isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017
3. Антирадянський спротив народу
Автор: Адміністратор   
12.03.2011 19:41

3. Антирадянський спротив народу

 

Це влада така, що її святою водичкою покропи – не візьме. Потрібне таке кропило, щоб як замахнувся, так від неї тільки „святе” місце залишилось, а всі анцихристи пропали б [82, 90].

                                                                              (Коновалов Федір Тимофійович про 

                                                                               радянську владу,  с.Загризове, 1929 р.)

 

Індивідуальний спротив владі був найбільш поширеним і мав найрізноманітніші форми: відмову виконувати хлібозаготівлі та платити податки, підписуватися на числені позики, голосувати на виборах за кандидатури, запропоновані комуністами, вступати в колгосп та ін. Прикладів індивідуального спротиву сотні, якщо не тисячі, тільки по Борівському району. Так чи інакше кожен селянин чинив пасивний або й активний опір ненависній владі.

Гунько Сергій Мусійович (54 роки) з х.Ново-Сергіївка Чернецької сільради[1] був налаштований проти комуністів непримиренно, до того ж мав неабиякий авторитет серед тутешніх хуторян і завжди вів їх за собою. Переконував останніх не здавати хліб державі, бо все одно радвлада буде брати до кінця, так краще відразу нічого їй не давати. Самовільно збирав хуторянські сходки, що дуже обурювало Чернецьку сільраду, і на цих зборах селяни вирішували усі питання хутора. Виступав проти сівби у тому місці, де призначала сільрада, доказуючи, що „совєтська власть” не знає, що саме й де краще сіяти. Під час весняної сівби 1930 р. на сходці хуторян говорив, що представники місцевої влади не вміють розрізняти зернові культури, а на присутнього тут голову сільради сказав, що йому тільки теслювати, а хлібороб з нього нікудишній [60, 6зв.,7зв.-8зв.]          

Він же проводив агітацію проти колективізації, запевняючи, що „хто буде в комуні, то жінки комунарів будуть годувати панських цуценят цицькою”. В 1930 р. йому був доведений непомірний план до двору – 300 пудів зерна – відмовився виконувати, а хліб поховав. У жовтні 1930 р. під час розпродажу майна за невиконання хлібозаготівельного плану, „где было много посторонних людей, поднял дебош, натравил своих членов семьи и последние набрасывались на активистов сельсовета, имея цель побить и разогнать торги. Называли всякими нецензурными словами актив. В силу созданного дебоша пришлось успокаивать публику, ибо Гунько некоторую часть присутствующих склонил на свою сторону”. Сам Сергій Гунько не тільки лаяв на всі боки радянську владу, називаючи її „чортовою властю й по матєрщині”, а й декілька разів ударив бригадира активістів. Члени родини сміливо накинулися з бійкою на голову сільради, і тільки втеча врятувала його. Гунько з люттю погрожував місцевому активу: „Підождіть, хлопці, воно ще вернеться наше – будете ви плакати” [60, 3зв.,4зв.,7зв.,9зв.,11]          

Півтора місяця С.Гунько був під арештом ДПУ, але справа була закрита через його похилий вік [60, 1,14]. На „стройках комунізму” потрібні були молоді й сильні чоловіки, а не старі діди.

Саме такі, як 34-річний Дзюба Давид Іванович з х.Михайлівка Шейківської сільради, який за опір владі в травні 1931 р. був засланий на Північ на 3 роки. Він та його батько, Дзюба Іван Семенович, були теж дуже авторитетними на хуторі як гарні та трудолюбиві хлібороби. Весною 1929 р. „за вперту нездачу хліба” все їхнє майно було розпродане, бо „имеющееся имущество периодически разбазаривал. Часть имущества за невыполнение налога было продано, а оставшийся дом, сарай, корова, пара лошадей в порядке раскулачивания было изъято”. В листопаді 1930 р. батько й син агітували селян не здавати хліб, а ховати в землю. Говорили, що не тільки у куркулів, а й у бідняків забирають хліб примусово. Коли восени 1930 р. в Івана Дзюби забирали захований хліб, говорив: „Ну хай, прийде і на вас кінець, останніми сорочками будете розплачуватися”. Активістів села Давид Дзюба називав не інакше, як бандитами і раклами, погрожуючи останнім: „Скоро повернеться влада Денікіна, попаде вам усім, а комуністам і комсомольцям особливо” [62, 6зв.,9,11].

У січні 1931 р. Д.Дзюба збирав на вулиці групи селян і вів агітацію проти колективізації: „Радянська влада заганяє людей в комуни, а потім пришлють пана і будуть селян батогами репіжити”. Сміявся з членів колгоспу: „Ось записалися в колектив, а все одно ходите голі й босі. Не дають вам ніякого й товару з лавки. Тільки морочать людей”. ДПУ в звинуваченні зазначає: „Благодаря таковой к.-р.[2] деятельности кулачества х.Михайловки, крестьяне в колхоз вступали слабо”. Як відзначають місцеві активісти, батько й син Дзюби чекають війни й завжди погрожують активістам війною, і що вони будуть тоді з ними розправлятися. Коли обох заарештували і доставили у сільраду, то вони говорили: „Щастя ваше буде, коли розпочнеться війна, а нас не буде в Шейківці” [62, 3зв.,5зв.,6зв.,8зв.,11].

Колесников Онуфрій Тарасович (54 роки) з х.Жолобок Борівської сільради (поруч з х.Андріївка) і Скрипник Іван Леонтійович (47 років) з х.Андріївка теж у 1931 р. були вислані на Північ на три роки за опір радянській владі [58, 24].

О.Колесникова весною 1930 р. комісією з округу було розкуркулено. В липні 1930 р. це рішення було відмінене як незаконне. Борівська сільрада зазначає в своїй характеристиці на нього: „Під час його возстановлення після розкуркулення зразу було помітно, що підняв свою куркульську голову, наступаючи на бідноту та колгосп, требуючи возстановлення  його прежнєго куркульського господарства”. Восени ц.р. частину майна розпродано за невиконання хлібопоставки; на О.Колесникова був накладений план 150 пудів, а він виконав тільки 102 пуди. У лютому 1931 р. розпродано все інше майно і родину виселено з хати. У дворі розмістилася артіль „Червоний Жолобок” [58, 3зв.,4-4зв.,7зв.].

Усіх цих репресій він зазнав передусім за те, що не корився владі та виступав проти неї. Спеціально, щоб зламати його опір, на квартиру Колесникова (ще до виселення з хати) перейшов жити районний уповноважений Бритченко Юхим Єрофійович (28 років, розлучений, з бідняків Дерезнянського району), що тільки числився при школі колгоспу „Зелений гай” Шейківської сільради, а займався переважно розкуркуленнями, хлібозаготівлями та колективізацією в навколишніх хуторах. Вселився він самовільно, зайнявши цілу кімнату (в хаті на дві половини) – світлицю, викинув з неї ікони, а замість них скрізь порозвішував портрети Леніна та інших комуністичних вождів. Через це між господарем хати і квартирантом виникла суперечка, і, як стверджує Бритченко, „Неоднократно Колесников мне предлагал убрать портрет Ленина из квартиры, но когда я ему доказывал, что это не верно, то он меня хотел побить”. Коли уповноваженого не було дома, то Онуфрій викинув ненависних йому „вождів” геть із своєї хати. Так прожив Бритченко непроханим гостем цілий рік, ще й скаржився в ДПУ, що Колесников об’явив йому бойкот, „не давал кушать и заказывал крестьянам, чтоб никто не продавал продуктов” [58, 8зв.,9,11зв.].

На загальних зборах артілі „Червоний Жолобок” у січні 1930 р., коли приймали статут артілі та змушували записуватися в неї хуторян, О.Колесников відкрито виступив і доказував колгосникам, що „ви наділи на себе ярмо”, а для бідняка й середняка СОЗ – це таке ж покріпачення, як і за старого часу. Через його агітацію не тільки селяни-одноосібники відмовилися писатися в колгосп, а й „в результате его преступной работы члены артели весной 1930 года разбежались, землю сеяли индивидуальным порядком”. О.Колесников збирав групи селян і розповідав, що в селах неподалік Ізюма селяни представників влади, які проводять колективізацію, дрючками проганяють із своїх сіл. Цим самим він схиляв селян до більш активних дій проти влади [58, 8зв.,10зв.,11зв.].

Шаповалов Тимоха Гнатович (37 р.) з х.В.Лиман Шейківської сільради, бідняк, голова артілі, член КП(б)У, про Івана Скрипника свідчив таке: „Відношення його до міроприємств, ріжних кампаній було дуже кепське. А саме, не виконував ніяких плянів і заборгованості”. 20 березня 1931 р. у Скрипника знайшли захованими 100 пудів зерна та борошна, швейну машинку та інше добро. Говорив: „Беруть, беруть хліб. З нас шкуру здирає радвлада, а сама все його за кордон гоне, щоб відкупитися від війни. Та війна буде, і радвлада повинна скоро загинути”. Про сільський актив та правління артілі прямо казав: „Босота, ледарі зібралися. Хіба вони вміють хазяйнувати? Вони ні чорта не розуміють, а їх понаставили управляти” [58, 13,15зв.,20зв.,21зв.].

Активіст, бідняк, член артілі „Зелений Гай” Полиця Леонтій Платонович про Скрипника І.: „Я вже два роки, як перебуваю в артілі, а наші хуторяни в артіль не йдуть, так як їх загітував Скрипник, що в колгосп іти не треба, бо там не люди, а чорти роблять. Так він мені особисто говорив зимою 1929 року: „Чого тебе чорт поніс у цю артіль? Чортів дурак, там одні чорти роблять” [58, 15зв.-16].

І.Скрипник скрізь відверто говорив: „Колективізація – це єрунда, це справжня панщина. Я ніколи не піду в колектив. Мій двір буде завжди власним, і небо над двором моє. А також я нікому не бажаю бути панським” [58, 21зв.].

Активіст Л.Полиця, виправдовуючись перед ДПУ, змушений визнати, що І.Скрипник „в селі користувався і користується серед селян нашого хутора величезною повагою. На селі жодні справи не проходять без його на те поради і дозволу. Через нього у нас і в колектив селяни не йдуть, так як він завжди розповідає, що воно так не буде, колективи пропадуть разом з радянською владою в найближчий час” [58, 17зв.].

Інші активісти з х.Андріївки підтвердили ДПУ авторитет І.Скрипника: „Взагалі він мав величезний вплив на селянство нашого хутора, яке до його арешту не хотіло вступати в колгоспи, але тепер уже всі в колгоспі” [58, 21зв.,22зв.].

Промовистий підсумок стосовно Колесникова Онуфрія та Скрипника Івана підвів один з активістів: „Характерно те, що після арешту цих двох куркулів два хутори, в яких вони жили і займалися там агітацією, вже сколективізовані, а тому я вважаю, що Скрипник і Колесник вороги радвлади та її заходів” [58, 20зв.].

Зарченко Автоном Пилипович – 60-річний середняк з Підлиману, який мав 12 душ дітей – узагалі не визнавав грабіжницьку владу та будь-які її заходи. Ще в 1920 р. він переселився з Підлиману неподалік в урочище Степ, де заснував відруб, який пізніше перетворився в невеличкий хутірець, бо сюди переселилися й інші підлиманці. Користувався серед мешканців х.Степ беззастережним авторитетом і повагою, і тому став ненависним радянській владі. Активіст Сосновик Нестор Трохимович проти нього свідчив: „Радянську владу він став ненавидіти і не визнавати, а також проводити проти неї контрреволюційну агітацію після того, як з 1928 р. його стали прижимати податками. Тому він майже систематично збирав своїх хуторян й агітував проти колективізації, кажучи: „Колективізація – це нам не потрібно, це дурачество, це нам не підходяще діло. Сміються над народом. Вона потрібна тільки ледарям і дуракам, дураки її й будують. Хіба можна в гурті жити? Зганяти людей до купи насильно – це неправильно. Нам не треба, щоб якась сволота розпоряджалася нашими трудами і нами керувала. Я ніколи не вступлю в артіль і лихому чоловікові цього добра не побажаю”... Я вважаю його людиною дуже небезпечною для міроприємств радвлади. Він так загітував своїх хуторян проти колективізації, що вони до сих пір не сколективізовані”. Інший запеклий підлиманський активіст Матвієнко Тихон Миколайович теж свідчив: „Вважаю Зарченка ворогом радянської влади, і нема ніякої надії на його виправлення” [71, 2,5,8,9зв.].

Восени 1930 р. на господарство А.Зарченка сільрадою був накладений непосильний хлібозаготівельний план, який він не зміг виконати. Бригада знайшла в нього закопану пшеницю, конфіскувала її, й за це значну частину господарства розпродали. В 1931 р. на практично розорене господарство був накладений ще більш нереальний план у 450 пудів. За його невиконання залишки господарства, хата й двір були остаточно розпродані. Зарченко змушений був поневірятися й переховуватися в сусідніх хуторах. Це потрактувалося як контрреволюція, і його розшукувала борівська міліція. Нарешті знайшли в х.Верхня Борова Шейківської сільради, заарештували й відправили в Ізюмський БУПР [71, 7зв.,10,11].

Місцеві активісти скаржилися в ДПУ на Зарченка. Підлиманський бідняк Шаульський Єрофій, член хлібозаготівельної бригади, який активно брав участь в обшуках та розпродажах майна своїх земляків, розповідав ДПУ, що в хату, де стояла їхня хлібозаготівельна бригада, увечері увірвався Зарченко й став кричати: „Коли ви наберетеся?!”, то ми йому отвічали, що не ми беремо, а Державі лишки треба. То він отвітив, то ви бандіти і Державою керують тоже бандіти. Підождіть, ось прийде время, то ми вас видушимо все рівно. Ми хотіли арестувати, то він утік. Зі мною був Матвієнко Тихін і Безкровний Василь” [71, 6-6зв.].

Активісту-колгоспнику Матвієнкові Тихону (23 роки) Зарченко теж погрожував розправою, а потім „взяв мене за петельки і з ненавистю казав: „Я вас, туди вашу мать, пороздирав би!”. Погрожував він й іншим активістам: „Біда, що влада, а так я б вам показав ці колективи. Цього часу я все рівно дождусь, і тоді поквитаємося!”. Про владу завжди серед хуторян говорив: „Радянська влада ні к чорту не годиться. Хіба це влада – це бандити, так ніде не роблять, як у нас оббирають людей. Забрали владу в свої руки босяки і ледацюги, і тепер нами як хочуть, так і розпоряджаються, але ця влада зі своїми грабіжницькими порядками довго не утримається” [71, 7-7зв.,9зв.,11].

Зарченко був статечним господарем і, хоча немилосердно лаяв активістів, спочатку пробував і їх переконати в неправоті. Зустрівши колгоспного активіста Нестора Сосновика, щиро поспівчував тому: „Ти ось в артілі живеш і, мабуть, мало там гарного бачиш? Зовсім, брате, тебе не пізнаєш. Так тебе артіль розгодувала, що на пиці одна кожа й залишилась, так ти схуд”. Сосновик же доніс про це ДПУ, як і про те, що Зарченко переховував власне зерно в степу та пророче говорив своїм хуторянам: „Придумала оце радвлада хлібом з людей драти шкуру. Беруть, беруть його з нас незліченну кількість, залишають голодними, а самі його гноять, у море викидають і за кордон відправляють – тільки переводять. Радянська влада хоче нас зовсім обідрати і змусити голодувати” [71, 10зв.,11].

Калінін Макар Федорович (59 р.) з х.Нужнівка Підлиманської сільради теж був шанованою й авторитетною людиною, бо, за словами місцевих активістів, „своєю агітацією мав досить великий вплив на селян нашого села, які йому вірили і не вступали в колективи” [71, 12].

Калінін у 1930 р. збирав селян Нужнівки і розповідав: „Колективізація – це панщина, це повернення кріпосного права, куди хочуть, туди і гонять. Це пани під маркою радвлади взяли народ у свої руки. Скоро вже радвлада буде колективістам класти печаті, щоб не розбігалися з панщини. Понаставляли управляти економіями ледарів, що не хочуть працювати і не вміють керувати. З такою босотою, що тепер управляє народом, ніякого толку чекати не можна. Вони й лізуть в сільраду, щоб тільки не робити” [71, 11зв.,14зв.].

Про хлібозаготівлі відгукувався з неприязню: „Нас дурять! Вимітають хліб і відправляють за кордон. Хай уже прямо б сказали, що нашим хлібом запорошують очі заграничним державам, щоб не було війни. Та цим все одно не умилостять, війна обов’язково буде. І все розраховуються з боргами, а також купляють за золото трактори, яким день поорють, і він спортився. Такі їм їх і дають, їм нічого гарного з-за границі ніколи не дадуть. А з нас хліб одно беруть. Хіба хвате нашого хліба? Ми ніколи не настачим його радвладі. Так без кінця будуть брати, а нас залишать голодними” [71, 12,14зв.,16].

Молодий сільський активіст з Нужнівки Кривошеєв Тихон Трохимович скаржився на Калініна, що той особисто йому говорив: „Коли прийдете до мене хліб брати, я вас тоді, усіх активістів і уповноважених від району, поріжу”. Ще Т.Кривошеєв додавав, що Калінін вповні це може зробити, бо в хлібозаготівлі 1927-1928 рр. його дуже побив через те, що виказав, де він ховав хліб [71, 11зв.].

Навіть бідняки хутора осміліли. Наприклад, брати Федорченки, Іван і Василь, у жовтні 1930 р. біля кооперативної лавки на всі боки лаяли владу, яка з народу скоро останню шкуру здере, позабирала хліб і м’ясо та проміняла Америці на якісь дурниці. Особливо дошкульно вони крили присутнього тут представника Борівського райвиконкому Гизерберта, який з переляку втік і десь заховався. Весь хутір довго сміявся з цієї пригоди [71, 9зв.,16].

Стосовно контрактації Калінін говорив: „Радвлада грабує людей. Хоч контрактуй, хоч не контрактуй – одинаково барбоси заберуть, так краще не контрактувати”. Так він і робив. За це в 1929 р. його господарство було обкладене підвищеним податком у так званому „експертному порядку”, його позбавили виборчих прав, у 1930 р. за невиконання хлібозаготівлі в 200 пудів все майно і двір були повністю розпродані, а його заарештувало ДПУ [71, 13зв.,16].

Радянську владу Калінін не сприйняв з самого початку, бо, як й інші статечні господарі Борівщини, був активним прихильником гетьмана Скоропадського, перебував у Союзі хліборобів-власників, мав тісний зв’язок з гайдамаками. Його зять Микола Жук добровільно вступив у загін гайдамаків і боровся проти комуністів, а потім відступив з ними за кордон. Тож Калінін часто погрожував сільрадівцям: „Радянська влада – це не влада, а єрунда, якась грабиловка, вона скоро перевернеться. Капіталісти скоро повернуться. За кордоном наші люди не сплять, готуються до війни, щоб повалити радвладу. Ось мій зять пише листи із закордону і обіцяє скоро бути дома. Тоді доведеться з ким треба розправитися. Радянська влада робить одні тільки неприємності, й гарного чекати від неї нічого” [71, 12,13зв.,14,14зв.,17].

Колесников Григорій Тимофійович (1888 р.н.), бідняк з х.Киптилівка Підлиманської сільради, активно боровся з радянською владою з перших же днів її встановлення на Борівщині й аж до 15 листопада 1937 року, коли був засуджений Особливою Трійкою УНКВС по Харківській області до 10 років концтаборів [78, 34-35].

