозволеності настільки розперезалися, що почали навіть бити своїх. Секретар Ізюмського райкому ЛКСМУ скаржився на пленумі райкому партії в січні 1933 р.: „Предсельсовета в Радьковке требовал от секретаря  КСМ ячейки собрать комсомольцев и заявил, что если ты не соберешь сейчас своих комсомольцев, я тебя арестую” [10, 62]. Секретар Борівського партосередку Панасенко Павло Микитович (надісланий Ізюмським РПК з с.Петропілля) систематично в Боровій займався „хуліганством і пиятикою”, за це неодноразово отримував партійні догани. Коли ж допився до того, що став нещадно бити вже своїх активістів, зокрема кандидата в члени компартії Подрезенка бив „до кровавих ударів в обличчя” та перестав виконувати хлібозаготівельні плани, то був виключений з партії [7, 14].

Щодо колгоспників, то комуністи до них ставилися, як до худоби. Показовий приклад голови колгоспу імені Фрунзе Підлиманської сільради комуніста Панасенка Бориса Дмитровича (1904 р.н.). Його знущання над селянами розглядав у Підлимані виїзний партсуд (парттрійка КК-РСІ). Партійне звинувачення було сформульоване досить м’яко: „Пьянство, драки, грубое обращение к колхозникам, как головы колхоза”. Свідок Безкровний Павло розповідав, що Панасенко п’яним бив його та багатьох інших колгоспників, але „вони бояться про це говорити”. Інший колгоспник, Вакула Яків, підтверджував ці факти, розповідаючи, що коли він відмовився від контрактації телиці, то „Панасенко на мене напав, почав лаяти нецензурними словами й почав погрожувати, що зробить з мене бєлку, тобто рокуркулить, а після хотів побити, а тому після розподілу прибутків господарювання я з колгоспу вийду, тому що далі в колгоспі мені бути не можна”. Яків Вакула підвів підсумок головування в колгоспі в 1933 р. цього лютого комуніста: „Панасенко своїми залякуваннями колгоспників, побоями й розкуркулюваннями скоро розгоне колгосп. Крім того, Панасенко під конвоєм зі зброєю ганяв колгоспників на роботу”. Парттрійка, зважаючи на те, що Панасенко мав уже догану за пияцтво й бійки, оголосила йому сувору догану з попередженням і зняла з посади, бо він розвалив усю роботу в колгоспі [12, 81-82].

Голова колгоспу „Вільне Поле” Борівської сільради, кандидат у члени компартії Любий Роман Романович теж систематично лупцював колгоспників, зокрема Колесника, якого не тільки жорстоко побив у липні 1933 р., але й наказав замкнути надовго в холодному амбарі [12, 38].

Забашта Петро Михайлович – уповноважений Ізюмського райвиконкому по Підлиманській сільраді, зав.райснабом, комуніст з 1918 р., також протягом весни-літа 1933 р. „допускал незаконные действия”, за що отримав партійне попередження [11, 145]. На пленумі райкому компартії на нього навіть скаржився новопризначений секретар Підлиманського партосередку Славгородський: „Тов. Забашта голо адміністрував, замість масової роботи, припускав свавілля, кричав на бригадирів-колгоспників, загрожував арештами ...По одноосібному сектору , який у нас до 50%, по-моєму, перекрутили, з 200 господарств у 80 господарств відібрали землю, не забезпечивши засіву землі. Це не вірно. Всі одноосібники десь виїхали й заробляють гроші, а тепер робочих рук не вистачає” [8, 14].

Носик Х.О. – голова правління артілі „За нове життя” Дружелюбівської сільради, комуніст – систематично пиячив, а потім п’яним бив ні за що колгоспників. Його злочинну поведінку розглядала на виїзному засіданні в Дружелюбівці парттрійка райКК-РСІ, яка звинувачувала його в „розбазарюванні колгоспного майна, знесиленні колгоспу, затискуванні сомокритики й переслідуванні сількора Олексієнка, що викривав ці явища”. За найменше відхилення Носик нещадно штрафував колгоспників: „штрафи як систематичне явище”. Вимагав від колгоспників щоденного виходу на роботу, в той час коли його дружина взагалі не працювала й сиділа дома. Пропивав колгоспне добро. „Колгосп Носик вів до розкладу, корів гарних знайомих не використовував, від чого така була затяжка з сівбою, що якби не буксирні бригади з інших колгоспів, то не впоралися б з сівбою. ...Він забрав кращі городи собі, а обробляли йому одноосібники, що він їх наділяв колгоспною землею. ... Спалив 150 копиць сіна. Розбазарив виданий посівматеріал кукурудзи й зробив недосів. Під час молотьби хліба рахівник Соляник, Носик і машиніст вкупі пиячили й з п’яних очей зламали двинуна. За ремонтування двигуна чого тільки не возилося – овощі, вівці, свині та ін.” Як принциповий комуніст, Носик прямо заявив: „Вину свою визнаю. Всі недочоти, що за мною значаться, я їх покрию” [12, 83-85].

Лавров – голова комуни „Пролетарка” Чернецької сільради – теж бив комунарів. „За грубе й бюрократичне ставлення до комунарів” виїзною парттрійкою йому було „поставлено на вид” [12, 53].

Комуністи, шукаючи хліб, вдавалися навіть до допитів дітей, виламували їм руки, тиснули пальці дверима й кололи голками, палили руки сірниками, безжально били [211, 68].

Холодомор. Люди були позбавлені не тільки хліба, а й палива зимою. У селянських хатах лютував пронизливий холод. Усі, хто ще мав якісь сили, ламали тини, розбирали пусті хати, вирубували садки – і все це спалювалося.

Люди не виходили з хат тижнями. Дехто почав розшивати дахи, щоб соломою чи очеретом витопити піч. „Протоплять піч і залазять в неї одягнуті, щоб хоч трішки зігрітися”.

z Масові крадіжки. У наших селах було здавна заведено, що хат не замикали. Ото хіба на завертку причиняли сінешні двері – від вітру. А як ішли куди, то ставили до дверей коромисло, щоб знали, що нікого нема. Всього тільки знак для людського ока: повернувся й пішов геть. Думки тієї не було, щоб зайти й узяти щось. Навіть у громадянську війну і в розруху замків не ставили. У цю ж нищівну годину й сінешні, й хатні двері замикали, підпирали, аби ніхто не заліз, нічого не вкрав, не накоїв лиха.

Розвелося злодійство. Почали цупити все підряд і переводити на харчі. Лазили по погребах, забиралися в хати. Усе, що цінне й їстівне, люди тримали коло себе. Казали: „Клали під голову”. Хто мав корову, той мав велику підмогу й виживав на молоці. Корів тримали в сінях – під рукою й наглядом. Але ж часто й це не допомагало. Злодії виводили навіть із сіней. А щоб не було слідів, передні ноги взували у валянки, а задні обмотували онучами.

Кравцова Марія Пилипівна (с.Гороховатка): „Мій батько – Діхтярьов Пилип, мати – Синицька. Ми залишилися живими в голодовку, бо ховали зерно в скриньках під соломою, а вночі діставали, мололи, варили кашу. Наша сім’я також тримала корову, яка нас і кормила. Годувалися ще ліщиною, горіхами, зривали сережки на ліщині, сушили їх, мололи й пекли пиріжки. Батьки дуже боялися, що вночі викрадуть корову й з’їдять. Тому мати ночувала в сараї з коровою, а батько з нами, дітьми. У руках у нього була завжди сокира для захисту від злодіїв.

Пам’ятаю, з сільської ради приїжджали на чорних волах, забирали все, що є їстівного. Забрали в нас з сундука сушені груші, з льоху – квашену капусту”.

Пішли й пішли крадіжки. Хто що посадив, у тих видирали на городі ночами. Хто приберіг, садили картоплю, дрібнесеньку, як горох, або зрізані верхівки, а то ще й тоненькі лушпайки, сподіваючись хоч на якийсь урожай. На ніч ходять її стерегти, бо вигребуть голодні люди.

Максименко Федір Антонович (с.Богуславка): „У радгоспі „Лісна Стінка”, недалеко від Оскола, було засіяно поле віковівсом. Під осінь його скосили й склали в скирди, біля яких приставили сторожів. Вночі пришиб’яни, янохівці, базяни, хоминяни, бідрягівці ходили до тих скирд, крали вікоовес, а потім палками молотили. Зерна перетирали на жорнах і варили затірку. Ще було поле з буряком. Буряк склали в кагати. Багато хто крав з них буряки. Так було витягано з півкагату, сторожів за це судили”.

У селі лютує голод. Насамперед він пожирає совість та справедливість. Затим дружбу і родичання, щоб завмерло співчуття і милосердя. І згасла взаємодопомога. Голод нищив страх, пошану до предків і їхніх могил. Хрести поламали – все на дрова. Опісля вже голод бере самих людей.

Титаренко Анастасія Іванівна (с.Нижче Солоне): „Голик Федоська Андріївна з нашого села заморила голодом свого трьохлітнього сина. Вона захворіла й лежала вдома, а тим, хто не ходив у колгосп на роботу, не давали пайок. Я прийшла провідати її й принесла хлопчику жареного насіння. Федоська вибила насіння з рук і не дала синові. Вона залишилась живою, а хлопчик умер”.

¯ Переселення росіян і поляків. Картина спустошення наших сіл восени 1933 р. була вражаючою. Тож нестачу робочої сили компенсували за рахунок масового переселення з Росії. Та все ж головним було розбавити українське населення росіянами, тобто повністю зрусифікувати його, як це робилося царизмом здавна. Офіційно говорилося про задоволення бажання мешканців центральних районів СРСР (щоб не називати – Росія) оселитися на „вільних землях України” (треба було казати – на щойно звільнених від українців).

Уже 22 грудня 1933 р. бюро Ізюмського райкому КП(б)У (Борівщина в цей час входила до Ізюмського району) прийняло рішення про утворення спеціальної переселенської комісії з завданням: „Обязать комиссию немедленно объехать колхозы, куда будут направляться переселенцы, подыскать достаточное количество хат и надворных построек для переселенцев, на месте же организовать ремонт хат и надворных построек, с тем чтобы к 01.01.34. полностью закончить ремонты. А также образовать в каждом колхозе, куда будут направлены переселенцы, продовольственные фонды и хлеб в размере 3 цнт на семью, овощей не меньше одного цнт на семью и необходимое количество фуража и топлива. Переселение закончить полностью в течение января месяца” [10, 586].

Проводив  масове переселення начальник ГУЛАГ[27] ОДПУ  Матвій Давидович Берман. Декілька сотень ешелонів з десятками тисяч сімей, худобою, реманентом прибули заповнювати вимерлі села. Це було своєрідне „велике переселення народу”. Та переважна більшість переселенців, які побачили жахливі наслідки голоду, швидко розбіглася.

Біловодський Віктор Петрович (с.Богуславка): „Зимою з 33-го на 34-й у вимерлі наші села привезли заселяти кацапів у пусті хати. Весною їм дали зерно засівати поле. Земля була суха, й зерно зійшло дуже погано. Їх звинуватили в тому, що вони зерно покрали (може, так і було) й пообіцяли, що всіх посадять. У ті часи з цим не шутили, тож більшість переселенців-кацапів з переляку потікали хто куди. Залишилось у Богуславці лише декілька сімей.

...У 33-му з голоду померла в Загризовій сім’я Затірки (батько, мати, багато дітей). В їх хату поселили переселенців, а про Затірок швидко забули, так як і всі їх родичі тоді вимерли. Коли в село повернувся Макар Денисович Мягченко, розкуркулений у колективізацію і який невідомо за що відбув у засланні більше 15 років, то він зайшов до подвір’я Затірок і став стукати у вікно. Коли його запитали, що він хоче, то він запитав, чи тут живуть Затірки. Йому відповіли: „Нєт, і нікогда здєсь нє жилі”, бо про них уже ніхто й не пам’ятав. Відбувалося це десь на початку 50-х років. Потім Мягченко якось таємниче втоп у Осколі. Кажуть – не обійшлося без якихось приїжджих людей з воєнною виправкою...”

Каламутний потік сунув з Росії з претензіями на керівні посади – сотні тисяч вигідних посад. Хто не отримав їх – розбіглися. Фізично працювати відмовлялися. Почувалися наглядачами.  Отримували величезні пільги від держави за русифікацію місцевого населення, яке до них здебільшого ставилося негативно. Звичайнісінькі колонізатори.

Переселяли і з деяких західних районів України, відселяли неблагонадійне населення від кордонів з Польщею.

Ніконова Софія Михайлівна (с.Лозова): „На початку 1934 р. в Лозову було завезено 20 сімей росіян. Переселялися вони добровільно, їх завербували розповідями про гарне тутешнє життя. Вони заселяли хати померлих від голоду або розкуркулених. Прожили тут вони всього декілька років, а потім їм тут розінравилось, і вони поступово роз’їхалися хто куди. Залишився Рогатов Стефан Павлович з сім’єю, він у Лозовій і помер. Крім нього, були ще переселенці з сім’ями: Рогатов Єгор, Лоханов (працював бухгалтером), Лакмюмін, Щевлюхов (помер від тифу, а його сім’я виїхала) та інші. Нам заборонялося цим переселенцям говорити про голод.

У 1935 р. в село були завезені також поляки, теж сімей двадцять. Звідки їх було виселено й чому, я не знаю. Ці люди були хороші, роботящі. Серед них були й добрі плотники, різні майстри, та й так вони в колгоспі виконували любу роботу: Єлінський – гарний плотник, Ринчковський Йосип – працював у конторі, Малиновський, Райковський Іван та інші. Але в 1937 році всіх чоловіків-поляків забрав „чорний ворон”. Забирали не всіх відразу, а поступово – 2-3 чоловіки в одну ніч, двох-трьох – в іншу. Забирали лише чоловіків, їх сім’ї не трогали”.

