isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017
2. Ліквідація церкви, нищення моралі та народної культури
Автор: Адміністратор   
12.03.2011 18:05

 

2. Ліквідація церкви, нищення моралі та народної культури

 

Назва

церкви

Село

Рік побудови

Матеріал

За чиї кошти збудована

Архітектор

Доля храму в 30-і роки

Різдва Богородиці

Борова

1792

дерев’яна

прихожан

 

спалена

Воскресенська

Гороховатка

1795

дерев’яна

прихожан

Майстренко

спалена

Володимиро-Богородицька

Калинове

1864,

1881

дерев’яна

С.Зайцевої

Ф.І.Данилов

знищена

Миколаївська

Кругляківка, Загризове

1871

дерев’яна

прихожан

Ф.І.Данилов

розібрана

Вознесенська

Піски Радьківські

1893

кам’яна

прихожан

В.Х.Немкін

розібрана

Покровська

Радьківка

1793

дерев’яна

прихожан

 

знищена

Петропавлівська

Дружелюбівка

1863

кам’яна

Попових

 

знищена

Успенська

Шейківка

1898

дерев’яна

прихожан

В.Х.Немкін

знищена

Петропавлівська

Вища Солона

 

цегляна

 

 

розібрана

Севастьянівська

Підвисоке

1912

 

Панасенка

Покровський

знищена

Православні храми Борівщини [201, 169-170; 209, 307-309,312-313,315, 317, 319-320,332; 219, 85-86; 201, 22-24]

Значними осередками сільського життя були, звичайно, церкви. Розкуркулення було слушною нагодою для атак на церкву та її служителів. Не лише священики, але й кожен, хто так чи інакше був пов’язаний з церквою, не міг відчувати себе в безпеці. За вищенаведеними документами бачимо, що селянина могли позбавити громадянських прав і, зрештою, розкуркулити лише за те, що його батько до революції був церковним старостою чи він раніше в свята співав у місцевому церковному хорі.

Процес колективізації супроводжувався масовим закриттям церков у Боровій, Гороховатці, Пісках Радьківських, Калиновій, Радьківці, Загризовій, Шейківці, В.Солоній та ін.

Храми перетворювали в комори та стайні, в кращому випадку тут відкривали клуб. Під приводом звільнення від релігійного дурману вбивали в людині людське, забирали право на самостійне мислення та прищеплювали сліпу покору перед всемогутністю комуністичної держави.

На 1 липня 1929 р., за тогочасними офіційними відомостями, незважаючи на масові репресії священнослужителів і віруючих, релігійна ситуація на Борівщині виглядала таким чином [16, 1007-1009,1017]:

V Православних молитовних будинків (церков) – 8, православних релігійних громад – 9, віруючих – 11 759 чол.

V Православні були розділені на дві непримиренні течії: синодальну (лояльну до радянської влади, прорадянську) й тихонівську (антирадянську, ворожу до радянської влади); першу влада неофіційно підтримувала, з другою запекло боролася всіма методами.

V Синодальна орієнтація – 1 громада, віруючих – 736 чол., 1 священик.

V Тихонівська орінтація – 8 громад, віруючих – 11 023 чол., 11 священиків, 4 дяки, 1 псаломщик.

V Секти євангелістів-християн у Новоплатонівці та Гороховатці – 92 чол.;

V Секта баптистів-християн у Радьківці – 41 чол.

Орієнтація та місцезнаходження православних релігійних громад у 1929 р. [16, 1013].

№№

 

Назва населеного пункту

Назва церкви

Кількість віруючих

Якої орієнтації

1.

Радьківка

Покровська

736

Синодальної

2.

Борова

Різдво-Богородицька

1912

Тихонівської

3.

Шейківка

Успенська

1234

Тихонівської

4.

Вища Солона

Петро-Павлівська

1087

Тихонівської

5.

Піски Радьківські

Вознесенська

3550

Тихонівської

6.

Калинове

Володимиро-Богородицька

565

Тихонівської

7.

х.Копанки

 

231

Тихонівської

8.

Гороховатка

Воскресенська

1840

Тихонівської

9.

х.Підвисокий

Успенська

604

Тихонівської

Як відзначає тогочасний документ Ізюмського окрвиконкому, „до справи обліку віруючих у районах ставляться надзвичайно неуважно, й ці відомості не цілком вірні”, тобто, швидше за все, у вищенаведених відомостях значно зменшена реальна кількість віруючих. Тут же зазначається: „Тихонівська орієнтація перебільшує синодальців взагалі, особливо в Барвінківському, Шандраголівському, Боровському районах. Бажання змінити орієнтацію тихонівців у синодальці за останній рік не виявлялося, а навпаки, синодальна орієнтація дуже легко переміняє орієнтацію на тихонівську. Окрадмінвідділ неодноразово доводив своїми розпорядженнями знімати службовців культу тихонівської орієнтації, що посідали у синодальних громадах та давали відповідні вказівки в райони про контроль у цьому напрямку” [16, 1007].

За матеріалами Ізюмського округу, характерними моментами релігійного руху на Борівщині в 1929 р. були [16, 1010]:

U Значна перевага серед православних саме тихонівської орієнтації.

U Бажання православних віруючих х.Копанки розпочати будівництво своєї церкви, причому їх представники з’явилися за дозволом до Ізюмського окрадмінвідділу із відношенням Борівського райадмінвідділення. Ізюмський окрвиконком суворо наказав Борівському райкому компартії „негайно ліквідувати це явище”, тобто не допустити будівництва церкви.

U „Майже по всіх релігійних громадах помічалося бажання піти хресними ходами по полях, особливо в Боровій. Окрадмінвідділ дав указівки не припускати цих ходів, і майже ніде їх не проведено”.

U Масові колективні заяви про бажання забрати додому церковні ікони. На всі ці заяви були категоричні відмови влади.

Активно готуючись до повного знищення церков, ікон, священнослужителів, віруючих і православної релігії в цілому, Ізюмський ОПК і ОВК наказали в районах негайно провести ретельну перевірку стану церков і облік усього культового майна, віруючих, керівного складу церковних громад. Крім того, „провести виїмку в молитовних будинках різних металів, що є ломом (старі дзвони, старі гроші, мідь та ін.) для передачі по належності”, що відразу ж було виконано райвиконкомами [16, 1011].

Ì Закриття церкви, як правило, відбувалося після шаленого тиску з боку верхніх ешелонів влади (що добре видно з архівних документів). Рішення місцевої сільради мали слугувати лише формальним прикриттям. Сільські сходи часто були фальшиві. Здебільшого в них брали участь лише місцеві активісти, або ж використовували просто напади на церкву активістів без будь-якої гри в конституційні процедури.

Проти церкви виступали на місцевих мітингах, здається, всі: КНС, сільрада, комсомол, комуністи, школа й навіть діти. На мітингах, зборах саме діти становили основний контингент. Їх приводили вчителі організовано, класами.

Збиралися підписи за закриття церкви, так звані „списки”. Потім їх із резолюцією зборів надсилали в райвиконком. Там їх затверджували. Часто протоколи писалися однотипно, навіть одним почерком із різних сіл.

Ось як ці події з гордістю описує в райгазеті безпосередній учасник, ветеран комсомолії М.Кравченко (заголовок статті відповідний – „Юність моя бойова”): „Комсомольці села Піски Радьківські займалися збиранням податків, хлібозаготівлею. Збирали підписи селян на закриття церкви. Треба було зібрати підписи не менше як половини дорослого населення. Збір підписів був дуже ризикованою справою. Одного разу мене обступили жінки, які виступали проти закриття церкви, і якби не голова сільради Чепчугов, то не минути мені лиха. Та все ж церкву було закрито” [186].

При цьому на сільських зборах не говорилося прямо про закриття церкви та її ліквідацію. Мова йшла винятково про зняття дзвонів для індустріалізації, якій „терміново потрібні кольорові метали”. Нібито ніхто не знав, що цей сплав міді й срібла становить історичну й культурну цінність. Як правило, дзвони скидали вниз. Вони бились об карнизи дзвіниці, тріскались і кололись на частини. Люди хапали осколки дзвонів і, плачучи, ховали за пазуху.

Радянська пісенька тих часів [211, 125]:         Познімали з церкви дзвони,

Годі їм гудіти,

Трактор буде орать землю,

З дзвона перелитий.

Більшість селян кляли, благали й плакали, спостерігаючи знищення релігійних святинь. Не лише одне святотатство їм боліло – вони відчували безпосередню образу своєї людської гідності.

За свідченням очевидців, спочатку заарештовували членів церковної ради („п’ятидесятки”), після чого активісти знімали хрести й дзвони, і врешті вламувалися до церкви, спалювали її ікони, книги та архіви, розкрадали персні, оздоблення ікон та інші коштовні речі. Церква ставала коморою.

Щоправда, майже всі  церковні цінності, скориставшись голодом 1921-1923 рр. як приводом

… из Гороховатского райисполкома – 13 фунтов 54 золотников серебра в изделиях;

из Боровского райисполкома – 13 ф. 94 зол. серебра в изделиях;

из Песчанского райисполкома – 1ф. 48 зол. серебра в изделиях…

Всего по Купянскому округу 77 церквей и поступило:

серебра – 34 пуда 38 ф. 67 зол.,

монет серебрянных – 141,

золота – 7 золотников 1 доля,

монет золотых на 50 руб.,

9 серебрянных иностранных монет».

    Із архівних документів видно, що церкви на Борівщині ніколи не були багатими. І, як бачимо, все їх багатство полягало в срібних окладах ікон, які безжалісно й обдирали при конфіскаціях. А самі ікони войовничі атеїсти на глум віруючим палили перед церквами, плюндрували цвинтарі біля церков (активісти шукали в могилах золото та цінності). На місці поруйнованих церков ставилися пам’ятники Леніну, як, наприклад, у райцентрі Борова, перейменовувалися вулиці (ім.Леніна, Кагановича, Сталіна, Молотова), „підозрілі” села отримували „революційні” назви: Богодарівка – Островське, Боголюбівка – Свердлівка, Загризове – Володимирівка, Степи – Першотравневе тощо.

Були конфісковані й частково знищені всі архівні матеріали церков – метричні книги, сповідальні розписи, описи майна та ін. А головне – комуністична влада взяла під свій контроль не тільки священнослужителів, а й усіх віруючих. Тепер без дозволу райвиконкому вони не мали права навіть зібратися на свій сход біля храму, який здебільшого самі на свій кошт і збудували.

    У цей час усі 10 церков на Борівщині були насильницьки закриті й дощенту зруйновані, а священики репресовані. Наводимо типовий документ того часу: „Протокол зборів Загризівського СОЗу, відбувшогося 10 лютого 1930 р. Присутніх членів 137 чол. та 67 чол. бідноти. Головував М.Салантій, секретар Й.Двірник.

...Ухвалили: ...негайно вислати із пределів нашого району на соловці пішком слідуючих громадян

...ухвалили зняти всі чотири дзвони в Загризівській церкві й передати для переробки в метал на завод, а церкву передати для клубу культурної революції” [50, 5].

...Як і всюди, зруйнували красуню Загризівську церкву, або, як її ще офіційно називали, – Кругляківську, бо вона знаходилась якраз на межі між слободами Загризове й Кругляківка. На тому місці до сих пір зберігся церковний колодязь, де смачна вода. Поруч проходить траса Куп’янськ-Ізюм і межа між Борівським та Куп’янським районами.

Здебільшого після закриття церков їх цегляні споруди розбирали на „будови комунізму”. Саме так і вчинили із Загризівською церквою, яку розвалив місцевий колгосп, і чи то активісти самі до такого додумались, чи хтось підказав зверху, а з церковної цегли почали будувати не що інше, як свинарник, а не „клуб культурної революці” та МТС, як нібито планували спочатку. Чи не спеціально задумане святотатство? Відчувається промовистий символізм.

Щось там у них не ладилось зі свинарником, і його будівництво розтяглося аж до початку війни. Під час окупації загризяни розтягли цеглу з недобудованого свинарника по домівках. І, мабуть, до сих пір у багатьох хатах стоять складені з церковної цегли печі, грубки і комини.

Заїка Ганна Захарівна (с.Загризове): „Була в нас у Загризовій церква. Люди в селі всі вірили в Бога й до церкви ходили на всі релігійні свята. Та під час розкуркулення її зруйнували. Знищили багатство церкви. Люди довго журились за нею”.

Села на догоду комуністам клекотали різного роду зборами, демонстраціями школярів з плакатами „Піп – глитай”, „Дзвони на тракторну колону”, „Батьки, звільніть свої хати від темних образів та чаду лампад”. У школах проводились антирелігійні виступи, доповіді міліції на тему ”Як у різдвяні дні збільшилася кількість злочинів”, дітей спонукали дома впливати на віруючих батьків.

Здавалося, що саме церква є тим гальмом, що не дає жити селянинові, що саме завтра, після зняття дзвонів, передачі храму під клуб „кейнесам”, бо вони були не здатні збудувати приміщення для власних розваг, розпочнеться нове, радісне життя, про яке постійно торочать комуністи.

Сахаров Павло Пилипович (х.Василівка, с.Новоплатонівка): „У Боровій поряд з цервою був великий базар. І всі, хто приїздив до Борової на базар, спочатку йшли до церкви, а вже потім на базар. У  цій церкві правилися служби до самого 1930 року. Починаючи ж з цього року, церкву почали „зажимати”, багатьох священнослужителів вислано геть з Борової. Потім і зовсім її закрили, майно десь вивезли, а приміщення відвели під склад. Але люди протестували, і щоб зовсім обезглавити народ та залишити його без віри, церкву було підступно знищено.

У 1936 р. сталася в Боровій велика пожежа. Це було, здається, в жовтні-листопаді, приблизно о першій годині ночі. Яскраве полум’я освітило всю Борову. Видно, не обійшлося тут без керосину. Церква була дерев’яна – давня. На думку всіх мешканців, пожежа була вчинена комуністами навмисно.  Слідства ніякого не велося.