Він пройшов Першу світову війну, був поранений, інвалід 1-го розряду. Працював лісником, тож по-вуличному його звали Духобор. Податків не платив через крайню бідність. Це надзвичайно вольова, рішуча й мужня людина. Шість разів заарештовувався ДПУ, двічі на нього заводилися кримінальні справи за антирадянську діяльність, неодноразово позбавлявся виборчих прав, але довгий час ДПУ та НКВС ніяк не вдавалося зібрати достатньо компрометуючих фактів, бо населення його підтримувало й не давало відповідних свідчень, за винятком декількох активістів [59, 2зв.; 78, 33].

Із звинувачення НКВС: „Колесников совместно со своим отцом и двумя братьями, начиная с 1918 года и до 1921 года включительно, принимает активное участие в различных бандитских формированиях политического характера. ...систематически занимается бандитизмом с убийствами представителей советской власти и терроризирует окрестное население. Будучи враждебно настроен против советской власти, Колесников со своими единомышленниками останавливает обозы, транспортирующие хлеб для Красной армии, и вынуждает их возвращаться, чем дезорганизует дело прод.снабжения Красной армии” [78, 34].

Дійсно, Колесников перебував у 1918-1921 рр. у діючих на півдні Харківщини великих повстанських загонах Колінька і Данченка, які нещадно боролися з органами радянської влади і немилосердно знищували або розганяли їхніх активістів. Ще раніше, за Гетьманщини, перебував у місцевих гайдамаках. Два його брати загинули в боротьбі проти комуністів. Під керівництвом Г.Колесникова в 1920 р. був ліквідований ненависний місцевому населенню продкомісар Євдокімов, який був Куп’янським повітовим уповноваженим з продрозкладки на Борівщині та із своїм продзагоном червоноармійців-росіян безжально грабував місцеве населення, чим спричинив масові голодні смерті селян. На продзагонівців Євдокімова зробили засідку в х.Підлиман у дворі Кирпича Андрія, багатьох постріляли, а ненависного комісара зарубали шашкою [78, 2,9,15,17,26].

У 1920 р. загін Г.Колесникова в районі х.Чернещина в бою знищив групу міліціонерів, які займалися вилученням продовольства в тутешніх селян. Загін Г.Колесникова контролював дороги й не давав можливості безборонно вивозити хліб у Росію. Постійно здійснював напади на валки і їх або повертав назад у села, коли це були селяни, або ж громив, коли їх охороняли червоноармійці. Уповноваженому комбіду[3] по доставці продовольства частинам Червоної армії Синицькому вони неодноразово погрожували розстрілом, якщо він не припинить вивозити з сіл хліб. Ще один активіст, Кирпич Кирило Федорович, скаржився НКВС: „Мені довелося бути возчиком в обозі продрозверстки, і Колесник з іншими бандитами зупиняв наш обоз, говорячи: „Куди ви везете? Повертайте назад, а то ми вас постріляємо” [78, 2-2зв.,6зв.].

У 1930-1931 рр. під час відрізки землі в селян-одноосібників Підлиманською сільрадою для новоствореного колгоспу „13-річчя Жовтня” Колесников разом з іншими селянами підняв масову „волинку” (повстання), намагаючись перешкодити передачі землі колгоспу. Вони не допускали колгоспників косити сіно на селянській землі. Протистояння настільки загострилося, що дійшло до масової бійки, в якій ледь не вбили заступника голови сільради Гунька Дениса та вщент розгромили сільраду. Мірщика землі Синицького Марка прогнали й погрожували побити, коли ще раз спробує відбирати селянську землю. Тільки масові арешти міліцією найбільш активних селян утихомирили конфлікт. Багато з них пробули тоді в ув’язненні більше місяця. Ще Колесников збирав серед селян гроші та безуспішно їздив у район та округ з клопотанням про відміну рішення сільради про організацію колгоспу [78, 2зв.,9зв.,18,21].

Недарма голова колгоспу „13-річчя Жовтня” (х.Нужнівка) Білик Михайло Петрович повідомляв НКВС: „Колесников является очень опасным человеком, так как он затаил злобу против соввласти. Еще в 1930-32 годах он говорил активистам: „Подождите, придет время, мы вас будем высылать”. В настоящее время Колесников нигде не работает, в колхоз вступать не хочет. ...Когда в нашем селе начали создаваться колхозы, Колесников совместно с другими враждебно настроенными лицами провел соответсвующую работу, в результате чего возникла „волынка” настолько серьезная, что дело дошло до драки. Колесников старается доказать отсталой части колхозников, что они скоро превратятся в „панских”. Колесников говорит: „Все те, кто поза колхозом – будут жить, а те, кто в колхозе, будут панскими, так как колхозы  - это панщина”. ...он систематически отказывается платить гособязательства, а также подговаривает других не платить: „Хлеб продавать необязательно, план выполнили и хватит. Ведь этот хлеб идет за границу, а колхозники будут голодать” [78, 9зв.-10зв.].

Купуючи хліб у магазині, Колесников говорив, що радянська влада бере в колгоспах хліб по 5 крб. за центнер, а людям продає по 90 копійок за кілограм – цим самим влада займається прямою спекуляцією. Будучи віруючою людиною, називав колгоспників, які працюють у неділю, „антихристами” й говорив їм: „Дивіться, ви скоро будете з рогами”. Попереджав колгоспників, щоб не здавали весь хліб державі, бо будуть голодувати. Як відзначає НКВС, „Проводимая Колесником агитация против продажи хлеба государству имела некоторое влияние на часть колхозников, в результате чего создались затруднения. ...на собраниях, проводимых по этому вопросу, а именно: ощущалось сопротивление со стороны наиболее отсталой части колхозников”. В 1934 р. Г.Колесников разом з іншими селянами зірвав хлібозаготівлі в Підлимані, за що був заарештований Ізюмським ДПУ [78, 3-3зв.,7,15зв.]

Короткий Дмитро Акимович (50 р.), родом з Калинової, жив на х.Марсівка Білянської сільради. Закликав усіх селян підтримати повстання в с.Біла: „Це вони гарно зробили, так треба зробити  і всім, і тоді, може, ми знову станемо жити, як жили раніше”. Біля сільради виступав: „Краще піду в банду, ніж зараз хазяйнувати. Радвлада дуже захищає бандитів, тому й скрізь і посадила бандитів. Все одно кінець повинен наступити. Подивимось, що вони скажуть, коли дядьки перестануть їх возити на своїх шиях”. За такі свої слова він отримав три роки північного заслання [85, 10,11].

ê Антирадянські села та хутори або, як їх ще називають тогочасні документи, – „куркульські” – чинили відчайдушний спротив практично всім заходам влади. Цей опір був переважно пасивним, але чим далі, тим більше він набирав активних, організованих форм.

Борівщина в Ізюмському окрузі якраз і відзначалася тим, що переважна більшість її населених пунктів була окружною комуністичною владою віднесена до розряду ворожих, „куркульських”. Місцеве населення в таких селах практично не йшло на співпрацю з антинародною владою, тож активісти тут були здебільшого чужими, присланими. Що цікаво, комуністам не вдалося розколоти й протиставити селянство цих сіл за майновим станом, тож воно виступало проти радянської влади одним фронтом, що дуже непокоїло місцеву владу.

Весь Борівський район завжди пас задніх в Ізюмському окрузі щодо виконання всіх заходів радянської влади, як то: хлібозаготівлі, підписка на позики, вибори, колективізація, боротьба з релігією тощо. Тут була найбільша плинність керівних кадрів, щодо населення застосовувались найбільш жорстокі репресії.

Хутір Ровчаків[4] Дружелюбівської сільради населяли працьовиті, а тому й здебільшого заможні селяни. Більшість із них були в 1931 р. розкуркулені, їх майно й хати розпродані. Розкуркулили та розпродали господарства братів Дерев’янків – Трифона, Марка і Явтуха, їхнього батька Филимона, Зайцевої Марії Іванівни, Зайцева Гната, Зайцева Сергія, Котлярова Бориса, колгоспників Сидоренка Тимофія, Дерев’янка Олександра. Вони та інші організували групу, яка вела антирадянську агітацію і планувала весною 1932 р. організувати повстання в Дружелюбівці та навколишніх хуторах. ДПУ відзначає: „Между населением они распространяли слухи о предстоящей войне с Японией и о развале колхозов. В общем своими провокационными слухами и агитациями о неустойчивости Соввласти означенная шайка терроризировала население хутора, и население настолько запуганное, что боится проявлять свою активность” [70, 2зв.]

Село Калинове та х.Ясинувате відомі тим, що тут населення в 1930 р. „с большим нежеланием вывозит хлеб и всеми силами опирается не вывозить. По отношению займа получается та же картина. ...в колхоз не хотят идти и хлеба не хотят вывозить” [105, 5].

Весною 1930 р. усіх селян насильно записали в артіль „Червона зоря”, яка, не проіснувавши й декількох місяців, повністю розвалилася, бо за кілька днів з неї вийшли всі, навіть найбідніші. Цапами-відбувайлами (себто винними у всьому) районні уповноважені визнали двох „куркулів” – Гунька Павла Яковича та Полуянова Данила Пилиповича, яких вони розкуркулили і розпродали ще в 1929 р. та які з сім’ями мешкали у знайомих на квартирі (перший у Гунько Федори, другий – у Гонтаря Тихона Митрофановича) [105, 4-6зв.].

Гунько й Полуянов нібито споювали горілкою членів колгоспу[5], ходили з ними п’яними по вулиці й вели антирадянську агітацію, що в колгоспі не будуть давати хліба й усі будуть голодувати, „дабы остальные видели и выходили из колхоза”. За словами активістів, „В селі Калинове за останній час видатними антирадянськими елементами є два куркулі – Гунько і Полуянов”, саме завдяки „їхній розкладницькій роботі артіль остаточно розпалася”, до того ж  вони „підривною роботою” всіх налаштували так антирадянськи, що активістів ніхто й слухати не хоче. Навіть бідняки впевнені, що „в колгоспі буде скверне життя” [105, 6зв.,8,9,10].

ДПУ обох 55-річних селян негайно заарештувало, завело кримінальну справу за те, що зірвали організацію артілі „Червона Зірка”, але при медогляді з’ясувалося, що вони тяжкохворі: в Гунька міокардит, а в Полуянова правобічна грижа й „фізична праця понижена на 90%”. Зрозуміло, що ГУЛАГу хворі не потрібні, тож Особлива Нарада при Колегії ДПУ засудила одного Гунька[6] – „выслать в Северный Край сроком на три года” [105, 13.19,20,33].

Хутори Нова Олександрія, Новий Пришиб, Нова Лозова Богуславської сільради Сеньківського району Куп’янського округу, як зазначає в 1929 р. у своїй постанові Куп’янське ДПУ: „С начала продовольственных затруднений 1927-1928 гг. обратили на себя внимание, как населенные пункты, которые враждебно относятся к мероприятиям Соввласти по хлебозаготовке, самообложению и т.п. кампаниям” [99,186].

Районний уповноважений по Богуславській сільраді Чухіль Олесь Петрович прямо заявив ДПУ, „Мій висновок, що три земельні громади – Н.Лозова, Н.Пришиб та Н.Олександрія – мають контрреволюційну організацію, яка ставить собі за мету чинити шкоду держмайну, зривати плани по переведенню кампаній, тероризувати бідноту, щоб вона не йшла до колоб’єднань, а також це є готовий загін – банда, яка може кожну хвилину розпочати диверсійну роботу” [99, 111].

Саме Чухіль Олександр (Олесь) Петрович був найзапеклішим і найжорстокішим провідником радянської влади на території Богуславської сільради в 1927-1931 рр., його страшенно ненавиділо все місцеве населення. Це був молодий комуністичний фанатик, засліплений ідеєю негайної побудови „нового суспільства”. Заради цього він ні перед чим не зупинявся.

Надісланий він був з Куп’янська завідуючим Богуславською школою, але не скільки вчив дітей, стільки займався „міроприємствами Радвлади на селі”, бо й призначався партією саме з цією метою. Сам О.Чухіль родом з Верхнього Бурлука, 1901 р.н., тобто мав 28 років, агроном, член КП(б)У. Про свої стосунки з місцевим населенням він розповідає: „15 вересня 1927 р. я був призначений на посаду заврадшколою х.Богуславки. Перше враження було таке: по всіх установах і в сільраді сиділа куркульня та їх прибічники. Я почав вести уперту боротьбу за совєтизацію сільради. Перша моя сутичка була з куркулем Пойманом Петром, який, ідучи зі мною до крамниці, сказав так: „Ми повинні жити в згоді й не сваритись, то вам буде добре”. ...Я певен, що й на сьогоднішній день в Богуславці існує куркульська організація, яка займається контрреволюцією. ...Склад сільради на час мого приїзду був антирадянський, й через це було дуже важко працювати. ...Мене бойкотували продуктами, а 13 грудня 1929 р. до мене був кинутий камінь з метою убивства. ...Учень Наріжний Григорій одного разу на великій перерві в присутності 150 учнів сказав так: „Ось летять англійці аеропланами й будуть давити газами, хто в комнезамах та СОЗах, а комуністів вішати на телефонних стовпах. І вас, Олесь Петрович, теж повісять”. ...Під час переведення бесід про колективізацію біднота завжди їх бойкотує” [99, 107-108,109зв.,110,111].

Про великі труднощі в роботі свідчив і голова Богуславської сільради Єрмолаєв Гаврило Миколайович[7] (34 років, родом з х.Ст.Олександрія): „Будучи головою Богуславської сільради з 1924 року, замічав, що в хут.Ново-Олександрії, населення якого заможне, завжди робили перешкоду в роботі сільради по всіх кампаніях, особливо в хлібозаготівлі. Коли проводили самообкладання в 1929 р., то середняцькі господарства під впливом куркулів... зірвали загальні збори. ...У ході хлібозаготівлі ц.р. у х.Н.-Олександрія не було можливості довести контрольну суму до двору ...і завжди по всіх кампаніях зазначені громадяни гальмували в роботі сільради” [99, 101-101зв.].

Місцевий активіст-бідняк Тесля Іон Євменович скаржився ДПУ: „В нашому хуторі Нова Олександрія 22 двори, з них 5 дворів позбавлені права голоса, але вони як лишенці мають на наш хутір велетенський вплив. У нас немає ніяких організацій радянського спрямування, нема членів кооперації – і взагалі в нас на хуторі немає радянської влади. Якщо й існує уповноважений від сільради по нашому хутору, то це просто для формальності, так як через куркулів він не має ніякого впливу. Характерно, що коли приходе уповноважений з сільради з цифрою суми грошей чи пудів зернохліба, то ми розподіляємо це діб по декілька, й закінчиться в нас розкладення тільки тоді, коли буде обкладена й біднота. ...Наш хутір у більшості своїй складається з куркулів. З 22 дворів у нас шість дворів бідняцько-середняцьких, і нас до такої міри зажимають, що робиться страшно. Я ось кажу, а сам прохаю вас не казати їм, бо вони повбивають або погоримо ми зі всім сімейством. ...Він іде, гад, і при зустрічі відвертається від мене. ...А я страшно бідний, у мене одне теля і більш нічого. ...До сьогоднішнього дня в мене все пропадає, хоч нічого не держи в господарстві” [99, 27,28,79,80зв.-81].

Його брат Максим Тесля, активіст, теж приречено скаржиться: „Хіба можна проти них піти, коли вони тебе спалять. Ось у Борівському районі спалили хату голові земвідділу та ін. Так тільки й видно пожежі. Все палять і палять. Ось так буде й нам” [99, 40].

Ще один запеклий радянський активіст, наймит-бідняк Галкін Федір Іванович, 30 років, підтверджує сказане: „В нашому хуторі Олександрія немає жодного члена кооперації, немає жодного члена КНС, і маса налаштована, щоб як можна швидше перемінилась власть. Проти хлібозаготівлі настроєні, ведуть відповідну агітацію: „Не давати державі хліб, продавати його на базарі і дорожче, і вигідніше, а в кооперації товару немає, хліб безцінок, селянська праця не цінується. Скоріше б війна, і ми повстали б проти комуністів”. Або комісія по хлібозаготівлі заходить у двір, а вони тікають, щоб не бачити, а потім кажуть: „Хай беруть без нас. Ми будемо знати, що влада грабує”. Податки й інші обкладення не платять без репресій. Вічно їх описують. В останній час вони почали розпродувати майно без відома місцевої влади...” [99, 6зв.].

ДПУ вело власне ретельне вивчення ситуації в Богуславській сільраді в 1929 р. і, як висновок, вважало, що „на общих сельских собраниях, где ставились на обсуждение те или иные политические вопросы представителями Соввласти, были выступления, направленные для срыва этих кампаний, причем эти выступления носили характер заранее сговоренной формы под общим лозунгом. …Распространяли разные провокационные слухи, что, мол, Советской власти хлеба давать не нужно, ибо она откупается хлебом от китайцев, что китайцы уже забрали всю Сибирь, а как только они всю Сибирь заберут, то петлюровцы Украину заберут в три дня, вот тогда нам, крестьянам, хорошая жизнь начнется. …По части агитации соввласти за создание СОЗов они выдвигали контрлозунг такого содержания: „Добивай до последнего, а в СОЗ не иди – это Советская власть для нас, крестьян, панщину создает”. ...Кроме того, они оказали активное сопротивление, которое отмечено в августе месяце с.г., когда они организованным путем на собрании демонстративно отказались от получения облигаций займа индустриализации и призывали следовать их примеру всех односельчан” [99, 186].

Щоб стало зрозумілим, чому три невеликих хутори Богуславської сільради так уперто не сприймали радянської влади і чинили їй відчайдушний спротив, слід стисло розглянути їх історію.

Хутори Нова Олександрія[8], Новий Пришиб[9] і Нова Лозова[10] були засновані напередодні революції 1917 р. селянами-переселенцями з Катеринославської губернії та місцевими селянами з Піщанської й Борівської волостей, які, заробивши грошей на сезонних с/г роботах у Таврії, купили землю через Державний Селянський банк у місцевих поміщиків (Бедряги Івана Миколайовича, Жихвіра, Кочина). Офіційну назву ці новозасновані поселення отримали від назв хуторів, які лежали поруч (Олександрія, Пришиб, Лозова), з додаванням слова „Нова”, а останні після цього додали в назві слово „Стара”.

Ново-Олександрійська земгромада була заснована в 1913 р. на поміщицькій землі Бедряги, яку купили в 1912 р. 7 родин: Гармаш[11] – 200 дес., Олійник – 100 дес., Тесля – 100 дес., Дзюба – 100 дес., Кучер[12] – 180 дес., Голоха[13] – 85 дес., Шевченко – 60 дес. Крім орної, вони придбали й 48 дес. оскільських лук. Це були великі родини, що складалися з декількох сімей з дітьми. Тож з часом вони почали виділятися в окремі самостійні господарства. Займалися винятково хліборобством, мали багато робочої худоби, у жнива використовували найману працю. Частину своєї землі здавали тутешньому населенню в аренду від 5 до 20 крб. за десятину в рік [99, 102].

У громадянську війну при переході різних військ мешканці хутора ставилися до них вороже, особливо до Червоної армії, „крім білих військ, яких вони завжди рахували своїми помічниками”. Активно підтримували владу гетьмана Скоропадського. Кучер Самсон свідчив, що весною 1918 р. за Гетьманщини повітовий Куп’янського повіту Соболь[14] „викликав нас, міцних хліборобів, і закликав братися за зброю й іти проти нашестя більшовиків”. У 1918 р. комуністами частину землі в хуторян Нової Олександрії було відібрано й передано мешканцям сусідньої Старої Олександрії, тож коли з’явилися денікінські війська, Кучер Михайло й Дзюба Охтис вимагали з них заплатити арендну плату 20 крб. за десятину, інакше погрожували забрати врожай. Між цими хуторами існувала ворожнеча здавна, особливо частими були суперечки за оскільські луки і сінокоси [99, 19,102].