Список спецпереселенців по Загризівській сільраді, які прибули і в 1936 р. працювали в колгоспі „Заможне життя” [169; 170]:

Скорецький Микола Савелійович (поляк);

Козловський Павло Вікентійович (поляк);

Купицький Мартин Максимович;

Грохальські Роман і Йосип (українці);

Дрівецький Йосип Петрович (українець);

Підгорські Іван і Станіслав (поляки);

Вілоченський Антон (поляк);

Піхновський Віктор Михайлович (українець).

Усі вищеназвані були репресовані в 1937 р.. а їхні сім’ї розбіглися. Залишилися лише нащадки Козловських.

Із 1926 по 1939 р. росіян в Україні збільшилося на 26%, білорусів – на 11%, а українців зменшилося на ⅓. Це був не геноцид, а етноцид – винищення корінного етносу. Найстрашніше, що серед загиблих більшість становили діти.

ê Репресії голодних, які проводили ДПУ, міліція, комуністи й актив, не вщухали навіть у найтрагічніші дні Голодомору. Щонайменший спротив, намагання просто вижити трактувалися  владою як страшенний і непростимий злочин. У безпросвітне колгоспне рабство селян заганяли жахом голодної смерті та драконівськими репресіями.

У середині серпня 1933 р. в Ізюмі проходила нарада колгоспних дружин (загонів) по охороні врожаю, бо в колгоспах набуло широкого поширення зрізання колосків на полях селянами, які помирали з голоду. На бюро Ізюмського райкому Компартї в цей час було прийняте рішення: „Отмечая факты срезания колосьев в отдельных колхозах – предложить прокуратуре и суду усилить свою бдительность, создавая судебные процессы на лиц, занимающихся хищением колхозного хлеба. Кроме того, провести 2-3 судебных процесса над правлениями колхозов  за плохую организацию охраны урожая” [10, 345].

Кислий Єгор Касьянович, 23-річний коваль с.Вище Солоне, був заарештований і засуджений на початку 1933 р. тільки за те, що обмолотив у 1932 р. декілька снопів зі свого городу, бо нічого було їсти. Ще його злочин полягав у тому, що навідріз відмовився вступати в колгосп та реально дивився на становище голодних колгоспників.

„Витяг з протоколу засідання Президії Вищесолонянської сільради від 6.01.1933 р. Були присутні члени Президії Сидоренко Хведька, Сидоренко Харитон, Мороз Сахвон, Сало Михайло, Дмитренко Корній, Колісник Панько, Варибрус Павло, Грищенко Василь.

Слухали: про виселення за межі України кулака Кислого Ягора.

Ухвалили: вислати за межі України Кислого Ягора як куркуля, який розкулачений у 1930 році як суспільно опасний, який веде розкладницьку роботу проти виконання плана хлібозаготовки і матеріали направити до слідчих органів” [91, 3].

Активісти свідчили ДПУ проти Є.Кислого, що йому як ковалю не раз пропонували вступити в артіль „Шлях Правди”, та він відмовлявся, мотивуючи тим, що в артілі треба працювати „за паличку”, не отримуючи жодної копійки, й весь час бути голодним. Ще в нього в кузні часто збиралися колгоспники й одноосібники. Коли заходив колгоспник, то задавав йому питання: „А що, товаришу колгоспник, багато заробив у колгоспі? Літо працював, хлібець забрали й грошей ні копійки не заплатили. Тепер сидиш голодний. Мабуть, і буряка немає, городину теж забрали? Та й штани порвані, а купити ні за що” [91, 6зв.,7].

Ще його звинувачували, що обрізав у своїх снопах колоски, ще не виконавши хлібозаготівельного плану за 1932 р. На що молодий коваль пояснював, що він не встиг виконати план, бо в нього весь хліб забрала сільрада необмолоченим. А обрізав колоски з власних снопів, бо не було чого їсти.

Із звинувачення Ізюмського ДПУ: „...учитывая социальную опасность для села со стороны кулака Кислого Я.К., который своими действиями разлагал колхозную массу и крестьян-единоличников, усыпляя классовую бдительность среди колхозной бедноты и ее актива, обостряя колхозников и единоличников против Соввласти и мероприятий, проводимых властью, в частности хлебозаготовки, как одной из важнейших политическо-хозяйственной кампании. Злостно не выполнял план хлебозаготовки, обрезал колосья, обмолотил, а потом сложил в копны, якобы хлеб не обмолочен, чего не отрицал и сам, что копну обмолотил, чем подрывал мощь Соввласти на селе. …админвысылку на Север со всей семьей сроком на пять лет” [91, 28зв.].

Особлива Нарада при Колегії ДПУ від 4 лютого 1933 р. постановила вислати Є.Кислого в Північний Край терміном на три роки, „к месту ссылки направить этапом”[28] [91, 31].

Безрідний Кирило Федорович, раніше заможний селянин з Маліївки, протягом 1929 -1932 рр. неодноразово піддавався репресіям, а в лютому 1933 р. засуджений за те, що відкрито говорив про причини голоду та правду про становище колгоспників.

До революції мав разом з братом 10 дес. надільної землі та ще арендували 10-15 дес., мав пару волів, пару коней, декілька корів, кінну молотарку й вітряк. Після революції господарство залишилося практично те ж саме. За вітряк і кінну молотарку обкладався підвищеними податками. Позбавлений виборчих прав. Поштрафований у 1929 р. на 500 крб. З 1930 р. мав тільки 2 дес. землі й жодного реманенту – все забрали під час розкуркулення. У 1931 р. за невиконання  „твердого завдання” в 285 пудів майно  його остаточно розпродали, а весь хліб забрали [90, 3-3зв.,6-6зв.,11-11зв.].

„Акт 1932 року жовтня 20 дня. Ми, що нижче підписалися, члени комісії сприяння хлібозаготівлі Маліївської сільради в складі Перетятько Харитон Степанович та Зленко Влас Ягорович, у присутності заготівельника потребтовариства Малія Оврама Олексійовича заданого числа зробили перевірку кулака х.Маліївки Безрідного Кирила Ф., де виявлено, що останньому доведені тверді завдання по хлібоздачі в 1932 р. в кількості 10 ц 20 кг, з яких виконано 1 ц 26 кг, а решту останній виконувати відмовляється. При перевірці в зазначеного знайдено ручне жорно, на якому він перемелював таємно зерно, а Державі злісно не здавав. Крім того, останній злісно не виконував завдань по картоплі. Про що й складено цей Акт і прохаємо сільраду притягти указаного до судової відповідальності. В чім розписуємося [підписів немає].

Дійсність складеного та підписи Перетятько Х.С. та Зленка В.Я. Маліївська сільрада стверджує. Голова сільради Молчанов. 20.10.1932 р.” [90, 5].

Як бачимо, в К.Безрідного хлібозаготівельна комісія в 1932 р. зробила ретельний обшук і, крім ручного жорна, нічого не знайшла, але й це потрактували як небезпечний злочин, бо на ньому „перемелював таємно зерно”. Після цього, як і в минулі роки, в Кирила весь хліб було насильницьки забрано в „бесспорном порядке”, і не тільки той, який був удома, але й той, що стояв ще не зібраний у полі. Під час допиту в ДПУ К.Безрідний пояснював невиконання хлібозаготівель через те, що жита він намолотив усього 8 пудів, пшениця в нього пропала, а ½ га кукурудзи забрала сільрада ще на полі [90, 9,11зв.].

Невеликій родині К.Безрідного: батьку Федору (90 р.), дружині Веклі (64 р.), хворому сину Василю (20 р.) та сину Кузьмі (13 р.) – залишалося тільки повільно помирати з голоду. Тож Кирило серед селян говорив, що це не хлібозаготівля, а загибель для селянства: „Хліб виконуй, хоч ні – все одно погибель прийшла до всіх”. Член комуни „Червоний трудовик”, 21-річний комсомолець Погребняк Роман Антонович розповідав ДПУ: „Я бачив, як він вечором, зібравши біля хати чоловік 10 селян, говорив їм: „Чи довго ми будемо терпіти, як у нас усе забирають, виганяють із своїх хат, розпродують і, мало того, ще й висилають. У минулому році позаганяли в артілі, де обіцяли рай, а вийшло навпаки: худоба дохне, люди весною попухли з голоду. В особливості колгоспники поопухали. А зараз знову не звертають ніякої уваги, забирають весь хліб і худобу, знову змушують голодувати. Дураки просто та й тільки. Я раджу тим, хто ще не здав хліб – нічого не давати, бо все одно далі так бути не може, якісь зміни повинні бути” [90, 1,2,3зв.,9].

Інший 18-річний комунар з „Червоного трудовика” Кононенко Фрол Васильович теж про К.Безрідного свідчив подібне: „В 1931 р. його розпродано за невиконання плану хлібозаготівель, але із хати не вигнано. Отож він до сих пір нею користується, хоча хата числиться за комуною. ...Не так давно, зібравши групу людей біля сільбуду, говорив: „Ну й дурний зараз народ. Ідуть у колгоспи, точнісінько раби, хоча й бачать, що там ганяють, як собак, не дають їсти, за роботу нічого не платять, все обіцяють, що з кінця року розрахуємося, а тут тобі хлібозаготівля, й у колгоспах та комуні забирають весь хліб. А вони тільки дивляться, а потім залишаються голодними. Я, якщо б там був, то нічого б не дав” [90, 8].

Колгоспник артілі „Вільна праця”, 30-річний Кононенко Макар Аксентійович наводив свої факти про К.Безрідного: „Зібрав групу людей біля кооперації й каже: „Мабуть, наближається кінець світу: брат іде на брата, син на батька, один одного б’ють, розорюють. Порозганяли стільки гарних господарств, які постачали хлібом усю Росію, а тепер ніде взяти, то давай розоряти селян, обкладати непосильно хлібозаготівлею. Не виконаєш – і останнє забирають. А кому цей хліб? Комуністам з міста. ...Весною все одно з колгоспів потікають, так як і там підчистили, й весною будуть голодувати. Голодний працювати не буде, а тому прийдеться знову жити одноосібно, й я чув, що продане знову повернуть” [90, 10-10зв.].

К.Безрідний щиро радив односельцям: „Не вивозьте хліб, бо голод, то й не помирали б. Ховайте хліб хто як може, але тільки так, щоб його не знайшли. А влада походить, пошукає й з носом підуть. Гарно було б, коли б ніхто не давав організовано. Хай би потім судили усіх, а цього не може бути” [90, 7-7зв.].

За такі „антирадянські” розмови К.Безрідного на початку січня 1933 р. було заарештованого, оглянуто медкомісією: „Акт 1933 года 29 января. Гор.Изюм. Мы, комиссия в составе врачей Фикильштейна Я.Л., Майзеля М.С., сего числа, по предложению Изюмского Р/О ГПУ произвели осмотр гражданина Безродного К.Ф. При сем установлено, что он здоров, следовать в дальний путь и проживать на Севере может” [90, 12].

Наступного дня своє рішення прийняв райвиконком: „Витяг з протоколу №18 засідання Президії Ізюмського Райвиконкому від 30 січня 1933 року по Маліївській сільраді: За гр. Безродного Ф.К.., який веде пряму підривну роботу проти хлібозаготівель, організовує селян на зрив виконання міроприємств радвлади з контрреволюційними виступами, просити Облвиконком вислати гр.Безродного з родиною за межі області з конфіскацією всього майна” [90, 13].

ДПУ звинуватило К.Безрідного в тому, що він „распространял провокационные слухи о том, что  в колхозы загоняют людей насильно и что там морят голодом, заставляя работать как рабов”, і пропонувало вислати його на Північ разом зі своєю сім’єю на п’ять років. Особлива Нарада ДПУ від 4 лютого 1933 р. прийняла рішення вислати К.Безрідного в Казахстан на три роки етапом [90, 17,19,20].

Колесников Степан Григорович, 37-річний колгоспник з с.Підвисоке, на початку 1933 р. звинувачувався ДПУ в тому, що „Проживая в селе Подвысокое, Колесник занимался систематически антисовагитацией против проводимых мероприятий советской властью на селе как коллективизации, так и хлебозаготовок, разлагая колхозников с целью ликвидации колхозов. ...Имея намерение подорвать экономическое состояние Советского Союза, проводил разложение колхозных масс, направляя их на сопротивление хлебозаготовок, недачи коров на обработку колхозной земли, невыхода на работу, а в случае выхода, то не приступать к работе.

В результате чего среди колхозников артели „За перебудову”, а впоследствии после слияния, в артели „Коммунист” стали проявляться собственнические тенденции и желания выхода из колхоза и сопротивления при выполнении плана хлебозаготовок, выразившееся в том, что артель „Коммунист” Подвысочанского сельсовета до сего момента не выполнила плана хлебопоставок, из-за чего занесена Харьковским облисполкомом на Черную доску и применены все репрессии, дозволенные законом.

В результате такой агитации со стороны кулака Колесникова в артели „Коммунист” ослаблена труддисциплина. Увеличились невыходы на работу, в особенности в летний и осенний периоды 1932 года и в момент проведения обмолота урожая 1932 года, проявилась незаинтересованность к качеству обмолота и выявилось полное противодействие в проведении хлебозаготовки. В силу с чем план хлебозаготовки не выполнен. А также имели место в артели „Коммунист” крупные злоупотребления как со стороны правления колхоза, так и отдельных колхозников, выразившиеся в том, что как правление артели, так и отдельные колхозники производили крупные хищения колхозного хлеба, как с колхозных полей, так и с колхозных амбаров. В одной только первой бригаде артели „Коммунист” раскрадено на поле 40 га кукурузы, т.е. артель с этих 40 га не получила ни одного качана кукурузы. Обмолочено 13 коп ячменя, 8 коп жита, 4,5 копы проса, 2,5 копы ярой пшеницы, что и послужило основанием к заведению дела на гр-на Колесникова, аресту его и заключению под стражу.