Я ходив тоді в Борову у п’ятий клас. Наступного дня й усі інші дні я разом з багатьма школярами ходив на попелище відшукувати палітурки старовинних церковних книг. Вони були міцні й цупкі  -  добре годилися для наших портфелів. Були ці палітурки з товстої шкіри з золотим тисненням та чудовим мідним оздобленням”.

За свідченнями інших очевидців з Борової, ще до повного спалення церкви комуністами її значною мірою розібрали на мирські потреби місцеві жителі.

Про руйнування Борівської церкви зі слізьми на очах схвильовано згадує Герасименко Параска Семенівна (х.Василівка): „Там така була церква!.. Господи!.. Дуже вже красива була Борівська церква. На два куполи. Здоровенна. Куди там! І дзвони, і дзвоники були. Бувало, як б’ють на утренню чи обідню, нам аж сюди, у Платонівку та Янохівку, чути. За нею як розбирали, люди дуже плакали. Ой, а як тоді ночами сичі кричали. Довго кричали. Так кричали, що не можна було слухати. Це всім назавжди запам’яталося.

Стояла вона там, де зараз Борівський клуб, тут же, на площі. Поруч була сторожка, туди дітей носили хрестити. І мене в ній хрестили. Навколо храму огорожа гарна. Церкву ж перевели на клуб. Хрести познімали, дзвони познімали. З неї клуб зробили. Він теж згорів, тоді вони ще щось перестроювали. Вся церква не згоріла, бо частково була кам’яна”.

У 1934 чи в 1935 році у Вищій Солоній була теж зруйнована церква-красуня. Спочатку з неї мотузками зірвали хрести, потім активісти з дзвіниці поскидали на землю дзвони, а далі сплюндрували й саму церкву. Цей вандалізм стався при повній апатії й байдужості місцевих селян. Навіть коли під церквою стали руйнувати й грабувати родинні склепи, ніхто не втрутився, всі нібито заніміли. Навколо церкви довго ще були розкидані черепи й кістки, що до цього покоїлися в склепах. Цеглу ж із церкви було перевезено на центральну садибу радгоспу „XX-річчя Жовтня”, в село Вишневе [173].

Настоятель Свято-Миколаївського храму в с.Чернещина о.Василь (Іванчук Василь Йосипович) збирав серед старожилів відомості про церкву в с.Вище Солоне. Із їх слів відомо, що дорога до Вищесолоненського храму була вимощена каменем і обсаджена з обох боків липами

Отець Василь стверджує, що кожен дзвін має свою душу й неповторну мелодію, а солонянський дзвін специфічний: звучить сумно-сумно й змушує завжди глибоко задуматись. Він гармонійно влився в гаму й ритміку сучасних чернещанських дзвонів, вага яких більше, ніж тонна

У своїх чудових мемуарах розповідає про знищення Шийківської церкви професор Михайло Гомон: „Особливу красу їй [Шийківці] надавала Успенська церква, яка стояла на пагорбі. Як розповідають старожили, вона була дерев’яна (дуб!), на білокамінному фундаменті, з трьома красивими банями і високою дзвіницею. Побудували її в козацькому стилі на початку минулого століття. Як не прикро, у 1937 році храм розвалили за ініціативою місцевого „Нагульнова” – Кості Синицького, тодішнього керівника колгоспу ім.Горького, і голови сільради на прізвище Кобцев. Кажуть, що вони аргументували доцільність руйнації тим, що церква, мовляв, може в кожну мить рухнути і придавити уламками віруючих. Брехня, звичайно. Церква була ще зовсім не старою і побудована на віки. Насилу її повалили за допомогою могутніх домкратів. Немов обезголовлена, осиротіла стояла Слобода після того, як знищили її окрасу – Успенську церкву. Без неї все село вже не мало такого вигляду – гарного й величного. Церква давала вид усій окрузі. Більшовицька боротьба з релігією завдавала непоправної шкоди не лише православним, а й довкіллю” [154, 47].

       Слід сказати гірку правду: частина нашого населення, піддавшись облудній пропаганді й заохочена центральною та місцевою владою, взяла участь у пограбуванні церков та їх руйнуванні. Саме за підтримки певних груп населення й відбувалося цькування священнослужителів, їх ганебні судилища й висилка з району «в тундру, до білих ведмедів».

Під час науково-практичної конференції в Борівській Свято-Богородичній церкві, присвяченій 200-річчю Харківської єпархії, яка проходила 27 червня 1999 р. за участі митрополита Харківського й Богодухівського Никодима та багатьох священнослужителів області, Ізюмський благочинний, старенький отець Іосиф

У 60-х роках, коли о.Іосиф  був довгий час приходським священиком у Сенькові, йому борівські віруючі багато разів із гіркотою розповідали про пекельні 20-30-і роки. Влада тоді в Борівському районі, особливо в Боровій,  відзначалася крайньою фанатичністю та безмежною ненавистю до віри, церкви, священиків.

Місцеві атеїсти теж були не по-людськи люті та запеклі. Саме вони, нацьковані безбожною владою, страшними муками мордували борівського священика, потім його роздягли, запрягли в плуг і стали орати, поганяючи з усіх сил батогами. Робилося  все це привселюдно, і ніхто за нього не заступився, поки не замучили до смерті.

    Коли ламали церкву в Боровій, то зібралося безліч люду з навколишніх сіл. Волами, кіньми, хто чим міг, везли по домівках дерево з церкви. На відміну від церков  у Вищій Солоній та Радьківських Пісках, які були цегляними, Борівська Різдво-Богородицька церква була зрублена з дуба, та й не абиякого, а щонайкращого, з-під самого Підвисокого. До того ж, дубу цьому була не одна сотня літ – вистояний та твердий, як залізо [177, 156-157].

Не один тоді борів’янин поживився дармовим церковним добром, серед якого були й унікальні старовинні речі й книги ще XVII-XVIII століть, благо місцеві власті дивились на все це прихильно, навіть активно заохочували. Древні церковні книги були скидані у велику купу біля храму й підпалені. Борівські чоловіки пожадливо дерли старовинні аркуші духовних книг та церковних документів на папір для своїх смердючих самокруток, бо в ті часи з цим було скрутно [177, 157].

Казали ще й тоді старі люди, що великий гріх на душу взяли борів’яни, спокутувати який доведеться ще їх дітям та онукам [177, 157].

У Борівському храмі, до цього пустинному (себто монастирському), до 30-х рр. XX століття зберігалася древня Охтирська ікона Божої Матері, яку народ надзвичайно почитував і звертався до неї з особливою вірою. Ця ікона начебто принесена першопоселенцями ще в XVII ст. у наші краї. Дехто з старожилів стверджує, що вона все-таки збереглася й не була спалена в часи богоборства, а ще заздалегідь до акту вандалізму була захована й порятована кимось із мешканців навколишніх хуторів. Є інформація, що ця ікона нібито перебуває в руках надійної людини. Можливо, цей святий для нашого краю образ ще повернеться на належне йому місце в Борівській церкві.

       Гороховатська ж церква згоріла вщент десь у 1924 р., начебто випадково. Кажуть, забули погасити якусь свічку, то вночі від неї церква й зайнялася. Це офіційна версія. Є й інша: її підпалили місцеві комсомольці, потужний осередок яких існував тоді в Гороховатці  [177, 160].

Гороховатський Воскресенський храм був унікальним не тільки своєю глибокою давниною, а й неперевершеною дерев’яною архітектурою самобутньої слобожанської барокової лінії. Це з захопленням відзначають дослідники-мистецтвознавці в своїх поважних монографіях. Поруч з Покровським храмом у Харкові та Преображенським в Ізюмі Воскресенська церква в Гороховатці була третьою визначною пам’яткою козацького бароко Слобожанщини. Дуже близький за стилем до двох попередніх храмів, особливо старішого – Ізюмського, дерев’яний Гороховатський Воскресенський храм, „поставлений на крутосхилі правого берега ріки Оскіл, вражав величним силуетом п’яти височенних бань, по чотири заломи кожна”. Збудований він був талановитим майстром-самоуком Майстренком  у 1795 році замість ще більш стародавньої Гороховатської церкви 1670 року  [177, 160].

Була закрита знаменита в окрузі Сеньківська церква – у ній на наругу місцевому селянству спочатку розмістили склад, а потім МТС.

Кушка Валентина Іванівна (с.Піски Радьківські): „Піщанська церква кам’яна була, дуже красива. Поруч і озерце невеличке, весною та восени воно було, а влітку висихало. Туди далі ще одне озерце. Церква ж стояла ніби на бугорку. Там чорнозем був, не пісок. Оскіл тік кілометрів за два, під Радьківкою. А там луг неоціненний. Весь район снабжали сінокосом, а тепер же залили.

Нашу церкву закрили десь у 1930 році, а може, й пізніше. Вже там не служилося. Там ще постановки і концерти ставили комсомольці, а тоді рішили зовсім розібрать. А в якім году, це я вам точно не скажу. Десь у тридцятих... З неї у Боровій двохетажний дом поставили. Кажуть, больницю строїли там з цього кирпича, що з нашої церкви.

Той чоловік, що хрест зносив з нашої церкви, – він у війну повісився. Про це Дубовик Яків Устимович розказував. Той активіст розбишака був великий. У війну дезертиром став і ховався десь у потайному погребі, що в сараї, де корова стояла. А жінка йому носила їсти. А тоді, видно, моча йому вдарила в голову: жінку свою сильно побив і порізав усю. Вона жива осталася, бо впала в яму, в яку корова оправлялася, в сечу. Сам же повісився тут на бантині. Дядько його жінки, коли знімав того з мотузки, все приказував: „У-у, барбос!” – і викинув мертвяка на гній”.

Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „У 1936 р. в Пісках Радьківських було свято закріплення землі за артілями на вічне користування з врученням акту закріплення. Свято проходило в церкві, вірніше, у клубі, для якого було пристосоване приміщення церкви. Сама ж церква була закрита й зняті дзвони ще в 1930 році. Свято супроводжувалося великою випивкою прямо в церкві. А де випивка, там і бійка. Тож колгоспне свято в церкві закінчилося великою потасовкою між колгоспниками” [212].

„Попустив Бог – для врозумлення роду людського”, – пояснюють руйнування храмів старі люди, бо існували церкви, щоб боротися зі злом, щоб відмолювати гріхи. А їх зруйнували...

...Безвірницька бригада ходила по дворах, ікони розбивала. Село повниться шепотінням:

– Не буде добра, Бога гнівимо!..

– То їм не буде!..

– А ми ж дозволили...

– Як не дозволиш, коли гепеу?..

Ще довго в селах побутували перекази про тих людей, котрі паскудили та нищили церкви: вони невдовзі занедужували на фатальну хворобу або з ними траплялося якесь лихо.

Цитований уже раніше Петро Юхимович Шелест, Перший секретар ЦК КПУ, згадує в своїх мемуарах про нищення церков на Борівщині в 1928-1929 рр. таке: „...був ще один інцидент: нашій групі разом з місцевим активом було доручено провести акт антирелігійної пропаганди – в одному із сіл зняти дзвони з діючої церкви, „щоб дзвін разом з проповідями попа не одурманював народ”. Напередодні ретельно обговорили всі організаційно-технічні моменти і техніку зняття дзвонів. Але коли вранці ми прибули до села з усім спорядженням, то побачили біля церкви багато людей. Мужики великою групою стояли віддалік, жінки – поближче до церкви. Коли ми почали наближатись, то жінки за якоюсь невідомою нам командою двома кільцями обігнули церкву. Одна група – всередині церковної загорожі, друга – за загорожею. Коли ми підійшли ще ближче, жінки повернулись до нас спинами, позадирали подоли і стали „раком”. Ганьба і сором нас збили з пантелику. Ми, звичайно ж, відступили. Чоловіки пильно спостерігали за нашою поведінкою. Коли ми пішли геть, жінки прийняли нормальні пози, і ми під загальний регіт ретирувались. Так ми не виконали „антирелігійну акцію” [224, 58].

ê Переслідування священиків і віруючих. Переслідували людей всіх віросповідувань. Ще до революції на Борівщині виникли общини євангельських християн, яких у 20-х роках по старій пам’яті називали „штундистами”

Сахаров Павло Пилипович (х.Василівка, с.Новоплатонівка): „Церква євангельських християн-баптистів у Новоплатонівці була заснована десь у 1920 році. Мої батьки теж сповідували цю віру. На її вірних почалися гоніння: часто закривали, не дозволяли проводити молільні зібрання.

Далі більше. Посадили у в’язницю Завгороднього Андрія, Хоружевського Дмитра, Литвинченка Платона, Шелеста Сергія Михайловича. Їм за віру дали по 10-15 років. Зібрали на них брехливі свідчення, що нібито виступали проти артілі, Сталіна. Знайшлися й лжесвідки. Всіх відправили в Сибір. Лише один Шелест із них і повернувся. Те ж саме сталося й з євангельськими християнами-баптистами з сусідніх общин – радьківської та сеньківської. Забрали Сороку – сеньківського пресвітера.

Сахарову Пилипу Трохимовичу й Бикову Василю Несторовичу на суді в Ізюмі пропонували привселюно порвати Біблію й за це обіцяли відразу відпустити додому. Та вони на це не пішли”.

У 1930 р. були позбавлені виборчих прав, розкуркулені й заслані на Північ:

¶ Пойманов Петро Климентійович з х.Новий Пришиб – як колишній церковний староста.

¶ Драновський Йосип Андрійович – як пресвітер общини євангельських християн.

¶ Коваленко Йосип Іванович з Загризової і Стрижко Петро Самойлович з Лозової – як колишні керівники релігійної общини євангельських християн [46] та десятки інших.

    Вивчаючи архівні документи з розкуркулення й колективізації наприкінці 20-х років на Борівщині, часто зустрічав факти, що першими підлягали розкуркуленню й засланню на Північ колишні паламарі, церковні старости, просфорниці (ті, що пекли просфори), найбільш активні з віруючих.  Як сказано вище, священиків було репресовано ще раніше.