Господарства подрібнювалися, і в 1929 р. на хуторі налічувалось уже 22 господарства. Майже всі мешканці хутора були між собою родичами. До 1929 р. всі жили заможно, за винятком трьох бідняцько-середняцьких господарств. Один з мешканців хутора, Петренко Дмитро Омелянович, який переїхав сюди в 1922 р. з Омської губернії, а сам родом з сусіднього х.Михайлівка, свідчив: „Наш хутор в більшості своїй складається з колишніх землевласників і майже поголовно зв’язані між собою родством. Бідноти і середняків дуже мало. У нас є відома група людей, які всім керують і їхнє слово на загальних зборах є закон” [99, 85зв.,102,].

Дзюба Охтис Іванович мав кінно-приводну молотарку та маслобойню. Гармаш Семен Григорович, Дзюба Федір Іванович, Кучер Михайло Самсонович тримали на хуторі  цегельню. Сім господарств утворили машинний гурток, який купив у складчину парову молотарку. Планували в себе на хуторі створити колгосп із заможних селян, але влада не дозволила. Усі державні податки жителі хутора до 1928 р. платили справно. Зі зміною ж системи обкладання, коли практично всі податки мусили платити тільки заможні селяни, до того ж вони різко для них зростали, „були дуже невдоволені таким законом і намагались перевести самообкладання на двір або на десятину, а не з валового прибутку господарства” [99, 15зв.,102].

З 1928 р. більшість мешканців хутора податків не сплачували, і в них їх стягували примусово через опис і розпродаж майна, як у Кучера Михайла, Дзюби Феоктиста, Голохи Івана, Гармашів Михайла й Семена та інших. Те ж саме з хлібозаготівлями у 1929 р., коли за невиконання явно нереальних планів були повністю дорозпродані вищезазначені та інші господарства [99, 102].

План хлібозаготівель у 1929 р. на 3500 пудів цей хутір, як і сусідні, виконав лише на 40%. На загальних зборах по прийнятті цієї цифри селяни кричали, що „план дуже великий, коли хочете хліба, то йдіть і беріть самі, а ми молотити не будемо – хай лучше згніє”. Справа в тому, що уповноважений Чухіль, щоб вигребти у селян Богуславської сільради все до зернини і не дати їм щось там приховати, придумав „заходи примусу шляхом здачі хліба з-під молотарки”. У х.Н.Лозова теж більшість селян відмовилася молотити. Алтанець Карпо з цього хутора відкрито заявив: „Хай краще рука відсохне!” [99, 13зв.,108зв.].

К.Алтанець селян переконував: „Дураки дають хліб радянській владі. Вона забирає хліб і відправляє жидам в Палестину. Не треба давати, гнати їх к такій матері. А незаможникам, мать їх туди, ...голови познімати, перевішати, вони дуже винні, видають своїх людей”. Недарма активіст Онопченко Андрій так характеризував К.Алтанця: „Налаштований проти влади, виступає зухвало, грубо, не боячись нікого, висловлює представникам влади свої недовдоволення” [99, 65зв.].

Кучер Михайло Самсонович (шестеро дітей) на допиті показав, що йому був доведений хлібозаготівельний план – десята частина всього плану хутора, тобто 350 пудів. До того ж за контрактаційним договором з Сеньківським с/г товариством він повинен вивезти ще туди 300 пудів зернохліба. Вивіз тільки 180 пудів у контрактацію. Як він заявив ДПУ: „Як контрактацію, так і хлібозаготівлю я не виконав просто тому, що у мене немає зерна”. Єдиний с/г податок йому належало сплатити в сумі 596 крб., заплатив 53 крб.: „Решту виплачувати через відсутність коштів не можу” [99, 20зв.].

Голова Богуславської сільради Гаврило Єрмолаєв стверджував, що Михайло і Самсон Кучери відмовлялися платити податки, тому в них був зроблений опис майна та передано їм же на зберігання. Коли ж прийшли забирати, частини майна вже не було. Його продали і пропили, „щоб не дісталося державі” [99, 8зв.].

Член комісії з хлібозаготівлі, 28-річний бідняк Козлов Іван Федорович розповідав: „Настільки Кучеру жаль того, що було раніше, що він часом робиться як божевільний. Як заявила мені його невістка, було таке, що він порозганяв усю сім’ю, побив об косарку посуд і саму косарку й ніде не знаходить собі місця” [99, 15зв.].

Коли у 1929 р. на Дзюбу Феоктиста Івановича (42 роки, 9 душ дітей) сільрада наклала 525 крб. сільгоспподатку, то, отримавши 17 серпня окладного листа, він негайно продав пару волів, щоб їх не забрали за несплату податку, якого й не збирався платити, заявивши: „Наклали стільки, що мені цей податок не виплатити, краще заздалегідь продати майно, все одно сукини сини заберуть. А якщо продам все, тоді хай беруть скільки їм завгодно”. Потім продав 5 овець і 3 свиней, видно, хотів ще щось продати, але приїхала комісія з сільради, яка стала вимагати негайно сплатити податок. Дзюба Охтис навідріз відмовився. Тут же з торгів у нього були продані кінь, двоє поросят і амбар. Голова сільради Єрмолаєв, знаючи, що в Дзюби після продажу волів є гроші, аби не описувати майно, сказав, щоб той заплатив податок. Дзюба відповів: „Краще описуйте, забирайте все, що бачите в моєму господарстві, щоб мені тільки з ним не морочитися, а податку добровольно платити не буду” [99, 41-41зв.].

Це ж саме повторилося у Ф.Дзюби з хлібозаготівельним планом у 400 пудів, бо в сільраді підрахували, що він мусить начебто намолотити 450 пудів. Тож вони вважали, що на його сім’ю в 11 чоловік 50 пудів зерна на рік уповні достатньо. Однак Охтис принципово заявив: „Цим чортам скільки не давай, все одно не  вистачить. Хоч 1000 пудів дай – так мало буде. Робити їх не було, а хліб насильно забирають. Хлібом нашим відкупляються від Китаю, щоб війною на них не пішли”. Весь хліб він не вивіз, тож усе зерно й навіть борошно були в нього описані та як у „злісного нездатчика хлібних лишків” конфісковані. Сам він був бойкотований сільрадою й вивішений на Чорну дошку [99, 34-34зв.,41-43зв.].

Саме так уповноважений по Богуславській сільраді Чухіль реалізовував на практиці установку своєї компартії „про рішучий наступ на куркуля” [99, 107зв.].

Недарма 15 жовтня 1929 р. Кучер Михайло біля кооперативної лавки говорив: „Забирають все, душать. Дихати нічим. Один вихід: сідлати коня, брати гвинтівку й організувати банду та бити гадів, як били у 1919 році. Якщо ж це удасться, то уповноваженого райвиконкому по хлібозаготовці Чухіля розірву на шматки. Вгризуся в груди і буду гризти зубами” [99, 15зв.,87зв.].

Трохи раніше, 25 вересня, Охтис Дзюба серед односельців теж говорив подібне: „До яких пір нам терпіти?! З нас кожі деруть, а ми мовчимо. Босі, голі, голодні залишаємося, а їм, барбосам, треба віддавати. Ось добре б було, якби їх хтось нажав, я б поміг. Прихопили якого-небудь комуніста й дали б йому і податок, і займ, і все”. Іншим разом заявляв: „Хай забирають, їхня власть, але діждемося й ми, коли почнем брати їх за печінки. Хай тоді не гніваються!” [99, 39,189].

У Сенькові на ярмарку Самсон Кучер, ходячи поміж селянами, усе розпитував: „Ну як поживаєте, мужички? Що, скверно? Скотинку продаєте? Ну, нічого, скоро-скоро наше сонечко вигляне і засвіте. Всім буде тепло” [99, 10зв.].

Уповноваженому Чухілю О.Дзюба відкрито говорив на загальних зборах: „Навіщо голосувати за позику чи за хлібозаготовку? Коли маєте право, беріть, а я не повезу і позики не братиму”. Проти займу він же казав: „Мать їхню... видумали якусь позику. Сказали б, Дзюба, дай стільки-то грошей. Я б дав. У крайньому випадку б знав, що даю старцям. Махнув би рукою: хай користуються капіталом, а то видумали якусь позику. Очі замилюють громадянам. Надавали якихось паперів, а тепер їх хоч у зад заткни. Ну, з кого запитувати ці гроші? Вважай, пропало”[99, 26зв.,29,43зв.].

У великі свята чоловіки Н.Олександрії збиралися на вулиці на колодах і гуртом читали газети, які виписував Голоха Іван. Обговорювали новини, коментували їх, говорили здебільшого про майбутню війну, коли прийде Петлюра, то тільки „тоді нам, селянам, життя почнеться”. Всі з цим радо погоджувалися. Як доповідав ДПУ активіст А.Онопченко: „Ждуть – не дождуться війни”. Іноді випивали чарку, й тоді Кучер Михайло на весь хутір затягував пісню:

Мужички-дурачки

Закладайте шиї в ярмочки.

Тобою будуть орати

Красну армію годувати.

А далі ще й приспів:

Гей, мої гречаники,

Всі жиди начальники!

Після цього вся компаня задоволено сміялася. Тут же складали і часто співали й інші самодіяльні антирадянські пісні [99, 12зв.,82-82зв.].

Улюбленим місцем, де в будні дні велися серйозні чоловічі розмови, була маслобойня Івана Голохи та млин. Там завжди був великий наплив селян із навколишніх хуторів. Переважно говорили про життя в колгоспах: там колектив розбігся, там погоріли, там побилися, голодують, жінки для всіх доступні, активісти б’ють членів колективу й змушують працювати та ін. Дехто й протирічив, але таких здебільшого не слухали. Коли одного разу Самсон Кучер поскаржився приїжджим, що радянська влада в Богуславці грабує й не дає жити, то селянин з х.Веселовки на це зауважив: „Та вони, чорти, скрізь такі. У нас теж шкури деруть”. У чому були всі згодні, так у тому, що „війна нам потрібна, так як ми без війни будемо весь вік у кабалі”. Всі також були переконані, що як тільки почнеться війна, то „тоді буде легше діяти, а тепер треба об’єднувати селянство в гурт і не давати робочим хліба. Хай воюють без харчів. Не треба дрімати, і при зручній нагоді душити активістів” [99, 25-25зв.,88зв.,89зв.,188].

Одного разу Дзюба Охтис біля млина серед селян, які привезли зерно, повідомив, що війна вже почалася, Китай наступає на Сибір, „скоро будуть у нас. Тоді не дрімай, чим попадя лупи гадів-комуністів. Чим попадя – все одно гинути не сьогодні, так завтра. Хіба це життя, коли на твоїх очах забирають, грабують майно, хліб і худобу. Краще загинути”.  За твердженням депеушного сексота, „Селянство, яке було тут присутнє, мовчало, та видно, що він своїми словами вплинув на них. Після цього тільки й розмов було, що за війну, говорили і жінки, і діти” у навколишніх хуторах [99, 40зв.].

Щодо СОЗу, то всі в Н.Олександрії вважали: „В колектив іти може тільки той, хто продався жидам і комуністам, а селянам вступати туди не вигідно, бо весь вік будеш в ярмі ходити і своїми мозолями годувати паразитів. Краще під тином здохнемо, як собака, а в СОЗ не підемо” [99, 26зв.,39,88зв.].

Тож недаремно скаржився активіст Тесля Максим Євменович: „У нас біднота і середняки бояться колективу, як чорт ладану” [99, 40].

На х.Н.Пришиб, як і в Н.Олександрії, теж усе населення було налаштоване до радянської влади вороже. Ще відразу після революції говорили: „Забирають землю вонючі шахтарі, покидьки общества, які раніше валялись під заборами”. Заможний селянин Пойманов Петро Климович заявляв: „Дураки дають хліб. Віддають, а самі сидять голодні. Краще сховати, а сказати, що нема”. На нього скаржився активіст Онопченко Андрій Власович, що коли він працював агентом з розповсюдження селянського займу, то Пойманов закликав селян: „Бийте його, сукиного сина, по голові! Не пускайте у двір! Гоніть його зі своїми облігаціями!”. Тож його тоді в декількох дворах добряче побили, а в інших баби брали рогачі й, не пускаючи на подвір’я, кидалися ними його колоти. Коли Пойманов почув, що його власний трактор „Запорожець” з молотаркою й двигуном хоче забрати собі СОЗ, то він їх спеціально  поламав, і трактор більше року стояв несправний[15] [99, 46-47зв.].

Інший активіст, Галкін Федір, про Пойманова доносив ДПУ, що він сам бачив і чув, як Пойманов у церкві[16] ставив святому Георгію Побідоносцю велику свічу за рубль, приказуючи: „Господи, відстрани врагів наших”. Активіст це сприйняв на свою адресу, знаючи, скільки зла вони зробили місцевим селянам, тож побачив у цьому контрреволюцію і зробив відповідний висновок: „Взагалі він гад, якого треба вислати за межі СРСР” [99, 49зв.].

Пойманов агітував селян і проти СОЗу: „Не йдіть – то панщина і кабала. Комуністи будуть на вас їздити і для них будете робити”. Заможного мешканця Н.Пришиба Розводова Федора, з яким раніше навпіл тримав трактора й товаришував, Пойманов різко засуджував за пристосуванство його 17-річного сина Павла: „Комсомольців, як твій син, всіх треба перевішати, передушити”. Він погрожував голові сільради Єрмолаєву й учителю Чухілю вбивством, якщо ті й далі будуть знущатися з селян [99, 49зв.,57,191].

У х.Н.Лозова, як і в інших хуторах Богуславської сільради, комуністів, комсомольців та активістів відверто зневажали і ненавиділи через їхнє запроданство. Запеклий богуславський активіст Алтанець Марко Максимович (43 р.) сексотив ДПУ в жовтні 1929 р. навіть на свого близького родича Алтанця Карпа Івановича з Н.Лозової: „Хоча Карпо й доводиться мені родичем і тому мені його, як родича, жалко видавати, все ж  через те, що він проти Радянської Влади і осіб, які її захищають, тож не зважаючи навіть на родичів, буду відкрито показувати: Карпо проти Радянської Влади і каже, що треба озброюватися й убивати комуністів і совєтських працівників” [99, 93-93зв.].

Алтанець Марко наводить факти проти свого двоюрідного брата: „Я систематично працюю в активі по хлібозаготівлі, реалізації позик та інших кампаніях, так Карпо неодноразово групував навколо себе позбавлених права голоса, як і він, і влаштовували засідки, щоб убити мене. Не буду казати за минуле, але ось свіже, 14 жовтня 1929 р. мене ледь не убили дрючком. Добре, хоч ніч була темна, і не попали. А Забіяка Григорій Федорович прямо на зборах, де стояло питання про хлібозаготівлі, ударив мене. Добре, хоч сільвиконавці не дали бити, а Алтанець Карпо підцьковував: „Бий-бий його, чого дивишся, покажи йому хлібозаготовку!” [99, 67].

Алтанець Карпо, видно, був з природним почуттям гумору, бо коли в неділю на вигоні чоловіки Н.Лозової відпочивали на зрубаних дубках, а повз них проїжджала підвода з активістами, які збирали по хуторах пожертвування на оборону СРСР, то він запропонував: „Давайте, мужики, накладемо в мішки гною й пожертвуємо. Хай обороняються собі на здоров’я”. Всі довго сміялися. Те ж саме він запропонував, коли в Куп’янськ збиралася Червона валка з хлібом [99, 63].

Карпо Алтанець на прізвисько „Карпо Китай” був авторитетною людиною не тільки у власному хуторі, а й у сусідніх селах. Як відзначає Марко, „Особливо його добре знають в х.Куцманівка[17], де населення ледь не поголовно всі колишні бандити”, тобто боролися проти комуністів у громадянську війну. Марко скаржився: „Куркульське угрупування під керівництвом Алтанця Марка прийняло твердий характер, так що вони вирішили не давати жодного золотника хліба державі, а хай краще забирають майно, і як він говорить: „Держава майном не буде сита, а ми його собі ще надбаєм”. ...Наш хутор на 90% куркульський, і всі заходи радвлади приймаються з трудом, а якщо й приймуть, то не виконують. Карпа, за опір при відібранні майна через нездачу хліба, представник райвиконкому заарештував, і він сидів тиждень у міліції. ...Карпо попереджує мене через людей: „Ми його порубаємо на куски, а живим не залишимо” [142,68зв.,70,70зв., 99].

Те ж саме підтверджує ДПУ й активіст А.Онопченко: „Всі податки і обкладення здає з бійкою, просрочкою, супроводжуючи погрозами і прокляттями на радвладу й її представників. Добре було б, коли б його прибрали” [99, 66зв.].

Карпо, в якого продали за невиконання хлібозаготівель хату, привселюдно говорив: „Ограбили, мать вашу... Ще трохи побуду і піду в банду бити гадів”. Так само говорив і його односелець Іван Алтанець: „Не можна жити, пограбували нас, батька загнали у висилку. Нам разом з Карпом нічого не залишається, як іти в банду. Ще недовго підождемо і прийдемо бити цих гадів”. [99, 63,78-78зв.].

Під час перереєстрації коней, підвод і збруї Карпо ходив із хати у хату й закликав: „Рубайте спиці в колесах, і віз буде негожий, його не запишуть, а в хомутів виріжте пітники – теж не запишуть. Коня можна сховати, а сказати, що вчора продав”. За його прикладом багато селян так і робили. Про колективізацію говорив: „Хочеш у ярмо, так лізь, а я не піду і всім не совітую”. Зібрав 16 підписів хуторян про повернення з заслання розкуркуленого Алтанця Мусія й відвіз їх у Харків [99, 63,65зв.-66,68зв.].

У кінці жовтня 1929 р. Ф.Дзюба, Кучер Михайло і його батько Самсон, Алтанці Карпо й Мусій, брати Гармаші, Семен і Михайло, Голоха Іван та інші були заарештовані й відправлені в Куп’янський БУПР. Пойманов Петро втік і переховувався [99, 1,187].

Їм інкримінували „участие в организуемых бандитских нападениях на революционных крестьянских деятелей”, невиконання хлібозаготівель, антирадянську агітацію та ін. [99, 3].

Колегія ОДПУ 3 лютого 1930 р. засудила Кучера М.С., Дзюбу Ф.І., Алтанця К.І. до 5 років концтаборів, Кучера С.І. – те ж саме, але з заміною – висилкою на Північ на той же термін, Голоху І.П., Гармаша М.Г., Гармаша С.Г. – до 3 років концтаборів. Усіх їх направили в Управління СевЛАГ[18] ОДПУ м.Котлас, потім вони були переведені в ДальЛАГ[19] ОДПУ.  Звідти Кучер М.С. відразу втік, а саме з б/х Світлої 1-го відділення ДальЛАГу. Були застосовані заходи щодо його розшуку та затримання. Всі вищезазначені були реабілітовані в 1989 р.. як незаконно засуджені [99, 199,201,212,223].

ê Масовий спротив і активні заворушення всього населення в ті роки були непоодиноким явищем у селах Борівщини.

Підвисочанська сільрада в 1930 р. відзначилася тим, що тут протягом декількох місяців взагалі була ліквідована радянська влада, і щоб її відновити, сюди були кинуті значні сили районного партактиву, міліції й ДПУ.

Масові заворушення почалися наприкінці червня, а найбільшої гостроти набули у липні, серпні та восени. Сикало Федір Юдович, голова Борівського с/г товариства, 25 р., комунар, кандидат КП(б)У, член ЛКСМУ, свідчить: „1930 році 5 липня я був командірован Боровським райвиконкомом у Підвисочанську сільраду як уповноважений по уборочной кампанії, де і почав працювати. Мною по приїзді в цю сільраду стало помітно, що селянство настроєно контрреволюційною роботою, а саме непризнавання мєстной власті, викрики проти адміністрації і сільради. Коли що почне проводити сільрада, то збираються групи селян, зривають всю роботу, погрози на всіх представітєлів Власті” [65, 4-4зв.].

