isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017
Навігація

1.5. Завершення колективізації – кінець вільного селянства


Й.Сталін. „Запаморочення від успіхів”. Згадує на сторінках „Трудової слави” про пережите ветеран із Підвисокого – Корній Андрійович Татарін: „Майже насильно примушували людей іти до першого колгоспу „Пролетарський труд” у 1930 році. Спочатку об’єднались 15 дворів. В колгосп ввійшли найбідніші. А тут праця Сталіна „Запаморочення від успіхів”. Розбіглися всі з колгоспу.
Минув ще один рік. І знову колективізація. У цей час уже не вмовляли йти до колгоспу, а наказували. Хто не хотів іти до колгоспу – розкуркулювали.
Пригадую, як був у Голохи вітряний млин. Такий собі невеличкий, хіба що мішок ячменю за день можна було переробити на ньому. Так його вже куркулем визначили. Був тоді й один гончар. Обробляв усе село. Теж виселили. Отакі-то були часи” [216].
Дійсно, статтю Сталіна від 3 березня 1930 р. сприйняли як заяву партії про відступ від політики колективізації. Селяни зреагували відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже половина сколективізованих селян повернулася до індивідуального господарювання, у тому числі практично всі середняки.
Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „Весною посіяли, справилися з польовими роботами, й артіль почала розбігатися. Там корова побігла додому, там діти тягнуть самотужки бричку, там дядько ярмо несе. У артільному дворі не залишилося нічого” [212].
Відступ Сталіна дав змогу дещо стабілізувати становище на селі. Однак незабаром стало ясно, що це лише тимчасовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію, але застосовуючи іншу тактику. Новий підхід полягав у тому, щоб економічно унеможливити індивідуальне господарювання.
Селянам, що виходили з колгоспів, часто не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували убогі наділи, які тяжко піддавалися обробці, в той час як за колгоспниками зберігали найкращі землі. Оподаткування індивідуальних господарств збільшили в 2-3 рази, а колгоспників звільнили від податків. До того ж, існувала загроза, що найбільш упертих та непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього багатьом селянам не лишалося нічого, як вступати назад до колгоспів.
Райгазета „Червона зоря” в 1930 р. пише, що до колгоспів поверталися ті, що раніше з них вийшли. Наприклад, у невеликому селі Маліївка подали заяви про повернення 50 селянських господарств. Тобто всі ті, які напередодні вийшли з колгоспу.
До того ж, усіх селян змушували негайно звезти весь їхній посівний матеріал в одне приміщення. Таке рішення нібито добровільно прийняли 21 лютого 1930 р. селяни с.Борова на своїх зборах. Про це повідомляє райгазета.
Загризівська історія весняного розвалу колгоспу закінчилася масовими арештами й засудженням ініціаторів. Першим нібито вийшов з СОЗу „Незаможник” Коваленко Петро Пудович. Ішла весняна посівна кампанія, й він негайно почав забирати назад свій інвентар і тяглову силу. Ще й разом з Божком С.А. закликав інших, щоб розбігалися, переконуючи, що досить працювати на панів. П.Коваленко говорив: „В СОЗі всі панські, навіть ще гірше. При панах робили два дні на пана, а день на себе, а в СОЗі всі дні треба робити, і все це йде комуністам. Вони заберуть весь хліб, а вас усіх залишать голими і босими. Хліба будуть давати по півфунта і то тільки тим, хто буде робити, а на дітей і непрацездатних хліба зовсім не будуть давати. Ось тоді всім созівцям доведеться йти за шматком хліба до таких, як я. Отож не сидіть у СОЗі, а скоріше тікайте звідси”. Після чого він ще й систематично сміявся з членів СОЗу, називаючи їх рабами комуністів [104, 14зв.,15,18зв.].
Як відзначає Загризівська сільрада в своїй довідці, через авторитет П.Коваленка з колгоспу через два тижні вийшло 30 господарств, які „штурмом” забирали з двору СОЗу своє майно. Через місяць вийшло ще 100 господарств. П.Коваленко закликав: „Тікайте з СОЗу, бо будете ходити без штанів” [104, 1зв.,18зв.,21зв.].
У травні 1930 р., якраз коли созівці виїжджали сіяти ячмінь, у колгоспному дворі з’явився Кошель Єгор і заявив, що він не хоче бути членом СОЗу, й став вимагати свою худобу назад: „Я читав такий закон, який видав центр – хто не хоче бути в СОЗі, має право піти. Ніхто тепер не має права заставляти бути насильно в СОЗі, а тому віддайте моїх коней та інвентар”. Коли ж активісти стали його настирливо умовляти, то Кошель, звернувшись до членів СОЗу, гукнув: „Що ми їх будемо просити, щоб вони віддали наше добро? Беріть самі!”. Всі присутні хутко кинулися розбирати своє власне майно [61, 8зв.,23].
Особлива Нарада при Колегії ДПУ постановила П.Коваленка „за розвал колгоспу” вислати на Північ на три роки. Коли його на допиті запитали, чому він вийшов із СОЗу, той коротко відповів, що „моя сім’я не не захотіла там працювати” [104, 24,27].
Були заарештовані „за дезорганізацію СОЗу” й два місяці утримувалися в Куп’янській в’язниці брати Кошелі, Єгор і Юхим, але постановою Харківського оперсектора ДПУ були звільнені через похилий вік. Їх звинувачували в тому, що „повели разлагательную работу среди членов СОЗа и в момент посевной кампании вышли из такового, подготовив к выходу 129 хозяйств, таким образом СОЗ был разложен”. Єгор себе винним так і не визнав, а 46-річний Юхим на допиті ДПУ відверто й по-селянськи прямо заявив: „Винним себе визнаю й пояснюю, що дійсно в даний момент при радвладі жити трудно, накладають непосильні податки, і податок за податком. При царизмі податки накладали на нас посильні, й ми їх виплачували. Тепер же за податок продають останню корову, забирають хліб і взагалі все майно, заганяють у колектив, змушують працювати день і ніч. Через це, може бути, я десь і сказав щось проти влади. ...В колектив я не хотів тому, що вважаю, що жити там набагато гірше, ніж коли я буду жити сам” [61, 16-17,22,25-26].
Новий наступ на село розпочався з директивного листа „Про колективізацію”, надісланого у вересні 1930 р. За ним доходи колгоспників від громадського господарства не оподатковувалися, а всі інші (від присадибної ділянки, заробітків „на стороні” тощо) обкладались з розрахунку 5 коп. на 1 крб. доходу при загальній сумі доходу 100 крб і нижче, 7 коп. при загальній сумі доходу 700 крб. і т.д.
Одноосібні ж господарства, оподатковані в індивідуальному порядку, сплачували до 70 коп з кожного карбованця загального доходу. Треба взяти до уваги й те, що решта податків обліковувалися з суми єдиного сільгоспподатку. В результаті податковий тягар перевищував суму доходу, одержуваного одноосібником, і господарювання ставало неможливим.
Товарну продукцію заборонялося реалізовувати на ринку. Селянин був зобов’язаний здати її державі за наднизькими цінами. На кожного одноосібника заводилася посівна картка з тим, щоб він сіяв стільки, скільки треба не йому, а державі. Восени ж селянин отримував план здачі, який нерідко перевищував кількість виробленого, так що не залишалося запасів для власного харчування.
За таких умов одноосібне господарство деградувало з фантастичною швидкістю. Залишається дивуватися не тому, що в 1931 році середняк пішов до колгоспу, а тому, що одноосібник у вказаний рік ще існував.
Двори селян-одноосібників, пригнічені подвійним пресом податків і продрозверстки, часто-густо припиняли своє існування як господарські одиниці. Ми не маємо статистичних даних щодо цього питання, але окремі факти підтверджують: чимало одноосібників змінювали свою правічну селянську роботу й животіли, перебиваючись випадковими заробітками.
Знову для конфіскації збіжжя мобілізували комуністичних активістів. Очевидно, багатьом з них забракло духу на таку справу, оскільки в цей час було звільнено близько третини працівників, які перебували на відповідальних посадах у колгоспах.
Якщо в квітні у „Зведенні інформаційної групи Наркомзему УСРР про хід суцільної колективізації на 10 квітня 1931 року” серед відстаючих районів України наводиться і Куп’янський [181, 327], то вже на 10 жовтня 1931 року маємо із „Статистичного зведення Укрколгоспцентру про стан колективізації с/г районів» по Куп’янському й Ізюмському районах такі результати [148,444]: „Ізюмський: колгоспів – 172, комун – 18, артілей – 154, усупільнено господарств до загальної кількості – 77,8% (11979 господарств), усуспільнено орної землі – 80,0%, усупільнено робочої худоби – 71%, корів – 11,3%. Куп’янський: колгоспів – 144, артілей – 119, ТСОЗів – 25, усупільнено господарств – 84,5%, усупільнено землі – 84,1%, усупільнено робочої худоби – 86,1%, корів – 20,0%”. Уже наприкінці 1931 р. колективізація на Борівщині була в основному завершена [179, 39].
Темпи колективізації... Та чи заслуговує ця статистика на довіру? Справа звична: коли потребувався „справний ” процент колективізації, місцеві керівники видавали бажане за дійсне, аніскільки не турбуючись про те, що колгоспи залишались „паперовими”. Знаючи про те, що десь в іншому місці вже нібито завершено суцільну колективізацію, ревні керівники районного рівня не бажали пасти задніх й усіляко „активізували” середняка на своїй території.
Нерідко вони не досягали успіху в своїх зусиллях, а оскільки були зобов’язані кожної п’ятиденки звітувати (телефонограмою) перед вищими органами, „нагору” надходили рапорти-блефи. Автор же звіту залишався при надії, що зі своїм завданням він упорається трохи пізніше.
Калмикова Ганна Григорівна (с. Лозова): „Створення колгоспу почалось із розкуркулення. Багатьох людей вивезли на Урал. У селян відбирали коней, волів. Робили це уповноважені. Вони приїжджали з району, з Куп’янська, примушували наших активістів. Де в кого квасолина, цибулина – все забрали.
Сім’я наша велика – 18 душ. Ми теж, як і інші, то входили в колгосп, то виходили з нього. Коли обсіялися весною, то на зиму в нас все знову забрали. Цілу весну й літо 1932 р. я з Клименко Параскою, Клименко Галиною та іншими полола колгоспні буряки. Та ні нам, ні іншим на трудодень нічого не дали. Все зерно вивезли, до зернинки. Куди? Хто зна. А потім ще ходили й збирали активісти Йосип Петрович Токар (по-вуличному – Цвіркун), Несвятипаска Прокіп Якович план по домівках. На них всі казали – „бобриківці”. Та всіх не згадаю, а було їх 12 душ.
Весною 1933 р. головою колгоспу в Лозовій був чужий – Стокоз. Кажуть, що він з Новоосинової. Був він воєнним, жив сам десь на квартирі біля малого ставка”.
Антиколгоспний рух. Невже так легко скорився наш волелюбний український селянин нечуваному насильству? Невже, не чуючи більше голосу своєї козацької крові, зрікався всього, що любила його душа, навіть майбутнього свого – дітей, віддаючи їх голодній смерті?..
Маю не одне свідчення прямої непокори селян перед державним насильством. Та й то сказати: для непокірних-бо непотрібні були б ні підсилені енкавеесівцями „буксирні” бригади, ні оті катівні по селах, іменовані „штабами”, ні тюрми, які в ті роки були забиті селянами, ні Соловки...
Сама могутність цієї відлагодженої репресивної машини – улюбленого дітища деспотичного режиму – свідчить про колосальну енергію опору, що його чинив сільський люд України. Кожне село, навіть невелике, зобов’язувалося відтепер мати власну в’язницю, хоча до революції подібні „заклади” існували тільки в повітових центрах. Опір колективізації часто набував насильницьких форм. Мали місце окремі випадки вбивств офіційних осіб. Комуністів попереджали про необхідність „триматися подалі від відчинених дверей” і не виходити після настання темряви.