Від багатьох людей доводилося чути, що ті, хто брав активну участь у розкуркулюванні, розоренні церков, – усі вони чи майже всі довго мучилися перед смертю, лежали роками паралізовані, а вже потім тяжко помирали. Люди це розуміли так, що їх мучить нечиста совість, страх за заподіяні ними смерті.

Разом з насильницькою колективізацією розгорталося „розкуркулювання” служителів культу. Над духовенством і активними вірянами масово проводилися судові й позасудові розправи. Пропагувалося, що церковники беруть активну участь в антирадянській роботі „куркульства”, агітують селян проти здачі хліба державі й вступу в колгоспи.

Недарма спочатку в артілі „Серп і молот” Вище-Солонівської сільради, а потім і в сусідніх селах Борівщини поповзли тривожні чутки про кінець світу. Щеплення проти віспи, яке в цей час робили фельдшери, трактувалося так, що „це вирізають тобі печатку Антихриста” [7, 46зв.].

Ì Блаженний старець Преподобний ігумен Іоанн (Тихон Якович Стрельцов), Сповідник Святогірський. Вивчаючи архівні документи, дізнаємося безліч деталей про життя нашого видатного земляка, причисленого православною церквою (канонізованого) до лику святих. Тисячі віруючих, звертаючись до нього сьогодні з молитвою, називають його не інакше, як святий Іоанн Піско-Радьківський.

Із власноруч написаної ним біографії бачимо, що народився він 16 червня 1885 року

У дитячі роки працював у наймах на Кубані, як і багато його односельців. Гнат Андрійович виховував Тихона в дусі православної віри. Бував з ним у Святогірському монастирі. Ченці, дізнавшись від вітчима, що в хлопця немає батьків, запропонували залишити його в обителі для виховання й навчання, на що той погодився. У „Послужному списку” о.Іоанна записано: „С малых лет состоял и обучался послушанию при Святогорской общежительной пустыни в Святых Горах в числе братии”. У 1906 році з монастиря Тихон був призваний на дійсну військову службу, яку проходив на Кавказі на російсько-турецькому кордоні в м.Карс у третій роті Карської кріпосної артилерії. Перебуваючи на військовій службі, закінчив чотирикласне військове артилерійське училище графа Воронцова-Дашкова в місті Тифлісі й продовжував нести службу в кріпості Карс зауряд-чиновником (тобто займав офіцерську посаду, не маючи офіцерського звання). Звільнившись з армії в 1910 р., повернувся в Святогірський монастир. Чотири роки був тут послушником, одночасно навчаючись у місіонерській школі при чернечій обителі. „Послушання” було перерване Першою світовою війною. 15 червня 1914 року був удруге мобілізований і служив у армії рядовим до травня 1918 року. Після демобілізації відправився в Святогірський монастир, де провів близько року „в робітниках” [73, 23; 176]. Був послушником, а з 1919-1924 рр. монахом Святогірського монастиря. Це останній ігумен цього монастиря в період його зруйнування комуністами [146].

Із постанови начальника Борівського райвідділу НКВС молодшого лейтенанта держбезпеки Бурого від 8 жовтня 1937 року: „...в прошлом высший монашеский чин Святогорского монастыря, сторонник тихоновской ориентации. После ликвидации указанного монастыря Стрельцов переходит к работе в церквях, причем числится иеромонахом. В 1930 году Стрельцов являлся одним из активных организаторов группы СВУ в селе Пески Радьковские, после разгрома каковой бежит в Донецкую область, где служит а церквях по разным районам. С 1936 года с ликвидацией церквей Стрельцов постоянно проживает в селе Пески Радьковские, причем проводит активную контрреволюционную работу. Агитирует за открытие церквей, лично создает церковный актив путем созыва нелегальных собраний. Проводит нелегальные богослужения у себя на квартире, а также исполняет всякие требы за вознаграждение” [73, 14].

Заарештовувався в 1931 році „за скрытие в подполье серебряной валюты” і засуджений на півтора роки ув’язнення. Із „Звинувачення” Борівського райвідділу НКВС від 1937 року: „Будучи сторонником Тихоновской ориентации, ведет активную контрреволюционную деятельность, направленную на подрыв мощи Советского Союза... В 1936 г. он возвратился в Пески Радьковские и проводит нелегальные богослужения у себя на квартире, занимаясь контрреволюционной агитацией.

В 1937 г. во время религиозного праздника Троица собрал у себя в саду религиозников и в своей проповеди выразился: „Настало время безбожья, люди отвернулись от церкви и думают, что коммунисты спасут их от суда Божьего, но скоро будет война и у власти будут люди, которые признают Бога”.

Занимаясь вербовкой молодежи, Стрельцов неоднократно останавливал проходившую через его усадьбу комсомолку Мирошниченко Пелагею и вступал с нею в разговоры: „Кому эта конституция нужна, все равно делается не так, как сказано в конституции, т.е. запрещают молиться, совершать религиозные обряды и свободно говорить”. Причем просил ее направлять к нему женщин с новорожденными детьми для крещения их.  ...виновным себя не признал” [73, 21].

Влада, маючи намір ізолювати о.Іоанна від місцевого населення, шукала будь-які приводи, навіть найдрібніші, щоб його заарештувати. З 23-річного вчителя Піско-Радьківської середньої школи Кропивки Олександра Костянтиновича Борівському НКВС вдалося взяти такі примітивні свідчення: „Стрельцов занимался вербовкой молодежи – учащихся, что подтверждается наличием у него рисунков, которые подарены ему на память ученицами младших классов. По соседству с ним живут ученики дети гр.Сергана, и по их поведению видно, что Стрельцов проводит с ними свою враждебную работу” [73, 5-6].

Жодних компрометуючих фактів (крім вищезазначених) так і не вдалося зібрати. Відпрацьована владою спроба приписати о.Іоанну куркульство провалилася, бо ніколи не мав жодного майна, а на допиті показав, що все майно, земля, хата і худоба належали брату Марку Яковичу, якого ще раніше розкуркулили, арештували та заслали. Це ж підтвердила й сільрада [73, 19-20].

Незважаючи на все це, 3 грудня 1937 року „бесприходный, нелегальный поп” Стрельцов І.Я. рішенням Особливої Трійки УНКВС по Харківській області був засуджений в „ИТЛ” (виправно-трудовий табір) терміном на 10 років. Йому, до речі, про це не вважали за потрібне повідомити, що й викликало заяву Стрельцова в 1940 році до наркома Клима Ворошилова: „Довожу до Вашего сведения, что я был арестован на квартире в сл. Пески Радьковские НКВД 7 октября 1937 года. При двох допросах мною были подписаны протоколы, что я якобы неблагонадежный элемент, временно буду под арестом, пока окончатся перевыборы. Просидел я в Боровском районе под арестом с 7 октября до 7 декабря 1937 года. Через два месяца меня направили в г.Изюм и заключили в тюрьму, где я просидел тоже два месяца. В феврале меня направили в Харьков в тюрьму на Холодной горе в шестом корпусе, где я пробыл под заключением февраль, март, апрель, май, июнь, июль, август. В августе 1938 года меня по моему желанию отправили на этап на работы, абы не сидеть в тюрме. Я прибыл в Каргопольский исправительно-трудовой лагерь НКВД Архангельской области, где и нахожусь до сего времени.

 Ввиду вышеизложенного прошу Вас, Клим Ефремович, подать мне руку помощи, так как мне не было объявлено, за что арестован, когда судили, на сколько лет сужден, кто судил и по какой статье” [73, 22-22зв.,24].

Постанова від 22 серпня 1940 р. пом.прокурора зі спецсправ Лашевича, який розглянув у порядку нагляду цю заяву, була лаконічною: „Жалобу как неосновательную оставить без удовлетворения, о чем сообщить жалобщику” [73, 24].

Відбував заслання в концтаборах у Сибіру, де працював на лісоповалі більше 10 років. На каторзі й після неї вів життя праведника. Відомо, що в тайзі до нього „на послушаніє” прийшов дикий ведмідь, якого він приборкав так, що він ловив і приносив ченцю рибу, а той їздив на ньому верхи. Святий угодник Іоанн відомий численними чудесами, мав дар пророцтва, прозріння, зцілення й молитви. У часи лютої боротьби з православною церквою провіщав відкриття Святогірського монастиря і його теперішню славу. Канонізований. Мощі святого угодника перенесені в Святі Гори в Лавру й приносять зцілення багатьом віруючим [146].

Згадує про о.Іоанна схиєпископ

С великой скорбью, со слезами поведали мы батюшке после богослужения, как нам трудно: нас учителя на Пасху собирают и в церковь не пускают, в школе над нами смеются, в местную церковь ходить нельзя, т.к. сказали, что закроют, если увидят в ней детей. Батюшка так нас обеих обнял и говорит: „Діточки, та ще прийде врем’я й відродиться православна віра, Святі Гори  відкриються, а колокола як задзвонять, то до Красного Лимана буде чуть”. Он так всегда с украинским акцентом говорил. Разве можно было представить тогда, что придет такое время. Просто думали, что батюшка нас утешает. А потом так повернулся ко мне: „А ты, - еще и пальцем показал, - будешь открывать Святые Горы!”

Потом я поступил в духовную семинарию, после в духовную академию и вот однажды, когда я уже был иеромонахом и смотрителем Патриаршей резиденции в Троице-Сергиевой Лавре в Москве, там, где патриарх останавливается, вдруг мне звонок из алтаря Трапезной церкви: сообщают, что какой-то старец с Донбасса очень меня хочет видеть. Я прихожу быстренько через служебный ход в алтарь и вижу – отец Иоанн. Это была моя последняя встреча с ним. Он уже старенький тогда был, весь дрожащий, согбенный, с палочками в обеих руках. Радостный такой. Увидел меня и, немного юродствуя, говорит: „Де ж ти ходиш? Я оце був у Кремлі на прийомі в Сталіна, договорився оце за відкриття монастиря. Ну я ж старий, не доживу, а ти будеш Святі Гори відкривать!”

...Настало время, и мне пришлось, будучи Донецким епископом, в 1992 г. первым подписывать документы о передаче возобновленному монастырю Успенского собора и нескольких корпусов. Необычное волнение испытывал я в тот момент, воспоминания о давних пророческих словах отца Иоанна заполнили мои мысли, и мне пришлось переждать несколько мгновений, прежде чем поставить на документах свою подпись” [176].

Свідчать сестри Стрілець Анастасія Дмитрівна і Пометун Марія Дмитрівна, які зараз проживають на Донбасі – в Слов’янську та Сіверодонецьку (їхній дідусь Гнат був рідним братом о.Іоанна): “В нашому роду дійсно був священик-монах, і він не раз відвідував сім’ю нашого батька, тобто свого племінника. Було це десь у тридцяті роки, у роки гонінь і переслідування церкви, тож він мусив робити це таємно.

 Назавжди залишилися в пам’яті останні відвідини, незадовго до його арешту й тривалого заслання. Було це взимку. Прийшов до нас пішки, а назад у Святогірськ його відвозив на круглих санях одним конем наш земляк Пометун Ілля Артемович. Відчуваючи, що це його останні відвідини, не дивлячись на великий мороз, зняв з себе, що було найкращого: дві старенькі одежини церковні – не знаємо, як вони й називаються – та й передав нашій мамі. Одна одежина була суконна, а інша – таке як плюшева чи бархатна.

 “Зший,  – каже,  – Дмитрові (нашому батьку) з сукна штани. Зовсім обносився бідака, а мені це вже скоро не згодиться… Оце пошийте і не забувайте ніколи Бога!”. Мати так і зробила. Та не довго наш батько носив ті штани, скоро їх безсовісно украли місцеві активісти під час чергового обшуку. Це були тяжкі роки колективізації.

 А з плюшевої одежини вже згодом зшила мама нашій старшій сестрі Галі чепурненький піджачок. І так трапилося, що на самій спині його був великий хрест. Нашиті смужки цього хреста мама акуратно випорола, ниточки ретельно виборсала. (Час же був такий, що за хрест можна було й у тюрму попасти, а і з школи так це точно б вигнали.)

 Та все одно хрест у вигляді дірочок від машинки був дуже помітний, скільки Галя той піджачок не носила. Мала через це дівчинка часті насмішки, образи та різні неприємності. Все стерпіла.

 Навпаки, рано почала відвідувати церкву, вірною якій у ті нелегкі роки залишилась на все життя. Галя (сьогодні вже покійна) не раз пізніше говорила нам, що подарунок о.Іоанна вплинув на все її життя. Носила вона його одіж і завжди пам’ятала його слова: “Не забувайте ніколи Бога!”. Оце вона тільки з їхнього роду й ходила в церкву, як начебто він їй усе це передав”.

Свідчить піско-радьківський священик о.Олексій (Чалий Олексій Сергійович) зі слів своїх прихожан, які пам’ятали ігумена Іоанна: “Після війни, у 50-х роках, о.Іоанн не раз приходив до нас у село, хрестив і проповідував у місцевій церкві. Бував тут і пізніше. Незадовго до своєї смерті привселюдно сказав місцевому священику (як і він, колишньому ієромонаху), який служив у Пісках Радьківських: “Через три роки і ти будеш гостювати у мене”. Так і сталося. Через три роки він помер, і цей священик прибув до нього на похорони з невеликою групою односельчан, які ще за життя дуже шанували о.Іоанна.

 О.Іоанн ходив навколишніми селами і хрестив дітей. Здебільшого робив це таємно від влади, бо в ті роки це дуже переслідувалось. Коли о.Іоанн помер, а цьому свідками були вищезазначений священик (імені його не пам’ятають, помер він у Пісках Радьківських, тут і похований, могила його не збереглася) та ще кілька глибоко віруючих сільчан Пісок Радьківських, то й на третій день від його тіла не було ніякого неприємного запаху. Навіть навпаки.