На 9 липня 1930 р. були призначені загальні збори для перевиборів правління зернової кооперації[20], бо „старе правління преступно не робило майже нічого”. Голова правління Скрипниченко Кузьма прийшов на збори з палкою в оточенні великої юрби невдоволених жінок, які обурено кричали. Замість звіту він затіяв демонстративну сварку зі своєю дружиною, а коли голова сільради Матвієнко зробив йому якесь зауваження, кинувся привселюдно його бити палкою. Боячись селян, які з явним задоволенням спостерігали цю картину, активісти побоялися втручатися, а тільки спробували запропонувати зборам зупинити Скрипниченка. Однак усі закричали, що не треба нічого робити, що „це він гарно робе, що розганяє збори”. Як з’ясувалося пізніше, весь цей інцидент був спланований заздалегідь, і передбачалося, що коли Скрипниченко почне бити голову сільраду на зборах, то всі теж кинуться бити Матвієнка. І як відзначає свідок, „І без малого всі накинулися бити” [65, 4зв.-5].

Збори були перенесені на 12 липня. Коли ж стали обговорювати, на який час їх призначити, то всі дружно кричали, щоб тільки на вечір. Це було зроблено спеціально, бо планувалося погасити лампу й знову бити голову сільради, активістів та всіх представників з району [65, 5зв.].

На 12 липня було додатково мобілізовано актив, і по обіді в Підвисоке приїхав секретар Борівського райкому партії Домниченко з міліціонером Петренком Василем Гордійовичем. Останнього сюди направив начальник Борівської райміліції Гунько провести слідство щодо побиття голови сільради та для безпеки комуністичного вожака Борівщини [65, 16].

Секретар РПК Домниченко віддав наказ голові сільради Матвієнку негайно скликати збори. Той у свою чергу розпорядився сільвиконавцям збирати всіх людей  до сільради. Чи то сільвиконавці недбайливо поставилися до своїх обов’язків, чи то населення зігнорувало виклик на збори, але люди сходилися дуже повільно. В сільраду зайшла Зарченко Софія й стала лаяти десятихатника Фартушного за те, що погано скликає людей. Вона заявила, що сама швидко збере селян. І правда, вже через декілька хвилин біля сільради зібралося близько 200 чоловіків і жінок [65, 16].

Величезний натовп невдоволено гудів надворі, а секретар райпарткому з головою сільради все до них не виходили. У приміщення сільради знову зайшла Зарченко Софія зі Скрипниченко Ганною Іванівною. Софія була з палкою й стала кричати на Матвієнка: „Ти чого тут сидиш? Нас скликав, а сам сховався!”. Всі навколо обурено кричали: „Тягни їх сюди! Вони нам голову забивають своєю владою! Вони тільки дурять нас!” [65, 7зв.,12зв.].

Матвієнко змушений винести на подвір’я стіл і відкрити збори. Стояв страшенний гамір, „крики, що понять не можна, тому що всі кричали. Зарченкова балакала глупості”, – пізніше свідчив 24-річний голова Підвисочанського КНС, член комуни „Прогрес”, кандидат ВКП(б) Корчма Грицько Антонович [65, 7зв.,12зв.].

Порядок денний знову був таким: перевибори правління сількоопзерна та перереєстрація коней. Відразу задали питання, що це воно за сількоопзерно. Коли ж Матвієннко спробував відповісти, то відразу зчинилися страшні крики. Всі 200 чоловік галасували, що воно їм не потрібно. Зарченко Нестор Костянтинович, сільвиконавець, за соцстаном середняк, заявив: „Ви нам нав’язали, а це воно не потрібне”. Потім висловився його брат Зарченко Яким Костянтинович, за соцстаном бідняк, котрий сказав, що „три роки назад була Радвлада, а зараз немає, тож нехай її не буде зовсім. Ви самі видумали, чого нас не запитали, то воно нам не надо”. Як пізніше свідчив у ДПУ Матвієнко Роман Олекасандрович, голова Підвисочанської сільради, 41 рік, член комуни „Прогрес”, кандидат КП(б)У, „Но він много чого казав, але я не помню. В час цих висловлювань двох братів, жінки кричати: „Більш виступайте чоловіки, нічого боятися їх”. Потім невістка розкуркуленого Колесникова Альона, котра розкулачена частково, кричала: „Бий його! Тягни із столу!”. Альони ніхто не почув, тільки кричали і требували, щоб селькоопзерна не було” [65, 7зв.-8].

На зборах за ліквідацію радвлади у Підвисокому виступали Сириця Михайло, Вовк Свиридон та інші, а керували всім брати Зарченки. Вони надавали слово виступаючим, усі їх слухалися й за першою вимогою братів крик натовпу відразу вгамовувався. Дозволили вони виступити і представникам з району, а потім говорили: „Ось тепер доказувайте, що в вас наболівше. Ви тоді кричали, а зараз мовчите”.

Зарченко Яким переконливо доказував секретарю райкому компартії Домниченку, що він не є представником „нашої влади” і радвлада вже три роки, як не існує. Як засвідчує міліціонер Петренко: „То Домниченко не міг нічого збалакати з ним”. Зарченко Софія стала кричати, що „давайте знімемо з Домниченка піджак і ботинки, і скоїли тоді всі”. Міліціонер Петренко: „ Я тоді попрохав собі дозвіл виступити й бажав успокоїти. ...Я декілька слів сказав, а більше не міг сказати за гвалтом. Василевська Ганна, крича, почала казати, що давайте візьмемо і в його чоботи, чи йому буде гарно чи ні. Я заспокоював, та нічого не допомагало. Коли ось являється Зарченко Нестор й почав мені доказувать, що, дескать, у прошлому році нас залякали й зідрали з нас, особливо з підвисочан, тройну кожу, то в цім році ми не боїмося вас й тепер нужно вас, цебто, які представники не приїдуть, то гнати треба й будемо гнать. Й почав керувать всім зібранням, якому й підчинялось все зібрання. Голова сільради хотів закрити збори, але цей самий Зарченко пропонував провадити і вніс своє предложеніє – зняти із посади голову сільради Матвієнка, поскільки, каже, ми його не вибирали, то ми й виженемо, тому що він комунар. ...Більшість всього керували зборами брати Зарченкови, Яким і Нестор, які й давали напрямок. На зборах постановили: зернової кооперації не треба, а голові сільради запропонували не заходить в село. ...Вони агітували серед населення: „Долой Радвладу! Давай війну, тому що без війни жити не можна, нас подавлять” [65, 16зв.-17зв.].

Голова КНС Корчма Грицько свідчив, що всі селяни кричали: „Нам не нужно сількоопзерно! І не нада Радвлади!”. За цими словами тоді всі ...справили крики: „Не нада! І на представників: ви до нас не їздіть, ви нам не нужні”. І Зарченко казав, що внести у резолюцію пункт о том, що визвати ліквідаційну комісію з району, щоб не було сількоопзерно. Ще казав зняти голову сільради, потому що такий непотрібний, бо він защища комуну, но не селян. Потім весь настрій був побити голову сільради, але був міліціонер, то їм не надо такого” [65, 13].

Свідчить голова сільради Матвієнко: „Потім я став іти в помешкання, в коледорі мене обступили жінки Зарченкова Софія та Скрипниченкова Ганна. Зарченкова середнячка, а ця біднячка, котра вдарила мене в спину кулаком, та матюкалась по моєму адресу. І крику було повний двір і вся товпа, і почалось побиття мене і кричали: „Бий – це послєдній долг!” Кричав: „Бий його!” громадянин Безкровний, середняк, робочий і матюкався.  Я видя, що справа кепська, то я вийшов у помешкання, і так збори сорвали і нічого не дали. На мене казали, що він член комуни, то нам такого не надо. Він в прошлім році забрав хліб і тільки захищає комуну. Долой його, дайте нам свойого, но не з комуни” [65, 13].

Під час допитів у листопаді 1930 р., з’ясувалося, що заворушення в Підвисокому сталося через масове голодування населення. Під час виступу на сільських зборах секретаря райкому компартії Домниченка до нього з матюками кинувся голодний Колісник Павло, який приречено волав: „Дай мені хліба! Я здихаю!”. Домниченко розпорядився негайно привезти йому з місцевої комуни „Прогрес” борошна, що відразу ж зробили, і заспокоєний Колісник пішов додому. Після арешту під час допиту в ДПУ Зарченко Яким прямо заявив: „Радянській владі треба не руки піднімати і голосувати, а допомогти народу, бо він голодний. ...Хліб забрали, і сіяти нічого. Йде розмова, що все одно, дома чи в артілі – все одно голодувати. ...Моя думка – посівматеріал зібрати і тримати в спільному вимбарі до весни, так буде зручніше”, а не вивозити все зерно з села [65, 34-34зв.].

Про це ж саме говорив на допитах і Вовк Свиридон Андрійович: „На тих зборах я не був, але був 30 липня, коли кричали баби, бо не було хліба. ...Кожен день баби бігали за хлібом, бо не хватало. Голова сільради посилав їх у Гороховатку за мукою, а там не давали. Тоді вони прийшли у сільраду з криками, що робити. Голови сільради  і секретаря не було. Тоді скликали збори. Всі зібрались, а вони не з’явились. ...В колективі не состояв і не состою. Така думка і на далі. Раз актив, 26 чоловік КНС, не вступає, так чого туди іти нам” [65, 40зв.].

Коли ж ДПУ запитало 19-річну Василевську Ганну, за що били голову сільради, то та щиро розповіла: „Зарченкова казала, його нада бити, і ще казала Сирицина Єфросинія і много таких жінок казали, щоб бити за те, що він нам не нужний, тому що він поїв сало в час хлібозаготовки і пив горілку, а тому такого голови сільради не надо. І балакали, що виведем і наб’ємо гарно” [65, 14зв.].

Загальні збори 12 липня в Підвисокому закінчилися для влади ганебним провалом, і, як свідчить уповноважений Ф.Сикало з Борової, „Представники з району, по їхнім словам, чуть побиті були і вже 13-го було мобілізовано активу у цю сільраду біля 15 чоловік для масової роз’яснювальної роботи, і коли ми виїхали, то не удалось нічого зробити. З’явилось жінок і мужчин біля двух сот чоловік. Ну, більшість жінок. Маса хвилювалась, комсомольців виганяли з двора, щоб такові не були на зборах. Комсомолку Сосновикову Віру громадянка Волкова Лампіада товкма витолкала в плечі со двора сільради і ще група жінок, для мене невідомі їхні фамілії.

 Із всієї маси виділялись граждани Зарченко Яким Константинович, Волков Свиридон, Висоцький, Шаповалов Сахрон, Грабарь Йосип, Лактіонова Катря. Ці всі громадяни ходили між публікою, натравлюючи масу, щоб почали бити. Але ж при помощі деякого активу бою не було.

Весь актив з тим, і наш партійний, виїхав з Підвисокого під той шум, що ви, заявляли громадяни, ніколи не приїзжайте. Нам ви не нужні, і сільрада нам не нужна. Кулацька агітація здорово поширилась” [65, 5зв.-6зв.].

І надалі районній владі, незважаючи на всі зусилля, довго не вдавалося відновити радянську владу в Підвисокому. Незважаючи на масові арешти чоловіків і навіть жінок, тривале утримання їх у Борівській міліції та Ізюмському БУПРі, масові допити учасників заворушення та погрози їм, ДПУ не змогло зібрати достатніх матеріалів для звинувачення, бо місцеве населення трималося дружно й не видавало своїх. Надто очевидним було для всіх, що в неодноразовому побитті жінками голови сільради Матвієнка був винен передусім він сам, спровокувавши це своїми жорстокими діями під час хлібозаготівель. Районні керівники не знайшли нічого кращого, як усю вину за заворушення в селі звалити на 75-річного Губаренка Пантелія  Михайловича та підвисочанського церковного старосту Висоцького Трохима Микитовича.

Цей „самий зловредний старик”, як характеризував Губаренка 41-річний голова сільради Матвієнко, підстроїв так, що в Підвисокому „розбіглося два СОЗи й одна артіль”. Ще йому приписували агітацію, нібито з колгоспу будуть брати по 5 дітей на мило, а пізніше на мило будуть відправляти й дорослих колгоспників [65, 9-9зв.,22].

Абсурдність цих вимислів очевидна хоча б з анкети ДПУ, де повідомляються прикмети Губаренка: низький зріст, сивий, кульгавий на праву ногу, грижа живота. Аж ніяк цей дуже кволий і старий чоловік не міг фізично здійснити те, що йому приписували підвисочанські активісти і борівський райуповноважений ДПУ Сафаров [65, 27].

Останній у своєму „меморандумі із агентурної справи по Борівській райапаратурі ДПУ” повідомляв, що Губар (Губаренко) до революції був поміщиком і мав більше 600 дес. землі в Савинському районі. Втік при відступі денікінської армії на Дон разом зі своїм зятем, білим офіцером Климашовим, який раніше мав землі біля Підвисокого. Родом Губар із Запорізького округу, перед цим жив на ст.Закомельська біля с.Куньє. В 1928 р. повернувся в Підвисоке і зайнявся пасічництвом, але мед не здавав державі, а використовував на церковні потреби, себто роздавав людям на поминках. Він був секретарем церковної п’ятидесятки підвисочанського приходу [65, 19,22зв.].

Уповноважений Сикало про Губаренка повідомляв, що серед населення він надзвичайно авторитетний, „за нього вся маса, захищають” [65, 6зв.].

Напарником Губаренка в його „злочинах” був і церковний староста Висоцький Трохим (66 років), якого підвисочанські активісти скрізь називають не інакше, як царським суддею, хоча насправді він був лише виборним народним засідателем Гороховатського волосного суду на одне скликання (3 роки). Трохима в 1929 р. розкуркулив голова сільради Матвієнко з особистої ненависті через те, що взяв у Висоцького 36 пудів борошна, а гроші за нього не повертав, хоча йому про це неодноразово нагадували. Землі Висоцький зовсім не мав, бо свої 10 десятин здав сільраді ще раніше через те, що вся його родина загинула у війну, а він землю за старістю вже не міг обробляти. Однак голова сільради обкладав його в підвищеному експертному порядку в 240 крб. Висоцький скаржився на місцеве беззаконня голові ВУЦВК Гр.Петровському, і Борівський райвиконком половину податку йому скасував. Незважаючи на повну сплату податку, Висоцького розкуркулили. Трохима ще звинувачували в тому, що ходив по дворах з підписним листом, що його неправильно розкуркулили. Він цього не заперечував: „Ходив, збирав схвалення громади, де підписалось 180 чоловік. Я ходив тоді до прокурора, який мені це дозволив. Цей лист я здав у РКИ[21]” [65, 47].

Ще Т.Висоцького голова сільради звинувачував у тому, що той нібито хотів його убити в сільраді молотком і кричав, що „хіба ви начальство, ви свинопаси” та „ти довго тут сидіти не будеш”. Ще він нібито розклеював антирадянські листівки на паркані сільради проти колгоспу. Секретар підвисочанського партосередку Висоцький Афанасій Лаврентійович (43 р., з Гороховатки, живе у Підвисокому, член КП(б)У, член комуни „Прогрес”) свідчив: „Высоцкий Трофим, бывший судья царского времени, в 1929 раскулачен, недовольствуется данной властью и ведет вредительско-разлагательную работу среди населения совместно с Губарем Пантелеем. ...После раскулачивания Высоцкого, последний пошел по всем дворам села с подписным листом, агитируя среди масс, пользуясь своим авторитетом по религиозной общине, что действия советской власти неправильные, так как раскулачили его незаконно; дабы селяни подписались за возвращение ему отобранного имущества.

Высоцкий является церковным старостою, он совместно с Губарем вели агитацию среди селян о том, чтобы не вступали в колхоз. Результатом их агитационной работы в Подвысочанской сельраде развалилось два СОЗа и одна артель, а также стремились разрушить коммуну „Прогресс”, но сделать этого ввиду крепкой спайки не удалось. ...Эти два человека руководили контрреволюционной работой среди населения. При всех проводимых собраниях и кампаниях на селе группа стремилась сорвать проводимую работу, преимущественно настраивая к этому женщин.

Все работники актива подвергались разным нападкам. Был случай и со мною. В мае месяце подошли к окну, спрашивая, дома ли хозяин, что же ты заперся, нам надо поговорить о государственных делах. ...но я их не пустил. На другой день селяни-бедняки говорили: хорошо, что ты не пустил, а то бы  тебе дали.

Много есть таких фактов, но всех не упомнишь. Высоцкий и Губарь проводили агитацию среди населения, чтобы не вступали в колхоз до 15 июля, а то коммунисты забрали хлеб, чтобы вы, когда не будет хлеба, вступали в колхоз, и там вам будут класть печать на правой руке, и кто будет с печатью, то будет чертов, а кто будет без печати, то божий и блаженный человек” [65, 9,19,22,22зв.,24].

Ці відомості підтвердив ще один комунар „Прогресу”, кандидат у члени КП(б)У, продавець місцевої лавки Пархоменко Володимир Петрович [65, 30,31зв.].

Звинувачення щодо двох стариків ніяк не клеїлося, та ще й 22 листопада 1930 р. зі столиці в Ізюм прийшло два накази ДПУ. В першому вимагалося негайно звільнити з-під арешту мешканця Підвисокого Губаренка П.М. А в другому начальник 1-го сектора ДПУ УСРР Краукліс звертав увагу на незаконні дії Борівського ДПУ: „Боровским райаппаратом ГПУ, несмотря на ряд директив 1-го сектора ГПУ о неприменении репрессий к лицам 60-летнего возраста и старше, заключен под стражу без достаточных к тому оснований 75-летний старик Губаренко Пантелей Михайлович. Кроме того, тем же райаппаратом, при освобождении из-под стражи жителя с.Боровой гр.Полуянова, была отобрана подписка о выезде из пределов Боровского района  на 10 километров. Сообщая об указанных незаконных действиях райаппарата, считаю необходимым применить к Боровскому райуполномоченному ГПУ тов. Сарафанову дисциплинарное взыскание” [65, 54-55].

   На це негайно відреагував новопризначений секретар Борівського райкому КП(б)У Соловйов, який 8 грудня 1930 р. написав заяву в ЦК КП(б)У Строганову, де скаржився на оперсектор республіканського ДПУ, за наказом якого звільнили Губаря, хоча „20 октября в Боровском районе в селе Подвысоком в связи с хлебозаготовкой, кулаками был убит из обреза в окно предсельсовета т.Матвиенко, партиец, старый колхозник. Виновные следствием были установлены и арестованы, среди арестованных находится бывш. помещик Губарь... вдохновитель всего антисоветского, на квартире у которого постоянные собрания раскулаченных части Боровского и Савинского районов, „консультация” раскулаченных, и во время хлебозаготовки этого года тоже самое для плановиков... И сейчас, когда связь с ним организаторов и убийц явна, когда колхозники, партийцы и актив села на другой день после убийства требовали изоляции этого помещика – имеется распоряжение о его освобождении. ...Мы считаем, что помещик Губарь опасен, его работа разлагает колхозы, поэтому просим принятия мер и полной его изоляции” [65, 60].

Разом із заявою в ЦК Компартії були надіслані дві постанови: загальних зборів місцевої комуни і підвисочанського партосередку.

„Общее собрание колхозников коммуны „Прогресс” Боровского района возмущено наглой кулацкой расправой с активистом, колхозником, предсельсоветом т.Матвиенко, убитого кулаками 19 октября.

Собрание считает, что хлебозаготовка, успех коллективизации, вступление новых колхозников и является на деле ликвидацией кулака как класса, и поэтому понятно растущее сопротивление кулачества, которых мы, колхозники, вместе с беднотой и середняками должны сломить. Собрание требует для убийц и участников расстрела и просит о выезде суда в село Подвысокое.