Підпалювали господарські будівлі колгоспів, а також експропрійовані в „куркулів” будинки, в які вселилися місцеві активісти. Особливе занепокоєння властей викликали антиколгоспні демонстрації та масовий вихід з колгоспів.
Згадує колишній активіст, перший голова колгоспу в с.Загризове Двірник Йосип Данилович (записано в 1967 році): „Багато людей, підмовлених куркулями П’яницею М., Кошелем Т., Шапошником, стали забирати худобу назад. Комуністи і колгоспні активісти почали захищати суспільну власність, та що вони могли зробити проти схвильованої людської стихії? Не на одного члена правління колгоспу гострилася сокира.
У селі були комуністи: Байдак Давид, Болдир Михайло Ілліч, Олим Петро Ілліч, Салантій Макар Тимофійович, Святенко Федір; комсомольці: Дзюба Федот, Коновалова Марія; активісти: голова женорганізації Галич Ганна Дмитрівна, Ткачова Надія Василівна та інші”.
З доповідної записки Харківського обкому партії в ЦК КП(б)У від червня 1932 р.: „...В ряде колхозов наблюдается большой невыход на работу, и в отдельных колхозах невыход доходит до 50-60%, учащаются также массовые выезды колхозников и единоличников за хлебом и поиском работы в другие республики (Центрально-Черноземную Область, Крым и Северный Кавказ).
Обострение с продовольствием в отдельных колхозах за последнее время увеличило число волынок, приводящих к нападению на колхозные амбары, склады заготзерно с целью разбора имеющегося наличия зерновых культур.
...за последнее время среди колхозников идут усиленные разговоры по самовольной и досрочной косовице несозревшей озимины для продовольствия. Усилились тенденции самовольного разбора лошадей колхозниками у колхозов и массовые подачи заявлений как единолично, а в большинстве группами, о выходе из колхоза, главным образом по мотивам отсутствия продовольствия...” [153, 192-193].
Про широкий антиколгоспний рух на Харківщині свідчить доповідна записка ДПУ УСРР в ЦК КП(б)У від 13 липня 1932 р.: „Дополнительно поступившие материалы местных органов ГПУ сигнализируют о дальнейшем росте требований колхозников об исключении их из колхозов. …Основная масса заявлений падает на районы Винницкой, Харьковской и Киевской областей.
Значительно усилились также требования колхозников, главным образом подавших заявления о выходе из колхозов, о немедленном возвращении обобществленного ими рабочего скота, инвентаря и выделения озимых и яровых посевов. Во многих колхозах эти требования зачастую носили групповой характер и сопровождались угрозами самовольного разбора скота и инвентаря, если таковой не будет выдан. В тех случаях, когда руководство колхозов проявляло растерянность и бездействие в части проведения соответствующей работы, отдельные группы колхозников самовольно разбирали скот и инвентарь. Особую активность в таких случаях проявляют колхозницы. Характерно, что в разборе скота и инвентаря принимали участие отдельные колхозники, не подавшие заявления о выходе из колхоза. Чаще всего разбирается рабочий скот… Отмечавшиеся ранее тенденции к разделу колхозного посева на корню и уборка его в индивидуальном порядке в отдельных районах получили широкое распространение как среди подавших заявления о выходе из колхозов, так и в отдельных группах колхозников.
…Сейчас в ряде районов усиленно распространяются слухи о том, что наступил «новый НЭП» - кулакам и распроданным будут возвращены земли и имущество, за вышедшими из колхозов до 1 июля 1932 г. будут закреплены земельные участки на 25 лет, а невышедших закрепят на долгие годы за колхозами, которые превратятся в совхозы, что имеется постановление правительства о снятии на колхозных полях недозревшей ржи и т.д. Недобрые слухи широко распространяются на базарах.
Заместитель председателя ГПУ УССР Карлсон» [153, 205-207].
„Бабські бунти” (волинки) були найбільш своєрідною формою опору колективізації. Саме таким було повстання жінок в с.Загризове.
Одна з причин, чому жінки були так вороже налаштовані до колгоспів, полягала, можливо, в тому, що вони традиційно доглядали худобу і „залежали” від своїх корів, бо годували молоком своїх дітей. Створення колгоспів, куди доводилось віддавати власну худобу, загрожувало, таким чином, сімейному благополуччю.
По селах молодиці згуртовувались у великі групи, озброювалися кийками, кочергами й ішли натовпом на колгоспні двори, де відчиняли конюшні, комори, відпускали свою скотину. Начальство й весь актив розбігалися в різні боки. Хто попадався юрбі, тих зачиняли в погреби.
Учасниці так званих „баб’ячих бунтів” дотримувались певної тактики. Спочатку жінки переходили в наступ на колгосп; якщо комуністи, комсомольці, члени сільради та КНС атакували їх, чоловіки збиралися на захист жінок. Подібна тактика була спрямована на те, щоб запобігти втручанню військових сил, і вона нерідко завершувалася успіхом. Спротив колетивізації був абсолютно не організований, але сильний масовістю, що допомагало селянам позбутися страху перед виступами.
Артільним коням повідрізали хвости та гриви, щоб вони відрізнялися від коней одноосібників. У перші дні усуспільнених коней та реманент крали в нічний час. Звичайно, вдень все знаходили і повертали. Селяни ніяк не могли звикнути до артільного життя. Надіялися, що все це тимчасове, артіль знову розбіжиться, і все буде по-старому.
Пліток та чуток (дещо ми вже наводили) ходило між людьми вдосталь. В Богуславці, Боровій, Підлимані, Пісках Радьківських у зв’язку з завданням колгоспам садити лозу по пісках поширювалась така чутка: „Ось бачте, в колгоспі садять лозу. Це для того, щоб плести нагаї для колгоспників і підганяти їх на роботі, та плести лапті, бо на чоботи в колгоспі не заробиш”.
Масовий забій худоби став найпоширенішою та найбільш ефективною формою протесту селян проти насильницького запровадження колгоспів. Спочатку селяни просто продавали свою худобу та коней, однак власті незабаром заборонили подібну практику під страхом суворого покарання.
Напередодні вступу до колгоспу селяни різали не тільки всю рогату худобу, коней і волів – основну тяглову силу на селі, але навіть молочних корів та овець. Оскільки продаж м’яса також був заборонений, його з’їдали. Селяни вперше за всю свою злиденну історію їли м’ясо досхочу. Говорили: „Ріж та їж, бо законтрактують та заберуть”.
Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „Вночі, було, як вийдеш на вулицю, то сумно робиться. Там худобе реве, там свині кувічать, з другої сторони гуси та кури кричать. Селяни поголовно різали худобу і птицю й відправляли до міста на ринок. У Г.М.Д. був дуже добрий кінь. Поїхав він у Ізюм і продав його циганам, а купив поганого – справжня шкапина. Ледве притяг його додому, а на другий день записався в артіль. Таких прикладів було багато” [212].
У Борівському районі поголів’я ВРХ зменшилось на 45%, овець – на 63%, свиней – на 73%. Розпочався масовий забій худоби восени 1930 року, в час другої колективізації, досяг вершини зимою 1930-1931 року і тривав до літа 1931 року.
Влада намагалася з цим явищем боротися, про що свідчить маса документів. Так, 25 грудня 1930 року була прийнята постанова Ізюмського районного виконавчого комітету „Про заходи по боротьбі з хижацьким нищенням худоби”. Ця постанова поширювалася й на Борівщину, бо вона була в цей час у складі Ізюмського району. Наводимо короткий витяг, бо це дуже об’ємний документ: „Щоб припинити зловмисне різання худоби куркульсько-заможницькими елементами села, а також щоб посилити тваринництво та найшвидше покрити убуток худоби, який спостерігався за останні роки, ...постановив:
Радгоспам, колгоспам і іншим кооперативним організаціям, членам колгоспів і одноосібних господарств, а також різницям суворо забороняється до 31 грудня 1931 року забій такої худоби: молодняка великої рогатої худоби, ... овець-маток до 5 років включно, ... свиней, ...корів до 8-го отелу включно, ...биків, ...самок кролів...[далі йде довжелезний, на декілька сторінок, перелік усіх видів худоби]
...Забивати всяку худобу на м’ясо, так і на продаж, як для власного споживання лише на Ізюмській міській різниці й ні в якому разі не дозволяється забивати худобу вдома . Примушений убій (різні каліцтва) провадити також на різниці, куди тварин власники повинні привозити підводами, і непридатність їх визначає ветлікар...
Кишки від різаної худоби, а також відходи від різки: копита, роги, щелепи й шлунки – здається на місці зарізу по лімітним цінам в рахунок платні за різання. Шкіра від зарізаної худоби та свиней передається на консервовні пункти Шкірсиндикату...
За зламання цієї постанови... штраф у розмірі до 10-разової вартості забитої худоби.., примусову роботу на реченець найбільше один місяць, або арешт на реченець найбільш два тижні...
Щодо куркулів, які чинитимуть хижацьке різання худоби або навмисне калічитимуть її, а так само підбурюватимуть до того інших осіб, райвиконком має право позбавляти їх користування землею, конфісковувати худобу та с/г реманент незалежно від притягнення їх до відповідальності за зазначеним артикулом...” [148, 410-412].
Боротьба проти коней. Ті, що записувалися в колгосп, здавали коней та весь реманент. Спочатку здавали й корів. На осінь 1931 р. у колгоспних конюшнях і сараях були десятки волів і коней. А в цей час колгоспи і МТС стали одержувати перші трактори. Представники МТС на мітингу в селах проголошували, що через декілька років коні стануть непотрібними, бо всі роботи виконуватимуть машини. Більшість не вірили у це пророкування.
Не вірили через те, що бачили малосильність трактора, який не міг потягнути свого дволемішного плуга, і доводилось чіпляти два кінних плуги, за якими йшли орачі. Сіяли вручну та кінною сівалкою. Врожаї збирали серпами, косами та лобогрійкою, яку тягли коні. З 1933 року трактори стали використовувати і на молотьбі. Всі вантажі перевозились кіньми. Не вірили хлібороби, що можна господарювати без коней.
А тут ще, як грім серед ясного неба, в конторі, в школі, на сільраді були вивішені гасла: „Кінь – це пережиток минулого. Пересадимо колгоспника на трактор!”
У школах дітям пояснювали, яку шкоду завдають колгоспам коні. Що вони поїдають десятки тисяч пудів вівса, що на землях, які засіяні конюшиною для коней, можна вирощувати пшеницю, і що до кожної пари коней треба їздового, і що коні – рознощики лишаю, і ще про якісь конячі недоліки доказували школярам учителі, а ті вже дома „темним” батькам. Говорили й про трактори, і про електрифікацію, і про мінеральні добрива. Та все це було тоді для тих людей дуже далеким, а коні – близькими...
І почали блукати голодні коні по селах, полях і лісах, скубти стару солому зі стріх. Їх рвали собаки, їх убивали для годівлі колгоспних курей. А пізніше м’ясокомбінат почав випускати кінську ковбасу...
Так як конину в нас у Нижньому Приоскіллі, як майже й по всій Україні, ніколи не вживали в їжу (гидували), то часто селяни просто виганяли коней з дому в поле: по-перше, нічим було годувати – овес забрали хлібозаготівлі, а сіножаті всі перейшли колгоспу, а по-друге, аби не здавати в колгосп при вступі, бо там хазяйський кінь від недбайливого догляду й виснажливої роботи швидко гинув, а селянину було жаль своєї виплеканої худобини.
Куриленко Сергій Гнатович (с.Богуславка): „В колгоспі кращих коней скоро заїздили. Робити кожен брав кращих коней, а годувати до пуття колишні незаможники не вміли. Та й не хотіли. Поставив і пішов, другий знов запріг. І так, поки не впаде бідна тварина”.