...Пользуясь моментом экономического и продовольственного затруднения, внедрял ненависть и вражду к существующему строю и его системе, вооружал колхозную массу против проведения кампаний на селе, призывая их противодействовать проведению хлебозаготовки, невыполнения плановых работ, выхода с колхоза, невыхода на работу, а при выходе не работать, чем подрывал мощь артели. Увеличились случаи невыхода на работу, уборка хлеба и подсолнуха затянулась до глубокой осени,  и уборка урожая была недоброкачественной. Много шло зерна в полову и солому при обмолоте хлеба” [92, 13-14,16].

Справа в тому, що в січні 1933 р. уповноважений Ізюмського райвідділу ДПУ Повзнер „розробляв” резонансну для Харківської області слідчу справу №330 про великий саботаж і шкідництво в артілі „Комуніст” Підвисочанської сільради, де голодними колгоспниками літом-восени 1932 р. був частково розікрадений урожай на полях. Тож спочатку Степан Колесников та ряд інших селян проходили по цій справі, але згодом з’ясувалося, що вони до неї зовсім не причетні. Слідство С.Колесникова було виділено в окрему справу, та все ж вплив попередніх звинувачень за інерцією  повністю ліг і на нього [92, 2].

У квітні 1931 р. С.Колесников під час створення артілі „За перебудову” вступив до неї. Через декілька місяців ця артіль влилася в артіль „Комуніст”, а вже в серпні 1931 р. його виключають „за куркульську антирадянську агітацію проти колгоспу”. Відразу ж він був обкладений величезним с/г податком і за його несплату та невиконання плану хлібозаготівель повністю розпроданий, за винятком хати [92, 3зв.,14].

Ще будучи в колгоспі, збирав біля колодязя на бугрі біля х.Кіктєв[29] групи селян і закликав: „Треба виходити з колгоспу й переходити на індивідуальне господарство, бо скільки не працюй в колгоспі, все одно хліб заберуть, а ми будемо голодувати. Не потрібно хліб вивозити на хлібозаготовку. Нас хочуть залишити голодними і морити голодом”. Доказував, що поки вели індивідуальне господарство, то всі їли хліб, а коли стали колгоспи, то всі стали голодними [92, 3зв.,14].

С.Колесников не тільки вів агітацію, а й робив на практиці те, до чого закликав інших. На роботу виходив, але не працював і на вимоги бригадира Фартушного відповідав: „То тільки дураки у колгоспі працюють”. Усіх змушували запрягати власних корів для оранки колгоспної землі на зяб. Колесников не тільки не давав своєї корови, але й через це побився з бригадиром рільничої бригади й ледве не зірвав роботи, бо дуже кричав і лаявся [92, 4зв.].

Після виключення з колгоспу, „очутившись за бортом колхоза”, вчинив ще „страшніші” злочини. Замість того, щоб у 1932 р. тихо конати від голодної смерті в селі Підвисокому, як зазначає ДПУ, починає переховуватися, а насправді влаштовується в Ізюмі в промартіль”Недрофарба” на цегельний завод, де отримує мізерний пайок, який регулярно приносить своїй злиденній сім’ї: дружині Парасці Сергіївні (36 р.), доньці Насті (13 р.), синам Івану (10 р.), Василю (6 р.), Антону (3 р.). Показове покарання в приклад іншим колишнього норовливого колгоспника С.Колесникова провалювалося. Тож комуністи вирішили діяти випробовуваними методами [92, 9зв.,11,14].

„Настоящий акт составленый тройкой по выявлении хлебозаготовки 1932 года 7 декабря в составе Трегубов В.А., Конопля М.Р., Корчма Г.А.. Нами было выявлено у Колесника Степана Григоровича найдено было на печи и на горище 1 мешок проса, 1 мешок лущеной кукурузы, 1 мешок кукурузы в качанах, подсолнух. Що було здано до комори” [92, 8].

Хоча С.Колесников доказував, що все це вирощене на його власному городі й кликав у свідки сусідів та односельців, однак 32-річний бригадир колгоспу Кошман Микита Порфилович однозначно стверджував, що все це вкрадене з поля артілі „Комуніст” біля Китьківки [92, 5зв.]. Заперечував С.Колесников і те, що нібито він говорив щодо колгоспу: „Дураків робота любить”. Незважаючи на все це, був засуджений 21 січня 1933 р. Особливою Нарадою до висилки етапом на Північ на три роки. Його сім’я залишилась помирати від голоду, бо, за відомостями КДБ, на 1989 р. жодних родичів не залишилось [92, 5зв.,9зв.,10,18,21].

Колесников Іван Іванович, 30-річний колгоспник з Борової з артілі „Вільне поле”, який „враждебно настроен против хлебозаготовок и коллективизации. С целью развала колхоза пролез в колхоз, где разъяснял: „Строят колхозы, чтобы нас собрать в одну кучу и выморить с голода. Это видно по тому, что они спешат забрать хлеб”. Его за это из колхоза вычистили. ...После этого он об артели отзывался: „Нашего брата выбрасывают, а голоту оставляют, так они не настроят артели, все равно нас будут просить” [84, 1,4зв.,5зв.].

 Восени 1931 р., коли біля його подвір’я проходила бригада по хлібозаготівлі, він говорив: „Ходіть, ходіть, поки вам голови не позвертали. Звикли на все готове, звикли грабувати”. Іншого разу в шевській майстерні розповідав: „Що вони думають? Не інакше, як тікати. Підряд беруть хліб, уже у всіх бідняків забрали до зернини. Мабуть, буде повстання” [84, 3зв.,4зв.].

Голова артілі „Вільне поле”, 32-річний бідняк Любий Роман Романович скаржився в ДПУ на Івана Колесникова: „Зібрав групу колгоспників, серед яких були Немилостивий Микита Іванович і Сикало Гаврило Федорович, і говорив: „Збирають нас в колгоспи для мордування, хліб забирають, а ми всі з голоду подохнемо. ...Зайшов до нас у контору й говорить мені особисто: „Для кого ви будете сіяти? Все одно прийде осінь і гади заберуть хліб”[30] [84, 6-6зв.].

За ці висловлювання І.Колесникова 3 червня 1932 р. засудили до трьох років висилки на Північ. Але вже 22 липня 1933 р. звільнили через заяву дружини, де вона стверджує, що на її чоловіка зроблений наклеп місцевими активістами з особистих мотивів [84, 14,15].

œ Фальсифікація смертності. До кінця літа 1933 р. по наших селах гасали „чорношкірі” – уповноважені ОДПУ в чорних шкірянках, збирали „дані” від сільрад та кожної п’ятиденки звітували в райвідділи ДПУ, а ті вище. Десь у архівах повинні бути всі ці звіти (якщо не знищили), але туди дослідників не допускають. Все це до сьогоднішнього дня є страшною державною таємницею.

Усі відомості про смертність суворо засекречувались та шифрувались від кожної області по-своєму. Так, наприклад, Харківська область перед столицею – Харковом – звітувала мовою оригіналу так: „За ...пятидневку ...месяца по ...району было заготовлено …голов разного скота. Болеет по району ящуром …голов”. Ось так, люди добрі, українських селян, що загинули з голоду, числили в звітах „головами скота”, а під виглядом худоби з ящуром треба розуміти кількість випадків людоїдства! Де взяти слів, щоб це варварство затаврувати?! У Харківській області ці відомості узагальнював облуповноважений Карл Карлсон зі своїми помічниками берманами, меєрами, гінзбургами, абрамовичами (ім’я яким легіон, як сказано в Біблії) й передавав далі, аж до Москви – голові ОДПУ СРСР Генріху Ягоді (Янкелю Ієгуді), а він Сталіну.

Злочинець, який навмисне убиває свою жертву, завжди намагається не залишати ніяких слідів. Так і комуністи. Тож, мабуть, даремно шукати якісь повні документи в архівах про кількість жертв. Їх немає та й не може бути.

У книгах запису актів громадянського стану було заборонено писати „помер від голоду”. В більшості писалося „не відомо” або зовсім не заповнялася відповідна графа. Частіше ж придумувався якийсь діагноз: „кір”, „різачка”, „порок серця”, „тиф”, „запалення легень”, „запалення” (невідомо чого), „слабкість”, „старість” (про 40-річних) або ж просто „не відомо”, „вдома”.

Зустрічав свідчення, що органи ДПУ-НКВС змушували на Борівщині секретарів сільських рад переписувати або знищувати книги метричних записів, фальсифікувати жахливий реєстр голодних смертей.

Сикало Іван Степанович (с.Борова): „В голод я  працював секретарем сільради у Вищій Солоній. Тож усе відбувалося на моїх очах. Пригадую такий випадок. Одного разу у Вищу Солону прибув уповноважений ГПУ із Ізюма й зажадав книгу реєстрації померлих. Справа в тому, що місцевий фельдшер Яків Сергійович Дьяков регулярно подавав у район відомості про страхітливу смертність у навколишніх селах. ГПУ чи НКВС, контролюючи ці компрометуючі власті дані, вирішило „розібратися”. Тим більше, що майже всі померлі, згідно з записами, смерть прийняли від голоду. Це обурило перевіряючого: „Як це так?! У країні Рад люди помирають від голоду!”

Хто винен? Ворог. Це ж за його довідками ведуться записи в книзі померлих.

– Негайно викликати в сільраду лікаря, який видає подібні довідки.

Прибіг до смерті переляканий Дьяков, якому розлючений гепеушник вчинив суворий допит.

– Ви лікар?

– Я-с (перелякано, весь трясучись, як осиковий лист, від жаху).

– Що за причина високої смертності? Давай пояснення!

– Та в нас общество здорове, інфекцій нема (ще дужче труситься й заїкається на кожному слові, зуб на зуб не потрапляє), а люди мруть...

– ...З голоду?!

– Та ні, від недоїдання...

– Я тобі дам недоїдання! Якщо й надалі будеш ставити подібні діагнози та ще й у тебе не зменшиться смертність, то й самому прийдеться померти „від недоїдання” де-небудь в „мєстах нє столь отдальонних”, наприклад, на Соловках! Зрозуміло?

А тут якраз, як на гріх, під час цієї „бесіди” в сільраду зайшла убита горем молода жінка, яка просила у Дьякова довідку на померлу від голодного виснаження дворічну доньку. Фельдшер спочатку занімів, мало не зомлівши, та швидко оговтався й, не моргнувши й оком, написав таке: „Така-то, прізвище, ім’я, по батькові, дівчинка двох років, померла від нудьги...”

Уповноважений, перечитавши довідку двічі, залишився задоволеним кмітливістю підопічного й, грубо зареготавши, поплескав того по плечу: „Ти мені наведи ажур з цією смертністю. А то гляди...”.

З тих пір офіційна смертність у Вищій Солоній різко пішла на спад.

Що тоді диктують, те й пиши, якщо хочеш жити.

Та то офіційна статистика, а насправді люди мерли, як мухи. Ховали їх хто як міг. Трун уже ніхто не робив, та й на цвинтар не возили. Ховали у дворах, садках, на городах у мілкеньких ямках, бо глибокі вже не було сил копати. Тих, кого ховати було нікому, хоронив колгосп. Саме в ті часи пішла між людьми похмура приказка: „Серп і молот – смерть і голод!” [172].

Лікарі, будучи по суті державними службовцями, за наказом згори всіляко приховували дійсні причини смерті, вказуючи різноманітні хвороби, найчастіше дизентерію, посилаючись на „старческую слабость” тощо. А то й узагалі були анекдотичні випадки, як у Вищій Солоній, про що йшлося вище.

А наприкінці 1932 р. у частині сільрад Борівщини взагалі припинили виписувати свідоцтва про смерть. Голова Харківського облвиконкому І.Шелехес у своєму листі до ЦК КП(б)У 30 травня 1933 р. писав: „Смерть зовсім не реєструється в органах ЗАГСу, є села, в яких за останні 3 місяці померло 450-600 чоловік” [221, 99]. Вивчаючи акти смертей, можна стверджувати: органи ЗАГСу Борівщини зареєстрували не більше третини голодних смертей, бо їх робота була паралізована голодом і відповідними циркулярами та тиском зверху.

¼ Трагічна статистика Голодомору. ...Люди не плакали. Помирали мовчки – вже й на стогін сил не було. Хто лічив їх? Скільки їх, непомічених, зникли з видноколу тоді? Хто знав? І хто знає сьогодні? Кому вдалося порахувати їх навздогінці?

Але все ж спробуємо. Це наш святий обов’язок. За одвічним народним звичаєм не відспівані, добрим словом не згадані, не поховані по-людськи душі усопших не впокоюються, доки світ. Отож, маємо спокутувати вину свою безневинну – і пом’янути їх незлим, тихим словом. Вічна їм пам’ять!

Нижче подаємо архівні відомості про смертність у 1932-1933 рр. по сільрадах Борівщини. Ці відомості узагальнені автором (систематизовані та зведені в таблиці) на підставі вивчення й підрахунків первинних актів смертей, народжень, шлюбів та ін., які в свій час реєструвалися по сільрадах, а в липні 2008 р. були нарешті розсекречені та передані на зберігання в Державний архів Харківської області. Слід відразу наголосити, що вищезазначені матеріали щодо 1932-1933 рр. є здебільшого фрагментарними, далеко не повними й, за підрахунками автора, становлять лише ⅓ – ¼ реальних втрат Борівщини від голодних смертей. По деяких сільрадах узагалі практично відсутні акти реєстрації смертей і народжень, імовірно, вони в цей час тут не велися зовсім або ж відразу були знищені органами ДПУ як „антирадянські”, бо показували страхітливі результати „комуністичного будівництва”.  