 О.Іоанн перед смертю був досить повної статури (як кажуть у народі, був повненький). Та після кончини його тіло досить швидко, ледве не на очах, почало швидко підтягуватися, зменшуватися, ніби всихати. Всі свідки тоді з великим подивом відмітили, що у о.Іоанна “білі мощі”. Тіло було м’яке, без тліну. Ще в перші дні після його смерті це всіх присутніх дуже вразило, бо подібного вони ніколи не бачили”.

 За свідченнм старожилів с.Піски Радьківські, о.Іоанн товаришував з о.Паїсієм, священномучеником, який родом теж з с.Піски Радьківські. Вони в 30-і роки не раз зустрічалися та таємно проповідували в Борівському та Краснолиманському районах.

Ì Священномученик Слобідського краю ієромонах о.Паїсій Піско-Радьківський (Москот Василь Григорович)  народився 8 грудня 1869 року в слободі Пісках Радьківських.  Тут у нього були, та й зараз є численні родичі. У 1909 р. став послушником Святогірського монастиря. Тут же в 1911 р. був рукоположений у ієромонаха. Після закриття в 1922 р. монастиря переїхав у Тверську область, де служив у одному з монастирів до 1924 р., а потім сільським священиком у Сибірі. У 20-30-х роках через релігійні переконання декілька років перебував у концтаборах на Півночі СРСР. У 1936 р. повернувся в рідне село, де дома підпільно здійснював церковні треби (обряди), хрестив дітей. Останній раз заарештований 8 жовтня 1937 року, засуджений до смертної кари. Розстріляний 15 грудня 1937 року в Харкові. Канонізований православною церквою 22 червня 1993 р., причислений до лику святих – „Новомучеників Землі Слобідської”. У книзі митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака), де подаються короткі біографічні відомості про відомих новомучеників Слобідського краю, він помилково зазначений як священик Москот Паїсій Григорович, хоча насправді, за спогадами старожилів, він мав ім’я Василь, а Паїсій отримав у монашестві, бо був ієромонахом [207, 300].

       Свідчать Галина Павлівна Москот та Галина Дмитрівна Турко, жителі с.Піски Радьківські: “Був у нашому роду монах Паїсій (а до монашества звався Василем Москотом), жив він на Красному Куті (куток  с.Піски Радьківські) й був у тамтешній церкві в 20-х роках батюшкою. Гоніння було тоді велике на церкву, він через  віру постраждав – був у засланні, а на початку 30-х років повернувся додому.

    Чого він повернувся в Піски? Кажуть, нібито приходив заховати церковну утвар (Біблію, престольний хрест, чашу для причастя, деяку церковну одіж). Двічі приходив у село. Дещо з церковного майна передав моєму батькові (своєму племіннику) для таємного зберігання, дещо приховав.

    Мав о.Паїсій двох братів – Петра та Гната. Петро загинув у Першу світову війну, і в нього в селі залишилася вдовою дружина Уляна та шестеро маленьких діточок. Дуже о.Паїсій їм допомагав. Як вони й жили б, як би не він.

    У нього самого ніякого майна не було, як у нас кажуть, ні кола, ні двора. Не мав і свого житла: жив або при церкві, або скитався по добрих людях. Ходив дуже бідно, завжди в одній і тій же чорній рясі. Здається, біднішого від нього й у селі не було.

    Хоча служив він у нас у церкві, всі говорили ще тоді, що він монах, але сам нікому в цьому не признавався. Це підтверджує й Дудник Ілля Устимович (1909 р. н.), який його добре знав.

    Розповідають про нього, що після закриття церкви служив таємно по хатах. Служив службу дуже рано, ще до схід сонця, щоб люди могли встигнути на наряд у колгосп. Сонце сходить, а служба вже скінчилась, люди йдуть до роботи.

    Дуже любив дітей. Завжди в нього коли яка копійчина чи десь щось заробить, то відразу ж і роздасть нужденним, поділиться з ними. Чув людські біди і страждання, першим приходив на допомогу. Дітей не обминав ніколи, завжди давав їм гостинці, здебільшого бублики. Діти його дуже любили і, коли він ішов вулицею, супроводжували його гамірною ватагою. Своєї сім’ї ніколи не мав”.

       Свідчать Полякова Ганна Кузьмівна (1912 р. н.) і Бебешко Наталія Петрівна (1912 р. н.): “Ходив він завжди в чорному. Був дуже бідним, біднішим не буває. Він наш, піщанський, був краснокутським батюшкою. Балакали, що він монах. Після звільнення з сибірського концтабору пішов він по Донбасу: хрестив дітей, відспівував покійників, служив треби. За це заарештований і розстріляний комуністами”.

Дуже ймовірно, що святий новомученик, регент

У результаті нагнітання антирелігійного психозу в середині 30-х років в Україні залишилося всього 9% діючих церков від їхньої дореволюційної кількості

Що ховає історія за цими цифрами? Невже все пояснювалося тільки якоюсь особливою активністю достопам’ятних осередків „войовничих безбожників” на українській (чи борівській) землі?

Відповідь та ж сама, що й на питання: „Чому голод 1933 року охопив лише Україну й землі, переважно заселені українцями (Кубань, Північний Кавказ, Північний Казахстан та ін.), і зовсім не мав місця в Росії, Білорусії та в інших республіках? Чому саме Україні належить сумна винятковість?

ê Нищення моралі. Розправа над вірою зовсім не випадково збіглася в часі з кампанією насильницької колективізації. Вона була одним із засобів духовного поневолення  народу, перетворення його на безсловесних рабів, на безвольну, ницу, аморфну біомасу. То був засіб великої руйнівної сили. Кожна релігія – то не тільки певна частина поглядів, догматів і культових установлень, то ще й писаний закон людської моралі, що ввібрав у себе досвід незліченних поколінь.

Віками жив наш народ згідно з простими й зрозумілими християнськими заповітами, які тисячу років тому висіялися на здоровому грунті слов’янської душі й увійшли протягом століть у плоть і кров, у генотип українця. Не вбивай, не кради, возлюби ближнього свого, не забажай дому його, не висловлюй брехливого свідчення... Підтримай слабшого, чини добро і опирайся злу, шануй батька свого і матір свою, настав на путь істинний своїх чад. Подібні правила – не пусті абстракції, скільки разів їх не порушувано в суєті життя. Вбудовані генетично  в народну мораль, вони визначали все життя селянського соціуму, були кодексом поведінки й точкою відліку для визначення доброго і злого.

Але людина, обтяжена мораллю, була малопридатною для розпочатих новацій. Тож В.Ленін у  жовтні 1920 р., виступаючи на III Всесоюзному з’їзді комсомолу, мораль відмінив: „Ми у моральність не віримо й обман усяких байок про моральність викриваємо” [189, 296-298].

Його сподвижники цю „геніальну”  ідею конкретизували. Голова Женбюро ЦК РКП(б) Олександра Колонтай прославилась тезою про те, що задовольнити статевий потяг при соціалізмі буде простіше, ніж випити склянку води, й сама цю ідею послідовно практично сповідувала (важко порахувати всіх її чоловіків, адже шлюб у більшовиків було не прийнято брати).

Те ж саме чинили інші „полум’яні революціонери” – Бухарин, Антонов-Овсієнко, Троцький; заступник Троцького – Е.Склянський – офіційно утримував у 1919 р. в „Метрополі” три сім’ї. То що ж говорити про простого „активіста”, який, за ємкою характеристикою письменника Івана Солоневича, є типом з „мозком барана, щелепами вовка і моральним почуттям протоплазми... Це тип людини, яка приймає участь шістнадцятим у колективному згвалтуванні”, – і він був здатний на все.

„Патріотичні вчинки” комуністів – доноси. Комуністи постійно підживлювали, стимулювали ниці вчинки, зокрема доноси, які вони вважали актом громадянської зрілості. Доноси стали новою формою суспільної свідомості. Комуністична влада роз’єднувала й деморалізувала суспільство, аморальність стала нормою людських відносин, внаслідок чого син зрікався батька, а потім – і Батьківщини. Масове поширення доносів породжувало пригніченість, дратівливість, розлюченість, відчай, приреченість.

Виявлення найменшого невдоволення було небезпечним. Будь-яке слово, сказане всупереч комуністам, каралось надзвичайно жорстоко. До концтаборів потрапляли не лише ті, які висловили щось „антирадянське”, а й ті, котрі ставали свідками цих розмов і не донесли у відповідні органи.

Влада вдавалася й до таких методів, як підкуп людей, грошові виплати за доноси й шпигунство. Міліціонери за кожен донос та заведену на цій підставі справу, відправлену до суду, отримували по 75 крб. надбавки до зарплатні [211, 72].

Доноси переставали вважатися чимось ганебним, а навпаки – пропагувалися та нав’язувалися владою як патріотичні вчинки. Внаслідок цього люди починали ставитися один до одного підозріло, вороже. Окремі люди за допомогою доносів зводили особисті рахунки.

Комуністична система, застосовуючи жорстокі репресії  в українських селах, деморалізувала суспільство, створила гнітючу атмосферу доносів і постійного страху, який міцно вкарбувався в людську свідомість, перетворивши колгоспників на впокорених і німих рабів.

Порядність, честь і гідність осуджувалися, доноси й наклепи ж вважалися виявом патріотизму, а людяність, доброзичливість і пошану до старших замінила „классовая бдительность”.

Школа й учительство. Залучення вчителів до комуністичного партактиву, участь у каральних загонах та викритті „ворогів народу” через допитування дітей деморалізувало сільське вчительство. Учителі  випитували у дітей інформацію щодо прихованого вдома зерна, – це робили у формі запитань під час контрольних робіт. Нерідко вчителі випитували в дітей, які ще продукти харчування є в їхніх родинах або яким чином їхні батьки добувають харчі. Вчителям обіцяли 10% від знайденого в селян, якщо вони довідаються про це в учнів [211, 73].

Радянська влада застосовувала цілий ряд заходів, які призводили до морального занепаду суспільства. Дітей у школі навчали доносити на своїх батьків, повідомляти, про що ті розмовляють удома, про їхні „контрреволюційні вчинки”, прищеплюючи дітям ще змалку смак до наклепів, доносів і підслуховувань [211, 74].

Особливо страждала дитяча психіка: дітей змушували брати участь у розкуркуленні односельців, прищеплювана їм мораль калічила юні душі: „Цілий клас: для масовості, для більшого розголосу, для показовості. Дітей посилали ревізувати горища, виловлювати курей, розкривати покрівлю хат та хлівів”.

Водночас створюються піонерські загони для охорони врожаю від розкрадання голодними людьми. Чимало дитячих душ покалічило таке вартування, на яке виходили цілими загонами, з барабанним боєм, з піснями.

Змушене розлучення стало поширеним явищем, фактором руйнації селянської родини. Таке розлучення не було поодиноким випадком у ті роки. В архівних документах збереглися десятки подібних примусових розлучень, інспірованих владою, коли жінки, щоб уберегти своїх дітей та й себе від подальших репресій, змушені були йти на цей болючий крок після тривалого подружнього життя.

Так, з Богодарівки у 1931 р. розлучення оформлено на Носиків Олександра Степановича та Марту Єгорівну, які мали двоє дітей. У документі щодо них зазначається: „Подружжя розв’язується по случаю висилання чоловіка за межі України як класа, а подруга з родини бідняка”. Подібне сталося в цьому ж році з родиною Єрмоли Петра Юхимовича та Ялосовети Єгорівни, теж з двома дітьми. Документ повідомляє: „Розлучення взято на почві засудження чоловіка терміном на 2 роки примусових робіт за невиконанння твердих завдань”.

У липні 1932 року були розлучені Чумаченко Андрій Михайлович і Горпина Сафронівна, яка взяла своє дівоче прізвище – Косогова. Разом вони прожили рівно 20 років, нажили десятеро діток та ще шестеро було в чоловіка від попереднього шлюбу після смерті першої дружини. В особливих помітках зазначено: „Розлучилися по случаю того, що подруг був висланий за межі України адмін. порядком біз [так в документі] суда сам... [далі незрозуміло] Дружина із сім’ї бідняків”. „Умови щодо аліментів: Що торкається аліментів, за згодою подружжя ніхто нікому”.

Те ж саме в х.Богодарівка було застосовано щодо сім’ї Оранського Сергія Тихоновича та Тетяни Михайлівни з двома дітьми. Причина розлучення: „Батька дітей вивезено за межі України як класа в 1931 р.”.

                Змушені були розлучитися в ці трагічні роки по Чернецькій сільраді:

Єрмола Микола і Олена (2 дітей бере мати): „Дружина бувшого куркуля розлучилася по причині відсутності чоловіка понад один рік” [136, 49-49зв.; 137].

Старикови Павло Антонович і Векла Савустянівна: „Чоловік висланий адміністративним порядком за межі України за побой бідноти”.

Гунько Тихін Пилипович (40 років) і Гунькова (Твердохлібова) Галина Пилипівна (37 років) з х.Чернецького (4 дітей): „Ніхто нікому, позяк того, що чоловік сам куркуль, який виданий до суду і вибув невідомо куди і від сім’ї зовсім відмовився” [136, 44-44зв.].

Зубов Федір Никифорович (35 років) і Зубова Марія Никифорівна (33 роки) з хутора Богодарівка (5 душ дітей, з них двоє живі, їх бере мати): „Ніхто нікому, позаяк того, що розлука спричинилась на почві голода” [136, 48-48зв.].

Старікови Андрій Костянтинович і Настя Тихонівна та інші.

Руйнація родини, розпалювання конфлікту поколінь – такою була політика радянської влади. Переривався зв’язок між батьками, таврованими як „вороги народу”, „куркулі”, й дітьми-атеїстами. Комуністична влада всіма своїми діями налаштовувала дітей проти власних родин. Такі споконвічні українські чесноти, як шанобливе ставлення до старших, людяність, взаємодопомога, зневажалися й засуджувалися. Все це вважалося пережитками минулого. Взагалі цінність родинних зв’язків комуністичною владою була повністю упосліджена.