Із „Зведення інформаційної групи Наркомзему УСРР про нищення худоби” за 1930 р.: „...основна причина хижацького нищення худоби – сподівання, що з весни цього року завезуть стільки тракторів, що живого тягла вже буде непотрібно.., другу причину бачили в шкідництві куркуля – „вплив куркульської агітації особливо на середняків не дбати про худобу – „Мене знищили, а потім тебе”, й ще одна з причин, що коні збувають за безцінок, а пашу продають за велику ціну, це те, що при вступі до колгоспів нових членів оцінюють їхніх коней за риночними цінами 2-3-4 крб.” [181, 251-252].
Дійсно, тоді на ярмарках коней було до того багато, що не могли розпродати й третини. Внаслідок цього ціни на коней упали до найнижчої межі. Коні оцінювалися від 2 до 5 карбованців за голову, й то ніхто не хотів брати. Поруч із цим державна організація „Шкірспілка” проводила заготівлю і платила за кінську шкіру 6-10 крб. То ж деякі „підприємливі” люди скуповували коней на убій, здирали шкіру й мали з кожної голови подвійний прибуток. Цим же займалась і безпосередньо „Шкірспілка”, поки цю справу не прикрили. Ще деякі ділки скуповували виснажених коней за 2-3 крб., страхували їх і продовжували виснажувати (ставлять коня в клуні та годують очеретом), аж поки бідна коняка не здохне, а вони отримували страховку. Ясна річ, це робили не селяни – у них на таке „діло” рука б не піднялася, то все у „городі” „передовий клас”.
Тож спочатку в селах тих безпритульних коней незліченно вешталося поміж облізлими хатками. Вони обнюхували стріхи, жували позаторішню солому біля гнилих стіжків, розгрібали копитами сніг, марно шукаючи паші. Багато їх, здохлих, валялося біля доріг. За них гризлися здичавілі собаки, хмарами вилося гайвороння.
Тоді можна було зустріти приблудну коняку, на якій був прив’язаний із фанери плакат з таким написом: Ходю, блукаю –
Хазяїна шукаю,
Хазяїна не найду,
На ковбасу робочим піду.
Або ще вішали коняці до шиї казана з ложкою і писали:
Виконала все:
Здала жито і пшеницю,
Тепер не маю чого їсти –
Їду за гряницю.
Та, негодована, вона так довго не ходила – здихала.
Підсумки боротьби з кіньми і тваринництвом узагалі комуністи Ізюмщини підводили на своєму пленумі 2 листопада 1933 р. Як завжди, всі свої ганебні „провали” звалили на „класового ворога” – куркуля. Наводимо найбільш характерні виступи комуністів із Борівщини:
„Мишура (секретар Шейківського партосередку): „1932 рік був могилою тваринництва в колгоспах. Одною з причин цього є наслідок тих „тракторних” настроїв, що мали місце в колгоспах і знеосібкою в уході за кіньми. Село Шейківка в 1932 році втратило 68 коней, а вже в 1933 р. тільки 9. Зараз ми знову цим питанням не займаємося, коні по декілька тижнів не чистяться”.
Єрмолаєв (голова артілі „За перебудову” Підвисочанської сільради): „За останні два роки дуже різко впало тваринництво. Це пояснюється шкідницькою роботою, яку переводив класовий ворог усередині колгоспів, хижацьки знищуючи скотину, і знеосібкою в уході за кіньми і рогатою худобою. Птахівництво в нашому районі теж різко понизилось”.
Чашка (голова Боровської сільради): „Зараз помічаються часті випадки, коли кобили скидають лошат, це є наслідок того, що не звільнили від робіт жеребних маток. ...В колгоспах ще й досі уход за кіньми знеосіблений, постійно колгоспників до коней не прикріплено – сьогодні іде один колгоспник, завтра другий. Як можна чекати від цього покращення коней? ...В артілі „Привілля” коровам колгосників, що працюють в полі, зернофуражу не видають, заявляючи, що „пробували давати їм, так вони не їдять”.
Ракитянський (голова комуни „Краще життя” Дружелюбівської сільради): „Випадки частих абортів кобил і корів внаслідок хижацького ставлення до тваринництва”.
Славгородський (секретар Підлиманського партосередку): „По Підлиманській сільраді мається 30% колгоспників, що не мають жодної курки в дворі”.
Герус (конюх артілі „Трудова сім’я” Підлиманської сільради): „В нашій артілі перед початком весняної сівби загинуло 18 коней. ...В артілі було 35 коней, які всі не вставали і до роботи були непридатні” [8, 23-25].
Безгосподарність у колгоспах була жахливою: всюди валялись паламані ярма, порвані хомути та шлеї, побиті драбини та піддрабки з розібраних гарб. Та ще страшніше було з колгоспною худобою.
Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „Артільних приміщень не було, тому розміщали волів в одному дворі, корів – в другому, молодняк рогатої худоби в третьому, овець в іншому місці, конюшня ще десь, свиней, де прийдеться. Здебільшого використовували садиби заможних селян, куркульські двори, які через це відбирали в колгосп, а бувало, й у окремих колгоспників. При таких умовах доглядати за колгоспним тваринництвом було важко.
В артілі „П’ятирічка” було до 20 свиней і такі худі, що культі й ребра видно, бо годували тільки самою просяною половою. Їх не держали закритими. На день випускають, і вони побігли по селу з двора в двір. Кругом село оббігли, а на ніч збираються на ночівлю в артільному дворі” [212].
В архівних документах знаходимо таке: „...місячники „боротьби з втратами в тваринництві” проходять занадто мляво... Більшість колгоспів не надіслало на курси ветеринарів своїх представників... Свиноматки перетримуються в мерзлому багні, в незахищеному хліві, там вони і поросяться... Кнури перебувають в гурті разом з усіма свинями... 10% загальної кількості хворіє на запалення легень, крім того, 25% хворіє на стригучий лишай. Приміщення здебільшого холодні, з дирявими стінами, без стелі... Були випадки, коли здохлу тварину кілька день не забирають і худоба по ній топчеться...”.
Тяжкі умови утримання, недостатня годівля призводили до масової загибелі колгоспної худоби. Коней у колгоспі підвішували до сволоків на шлеях, а то ляже і не встане.
С/г реманент, позбавлений хазяйського ока, псувався, розкрадався. Площа обробітку на одного коня збільшувалася від 6-7 га до 12 га. Коні виснажувалися, працездатність і якість обробітку знижувалася. В результаті збір зерна різко впав. Комуністи за старою звичкою знову в усьому звинувачують куркуля, „контру”, підкуркульників, яких на селі вже не було, або що „куркуль гноїть хліб у ямах”.
Відомість про наявність тягла та існуюче навантаження на грудень 1932 р. [6, 757]:



Назва сільради
робочих коней

волів тракторів у колгоспах
навантаження на одну кінську силу

разом
колгоспах

разом
колгоспах колгоспах одноосібника
Гороховатська 361 310 79 79 - 8,0 7,6
Калинівська 211 184 13 13 1 9.9 5,5
Посьолко-Борівська 219 209 14 14 - 8,0 5,5
Борівська 607 456 26 24 1 7,0 5,9
Шейківська 276 218 18 18 - 8,5 6,9
Чернецька 174 161 6 6 1 10,0 13,0
Дружелюбівська 279 226 28 28 2 8,3 6.6
Маліївська 174 97 - - - 10,0 6,7
Вище Солонянська 254 180 7 7 - 10,5 6,8
Нижче Солонянська 240 90 8 8 - 9,8 6,0
Підлиманська 324 181 14 14 1 8,7 5.1
Піско-Радьківська 379 212 26 26 1 8,5 6,4
Підвисочанська 124 124 18 18 - 12,7 -
Радьківська 217 157 45 45 1 6,9 7,0
У цей час в Ізюмському районі була тільки одна одна МТС, що мала 22 трактори всього на 660 кінських сил. Вона частково обслуговувала лише 44 колгоспи, 33267 га землі. Борівщина в зону обслуговування цієї МТС не потрапляла [6, 757].
На будівництво колгоспних конюшень, свинарників, корівників, комор влада розібрала клуні, сараї у „куркулів” і „підкуркульників”. Багато людей самі розібрали свої будівлі, бо боялися, що і в них заберуть. Попалили тини. З цвинтарів зникли дерев’яні хрести – пішли на дрова.
Перші артілі (колгоспи) утворювали переважно з бідноти. Середняк спочатку ще вперто відбивався від СОЗу, артілі, колгоспу, а вірніше – від кріпацтва. Бо бачив, що в колгоспі селянин втрачав свободу й перетворювався в кріпацьку робочу силу, ставав повністю залежним від прикажчика (бригадира), який ним керував як робочою худобою. Навіть при московсько-азіатському дореволюційному кріпацтві кріпаки мали в безплатному користуванні, крім садиби, по 2-4 десятини панської польової землі й не платили жодних податків, бо за них все платив поміщик.
А головне, що селяни вже побачили на практиці, що колгоспник майже нічого не отримував за свою працю, біднів до старця, не мав жодних вихідних та святкових днів, втрачав людську гідність, волю, культуру, здоров’я, власну думку, самостійність.
Колгоспи Борівщини в 1932-1933 рр. Якщо на 1.10.1929 р. у Борівському районі існувало всього 14 колективних об’єднань [16, 646]: комун – 6, СОЗів – 1, артілей – 7, то вже на початок серпня 1932 р. бачимо тут уже 52 колгоспи (з 99 колгоспів в Ізюмському районі, до якого входила в цей час Борівщина) [6, 543-545]:



Назва колгоспу Сільрада Кількість бригад Кількість господарств у колгоспі Землі в колгоспі
Привілля Борівська 3 192 1156
Червоний Жолобок Борівська 1 35 267
Вільне Поле Борівська 2 84 501
Червоний Лиман Борівська 1 20 123
Червона Москва Борівська 1 25 175
Паризька Комуна Борівська 1 34 223
Зелений луг Борівська 1 53 337
Незаможник Борівська 1 55 295
Червоний Лан В.-Солонівська 1 48 465
Роща В.-Солонівська 1 50 470
Серп і Молот В.-Солонівська 1 40 183
Шлях Правди В.-Солонівська 1 45 358
Червоний Гай В.-Солонівська 1 36 222
Комуна „Партизан” Гороховатська 1 560
Хлібороб Гороховатська 2 682
Побережжя Гороховатська 2 535
Вперед Гороховатська 2 760
Промінь Гороховатська 2 670
Зірка Гороховатська 1 242
Краще Життя Дружелюбівська 1 576
Оборона Дружелюбівська 1 460
Червоний Став Дружелюбівська 1 198
За нове життя Дружелюбівська 2 445
Новий Мир Дружелюбівська 1 357
Труд Селянина Дружелюбівська 1 248
Червоний Степ Дружелюбівська 1 325
Нове Життя Калинівська 6 2130
Червоний Трудовик Маліївська 1 23 232
Вільна Праця Маліївська 2 60 498
Червоне Село Маліївська 2 22 190
12-річчя Жовтня Н.-Солонівська 3 863
Більшовик П.-Радьківська 2 86 490
Червоний Маяк П.-Радьківська 3 123 634
1-е Травня П.-Радьківська 1 82 431
Червоний Кут П.-Радьківська 2 434
За індустріалізацію П.-Радьківська 1 196
Заповіт Леніна Підлиманська 4 1383
Трудова Сім’я Підлиманська 1 296
Зелений луг Пос.-Борівська 2 107 705
ім.Коцюбинського Пос.-Борівська 2 106 612
Червона Діброва Пос.-Борівська 1 31 318
Комуніст Підвисочанська 3 1231
Вільна Праця Підвисочанська 2 613
Хвиля Революції Радьківська 5 206 1292
ім.Шевченка Радьківська 1 280
Комуна „Пролітарка” Чернецька 1 503
Змагання Чернецька 1 239
Нове Життя Чернецька 1 438
Новий Шлях Чернецька 3 778
Оборона Рад Чернецька 1 171
ім.Калініна Шейківська 4 1483
Пролітарка Шейківська 2 585
На січень-лютий 1932 р., крім зазначених вище, існували ще колгоспи: В.Солонівська сільрада („Червоний кущ” і „Червоний Жовтень”); Борівська („Перемога”); Калинівська („Червона гірка”); Маліївська („Червоний Степ”); Підвисочанська („За перебудову”, „Прогрес”, „Червоне село”); Підлиманська (ім.Молотова); Посьолко-Борівська („Праця бідняка”, „Зелена Діброва”); Чернецька (ім.Сталіна); Шейківська („Червоний Профінтерн”) [6, 102].