Незважаючи на все це, ці матеріали є цінним і досить об’єктивним історичним джерелом, бо доносять до нас тисячі імен наших земляків, які загинули від голоду. Причини смертей у 1932-1933 рр. на Борівщині (на відміну від попередніх і наступних років) здебільшого в актах не вказували або ж зазначали брехливо: хвороби шлунка, серця, легень, туберкульоз та ін. Хоча в деяких сільрадах показано десятки й сотні смертей „від голоду”, „недоїдання”, „виснаження”, „дистрофії”. Порівнюючи навіть далеко не повні відомості сільрад про смертність, народжуваність і шлюб у 1932-1933 рр. з попередніми та наступними роками, бачимо катастрофічну відмінність. Слід підкреслити, що відомості за всі роки по Борівщині (за винятком 1932-1933 рр.) є абсолютно точними й об’єктивними.

Ще раз слід наголосити, що, порівнюючи смертність на Борівщині за актами смертей сільрад і відомостями, зібраними за усними спогадами старожилів, співставляючи щодо цього матеріали різних сільрад та інші архівні документи, бачимо, що більша частина смертей у сільрадах узагалі не реєструвалася.

NêБогуславська сільрада [109; 111; 121; 130]

      Акти померлих у 1933 р. (на 63 чол.) охоплюють тільки короткий період квітня-середини червня та й то частково. Оформлені вони дуже неохайно, малозрозуміло, безграмотно, видно, нашвидкоруч, одним почерком і, скоріше за все, всі акти заповнені всього за декілька разів. Більша частина записів про смерть (90%) зроблена на бланках про народження. Зрозуміло, що бланків про народження видавали в декілька разів більше, ніж бланків про смерть. За 1932 р. є всього 5 актів про смерть, інші не збереглися. У всіх актах причина смерті не вказана, тільки зазначено: „Не відомо, помер вдома”.

    Усього померло по сільраді: 1926 р. – 26 чол., 1927 р. – 25 чол., 1928 р. – 26 чол., 1929 р. – відсутні відомості, 1930 р. – відсутні відомості, 1931 р. – 36 чол., 1932 р. – відсутні відомості, 1933 р. – часткові відомості тільки за два місяці – 63 чол., 1934 р. – 13 чол., 1935 р. – 4 чол., 1936 р. – 8 чол., 1937 р. – 15 чол., 1938 р. – 14 чол.

    У роки голоду по сільраді більше ніж утричі впала народжуваність: 1925 р. – 58 чол,. 1926 р. – 72 чол., 1927 р. – 62 чол., 1928 р. – 70 чол, 1929 р. – 66 чол., 1931 р. – 57 чол, 1932 р. – 30 чол., 1933 р. – 12 чол., 1934 р. – 21 чол., 1935-1936 рр. – відсутні відомості, 1937 р. – 40 чол.

NêБорівська сільрада [109; 111; 122; 124]

    За 1932 р. є всього 9 актів про смерть, інші не збереглися. За 1933 р. є акти смертей на 354 чол., крім того, в 1934 р. зареєстровано ще 7 актів на померлих у 1933 р. У всіх померлих національність – українець, всі померли вдома, в графі „Чи користувався лікарською допомогою” підкреслено „ні”. Спочатку вказувалося на номер лікарської довідки про смерть, потім подекуди зазначалося, що довідка без номера, а взагалі 98% актів про смерть – без довідки лікаря.

    Причини смертей за актами у 1933 р.: не вказано – 170 чол., порок серця – 40 чол., від голоду („дистрофія”, „недоїдання”, „виснаження”, „занепад харчування”, „кепське харчування”, „знижене харчування”) – 40 чол., запалення тонких кишок – 30 чол., понос („бігунка”) – 3 чол., катар шлунка („оборот кишок”) – 2 чол., запалення легень, туберкульоз, дизентерія та ін. Усім померлим, старшим за 60 років, причиною смерті ставиться діагноз: „від старості”, „старческа слабость”, порок серця.

    Усього по сільраді померло: 1926 р. – 70 чол., 1927 р. – відсутні відомості, 1928 р. – 89 чол., 1929 р. – 90 чол., 1930 р. – 160 чол., 1931 р. – 138 чол., 1932 р. – 128 чол., 1933 р. – часткові відомості – 361 чол., 1934 р. – 87 чол. (не рахуючи записані 7 смертей за 1933 р.). Отже, навіть офіційна (спотворена) смертність 1933 р. перевищувала пересічну більше ніж утричі.

    У роки голоду по сільраді більше ніж утричі впала народжуваність: 1926 р. – 216 чол., 1928 р. – 250 чол, 1929 р. – 256 чол., 1932 р. – 141 чол., 1933 р. – 58 чол., 1934 р. – 85 чол., 1936 р. – 160 чол., 1937 р. – 180 чол.

NêВищесолонівська сільрада [108; 112; 120; 123]

За 1933 р. є тільки частина актів про  смерть (на 119 чол.), і то переважно тільки за квітень-червень. За 1932 р. з доступних 48 актів про смерть причина смерті вказана тільки в 3 актах („старческа слабость”), а в 45 актах переважно зазначено „довідка лікаря” або взагалі не вказано причину смерті. За 1933 р. з 119 актів про смерть причина смерті вказана тільки в 28 актах („старческа слабость” – 12 чол., від бронхіту в кінці червня – 8 чол. дітей і дорослих, „слабкість від народження” – 4 чол. дітей). Один 19-річний юнак покінчив самогубством („утопився в своєму колодязі”) та 5-річну дитину загризли вовки в полі. В жодному з актів про смерть не згадується про смерть від голоду, як і в інших сільрадах. Реєстратором смертей виступає переважно Сикало, голова сільради. Значна частина померлих були членами колгоспу „Серп і молот”, який недарма в тутешніх краях після 1933 р. називали колгоспом „Смерть і голод”.

За 1932 р. відомості про смерть фрагментарні, але номер довідки лікаря доходить до №180, хоча деякі номери по декілька разів повторюються. Себто в 1932 р., можливо, реально померло більше 200 чол. У 1932 р. і на початку 1933 р., за актами, вмирали переважно малі діти до 1 року й старики за 70 років (Гелуненко П.М. – 98 років, Кириченко М.А. – 100 років).

Слід зазначити, що всі акти реєстрації за 1932-1933 рр. переплутані, заповнені недбало, нумерація повторюється, більшості аркушів немає. Протягом 1932-1933 рр. померло, за попередніми підрахунками, більше 300-400 чол.

Усього померло: 1926 р. – 41 чол., 1927 р. – 40 чол., 1930 р. – 49 чол., 1931 р. – 26 чол., 1932 р. – часткові відомості на 48 чол., 1933 р. – 119 чол. тільки за 3 місяці (повні відомості відсутні), 1934 р. – 17 чол., 1935 р. – 23 чол, 1936 р. – 34 чол.

У роки голоду уп’ятеро впала народжуваність: 1924 р. – 146 чол., 1925 р. – 90 чол., 1926 р. – 100 чол., 1928 р. – 99 чол., 1929 р. – 111 чол., 1930 р. – 107 чол., 1931 р. – 77 чол., 1932 р. – 55 чол., 1933 р. – 19 чол., 1934 р. – 23 чол., 1935 р. – 38 чол., 1936 р. – 68 чол., 1937 р. – 57 чол., 1938 р. – 62 чол.

NêГороховатська сільрада [109; 111; 121;130]

    За 1932 р. є тільки 102 акти про смерть. Причини смерті: ”не відомо” – 24 чол., „порок серця” – 14 чол., „туберкульоз” – 11 чол., „старческий маразм” – 9 чол., „запалення кишок” – 7 чол., „недостаток питания” – 1 чол.

    За 1933 р. є акти смертей на 236 чол. (повні відомості відсутні). Причини смерті: „кепське харчування” – 68 чол., „не відомо” – 30 чол., не вказано – 29 чол., „истощение” – 27 чол, „недоїдання” – 8 чол, „слабе состояние” – 5 чол., „голод” – 4 чол.

    Записи у 1933 р. здебільшого зроблені заднім числом (через тиждень-два), з травня за один день робилося багато записів про попередні смерті в минулі дні. Наприклад, 1 травня – 29 записів, 18 травня – 4, 1 червня – 4, 27 червня – 4, 16 липня – 9, 29 липня – 12, 30 липня – 17, 31 липня – 6, 28 серпня – 8, 11 жовтня – 10 і т.д.

NêДружелюбівська сільрада [109; 111; 121; 125]

    За 1932 р. є 54 акти про смерть. Причини смертей: не зазначено – 25 чол., „катар желудка” – 6 чол., „воспаление легких” – 5 чол., „туберкульоз” – 6 чол. За актами, переважно вмирали діти одного-двох років (29 чол.) та старики. Усі померлі українці, крім одного „руського”.

     За 1933 р. є акти смертей на 74 чол. (повні відомості відсутні), з них тільки на 7 чол. вказана причина. Починаючи з №49 і до кінця року записи актів смертей ідуть на бланках актів народження.

    Усього померло: 1926 р. – 20 чол., 1930 р. – 63 чол., 1931 р. – 51 чол., 1932 р. – 54 чол. (часткові відомості), 1933 р. – 74 чол. (часткові відомості), 1934 р. – 35 чол, 1935 р. – 24 чол., 1936 р. – 34 чол.

    У роки голоду більше ніж удвічі впала народжуваність: 1929 р. – 99 чол., 1930 р. – 76 чол, 1931 р. – 93 чол., 1932 р. – 59 чол., 1933 р. – 34 чол., 1934 р. – 58 чол., 1936 р. – 82 чол., 1937 р. – 85 чол.

NêЗагризівська сільрада [107; 113; 116; 121; 125; 135]

      Списки померлих досить повні, та все ж охоплюють далеко не всіх загиблих від голоду. Згідно з наведеними списками, за 1932 р. померло 76 чол., а за 1933 р. – 165 чол. (повні відомості відсутні). Для прикладу: в 1935 р. – 10 чол., 1936 р. – 16 чол., 1937 р. – 14 чол. Основні причини смерті за 1932-1933 рр. (як вони зазначені в документах): „хвороба” (90%), „от хвороби”, „от хорості”, „от старості”, „с/совету не ізвесно” та ін. Є й незвичні причини смерті: „от старості” в шестирічної дівчинки, „повісився” двадцятирічний юнак, „утонув в р.Оскіл біля х.Пришиб” перед Новим роком (?).

     Як зрозуміло з документів, більшість смертей були зареєстровані заднім числом, через декілька місяців, а то й через рік. Записи йдуть не у хронологічному порядку, а так, як їх повідомляли згодом очевидці. Здається, вік окремих дітей ставився приблизно, бо буває, що в декількох дітей від одних батьків він збігається.

     Від голоду почали мерти ще з 1929 р., адже саме цього року різко зростає смертність населення, особливо серед малих дітей:

V 1929 р. – всього померло 49 чол., з них дітей до 1 року – 27 чол.

V 1930 р. – померло 74 чол., з них дітей до трьох років – 54 чол, а всього дітей до 7 років – 62 чол.

V 1931 р. – померло 51 чол., з них дітей – 35 чол. (¾ яким було менше року).

     Ніколи раніше  такого високого відсотка смертності дітей тут не спостерігалося. Причини смертності за 1929-1931 рр. практично жодного разу конкретно не вказані: „хороба”, „по хорості”, „с/совету не ізвесно” (за 1930-1931 рр. – 95 випадків), рідко –  „хоріла сибіркою”, в ряді випадків причину смерті взагалі не вказано. Китнюх Марфа, 7 років, 18.02.1930 р. „утонула в калюжі” (дивно, де вона могла знайти калюжу в середині лютого?).

    У роки голодомору різко впала народжуваність. Порівняймо народжуваність у Загризовій у різні роки: 1925 р. – 78 чол, 1926 р. – 105 чол., 1927 р. – 88 чол., 1928 р. – 99 чол., 1929 р. – 131 чол., 1930 р. – 102 чол., 1931 р. – 92 чол., 1932 р. – 51 чол., 1933 р. – 25 чол., 1934 р. – 38 чол.

    Зрозуміло, що подібна статистика і з реєстрацією шлюбів: 1925 р. – 34 шлюби, 1926 р. – 39, 1927 р. – 27, 1928 р. – 29, 1929 р. – 36 , 1930 р. – 27, 1931 р. – 11. У 1932-1933 рр. шлюби в Загризовій узагалі не реєструвалися.

    Усі архівні справи Загризівської сільради часів колективізації дуже просякнуті цигарковим, махорочним димом. Як тільки відкриваєш справу, так відразу дух ним забиває. Видно, в сільраді в ті роки керівники дуже смалили самокрутки з махорки, навіть офіційні папери навічно ним просякли. Відкриваєш документ – і майже реально попадаєш в атмосферу тих жахливих років.

      ¾ усіх довідок про смерть у 1933 р. виписані на бланках про народження. Смертність була такою велетенською, що не вистачало бланків для реєстрації, тож заповняли будь-які, що були під рукою. Народжуваність у ці роки теж різко впала, тож відповідні бланки були не затребувані.

    Викликає подив велика кількість одноосібників по сільраді в 1932-1933 рр., адже на цей час офіційно колективізація в наших краях була практично завершена, й 90 % селян змушені були вступити в колгоспи.

     Записи цих років дуже неохайні, неповні, велися винятково олівцем, хоча й до цього й після писали тільки чорнилом.

NêКалинівська сільрада [108; 112; 121;128]

      За 1932 р. є всього 35 актів про смерть (починаючи з кінця квітня), інші не збереглися. Акти смертей за 1933 р. теж збереглися не всі. Більшість померлих зазначені в списках (за квітень від №43 до №63 актових записів, за травень від №90 до №179, за червень від №178 до №294), окремих актів про смерть на них немає. Здебільшого почерк дуже нерозбірливий або записи переважно зроблені скорочено (часто скорочені прізвища, імена, по батькові).  