Радянська система формувала „комуністичну людину” шляхом заперечення накопичених століттями духовних і моральних цінностей народу. Так, у довідці від 5 квітня 1931 р. ЦК КП(б)У „Про окремі негативні моменти в роботі районів по виселенню глитаїв” містяться такі вказівки щодо дітей: „Если сын кулака или дочь, подлежащие выселению вместе со всей семьей, состояли в последнее время в пионерском отряде или связаны с комсомолом, активисты заявляют, что хотят порвать с отцом, и сельсовету известно, что это подлинное желание, такой сын или дочь в возрасте до 16 лет могут быть оставлены ... причем эти дети должны заявить через печать и т.д. об отказе от своих родителей”. У коротких інструкціях „по виселенню” знаходимо: „Ни в коем случае не допускать прощаний при отъезде родственников, знакомых, друзей” [211, 92-93].

Цей жахливий час негативно позначився на традиційній українській сім’ї, де авторитет батьків був одним із найвизначальніших елементів. Звертання до старших на „Ви”, шанобливі стосунки між родичами, передача родового досвіду, авторитет батьків – все це та багато іншого зазнали суттєвої, а часто й незворотньої деформації. Змінилася роль жінки, матері, в неї з’явилися нові, незвичні функції. Якщо до цього жінки займалися винятково вихованням дітей та домашнім господарством, то в колгоспі мусили від зорі до зорі трудитися в полі та на фермі. Високий рівень використання жіночої праці в колгоспах призвів до того, що значна чатина дітей фактично була кинута напризволяще. Це знайшло відображення у фольклорі:

Батько в СОЗі, мати в СОЗі,

Діти лазять по дорозі.

Проїхало ДПУ,

Сховалися в кропиву.

Отже, батьків гнали на колгоспну роботу, а діти цілими днями залишалися без належного догляду, бо дит’ясла здебільшого були закриті через відсутність харчів. Очевидці згадують, а документи підтверджують, що чимало дітей тоді загинуло через недогляд.

Моральний розклад суспільства з ентузіазмом підштовхували і „працівники творчого фронту”. Комуністичний поет І.Садоф’єв радив активісту щодо доньки куркуля:                                             А если жгуч избыток силы,

                                       И ждать возлюбленной невмочь,

                                       Ты всенародно изнасилуй

                                       Его изнеженную дочь!

Усе це проповідувалося офіційно. Як і те, що „перша заповідь” була тепер іншою: „Хліб – державі”.

Стан непозбутнього страху перетворювався на повсякденну форму людського існування. Комуністи розтоптували морально людину, її гідність, породжували масову покірність, збайдужіння душі й формували в цілих поколіннях страх перед представниками влади. Виникала подвійна мораль, яка пронизувала все буття, перемелювала людське єство приниженням одних і безкарністю інших. У селянському середовищі запанували байдужість, отупіння, черствість, ненависть.

Разом з тим відкидалися й знецінювались одвічні моральні цінності народу – працьовитість, великодушність, справедливість, шляхетність, милосердя, гідність, совість!.. То був надзвичайно болючий процес з наслідками, які ми відчуваємо й по сьогодні. З народу було вийнято живу душу, його найбільшу коштовність, що була найсвятішим скарбом у всіх перипетіях його страдницької історії й завжди допомагала йому вистояти.

Страшний голодомор застав українського селянина здеморалізованим і збезчещеним. Голодна смерть могла безборонно збирати своє жниво. Падали віковічні моральні заборони, розмивалось і щезало само поняття гріха. Класово „безгрішні” достойники – активісти, начисто звільнені від химери совісті, безкарно відправляли на той світ своїх односельців.

Аморальними були не тільки „надзвичайні” методи „хлібовикачки” та „усуспільнення”, а й сама їх мета – за всяку ціну забрати в селянина хліб, навіть хай його діти сконають у голодних муках. Аморальне за суттю своєю ставало, навпаки, високоморальним і навіть героїчним.

Особиста совість була скасована разом із вічними  заповідями. Не убий? Дивлячись кого. Було страшне слово – ліквідувати. Воно означало й „розкуркулення”, й висилку, й страту класового ворога.

Зауважимо: вади крадійства ніколи доти в масі своїй не знало українське селянство, адже в свідомості селян завжди домінувала повага до чужої праці. Та перед жахом голодної смерті воно просто змушене було переступити через свої внутрішні заборони й страх перед суворістю закону й простягати руку до того, що йому вже не належало. Вибору йому не було дано. Відбувся жахливий злам: крадійство вже не вважалося гріхом, ганьбою, його перестали засуджувати.

Дрібні крадіжки почалися саме в Голодомор. А з часом державну власність і всенародне добро вже стали сприймати як „речі нічиї”, тому за совєтською мораллю незаконне привласнення вже не вважалося крадіжкою. З роками крадіжка в колгоспі сприймалася як „компенсація” за недоплачені трудодні, а потім настільки узвичаїлася, що з’явився навіть термін на означення цього явища – „несуни”. Зникали такі моральні норми, як „не вбий” та „не вкради”, а з’явилися інші: „Весь хлеб – в закрома Родины” та його логічне продовження „Ніч – мати, не поспиш, то будеш мати”. У свідомості колгоспника відбувся жахливий зсув: крадіжки вже не вважалися гріхом, ганьбою, їх перестали засуджувати.

Ненависть, злоба, жорстокість справляли свої страшні жнива на землі України. Надзвичайно часто вимовлялося слово „ворог”.

Ворог народу. Ворог соціалізму. Ворог колгоспного ладу. Ворожий саботаж. Ворожа агентура... Ворога належало підозрювати й розпізнавати в кожному – в сусідові, в братові, в батькові рідному, мало не в самому собі.

Як жити народу з такою спадщиною? Як йому виховувати своїх дітей? Як зберегти оптимізм? Через роки й десятиліття простягає до нас свої руки той страшний час.

Хотіли залишити село без його попередніх, природних лідерів. А заодно захотілося навбивати якомога більше. Мимохіть досягалось важливе завдання – забруднити кров’ю всіх якомога густіше й разом – хоча б уже для того, щоб вони всі, скажімо, смертельно боялися зміни цього режиму.

У свідченнях радянських газет того часу говориться про найцинічніший грабунок, у якому при розкуркуленні нерідко брало участь майже все село, а не лише одні „активісти”. Дуже часто прості люди вели себе ганебно й підло. Багато хто спішив поживитися чужими перинами, коли „куркулили” сусіда. Знати таке про свій народ надзвичайно важко. Факти свідчать про загальну ганьбу нашу: гірше нікуди вчиняли люди один з одним, „раз власть дозволяє і наказує”.

Отже, геноцид передбачав поряд із фізичним нищенням українського народу й духовне руйнування особи, сім’ї, громади, нації. Катастрофічними виявилися наслідки комуністичного режиму для свідомості селянина, його морально-етичної сфери. Одвічні моральні засади були відкинуті як „куркульські” та ворожі, а такі ниці вчинки та злочини, як розбій, свавілля й знущання, вбивства, підкуп, залякування й доноси, заохочувалися, бо це слугувало диктатурі комуністичної партії, отже, було „моральним”.

ê Нищення народної культури проводилося під маскою боротьби з забобонами й пережитками минулого, які гальмують радянський культурний розвиток та соціалістичне будівництво. Заборонено було хрещення, вінчання. У псевдонародних радянських частівках бадьоро співалось [211, 112]:

Перестали всі молитись,

Без попів стали дружитись.

Без попів стали вмирать,

Попів стали презирать.

З’являється новий вид одруження, котре в народі назвали словом „сходитися”. Не було ні весілля, ні святкувань, тільки реєстрація в сільраді. Радянська частівка й це радісно оспівує [211, 113]:

Теперь новые права,

Не нужно венчаться,

В сельсовете за столом

Только расписаться.

Коли ж пізніше обряд весілля знову відновився в українському селі, то багато його елементів уже були назавжди втрачені, а інші – заборонені, святкували їх уже „по-совєтськи”.

Похорони за традиційним ритуалом (з повагою й шаною до покійника) уже не проводилися. Присутність священика на похороні взагалі заборонялася. Про його становище переповідає народна приказка: „Ховав піп людей, а тепер сам ховається”. Покійників ніхто не оплакував, не виряджав в останню путь, ніхто з ними не прощався.

Натомість з’явилися нові ритуали. Активістів та сільське керівництво ховали з мітингом, а часто й з духовою музикою. Активістам заборонялося брати участь у звичайних похоронних процесіях та відвідувати могили своїх рідних.

Посилилися кампанії проти народних та релігійних свят. Заборонили навіть випікати дома паски та христосуватися. Новоспечені молоді педагоги мусили насильно вилучати в дітей „релігійні ознаки” (хрестики, великодні крашанки), чергували біля церков під час релігійних свят, виловлювали дітей на Святвечір, коли вони несли вечерю родичам або на Пасху, коли йшли з батьками на цвинтар поминати померлу рідню.

Дні церковних свят об’являлися обов’язково робочими. З 1928 р. запровадили обов’язкове святкування „Дня Інтернаціоналу” (1 і 2 травня). З 1932 р. був примусово введений Міжнародний Комуністичний День 8 березня, який мав на меті „втягнення жінок до колгоспу та різних громадських організацій”. Досьогодні цей „комуністичний день” чомусь відзначається як свято жінок. У колгоспах наказали відзначати „свято врожаю та колективізації” (пізніше перейменованого на обжинки) з політичним підтекстом „рішучої боротьби проти куркульсько-попівської агітації”. Плани проведення цього свята розроблялися за спеціальними інструкціями, головною ідеєю яких була „організація ентузіазму та енергії мас на здійснення чергових завдань соціялістичної реконструкції сільського господарства” [211, 135-136]. Слід відзначити, що насильницьки нав’язані радянські ідеологічні свята та обряди надовго прижилися в селі та відзначаються й досі.

Очевидці стверджують, що молодь насильно змушували відвідувати клуби: „Гнали дівчат і примушували, щоб танцювали в церкві”. Комсомольці запально горланили свої недолугі співомовки:                                           

З церкви клуба ми зробили,

А замість усіх хрестів

Ми антену почепили,

Гучномовець загримів [211, 128].

У розграбованих храмах створювали також колбуди (будинки колективіста):

З церкви хрести познімали,

І колбуд ми збудували,

Культробота там ведеться,

Всім нам радісно живеться [211, 129].

Як видно з наведеної нижче агітаційної співомовки, клуби створювалися з метою нищення традиційної культури й утвердження нової – радянської:

Всі дівчата, молодиці,

Кидайте вечорниці,

Та ідіть у сільбудинок,

Там найдете відпочинок [211, 128].

Більшість таких сільбудів існували на основі самообкладання – адміністративного примусу селян утримувати їх за свої кошти.

Ось спогади одного з комсомольських ватажків того часу, колишнього секретаря Гороховатської комсомольської організації Г.Єрмолаєва, надруковані в 1968 р. на сторінках райгазети „Трудова слава”. Як заголовок – „Крилате плем’я революції”, – так і сам зміст статті надзвичайно промовисті й не потребують коментарів. Г.Єрмолаєв досить-таки конкретно й відверто пише про те, чим займалися комсомольці тих років: „Яку ж роботу проводили комсомольці? Як допомагали партії і народу будувати нове життя? Життя комуністичної молоді клекотало. Кожен день був наповнений працею

Тепер зрозуміло, як і чому зникли вечорниці (які тепер так недолуго намагаються відродити) і як „зростали” лави комсомолії. Як бачимо, це процес взаємопов’язаний.

Значна частина людей залишали свої домівки і тікали з села світ за очі. ...Покинута батьківська хата, занедбане обійстя, продаж родинних реліквій ставали символами духовної катастрофи, руйнування світоглядних основ українства.

Ì Опір віруючих безбожній владі був безкомпромісним. Свідченням цього є чисельні випадки виступів віруючих Борівщини проти комуністичної влади та жорстокі репресії проти них.

У розпал жахливого голоду, в січні-квітні 1933 року, за релігійні переконання та стійкий опір владі були заарештовані органами Ізюмського ДПУ, а 4 квітня засуджені Особливою Нарадою при Колегіїї ДПУ УСРР до заслання на три роки в „Севкрай” мешканці Борової Шаповалов Марко Іванович, Колесников Хома Трохимович, Тесленко Микита Денисович. Ніхто з них додому вже не повернувся

Їм було висунуте ДПУ таке звинувачення: „...Вышеуказанные лица под руководством Шаповалова организовали секту ультраправославного течения

Руководитель секты Шаповалов является ближайшим помощником и наместником Каца Потапа, первого организатора контрреволюционной группы секты ультраправославных села Боровая и ближайших сельсоветов..., который властью был преследован, а в настоящее время он скрылся. После чего Шаповалов начал устраивать в своем доме собрание секты ультраправославных, все это происходило конспиративно и скрыто от власти. ...Указанный Шаповалов  приводил разные цитаты из евангелия, доказывал гибель Соввласти и прихода той власти, которая восстановит право церкви, как существовало до революции. На собрание в дом Шаповалова собиралось человек по 20, в своем большинстве единоличники, а также бродячие монашки и другие темные лица.

...Шаповалов очень религиозный человек, имел тесную связь с Кацом Потапом. Как один, так и другой совершенно не признают попов и не посещают церкви только потому, что попы неправильно ведут служение в церкви и вводят в заблуждение народ. Кац и Шаповалов почитали и были последователями Павла Крутицкого. ...вел агитацию среди женщин о непосещении обновленской церкви

Допрошеный в качестве обвиняемого Шаповалов показал, что виновным себя в предъявленном обвинении не признал и в свое оправдание показал следующее: „В религиозных убеждениях я отношусь к крайне правому Тихоновскому течению

Моление провожу в себя дома, где молюсь единому Богу небесному, сам со своей семьей. Мой дом посещают мои соседи-единоличники...