Боротьба з вітряками, ручними жорнами і млинками. Наша Борівщина колись славилася своїми вітряками-красенями (більше 200 млинів [192, 22-24] було в районі до колективізації). Довкола кожного села їх стояло по декілька, бувало, й більше десятка, дуже гарних, різної архітектури. То був справжній, неповторний український ландшафт. Вони будувалися не для краси, звичайно, а для використання дармової енергії вітру. Та за три роки „суцільної колективізації” не залишилося майже жодного млина.
Хто навіть мав якийсь фунт зерна, не міг ніде змолоти. До того ж, ізюмські районні партійні органи вимагали восени 1932 р. від правлінь артілей зовсім не видавати колгоспникам зерна, бо це „відриває колгоспників від роботи для помолу”. Саме за видачу колгоспникам зерна – „невірну видачу натурального авансу” – було піддано нищівній критиці артіль „Комуніст” Підвисочанської сільради. Голову правління цієї артілі було 15 вересня 1932 р. за це віддано під суд, секретаря місцевого партосередку звільнено з роботи – „як не впоравшогося з основними політичними кампаніями”, голову Підвисочанської сільради „на перший раз попередити, а в іншому разі справа буде поставлена руба про притягнення до партійної та судової відповідальності” [7, 197-198].
У державному млині (на Борівщині залишилося на кінець 1932 р. тільки три млини: в Боровій, Чернещині й Пісках Радьківських) на молоття приймали тільки тоді, коли була довідка-дозвіл, підписана головою сільради [6, 715].
Ізюмський район, до якого в той час належала й Борівщина, позакривав практично всі млини, до того ж Ізюмський райком Компартії ще й скаржився в Харківський обком на керівництво сусідніх районів: „В зв’язку з тим, що сусідні райони не виконали директив обкому про максимальне скорочення дієвих млинів ( в Балакліївському р-ні зараз мається 54 дієвих млинів, Петрівському – 116, проти 8, що ми їх маємо в Ізюмському районі), що у певній мірі відбивається на виконанні нашого пляну по мірчуку (колгоспники і одноосібники нашого району везуть збіжжя на перемол у сусідні райони), прохати обком вплинути на керівництво Балакліївського та Петровського районів” [6, 715].
Млини – гордість і крилата краса села – були розібрані на будівництво господарських споруд, а потім розікрадені на дрова, частина була зіпсована, а деякі взагалі навіщось спалені. Вітряків і млинів не стало. Та не стало й чого молоти. Замість вітряків селяни змушені були користуватись ступами та ручними жорнами, замість плугів – заступами, замість коней – своїми плечима.
Люди потайки призвичаїлись до допотопних жорен. Знаходили каміння біля розбитих вітряків або одрізали два кругляки з дуба, набивали їх битими уламками з чавунів, прилаштовували і на них мололи борошно. Треба ж було якось жити. Жорна давали хоч якусь надію на життя, адже рослинні замінники їжі (листя, кору, жолуді, траву) треба було змолоти, причому так, щоб ніхто не дізнався й не доніс.
На ручних жорнах за годину роботи до сьомого поту можна змолоти мисочку зерна. Але влада вважала, що цими первісними жорнами перемелють на борошно весь хліб. Комуністи контролювали все, що могло б порятувати від голодної смерті. Так, щоб перешкодити селянам перемолоти приховані мізерні, десь здобуті запаси зерна, якогось насіння, а то й листя та пустих кукурудзяних качанів, було організовано нещадну боротьбу з „ручними хатніми млинами”. Держава наклала і на них сувору заборону й наказала знищити. 8 грудня 1932 р. у райони прийшов лист ЦК КП(б)У з вимогою вилучення жорен і ступ.
Бюро Ізюмського райкому Компартії 21 грудня 1932 р. приймає сувору постанову: „Відмічаючи масове явище таємного перемолу зернозбіжжя (млинки, жорна, ступи), що є великою загрозою виконанню пляну, ...запропонувати всім партосередкам, сільрадам, уповноваженим РПК, міліції, ДПУ, прокуратурі розгорнути жорстоку боротьбу з таємним перемелюванням зернозбіжжя. Рахувати необхідним на кожному засіданні бюро РПК заслуховувати інформацію прокуратури про хід і наслідки боротьби з таємним помолом” [6, 742].
Створили бригади ударників, які ходили по хатах і розбивали жорнові камені, а невеличкі дерев’яні ступи рубали. Політика комуністів спрямовувалася на те, щоб перекрити українським селянам усі можливі шляхи порятунку від голодної смерті.
Селяни таємно стали робити тертушки, млинки. Ще й тепер подекуди вони збереглися, зокрема й у шкільних музеях Богуславки, Гороховатки, Пісок Радьківських.
Швидич Іван Олександрович (с.Бахтин): „У ті часи головою сільської ради в нас був Кониченко, який мав так званих буксирів, що ходили по дворах з сокирами та залізними штирями і розбивали мельнички та рубали ступи. Із стріх витягали заховані пляшечки з зерном. Нас ця біда не обминула. Помер з голоду брат Швидич Павло Олександрович”.
Страшні то були роки. Сільські керівники не знали, не вміли й не хотіли правильно організувати працю і розподіл доходів. Свою безгосподарність прикривали нападками на уявних „куркулів”. Так що так звані „куркульські збитки” колгоспу (попсований реманент, здохла худоба, низька врожайність) здебільшого на совісті комуністів.
У колгоспі діло явно не ладилось, воно й не дивно, бо як воно могло ладитись, коли люди ходили, мов неприкаяні, ніби в чужому дворі, бо все ж тут було не своє, а власні корови й схудлий кінь ходили живим докором. Врожаї хоч подекуди були й непогані, та радості, яка була на своєму полі, не приносили, бо все, що родило, вивозили до району і далі вже невідомо куди.
Та і як могло бути по-іншому? З горем пополам відпрацьовували час, аби трудодень зарахували. Недарма з гіркою іронією говорили: „В колгоспі роби, щоб не втомився, а їж, щоб не лопнув”. Бідняк багато чого не вмів, а середняк – не хотів. Дуже вже зобидили його. Недарма Кошель Єгор Маркович з Загризової ще в 1931 р. говорив про колгоспи: „Колективи – це не що інше, як панщина. В них змушують працювати по 16 годин на добу, й те, що заробляємо, то все забирають на індустріалізацію, а хліб робітникам” [61, 15].
Змушені задурно працювати в колгоспі, селяни тільки вдавали, що працюють. Фактичний саботаж колгоспної праці у нас, де не звикли до общинного колективізму росіян, призводив до колосальних і дедалі більших втрат с/г продукції. Панувало безвідповідальне ставлення до громадського майна та худоби, їх розкрадання, байдужість до всього, що перебувало за межами власного господарства. Це призвело до різкого зниження продуктивності праці, зменшення врожаїв. Так, валовий збір зернових у 1933 та 1934 рр. був нижчим, ніж у голодному 1921 році.
Саме новонасаджена колгоспна система призвела до катастрофічної деградації сільського господарства та різкого падіння врожайності. Це визнає й постанова бюро Ізюмського райкому компартії „Про стан рільництва в районі” від 7 серпня 1932 р.: „Відмітити, що безсистемне використання земельної площі за останні роки, яке з’явилося в значній мірі чинником невиконання агротехнічних заходів, довело сільське господарство до надзвичайно тяжкого стану й поступового зменшення врожайності по основним с/г культурам, а саме:
1929 р. 1930 р. 1931 р. 1932 р.
Жито 10,1 10 8,3 7,7
Озима пшениця 10,4 12 9,6 1,9
Яра пшениця 9,2 8,7 6,6 2,4
Ячмінь 8,3 9 7,8 4,8
Овес 11 10,7 6,8 -
Просо 9,1 8,7 6,8 6,9
Кукурудза 14,5 12 10,5 9,9
Урожайність вівса за 1932 р. внаслідок стихійного лиха (ливні з великою бурею, що пройшли 19-20 липня, 23-24 липня та 6-7 серпня) катастрофічно знизилася по всьому району. Костатувати катастрофічну загибель озимої та ярої пшениці від гесенки в 1932 р. та загибель понад 30% просапних культур від великої засміченості бур’янами (осот, вівсюг, мишій, пирій та ін.). Відмітити надмірне перевантаження плянів засіву зерновими колосковими культурами, що доходило останніми роками до 73% всієї рільної площі. Відсутність певної послідовності в чергуванні культур (посів зернових по зерновим) та збіг основних польових робіт...
...всі перелічені фактори привели до зниження агротехніки, а на основі цього й до економічного знесилення сільського господарства району” [6, 473-474].
Зрозуміло, що й тут комуністи, прикриваючи власну безгосподарність і волаючу безтолковість, усе звалюють на природні стихії, бо на куркуля робити це було якось недоречно. До природних стихій комуністи відносять й масове поширення в 1932 р. шкідника гессенської мухи, яка вже на 2 червня знищила в районі більше 8000 га озимої пшениці та 5000 га ярої й щоденно невпинно поширювала площу загибелі зернових. На 2 червня гессенська муха пошкодила 42% ярої пшениці, 33% ярої пшениці, 15% жита, 6% ячменю. Зрозуміло, що все це сталося саме через елементарне недотримання сівозміни й агротехніки. На серпень 1932 р. на Борівщині й Ізюмщині озимі майже повністю загинули, але плани хлібозаготівель по зернових, зокрема й по пшениці, не були знижені ні на грам [6, 401-402,476].
У деяких колгоспах Борівщини догосподарювалися до того, що вони практично в 1932 р. розвалилися. В артілі Підлиманської сільради в середині літа 1932 р. колгоспники почали масово розбирати додому „усуспільнену” худобу, голова правління десь з переляку втік, артіль залишилася без керівництва й „знаходиться накануні розпаду, ...є випадки пострілів на старих колгоспників та намагання прогнати бідняків з куркульських хат”. Винними, як завжди, в усьому визнали куркулів та „засміченість куркулями” Підлиманської сільради (голова Петренко, секретар Ткаченко). Тож було прийняте стандартне партійне рішення: „матеріал передати прокуратурі й на протязі 10 днів закінчити слідство й провести показовий суд у Підлиманській сільраді” та „доручити начальнику ДПУ та начальнику райміліції вжити відповідних заходів” [7, 98]. Тобто, на Підлиман звалилися жорстокі репресії, бо створені комуністами колгоспи виявилися повністю нежиттєздатними, й зберегти їх можна було, тільки застосувавши до селян терор.
Комуністи тепер розглядали селян як безплатну рабську силу, яку можна свавільно, навіть у розпал жнив перекидати в іншу місцевість, щоб виправити власне безголовство. Так, 11 серпня 1932 р. Ізюмським райвиконкомом була прийнята „Обов’язкова постанова „Про оголошення трудової повинності людності для проривки цукрового буряку”: „У зв’язку з катастрофічним станом з обробітком цукрового буряку в радгоспах Бурякотресту... і неможливостю переведення проривки наявною робочою силою ...оголосити з 13 серпня ц.р. трудову повинність сільської людності для обробітку цукрового буряку терміном до повного закінчення цих робіт з перелічених сільрад за такою кількістю: З Гороховатської сільради 100 чол.
З Підвисочанської сільради 50 чол.
З Калинівської сільради 60 чол.
З Посьолко-Борівської сільради 50 чол.
З Борівської сільради 100 чол.
З Підлиманської сільради 55 чол.
З Радьківської сільради 60 чол.
З Піско-Радьківської сільради 100 чол.
Звільнити від трудової повинності такі категорії населення:
а) хворих, які за лікарськими довідками не можуть працювати;
б) вагітних жінок у період вагітності, тобто 8 тижнів до родів і 8 тижнів після родів.