В ответ на убийство тов.Матвиенка ответим выполнением хлебозаготовки, перекрытием недосева, выполнением пляна по зяблевой оранке, а также организации нового колхоза в селе, и вовлечение единоличников в коммуну, для этого создать вербовочную бригаду. Предсельсоветом выдвинуть тов.Ступака.

Собрание считает, что убийство тов.Матвиенка является лиш частью работы, которую проводили и проводит кулачество с помещиком Губарем, и требует немедленной изоляции Губаря, ряда раскулаченных и уголовников. Последние стали прямым кулацким орудием” [65, 61].

„1. ...собрание партячейки считает, что убийство совершено кулачеством, так как тов.Матвиенко, будучи партийцем, работая предсельсоветом, проводил твердо и настойчиво линию партии, особенно в проводимую кампанию по хлебозаготовке.

– Собрание отмечает, что проводимая хлебозаготовка и другие мероприятия совершенно добивают кулачество и создают непосредственные условия для расширения коллективизации, и поэтому понятно усилившееся сопротивление кулаков и подкулачников всячески  срывать проводимые мероприятия, и поставившие задачей развалить коммуну „Прогресс”.

...Провести собрание КНС, и общее собрание села по разъяснению, пресекать кулацкие сплетни о убийстве. Сегодня провести собрание коммуны. Всю массовую работу в связи с убийством проводить под лозунгом: „На убийство тов.Матвиенка – ответим выполнением хлебозаготовки, сева, зяблевой вспашки, мобилизации средств и других обязательств к 1 ноября”. Организовать новый колхоз, и провести работу по вовлечению новых колхозников. Похороны устроить 21.10. Т.т.Ермолаеву, Величко, Гунько руководить похороном и достать оркестр” [65, 63].

Реагуючи на запит із ЦК КП(б)У, начальник Харківського оперсектора ДПУ УСРР Краукліс 13 січня 1931 р. повідомляв секретаря таємного відділу ЦК КП(б)У: „Сообщаем, что отношение секретаря Боровского РПК не соответствует действительности. Убийцы предсельсовета с.Подвысокое т.Матвиенко и до сего времени следствием не установлены. По данному делу были арестованы, будучи заподозрены в убийстве, Губаренко, 72 лет и Высоцкий, 66 лет, но следствием их виновность не подтвердилась, они из под стражи освобождены, а дело в отношении их прекращено” [65, 66].

ê Організація збройного повстання як найвищої форми народного спротиву мала місце на більшій частини Борівщини, і то декілька разів. Найбільш унікальною організацією, яка вела підготовку до масового повстання на півдні Харківщини весною-літом 1933 р., є „Головний Штаб Національно-Повстанських Військ”, який базувався на Борівщині в селі Піски Радьківські, а його членами були здебільшого місцеві мешканці навколишніх сіл: Борової, Гороховатки, Підлиману, Нижньої і Вищої Солоної та ін. Історія цього селянсько-національного руху в нашій місцевості в розпал Голодомору майже детективна. Зрозуміло, що будь-які відомості про ці події завжди зберігалися під величезною таємницею, очевидців не залишилося, спогадів жодних, але новорозсекречені архівні документи успішно допоможуть нам реконструювати тогочасні реалії.

Відразу виникає проблема, чи не є ця організація фальшивкою ДПУ, спеціально придуманою комуністичною спецслужбою для виправдання репресій над потенційними противниками радянського режиму. Критичне вивчення близько 700 аркушів документів (чотири архівні справи), які безпосередньо стосуються цієї підпільної організації, численних інших архівних матеріалів беззастережно підтверджує, що така організація існувала та діяла на Борівщині.

Усе розпочалося з випадкової знахідки сексотом[22] оперпункту ст.Ізюм о 2000 години 13 квітня 1930 р. неподалік Ізюмського паровозо-ремонтного заводу підпільної листівки, виготовленої на якомусь розмножувальному апараті, яка закликала населення до повстання, термін якого визначався 14 квітня 1930 р. – в страсну п’ятницю Пасхи. Начальник Ізюмського райвідділу ДПУ Медведовський негайною поштотелеграмою в той же день повідомив про це відповідні управління ДПУ УСРР. Відразу ж були вжиті екстрені заходи: посилені пости на ІЗОСі[23], вся міліція негайно переведена в повну бойову готовність і на казармений стан, встановлений з усіма оперпунктами телефонний і живий зв’язок, відправлені нічні роз’їзди по місту Ізюму та околицях залізниці [80, 318; 81, 1].

У архівних матеріалах є більше десятка оригіналів цієї друкованої листівки, яка певною мірою нагадує великі грошові купюри часів революції та громадянської війни – „керенки” та гроші Білої армії. Листівка прямокутна, розміром як півлиста учнівського зошита. З обох боків текст та герб чи печатка із зображенням двоголового орла, дещо схожого на царського, якого з боків захищають на задніх лапах лев і ведмідь. Під ними монограма „УК” та абревіатура „СТВ”. З одного боку ще додатково штамп з надписом „Главный Штабъ Командующего Национально-повстанческих Войскъ №.... СТВ 1933” [81, 12-12зв.].

Надпис друкованими літерами з одного боку[24]: „Секретное постановление Военного Совета Повстанских Войск Союз Украины и Кавказа. Под ввереном командованием и за освобождение и спасение народа, погибающего ежеминутно голодной смертью, обреченного на это бесчеловеческой местью Красного Дракона, пасть которого раскрыта на все живущее на земле для... сокращения невыносимое дальше время. ПРИКАЗУЕМ в ночь под 14 апреля нов. стиля ВСЕМ СТАТЬ ПРОТИВ ВРАГА! Никаких классов. С нами брат наш, [кто]против и ни за кем, то враг. Сговарюйсь с надежным, делай разведку, схватить оружие. Сохрани тайну твоей жизни и нужно ее взять, она ищет тебя сама” [81, 12зв.].

На звороті: „Кто возвратит жизнь и блага все для тебя? Как не сам для себя. Подумай каждый здраво! И пойми, для чего призывают тебя твои вооруженные братья, которые выступят против армии врага в назначенный для всех час, в который и должны обнять брат брата, который понимает тебя! Кто б он не был! Ответ конец мукам. Смерть врагу. Помни: кто отговарюет, тот изменник! Нет жизни ему. Не считайсь ни с чем. На лошадь. Бери копье, рви телеграф, жел.дороги. Быстро в соседнее село на свой уезд, не под силу обойди. Дорога и минута. Верно” [81, 12].

16 квітня 1933 р. подібну листівку, але вже написану синім чорнилом від руки, знайшла неподалік Пісок Радьківських колгоспниця артілі „Червоний маяк” Титаренко Дунька, яка вела коней дорогою до поля, де сіяла пшеницю бригада №3. Від неї листівка потрапила до Шевченко Анастасії, а вже та передала її комсомольцю Ткаченку Леоніду зі словами: „Ми кумекали, та не змогли розібрати”. Як розповідав останній на допиті: „Коли я побачив штамп з орлом і надписом „Командующий повстанческо-национальных войск”, зрозумів, що це підозріле й заховав у карман”, і негайно через завгоспа артілі Шевченка Григорія та голову артілі Горенка Йосипа Андрійовича передав у сільраду секретарю партосередку Гармашу [81, 4-5].

Зміст цієї листівки: „Главный Штаб Действующего Национально-Повстанческих Войск                             До населения Изюмского района!

Братья! Нужно сознать, что наши братья погибают ежеминутно позорной голодной смертью, утворенной Вам всем известно кем, и помнить, что и нам придется погибнуть вслед за ними. Поэтому нужно нам помнить, что нас не избавит никто, нужно самим. Поэтому, братья, мы назначим час, и если вы, не ожидая никого и не надеясь ни на кого,  восстанете, то мы только этим и избавимся. Хотя, может быть, придется и умереть, то не позорной смертью, а честной, героической в защиту братских интересов. Иначе избавления не может быть, если Вы будете сидеть и ожидать, что кто-то, то так и засохнем. Но помни, что если Вы сознательны, то нужно делать, как делаем мы это. Есть люди, ищите и найдете их. Хорошо помнить, что больше паники мы сильней. Но знайте сами, если восстать одному району, то и того достаточно для освобождения под хорошим руководством, что я вам, братцы, и обещаю для Вас, если желаете освобождения

К сему (подпись не разборчива). Помни под 14 апреля 1933 г. нового стиля” [81, 7].

Через декілька днів з Харкова в Ізюм по лінії ДПУ прийшла шифрограма, де аналізується зміст листівки, висловлюється версія, що вона має стосунок до ультраправославних, „якими вражений ваш район”, і пропонується звернути увагу саме на них, а також на осіб, які знайшли листівку. Висловлюється припущення, що особа, яка виготовила листівки, знаходиться в русі по Ізюмському району, тож слід звернути особливу увагу „на проробку бродячого і роз’їжджаючого населення” [81, 10].

Через 4 місяці тривалої й наполегливої розшукової роботи ДПУ і міліції нарешті вдалося вийти на слід досить великої підпільної організації, і з кінця серпня 1933 р. розпочалися масові арешти і допити членів організації та свідків.

Як видно з матеріалів кримінальних справ на членів антирадянської повстанської організації, базувалася вона в Пісках Радьківських та сусідніх селах якраз перед тим розформованого Борівського району.

Називалася організація „Главний Штаб Національно-Повстанських військ” і ставила собі за мету повалення радянської влади шляхом збройного повстання, повне звільнення України від комуністів-більшовиків, відокремлення України і Північного Кавказу від Росії, перетворення України в самостійну незалежну республіку в союзі з автономною республікою Північного Кавказу. ДПУ  в оперативних розробках називає цю організацію „Воскресенці” [80, 318,327; 81, 30].

Як зазначає звинувачення: „Вышеуказанная к.-р. повстанческая организация для ослабления Сов. Власти, дезорганизации работы сов.парторганизаций района брала ставку и на срыв хозяйственно-политических кампаний, на разбор посевных фондов, террор сельского актива и т.д.

Период формирования контрреволюционной организации относится к марту-апрелю месяцам с.г., т.е.  к такому времени, когда по отдельным населенным пунктам района особенно в резкой форме ощущались продовольственные затруднения[25], когда повсеместно фиксировались случаи активизации антисоветского элемента, наиболее обострялись формы классовой борьбы и наиболее легко можно было использовать отдельных отсталых лиц из слоев населения села с целью восстановления их против мероприятий Соввласти” [80, 318].

Керівником організації був Стрільцов  Роман Романович – учитель, бухгалтер-самоучка з с.Вища Солона, тут у нього жила мати і дружина, майно родини розпродане, бо мати нібито раніше займалася дрібною торгівлею в селі. ДПУ відзначає, що він мав великі й різнобічні здібності, особливо як художник, бухгалтер і слюсар. На замовлення в Пісках Радьківських, Боровій та ін. часто малював портрети і картини, працював бухгалтером у різних організаціях, зокрема в Краматорську. Сидів у БУПРі за підробку документів і отримання крупної суми грошей [80, 5,35,319; 81, 14зв.].

Найактивніші члени організації „Главний Штаб Національно-Повстанських військ”:

Крилевський Гаврило Васильович – 1899 р.н., з селян-бідняків сл.Гороховатка, 7 років працював у Борівській міліції, рік кучером в окрвідділі ДПУ, потім 3 роки стрілком ВПО ДПУ ІЗОСу[26]. Член ВКП(б), член бюро партосередку [80, 328].

Серган Олексій Павлович – 1892 р.н., середняк-одноосібник с.Піски-Радьківські, зять Крилевського [80, 328].

Герман Яків Харитонович – 1899 р.н., селянин с.Піски-Радьківські, господарство розпродане у 1931 р. за невиконання плану хлібозаготівлі (продані пара коней, корова, сівалка, два сараї, клуня, косарка, віялка та інший інвентар і майно)  [80, 328].

Василенко Федот Давидович – 1888 р.н., селянин с.Підлиман, регент церковного хору, псаломщик  у Борівській церкві (тихонівського напряму). Позбавлений виборчих прав за релігійні переконання. Репресований і розпроданий за несплату податків [80, 329].

Титаренко Гнат Юхимович – 1891 р.н., середняк-одноосібник с.Піски-Радьківські. „Злісно” не платив держподатків та не здавав державі хліба. Неодноразво штрафувався й розпродувався. „Дискредитував актив села, говорячи, що це грабіжники, а не актив”[80, 306,330].

Пожаров Олександр Іванович – 1898 р.н., середняк-одноосібник с. Радьківка [80, 330].

Кушка Іван Федорович – 1898 р.н., середняк-одноосібник с.Піски-Радьківські. Розпроданий у 1931 р. За невиконання хлібозаготівель у 1932 р. був під слідством ДПУ. За несплату податку 240 крб. продано хату, клуню, два сараї та ін.[80, 170,331].

Петренко Іван Тихонович – 1906 р.н., селянин с.Піски-Радьківські. В 1931 р., щоб не здавати державі, закопав зерно в яму [80, 331].

Клименко Омелян Федорович – 1880 р.н., середняк-колгоспник х.Помилуйкове Маліївської сільради, родом з с.Піски-Радьківські [80, 331].

Серган Яків Петрович – 1911 р.н., середняк-одноосібник с.Піски-Радьківські [80, 331].

Тимофєєв Леонтій Семенович – 1902 р.н., письмоводець, з селян с.Борова. член с/г артілі „Вільне Поле” Борівської сільради [80, 332].

Рядові члени організації „Главний Штаб Національно-Повстанських військ” з Борової [81, 22-25].:

Ляпко Антон Сидорович – 60 р., середняк-одноосібник, систематично не виконував план хлебозаготівель, розпроданий, вороже налаштований до заходів влади, відкрито проявляв своє невдоволення, виїхав з Борової й тільки зрідка з’являвся  на х.Бази.

Горенко Федір Борисович – 35 р., був у колгоспі, виключений за розкладницьку роботу, його батько розпроданий і засуджений за розбазарення колгоспної ферми.

Гноєвий Авксентій Кононович – 60 р., розкуркулений, все майно розпродане в кінці 1932 р.

Сикало Тихін Якович – 30 р., син куркуля, „вичищений” з колгоспу за підрив труддисципліни і розкладництво, „зараз став відлюдькуватий і мовчазний”.

Сикало Михайло Трохимович – 40 р., розкуркулений, все майно розпродане.

Сикало Семен Авксентійович – 29 р., бідняк, відкрито проявляв невдоволення заходами влади.

Сикало Єгор Авксентійович – 40 р., бідняк-одноосібник, виключений з колгоспу за розкладницьку роботу.

Шаульський Сергій Радіонович – „мощний” середняк,  знаходиться в БУПРі за крадіжку в колгоспі.

Кац Іван Потапович – 28 р., середняк-одноосібник, син псаломщика, розпроданий за невиконання держпланів, у 1932 году засуджений за колоски.

Колесник Іван Михайлович – 40 р., розкуркулений, все майно розпродане, серед селян поширював чутки про кінець радвлади. В червні 1933 р. арештований і направлений в Ізюм.

Колесник Володимир Кирилович – 24 р., середняк-одноосібник.

Колесник Михайло Володимирович – 40 р., „вичищений” з колгоспу за розкладництво.

Мальченко Олександр – 45 р., розкуркулений в 1932 році.

Ісаєв Сергій Васильович – 40 р., середняк-одноосібник.

Кравцов Михей Кузьмич – середняк-одноосібник, „набожний, вважав себя істинно-православним християнином”. Не визнавав радвладу. В 1932 році засуджений за зрив хлібозаготівлі й засланий.

Кравцов Василь Кузьмич – брат Михея, „також видавав себя за істинно-православного християнина”. Разом з братом засуджений за зрив хлібозаготівлі й засланий.

Забийворота Григорій Порфирович – середняк, член к-пу «Привілля”. Конюх.

Кравцов Дмитро Остапович – був заарештований  і помер у БУПРі.

Сидор Митрофан Свиридович – середняк-одноосібник, помер від голоду на початку липня 1933 р.

Сикало Іван Васильович.

Шутько Іван Платонович.

Сикало Михайло Трифонович.

Сикало Митрофан Свиридович.

Кравцов Степан Абрамович.

Кравцов Андрій Микитович і два його сини.

Ляпка Антон Сидорович.

Кравцов Дмитро Євстафійоич.

Шокало.

М’яхченко Тимофій.

М’яхченко Олександр.

Кальченко Григорій Титович.

Носатий (три брати).

Носатий Толик Костянтинович.

Носатий Іван Степанович.

Члени організації ще були в Підлимані (Колісник Григорій Тимофійович, Хорс Тимофій Афанасович), Помилуйківці, Маліївці, Ізюмі (Круговий Дмитро, Жорник та ін.), в колишніх Шандраголівському, Савинському, Лиманському, Слов’янському та інших районах.

Стрільцов Р.Р., отримавши завдання з цетру повстанської організації, який знаходився в м.Краснодарі, почав створювати повстанські осередки й групи на території Ізюмського та сусідніх районів. Протягом березня-травня 1933 р. організацією були охоплені села Піски Радьківські, Нижча Солона, Борова, Ізюм та вищезазначені райони, куди виїжджали члени організації [80, 319].

Очевидно, що в організацію вступали передусім усі невдоволені й вороже налаштовані до радянської влади, переважно розкуркулені, розпродані та репресовані за хлібозаготівлі як середняки, так і біднота. Таких селян тоді не бракувало, бо практично все населення було налаштоване різко антирадянськи. Ще однією причиною, яка безпосередньо підштовхнула багатьох селян у лави повстанців, був жахливий голод, цілеспрямовано організований радянською владою [80, 319].

Навіть під час допитів більшість заарештованих, не приховуючи, відкрито вказували саме на ці причини. Ясна річ, у записі оперуповноваженого ДПУ вони були дещо пом’якшені та відповідно змінені, вираз „голод” здебільшого замінявся „продовольчими ускладненнями” та додавалася радянська риторика.

Так, Серган О.П. прямо заявив на допиті в ДПУ: „Вступив я в повстанську організацію сам і вповні свідомо. Говорячи про передумови і причини, які спонукали мене стати на шлях найзліших ворогів радянської влади, перш за все я відверто заявляю, що я не тільки не поділяю її поглядів, не тільки не був лояльним до її заходів, особливо таких, як хлібозаготівлі та різні види податків, а й був ворогом цих заходів. Це ставлення до заходів влади і невдоволення особливо стало гострим в 1929 р., коли в мене у хлібозаготівлі  забрали пшеницю. Весною 1933 р. я переживав продовольчі ускладнення тому, що в мене також забрали все зерно в хлібозаготівлю. Навколо я бачив маси голодних і т.д., і все це я відношу на рахунок політики радвлади. У цей час трапилася людина, яка вербує людей в організацію для боротьби з радвладою, і я свідомо на це пішов” [80, 319].

Герман Я.Х.: „В минулому 1932 р. у мене забрали весь хліб як у куркуля, а в позаминулому – продали за невиконання хлібозаготівлі пару коней, сівалку, два сараї, клуню, косарку, віялку та ін. інвентар. Ще в 1931 р. у мене забрали корову. Весною 1933 р. я переживав продускладнення, а коли підіспіли жнива, у мене забрали зерно в снопах. Ось ці заходи і репресії радвлади і поставили мене в лави ворогів радвлади” [80, 305-305зв.,319].

Крилевський Г.В.: „Моя сім’я складається з шести душ без мене, і тому жалування, яке я отримував, не вистачало для прохарчування. Особливо весною 1933 р. доводилось переживати продовольчі ускладнення. Ці обставини і були стимулом до того, що я став на шлях найзліших ворогів радвлади і став свідомо. Адже не можна сказати, що я, будучи комуністом, працюючи 7 років у органах міліції, кучером  у органах ДПУ і нарешті три роки у ВПО ДПУ – не розумів, на що я йду” [80, 320].