Приблизительно в 1926 году в селе Пески Радьковские был священник Домоницкий Тихоновской ориентации, куда я ходил молиться. Этот священник проводил собрания среди верующих на тему живой Тихоновской церкви, доказывая, что обновленская церковь пошла по неправильному пути и против Священного писания, отрицает загробную жизнь, не признает Исуса Христа и главное то, что церковь, где они служат, является несвободной, т.к. всецело зависит от власти разной арендой на церковь и договорами, что связывает и принуждает церковь во всех отношениях, тогда как церковь должна быть свободной в своих убеждениях.

С этого времени я перестал посещать церковь и верить всем попам. В настоящее время для истинного православного человека, как сказано в Откровении Иоанна Богослова, что если произойдет раскол и шатание среди священников и молящихся – церковь уйдет в пустыню. И когда время придет, как это было до революции, когда свободно молился народ, я не знаю.

Лично сам я молюсь и прошу Бога о возврате указанного времени. Но будет наказание человечеству, как сказано в евангелии – Страшный Суд. Когда это будет, я также не знаю, знает один Отец Небесный. В настоящее время существующая Соввласть отрицает существование Господа Бога, в силу чего я противник существующему строю. Настоящий строй моим убеждениям чужд, в силу чего я ищу успокоения в своих единомышленников по вере и взглядам на жизнь. Заблудившимся людям, которые просят моей помощи, я разъясняю слово Божие. Моих убеждений и единомышленников в с.Боровой являются Тесленко Никита и Колесник Хома и другие, которые также ждут прошлое время и такой власти, которая могла бы восстановить ту веру и религию в народе, как было это до революции.

В колхоз я не пошел потому, что вижу, куда идут все отрепья, которые являются богохульниками, не признающие Бога, а также в колхозе есть правило – если ты член колхоза, то нужно быть нерелигиозным человеком, что противоречит моим взглядам. Своих детей я не пускаю учиться в школу, т.к. в ней не учат Закону Божьему, что также противоречит моим знаниям.

Хлебозаготовки я не сдал государству в силу того, что посевной хлеб не уродил. Собранный мною урожай я со своей семьею покушал” [96, 42-44].

Як видно з вищезазначеного, Шаповалов М.І. не приховував свого різко негативного ставлення до радянської влади й відверто про це заявляв. Злочин його полягав у тому, що збирав у себе дома православних віруючих, розчаруваних у священиках, які стали тісно співробітничати з безбожною владою. Ці збори, де читалося й обгорювалося євангеліє, відбувалися в неділю та суботу, а також на церковні свята. Крім зазначених трьох православних керівників групи, збиралися ще Скрипник Павло, Котков Аким, Шаповалов Дем’ян Федорович, Колісник Лук’ян, Сіроус Андрій, Соколов Семен, Похвалій Василь зі своїми дружинами. Приходили віруючі з Ново-Платонівки та інші. Відвідували ці зібрання й борівські монашки, „которые странствуют по селу” (Хухрянська Клавдія, Осадча Настя, Осадча Катерина, Люба Катерина та ін.), які змушені були повернутися додому після розгону комуністами православних монастирів [96, 14,42-44].

Судячи зі свідчень односельців, Шаповалов Марко був авторитетною та надзвичайно шанованою людиною в Боровій, бо „в селі його називають святим”

Зрозуміло, що, крім питань віри, спільних молінь і обговорення того, що „в настоящее время для истинно православных людей церкви не существует”, „больше всего говорили о тяжелом положении на счет хлеба, все хлопотали, где его достать”, бо лютував страшний голод [96, 45]. Оце й уся контрреволюційна робота, бо, незважаючи на суворі репресії комуністів, не боялись і далі сповідувати свою дідівську віру.

Щоправда, непростимим злочином в очах влади було й те, що, незважаючи на всі зусилля комуністів, ці віруючі не вступили в колгосп – були одноосібниками, до того ж, передчуваючи неминучий голод,  „злостно сопротивлялись к сдаче хлеба государству”. З довідки Борівської сільради довідуємося, що Шаповалов М. вкупі з Тесленком М. весь час агітували місцевих селян, щоб не здавали в контрактацію хліб, а ховали його, бо „скоро прийде час, а нам їсти буде нічого. З голоду подохнем і робочих не нагодуємо. Це не хлібозаготівля, а хочуть нас просто поморити голодом, бо в прошлий год забрали і тепер шукають. Хай шукають, у мене однаково не найдуть” [96, 4,42].

Середняк Тесленко М., який мав п’ятеро дітей, ще говорив селянам: „А хіба виконаєш ці плани, їх не виконаєш, накладають багато, а воно не вродило”. За довідкою сільради, він „брав участь в організації жіночого повстання

Активіст, бідняк, кандидат ВКП(б), член колгоспу Немилостивий Микита Іванович свідчив ДПУ проти Тесленка М., що в 1932 році на нього був накладений сільрадою план хлібозаготовки 18 цнт, а він добровільно нічого не здав. Коли ж Немилостивий М. разом з бригадою по хлібозаготівлі в „примусовому порядку” почали вилучати хліб, то знайшли лише 1 ½ цнт – більше не було. Сім’я була приречена на смерть від голоду. Видно, недарма Тесленко М. тоді з серцем заявив Немилостивому М., що „прийде час, коли ми вас всіх розгонимо з ваших колгоспів” [96, 43].

Цей же запеклий активіст Немилостивий Микита давав свідчення й проти середняка Шаповалова Марка, що той хлібозаготівлі ніколи добровільно не здавав. Весь час доводилось хліб „знімать”. Зерно він завжди ховав у клуні, змішуючи з половою. Так було в 1930, 1931, 1932 роках. В 1932 році, щоб не здавати свій хліб, тримав його немолоченим у клуні до того часу, поки до нього не прийшла бригада. Виявилося, що він у своїх снопах пообривав частину колосків, видно, для харчування сім’ї. За це його судили як за крадіжку хліба, й Борівський сільсуд пошрафував його на 10 карбованців [96, 2,12зв.].

Активіст жалівся депеушникам на ще один „обурливий” випадок. Коли в 1932 році в Боровій була намічена Червона валка для вивозу хліба в Ізюм, то Немилостивий М. зайшов до Шаповалова М. і сказав тому, щоб приєднувався до них вивозити „положенный хлеб”. „Шаповалов обругал меня по матушке и сказал: «Пусть дураки везут» и приподнес мне дулю” [96, 14].

Шаповалов Марко вів „контрреволюційну” агітацію серед колгоспників, кажучи: „Треба тікати з колгоспів, тому що в колгоспах нема чого їсти і колгоспники скоро помруть”. А стосовно хлібозаготівельного плану всіх попереджав у 1932 році: „Хліб із села ні в якому разі не треба вивозити, тому що коли вивезете, то будете сидіти голодними” [96, 43].

Колесников Хома в 1930 році „проліз” у колгосп „Червоний шлях” (ще до злиття останнього з „Вільним полем”), „где проводил вредительскую работу с целью подрыва колхозного строительства”. Це голослівне звинувачення, бо ніяких конкретних фактів не наводиться. В 1931 році він був з колгоспу  „выброшен как кулак” [96, 42-43].

ê Антирадянська церковна група в Пісках Радьківських поширила свій вплив не тільки на всю Борівщину, а й навіть на сусідні з нею райони. Ця група становила велику загрозу місцевій владі не лише своєю чисельністю (ДПУ заарештувало й судило 16 найбільш активних членів), а передусім через надзвичайний авторитет і впливовість серед навколишнього населення.

Створення й діяльність „групи 16-ти”, як називало її ДПУ в своїх документах, пов’язано перш за все з ієромонахом Іовом (Любченком), дияконом Порфилком Йосипом, псаломщиком Кацем Потапом та ін. Певною мірою до зародження групи підштовхнув розкол, який відбулося в Борівській церкві; саме звідси прибули в Піски Радьківські головні організатори групи. Безпосередньою причиною створення групи були  жорстокі репресії радянської влади проти церкви і віри, намагання комуністів ослабити її вплив через інспірований владою розкол у православній церкві.

Події в Борівській церкві розвивалися так. У 1926 році тут помирає священик Іван Веселовський, який декілька десятиліть служив у Боровій. Запрошений на його місце ієромонах Власій зі Святогірського монастиря через два місяці був заарештований ДПУ, і більш його ніхто не бачив. У цьому ж році подібне сталося  і з наступним запрошеним священиком, ієромонахом Дмитрієм з Ряснянського монастиря. Тільки два місяці прослужив у Борівській церкві й священик Павло Лінницький – теж був заарештований ДПУ й безслідно зник. Всіх їх звинувачували у ворожості до влади та належності до Тихонівської течії в православній церкві. Нарешті священиком став Носов Дмитро – „обновленець”, який певною мірою задовольняв владу, бо був до неї повністю лояльним [64, 1,14зв.].

Після ліквідації Святогірського монастиря в 1921 році в Борівську церкву поступив ієродияконом о.Іов (Любченко), згодом він став тут священиком. Після приходу Носова о.Іов не погодився з його „обновленческою лояльною” лінією на тісне співробітництво з владою, тож у 1927 році змушений був покинути Борівську церкву та перейти служити в Піско-Радьківську. Разом з ним туди перейшов і псаломщик Потап Кац, який був псаломщиком у Боровій з 1926 року, а до цього співав тут у церковному хорі [64, 14-14зв.; 77, 156].

У Піщанській церкві в цей час священиком був Сокальський Сергій Дмитрович, 1874 р.н., родом з духовенства, який трохи пізніше взагалі відмовився від священицького сану. Під тиском влади він запропонував приходу перейти в синодальну організацію, себто до лояльних обновленців. Обурений приход вигнав Сокальського й поставив священиком о.Іова [77, 5,156].

Саме з 1927 року, після переходу в Піско-Радьківську церкву о.Іова та Каца Потапа, й почало тут формуватися потужне релігійне ядро та швидко рости вплив і авторитет церкви. Навколо о.Іова сформувалася група відданних вірі соратників, які, як відзначає ДПУ, „сумели поднимать его авторитетность и создавать славу Песко-Радьковской церкви”. До цієї групи (церковної п’ятидесятки) належали: Коваленко Йосип Федотович, Головко Сергій Андрійович, Шевченко Гнат Антонович, Бурлачка Кіндрат Іванович, Шевченко Василь Платонович, Кислий Єпифан Федорович, Роман Афанасій Климентович, Шевченко Федір Іванович, Шевченко Григорій Павлович, Дмитренко Іван Іванович і Стрельцов Марко Якович. Велику роль відігравали диякон Порфилко Йосип Іванович, ієромонах  Москот Паїсій, псаломщик Кац Потап Мусійович та монашки Малій Марина, Шевченко Марія та інші [77, 156]. 

Кирпич Яків Іванович, 28 років, наймит, голова КНС і КВП в Пісках Радьківських, член комуни, кандидат КП(б)У, висуває ДПУ свою версію створення потужної релігійної групи в селі: „До 1927 году церковь в Песках Радьковських была заурядная, никто на нее внимания не обращал, и вдруг, когда появился актив в селе с установкой бороться с религией, возле церкви в притивовес создавшегося актива бедняков и середняка создался актив кулачества в защиту религии и укрепления устоев церкви, и я лично увидел своего классового врага лицом к лицу.

....к ним много примкнули и даже взяли руководство из Малиевского сельсовета Шевченко Игнат и Шевченко Василий, после чего данный актив моментально прогоняют от себя священников Сокальского Сергея и еще кого-то, так как таковые только молились, но не думали о политике” [77, 2-2зв.]. 

Як відзначає ДПУ в звинуваченні: „Село Пески-Радьковские с большой прослойкой бедноты, но имеется и кулачество, которое еще в старое время взяло под свое влияние  бедноту и середнячество и руководило селом. В селе также проживает много бывших людей, активно участвующих в сопротивлении и в борьбе с Соввластью, а поэтому было очень трудно маленькому активу

Від самого початку почалося масове залучення до церкви селян, у стислі строки був створений чудовий хор, який налічував декілька десятків прекрасних голосів, підібрані красиві дівчата, зроблена відповідна обстановка „для того, чтобы приходящие в церковь крестьяне увлекались бы процессом молебствий и тут же просили их о том, чтобы они передавали все то, что видели и слышали в церкви села Пески-Радьковские в другие села, окружающие Пески-Радьковские и дальше. Причем заявляли, что их церковь – это церковь не лояльная, что они молятся о быстром пришествии и спасении их от рук Антихриста, который сейчас взял власть в свои руки” [77, 156]. 

З місцевих монашок, що були змушені покинути розгромлені комуністами монастирі, створюється гурток сестричества, який засновує благодійну кравецьку майстерню, де монашки і всі бажаючі займалися рукоділлям, шили ковдри, одяг, робили його ремонт. Сюди багато жінок приносили роботу, де з ними спілкувалися й переконували, що настали тривожні дні, скоро кінець світу, щоб нікуди не записувалися, що потрібно йти в церкву молитися та ін. Монашки обходили всі кутки села та навколишні хутори, де вели подібну агітаційну роботу [77, 156-157].

За інформацією свідків, винятково радянських активістів, монашок у Пісках зібралося осіб 15. Як заявив один з них: „Мое убеждение, что вся эта черная сотня состоит под управлением так называемых матушек-черниц под управлением Марины, а все остальные прилепляются к ним” [77, 51зв.]. 

Комунар, член КНС з 1923 року, великий активіст усіх радянських кампаній у Пісках, Кононенко Павло Васильович повідомляв ДПУ: „Монашки серед жіноцтва ведуть ріжного роду агітацію про те, що в колективах  дітей відбирають від матерів, що комуни здихають без їжі, що в комунах робиться ріжне блудство, в комунах чоловік не знає своєї жінки, а жінка свого чоловіка. Були такі слухи від штабу монашок та попів про те, що в комуні „Пролітарка” діти пооб’їдали на деревах листя і цвіт” [77, 64зв.]. 