    За 1933 р. за нумерацією смертей померло більше 412 чол. [ото таке було життя в колгоспі „Нове життя”], у документах є відомості на 342 чол. (повні відомості відсутні). Причини смертей у 1933 р.: не вказано – 240 чол., „не відомо” – 76 чол., „від старості” – 24 чол. Є й незвичні причини смертей: „одружений” – 1 чол., „від хороби” – 1 чол., „невідомо, яка хороба” – 1 чол. Про голод жодної згадки.

NêЛозівська сільрада [107; 113; 119; 128]

     За 1933 р. практично у всіх актах у графі „Підпис заявника” написано „Записано з факту”. Акти далеко не всі, тільки до середини вересня 1933 р. Записи не завжди зрозумілі. Основна кількість населення померла в травні-липні 1933 р. По місяцях смертність розподілилася так: березень – 13 чол., квітень – 11 чол., травень – 21 чол., червень – 105 чол., липень – 74 чол., серпень – 9 чол. Реальна причина майже ніколи не вказана, записано з 246 смертей: „не відомо” – 227 чол., „від старості” – 15 чол., „знайден труп в полі, наверно, змерз” – 2 чол., „повісився” – 1 чол., „от голодовки” – 1 чол.. Про старих людей переважно записано „від старості”. Записи здебільшого зроблені наступного дня або через день-два. За 1932 р. є тільки 7 актів про смерть (з №41 по №47). А померло в 1932 р. більше 47 чол.

        Усього померло: 1925 р. – 21 чол., 1927 р. – 20 чол., 1931 р. – 25 чол., 1932 р. – 47 чол. (неповні відомості), 1933 р. – більше 246 чол. (неповні відомості), 1934 р. – 10 чол., 1935 р. – 6 чол., 1936 р. – 7 чол.. Отже, смертність 1933 р. перевищувала пересічну більше ніж у десять разів.

    У роки голоду більше ніж усемеро впала народжуваність: 1925 р. – 50 чол., 1926 р. – 65 чол., 1930 р. – 57 чол., 1931 р. – 58 чол., 1932 р. – 14 чол., 1933 р. – 7 чол., 1934 р. – 12 чол., 1935 р. – 19 чол., 1936 р. – 33 чол., 1937 р. – 30 чол.

NêМаліївська сільрада [108; 112; 131]

     За 1932 р. є акти смертей на 21 чол., всього померло 22 чол. (повні відомості відсутні).  За 1933 р. є тільки декілька розрізнених актів (від №63 по №65) за різні місяці з дуже малозрозумілим почерком.

NêНижчесолонівська сільрада [108; 112; 120; 132]

          В архівах збереглася тільки незначна частина документів про смерть мешканців с.Нижча Солона в 1933 р. Вони охоплюють лише короткий період липня-початку серпня 1933 р. (трохи більше місяця). Згідно з нумерацією реєстрації смертей, на цей час з початку 1933 року вже померло більше 120 чоловік (повні відомості відсутні). З 25 чол. померлих, на яких є акти смертей, 15 чол. померли від „истощения желудка”, 3 чол. від „істощенія”, 3 чол. від „слабості”, себто навіть офіційно з голоду померло 21 чол. Чотирирічну дитину Мелашку „мати зарізала”, видно, з голоду, щоб з’їсти.

    У 1932 р. померло 75 чол. (повні відомості відсутні), з них є акти на 52 чол., з яких діти до одного року – 23 чол. і 14 дітей віком від 1 до 13 років. Отже, переважно мерли малолітні діти та старики.

NêОскільська сільрада [107; 113; 119; 131]

     За 1932 р.  є акти смертей на 55 чол. Причина смерті: не вказана – 17 чол., пошкоджений документ – 14 чол., „не відомо” – 9 чол., „від старості” – 8 чол., „від кашлюка” – 4 чол.

    За 1933 р. є акти смертей в х.Посьолок-Борівський – 125 чол., х.Бази – 70 чол., х.Василівка – 26 чол., х.Ново-Платонівка – 13 чол., всього по Оскільській сільраді – 236 чол. (повні відомості відсутні). Причини смертей: „дома” – 107 чол., „невідомо” – 79 чол., „від старості” – 12 чол., „від отощанія желудка” – 11 чол., не вказано – 9 чол., „від болячки” – 1 чол.

Найбільша смертність спостерігалася весною-влітку: квітень – 29 чол., травень – 52 чол., червень – 55 чол., липень – 44 чол., всього за чотири місяці – 180 чол.

    Усього померло: 1930 р. – 47 чол., 1932 р. – 55 чол., 1933 р. – 236 чол. (неповні відомості), 1934 р. – 32 чол. Отже, смертність 1933 р. перевищувала пересічну більше ніж уп’ятеро. Половина записів про смерть зроблена пізніше (заднім числом): смерті за весну-літо записані восени-зимою.

    У роки голоду теж більше ніж уп’ятеро впала народжуваність: 1925 р. – 94 чол., 1926 р. – 87 чол., 1928 р. – 86 чол., 1928 р. – 100 чол., 1929 р. – 106 чол., 1932 р. – 47 чол., 1933 р. – 16 чол., 1934 р. – 26 чол..

NêПідвисочанська сільрада [108; 111; 122; 132]

      В архівах збереглося дуже мало документів про смерть мешканців Підвисочанської сільради. За винятком х.Ясинуватого, є тільки незначні матеріали по інших селах сільради. Як зрозуміло з документів, більшість смертей були зареєстровані заднім числом, через декілька місяців, а то  й через рік.

За 1933 р. є відомості лише на 135 чол. померлих, з них: х.Ясинувате – 109 чол., х.Підвисоке – 11 чол., х.Киктів – 10 чол., х.Парневатий – 2 чол., х.Краснопілля – 2 чол. Причина смерті: „від слабості” – 128 чол. з 135 чол. померлих. Відомості явно неповні.

    Як бачимо за документами, всі зазначені у нижченаведеному списку за 1933 р. здебільшого померли на хуторі (селі) Яснуватому 14 квітня 1933 року. Смерть зареєстровано у Підвисочанській сільраді 15.04.33 р. У всіх одна причина смерті – „від слабості”. Майже всі померлі є членами артілі „Вільна праця” (за іншим написанням –  „Вільна Праця”). Усі селяни, за національністю українці. У графі „З яких джерел жив” у всіх записано – „з хліборобства”. Всі померли дома. Записи про смерть зроблені малограмотно, одним важкозрозумілим почерком.

    Слід відзначити, що малолітні діти з діагнозом „від слабості” почали мерти ще з 1931 року (особливо протягом 1932 р.) по всіх хуторах сільради.

    За 1932 р. є відомості на 35 чол. померлих, з них: х.Киктів – 14 чол., х.Ясинуватий – 7 чол., х.Підвисокий – 6 чол., х.Парневатий – 4 чол., х.Краснопілля – 3 чол. Причина смерті: „від слабості” – 11 чол., „від старості” – 8 чол., „від запалення внутренностей” – 2 чол., „з голоду” – 1 чол.

NêПідлиманська сільрада [108; 111; 120; 127]

     За актами смертей, у 1932 р. померло 54 чол., з них діти до одного року – 25 чол., себто половина. Дітей до 4 років померло 32 чол.

    За актами смертей, у 1933 р. померло 218 чол. (повні відомості відсутні), з них діти до одного року – 28 чол.. Дітей до 14 років померло 105 чол. Смертність по селах: х.Нужнівка – 83 чол., х.Підлиман – 80 чол., х.Павликівка – 19 чол., х.Киптилівка – 10 чол., х.Радсело – 8 чол., х.Верхня Журавка – 6 чол., х.Колісниківка – 6 чол., х.Нижня Журавка – 4 чол., х.Степ – 1 чол. Причина смерті: „від отощанія” – 117 чол., „від голоду” – 7 чол., „від слабості” – 3 чол., „від кепського харчування” – 1 чол., від хвороб шлунка – 9 чол.

    В актах за 1933 р. дуже поганий, малозрозумілий почерк , малограмотні записи. Багато записів про смерть зроблені пізніше (через місяць чи навіть декілька місяців, особливо восени й зимою 1933-го).

NêПіско-Радьківська сільрада [107; 112; 120; 126]

За актами смертей, у 1932 р. померло 103 чол., з них є акти на 101 чол. З 101 чол. померлих: 59 чол. – діти до 13 років (більшість з усіх померлих за рік), 26 чол. – люди старші 60 років. Тобто мерли переважно діти й старики. До того з 59 чол. померлих дітей 40 чол. – це діти до 2 років. Померли двоє столітніх довгожителів: Семененко Василь Юрович і Пометун Пелагея Григорівна.

Причини смертей у 1932 р.: різачка, туберкульоз, пневмонія, дизентерія, гостре запалення шлунка, запалення кишок та ін. Себто навіть офіційно переважна більшість помирала від хвороб шлунка та ослаблення організму, причиною яких було погане харчування. Всі померлі з Пісок Радьківських, за винятком 2 чол. з х.Титаренків.

Згідно з нумерацією актів смертей, у 1933 р. померло більше 355 чол. (повні відомості відсутні), з них є тільки 130 актів. Із зазначених 130 чол. померлих половина – це діти до 15 років (63 чол.). Причина смерті: крупозна пневмонія – 25 чол., від недоїдання – 20 чол., „від істощенія” – 15 чол., „різачка” – 9 чол., не вказано – 10 чол. Усі померлі (за винятком одного з х.Титаренків) з с.Піски Радьківські.

Записи за 1933 р. дуже неповні (окремі фрагменти). Почерк дуже поганий (олівцем), нерозбірливий і неохайний. Частина записів незрозуміла, причина смерті здебільшого зазаначена необ’єктивно (туберкульоз, пневмонія, склероз і т.п.).

Значна частина актів про смерть виконана на бланках для народження.

Вимирали цілими сім’ями:

V 23.05.33. – троє дітей Гуцалів: Катерина, Настя, Олександр (3, 6 і 7 років) вмерли в один день начебто від різних хвороб (дизентерія, нефрит, туберкульоз);

V 20.05.33. – сестри Москотови: Олена (14 р.) і Раїса (10 р.);

V брати Бурлачки: Федір (5 р.) і Микола (2 р.);

V 14.06.33. – Титаренки: батько Омелько (45 р.) і двоє його дітей – Семен і Манька;

V 01.07.33. – малолітні брати і сестри Божинови: Іван (1 р.), Федір (4 р.), Митро (5 р.), Надежка (6 р.), Полька (9 р.);

V 08.07.33. – малолітні брати й сестра Ришкіни: Микола (1 р.), Палажка (6 р.), Іван (8 р.), Олександр (12 р.), Федір (15 р.);

V 20.06.33. – брати й сестра Семененки: Михайло (1½ р.), Митро (9 р.), Варька (22 р.);

V 27.06.33. – брат і сестра Шевченки: Іван (3 р.), Мелашка (4 р.).

В один день реєструвалося по декілька смертей: 15 травня – 6 смертей, 17 травня – 7, 5 вересня – 8, 28 червня – 6, 4 липня – 18, 14 липня – 24 і т.д.

    Усього померло: 1928 р. – 86 чол., 1929 р. – 67 чол., 1930 р. – 155 чол., 1931 р. – 101 чол., 1932 р. – 103 чол., 1933 р. – 355 чол. (неповні відомості), 1934 р. – 55 чол., 1935 р. – 16 чол.

    У роки голоду більше ніж утричі впала народжуваність: 1925 р. – 197 чол., 1926 р. – 182 чол., 1927 р. – 146 чол., 1928 р. – 173 чол., 1930 р. – 214 чол., 1931 р. – 172 чол., 1932 р. – 113 чол., 1933 р. – 43 чол., 1934 р. – 73 чол., 1935 р. – 62 чол., 1936 р. – 114 чол., 1937 р. – 191 чол., 1938 р. – 189 чол.

NêРадьківська сільрада [107; 112; 119; 129]

За актами смертей, у 1932 р. померло 56 чол., з них: 43 чол. – діти до 15 років (майже 80% з усіх померлих за рік), 8 чол. – люди старші 60 років. Тобто мерли винятково діти й старики. До того з 56 чол. померлих 31 чол. – це діти до 1 року. Причина смертей у 1932 р.: туберкульоз (сухоти), кашлюк, скарлатина та ін. Усі померлі зі слободи Радьківки.

Згідно з нумерацією актів смертей, у 1933 р. померло більше 258 чол. (повні відомості відсутні), з них є 257 актів. Із зазначених 258 чол. померлих майже половина – це діти до 15 років (113 чол.), людей старших 60 р. – 42 чол. Майже половина померлих дітей – це діти до 2 років (42 чол.).

Причина смерті: „істощеніє організма” (з початку травня по кінець липня) – 150 чол., сухоти (туберкульоз, чахотка) – 26 чол., тиф – 18 чол., холера – 3 чол., від старості, від голоду, „від плохого питанія та простуди”, „від употребленія харчів через міру як желудок істощенний”, повісилась дівчина 23 років та ін. Усі померлі (за винятком трьох осіб з х.Бахтин) – з с. Радьківка. Померла старожилка Борщова Марія Федорівна (115 років).

      В один день реєструвалося по декілька смертей: 9 травня зроблено 5 записів про смерть, 15 травня – 17 смертей, 17 травня – 9, 18 травня – 6, 30 травня – 14, 31 травня – 10, 8 червня – 12, 11 червня – 10, 16 червня – 9, 19 червня – 12, 7 липня – 11 смертей і т.д. Частина записів про смерть зроблена на бланках народження (з №139 і до №251). У графі „Підпис заявника” значаться часто прізвища: Кулик, Супрун, Шаповал. Видно, це члени похоронної команди.