...До винних у зламанні цієї постанови застосовувати таких заходів адміністративного шляху:
штраф до 100 крб.;
2) примусова робота найбільш до одного місяця;
3) арешт на реченець найбільш 2 тижні.
Голова РВК Шканд Секретар Шапіровський” [6, 505-507].
Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „Весною 1931 р. для боронування ріллі загнали на великий лан понад 60 пар волів і коней з боронами. Спереді були молоді коні Тисла Семена Павловича. Він їх здав у артіль, на них сам завжди й працював. Два рази гуртом об’їхали велику загонку й стали понад балкою Явтушкою перекурити. А в колгоспі в таких випадках погоничі зійдуться докупи по 10-12 чоловік та й анекдоти травлять.
Раптом з Явтушки появився заєць. Пробіг він недалеко від молодих коней. З переляку рвонули вони на село. Через них спужалася вся колгоспна колона. Коні й воли розвернулися від Явтушки і двинули всі на село. Багато тоді людей побувало під копитами зляканої худоби, борони перескакували через людей. Було багато тяжко поранених. Загинуло, поранившись боронами, кілька коней і волів.
Борони, ярма, різна упряж опинилася на тинах і в дворах Пісок Радьківських, куди по старій пам’яті тікала тепер уже колгоспна худоба” [212].
Із ударом дзвона або залізної палиці по рейці приступали до роботи, йшли на обід і закінчували роботу. Робили від зорі до зорі. На полі для працюючих варили затірку (на відро води кидали кілограм дерті, зварять таке ріденьке пійло, це й є затірка або кандьор). Кожному, хто працював, давали по черпаку цього кандьору та шматочку коржа. Хто міг працювати, усі йшли на поле, щоб двічі похлебтати того пійла. Та ще щось і дітям додому принести.
Недарма, видно, тоді казали:
А у СОЗі при дорозі
Роздають макуху,
Хочеш жити – йди до созу,
Бо впадеш без духу!
А коли ставало темно, ті, хто виконав норму, йшли додому з поля й несли червоний прапор і співали пісню. А хто не виконав норми, ті йшли під чорним прапором-чувалом і не співали. Їх називали „чорна рота”. Наприклад, у Лозовій ця виховна акція була поставлена на високий організаційний рівень.
Ніконова Софія Михайлівна (с.Лозова): „У колгоспі була організована так звана „чорна бригада”, Її організатором і бригадиром був Микита Ратій, ярий активіст. У цю бригаду направляли з інших бригад тих, хто чимось провинився.
„Чорна бригада” мала свій прапор – брудний чувал, на якому була намальована черепаха. Микита збирав свою бригаду, садовив на бричку, піднімав прапор і віз на поле. Всіляко збиткувався й насміхався над бідними людьми. Тоді якась жіночка, пишучи листа синові в Червону Армію, візьми та й напиши, що вона потрапила в „чорну бригаду” й яку терпить тут наругу. Син цього не облишив, а сказав комісарові. А той у політвідділ Куп’янського райвиконкому надіслав листа, щоб розібралися з цим неподобством. З РВК приїхали в колгосп якісь люди, і цієї „бригади” не стало”.
Колгоспне керівництво було переважно прислане. Здебільшого в с/г вони нічого не тямили. Потреби людей села їм були далекі. Про одне вони суворо дбали – щоб здати побільше зерна і в строк. Слово їхнє було завжди правим. Часто розпорядження викликали в людей сміх, а самі розпорядники – злість.
Типова картина тих років: приїжджав у село уповноважений – „пріставітєль” (так казали наші селяни, мабуть, від слова „приставляти” чи „той, хто пристає до когось”) і давай заставляти людей жнивувати:
– Та жито ще не можна косити. Зерно й наполовину не налилося.
– Пріказ такой – касіть! – репетує „пріставітєль”. – Гасударству хлєб нужон.
– Дозріє, тоді й викосимо. Із зеленого зерна хліба не буде, – кажуть люди зі сльозами на очах.
Саботажнікі! Бастовать вздумалі?! Сібірь за вамі всємі плачєт. Я вас всєх туда упєку...
Недарма саме в ті часи виникла в наших краях зла приказка: „Колгосп без дурня, що армія без генерала”. Про все колгоспне начальство, призначене винятково зверху, була одностайна думка: „Хто більше гавка, в того й більша ставка”.
Урожаї знижувались і були на рівні 5-8 цнт з гектара, тоді як у більшості селянських господарств до колективізації було від 25 до 30 цнт. Розмови про те, що без колгоспу зі злиднів не вийти, сприймалися з гіркою іронією. Слова й діла дуже розходилися. Орали й сіяли мало не до жнив. Збирали хліб трохи краще, а молотили на полі до нового року. Озимину сіяли теж невчасно.
Але ж селяни в більшості своїй – народ трудолюбивий, і в колективі працювали старанно. Справи потроху поліпшувалися. Учились господарювати колективом, хоча пошепки й гірко підсміювались над своєю безглуздою рабською працею:
Нам сонця не треба –
Нам партія світить!
Нам хліба не треба –
Роботу давай!
Організація праці в колгоспі. Треба сказати, що статут сільгоспартілі, який тоді обнародували, містив у собі багато „правильних” слів. Але він був не вартий навіть того паперу, на якому його написали.
Люди не були господарями артілі, як це декларувалося, не були навіть наймитами, бо тим усе ж щось платили за труд і не засилали до Сибіру за три колоски їхнього ж власного хліба. Комедія виборів голови колгоспу була знущанням з колгоспників. Їм нав’язували людей, яких вони не знали, які дослуховувались тільки вказівок згори, зневаживши і хліборобський досвід, і голос совісті. А бригадири („благодьори”, як називав їх народ), котрі гасали вулицями та виганяли людей на роботу! А заборона залишати село, коли міграція з сіл до міст набула такого масштабу, що стало ясно – скоро не буде кому годувати міста! Все це означало глибокий регрес – кудись аж до кріпаччини. Таким був „рішучий крок уперед до соціалізму”.
Документи тієї пори підтверджують свідчення очевидців: ”...Організація та облік ще й зараз в колгоспі стоїть на низькому рівні. Наряди на роботу складаються не звечора, а здебільшого вранці, перед виходом на роботу.
Вихід на роботу встановлено о 8 годині ранку, але за відсутністю дисципліни часто буває, що збираються виходити на роботу о 9 годині . Облік виконаної роботи ведеться „на око”. Є члени, що працюють 15-18 годин на добу, а є й такі, що працюють лише 7-8, а записується всім одинаково – 10 годин...
Основна форма організації праці – це бригади . На чолі бригади стоїть бригадир, що розподіляє членів бригади по роботах. Прикріплених постійно до тієї чи іншої роботи, як правило, в колгоспах немає... Спотерігається немало випадків посилки на роботу замість себе – дорослого члена колгоспу – підлітків на відповідальну роботу, внаслідок чого робота зривається...
Були члени, які зовсім не виходили на роботу, а хоч і виходили, то часто на сонечко поглядали... Виявляється, що конюхи своїм коням краще дають їсти...
Зовсім не протруюють насіння та сіють руками, бо не відремонтовані сівалки...
Неавторитетний і випадковий у багатьох випадках склад керівних органів ні в якому разі не забезпечує зміцнення та подальший розвиток колгоспів...” [181, 214-215,217].
Новоспечені колгоспники Борівщини між собою дотепно іронізували над своїм сільським начальством: Наша вулиця в жнива
Вже до того тиха –
Навіть чути, як хропе
В хаті головиха.
На колгоспному полі можна було часто спостерігати таку картину: секретар місцевого партосередку, прийшовши на поле, зупиняє сівалку:
– Випрягайте коня.
– А як же сівба?
– Що мені ваша сівба, мені треба в райком!
Ну що ж, секретар осередку наказує, треба виконувати. Випряг коня, сів і поїхав, і куди, ви думаєте, поїхав, у район?
Нічого подібного, під’їхав до однієї групи колгоспників:
– Ну, як сіється, добре?
І так по всьому полі, а созівці поміж себе: „Це ж що за приказчик – сам не робить, а нас перевіряє, на що нам такий колгосп?”.
А сівалка стоїть, а люди сидять, і робота сама по собі не робиться, а секретар осередку їздить, їздить і їздить.
Була така приказка: Був господарем при непі,
А у созі, як в халепі:
Хто як хоче поганяє,
Бо за дурня тебе має.
Сикало Іван Степанович (с.Борова): „Я в ці часи був посланий з Борової райкомом партії працювати головою сільради у Вищу Солону. Тож усе відбувалося на моїх очах. Керувати новоствореними колгоспами присилали з міста робітників, так званих 25-тисячників. Їхали вони майже в кожен колгосп, у Вищу Солону прибув один з перших робітник з Харкова Петро Іванович Прасол. Робота в колгоспах спочатку не ладилась, не було порядку, що то значить „гуртове-чортове”. Та все ж Петро Іванович відразу взявся зміцнювати дисципліну, встановив тверді норми виробітку, бо в „СОЗі всі їсти просять, та не всі у полі косять”. Якраз із встановленням норм виробітку пригадую такий випадок.
Роздає раз Прасол вранці наряд: потрібно копати ямки під колгоспний сад. Посилає на роботу великий гурт чоловіків. Пізно ввечері, коли ті повертаються, запитує:
– По скільки ж ямок викопали?
– Та по вісім, ще й мало курили. Так виморилися! Так виморилися – ніяких тобі вже сил нема! Чи й зможемо завтра вийти на наряд?!
Наступного дня Прасол посилає на цю ж роботу жінок. А ті одна з-поперед одної стараються, ніхто не хоче відставати, що то значить – жінки. Тож викопали щонайменше по 15 ямок на кожну. Дізнався про це голова колгоспу та й каже: „Оце й запишіть тепер норму – 15 ямок”. Отакі-то експерименти ставив місцевий 25-тисячник.
У ті часи кожному члену партії за спецпосвідченням видавали особисту зброю – наган з набоями. Суворі були тоді часи. Аж пізніше, перед війною, нагани здали. Пригадую ще один реальний випадок, який дещо згодом став місцевим анекдотом.
Приїхав зі столиці Харкова кореспондент республіканської газети познайомитися із становленням колгоспного ладу. В глухому закутку Ізюмщини – а Борівщина тоді належала саме до неї – зустрічає місцевого дядька, що в своїх справах десь іде пішки. Відрекомендувався, зацікавлено розпитує:
– Ви давно в колгоспі?
– Та майже з самого початку.
– А як справи у вашому колгоспі?
– Та нічого собі, помаленьку.
– Так що, можна сказати, вже поставили колгосп на ноги?!
– Що правда, то правда – поставили на ноги. Як сам хазяйнував, то мав коней, воза – сяду, бувало, та й поїду, куди треба. А зараз, правда ваша, поставили на ноги – все відібрали в колгосп, то й ходжу, бачите, пішки” [172].
У матеріалах обстеження артілей Борівщини від 15.09.1932 р. відзначається, що „По артілі „Хвиля Революції” Радьківської сільради та в артілі „Нове Життя” Калинівської сільради не велась боротьба з крадіжками. Коли селяни подавали заяву, то сільрада оштрафовувала по 5 крб. того, хто крав і того, хто подав. В артілях панує сімейственість. ...Тяглова сила нераціонально використовується через существующу знеосібку, поганий уход за худобою. Труддисципліна серед колгоспників незадовільна, є випадки масового невиходу на роботу, внаслідок чого є прориви” [7, 197].
Трудодень. До початку суцільної колективізації в колгоспах панувала „поденщина”. Доходи розподілялися по їдцях або по кількості робітників у сім’ї. Розповідає Василь Дмитрович Стешенко, учитель історії Піско-Радьківської школи 40-70-х рр.: „Одного разу в артілі „П’ятирічка” видавали у неділю перший аванс – кавуни і пшеницю. Відомість була зроблена для видачі на їдока, бо тоді скрізь було так прийнято. Першим для отримання авансу під’їхав до комори безтаркою, запряженою кіньми, Шевченко Василь Фанасович, який ніколи не підходив до коней, бо боявся їх. Сам ходив на роботу через п’яте на десяте. Жінка не працювала, бо було шестеро дітей. Він одержав кавуни перший, повну безтарку, і швидко повіз додому, щоб скоріше вернутися за пшеницею.