Василенко Ф.Д.: „В контрреволюційну організацію я вступив свідомо й добровільно. Як служителя релігійного культу мене в 1930 р. позбавили виборчих прав і забрали корову. Весною 1933 р. я переживав продовольчі труднощі. Діти мої були опухлі від голоду, а дружина взагалі помирала. Це й тому, що у мене забрали корову, а радянська влада забрала у селян хліб. Хоча ці заходи і проводилися місцевою сільрадою, але безумовно в здійснення політики партії й влади. Це і було тим мірилом, який визначив мої погляди і завдяки якому я свідомо став на шлях ворогів радвлади” [80, 300зв.].

Листівки випускав Стрільцов Р.Р. на спеціально ним виготовленому приладі. Вони призначалися для поширення серед населення, щоб підняти його на збройне повстання, а також служили доказом приналежності до повстанської організації і документом, завдяки якому вербували нових членів [80, 320].

Титаренко Г.Ю. свідчив: „Стрільцов запитав у мене дозволу виготовляти у мене дома листівки. Попередньо він витягнув одну і почав її читати. В ній говорилося, що народ гине від голоду, що до цього голоду довела радянська влада й тому проти неї потрібно піднімати повстання. Я Стрільцову сказав, що такі листівки я виготовляти дозволяю. Тоді він витягнув із портфеля папір, невеликого розміру дерев’яний штамп, на якому були вирізані букви, пляшку з якимось маслом і став друкувати листівки. У перший вечір він виготовив десятка два, із них одну залишив мені, а решту, піднявши холошу штанів, прив’язав до ноги” [80, 320].

ДПУ в звинуваченні та в інших документах неодноразово зазначає, що діяльність повстанської організації „относится к такому периоду времени, когда в отдельных сельсоветах района особенно остро ощущались продовольственные затруднения (апрель-май месяцы). Эти затруднения выпячивались ими как результат неправильной политики Соввласти, а отсюда – необходимость организации против Соввласти вооруженного восстания” [80, 321].

Стрільцов Р. неодноразово говорив: „Ви бачите, що кругом люди дохнуть з голоду, кращого життя нічого чекати, і ніхто за нас не потурбується, якщо ми самі за цю справу не візьмемося. Зараз є така організація, яка бореться за звільнення людей, за те, щоб усі люди були рівні” [80, 321].

Серган О. теж на цьому наголошував: „Зараз у селі всі люди здихають з голоду, тому що ніде немає хліба. Винна в цьому, безсумнівно, радянська влада, яка забрала в селян все зерно. ...Але в нашому житті скоро буде переміна. Є організація, яка бореться за краще життя селян, щоб забрати у свої руки землю і розділити її так на душі, аби нікого не обідити і всім було добре. Тепер ось бачиш, люди вмирають з голоду – підемо й хліб добувати. Це повстання зміне наше життя” [80, 327].

Кушка І.: „Я знаю щось нове і гарне: на паску вже будемо їсти хліб. Є така людина, яка знає, що на Україну приїхав Махно для керівництва повстанням проти радянської влади. Є вже випущені листівки, в яких говориться, що буде повстання, яким доб’ємося хліба і кожен буде працювати самостійно” [80, 327].

Василенко Ф.Д. розповідає на допиті, як його завербували в повстанську організацію: „Приблизно в квітні чи на початку травня 1933 р. у Борову заїхав Крилевський Г.В., який служив у цей час у пожежній охороні заводу ІЗОС. Зайшла розмова про продовольчі ускладнення, і я задав питання: „Чи скоро покращиться життя і чи довго так триватиме ще?” Він відповів: „ Скоро буде хліб і все інше. Радянська влада в таких умовах довго існувати не зможе”. В подальшій розмові Крилевський мені сказав, що йому відомо про існування організації, яка хоче звільнити селянство від пригнічення й поневолення його радянською владою, яка довела його до розорення, голоду й вимирання. Одночасно Крилевський дістав із кармана шість чи сім листівок і передав мені, заявивши: „Ці листівки випущені нашою організацією, яка готує збройне повстання проти радвлади. Нам потрібно побільше втягнути в організацію людей цілком стійких, надійних і відданих нашій справі, тому коли будеш з цими листівками знайомити людей, то будь обережним, всякому, якого ти не знаєш, читати їх не давай, а придивися до кожного чоловіка, якого він духу, настрою, чим невдоволений на радянську владу, чи не зрадить він нас перш, ніж ми щось встигнемо зробити” [80, 322].

У Титаренка Г.Ю. був свій шлях у організацію: „Втягнув мене в цю організацію Стрільцов Р.Р. Він говорив мені, що на боці організації не тільки ображене радвладою селянство, а й робітники і працівники ДПУ. Через те, що у мене велика сім’я, доводилося переживати продовольчі ускладнення, так як купити хліба було ніде, люди сиділи голодні, що безумовно пояснювалось хлібозаготівлею, яка пройшла, тож я дійшов до висновку, що винна в цьому безумовно Радянська влада. Стрільцов, який систематично відвідував мою домівку й періодично жив у мене, говорив, що на паску вже будемо мати свій хліб. Я деякий час дуже боявся, виставляючи докази, що в мене слабке здоров’я та ін. Стрільцов на це заявляв, що я буду кашоваром або на іншій якійсь легкій роботі. Все це й становище навкруги і привели мене до того, що я поставив себе в число ворогів радвлади” [80, 301зв.].

Селян, які вступали в організацію, передусім цікавило, хто керує організацією й чи є в ній надійні люди. Стрільцов  Р. на це відповідав, що центр знаходиться на Кавказі, в м.Краснодарі, а керує за кордоном рідний брат колишнього російського царя – великий князь Михайло Олександрович. У СРСР таємно прибув Махно, який роз’їжджає й збирає для повстання зброю. В 1932 р. у Краснодарі відбулася нарада, на якій був Стрільцов, а в 1933 р. на цю нараду їздив представник Богодухівського району. Перед цим в Ізюм з’їхалися делегати ряду районів для того, щоб на нараду їхати разом, але не вистачило коштів, і тому поїхала тільки одна людина з Богодухова [80, 322].

Стрільцов Р. говорив: „Наша справа буде прийти до кожного селянина й сказати: „Пішли з нами”, а якщо не піде, значить, він не наш. Зараз бачиш, помирають люди з голоду, підемо й хліба добувати”. Він стверджував, що в організації вже є 200 чоловік. Вони скоро сюди прибудуть і кликатимуть людей до себе, але треба не чекати, що „хтось вам щось дасть, коли ми самі про себе не потурбуємося”  [80, 323].

Термін збройного повстання, як це було зазначено на випущених листівках, визначався 14 квітня вночі, й повстання не відбулося через неналежну організаційну підготовку. Стрільцов Р. пояснював: „Недостатньо ще підготувались, слаба організація. Повстання відкладене на невизначений день, якого й потрібно чекати” та спересердя додавав: „Раз не хочуть – хай дохнуть з голоду”. Серган же пояснював, що повстання відкладене до закінчення посівної, бо на ній зайняті коні й люди, і буде всім від цього лише збиток [80, 322-323].

На нараді в Краснодарі в кінці весни 1933 р. козаки нібито назвали українців бабами за те, що нічого не роблять, і обіцяли приїхати в Україну самі й зі своєю зброєю. Перевозитися зброя й люди будуть під виглядом переїзду великої команди будівельників. На Харківщину прибуде з Північного Кавказу півтори тисячі козаків частково зі зброєю й спорядженням, іншу частину передбачалося добути на місці (напасти на склади), в Ізюмському районі. Для них уже заготовлено продовольство, насолено м’яса і намелено борошна в радгоспі „Грачине”. Планувалося, що козаки спочатку розмістяться в Теплянських лісах, де багато землянок, а також у лісах Пшеничних біля Сватового, де знаходяться склади закопаної зброї [80, 324,327].

Прибуде й Махно, який покаже ці склади у Сватівському районі та в Яремівці Ізюмського району. Там 5 кулеметів і декілька тисяч гвинтівок. Саме в Яремівці нібито багато людей, які підтримують повстання, тому тут і буде спочатку центр збору всіх повсталих. Тут усі озброються захованою зброєю, захоплять коней і далі вже будуть рухатися верхи. Яремівка пов’язана  з таборами, де стоять військові частини. Передбачалося, що вони безумовно підтримають повсталих. Рейд проходитиме спочатку по селах, міста повстанці будуть обминати. Як зазначали місцеві керівники: „Будемо піднімати людей для того, щоб добитися кращого життя. Хто не піде, коли тепер усі голодні?!” [80, 324].

Стрільцов Р. теж шукав зброю. Так, він звернувся до Пожарова О., чи немає у нього знайомих у Яремівці, бо йому потрібно дістати зброю, а вона там закопана. На запитання, навіщо йому зброя, по секрету відповів, що в нього є велика організація, якій зброя потрібна для повстання, щоб зірвати посівну, зробити нальоти, забрати хліб, посівний фонд та ін. Підготовлено все, залишилось тільки дістати зброю [80, 328; 145, 14зв.].

За словами Стрільцова Р., у результаті збройного повстання Україна відділиться від СРСР і з’єднається з Кавказом, де донське й кубанське козацтво теж активно готується до цього повстання. Він нібито також залучив до повстання й військовослужбовців із Святогірського табору [106, 59зв.].

П’ять гвинтівок було заховано в хуторі Греківка Піско-Радьківської сільради в члена повстанської організації Шелеста Олексія Тимофійовича, їх передбачалося використати під час повстання. Планувалося провести „ряд терористичних актів над комуністами”. Учасники організації Гарний Василь Гнатович і Шевченко Іван Тимофійович повинні були вбити голову Піско-Радьківської сільради  Чередникова, бо він був дуже небезпечним для організації. Було віддруковано Стрільцовим Р. і розповсюджено членами організації в навколишніх селах і сусідніх районах декілька десятків листівок із закликом до повстання [106, 53-54,59зв.].

Хоча члени організації весь час чекали, коли ж почнеться повстання, бо терміни його все переносилися, керівник Стрільцов Р., говорив, що самим виступати не можна, треба чекати, коли призначить штаб. Окремі учасники почали висловлювати недовіру Стрільцову Р., і той запропонував їм поїздку в Харків на нараду для того, щоб пересвідчитись у його правдивості. Їхати з ним викликався Герман Я.Х. На цю поїздку були зібрані гроші – 9 крб., але в Ізюмі на залізничному вокзалі Стрільцов Р. десь зник [80, 325-326].

Подальше розгортання повстанської організації, яка ставила за мету збройне повалення радянської влади, було припинене ДПУ у вересні 1933 р. шляхом масових арештів її основних членів[27]. При обшуках були вилучені, крім листівок, револьвер системи „Кольт” К-2 та Браунінг №2 і декілька десятків патронів до них. Останній пістолет знайдений у Тимофєєва Леонтія Семеновича в Боровій під час „трусу” 31 серпня 1933 р. [80, 81,328,334].

Судячи з матеріалів слідства, підпільну організацію ДПУ видав Пожаров О. ще в середині травня 1933 р., бо в справі є його протокол допиту й підписка про нерозголошення відомостей про допит від 14.05.1933 р. Пожаров О. неодноразово засуджувався за крадіжки й пограбування. На момент, коли до нього звернувся Стрільцов Р., щоб той допоміг дістати зброю, він відбував примусові роботи на Ізюмському пивзаводі. Під час допиту Пожаров і розповів ДПУ про повстанську організацію[28] [81, 14-14зв.,16].

Стрільцов Р. разом з матір’ю з території Ізюмського району зник, і його було оголошено у Всесоюзний розшук. Щодо Стрельника Абрама Івановича, „следственное производство, ввиду выявления новых обстоятельств по делу, из настоящего дела выделить и продолжать дальнейшее расследование. Меру пресечения к обвиняемому Стрельнику оставить прежнюю – содержание под стражей в Изюмском ДОПРе” [80, 334].

Найбільш загадковою фігурою в цій справі є Стрільцов Р., який весь час переховувався, був на нелегальному становищі, а на момент розкриття організації невідомо де зник. У звинуваченні ДПУ відзначає: „Активная деятельность Стрельцова протекала главным образом в местах, наиболее пораженных антисовэлементом и кулачеством Изюмского[29], Лиманского и Славянского районов. Выдавая себя за уполномоченного центра к.-р. организации, находящейся якобы на Кавказе, Стрельцов сумел сколотить вокруг себя группу селян, антисоветски настроенных кулаков, распроданное селянство и антисовнастроенное середнячество” [80, 345].

Із звинувачення бачимо, що ДПУ, мабуть, вважало блефом існування центру організації на Кавказі. Про це свідчить хоча б і обмовка в звинуваченні про центр, „находящийся якобы на Кавказе”.  Судячи з матеріалів слідства, члени організації ще до арештів теж зрозуміли, що Стрільцов Р. здебільшого видає бажане за дійсне. Недарма йому не раз говорили: „Ти, мабуть, брешеш? Уже декілька разів призначав строки виступу й весь час нічого не получається”. Але „Роман Романович знову завірив нас, що все сказане ним суща правда й що йому немає ніякої рації й цілі нас дурити”.  Між собою деякі члени організації ще влітку 1933 р. говорили: „Йому вже ніхто не вірить. Він ходить, щоб його тільки годували, та й схожий на босяка”. Радили іншим: „Брось до нього ходити. У мене ось була його дружина, так вона вся опухла з голоду. Він нас просто всіх обплутав”  [80, 139,214,288зв.].

Скоріше всього, Стрільцов Р. використовував придуману ним легенду про повстанський центр на Північному Кавказі, козаків і активні зв’язки з ними, щоб вселити у місцевих селян більше впевненості в свої сили, підняти їх бойовий дух, підірваний жорстокими комуністичними репресіями й нечуваним голодом. Зрозуміло, що в тих критичних умовах це був чи не єдиний вихід, щоб індивідуальний стихійний спротив селян перевести в більш організовані форми й підняти на повстання проти комуністів широкі народні маси. Це розуміли й більшість учасників організації.

З матеріалів ДПУ Стрільцов Р. постає як цілеспрямована і глибоко ідейна людина, яка всю себе присвятила справі повалення тогочасного антинародного режиму. Це надзвичайно обдарований місцевий самоук, мужній і безкомпромісний, готовий повсякчас іти на смертельний ризик заради звільнення власного народу від ненависних комуністів. Його певний авантюризм, дрібні хитрощі диктувалися винятково тогочасними обставинами. Усі його соратники по повстанській організації навіть на допитах ДПУ відгукувалися про нього винятково з повагою, бо розуміли справжню сутність цієї неординарної людини. Жоден з них не намагався на нього звалити всі провини чи якось по-іншому його опаплюжити.

Зрозуміло, що в трагічних умовах страшного Голодомору шанси на упіх місцевого селянського повстання були надзвичайно мізерні. Це, мабуть, розумів, як ніхто інший, і сам Стрільцов Р., і його соратники; та все ж вони зуміли піднятися на безкомпромісну й нерівну боротьбу і ніколи в цьому не розкаювалися.

Хоча Ізюмське ДПУ в звинуваченні пропонувало засудити активних членів організації в концтабори від 5 до 10 років, Судова Трійка при Колегії ДПУ 17 грудня 1933 р. призначила ув’язнення в концтабір („исправтрудлагерь”): Крилевському Г.В.[30], Сергану О.П.[31], Сергану Я.П., Василенку Ф.Д., Герману Я.Х. – п’ять років; Клименку О.Ф., Титаренку Г.Ю., Кушці І.Ф., Петренку І.Т. – три роки; інших –заслання на Північ на три роки [80, 333,346-357].

Із постанови: „Все вышеуказанные лица принимали активное участие в работе и состояли членами контрреволюционной повстанческой организации, которая ставила своей целью путем вооруженного восстания свергнуть Советскую власть. Они были тесно связаны с руководителем к.-р. повстанческой организации в Изюмском районе неким Стрельцовым Романом Романовичем, оказывали ему в организации материальную поддержку, некоторые из них принимали участие в изготовлении к.-р. листовок, распространяли их между населением, занимались вербовкой новых лиц в организацию и т.д.” [80, 1].

Відбувши повністю терміни покарання, після повернення з концтаборів наприкінці 1937 р. – на початку 1938 р. члени колишньої повстанської організації[32] влаштувалися працювати: Герман Я.Х. і Серган Я.П. – чорноробочими на будівництві залізниці Красний Лиман-Куп’янськ на дільниці №2 у Пісках Радьківських; Кушка І.Ф. – сюди ж бетонщиком; Клименко О.Ф. – обліковцем у колгоспі „Червоний маяк” у Пісках Радьківських; Крилевський  Г.В. – вантажником райспоживсоюзу в м.Ізюм; Тимофєєв Л.С. – рахівником колгоспу ім.Кагановича в Боровій і т.д. [106, 101].

Та вже на початку березня 1938 р. всі вони знову були заарештовані Ізюмською міжрайоперслідгрупою УГБ НКВС й звинувачені в належності до „контрреволюционной украинской националистической боевой повстанческой организации, которая ставила своей целью свергнуть Советскую власть путем вооруженного восстания и создать буржуазное государство „самостийной Украины”. Перебуваючи ще в Темниковських концтаборах, вони нібито домовлялися „о возобновлении организованной контрреволюционной деятельности по возвращении из лагерей в Боровской район”, а повернувшись додому,  почали „восстановление ликвидированной украинской националистической организации” з метою підготовки збройного повстання на випадок війни фашистських країн з СРСР, щоб допомогти фашистам повалити радянську владу [106, 53,65,99].

Із матеріалів слідчої справи переконливо видно, що звинувачення 1938 р. повністю сфабриковане, не підкріплюється жодними конкретними фактами, перші допити проведені більше ніж через місяць після арештів, ніхто своєї вини не визнав. Оперуповноважений УНКВС по Харківській області Файнштейн прийняв постанову про виділення зі справи матеріалів на інших учасників української повстанської націоналістичної організації, а Германа Я.Х. і Сергана О.П. 9 травня 1938 р. було засуджено Надзвичайною Трійкою УНКВС по Харківській області до розстрілу з конфіскацією майна. Як видно з відповідних актів, Германа Я.Х. розстріляли 23 червня 1938 р, а Сергана О.П. – 3 липня того ж року [106, 63,90,92,102-106].

Обидва були реабілітовані комуністичною владою 21 листопада 1989 р., бо „обвинение основывалось на показаниях обвиняемых и недостаточных свидетельских показаниях. Герман Я.Х. своей вины не признал. По делу допрошен спустя 38 суток после ареста. Иных данных, подтверждающих обвинение, в деле не имеется”. Те ж саме й стосовно О.Сергана. Їхніх родичів, щоб повідомити їм про реабілітацію, КДБ у 1989 р. розшукати не вдалося [106, 112-113].

Рахівник борівського колгоспу ім.Кагановича Тимофєєв Леонтій Семенович[33], який теж проходив у справі Піско-Радьківської повстанської організації в 1933 р. та відбув за це трирічне заслання в Архангельську, був знову заарештований у Боровій 5 березня 1938 р. за нібито підтримання зв’язку з членами української повстанської групи в Пісках Радьківських після повернення його з заслання та сидів у Ізюмській в’язниці аж до 3 жовтня 1938 р. Хоча проти нього й свідчили голова колгоспу ім.Кагановича комуніст з 1932 р. Чашка Микита Іванович та колгоспник Ляшов Дмитро, що Тимофєєв Л. нібито „высказывал антисоветские взгляды, направленные против стахановского движения, и среди колхозников вызывал недовольствие к существующему строю” й „годовой отчет умышленно затянул на целый месяц”, та справа, сфабрикована начальником Борівського райвідділу НКВС Гнойовим, ніяк не клеїлась, тож помічником облпрокурора Шульманом була закрита [107, 18,19зв,26].