Вимирали цілими сім’ями:

V на початку травня – сім’я Швиголів: батько Трохим та четверо дітей – Катря (22 р.), Пилип (21 р.), Варка (8 р.), Марія (6 р.);

V 10-13 травня – троє дітей Солодовників: Василь (10 р.), Василина (7 р.), Микола (4 р.);

V 1-4 червня – сім’я Юхт: батько Сашко та четверо дітей – Трохим (11 р.), Павло (9 р.), Марія (6 р.), Митро (4 р.);

V 10 червня – сім’я Федорченків: батько Михайло та двоє доньок – Явдоха (4 р.), Марія (2 р.);

V 10-15 червня – троє малолітніх братів Романенків: Федот (13 р.), Іван (10 р.), Павло (7 р.):

V 5 липня – сім’я Солодовників: мати Марфа та двоє її доньок – Явдоха (8 р.), Лидька (6 р.).

NêЧернецька сільрада [107; 113; 119; 123]

Масова смертність розпочалася ще з 1932 р., особливо з кінця літа та восени. Спочатку помирали здебільшого малі діти та старики. Причина смерті в багатьох померлих – „гострий катар шлунку і кишок” або ж узагалі не вказана. За 1932 р. з х.Богодарівка померло 11 чоловік, з х.Олександрівка – 2 чол., а всі інші – з х.Чернещина. За актами смертей, у 1932 р. померло 36 чол. (повні відомості відсутні), з них: 24 чол. – діти до 15 років (майже 80% з усіх померлих за рік), 5 чол. – люди старші 60 років. Тобто мерли винятково діти й старики. До того з 36 чол. померлих 19 чол. – це діти до 2 років.

Архівні відомості по сільраді про смертність в 1932-1933 р. фрагментарні, далеко не повні. Акти смертей переплутані, багато актів узагалі відсутні. У більшості вказана причина смерті: „істощеніє желудка” або „голод”. У липні 1933 р. помирало щомісячно ще більше, але будь-які документальні відомості поки що не вдалося розшукати.

     Смертність у 1933 р., згідно з актами смертей, по місяцях: січень – 3 чол., лютий – 1 чол., березень – 2 чол., квітень – 10 чол., травень – 46 чол., червень – 47 чол. За наступні місяці відомості про смертність повністю відсутні, акти смертей є тільки до кінця червня. Складалися вони явно заднім числом і далеко не повні навіть за ці місяці. За 18 травня складено 10 актів про смерть, за 19 травня – 17 актів, за 25 травня – 16 актів і т.д.

Згідно з нумерацією актів смертей, у 1933 р. померло (до листопада) 113 чол. (повні відомості відсутні), з них на 109 чол. є акти. Із зазначених 109 чол. померлих половина – це діти до 15 років (51 чол.), людей старших 60 р. – 25 чол. Майже половина померлих дітей – це діти до 2 років (23 чол.).

Причина смерті: „істощеніє желудка” (з середини травня по кінець червня) – 45 чол., „не відомо” або не вказано – 18 чол., від старості – 16 чол., „від голоду” („голодовки”) – 21 чол., „від недоїдання” – 1 чол., „від слабості” – 2 чол.

     У 1933 р., згідно з актами смертей, померли: х.Чернецький – 74 чол., х.Богодарівка – 25 чол., х.Олександрівка – 4 чол., х.Ново-Сергіївка – 2 чол., х.Пометунівка – 3 чол. У х.Богодарівка переважна кількість померлих були одноосібниками. Усі записи про смерть 1933 р. зроблені на бланках народження.

Вимирали у 1933 р. цілими сім’ями:

V 15-18 травня – малолітні брати Грабарі: Серьога (9 р.), Стефан (7 р.), Тимоха (5 р.);

V 12-16 травня – сім'я Гнилицьких: батько Михайло (35 р.), його брат Іван (17 р.), мати Василина (30 р.), їх сини Гришка (8 р.) та Василь (5 р.);

V 3-15 травня – сім'я Єрмоли: батько Василь (40 р.), його донька Тетяна (1 р.) та батьки Василя Федір (65 р.) і Марія (70 р);

V 8-10 травня – діти Єрмоли: Ганна (7 р.), Микита (5 р.), Петро (2 р.);

V 4-14 травня – діти Гонтарі: Митро (8 р.), Микола (5 р.), Манька (4 р.), Варька (3 р.), Василь (2 р.);

V 20-21 травня – діти Павленки: Стефан (5 р.), Серьога (3 р.);

V 7-17 червня – сім'я Гонтарів: батько Максим (30 р.), його брати Василь (7 р.) і Володька (5 р.), його діти Марія (7 р.) та Сашка (5 р.), його мати Дунька (70 р.);

V 22-23 червня – брат і сестри Гуньки: Горпина (20 р.), Ілько (18 р.), Манька (2 р.);

V 25-26 червня – малолітні діти Твердуни: Іван (5 р.), Микола (2 р.), Катря (1 р.).

        Усього померло: 1926 р. – 27 чол. (з них дітей до 2 р. – 22 чол.), 1927 р. – 33 чол. (з них дітей до 2 р. – 25 чол.), 1928 р. – 29 чол., 1929 р. – 40 чол., 1930 р. – 48 чол., 1931 р. – 26 чол., 1932 р. – 36 чол. (неповні відомості), 1933 р. – більше 113 чол. (неповні відомості), 1934 р. – 11 чол.

    У роки голоду більше ніж утричі впала народжуваність: 1925 р. – 75 чол., 1926 р. – 59 чол., 1927 р. – 75 чол., 1928 р. – 77 чол., 1929 р. – 90 чол., 1930 р. – 79 чол., 1931 р. – 86 чол., 1932 р. – 42 чол., 1933 р. – 26 чол., 1934 р. – 45 чол.

NêШейківська сільрада [107; 113; 119; 126]

За актами смертей, у 1932 р. померло 62 чол., з них: 32 чол. – діти до 15 років (половина з усіх померлих за рік), 12 чол. – люди старші 60 років. Тобто мерли винятково діти й старики. До того з 62 чол. померлих 22 чол. – це діти до 2 років.

Причини смертей у 1932 р.: „від кашлюку”, від тифу, „від чахотки”, „від болячки”, „від простуди”, „від обкладу”, не вказано, „від розриву серця” та ін. Що характерно, ще в липні в одній із причин смертей спочатку було вказано „від голоду”, а потім ретельно закреслено й зверху написано „від тифу”.

Згідно з нумерацією актів смертей, у 1933 р. померло більше 112 чол. (повні відомості відсутні), з них на 104 чол. є акти. Із зазначених 104 чол. померлих майже половина – це діти до 15 років (42 чол. дітей), людей старших 60 р. – 25 чол. Майже половина померлих дітей – це діти до 2 років (19 чол.).

З 104 чол. померлих, на яких є акти, 36 чол. померли у червні й 22 чол. у липні. Тобто на ці два місяці приходиться більшість усіх смертей. Акти про смерть після №47 ідуть на звичайних аркушах із учнівських зошитів у лінію. 

Акти смертей складені неохайно, скорописом, почерк малозрозумілий, багато скорочень. Документація смертності хаотична й далеко не повна. У деяких місяцях узагалі смертність не зафіксована, що малоймовірно. Досліджуючи документи, можна побачити, що акти смертей заповнювалися наспіх, заднім числом, через декілька тижнів або й місяців після смерті людини.

Причина смерті: „від недоїдання” (з травня по кінець липня) – 39 чол., „від виснаження” – 16 чол., „невідомо” („причина смерті не звісна”) – 12 чол., не вказано – 10 чол., „від хвороби”, „від простуди”, від запалення легень, від захворювання шлунка, „від катару шлунку”, від старості та ін. Двом померлим причина смерті вказана „від обжорства” („обжирання”).

З померлих 104 чол., на яких є акти смертей, 63 чол. з с.Шейківка, 37 чол. – з х.Верхній Боровий та по одному з х.Сибір і х.Верхнє-Лиманський.

s Яка ж загальна кількість загиблих від Голодомору? В архівах вдалося віднайти повні відомості про смерть від голоду на Борівщині близько 3 тисяч осіб. А всього, за нашими підрахунками, більше 7-9 тисяч наших земляків трагічно розпрощалися з життям унаслідок подій, висвітлених у цій книзі. Це за півтора року – 1932-1933 [230]. Від початку до кінця основою наших міркувань були або точні та певні цифри, або досить обережні припущення. Отже, коли ми робимо висновок про те, що загинуло від голоду не менше 7-9 тисяч мешканців Борівщини[31], то, напевно, не перебільшуємо кількість втрат. Жертвами ж у найширшому розумінні судилося бути, мабуть, усьому тодішньому населенню Борівщини, тобто ~40-45 тис чол. „Ті, що пережили голод, довго не жили, один-два роки”.

Для довідки: за 5 років найкровопролитнішої Другої світової війни загинули з Борівського району:

солдатів і офіцерів на фронтах – 3780 чол. (з них 1524 чол. пропало безвісти й 88 чол. померло пізніше від ран);

замучено й розстріляно мирних жителів під час німецької окупації – 53 чол.;

при бомбардуваннях сіл і під час бойових дій на території Борівщини вбито мирних жителів – 78 чол. [232, 607].

Отже, всього загинуло з Борівщини за 5 років війни 4911 чоловік воїнів[32] та мирних жителів.

Кого не розпитував, усі кажуть, що війна не така страшна, як голодовка. За рік Голодомору на Борівщині гинуло в 9 (дев’ять !!!) разів більше людей, ніж за рік найжорстокішої Світової війни.

Як оцінити передсмертні муки на Борівщині 9 тисяч земляків, закатованих у Голодомор найлютішою смертю? Як оцінити прокляття, які вони слали своїм катам? Вони рано чи пізно впадуть на голови їхніх нащадків. Як оцінити ненароджені таланти?

Ми невпевнено рахуємо лише загублені душі, без злості й ненависті до катів, боячись назвати їх вбивцями. Ми й зараз боїмося назвати імена своїх закатованих бабусь, дідусів, рідних. І це в незалежній Україні. Сьогодні вимирають останні свідки, губиться пам’ять. І ось із тріскотні сьогоднішніх одурманюючих пропаганд чути голоси старих і нових убивць: „Який голодомор? Ніякого голоду не було!”

Перед Голодомором 1933-го в Борівському районі мешкало ~40-45 тис чол., з них 98%, за офіційними відомостями, були українцями [192, 1]. Станом на 1 червня 2008 р.  на Борівщині проживає 18519 чол. [231], національність їх невідома, бо вона в нас зараз офіційно заборонена. Результати останнього Всеукраїнського перепису населення ретельно приховуються. Та все ж можна припустити, що близько 70% населення Борівщини українці по батьках.

    Було – 45 тисяч, стало – 18,5 тисяч; було – 98%, стало – 70%. Де поділися українці з Борівщини?!

    Чітку та вичерпну відповідь на це питання дає Президент України Віктор Ющенко на прес-конференції в 2008 р.: „Щоб у когось не було запитань, чому йдеться про геноцид, прошу звернути увагу на статистику переписів 1929 і 1979 років. Ми починали з кількості української нації 81 мільйон і закінчили 42 мільйонами. За 50 років єдина нація світу, яка удвічі зменшилася – це українська. Усі інші збільшилися”. Що тут додаси, крім ще одного мудрого вислову Президента Ющенка на тій же прес-конференції: „Для нас дуже важливим є знати імена загиблих. Визнання, що ці жертви були, підведе нас до думки, що вони жили і мали свої цінності, погляди, за які постраждали. Ми будемо звертатися до них. І через наші молитви вони даватимуть нам силу” [230].

% Епілог: село після Великого Голоду. Врожай 1933 р. був непоганим. Колгоспники нарешті одержали по декілька кілограмів на трудодень. Люди ожили. Але говорити про пережите боялись. Все остерігалися, що голод знову повториться. Лушпайки з-під картоплі збирали й сушили – берегли на весну. До тіста додавали варену картоплю або терту сиру, або трохи борошна з жолудів. Такий хліб важко ковтнути, а все одно домішували, щоб надовше вистачило борошна із зерна. Берегли кожен сухарик, кожну крихітку. Уже й хліб був, а люди все боялися голоду.

 Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „У 1934 р. був великий урожай. Правлінню артілі „Червоний маяк” наказали з району підготувати святковий урочистий обід на ринковій площі з запрошенням гостей з артілей району. Був мітинг, передовикам видавали премії. Після мітингу святковий обід з грандіозною випивкою” [212].

   Аж у 1936 р. наїлися люди хліба. Страх перед голодом почав потроху відступати. У 1937 р. у кращих колгоспах Борівщини дали аж по 3-5 кг на трудодень різного зерна. Його почали молоти в млинах. Вулицями розносився запах печеного хліба.

Райгазета „Радянське село” з пафосом сповіщає про небачене піднесення життя колгоспників: „В артілі „Привілля” Борівської сільради в 1937 році на трудодень видали по 5,1 кг зерна і по 1,07 карбованця”.

„В колгоспі „Червоний став” (Дружелюбівка) в 1937 р. видано на трудодень 4,8 кг хліба і 1,11 крб. Ось сім’я Дениса О. Чернишова виробила 934 трудодні, одержала 273 пудів хліба і 1039 крб. Сім’я Якима П. Олексенка – 258 пудів і 1106 крб.”.

„Сім’я колгоспника Д.С.Терентьєва з колгоспу „13-річчя Жовтня” – з 7 душ, три працездатних, за 1939 рік заробила 1489 трудоднів, одержала 4169 крб., 180 пудів зерна, 120 кг цукру. А городини та кормів на трудодні ми й недораховуємося, бо цього надміру й з свого городу”.