Інший свідок ДПУ, завідуючий млинами райвиконкому в Пісках Радьківських, комуніст з 1920 року Касько Іван Прокопович заявляв, що Іов Любченко „окружив себя немалым числом монашек, занимающихся рукоделием, имеет широкую связь над женщинами и через них влияет на пользу церкви на население” [77, 7зв.]. 

Любченко Іов в бесідах з селянами після молінь, відповідаючи на їх запитання, що буде з церквами, бо зараз їх усі насильницьки закривають, говорив, що в Святому Письмі сказано про те, що влада Антихриста буде не довго, а потім спуститься на землю Спаситель і Антихриста прожене, а тому не варто впадати у відчай, що закривають церкви при владі Антихриста, бо це тимчасово. Він запевняв членів п’ятидесятки, щоб вони не боялися, якщо їх навіть будуть саджати у в’язницю за віру Христову, бо Христос терпів і велів терпіти своєму народу. Часто збирав „групу 16-ти” то в себе дома, то в інших місцях, де під виглядом молінь обговорювали, як краще зберегти церкву  [77, 157]. 

У 1929 році, бачачи, що церкву не сьогодні-завтра закриють, та зважаючи на численні прохання віруючих, о.Іов почав виконувати обряд маслособорування щоденно, хоча за правилами церкви це робиться лише в чистий четвер перед Великим Постом. Також масово освячував землю, яку привозили в хустинках з інших сіл, заявляючи, що ця земля після її освячення має силу, щоб померлу людину можна було поховати без священика, а тільки посипати на лице померлого землею, і все. Сотні селян прибували в церкву виконати, можливо, останній у їхньому житті церковний обряд [77, 157]. 

Із далеких сіл у Піско-Радьківську церкву їхали старі селяни, щоб їх „приобщили і запечатали”. Вони лягали на підлозі в алтарі, над ними молилися, тобто проводили поховальний обряд як над „усопшими”, після чого вони їхали додому. За матеріалами ДПУ, нібито в розмовах Любченко говорив, що, згідно з Євангелієм та Біблією, скоро наступить кінець світу, повстане народ на народ, буде братовбивство, сум’яття народу, після чого Христос спуститься на землю і всіх грішних буде вбивати вогненною стрілою, а праведні, в тому числі й ті, які ходять у церкву Пісок Радьківських, залишаться живими [77, 157]. 

Касько І.П. розповідав ДПУ: „В ноябре месяце 1929 г., во время усиленной хлебозаготовки в селе были распущены провокационные слухи, что скоро будет конец света и сойдет на землю Спаситель. В результате этого народ начал говеть. Три дня говели в церкви в непраздничные дни. В церкви звонили, говели все верующие села и окрестных сел Боровая, Подлиман, Малиевка, Н. и Верхняя Соленая и др.  Были даже из Купянского и Артемовского округов.

В церкви продолжалось говение по случаю приближения пришествия Христа, начали исполнять обряд маслособорования, ...начали заживо погребаться, т.е. освятить немного земли и держать эту землю до смерти, чтобы после смерти кто-либо рассыпал эту землю на могилу, что означает запечатать гроб” [77, 7зв.-8].

Кононенко П.В.: „В літній період пустили серед населення такі промови, що закриють церкви і що то кінець нашому життю, то сам піп Любченко та Москот об’явили народу говіти, приобщатися, маслособорувати. ...де ціле літо церква ні одного дня не була зачинена. Притом ішли від усіх кінців району і округу жителі верст за 50 і більше в церкву нашого села” [77, 65].

Завідуючий Піско-Радьківською семирічною школою, 25-річний Сенько Іван Васильович розповідав оперуповноваженому ДПУ: „Піско-Радьківська церква має величезну славу, популярність та вплив на населення навколишніх сіл, навіть інших районів. Наприклад, перед Різдвом 1930 р. в ряді сіл був сильний рух і масова робота за відібрання церковних дзвонів, то на так зване свято Миколая з різних сіл: Радьківка, Борова, Карпівка Шандраголівського району, Вища і Нижня Солона та інші біля церкви було до 200 підвод, а ще більша маса піших. Так само проводилось служіння та участь людей на Різдво і на Водохреща” [77, 10зв.].

Прогнаний піщанами піп Сокальський скаржився ДПУ: „Почему власть не обращает внимания на церковь Пески-Радьковские, там же творится безобразие, там дошли до того, что погребают живых людей. ...Священники церкви Пески-Радьковские не соблюдают канонов церкви, они молились до уморения, держали народ по несколько часов кряду на вечерне. О чем они там говорили, я не знаю, ибо я был синодалец, а они тихоновцы, и они меня в церковь не пускали, заявляя, что я продался коммунистам за паек” [77, 5-5зв.]. 

Коли в березні 1929 року місцеві селяни на ярмарку в Боровій запитали добре їм знайомого й надзвичайно авторитетного в селі псаломщика Каца, чому він пішов з Борівської церкви і яка різниця між Борівською та Піско-Радьківською церквами, то той відповів: „Ми не лояльні, а вони лояльні. А тому ми з ними спілкуватися не можемо, бо вони признали владу совєтську, владу Антихриста, а ми її признати не можемо” [77, 158].

„Група 16-ти” активно протидіяла всім радянським кампаніям на селі (хлібозаготівлі, колективізації, землеустрою, займу індустріалізації та ін.), агітуючи населення, щоб не вступали в колгоспи і комуни, бо це продовження рабства і кріпосного права, від якого вони ледве звільнились. Скрізь говорили, що хліб заберуть у Москву, а їх, голодних, покинуть напризволяще [77, 156].

Порфилко Йосип (51 рік) говорив, що податки зараз непосильні й урешті-решт селянство повстане; весною буде переміна, бо є великі знущання з боку радвлади стосовно селян. Умовляв їх не вступати в комуни, бо це ні до чого гарного не приведе. Розповідав про видіння, які часто бачив уві сні. Закликав не допомагати Совєтам під час хлібозаготівель, бо накличуть на себе гнів Божий [77, 157].

Коваленко Йосип ще з 1927 року почав організовувати в себе вдома поминальні обіди, де неодноразово розповідав, що йому часто сняться сни, де на небі букви і ними написано, що влада Совєтів – це влада Антихриста, і скоро їй кінець. Закликав не давати хліб, бо „будемо голодувати, а Бог не простить тому, хто буде давати хліб Антихристу”. Говорив, що в старі часи було краще, ніж зараз, тоді не було ніяких займів і нічого, жили добре, а  зараз і займів багато, однак люди голодують. Про колгоспи говорив, що „це єрунда, кріпосне право: у тебе заберуть майно, й будеш працювати на Антихриста”. Закликав місцеве населення, що церкву в Пісках Радьківських треба утримати за будь-яку ціну, інакше село провалиться [77, 157].

Головко Сергій завжди виступав проти всіх заходів радянської влади; за підтримки більшості населення часто зривав запропоновані комуністами постанови на сільських сходах. Поширював зошит з розповіддю про двох хлопчиків з-під Києва (цей зошит було при обшуку знайдено й долучено до кримінальної справи), які бачили  Христа-спасителя в повній його величі. Цей зошит йому вручив один мандрівний божий чоловік, який особисто розмовляв з хлопчиками. Поширюючи зошит, закликав вірити слову Божому, а не слову влади Антихриста. Переконував, що скоро будуть ставити печатки на лобі та руках і що скоро знову буде кріпосне право [77, 158].

Кац Потап, заявляючи привселюдно, що влада радянська – це влада Антихриста, іноді ж іронічно говорив, що радянська влада гарна, вона нікого не продає, а в цей час по селу йшли масові розпродажі майна так званих куркулів. Часто в себе вдома проводив підпільні зібрання (зрозуміло, що без дозволу на те сільради), „после таковых шло полнейшее разложение крестьянства в селе и восстанавливало таковое против Соввласти” [77, 158].

Малій Марина проводила агітацію жінок на кутках про кінець світу, коли ніхто не зостанеться живим; хто допомагає владі та йде в комуни, той загине разом з дітьми Антихриста, тобто комуністами і комсомольцями. Після накладення податку на церкву ходила по кутках села й казала: „Дайте грошей, бо Антихрист накладає налог непосильний”. Говорила жінкам, щоб не  пускали дітей антихристових проводити кампанію по відібранню церкви, щоб не писалися в комуни, бо там немає мужа і жони [77, 158].

Шевченко Гнат з Маліївки був членом церковної п’ятидесятки і разом з Шевченком Василем – ініціатором та найактивнішим членом „групи 16-ти”, організатором нелегальних зборів по хуторах – проводив збір грошей на церкву, закликав майно віддавати не в комуну, а в церкву, чим зірвав проведення колективізації в себе на хуторі. Висловлював думку, що потрібно не тільки агітувати проти Совєтів, але й виступати зі зброєю в руках проти них [77, 159].

Бурлачка Кіндрат „являлся вожаком всего кулачества и закоперщик-инициатор по срыву сходов”. У жовтні 1929 року під час проведення зборів по відрізанню в селян землі комуні „Більшовик” заявив, що все одно комуна розпадеться, а тому й не треба забирати землю в селян та передавати комуні. Всі присутні його підтримали, і рішення комуністів на певний час було зірване. За свою принциповість і чесність населенням Пісок Радьківських був вибраний уповноваженим із землеустрою, де всіляко відстоював інтереси селян, відкрито заявляючи, що землеустрій робиться для того, щоб закріпачити селян. При проведенні колективізації на загальних зборах усього села в сільбуді й на куткових зборах категорично виступав проти, заявляючи, що „ми звільнилися від кріпосного права при царі Олександрі, а зараз радянська влада з нас хоче зробити знову дворових, себто безземельних кріпаків”. Умовляв селян не слухати й ніколи не вірити комуністам [77, 159].

Шевченко Василь (57 років) – голова церковної ради й один з керівників „групи 16-ти” – розповідав, що, їдучи з хутора Помилуйківка на Піски, бачив вогненний стовп, а коли наблизився до нього, то почув голос Спасителя, що скоро настане кінець Антихристу: „Хай віруючі моляться, бо настають останні дні. Досить я терпів”. Після приїзду в церкву розповів про це віруючим, і протягом місяця в церкві йшли говіння, маслособорування та причастя. На нелегальних зборах по хуторах не тільки збирав гроші для церкви, а й агітував населення не йти в комуни. Весь листопад і грудень 1929 року ходив по Пісках, збираючи підписи на захист церкви, заявляючи, що „Антихрист забирає церкву – рятуйте її”. Пропонував об’єднуватися, кидати хати і господарства, і якщо хтось із влади спробує забрати церкву, то хто з палкою, хто зі зброєю в руках повинні будуть захищати твердиню Спасителя [77, 159].

Кислий Єпифан у січні 1930 року говорив, що в комуну йти не треба, бо це гніздо Антихриста, дітей в школу не пускати, бо вони там псуються. На зборах з підписки на займ індустріалізації заявив, що „в старі часи жили без займів і було добре, а тепер уже третій займ і всі голодуємо” – цим самим зірвав підписку [77, 159].

Роман Афанасій (55 років), мешкаючи в Нижній Солоній, був тісно зв’язаний з „групою 16-ти”, розповідаючи, що в Пісках Радьківських зараз істинно православна церква, яка не визнає й виступає проти радянської влади, бо ця влада не визнає Бога. Заявляв, що радянська влада не може довго існувати, бо вона складається з хворих заразними хворобами, п’яниць і хуліганів, тому не треба вступати в комуни й актив, бо це є служба Антихристу та його приспішникам, а Бог цього не простить [77, 160].

Шевченко Марія, колишня монашка, жила в Нижній Солоній і групувала навколо себе місцевих жінок. Розповідала, що „Ленін був Антихристом, але Бог його убив, а тепер уб’є і його приспішників”. Говорила жінкам, що ще коли була в монастирі, їй явилась Божа Мати і сказала: „Їдь додому, ти потрібна там. Розповідай заблудшим жінкам, що не можна йти в комуни і колективи, треба сторонитися радвлади, бо це антихристи, а їх треба уникати. Скоро прийде Спаситель на землю”. Під впливом її проповідей місцеві жінки дуже боялись іти в комуни та колгоспи [77, 160].

Шевченко Григорій (58 років) у 1929 році всім розповідав про якогось „чудного Івана”, якому Бог наказав організувати військо й бити комуну. Говорив, що зараз влада Антихриста, а він як християнин не може поважати владу Антихриста; йти в колективи не треба, бо коли до них потрапить трудівник, то вони будуть його експлуатувати [77, 160].

Дмитренко Іван (44 роки) закликав селян, що вони повинні загинути, але боротися з владою Антихриста – теперішньою владою. Говорив, що йти в колективи і комуни – це заздалегідь прирікати себе на вічне рабство і поклоніння різним пройдохам і голитьбі. Саме весною, він вважав, вирішиться доля селянина: житиме чи загине, тому треба бути весь час напоготові. На всіх зборах з хлібозаготівель уперто заявляв, що хліба давати не треба, бо його везуть і топлять у Чорному морі, а поки закінчиться п’ятирічний план, то селяни витягнуть ноги. Через ці виступи, які масово підтримувалися селянами, зривалися збори, і селяни розходилися по домівках [77, 161].

Стрільцов Марко при проведенні весняного землеустрою в 1929 році організовував жінок, щоб вони повстали разом з чоловіками і розгромили радянську владу. При хлібозаготівлі гнав актив із двору й уперто не здавав „лишки” державі  [77, 64,161].

Дудник Сергій Іванович, Стрілець

Стрільцов Іван Іванович, Стрільцов Федір Федорович, Стрільцов Максим Романович, Стрільцов Кузьма Андрійович, Стрілець Марко Якович „неодноразово робили зрив загзборів проти землеустрою, де вплоть до того, що замалим не зробили повстання” [77, 63зв.].