Стрілець Никифор Гнатович, з його двору завжди працювали троє, положив руку на відомість і сказав: „По якому праву видаєте продукти тим, хто не працює? Припиніть видачу! Переробити відомість! Видавати не на їдока, а на трудодень!” Його всі підтримали.
Поки Шевченко вернувся за пшеницею, відомість у конторі вже переробили, а взяв він аж 6 великих чувалів на зерно. Підійшла його черга. Відважили йому 12 кг пшениці. Бросив він підводу й поніс свій заробіток додому в клунку на плечах, а Стрілець забрав цю ж підводу, навантажив безтарку пшеницею і теж повіз додому. Так на ходу запроваджувався принцип: „Від кожного – по здібностях, кожному – по праці”.
Працювали в артілі всі: і діти, і старики, і їхні корови. Стали писати за роботу трудодні. Пастух одержував 0,75 трудодня, коваль за день 3,5 трудодня. Були роботи, за які писали один чи два трудодня. Одним плугом парою волів плугатар і погонич повинні впорати за день 0,50 га і отримували: плугатар 1,25 трудодня, а погонич 1 трудодень. Писали трудодні й коровам колгоспників, які працювали на полі. Ними орали, волочили, перевозили. В сівалки-одинадцятирядки запрягали до шести корів. Водили їх три погоничі й один за сівалкою. Тут же на полі їх і доїли, щоб даром не ганяти своїх корів на дойку додому. Всі працювали за трудодні. Ставили паличку, а повний розрахунок мусив бути в кінці року по збору врожаю” [212; 213].
Колгоспцентр СРСР у директиві від 6 червня 1930 р. „Про оцінку і облік праці в колгоспах” висловився за впровадження трудодня. У 1932 р. колгоспи перейшли на трудодні. Та знову ж нарахування трудоднів ішло таким чином, що на польових працівників припадало лише ⅓ частина всіх трудоднів. Більшість же трудоднів „заробляв” управлінський та обслуговуючий персонал. У матеріалах обстеження від 15.09.1932 р. артілі „Комуніст” Підвисочанської сільради, колгоспів Калинівської, Підвисочанської та Піско-Радьківської сільрад відзначається, що „члени правління одержують більше кращих колгоспників, чим самим уворожують проти себе колгоспників. ...Голова Калинівської сільради Шевченко віддав своєму братові ½ га кулацького жита, 12 копиць громадського сіна роздав голові споживчої кооперації, голові артілі та собі, чим підірвав свій авторитет серед маси. Своїм адмініструванням тероризував актив”. Про це навіть був допис у республіканській газеті „Вісті”. Тож Шевченком зайнялася прокуратура [7, 197].
Ізюмська партійна контрольна комісія 12 квітня 1932 р. констатує: „По всіх колгоспах не проведено розподілу прибутків поміж колгоспниками, а також невідомі наслідки оцінки праці трудоднями, в залежності від кількості і якості виконаної ними роботи. Наприклад, по Пісках Радьківських у комуні „Більшовик” розрахунків не проведено за два роки. А по артілі ”Промінь” Гороховатської сльради немає навіть обліку робіт і розрахункові книжки не заповнені. ...Негативні явища мають місце по Вище-Солонівській сільраді, де справа з коштами заплутана, за хліб ще не проведено розрахунків з окремими громадянами, податки стягуються по два рази з одних і тих же громадян, у деяких куркулів продано майно, а худоба залишена, грубе поводження з селянством” [7, 46зв.-47]. Тоді співали частівки: Батько в СОЗі, мати в СОЗі,
Діти лазять по дорозі,
І питаються в людей:
„Чи нам пишуть трудодень?”
Річний заробіток на трудодні з колгоспу приносили на плечах – з півклунка, та й той активісти намагалися відібрати.
Селянський фольклор про колгосп. Недарма, видно, тоді люди казали:”Трудоднів я маю густо, та в коморі в мене пусто”, або „Маю трудоднів п’ятсот, та нема що класти в рот”, або ще й так: „Сидить баба в бур’яні та рахує трудодні. Врахувала триста день – дайте хліба хоч на день”.
До речі, тут слід зауважити, що деякі читачі моїх попередніх матеріалів у місцевих газетах надсилають листи і поправляють мене. Наприклад, Супрун Д. з Богуславки, вибачившись, наводить у листі такий варіант:
„Вам невірно сказано, треба не так, а ось отак:
Сидить жінка на рядні,
Вищитує трудодні:
„Трудодень, трудодень,
Дайте хліба хоч на день”.

Батько в созі,
Мати в созі,
Діти лазять по дорозі,
Пузо голе, штани в клєтку,
Родітєлі виполняють п’ятілєтку.

Батько ходе без штанів,
Мати без спідниці,
Діти з голоду попухли,
Лежать на підлиці .

Вівсюг і кукуруза
Остаються для Союза,
А мишій сміється,
Що на трудодень остається” [176].
Це відгук на матеріал надрукований у райгазеті „Трудова слава” в 1994 р., де мною було наведено приклади народного фольклору часів колективізації на Борівщині, записані від Сикала Івана Івановича з Борової: „Залишились у пам’яті вірші того часу: Сидить мати на рядні
І считає трудодні.
Трудодень, трудодень –
Трудоодиниця,
Батько ходе без штанів,
Мати без спідниці.
Або ще такий:
Жито та пшениця
Пішли за гряницю,
Ячмінь та овес – забрав МТС.
Кукурудза – Радянському Союзу.
Один мишій сміється,
Що на трудодень остається.
Ці співомовочки можна було почути лише в тісному колі довірених людей. У противному випадку „жартівнику” не позаздриш, коли про його витівки дізнались би „компетентні органи”.
Пригадую й хорове виконання насправді контрреволюційної, а на перший погляд нібито зовсім невинної дитячої пісеньки. Цю пісню я співав на початку 30-х років у першому класі Вищесолонянської школи, а навчила її співати перша вчителька Волкіс Марія Ілінічна. Ось її слова: Дощик, дощик,
Капає дрібненько.
Ми в колгоспі живемо,
Встаємо раненько.
Дощик, дощик,
Де ти забарився?
Ми в колгоспі живемо,
Дядько зажурився...
Лише значно пізніше я зрозумів потаємний зміст цієї пісеньки” [172].
Стебленко Антоніна Прокопівна (с.Загризове) згадує ще інші варіанти співомовок: „Жито та пшеницю вивезли за гряницю,
А ячмінь та кукурудзу – Радянському Союзу.
Іще трошки буряків
Для радянських дураків”.
Справа в тому, що в кожному селі творився свій фольклор, і ці співанки, прислів’я, приказки, двовірші, які є живою народною творчістю часів голодомору й колективізації, мали певні регіональні й навіть місцеві відмінності. Щось додавали, щось змінювали, переставляли слова чи ще щось, тому й маємо силу-силенну варіацій одного й того ж сюжету.
Так що, на мою думку, всі ці варіанти є „правильними”. З іншого боку, кидається у вічі одна особливість – у різних, протилежних місцях України пісні ці майже однакової форми та змісту: Ціле літечко робила,
Кіло гречки заробила,
Кіло гречки, два ячменю,
Та й журюся, де я змелю [234, 9].
Згадує Шкиль Галина Іванівна з с.Загризове: „Почали організовувати колгоспи. Селяни все здавали до „общої каси”: сівалки, плуги, рала, телят, корів, коней. Декому, може, залишили яку корівку. А хто не згодився йти до колгоспу, в того відбирали все, залишали тільки одну хату, щоб було де жити.
Працювали, як на панщині – від зорі до зорі. А за це ставили трудодень. Про нього співали частівку: Трудодень, трудодень,
Дайте хліба хоч на день,
А як хліба не дадуть,
Так хоч в табель занесуть”.
Трудодень зовсім не означав платню за день. Часто один „трудодень” передбачав можливість кількаденної праці в полі:
Сидить дід на стерні
Та штани латає.
Стерня його ззаду коле,
А він колгосп лає:
- Проробив дванадцять день,
Записали трудодень.
Прочитавши оцю добірку співомовок, ви, шановний читачу, ще раз переконаєтеся у цілковитій правильності приказки „Народ скаже – як зав’яже”. Незважаючи на всі жахи колективізації, незважаючи на репресії, незважаючи на тупе цькування властями будь-якого живого і чесного слова, – попри все це люди давали свою, як нині кажуть, однозначну оцінку всьому, що діялося на стражденній нашій землі в часи „розгорнутого будівництва соціалізму”. Оцінку, як усі ми переконалися, абсолютно точну.
Знеосіблення і зрівнялівка тягли за собою непостійний склад бригад, незакріпленість робочої худоби, реманенту, земельних ділянок. Коли хто схотів – вийшов на роботу, де став – там і робив. А ще бувало так, що колгоспник стане до прикріпленої роботи, а його смикають, куди кому схочеться.
Вступаючи в колгосп, будь-який житель села переставав бути селянином у прямому значенні слова. Якщо, самостійно господарюючи, селянин міг, наприклад, обмежити свій посівний клин на знак протесту проти державної грабіжницької продрозверстки, то селянин-колгоспник ставав найманою робочою силою й повинен підкорятися безпосередньому начальству – бригадирові й голові колгоспу.
Ці посадові особи, у свою чергу, перебували в цілковитій персональній залежності від районної „трійки” – секретаря райкому партії, голови райвиконкому й начальника ДПУ. Таким чином, держава позбулась попередніх проблем з хлібозаготівлями. Уже в 1929 р. обмолочений хліб прямо з колгоспних ланів став вивозитися на державні зсипні пункти та елеватор.
Колгоспне керівництво. Економіка доколгоспного села була ринковою й не вимагала інших регуляторів. Створювана як складова частина ізольованої від ринку командної економіки, колгоспна економіка неспроможна була працювати без команди „згори”. Отже, проблема управління набувала в ній першорядної ваги. Коли якість управлінських рішень не відповідала нагальним потребам, у судинах механізму колективного господарювання, побудованого на відчудженні безпосередніх виробників від засобів виробництва, виникали непрохідні тромби.
Разом з народженням колгоспного руху народилося й директивне керівництво колгоспами, за якого той, хто давав директиву, не переймав на себе економічну відповідальність за наслідки її втілення в життя. Фактичне одержавлення колгоспів обернулося дріб’язковим, суперечливим, часто некомпетентним, але завжди – авторитарним втручанням у виробниче життя, зарегламентованістю колгоспів численними постановами, створюваними в усіх ланках управлінського апарату – від загальносоюзної до районної.
Коли голова колгоспу ставав до керма, від його здібностей, моральних якостей, досвіду, компетентності великою мірою залежали успіхи або невдачі колгоспу. Поки не існувало досвіду колективного господарювання, висувати на цю посаду представника з селянського середовища було важко. Тому в становленні колгоспного ладу не слід недооцінювати роль двадцятип’ятитисячників. Кращі з них добре володіли відсутнім у селян досвідом праці у великих колективах і несли в село культуру виробництва, заснованого на машинній техніці.
Та поряд з багатьма позитивними прикладами талановитого господарювання двадцятип’ятитисячників і висуванців із селян історія колективізації рясніє прикладами зовсім іншого характеру, коли трудові зусилля колгоспників зводилися нанівець некомпетентністю, байдужістю, корисливістю поставленого над ними адміністративно-управлінського апарату.
Усе це не могло не позначитися на моральній атмосфері села, не сприяти, з одного боку, зловживанням, протекціонізмові, використанню керівниками службового становища в особистих цілях, а з іншого – збайдужінню колгоспно-селянських мас, поширенню незацікавленості в розвитку громадського господарства, соціальній апатії, падінню трудової дисципліни серед рядових колгоспників. Селяни часто задавали питання: „Якщо робітник (25-тисячник) може правити рільничим господарством – пошліть нас керувати фабрикою”.