ê Червонооскільська повстанська організація, яка діяла весною 1930 р. у межах Ізюмського, Петрівського, Барвінківського та Борівського районів, а частково й у Савинському районі, була настільки небезпечною, що в цій справі ДПУ заарештувало більше 50 чоловік. Центром цієї організації було село Червоний Оскіл, що практично під боком Борівщини. Бачачи, як зазначає ДПУ, що „невдоволення селянства на владу носить поголовний характер”, готувалося збройне повстання для повалення радянської влади, підтримувався регулярний зв’язок із навколишніми селами, складалися списки невдоволених та осіб, здатних на активну антирадянську роботу, велася робота по обліку зброї в селах. Членами організації було 40 чоловік, озброєних гвинтівками, кулеметами, „бомбами”. Гасла, під якими планувалося повстання, – „Геть радянську владу, комуністів, жидів! Хай живе вільна праця!”  [79, 172,274,275,277].

Про повстанців стало відомо, як і у випадку з організацією „Воскресенці” в Пісках Радьківських, із розповсюджених нею агітаційних матеріалів серед населення. Керівником і організатором був 59-річний селянин з Червоного Оскола Барака Іван Степанович. Він обходив населені пункти, вивчав настрої селян, розпитував про підпільні організації, наводив відомості про наявність зброї [79, 275-276].

У визначений час планувалося підняти повстання, знищити телефонно-телеграфний зв’язок, перебити червонооскільських комуністів, рухатися в напрямі Гороховатки, зробити нальоти на комуни „Шлях Леніна” й ”Червоний шлях”, „вирізати до люльки” активних і „вредних” комуністів, комунарів та активістів, забрати зброю й коней. Також захопити Комарівку, Миколаївку, Радьківку та інші села. Після цього планувалося напасти на Ізюм, роззброїти ДПУ, міліцію й військкомат, розгромити в’язницю, захопити склади зі зброєю [79, 274-276].

Разом з Баракою І. керівну роль у організації грав голова Комарівської сільради Калюжний Олександр Павлович, який доказував, що вся сила в народі й успіх повстання забезпечений. Саме він пропонував передусім розгромити комуни, складав ”чорні списки” активістів, обліковував зброю, взяв на себе обов’язок встановити зв’язок з антирадянською групою в Пісках Радьківських. Бував у Радьківці та запрошував надійних мешканців села на конспіративні наради по підготовці повстання [79, 276-277].

У сусідній Миколаївці була готова група з 18 озброєних людей, у будь-яку хвилину „готових на активну діяльність проти радвлади”. Були вони під керівництвом 30-річного Гаражі Олександра Григоровича. Крім тієї зброї , яка була в його групі, він мав ще запасну, 28 штук. Ще одним керівником з Миколаївки, який мав свою озброєну групу, був 36-річний Ісаченко Юхим Єремейович [79, 280].

Членом організації з Радьківки був 55-річний бідняк-кравець Шерстюк Полікарп Данилович. Він брав участь у Миколаївці в нарадах, у розробці планів антирадянського повстання. Завіряв керівників організації, що радьківських селян влада повністю пограбувала, тут багато невдоволених, і вони з дорогою душею підтримають повстання, їх треба тільки організувати. У роки громадянської війни в селі було багато повстанців проти радянської влади. Навіть зараз у члена КНС Лопатки є список з 60 колишніх повстанців зі слободи Радьківки [79, 282].

Ще один мешканець Радьківки, член організації, 32-річний Нарожний Антон Петрович пропонував придбати зброю в Пісках Радьківських і Радьківці, бо там багато колишніх повстанців та партизанів, і в них повинна бути зброя [79, 281].

Після викриття Червонооскільської організації та масових арештів Ізюмське ДПУ пропонувало для більшості повстанців розстріл, але постановою Судової Трійки ДПУ від 27 квітня 1930 р. вони були засуджені від восьми до трьох років концтаборів [79, 285].

ê Загризівська антирадянська організація хоча й була нечисленною, але надзвичайно впливовою в с.Загризовій та на х.Ново-Петровський[34]. До того ж вона підтримувала зв’язки з подібними організаціями у Ново-Осиновій, Глушківці, Колісниківці, Курилівці, Богуславці, Боровій.

Складалася організація з шести переважно заможних селян, а очолював її бідняк Шульженко Григорій Зиновійович. Всі вони не сприйняли радянську владу з перших же днів її існування й стали на шлях рішучої боротьби з нею. Ще до революції всі перебували в „чорній сотні”, Союзі руського народу та в Союзі „истинно русских”, себто в монархічних, чорносотенних організаціях [82, 7зв.,47,88].

Сам Шульженко (Шульга) родом з Кубані, з міщан м.Нахічевань Донської області, 1893 р.н.. Ще до революції він разом з матір’ю переїхав у Сеньків, де  виріс. Всі його з дитинства боялись, бо був запальним і рішучим. Байдак Кирило Савич, кандидат у члени ВКП(б), з відвертою неприязню свідчив: „Шульженка я знаю ще будучи малим, коли ним лякали дітей, бо змалку був хуліганом”. На початку Першої світової війни був мобілізований на фронт, служив у 7 уланському полку на австрійському фронті. В кінці 1917 р. повернувся додому. Революцію він застав у віці 25 років. У лютому 1918 р. за Центральної Ради вступив у її збройне формування – Сеньківську народну міліцію. За гетьмана Скоропадського народна міліція була перейменована у варту, тож Г.Шульженко продовжував далі службу в Сеньківській гетьманській варті старшим вартовим. Разом зі своїм загоном поров нагайками мародерів і красногвардійців, що грабували поміщицькі економії та все навкруги. Його мати Варвара Євтихіївна вийшла заміж за загризянина Зарицького Юхима Петровича. Г.Шульженко одружився з Оленою Петрівною [82, 2-3,25,69зв.,81зв.,91].

Коли Куп’янщину звільнила від більшовиків Біла армія Денікіна, Г.Шульженко разом зі своїм загоном добровільно вступив у корпус генерала Шкуро, в третій корніловський полк[35], у каральну експедицію  під командуванням поручика Тупала Гаврила Івановича[36], де дослужився до чина прапорщика. Носив черкеску, як і всі корніловці. Г.Шульженко разом зі своїм загоном (30 чол.) діяв переважно в Куп’янському та Ізюмському повітах. Був нещадним до комуністів, червоноармійців та радянських активістів: розстріляв у Куп’янську голову радянської земкомісії Токаря й голову комбіду Горобця Семена Свиридовича, обох з Загризової; при відступі червоних біля Ізюма впіймав червоного продзагонівця 13 армії, який конфісковував у селян хліб для Червоної армії та прапороносця 13 армії, яких теж прилюдно розстріляв. При відступі білих емігрував у Туреччину в Константинополь [82, 2-3,10зв.,26,88].

Повернувся в Загризову в 1921 р., займався хліборобством і кравцюванням, був бідняком, позбавленим виборчих прав, двічі засуджувався за терор червоних у роки громадянської війни [82, 91].

Інші члени Загризівської антирадянської організації теж добровільно служили у Білій армії: Блажко Євген – фельдфебелем; Величко Іван – унтер-офіцером; Коновалов Федір – після другого приходу денікінців сів на свого коня й організував міцний загін із чорносотенців Богуславки, а відступаючи з білими, підпалив дерев’яний міст через Оскіл у 100 сажнів; П’яниця Олексій – теж доброволець, з гордістю носив шкуровську чорну кубанку з червоним верхом [82, 7зв.,8,28зв.,29].

У 1920-1921 рр. вони активно допомагали повстанським загонам Данченка, Савонова, Шаповалова продуктами, зброєю, повідомляли їм про пересування червоних частин, заарештовували продагентів, радянських активістів, що забирали у селян хліб [82, 13].

П’яниця Олексій Юхимович був родом із Загризової, а Коновалов Федір Тимофійович, Михно Тихон Якимович, Величко Іван Петрович, Блажко Євген Тарасович – з х.Ново-Петровського Загризівської сільради. Вік їх – від 30 до 38 років. Всі позбавлені виборчого права, бо їхні батьки мали до революції від 20 до 110 десятин власної землі. Величко мав трактор, олійницю, парову молотарку, двигун і вітряк-млин. Усі на 1930 р. повністю розпродані й за майновим станом бідняки [82, 4зв.,91].

Як згадує активіст Дяченко Василь Петрович, 56-річний „старий партизан” (за власним визначенням), перевибори Загризівської сільради у 1926-1927 рр. проходили в „кошмарних умовах”.  Незважаючи на те, що в Загризову був мобілізований весь партійний і радянський актив Сеньківського району (прибули практично всі члени Компартії з усього району), ніяк не вдавалося добитися виборів у сільраду списку, „рекомендованого райпарткомом”. Селяни на виборах кричали: „Адже свобода. Ми кого хочемо, того й вибираємо. Що нам нав’язуєте своїх. Не хочемо!”. По два дні підряд проходили перевибори і, незважаючи на велетенські зусилля активу, „ледь-ледь добивалися прийняття рекомендованих по списку на 75%, а 25% - то все куркулі”. Незважаючи на це, Г.Шульженко разом зі своєю групою провів загальні збори, де селяни одноголосно винесли постанову не визнати перевибори (скасувати їх), бо вони пройшли незаконно. Було висунуте гасло: „Проти списку, рекомендованого райвиконкомом і райпарткомом, за свої кандидатури!” [82, 5зв.,16,19зв.,89].

Особливо активними на виборах були брати Кошелі, Юхим Маркович і Єгор Маркович, які виступали: „Вибори визнати законними не можна. Хіба це вибори, коли нам нав’язують кандидатури? Ми будемо скаржитися”. Селяни їх підтримували,  і всі голосували проти списку, затвердженого владою. Сільрада ніяк не могла провести збори, бо вони весь час зривалися, селяни обурено кричали і не давали їх проводити, поки в село не наїхало безліч міліції, так званих представників з райкому партії, райвиконкому й округу [61, 8зв.,23].

Подібне повторилося й під час перевиборів сільради у 1931 р. Коли на загальних зборах були зачитані списки осіб, рекомендованих для виборів, то всі почали кричати, а Коваленко Петро Пудович рішуче заявив: „Досить вам на керівників назначати своїх, пора вже й наших вибрати. А коли ви цього не хочете, то й голосуйте самі за намічених вами”, і закликав усіх покинути збори  [104, 2,12зв.-13,15зв.].

Кошель Юхим тоді заявив: „Вибори у нас проходять неправильно. Давно вже пройшов той час, коли виставляють кандидатури списками. Ми й самі зуміємо розібратися, кого нам виставляти. Хіба можна довіряти тим людям, яких пропонують у склад сільради, коли вони не можуть управитися зі своїм господарством, а ми їм будемо довіряти керувати селом” [61, 23].

Кошель Єгор підтримав брата: „Чи ці люди, яких виставили по списку, зможуть управляти таким ділом, як сільрада? Нам треба вибрати таких, щоб у випадку, коли трапиться разтрата, то відшкодувати з його господарства. А то намітили голяків, а з нього, як із святого, коли замаже руки, і взяти нічого”. Збори схвально загули [61, 9зв.,13зв.].

У 1928 р.  у Загризовій було успішно зірвано прийняття самообкладення в 25% податком для населення, а в 1929 р. усі гуртом виступили проти 50% самообкладення, яке настирливо нав’язувала комуністична влада. На загальних зборах усі галасували: „Не потрібно нам самообкладення, ми й так платимо податок єдиний. Не маєте права нам нав’язувати якихось інших податків. Де ми візьмемо гроші? А мости і школи хай будує держава з грошей с/г податку. Куди вони дівають гроші? Комуністам на галіфе!” [82, 20-20зв.].

У 1927-1928 рр. все село виступило проти розповсюдження в Загризовій селянської позики: „Це обман! Дадуть бумажок, і вони пропадуть. Вважай, гроші вилетять на вітер. Не потрібно позики! Хай держава наробить собі грошей, а з нас вистачить і того, що платимо податок. Тягнуть останню шкуру”. П’яниця Олексій рішуче заявив: „Подумаєш, позика. Це з нас тягнуть для того, щоб затулити свої дірки. Зашились у доску, а тепер позика. Кому позичати? Тим, які під маркою закону забирають у селянина останній кусок хліба? Не дати, і все!” [82, 89,90].

Запекла активістка, 23-річна „малограмотна дівиця”, біднячка, член СОЗу „Незаможник” Октябрина Василівна Дяченко скаржилася на загризівських селян: „Коли проходила підписка на позику індустріалізації, я працювала в бригаді по її розповсюдженні. Ми прийшли до Кошеля Єгора у двір, і я запропонувала, щоб і він підписався. Та він крикнув на мене: „Чого ти ходиш, заглядаєш по чужих дворах? Ти забула, як я тебе тримав за шматок хліба й вигодував, а тепер ти стала хазяйка при радянській владі. Актив приводиш. Іди звідси, поки я тебе не наладив” і вигнав мене з хати. Коли я прийшла до Кошеля Юхима, то він став на дверях і не пустив у хату, закричавши: „Геть! Ходите тут собак дражните! Голосували за позику, так і беріть її самі!” [61, 14зв.].

Кошель Єгор закликав односельців не брати й облігації позики „П’ятирічка за 4 роки”: „Позику випустила держава, щоб заплатити борги заграниці, від позики робітники відмовилися, так вони тепер нав’язують селянам. Коли б не брали, як по іншим сільрадам, то ніхто б нам нічого не зробив” [61, 23].

У весняну посівкампанію 1929 р. селянська маса Загризової виступила проти обміну селянського зерна на так зване чистосортне державне, проти закладення спільних масивів і контрактації посівів: „Не треба нам цього! Для чого нам ваші плани? Ми без планів робили і будемо робити. Насильно нав’язуєте нам, що ж це таке”. Збори по цих питаннях були зірвані, бо вся біднота виступила проти. Позбавлений права голосу Г.Шульженко потайки агітував: „Що ж ви не виступаєте? Чи хочете, щоб ваші посіви хтось контролював? Знаєте, що вони встановлять для вас податок? Будете свій хліб бачити, а не їсти. Залишать вам тільки полову й солому”. П’яниця Олексій: „На чорта сіяти – все одно заберуть. Хай посіємо собі десятину, і досить. Ще очищати зерно змушують. А вони собі жалування отримують і галіфе носять”  [82, 4зв.,89].

Кошель Юхим на зборах сказав: „Ви мені хоч голову ріжте, а я не буду міняти зерно й не знаю, хто погодиться міняти зерно на запропоновану „Українку”. Ця пшениця не годиться для наших посівів. Так ще й плати за неї надбавку, як за чистосортну. Це все видумки комісарів, які деруть з селян шкуру”. Коли Юхима з братом наступного дня викликали в сільраду, то вони знову заявили, що обмінювати хліб не будуть, за що їх поштрафували на 25 крб. кожного, але вони так його й не обміняли [61, 11зв.,22].

У червні 1929 р. у компанію хлібозаготівель Г.Шульженко заявив, а всі його підтримали, що хліба немає й планів виконати не зможуть. „Коли ж приймемо план і віддамо весь хліб, то самі подохнемо з голоду”. Михно Тихон заявив: „Нема у нас хліба, самі будемо землю їсти. Хвате вже давали! Куди наш хліб іде? За гряницю? Відкупляються від війни, бояться Китаю”. Як свідчив один загризівський активіст, „Їх підтримали всі інші, але завдяки тому, що вони позбавлені права голосу, їм запропонували вийти з приміщення або ж сидіти тихо. Але вони продовжували шепотіти бідноті на вухо й підбурювати їх виступати. Особливо виступають їхні підкуркульники-бідняки Горобець Юхим Олексійович, Китнюх Микита Максимович на інші, які  кричали проти контрольної цифри: „Не треба! Нема у нас хліба!” [82, 18зв.,21-21зв.,90].

На наступних зборах по хлібозаготівлі у вересні 1929 р. після доповіді уповноваженого РВК Орлова виступив Кошель Юхим і заявив: „Ніяких планів приймати ми не будемо. Ви своїми планами і так скоро з нас штани познімаєте. Доводьте свої плани робітникам, щоб вони жили так, як і ми, а не получали по 200 крб. на місяць”. Орлов спробував пояснити, для чого приймаються плани, але Кошель Єгор перебив його й закричав: „Наша постанова – не приймати ніяких планів. Ось і все!” Загризяни одноголосно його підтримали, і збори в черговий раз були зірвані [61, 14зв.].

У 1930 р. все повторилося. На зборах по прийняттю селом хлібозаготівельного плану знову виступив Кошель Юхим: „Приймати плану нам не треба. Нас навчив 1929 рік. Прийняли план, а потім і штани із нас зідрали”. Уповноважений РВК Орлов уперто доказував, що план треба прийняти. Кошель тут же  заявив: „Досить, ми і без вас знаємо, що ви хочете нас розорити. Ви тільки й думаєте, як із селянина шкуру зідрати”. Збори були зірвані [61, 14зв.].

Активіст Байдак Кузьма Савич: „Величко Іван на кожних зборах стоїть ззаді і підцьковує натовп голосувати проти. Періодично сам виступає проти самообкладення, хлібозаготівель, доводячи до того, що приходиться завжди його виводити зі зборів. А потім по дві-три години заспокоювати масу” [82, 49зв.].

У травні 1930 р. у Загризівську сільраду прийшов план контрактації худоби, і активісти відразу зібрали загальні збори. Усі жінки були категорично проти плану м’ясозаготівлі і вимагали повернення висланих куркулів. Піднявся страшенний гамір. Авторитетний селянин, 58-річний Коваленко Петро Пудович, знаходячись серед маси, стиха промовив: „Дураки будемо, якщо приймемо план м’ясозаготівлі. Вони вислали на Північ наших братів, а тепер ще й забирають худобу. Скоро нагайками нас ганятимуть на роботу” [104, 15,22].

Це нібито й послужило сигналом. Обурений натовп кинувся бити голову сільради Байдака Кузьму й уповноваженого від РВК Салантія Макара[37]. Ті, котрі були позаду й не могли дістати активістів, радісно кричали: „Бийте їх на м’ясо! Швидше план виконаємо!” Ледве активісти вирвалися з сільради, втекли і сховалися в школі. Злий натовп біг за ними, і не відомо, чим би все це закінчилося, коли б не побачили, що біля школи стоїть засідланий кінь. Чомусь подумали, що це приїхала міліція, і швиденько всі розійшлися по домівках [104, 15-15зв.].

Саме завдяки групі Г.Шульженка деякий час вдавалося захищати Миколаївську церкву від закриття й пограбування. Коли в грудні 1929 р. у Загризівську сільраду прийшов наказ забрати у церкві все майно й негайно її закрити, то вже наступного дня о 10-11 годині ранку до церкви збігалися, сходилися зі всіх кінців села стривожені гурти жінок, чоловіків, підлітків. Говорили: „Біжимо захищати церковне добро”. Загризяни оточили церкву з усіх боків тісним кільцем. Активістам і сільрадівцям не залишилось нічого кращого, як заявити, що церкву ніхто закривати не збирався й що все це куркульські вигадки і провокація. Відразу ж після арешту членів  групи Г.Шульженка церкву було знищено [82, 51-51зв.].

Під час селянського повстання в Ново-Осиновій, Курилівці, Колісниківці й Глушківці група Г.Шульженка активно агітувала загризян „піти рука об руку з повсталими хуторами, говорячи: „Не треба нам боятися, а відстоювати свій хліб, як відстоюють його в Курилівці та Ново-Осиновій”. П’яниця Олексій закликав: „Зря ми віддали хліб. Треба нам робити, як і Ново-Осиновій. Взятися дружно, й ми його відстояли б. Все одно помирати”. Група Г.Шульженка закликала все населення виступити й собі за прикладом повсталих та негайно їх підтримати. Як відзначає ДПУ, „Благодаря подобной агитации народ был так настроен, что все были наготове. ...ходили слухи, что все крестьяне должны собираться с чем попало в руках и гнать коммунистов, отстаивать свой хлеб” [82, 24,24зв.,41,41зв.,56зв.,90].