Восени 1929 року Пісками Радьківськими та околицями поширились тривожні чутки про те, що наступає кінець світу, скоро з’явиться залізний кінь, який буде бити своїм залізним хвостом всіх людей, а хвіст його весь із голок. Щоб урятуватися від цього, треба ходити в церкву й    ревно молитися Богу. Селяни переказували один одному, що „комуни в Ростові вирізають, китайцями і білими зайнятий весь Сибір, і китайці вже в Ізюмі, і влада недавно перемінилась” [77, 157].

Активіст Кононенко П.В.: „1929 р. в осінь ...все духовенство почали якнайдужче агітувати поміж селянством, що в комуни не пишіться, бо то збираються самі анцихристи, кровопийці, ледарі, злидарі й тому інше” [77, 64].

Член правління комуни „Більшовик”, 25-річний бідняк Верба Сергій Єгорович повідомляв ДПУ: „Наша комуна недавно організована, й тут були спочатку релігіозні, особливо жінки. У комуні 6 грудня 1929 р. почалася паніка. Я з’ясував, що дружина Симоненка Кузьми Семеновича, Єфросинія, читала книгу, де написано, що комуни існують тільки до весни, а потім щось буде” [77, 6].

У ДПУ були відомості, що члени „групи 16-ти” нібито планували весною 1930 року організувати загін „Христове Воїнство” та збройно боротися з владою [77, 48зв.].

Ситуація в Пісках Радьківських виходила з-під контролю влади, вона становилась загрозливою. Випробуваний метод – посилити місцевий актив присланими комуністами з інших місць та численними уповноваженими з району та округу – не дав відчутних результатів. Мобілізований Борівським райкомом компартії в липні 1929 року бути секретарем партосередку, а заодно й завідуючим Піско-Радьківським сільбудом 27-річний Кухар Михайло Ілліч (родом з Шейківки) скаржився ДПУ на „нездорову обстановку для роботи”. Старий член компартії І.П.Касько (родом з с.Петровського), присланий у Піски Радьківські спочатку уповноваженим округу з хлібозаготівель, а потім залишений тут завідувати млинами, теж був не в захваті від свого становища в селі : „Мне его характеризовали как бедняцко-середняцкое.., но чувствовалось большое кулацкое антисоветское влияние” [77, 7,39].

Радянсько-партійний актив Пісок Радьківських провалював одну кампанію за другою: хлібозаготівлі, колективізацію, реалізацію займу, боротьбу з церквою. Незважаючи на шалений тиск активу, він чим далі, тим більше зустрічав спротив з боку до певної міри організованого „групою 16-ти” місцевого населення.

Показовою є спроба закриття Піско-Радьківської церкви. У той час, коли в більшості сіл не тільки району, а й округу церкви були вже закриті або взяті під цілковитий контроль влади і згортали свою роботу до прийнятного для комуністів рівня, Піско-Радьківська церква з кожним днем розширювала свій вплив на маси. Вона користувалася беззаперечним авторитетом не тільки на Борівщині, а  й у сусідніх районах, звідки йшов сюди величезний наплив віруючих.

Уже в 1927 році в селі був організований Союз безбожників, який очолив завідуючий 7-річною школою Сенько І.В. У цей Союз вступили нечисленні комуністи, комсомольці, актив, частина вчителів і членів КНС. Як він прийшов до безбожників, засвідчив голова КНС Кирпич Я.І.: „...я почав посилено працювати над собою і всебічно допомагати проведенню всіх міроприємств радвлади. У 1927 році, будучи вже підкованим, я вступив у тільки-но зорганізований кружок безбожників в нашому селі. Це був початок боротьби з релігією” [77, 2].

Всі спроби безбожників боротися з місцевою церквою зустрічали рішучий опір. Сенько відзначав: „Церковна громада дуже сильна і надихається попом Іовом” [77, 10].

Під тиском зверху місцеві безбожники спробували перейти в наступ наприкінці 1929 року, широко зорганізувавши в селі так звану антиріздвяну кампанію. Всім учителям було призначено час і місце для проведення доповідей „наукового характеру” проти релігії та церкви. Проходили вони у місцевій комуні „Більшовик”, у Піско-Радьківському театрі (так називали тутешній клуб) та по кутках. З першою доповіддю на тему „Походження людини” виступив у театрі завшколою Сенько І. Сільрадою було зібрано до 200 чоловік. Як зазначає член Союзу безбожників, 26-річний учитель місцевої семирічки Буряковський Олександр Матвійович, „Через 15-20 хвилин публіка з невідомої причини стала виходити з приміщення. Піднялися декілька чоловік і крикнули: „Пішли, хлопці, нам це не потрібне”. За винятком активу всі вийшли з приміщення театру. Таким чином ці збори були зірвані” [77, 56,158].

Спроби Сенька І. провести подібні збори на кутках села, де він хотів зачитати доповіді про походження та шкідливість релігії, закінчилися теж подібним чином. Наприклад, збори мешканців третьої і четвертої сотень після заяви активіста Кирпича, що „церква є вогнищем контрреволюції”, за словами Сенька, „прийняли форму масового безпорядку”. З натовпу на актив почали кричати: „Чого ви нас залякуєте?!” та ін. [77, 10зв.].

Учитель, безбожник Буряковський О. розповідає ДПУ про ще одну спробу провести атеїстичну пропаганду у 3 і 4 сотнях, де ставилося питання про відібрання церкви. Що цікаво, силами саме „отъявленных бедняков” села цю пропозицію було з ганьбою провалено, збори були зірвані. Всі дружно встали й на знак протесту стали виходити з приміщення. Буряковський зазначає: „Мені самому довелося стати на дверях і втихомирювати масу, яка безладно йшла з приміщення. За допомогою секретаря партосередку Кухаря ледве вдалося стримати людей” [77, 56зв.].

Долучився до справи боротьби з церквою й досвідчений комуніст Касько І. Зі спільної ініціативи партосередку та організації безвірників у Піско-Радьківському сільбуді були зібрані збори жінок. Населенню стало відомо, що мова йтиме про церкву. Доповідь робив Касько як уповноважений райпарткому. На превеликий подив активу, замість 30-40 жінок, як звичайно, на збори з’явилось 600 жінок, і не тільки зі слободи, а й багато приїхали з навколишніх хуторів підводами. Тільки комуніст Касько, хоч і обережно, аж під кінець доповіді почав говорити про те, щоб частину церковних дзвонів передати на індустріалізацію країни, як піднявся неймовірний гамір, потім зчинився несамовитий жіночий крик. Всі присутні жінки вслід за монашками почали покидати збори. Активіст Кононенко Павло у всьому бачив підступи куркулів: „Ця маса була скучкована куркульською частиною, де і тут не вдержався Дмитренко І.І., виступив проти заходів Партії та уряду, який схвилював масу, яку прийшлось заспокоювати якнайдужче”. Наступного дня не тільки в слободі Пісках, а й у всіх навколишніх хуторах стихійно зібралися сільські сходи (без дозволу сільради), де були прийняті рішення не допускати жодних зазіхань на улюблену церкву [77, 8зв.].

Комуніст Касько перелякано скаржився депеушнику: „Считали, что виноватый я. Поэтому началась вестись подготовка к покушению на меня. ...Стешенко Елизавета Алексеевна, середнячка, мне сказала: „Если бы тебя убить, так у нас в селе никто о церкви и разговоров поднимать не будет” [77, 9]. Швидше за все, його побоювання були дещо перебільшеними.

Не оминув атеїстичний терор і Піщанську 7-річну школу. Тут серед учнів поширилися чутки, що скоро кінець світу й буде Страшний Суд. Учитель Буряковський провів власне пильне розслідування й виявив, що у всьому винна семикласниця Кононенко Паша з Вищої Солоної. Вона нібито обіцяла принести в школу книги, прочитавши які, всі увірують у Бога й не будуть забивати собі голову радянським „дерьмом”. Про це повідомили завідуючому школою, всім учителям; питання антирадянської поведінки семикласниці Паші Кононенко виносилось на шкільний комітет, на загальні збори учнів. Урешті-решт за згодою окрінспектури народної освіти Кононенко з ганьбою виключили зі школи [77, 56зв.].

Протистояння радянського активу з основною масою населення слободи Пісок Радьківських досягло критичного рівня. Це наочно проявилося хоча б і в історії з „тріумфальною аркою” на центральній вулиці. Ця арка була наляписто прикрашена комуністичною символікою, яку населення небезпідставно вважало сатанинською. Збудували арку якраз по дорозі в церкву, мабуть, не випадково, а заклавши певний символізм (перемогу комунізму над християнством). Усі чудово це розуміли й обминали цю арку узбіччями, а то й десятою дорогою, чим викликали неприховану лють активу. Завідуючий школою Сенько нібито щиро обурювався: „Религиозность и суеверие  граждан, особенно женщин, доходит до самодурства. Например, в селе по центральной улице построена арка. И люди, идя в церковь или из церкви, не идут через арку, а обходят ее, считая ее „Вратами Нечистого” [77, 10зв.].

  У комуністичної влади залишився єдиний метод зберегти вплив щодо населення Пісок Радьківських та навколишніх хуторів – провести масові жорстокі репресії щодо найбільш авторитетних мешканців села, а це якраз і були члени так званої „групи 16-ти”. Мета була – залякати насмерть усіх інших, показавши, що буде з тими, хто чинить щонайменший спротив владі.

Ізюмське ДПУ протягом січня 1930 року заарештувало в Пісках Радьківських у справі „антисовагитации, используя религиозно-фанатичные предрассудки масс”, декілька десятків чоловік, 32 свідків неодноразово допитувалися. Сама кримінальна справа №77 налічує 188 аркушів матеріалів (протоколи допитів, різні довідки, постанови тощо). Окрвідділ ДПУ в своїй постанові пропонує „избрать меру социальной защиты в отношении Любченка Иова, Шевченка Игната, Шевченка Василия, Шевченка Григория – высшую меру соцзащиты – расстрел ...[всіх інших звинувачених] – концентрационный лагерь” [77, 164].

Постановою Судової Трійки при Колегії ДПУ від 7 березня 1930 року Іова Любченка засуджено в концтабір на 10 років; Порфилка Йосипа – у концтабір на 6 років; Шевченка Василя, Романа Афанасія, Шевченка Федора, Шевченка Григорія, Дмитренка Івана – заслати на Північ строком на п’ять років, інших – з-під варти звільнити, справу припинити

Слід підкреслити, що всі засуджені винними себе у висунутому звинуваченні не визнали. На допитах усі вели себе надзвичайно стійко й мужньо, жоден з них не дав проти своїх товаришів ніяких показань. Якщо протоколи допитів свідків (майже винятко радянських активістів) налічують до 10 аркушів показань (з обох боків листа), до того ж дуже упереджених, то протоколи допитів членів „групи 16-ти” надзвичайно лаконічні; крім анкетних відомостей, містять здебільшого лише одну фразу (як у І.Любченка, Й.Порфилка та ін.): „Винним себе не визнаю. Більше показати нічого не можу”. Роман Панас, Шевченко Федір та інші на допиті заявили тільки таке: „Винним себе не визнаю. Нічого по цій справі не знаю” [77, 84,90,111,114].

Ще один керівник „групи 16-ти” – 52-річний Кац Потап – дивом уник арешту, бо переховувався з 1930 по 1932 рік переважно в Слов’янському та сусідніх районах. Його весь час розшукувало Ізюмське ДПУ, розсилаючи скрізь відповідні запити. Нарешті 21 травня 1932 р. був заарештований у Боровій у родича Чашки, „конвойним порядком” доставлений в Ізюм і утримувався для допитів в Ізюмському та Харківському БУПРах більше півроку, до грудня. Звинувачувався в тому, що, „будучи враждебно настроеный к Соввласти, задался целью мести Власти, создавший контрреволюционную группировку в пределах Изюмского района из лиц, принадлежавших Тихоновскому течению. Совместно с бывшим священником Линницким возглавлял к.-р. группировки, проводя подпольные собрания как в селе Боровой, так и в селе Песках, на которых обсуждалось, а также писалось листовки к.-р. характера, распространяя таковые среди населения, одновременно занимался антисоветской агитацией против мероприятий, проводимых Соввластью на селе с целью развала колхозов, и конечная цель свержение Соввласти” [64, 1.4,5].

У кримінальній справі є оригінал дещо дивної листівки, яку писав і поширював П.Кац, де говориться, що „церква залишилася без благодаті Святого Духа, вона зливається з синагогою іудейською, й обидві ці церкви в лиці своїх предстоятелів поклоняються золотому тельцю, тобто лжеапостолу Іуді-зраднику” [64, 13-13зв.].

Ця мужня людина на останньому допиті відверто заявила: „До радянської влади я ставлюсь байдуже, незважаючи на те, що вона мене обібрала. Мені потрібна така влада, за якої б мені жилося краще, хоча б це і був цар чи хтось інший. В 1929 р. мене обклали великим податком в сумі 447 карбованців, і я, не маючи сил його виконати, втік з дому, а майно моє було розпродане сільрадою. Ходив я по районах без документів..., і хотів було поїхати в інші місця.., та був затриманий” [64, 17].

За півроку ДПУ так і не вдалося знайти переконливих фактів щодо злочинів П.Каца, і справу на селянина-бідняка, який мав четверо дітей і жодного майна, зате був щирою й глибоко віруючою людиною, було закрито [64, 2,18].

У свій час автор збирав свідчення старожилів у Пісках Радьківських, так от щодо „групи 16-ти” та тогочасних подій у народній пам’яті збереглися лише окремі фрагменти та загальна оцінка тих людей як жертовних, майже святих, що жорстоко постраждали від сатанинської влади за віру, церкву, волю своїх односельців, яку вони до останнього відстоювали.

Ці люди справді стояли за святу народну справу. Отож, Іоанн Стрельцов та Паїсій Москот причислені православною церквою до лику святих. Щодо першого, то певною мірою до цього долучилися й цьому сприяли місцеві віруючі з Пісок Радьківських. Не забувають вони і Йосипа Порфилка.

 
На правах реклами
Карта сайта