„У 1940 р. колгосп „Ленінський шлях” (В.Солонівська сільрада) зібрав 16 ц/га зернових, на трудодень видано по 4,7 кг хліба та по 2 крб. ...Колгоспники артілі „За нове життя” Дружелюбівської сільради одержують на трудодень по 3 кг хліба”.

Кожен їв, наїдався. Стали люди оживати духом. Хліб укріплював дух і тіло. Тому таким дорогим є хліб для старих людей. Він – найсвятіша із усіх святинь. І цілують його, як найріднішого. Тож поважаймо хлібороба! Шануймо хліб!

Але й після страшного голоду люди, які вижили, залишилися людьми. Вони продовжували обробляти колгоспну землю, хоч майже нічого за це не отримували, з почуття обов’язку.

З нижченаведених відомостей про колективізацію Борівщини на жовтень 1933 р. бачимо [10, 473], що вона на цей час була майже завершена. Голод надійно загнав селян у колгоспне ярмо, хоча вільнолюбиве селянство Борівщини уперто й до останнього чинило спротив колгоспному покріпаченню.

 

 

Назва сільради

Кількість дворів по сільраді

Кількість колгоспів

Дворів у колгоспах

Загальна площа землі по с/р

Землі в колгоспах

Дворів у одноосібників

Землі в одноосібників

Вступило в

 к-п на 10.09.

Подано заяв

% колективізації

Борівська

595

8

482

4541

3541

113

1000

55

8

75,4

В.Солонівська

319

5

269

2243

1930

50

305

26

8

80,4

Гороховатська

407

6

342

3824

3729

64

104

27

17

83,2

Дружелюбівська

347

7

227

2948

2666

120

277

9

8

82,9

Маліївська

206

3

141

1430

1047

62

382

13

4

72

Н.Солонівська

215

1

158

2243

1938

57

305

5

4

73

Піско-Радьківська

497

5

230

2751

2561

177

190

13

14

64,3

Калинівська

287

2

278

2286

2246

9

40

-

-

94,7

Підлиманська

374

4

229

2408

1814

145

594

-

-

64

Пос.Борівська

247

3

234

1955

1926

13

29

22

11

94,7

Підвисочанська

247

2

247

1844

1844

-

-

-

-

100

Радьківська

244

4

202

1990

1716

42

274

5

2

82,7

Чернецька

213

5

203

2345

2235

10

110

-

-

95,8

Шейківська

420

3

338

2448

2304

92

144

9

6

79,6

Всього по Борівщині

 

 

 

 

 

 

 

 

 

79,5

Всього по Ізюмському району, крім Борівщини

 

 

 

 

 

 

 

 

 

90,2

З Борівської райгазети „Радянське село” за 1940 р.: „У 1940 році почалося зселення хуторів. На 10 червня переселилося вже 25 хуторів. На це їм держава дала 13 тис. крб., 60 м³ лісу, 165 кг цвяхів”.

Герасименко Параска Семенівна (х.Василівка): „Перед війною почали проводити переселення з нашої місцевості в Сибір і Казахстан, на цілину. Давали для цього безплатні поїзди. Багато тоді виїхало, Рожнов з Богуславки та інші”.

Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „У 1938 р. багато моїх односельчан було відправлено на будівництво укріплень на західному кордоні СРСР. Перед відправкою на поїзд був гучний мітинг на ринковій площі. Там зібралися приписники – чоловіки й жінки – не тільки з Пісок, а й Нижчої й Вищої Солоної, Маліївки, Печеричівки, Чернещини, Андріївки та ін.” [212]. Крім масових депортацій „куркулів”, регулярно проводились „спецнабори” сільської молоді на будівництво „гигантов первых пятилеток”, тобто активна частина населення з села свідомо й назавжди вилучалася.

Після „перемоги” Голодомором у 1933 р. комуністи почали цю „перемогу” закріплювати. Необхідно було підвищити продуктивність праці колгоспників. Встановлено мінімум трудоднів, норми виробітку, організовані були ланки, бригади, їх змусили вести між собою так зване соціалістичне змагання. Але основним напрямом наступу стала присадибна ділянка.

27 травня 1939 р. виходить постанова „Про заходи охорони громадських земель колгоспників від розбазарювання”. Цією постановою колгоспники  обмежувалися в користуванні випасом і сінокосом, а одноосібники повністю позбавлялися їх, що фактично не давало можливості тримати корову, коня, овець, гусей, качок. Тобто комуністи позбавляли селян навіть того, що вони мали при кріпацтві. Колгоспники почали здавати свою худобу на колгоспну ферму, а самі всіма способами старалися переїхати в місто або хоч відправити туди своїх дітей.

Присадибні ділянки були різко зменшені. У тих, хто вступив до колгоспу в 1930 р., наділ на садибу повинен був становити 80 соток, хто в 1932 р. – 60 соток, хто пізніше – усім по 41 сотці, в одноосібника – 25 соток, службовців – 15 соток. Повинен був становити... А насправді був набагато меншим. Це ми бачимо за архівними документами, де зберігаються сотні заяв і скарг, щоб „дорізали” землі згідно з нормою. Бувало, й „дорізали”, але здебільшого „відрізали”. Відрізки лишались пустирями й розсадниками бур’янів. Мета цих заходів – зменшити незалежність колгоспника через його присадибний прибуток. „Щоб не перешкоджало колгоспнику ходити на колгоспну роботу”,  – так тоді говорили офіційно.

„Якби був живим Сталін, ми б і сьогодні не мали пенсії”, – не раз чув від старих людей, бо, працюючи в колгоспі, селянин до 60-х рр. не мав ні відпустки, ні 8-годинного робочого дня, ні пенсії, ні оплати по хворобі, ні профспілки. Та, чесно кажучи, реально не мав він усього цього й пізніше, аж до 80-х років.

Хоча в другій половині 30-х голодування й не було, але рівень життя в колгоспах залишався до самої війни злиденним. Старенька ватяна кухвайка та стоптані чоботи-кирзаки стали притаманною ознакою кожної колгоспної людини. Якщо раніше селянин міг або сам пошити чоботи вдома, або ж замовити їх у місцевого шевця-чоботаря з принесеної йому домашньої шкури, то колгоспник такої можливості вже не мав, бо будь-яку шкуру в обов’язковому порядку мусив здавати державі.

Архівні матеріали свідчать, що кожній сільраді щоквартально доводився план по здачі колгоспниками шкур. Наприклад, Куп’янський райвиконком доводить до Загризівської сільради план заготівель шкур на I квартал 1937 р: великих – 15, дрібних – 20, свинячих – 250. „Прийміть усі заходи, щоб убой худоби й свиней проводився виключно на організованих боєнських майданчиках, притягуючи винних за убой на дому до відповідальності. Категорично вимагаємо не допустити смалки і шпарки свиней. При виявленні винних складайте акт і направляйте до райміліції” [39; 169].

В іншому документі Куп’янського райвиконкому, направленому Загризівській сільраді в цьому ж місяці, пропонується таке: „За нашим розпорядженням колгоспам вашої сільради Куп’янською артіллю чоботарів „Червона Зірка” буде виготовлено в січні місяці слідуючу кількість чобіт: колгосп ім.Ейдемана – 12 пар, колгосп ім.Демченко – 5 пар. Для пошиття визначеної кількості чобіт необхідно доставити таку ж кількість халяв та за кожну пару 37 крб. грошей. Виготовлене взуття вручати кращим колгоспникам і в першу чергу працюючим ланковим та колгоспницям-стахановкам” [39; 170].

Отже, тільки колгоспні передовики й активісти мали право (за власні гроші й матеріал) придбати у держави нові чоботи, і то тільки за розподілом сільради. „Загризянські старожили розповідали, що ці чоботи поділили таким чином. Зібрав голова сільради Сорока збори й почав так: „Я тут порадився й вирішив так: одну пару чобіт потрібно вручити мені, другу – моїй дружині... Прошу голосувать. Хто проти Радянської влади, прошу підняти руку. Нема. Рішення про чоботи прийняте одноголосно” [170].

Наведемо ще ряд промовистих документів, надісланих „зверху” в Загризівську сільраду в 1937 р. [39; 169; 170], які свідчать про тотальний контроль над колгоспним селом:

 Циркуляр Куп’янської прокуратури до голів сільрад із суворим попередженням про те, що відбувається таємний помол зерна вдома, а не в державних млинах. А також таємний помол зерна у тих колгоспах, що не виконали плану державних поставок. Режим хотів через державні млини контролювати останню крихту хліба.

 Куп’янський райвиконком до голови Загризівської сільради: „Ви до цього часу не надіслали райвиконкому відомості про хід вивчення Сталінської Конституції трудящими вашої сільради по стану на лютий 1937 р. Будете притягнуті до суворої відповідальності”.

Наказ-розпорядження Куп’янського райвиконкому голові Загризівської сільради Сороці про організацію кінофестивалю колгоспної молоді в с.Загризове, в якому намічено пункт для колгоспів таких сільрад: Загризове, Богуславка, Колісниківка, Ревуча, Глушківка. „Необхідно оформити приміщення гаслами, плакатами. Провести вибори делегатів по колгоспах. Всього делегатів 100 чоловік, зокрема: Загризове – 30, Богуславка – 20... На фестиваль треба обрати стахановців, п’ятисотниць та кращу колгоспну молодь. Вибори зробити з таким розрахунком: дівчат – 50, хлопців – 30 та видатних стариків села. На фестиваль організуйте всіх музикантів з колгоспів. Кінофестиваль буде проходити 21 лютого 1937 р. Будуть показані фільми „Діти капітана Гранта” і „Послєдній табор”.

D Наслідки голоду. Селяни потроху осмислювали витоки голодомору і з жаху ховались  у собі, в самотності. У тогочасній радянській пресі про голод – жодної згадки, лише про сумнівні успіхи та досягнення колективізації. Ніби селяни не бачили, як-то воно насправді „щасливо” живеться в колгоспі. Ще весь час сурмили про шкідництво якихось петлюрівців, котрих ніхто в наших краях ніколи не бачив.

Про голод не дозволялося промовляти ані слова. Ті, хто порушував цей неписаний закон, підлягали арешту за „антирадянську пропаганду”, звичайно отримуючи п’ять чи більше років у концтаборах.

Тож про голод між собою говорили лише пошепки, гублячись у здогадках про його причини. Старі люди казали: „То Бог карає, бо стали глумитися над Богом, хрести з церков скидати, божі храми оскверняти, порозвалювали їх, діти ростуть нехрещені. От Господь Бог і карає всіх мором”.

Більшість же сходилась між собою на тому, що це їм за те, що не хотіли вступати в колгоспи та не любили комуністів і їхню владу. Вказували на винуватця – Сталіна. Ще інші гадали, що це була помста поміщиків і куркулів, їхніх дітей, які пролізли в керівництво й мстили селянам за те, що в них усе відібрали. Але твердо ніхто не знав, звідки накотилося це лихо. В одному всі були згодні: „То підстроєно!”

Про голод чесно й відкрито вперше заговорили у наших краях у 1942 р., ще по свіжих слідах, при живих свідках. Тільки прикро, що це трапилося під час окупації другого загарбника – Німеччини. Народ побачив, що між комуністичними й фашистськими окупантами є досить значна різниця. І далеко не на користь перших. Це ледве не коштувало українцям повного виселення з України в 1944 р., та ще їм був додатково організований новий голодомор у 1946-1947 рр.

Взагалі після тієї голодовки багато чого змінилося в наших селах. Так, майже перестали ткати, вишивати, плести, не стали шити чудові чоботи і кожухи. Не стало чути й пісень вечірніх, дівочих та парубоцьких.

„Як радісно було до голоду! Які сади були, солов’ї щебетали. Повирубували, нічим було топити, нічим було налог платити за кожну яблуньку. Роками росло, а знищили вмить. І солов’їв не чути, не чути співу дівочого. Які вечори були, коло дворів гуляли, на колодках співали, на кожній вулиці був свій кущ дівчат, двори були густі, вікна були малесенькі, зате веселі. Тепер це – як уві сні сниться. Відспівали дівчата, солов’ї в наших садах перестали щебетати. Відтоді й дотепер”.

Голодомор став ніби страшною межею. Життя розпалося на те, що було до нього, й на те, що після. Він перевернув усе: плин життя, стосунки, звичаї, світосприймання. Ось саме після 33-го й захиріли наші квітучі села. Стали „неперспективними”.

Наслідки відчувалися в повсякденному житті. Замість активного, сумлінного хлібороба на зміну прийшли пустослови, напористі горлопани, прикажчики-бригадири та „липові” стахановці. Земля, поле стали для колгоспника чужими, праця – бездуховною. Між односельцями, навіть близькими, рідними, не стало тієї теплоти, дружби, довіри в стосунках.

Серед селянства з’явилися настрої утриманства, у психології певної частини сільського населення зароджувалося зневажливе, байдуже ставлення до господарювання. Не отримуючи платні, а лише міфічні трудодні, колгоспники втрачали будь-який інтерес до колгоспної роботи, змушені були працювати з-під нагайки. Втратило свій сенс давнє прислів’я українського селянина: „День рік годує”. У сільському господарстві, не знаючи про це, дедалі ширше практикувався своєрідний так званий „італійський страйк” – бути на роботі, але мінімально працювати. Це була не організована акція, а реакція селян на прагнення держави змусити їх працювати безоплатно.

До суспільного майна селяни ставилися не як до власного, а як до нічийного. Терор голодом із селянина-власника творив людину безвільну, бездумну, безініціативну, упокорену страхом. Виснажлива й безплатна праця видавалася за трудовий героїзм, а жертовність і політична лояльність до режиму – за справжній патріотизм.

Українська народна мудрість недарма застерігає:

                  „Голодному не до волі”;

                  „Голодний бреше й краде”.