Комуністи Борівщини в 1932 р. різко зросли чисельно, збільшилася й кількість їхніх партосередків у селах. Тільки на засіданні бюро Ізюмського райкому компартії від 21 травня 1932 р. були затверджені такі новостворені партосередки на Борівщині: у Борівській сільраді, Підвисочанській сільраді (при артілі „Комуніст”), у Калинівській сільраді, у Гороховатській сільраді (при комуні „Червоний Партизан”), у відділеннях радгоспу „Зернотресту” (на х.Копанки, на хуторі Грачине та в радгоспі „Зелений Гай”), у Шейківській сільраді (при артілі „Краще Життя”), у Чернецькій сільраді (при комуні ”Пролетарка”), у Дружелюбівській сільраді (при комуні ”Краще Життя”), у Маліївській сільраді, у В.Солонянській сільраді, у Піско-Радьківській сільраді (при комуні ”Більшовик”, при арт.”Червоний Кут”) [6, 322]. Таким чином, компартія посилювала свій вплив на селі, активно готувалася до реалізації страшного сценарію Голодомору.
Комуністичні партосередки Борівщини напередодні Великого Голоду (травень 1932 р.) [6, 351-358].
члени партії кандидати секретар п/о
Радгоспна хутір Копанки Яценко – зав.радгоспом,
Кулик – вербовщик,
Пархоменко –завгосподарством,
Зінченко – ст.с/г робітник,
Гунько – ст. с/г робітник Тупило – відповід. зарядчик Копцева – завідуюча дит’яслами
Радгоспна хутір ”Зелений Гай” Писаренко Ол.П. – зав. дільницею, присланий ЦК,
Дзюба Ів.С. – ст. с/г робітник Стадников Г.М.,
Безкровний Ю.Д. Вишемир-ський Г.В.- завгосп
Радгоспна хутір Грачине Вакула – заврадгоспу, Грищенко – завгосп, Іщенко Шабленко – зав. горючим, Тарасенко – інстр.- механік Жорин
Борівська сільрада арт. „Привілля”, кандидатська група Твердохліб – голова споживчої кооперації Чашка – голова сільради,
Забийворота – член артілі,
Олексієнко – член артілі,
Забийворота – член артілі „Паризька Комуна”,
Жиров – член артілі „Червоний Лиман”,
Чашка – член артілі „Промкустар” Бабич
Посьолко-Борівська сільрада артіль „Зелений Луг”, кандидатська група Соколов Литвинов,
Виноградський Носик
Підлиманська сільрада артіль „Заповіт Леніна”,кандидат. група Шевцова – член колгоспу Петренкова – член колгоспу Петренко
Шейківська сільрада артіль ім.Калініна Сикало Ф.Ю, Будник Б.М., Фесенко І.І., Шаповалов Т.Г., Колесникова С.О., Коваленко Л.Х., Кузьменко Мішура
Чернецька сільрада комуна „Пролетарка” Виноградський, Трубчанинов, Лавров, Трубчанинов Рибалка – зав.свинофермою, Кислий – ст.робітник, Шевченко – завідуючий, Максименко – бригадир Славгород-ський
Дружелюбівська сільрада комуна „Краще Життя” Голик – табельщик, Хамло Р., Юрченкова Ол., Янченко Ів., Склярова Ганна Соляникова, Неня, Носик Гунько
Дружелюбівська сільрада комуна „Оборона”, кандидат. група Хамло Фурсова – завптахофермою Кравцов
В.Солонянська сільрада комуна „Роща” Ясенок – голова сільради, Сикало – член комуни, голова СПО Буц Павло, Волин Гнат – бригадир, Волина Марія – домогосподарка, Мороз, Голик – голова Н.Солонівської сільради Грищенко
Маліївська сільрада
Піско-Радьківська сільрада комуна „Більшовик” Хвостик – голова сільради, Пометун – тракторист, Короткий, Пометунова – завідуюча, Шевченко – бригадир, Шарко – секретар сільради Клименко – завгосп, Масалаб – рахівник, Юр’єв Богданов
П.-Радьківська сільрада артіль „Червоний Кут”, канд. Група Дараган – голова СПО Куликова, Саламахина, Сидоренко Кониченко
П.-Радьківська сільрада хутір Донецький райсоюзу „Піонер” Члени партії, прикріплені до п/о Піски Радьківські
Радьківська сільрада Підгорна Радьківка Члени партії, прикріплені до п/о Піски Радьківські
Підвисочанська сільрада артіль „Комуніст” 7 чол. (Шевченко П.П., Петрушов Д.М.). Жодного члена партії немає в 5 колгоспах. 3 чол. Хвостик Г.П.
Калинівська сільрада арт. „Нове Життя”, кандидат. група Шевченко
Гороховатська сільрада комуна „Червоний Партизан” 3 чол. 2 чол. Жарко П.Я.
Гороховатська сільрада артіль „Червона зірка” 3 чол. 1 чол. Грабар П.П.
„Лівацьке перекручення партлінії” комуністами було масовим явищем у селах Борівщини. Що конкретно стоїть за цим малозрозумілим комуністичним терміном, бачимо на промовистих прикладах наших сіл. На об’єднаному засіданні Ізюмського РПК і райКК-РСІ від 21 серпня 1931 р. розглядалося „ганебне перекручення лінії партії в Піско-Радьківській сільраді на чолі з уповноваженим РВК Калюгою, об’єктивно спрямовані на допомогу куркулям”. За „перекручення щодо хліброзаготівель, голе адміністрування, незаконні арешти і побиття окремих селян та розкуркулювання окремих середняцьких господарств” було розпущено бюро Піско-Радьківського партосередку, виключено з партії секретаря партосередку Фесенка, уповноваженого РПК Калюгу, голову сільради Москота та комуніста Синицького. Вони створювали штаби з хлібозаготівлі по кутках села („по сотнях”), і, як відзначає районна партійна контрольна комісія, „ці штаби в кінці кінців перетворилися в місця питок над селянами та в місця проізволу” [4, 129,145].
Із партійних документів бачимо тільки окремі дрібні штрихи дикої комуністичної вакханалії в Пісках Радьківських, але й вони вражають. Зокрема Верба Сергій Єгорович, 1904 р.н., кандидат у члени партії, голова споживчої кооперації с.Піски Радьківські, комуністичним партконтролем з Ізюма звинувачувався в тому, „що будучи уповноваженим на 5-й сотні Піско-Радьківської сільради по хлібозаготівлі, припустив ганебне перекручення лінії партії. Замість переведення масово-роз’яснювальної роботи серед селянства, приймав методи поверх чрезвичайних заходів: систематична лайка селянства, безпідставні арешти, бійки не лише дорослих, а навіть і дітей, систематичні обшуки по скринях, по горіщах та інших місцях, вилучення майна виключно до чайної посуди і т.д.
Таке жорстоке ставлення до населення поставило Вербу в очах селянства пугалом, і коли він з’являвся на сотню, населення ховалось. Тов.Верба не тільки займався бійкою селянства безпосередньо сам, але й припускав такого з боку своїх помічників, комсомольців, які були дані йому в допомогу. Був випадок, гр.Кувшин Трохим, переляканий ужасами бійки, побачив, що Верба зайшов до нього в двір – збожеволів. Ці вчинки не можна розглядати як помилку з боку тов.Верби, а як свідома допомога клясовому ворогу в мент жостокої клясової боротьби на селі” [4, 130-140]. Як бачимо, й тут садистські звірства комуністів лицемірно звалили на нещасних куркулів, які були вже давно „ліквідовані як клас”.
Що наведений вище приклад не є винятковим, а швидше типовим, підтверджують безліч фактів, задокументованих у архівах по кожному селу Борівщини. У Гороховатці в 1931 р. шаленів від вседозволеності катюга Чудінцов Ніколай Васілєвіч – надісланий з міста 23-річний столяр, уповноважений по Гороховатській сільраді, комуніст, „русский”. Особливо дісталося колгоспникам артілі „Вперед”, де він організував так звані „самоперевірки колгоспників”, тобто повальні обшуки і грабунки колгоспників. Районні парторгани злегка покартали Чудінцова за „припущені деякі перекручення” й винесли йому зауваження [4, 72].
Крім жорстоких бійок і нещадних грабувань, комуністи й актив захоплювалися повальною пиятикою. Стрельник Олексій Федорович – 29-річний інструктор райспоживспілки, комуніст – звинувачувався в 1931 р. парторганами в пияцтві та „самопостачанні”. „Стрельник, будучи уповноваженим по Шейківській сільраді, не потурбувався по-справжньому організувати хлібозаготівлю, зайнявся п’янкою. Під час молотьби у хут.Копанки, де його було прикріплено до артілі, навіть щодня пив, привозили горілку ящиками і навіть не показувався на тік. Весь час находився з дівчатами в клуні. А також був випадок, коли він являвся до машини у п’яному вигляді”. З артілі возив додому в Ізюм борошно та інші продукти, зарізав і з’їв колгоспного барана, який передбачався у план м’ясопоставки. Цим самим „сприяв невиконанню пляна хлібозаготівлі по артілі, склав нездорові враження серед колгоспників та сільських організацій. В наслідок такого безвідповідального ставлення до хлібозаготівлі тов. Стрельника, як уповноваженого РПК, стався ганебний прорив по сільраді, яка виконала річного пляна лише на 65%” [4, 171-172]. Отже, головним його злочином було не стільки розкрадання колгоспу та пияцтво, як невиконання плану хлібозаготівлі.
Разом із Стрельником пияцтвом і розкраданням-„самопостачанням” в Шейківській сільраді займалися ще два уповноважених з Ізюма: Соколов Іван Васильович – 33 р., комуніст, голова районного правління Транкоопхарч, малописьменний, „руський”; Сліпцов Йосип Кузьмич – 27 р., комуніст, голова райколгоспспілки, тобто керівник усіх колгоспів Ізюмського району. Соколов і Сліпцов пили разом з Стрельником горілку, закушуючи її колгоспною бараниною, та регулярно „самопостачалися” в Ізюм з колгоспної комори. І це в той час, коли всі тутешні колгоспники голодували й працювали в колгоспі від зорі до зорі за „порожні” трудодні (палички), бо після виконання планів перед державою вже нічого було ділити на трудодні. Ізюмський РПК суворо покартав своїх уповноважених: „В мент хлібозаготівлі, коли усі сили райпарторганізації були направлені на своєчасне виконання пляну, займатись такими справами – це є величезне порушення, яке заслуговує виключення з лав партії, але приймаючи на увагу соцпоходження тов.Соколова та його малописьменність і низький політрівень, обмежитись винесенням йому суворої догани”. Сліпцов „дав досвід, як керовник колгоспів, розбазарювати хліб у колгоспі, та склались нездорові балачки серед артільців (що ми не самі розбазарювали, а разом з тов.Сліпцовим) і т.д. – сувору догану” [4, 172].
Кирпич Яків Іванович, 29 р., кандидат у члени партії, був головою Радьківської сільради: „розбазарював” (себто розкрадав) літом 1931 р. відібране в селян сало, борошно та інші продукти, замінюючи їх на горілку, яку використовував за належним призначенням [4, 72]. Наступним головою Підгорно-Радьківської сільради в тому ж 1931 р. став комуніст Романенко, який пив горілку ще більше. Посилав комісію сільради описувати й розпродувати майно чергового „куркуля”, а сам у цей час пиячив, пропиваючи селянське добро. Як і його попередник, отримав за це партійну догану та був знятий 10 липня 1931 р. з посади [4, 101].
Величко Афанасій Лаврентійович, 1888 р.н., комуніст з 1925 р., секретар партосередку Підвисочанської сільради в 1931 р., член комуни ”Прогрес”: „Систематичне п’янство та слабке керівництво. ...Випивки стали гальмом успішного виконання плянів по сільраді, хлібозаготівля проходе мляво - з посади зняти, ...оголосити догану” [4, 117].