 Група була тісно пов’язана з повсталими, почергово буваючи там по 2-3 дні, і навпаки, зв’язкові звідти приїжджали в Загризову. Вони ходили із двору в двір і закликали: „Пора вам зробити так і в себе. Досить, терпець лопнув”. Це був Карасик з х.Кринички Новоосинівської сільради, якого тут же заарештувала міліція. Активний учасник повстання в Колісниківці Івашура теж два дні перебував з відповідним завданням у Загризовій. Готувалося загальне повстання всього Сеньківського району [82, 16зв.,45,50зв.].

Члени групи після відвідин повсталих хуторів збиралися й розробляли план дій у себе в слободі. Як зазначає інформатор ДПУ в Загризовій, „Во время происшествия в Ново-Осиновой кулаки нашей слободы, в особенности эта группа, так обнаглела, что засматривала членам партии прямо в глаза, иронически отвечая на все вопросы. ...После чего они дерзко отвечали представителям власти: „Вы не очень, видите Ново-Осинову, и смотрите”. ...Есть слухи, что они были готовы выступить на защиту восставших кулаков указанных хуторов”. Активіст Байдак К.С. явно перебільшено вважав: „Ядро влаштовувало підпільні збори, обговорюючи способи повстання, і тримали зв’язок з сусідніми сільрадами, районами і округами” [82, 6зв.,24зв.,48].

Інший активіст теж доповідав ДПУ: „У нас, в особливості в х.Петровському, куркулі і підкуркульники були напоготові піти на захист, спали одягнуті й взуті”. Те ж саме й у Загризовій. Були свої патрулі, пильнували. Жінки теж були напоготові. Але більшість малодушно говорили: „Першими не виступимо, а пізніше, коли біднота піде, тоді й ми”. Подібна ситуація була й у кінці листопада – на початку грудня 1929 р., коли  Ізюмське ДПУ проводило масові арешти селян у Боровій [82, 23,24,56зв.].

П’яниця Павло Макарович у червні 1929 р. при організації СОЗу „Незаможник” говорив: „Нас зганяють, як овець. Та хіба ви не бачите, що це нарошно, щоб зробити з нас рабів. Це та ж панщина. З вас скоро лико будуть драти. Вони користуються нашою темнотою. Треба триматися”. Коли 10 грудня 1929 р. біднота розпитувала Г.Шульженка про СОЗ „Незаможник”, де він працював, той розповідав: „Це не СОЗ, а дом терпимості, й усі, хто в нього поступають, проститутки. Колектив – це панщина, і там поділу на жінок нема. Хто чию згріб, той і...”. Видно, недаремно загризівських жінок лякали, що в колгоспі їх усуспільнять, як худобу, і ними буде користуватися будь-який чоловік [82, 8з.-9,34зв.,50,56зв.].

П’яниця Олексій популярно роз’яснював селянам: „Ніколи не було соціалізму й не буде. Загляньте в яку-небудь книгу стародавньої історії, а хоч би в євангеліє, ніде про соціалізм не говориться. І чи може бути соціалізм при такому уряді, коли країною управляє купка жидів-христопродавців. Ваші господарства влада визнає за свою власність і намагається об’єднати їх у колектив. Це тільки маска, а в дійсності хочуть забрати ваше, а ви працюйте на когось. Уже не доведеться лежати на печі” [82, 48зв.].

Недарма активіст Байдак К.С. скаржився, що через усе це ледь не розвалився їхній СОЗ, і довелося для його зміцнення спеціально викликати агронома-колективізатора, який пообіцяв усіх противників колективізації негайно віддати під суд. Остаточно ж „зміцнило” СОЗ Куп’янське ДПУ, яке в лютому 1930 р. розпочало масові репресії селян [82, 50зв.].

Отож невдовзі уповноважений Сеньківського райвиконкому по Загризівській сільраді комуніст Орлов у своїй заяві в Куп’янське ДПУ радісно рапортував, що якщо на 6.02.1930 р. у СОЗі „Незаможник” було тільки 28 дворів та 1200 пудів зерна, то після масових арештів у Загризовій і особливо членів групи Г.Шульженка вже на 15.02.1930 р. в СОЗ вступило 200 дворів і там 6000 пудів зерна. До того ж на загальних зборах прийняли одноголосно: куркулів „як  ворожу клясу” з Загризової виселити за межі України [82, 61].

Після арешту групі Г.Шульженка приписали три підпали Сеньківського райвиконкому, спалений капітальний амбар, який нібито передбачався для кінотеатру в Загризовій, спалені восени 1929 р. два вальцеві млини, політичні листівки, які розповсюджувались по всьому району з погрозами вбивства активу, закликом проти хлібозаготівель та ін. Хоча серед населення ходили вперті чутки, що підпали млинів зробила навмисно сама влада, щоб селяни не могли змолоти борошна і вивезти його на ринок [82, 43,52зв.,91].

Хоча Куп’янське ДПУ й пропонувало Судтрійці ДПУ Г.Шульженка засудити до вищої міри соцзахисту – розстрілу, а інших членів групи „тоже весьма социально-опасных” – до 5 років концтаборів кожного, але постановою Особливої Наради ДПУ від 19 квітня 1930 р. Г.Шульженка засуджено до трьох років концтаборів[38], а інші п’ять учасників групи підлягали засланню на Північ на три роки [82, 100].

 

Не тільки на Борівщині, а й у всій Україні розгортався потужний соціальний і національно-визвольний рух, який, на жаль, через Голодомор та сатанинські репресії комуністів не дійшов до свого логічного завершення.

Автор показав тут тільки декілька фрагментів руху опору на Борівщині проти радянського режиму в роки колективізації та голоду, можливо, навіть не найголовніших. Тема ця практично не досліджена й дуже сфальсифікована комуністичними ідеологами та їхніми істориками. Нас весь час переконували, що ніякого спротиву не було й бути не могло, бо наші земляки радісно, ледь не з хлібом-сіллю вітали комуністичний режим і колгоспну систему. Цей нав’язаний нам силою міф і брехливі стереотипи радянської доби про всенародну підтримку радянської влади потребують повного розвінчання. Ми маємо наш, український, погляд на ті трагічні події. Мета автора – повернути батьківщині душі замордованих борців-земляків.

Не залишилося про ті часи спогадів учасників опору, продовжувачів сумної традиції козаччини, яка вміла воювати та не дуже переймалася написанням хронік. Спогади ж сьогоднішніх старожилів нічого не дають, бо багато чого забулося, а ще більше деформувалося в пам’яті. Та все ж великий масив інформації зберегли для нас комуністичні загарбники, які методично фіксували події тієї боротьби та імена „ворогів радянської влади” – насправді мужніх борців національно-визвольного руху українського народу. Прикро, але історію власного народу доводиться вивчати за документами його найзліших ворогів.



[1] Тамара.Богомолова в своїй книзі помилково вважає, що саме він заснував у 1914 р. хутір Сергіївку й від його імені пішла назва цього хутора. Сам же він нібито прибув сюди з якоїсь Борівської Слобідки. Жили начебто в Сергіївці винятково тільки бідняки [147, 42]. Насправді ж за архівними документами точно відомо, що Сергій Гунько переїздить у це місце на півтора десятиліття раніше, а саме в в 1900 р. Було йому тоді близько 22-30 рр. За довідкою Чернецької сільради, виданою в 1931 р., С.Гунько 1877 року народження. Сам же він під час допиту в ДПУ в 1931 р. свідчить, що не памятає, коли народився. Пригадує тільки, що в 1896 р. його призивали в армію і йому тоді було 22 роки. Онук С.Гунька М.Л.Гомон стверджує в 2008 р., що сімейні перекази говорять про народження в 1870 р. Прибув С.Гунько на нове місце проживання разом з великою групою селян з х.Посьолок Борівський Гороховатської волості та сусідніх навколишніх сіл. Вони неподалік х.Чернецького купили собі землю в поміщика [60, 2-4]. Себто це були досить-таки заможні селяни, й аж ніяк не бідняки. Недаремно місцеві активісти завжди цей хутір вважали винятково куркульським, багатим. По-друге, хутір завжди називався й називається Ново-Сергіївкою, й певною мірою сумнівно, що він міг бути найменований на честь безвісного 25-річного селянина з-під слободи Борова. До того ж слід зазначити, що серед переселенців були значно старші й авторитетніші селяни.

[2] К.-р. – контрреволюція.

[3] Комбід – комітет бідноти – організація прихильників радянської влади на селі в роки громадянської війни.

[4] Ровчаків – називається в інших документах хутір Ровчаки, Ровчаківка.

[5] В обох було повністю забране все майно, хати та гроші, їхні сімї голодували, а не те, щоб споювати за свій рахунок весь колгосп.

[6] Гунько П.Я. 8 вересня 1989 р. радянською прокуратурою був реабілітований, бо „обвинение основывалось на неконкретных свидетельских показаниях. Гунько свою вину не признал” [105, 37зв.].

[7] Г.Єрмолаєв у роки німецької окупації був старостою в Богуславці.

[8] Був на місці колишньої „Сільгоспхімії”, по обидва боки річечки Водотеки та трохи далі на південь. Зараз це південна околиця Богуславки, яку місцеві старожили називають Бідрягівкою, а офіційно – це вулиця Соснова.

[9] Був у центрі сучасної Богуславки, зараз вулиці Остапа Вишні та Лугова. Колись тут був окремий хутір, який місцеве населення називало Москалівкою та Їжаківкою. Н.Пришиб заселили здебільшого переселенці зі слободи Тернівка Катеринославського повіту та села Богданове Павлоградського повіту Катеринославської губернії.

[10] Був на місці сучасної дамби Кругляківського ставка, що між селами Лозова й Нова Кругляківка, та далі на схід. Зараз це місце здебільшого затоплене ставком. Місцеве населення цей хутір називало Бухвалівкою, бо більшість переселенців були зі слободи Булахівка Павлоградського повіту Катеринославської губернії.

[11] Переселилися з Пісок Радьківських та х.Титаренкове.

[12] Кучер Самсон переселився з х.Вербещина, що був неподалік Нижчої Солоної.

[13] Голоха Іван Павлович переселився з сл.Борова.

[14] С.Кучер був заступником у Соболя після 1905 р., коли той ще був головою Куп’янського повітового відділення Союзу руського народу, себто монархічної чорносотенної організації. Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. С.Кучер зібрав у себе дома збори, де закликав боротися з більшовиками і не допомагати Червоній армії [99, 9зв.].

[15] Коли Пойманов обурено лаявся, що все беруть і беруть, то деякі селяни йому з насмішкою нагадували: „Що, не нравиться, коли твоє беруть? А то гарно, що ти в поміщика Івашури кожухи позабирав та інше й користувався?” [142,52зв.].

[16] Пойманов у 1927-1928 рр. був церковним старостою, за що був позбавлений  виборчих прав [142,55зв.].

[17] Куцманівка – хутір, який раніше знаходився за 1 км на північ від Веселовки в напрямі до Лозової.

[18] СевЛАГ – Північні Табори.

[19] ДальЛАГ – Далекосхідні Табори.

[20] Організація, яка нібито закупляла в селян зерно, а насправді вони змушені були його туди здавати за плановими рознарядками сільради за дуже низькими державними цінами.

[21] РКИ – Рабоче-Крестьянская Инспекция – контролюючий орган радянської влади.

[22] Сексот – секретный сотрудник.

[23] ІЗОС – Ізюмський завод оптичного скла.

[24] В Харків була надіслана копія з дещо відмінним текстом: „СЕКРЕТНОЕ ПОСТАНОВЛЕНИЕ ВОЕННОГО СОВЕТА ПОВСТАНЧЕСКИХ ВОЙСК СОЮЗА ТРУДЯЩИХСЯ УКРАИНЫ и КАВКАЗА под вверенном командовании ЗА ОСОБОЖДЕНИЕ И СПАСЕНИЕ НАРОДА, погибающего ежеминутно голодной СМЕРТЬЮ, обреченного на это нечеловеческой местью красного ДРАКОНА, пасть которого раскрыта на все живущее на земле, а посему ДЛЯ СОКРАЩЕНИЯ невыносимое дальше время ПРИКАЗЫВАЕМ строго в ночь под 14 апреля 1933 года нового стиля – ВОССТАТЬ всем, кто жаждет жизни, то ПУТЬ ВЕРНЫЙ, один: в назначенну ночь порвать всю связь проводов и железных дорог. Крестом готовым уже тебе позорной могилы ответить врагу, не медли минуты, взять врага в распыленном виде, с быстротою молнии направляясь в соседнее село по направлению  своего уезда и громко ВОСКРЕС произнеси умирающему брату, где не под силу, обойди, не считай врагом, кто идет за тобою, кто он и где б он не был. А тот, кто не идет, бодрствуй и знай, что ВЫСТУПИТ сильная  ПОВСТАНСЬКА АРМИЯ.

НЕ ОЖИДАЙ НА ТО, ЧТО ПУСТЬ КТО-ТО, А Я ЕЩЕ ПОСМОТРЮ - ЭТО БРАТСКИЙ позор. Подумай хорошо, кто для тебя принесет благ, как не сам. Поэтому знай,. как нужно обращаться и хранить настоящий секрет назначеного ЧАСУ. Для общего освобождения призываем вас, браття, всех, где бы ты не был, время было то, не считаясь с посевом врага, садись на лошадь, бери рожен, косу и действуй. Если много будет несознательных, не бойсь, на такой непредполагаемый случай мы проведем за границу. Договаривайтесь, делайте разведку, (где) взять оружие. Лучшие руководители наше НАЧАЛЬСТВО[81, 2].

[25] Мається на увазі жахливий Голодомор. Навіть у найтаємніших документах практично не вживається вираз „голод”, а тільки „продовольчі ускладнення”.

[26] З особової справи  ДПУ: „шутник-балагур”, активний, винахідивий та ініціативний, тесля [81, 11].

[27] На 24 серпня 1933 р. Стрільцов Р. призначив черговий термін початку повстання, а 30 серпня всіх найактивніших членів було заарештовано [80, 58].

[28] Така поведінка характерна для кримінальних рецидивістів. За участь в організації засуджений він не був, а навпаки, ДПУ достроково відпустило його з попереднього увязнення.

[29] Борівський район на той час уже входив до складу Ізюмського району.

[30] Крилевського Гаврила 25 жовтня 1936 р. рішенням Тройки при НКВС УСРР було достроково звільнено. Він подав відповідну заяву, де зазначив, що на своєму утриманні має 5 дітей і дружину й відсидів уже 36 місців. До заяви долучена анкета Ветлузького виправно-трудового табору УНКВС, де зазначається, що з терміну покарання 5 років відбуто 2 роки 11 місяців 25 днів, має заліків 9 місяців 24 дні, всього відбуто 3 роки 9 місяців 19 днів, залишилося не відбуто 1 рік 2 місяці 11 днів.

Тут же характеристика: „В лагере с 28.01.1934 года. С момента прибытия в лагерь работал на разных общих работах, везде к труду относился добросовестно. За последнее время работает грузчиком погрузочной колонны железнодорожной ветви лагеря ст.Лаптанга. К труду относится весьма хорошо – стахановец, выполняющий производственную норму на 319%. Качество работы хорошее. Отказов и прогулов нет. В культмассовой работе участвует путем занятия в кружке грамоты, участвует на собраниях. Дисциплинирован. Вежлив. В быту примерен. К имуществу и обмундированию бережен. Лагдисциплину соблюдает. Взысканий не имеет”.

На момент арешту Гаврило жив у Ізюмі, мав дружину Євдокію Гнатівну, сина Семена 12 р., дочку Марфу 10 р., дочку Віру 8 р., сина Володимира 5 р., сина Віктора 2 р. У 1989 р. 27 липня Крилевського Г., як і інших членів організації, реабілітовано, бо „выдвинутое обвинение основывалось на неконкретных и непроверенных в ходе следствия показаниях”. За відомостямя КДБ, на 1989 р. з родичів залишилися тільки два наймолодші сини. Віктор працював шофером у промтресті в Ізюмі, а Володимир шофером Борівської автоколони [80, 358,393зв.,362,364; 81, 34-36].

[31] На заяву Сергана О. про дострокове звільнення в 1937 р. була накладена резолюція – „нежелательно”. Те ж саме у 1936 р. й стосовно Германа Я. [80,31-32].

[32] Частина членів організації в 1938 р. продовжувала перебувати в концтаборах та засланні (Шевченко Іван Тимофійович, Чорний  Василь Гнатович, Затула Кузьма Григорович), інші в ув’язненні загинули (Василенко Федір Давидович, Титаренко Гнат Юхимович), ще інші продовжували перебувати в розшуку (Стрільцов Роман Романович, Шелест Олексій Тимофійович, Тищенко) [106, 52].

[33] Тимофєєв Леонтій – батько широко знаного в СРСР, Росії, Україні та в інших слов’янських країнах поета й публіциста Віктора Леонтійовича Тимофєєва, який має більше десяти виданих книг та сотні публікацій у літературній періодиці. Віктор Тимофєєв народився в 1940 р. у Боровій, але відразу після закінчення 8 класів виїхав у Мурманськ і все своє подальше життя пов’язав з Північчю. Регулярно й сьогодні підтримує зв’язок з рідною Борівщиною.

[34] Ново-Петровський, Ново-Петровськ – так протягом кінця 20-х рр. офіційно називався сусідній з Богуславкою хутір Нова Кругляківка. Назвала цей невеличкий хутір іменем голови ВУЦВК (тогочасного радянського парламенту УСРР) Григорія Петровського всупереч тутешньому люду радянська влада, але його мешканці завжди вперто називали свій хутір Новою Кругляківкою, бо були здебільшого переселенцями з сусідніх слобід Кругляківки та Загризової. Так вона називається і тепер.

[35] Що цікаво, в знаменитому третьому Корніловському полку служило багато загризян, більшість добровольцями, дехто по мобілізації..

[36] Тупало Г.І. – до 1917 р. учитель Загризівської школи, мав тут тещу Пяницю Любов. Сам він із х.Нова Лозова Богуславської сільради. У роки громадянської війни штабс-капітан 3 Корніловського полку, начальник каральної експедиції в армії Денікіна. Масово розстрілював комуністів, червоноармійців, комбідівців. Двірник  Єгор Лаврентійович, який був однополчанином Г.Тупала, розповідав, що коли він разом з сімома загризянами дезертирували зі своєї частини і їх упіймали патрулі, то, просидівши декілька днів на гауптвахті, всі були відпущені, а Єрему Матвія Тимофійовича за опір офіцерам при затриманні було засуджено до смертної кари через повішення. Зіграло роль і те, що Г.Тупало повідомив, що М.Єрема був червоним партизаном і раніше активно допомагав комуністам. 14 серпня 1919 р. Єрему під посиленим  конвоєм зі звязаними назад руками привели у двір Зміївських казарм м.Харкова. Тут же вишикували всіх солдатів. Зачитавши вирок, повісили на трапеції. Під ноги Єремі поставили табуретку, на табуретку ящик. Коли наділи на шию петлю, то Г.Тупало підійшов і вибив ногою табуретку, а Єрему взяв за ноги і смикнув декілька разів униз, щоб не мучився. Три дні труп висів на шибениці. Відступив Г.Тупало разом з Білою армією. У 1930 р. працював учителем у Лимані та на ст.Синельникове. Переховувався [82, 11,18,31зв.,58-58зв.].

[37] Салантій Макар Тимофійович  секретар Загризівського партосередку КП(б)У, 27 років, одружений, бідняк, „нема нічого, крім однієї хати” [152,16].

[38] Відбував він покарання в Біломор-Балтійському концтаборі. Реабілітований у 1989 р. [82, 104].



Карта сайта

 
На правах реклами