Так, стали масово красти. І це привіялося від чужих. Раніше як хто вкраде курку, то десять літ потім згадують, кажуть: он пішла онука того, хто курку вкрав. Жили без злодіїв; аж тепер набігло їх звідкілясь, не встережеш нічого – все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку.

Як відомо від учених, страх голоду генетично зберігається сім поколінь. Передусім це породження моральної податливості, масового терпіння та примирення зі своєю долею.

Відбулося розселянення, тобто втрата селянина-універсала, який правив за господаря, економіста, агронома, організатора виробництва, продавця, носія духовної культури нації. Від голоду загинули цілі покоління, а відтак було загублено історичну пам’ять нації, оскільки повмирали батьки, що не встигли передати досвіду від свого діда-прадіда. Знищений був хлібороб, його феноменальне працелюбство, життєдайна любов до землі. Саме після голоду стали тікати з села в місто.

У могилу зійшли найкращі. Гинули працьовиті, самостійні господарі, яким наліплювали ярлик „куркульських саботажників”. Відходили в небуття сільські майстри й винахідники, яких ніколи не бракувало в Україні й серед яких було багато щедро обдарованих природою людей.

Ніколи ще не було „на нашій не своїй землі” стільки сиріт, як після голоду. Дитбудинки, майдани, притулки, приюти, патронати, колектори, розподільники густо вкрили Україну, Харківську область, Борівський район, наші приоскільські села. Але й у цих закладах, що символізували державний гуманізм, ще треба було вижити. У життя входило ціле покоління людей з розірваним світом – покоління сиріт, покоління жертв.

Все здібне, талановите, здорове духом і тілом, все, що мислило, опиралося насильству, протестувало, шукало правду, – все це нещадно винищувалося з корінням, і осиротілі діти, приречені до голодної смерті, не могли понести далі науку своїх батьків. Кажуть: голодна смерть не вибирала своїх жертв. Ні, таки вибирала!

Голод забрав кращих з нашого народу. Тих, хто за шмат насущного не стежив і не доносив на брата, хто не пішов виривати останній окраєць з голодних дитячих ротів, хто не вмів торгувати святинями, спекулювати, красти, вбивати, щоб вижити самому.

Було винищено селянську еліту, здібних та ініціативних виробників-власників, носіїв справжньої української ментальності, підірвано існування однієї з найдавніших та найпотужніших у світі сільськогосподарських цивілізацій.

Життєвий простір, вивільнений цими людьми, що складали цвіт української нації, негайно заповнювали все ті ж таки „активісти”. З голоду вони не вмирали... Ця підохочувана владою армада, куди стягалось чимало сільських ледарів, п’яниць, приваблених можливістю не трудитись, а командувати у щойно створених колгоспах, ця засліплена своєю всевладністю злая сила не тільки напинала на себе кожухи, відібрані в розкуркулених сусідів, і вселялася в міцні хати, господарі яких гинули в Сибіру й на Соловках. Вони ще й енергійно запосідали командні висоти в суціль сколективізованому селі й уже диктували односельцям свою мораль, свою волю й свій інтелектуальний рівень, для переконливості почепивши до ременя револьвер...

Воістину перевернувся світ українського села: хто був нічим – став усім, хто був господарем – лежав у могилі. Вершилася злочинна селекція, хворі клітини пожирали здорові... Обривався вічний живий ланцюг поколінь; українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано удару, якого він ще не знав.

Злочинні дії комуністичного режиму спричинили зміну соціального складу села. Був цілковито знищений заможний прошарок населення, постраждало багато селян середнього достатку, сформувалося зовні однорідне соціальне середовище – колгоспне селянство.

З’явився новий тип сільського працівника – колгоспник, з усіма притаманними йому особливостями. На вершині ієрархії колгоспного села безроздільно панували працівники адміністративно-управлінського апарату: голова та його заступники, парторг, бригадири, завфермами, карначі[33], комірники, рахівник та інші працівники обліку. Знатними й престижними людьми на селі стають комбайнери, завмаги, продавці, трактористи, шофери, сільрадівці, завклуби.

Після голоду якось поменшало гідності, більше стало покірливості, навіть запобігливості, бо голод – засіб упокорення населення. Було не тільки знищено мільйони людей і розтоптано гідність трудівника. Той, хто лишився жити, був убитий морально. Після 33-го ті, хто вижив, усі кричали: „Сталін, батько ти наш рідний!” Згодні були на все, тільки щоб не мерти з голоду. Відтоді в людях убивалося милосердя, співчуття, людяність. Змалку привчали чинити доноси, переступати через трупи, інколи й своїх рідних людей.

Хлібороба змінив голод внутрішньо, психічно, змінив його не тільки моральність, а й національний менталітет. Люди, які їли людське м’ясо, своїх дітей чи хоча б чули й бачили, як це робили їхні односельці, змінили свою поведінку, психіку, мислення в бік дикості.

...Зрадництво, холуйство, підлість, ненависть. Ненависть була настільки великою, що дожила досьогодні в душах, а часто й ділах уже внуків. Комуністи відкинули наш народ на 30 тисяч років назад, відродивши людожерство, канібалізм. Виростало покоління покірних, і вони плодили подібних собі. Комуністичний режим знищив найдавнішу в світі хліборобську цивілізацію, чого не змогли зробити ні кочові навали зі Сходу: монголи, татари, –  ні 250-річна колонізаторська політика царської Москви.

До почуттів та „традицій”, які запанували в колгоспному селі, історики додають: озлобленість, заздрість, обмеженість інтересів, пиятику, матерщину, неробство, підлабузництво, пристосуванство, лицемірство, обдурювання, продажність, уміння пригостити начальство, рабську перед ним покірливість. Зазначимо, що Сталін охарактеризував цей духовний бруд як „революцію свідомості у психології людей” [211, 94].

Наш же видатний письменник Василь Барка бачив трагедію української нації в тому, що „...сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю... Жоден землетрус не міг так знищити побут, як північна сарана, спряжена з золотомлицькою каганівщиною” [144].

Комуністичний вождь М.Бухарін вважав, що найгіршим результатом подій 1929-1933 рр. стали не так страждання селянства, якими б жахливими вони не були, як „глибокі зміни в психологічному світосприйманні тих комуністів, котрі брали участь у тій кампанії й замість збожеволіти – стали професійними бюрократами, для яких терор віднині став нормальним методом управління, а слухняне виконання будь-якого наказу згори – великою чеснотою”. Висновок Бухаріна виглядав діагнозом: „Справжня дегуманізація людей, які працюють в радянському апараті”.

Вдалося розколоти населення картковою системою для городян. Не було від них підтримки селянству, солідарності. Саме з того часу – комплекс вищості, зверхності міського мешканця над сільським. З тих часів і нестримний потяг селянина в місто – там з голоду не помреш.

Практично було знищене традиційне українське село з його багатими народними традиціями, духовністю, морально-етичними засадами співжиття. Родинні обряди, що передавалися споконвіку й слугували своєрідним ланцюгом між поколіннями, були здеформованими й почасти повністю зруйнованими. Негативне ставлення до народної культурної спадщини підірвало основи буття української нації. Духовне та моральне здоров’я українського народу було понівечене, залишилися глибокі соціальні та психічні рани, які відчуваються й досі у нашому постгеноцидному суспільстві.

Проте найстрашніші наслідки голодомору – це те, що діється сьогодні в Україні. Вони не подолані. Це – людська озлобленість, і перш за все до себе. Цілковита недовіра до всього й до всіх. Зневага до праці – що може бути неприродніше для українського селянина? Нарешті, моральне звиродніння, пияцтво, крадіжки – все це почалося тоді, коли селянина позбавлено власності, а відтак і якоїсь людської природної волі. Тоді впали вічні заповіді, почався занепад мови, культури. Все це треба долати.



[1] Виділення автора.

[2] Як побачимо далі, це майже всі сільради Борівщини, де голод лютував чи не найдужче.

[3] Напівживих мерців від голоду більшовики ще й змушували працювати!

[4] Москалівка – вулиця в с.Богуславка, яка йде перпендикулярно залізниці, неподалік сучасного Будинку культури. Зараз це вулиця імені Остапа Вишні.

[5] Розповідаючи цю історію, баба Люба гірко плаче й перериває розповідь, але знову починає, витираючи сльози. А перед цим довго відмовлялася згадувати про ті часи. Нам було теж тяжко записувати цю історію” (Бриж Світлана і Лариса).

[6] Сіра речовина мозку втрачає до 30% своєї ваги під впливом хронічного голодування. За І.Павловим, мозок страждає найбільше – він руйнується.

[7] Знаходився неподалік Пісок Радьківських.

[8] Тут наведено за браком місця лише незначний фрагмент усієї відомості.

[9] Павлік Морозов – широковідомий у Радянському Союзі піонер, який більше півстоліття ставився в приклад усім радянським школярам, бо пильно слідкував у часи колективізації за своїми односельцями, де вони ховають хліб від активістів, та видавав їх міліції й уповноваженим. Заявив на свого рідного батька, голову сільради, що той таємно видає довідки „куркулям”, щоб вони могли втекти з села в місто. Батька заарештували й кинули у в’язницю, де він загинув. Павлік видав схованки хліба рідного діда й дядька, сусідів. Був убитий односельцями та посмертно прославлений комуністичною пропагандою як герой.

[10] Тому й так зовсім мало залишилося давньої української вишивки по наших селах. А її ж раніше берегли як святиню. Знаю про це добре, бо довгими роками збирав на Борівщині експонати до етнографічного музею. Ще тоді, два десятиліття назад, зрозумів, що наші старовинні вишиті рушники й сорочки ліпше шукати в Росії. Та й там, напевне, вони не збереглися, бо не були росіянам такими дорогими й святими, як нашим землякам.

[11] ЦЧО – Цетральна Чорноземна область, південь Росії.

[12] Балицький – голова ДПУ.

[13] Торгзін (торгсін) – торгівля з іноземцями.

[14] Не подумайте за прізвищем, що це був українець. Ні, комуністичний цинік, садист і казнокрад у насмішку над українцями спеціально так змінив своє характерне прізвище. Поширене явище серед тогочасних комуністів.

[15] Дукачі – жіночі нашийні прикраси здебільшого з золотих і срібних монет та медальйонів.

[16] Так називали комуністи наших фантастично трудолюбивих селян.

[17] Комуніст Глузман – начальник Ізюмського БУПРа, вязниці-концтабору.

[18] Гора – куток у Лозовій, який знаходився на підвищенні порівняно з іншою частиною села – Низом.

[19] Кошлатівка – куток у Лозовій, де здебільшого проживали сімї на прізвище Кошлаті.

[20] РВЗ – райземвідділ.

[21] РПШ – районна партійна школа. Заклад, де готували секретарів первинних партосередків та інші керівні кадри для села.

[22] БУПР – Будинок примусових робіт, тогочасна вязниця, тюрма.

[23] КСМ – комуністичний союз молоді, комсомол.

[24] До цього. Беклер був завідуючим райземвідділом, тобто безпосередньо керував усім сільським господарством Ізюмського району.

[25] Опортунізм – пристосуванство, угодівство, безпринципність. Цей політичний ярлик масово навішували на совісливих комуністів, які співчували селянам і намагалися їм хоч чимось допомогти під час голоду.

[26] Після нього головою сільради був призначений Ткаченко Микита Іванович, 1894 р.н., комуніст, з бідняків. Пробув недовго на цій посаді, його змінив Шаповалов.

[27] ГУЛАГ – Головне управління  концентраційних таборів.

[28] Реабілітований 4 жовтня 1989 р. За відомостями КДБ, на цей час у селі Солона ще проживала його дружина, пенсіонерка Кисла Варвара Афанасівна [91, 26,27].

[29] Ще цей хутір у документах називається Китьківка.

[30] З довідки Борівської сільради про І.Колесникова: майновий стан його батька до революції: землі надільної 14 дес, купленої  нема, арендної – 300 дес., коней 20, молодняка 10, корів 15, молодняка 30, овець 150, волів 24, свиней 80 вкупі з поросятами. Інвентар: жаток 5, сівалок 4, кінна молотарка, букера з сівалками 3, букерів 5, плугів 10, борін 20, сортировок 2. Дві хати, 5 сараїв, вимбари великі, клунь 3, свинарники. Вітряний млин. Наймитів 5 постійних, 50 сезонних.

Майновий стан після революції: землі надільної 9 дес., арендної нема, коней 2, корів 2, овець 10, свиней 2. Сівалка, косарка, віялка, трактор „Фордзон” зі складною молотаркою, 1 букар, плуг, кінні граблі [84, 7].

[31] За архівними документами, всі померлі в 1932-1933 рр. на Борівщині були за національністю винятково українцями, єдиними неукраїнцями („руськими”) були мешканець Чернещини Трубчанінов Пилип Онисимович (26 р.), який помер від туберкульозу, та Внуков Валентин Васильович (10 днів) – син робітника Сватівського радгоспу.

[32] Слід мати на увазі, що  ці відомості дещо перебільшені й неточні. Взяті вони з „Книги Памяті”, т.4, де наведені списки загиблих у війну по Борівському району.  Складалися ці списки Борівським райвійськкоматом та Борівським райвиконкомом, які поставилися до цієї важливої справи вкрай безвідповідально, допустили численні помилки й повтори, у списки загиблих внесли живих людей, декого пропустили та ін. Від старожилів Борівщини неодноразово доводилося чути скарги й образи на помилкові відомості Книги Пам’яті. Зокрема, дідусь автора – Ісаєв Сергій Григорович – двічі зазначений у Книзі як загиблий, хоча повернуався з війни й жив після неї ще 40 років.

[33] Карнач – караульний начальник.



Карта сайта

 
На правах реклами