Правий опортунізм вважався керівними комуністами набагато небезпечнішим, ніж „лівацькі перекручення”, й карався нещадно: негайним виключенням з партії та застосуванням до виключеного та його родини жорстоких репресій, аж до засудження на тривалі терміни. Ярлик правого опортунізму з ходу наліплювався комуністам здебільшого за невиконання плану хлібозаготівель по сільраді, відсутність належної жорстокості до селян, за найменше співчуття до них, тобто „за злісне потурання куркулям”. Тільки протягом 1931 р. за це були суворо покарані:
 Діхтярьов Іван Опанасович – комуніст, 38 р., зав.відділом заготовок райзаготконтори – „за правоопортуністичну практику, за підпадання під вплив куркульських споживацьких настроїв, за примиренчество до куркуля, що привело до зриву хлібозаготівлі по Н.Солонівській та Дружелюбівській сільрадах, як уповноважений РВК майже зовсім не займався справою організації хлібозаготівель. ...з лав партії виключити” [4, 159].
 Трубчанінов – секретар партосередку Чернецької сільради, голова комуни „Пролетарка” – „за явне опортуністичне ставлення до хлібозаготівель по сільраді і комуні, потуранні споживацьки-куркульським настроям, не виконанні хлібозаготівельного пляну, розмагнічуванні мас замість справжньої організації їх на боротьбу за хліб. ...виключити з лав партії” [4, 169].
 Шаправський Іван Петрович – комуніст з Борової – „за правоопортуністичну практику в роботі, за зв’язок з куркулями та переховування куркульського хліба. ...з лав партії виключити” [4, 169].
 Калабуха Петро Ількович – комуніст, уповноважений – „Обвинувачується в правоопортуністичному ставленні до виконання хлібозаготівлі. Будучи уповноваженим від РПК по виконанню хлібозаготівельного пляну в хут.Платонівка, з’явився до уповноваженого трійки т.Максимова і заявив, що, на мою думку, хліба в цім хуторі більш немає, після чого без дозволу трійки самовільно дезертирував з хлібозаготівельного фронту. ...з партії виключити” [4, 39].
 Бублик Іван Олексійович – кандидат у члени партії, уповноважений, малописьменний, робітник – „бувши в лютому місяці відряджений до колишнього Борівського району по проведенню хлібозаготівлі та призначений відповідальним уповноваженим по сільраді, самовільно залишив село, не попередив РПК та РВК, прибув до міста – виключити з партії” [4, 72].
 Носик Іван Григорович – голова Посьолко-Борівської сільради, комуніст, 27 р. – „обвинувачується в самовільному залишенні села та виїзду до м.Ніколаєва” [4, 146].
 Грищенко Андрій Ілліч – секретар Шейківського партосередку, 26 років; Мозговий Михайло Сергійович – уповноважений РВК по Чернецькій сільраді, комуніст, інструктор РВК – „Обвинувачуються у невмінні організувати по-справжньому хлібозаготівлі. Ухвалили: За те, що тов.Грищенко та тов.Мозговий не спромоглись організувати як слід хлібозаготівлю, наслідком чого зазначені села, за які вони несуть відповідальність, ганебно відстали, оголосити догану та запропонувати негайно домогтись відповідного зламу в роботі” [4, 160].
 Ткаченко Яків Юхимович – секретар партосередку В.Солонівської сільради, 28 р. – „за абсолютно незадовільні темпи хлібозаготівель, брак масової роботи, сподівання на самоплив” [4, 162].
 Мишура Грицько Ювменович – секретар партосередку Дружелюбівської сільради, 24 р. – „за абсолютно незадовільні темпи хлібозаготівель, брак масової роботи, сподівання на самоплив” [4, 163].
 Берія Абрам Григорович – уповноважений РПК по В.Солонівській сільраді, комуніст, єврей, заступник управляючого райзаготконторою, 27 р. – „за те, що не організував допомоги сільраді в справі виконання хлібозаготівель, через що сільрада ганебно відстала від середньорайонного виконання пляну – догану” [4, 163].
 Ковтун Яків Сергійович – уповноважений по Дружелюбівській сільраді, комуніст, зав.райнаросвітою, 28 р. – „за абсолютно незадовільні темпи хлібозаготівель, брак масової роботи, сподівання на самоплив” [4, 163].
 Шарко Демид Спиридонович – голова Піско-Радьківської кооперації, комуніст – „за слабку участь в хлібозаготівлях” [4, 169].
 Немилостивий – комуніст з Борової – „за несвоєчасне реагування на шкідництво та ворожі вилазки” [4, 169].
 Ці та інші керівні комуністи з Борівщини були покарані в 1931 р. за те, що в цьому році не спромоглися відібрати в селян останню жменю хліба та не ввігнали їх у могилу голодною смертю.
Машинно-тракторні станції (МТС). Колективізовані посівні площі повинні були оброблятися за допомогою машин, які мала поставляти держава. Були утворені МТС. Наявність державних МТС була засобом економічного контролю за виробничою діяльністю примусово створених колгоспів, подібно до того, як наявність партійно-комсомольської мережі, комнезамів, ДПУ і міліції було засобом політичного контролю. Мережа МТС швидко зростала (Сватівська, Борівська, Сеньківська МТС). Наприкінці 1932 р. МТС обслуговували ⅓ колгоспів Борівщини, переважно великих. Були створені політвідділи МТС і радгоспів, у руках яких зосереджувалася вся повнота влади в районах.
Про це пишуть (1963 р.) К.К.Шиян і С.Я.Островський у своїй фундаментальній монографії „Минуле і сучасне села”, яка має певний стосунок і до нашого району:
„Неоціненну роль в зміцненні колгоспів і МТС відіграли створені при МТС політвідділи. Вони очистили колгоспи та МТС від класово-ворожих елементів, виховали нові керівні кадри...
За невеликий строк свого існування (1933-1934 рр.) політвідділи МТС зуміли перебудувати сільські партійні організації за виробничим принципом, наблизити їх безпосередньо до виробництва. Вони здійснювали повсякденний контроль за с/г виробництвом колгоспів. Так, наприклад, політвідділ Борівської МТС Харківської області в перші дні свого існування особливий наголос зробив на роботі з людьми. Був підібраний актив, який став надійною опорою в діяльності політвідділу.
Ось деякі факти. На посаду голови відстаючого на той час крупного колгоспу „Комуніст” Підвисочанської сільради був призначений член партії з 1919 року Варфоломій Антонович Єрмолаєв, досвідчений і вдумливий господарник. Протягом року колгосп став невпізнаним, вийшов у число передових господарств району. В.А.Єрмолаєв 20 років (до останніх днів свого життя) очолював цей колгосп.
В артілі імені Чапаєва Маліївської сільради працював молодий комуніст Микола Митрофанович Кравченко. Працівники політвідділу помітили в ньому здібного й енергійного організатора. Рекомендували його парторгом колгоспу, а через деякий час – головою сільради. Пізніше він посідав важливі пости в Радянській Армії та в апараті ЦК КП України. Політвідділи добились того, що на кінець 1933 року у 80% всіх колгоспів, які обслуговувались МТС, були створені низові партійні організації або кандидатські групи, комсомольські організації” [225, 151-152].
Згадує С.Алдокімов, ветеран з радгоспу ім.Постишева: ”У 1927 р. починав працювати на Сватовщині, спочатку помічником, а згодом трактористом. У нас у той час були переважно американські трактори, як їх тоді називали, „Олівери” і „Жандіри”.
Ось у 1931 р. нас, чималу групу трактористів та інших членів СОЗу, послали освоювати нові землі. Пригнали ми тоді на хутір Грачине , де стояли кілька хатин з очерету, відразу 8 американських тракторів. Як побачили їх місцеві жителі, так дременули з хутора, як чорти від ладану, промовляючи уголос: „Це нечиста сила”.
Землі тоді на нашому відділку було більше 10 тис. гектарів. І всю цю землю обробляли ми кількома тракторами. Спочатку наш відділок називався Ізюмським. Першим керуючим був 25-тисячник Остренко. Його відразу ж замінив наш земляк з Пісок-Радьківських Г.М.Вакула, а вже у 1933 р. керуючим став П.А. Журавльов. Він же став першим директором радгоспу, який організувався на нашому відділку” ” [141] .
Згадує один дідусь, який дуже просив його не називати (чогось боявся): „У Сенькові була організована МТС, трактористи орали колгоспні поля аж до Борової, а МТС брала за це оплату натурою. За якість оранки і посіву ніхто не відповідав. Урожайність була дуже низькою.
Коли зібрали хліб (в основному сіяли жито), а збирали косами і серпами, то спершу виконали першу заповідь – хліб державі. Потім натурою розрахувалися з МТС, і врешті не залишилось не те що на оплату трудоднів, а й на насіння.
За роботу писали трудодні, тобто ставили палички, що день був на роботі. Не враховувалося, хто стільки зробив, - аби день до вечора”.
Гордієнко – уповноважений РПК по Гороховатці, виступаючи в 1933 р. на пленумі РПК, зазначав про МТС: „У Гороховатці до тракторів ставляться безвідповідально, були випадки простою тракторів лише через те, що недоставляли своєчасно пального, води, й тільки після того, як сам вникнеш та натиснеш, то робота краще проходить” [8, 14]. Інший районний керівник тоді ж стосовно кадрів МТС відверто констатував: „Трактористи знають тільки один руль, а складністю всього трактора ще не оволоділи” [9, 6].
Із „Зведення Укртрактороцентру про кількість МТС в Харківській області” від 20 жовтня 1932 року дізнаємося, що на цей час у нашому краї існувала лише Сеньківська МТС: „...Бурякові МТС: ...32. Сеньківська Куп’янського району – 15 тракторів, коней нема...” [181]. Вона спочатку обслуговувала й більшу частину Борівщини, яка прилягає до Сенькова.
Дещо пізніше (січень 1934 р.) була створена МТС та політвідділ при ній і в Боровій. Про це пишуть у своїй книзі „Сельское хозяйство Харьковщины за 40 лет” М.Т.Гаврош і С.Я.Островський :
„...МТС... зіграли величезну роль в пропаганді ідей колективізації й зміцненні колгоспного ладу. Селяни-одноосібники із далеких сіл приходили в МТС, щоб своїми очима подивитися на небачені до сих пір на селі трактори і інші складні с/г машини...
Цікавий випадок, очевидцем якого був один із авторів цієї книги, стався на Борівщині в лютому 1934 р., коли туди в тільки лиш організовану Борівську МТС прийшли перші 20 тракторів марки „ЧТЗ”. Не дивлячись на те, що вони прибули вночі, все село було на ногах і зустрічало їх з величезним „ликованием и торжеством”. Машина були детально оглянуті, обмацані, вони принесли багато радощів і надій в серця колгоспників усієї округи, до тих пір не бачивших таких по тих часах потужних машин” [151, 43].
„Борівська МТС в 1934 р. мала 37 тракторів і 2 комбайни. У листопаді 1939 р. – 122 трактори і 35 комбайнів. В 1934 році виробіток на „Комунар” тут становив 51 га, а в 1939 р. на кожен комбайн – 300 га. На 15-сильний трактор в 1935 році – 562 га, в 1938 р. – 687 га” (з райгазети „Радянське село” за 1939 р.).
Розкуркулення колгопників. На колгоспника поки що продподатки не накладались. Само собою розумілося, що він сплатив його неоплаченою працею в колгоспі. Однак від розкуркулення й репресій не був застрахований і він. Вчинок того, хто хотів вийти з колгоспу, розцінювався як саботаж, „контра” [контрреволюція], і його розкуркулювали як „куркульський елемент”, бо ж не виробляє в колгоспі норму трудоднів.
Репресії щодо колгоспників с/г артілі „Вільне поле” (Борова) Забийвороти Івана Порфиловича (44 р.), його брата Григорія (48 р.), Халоші Петра Кіндратовича, Любого Хоми Васильовича, Ляшова Степана Андрійовича за те, що „тормозят успешное выполнение хлебозаготовок и коллективизации, указывая, что хлеб забирают весь, людей оставляют погибать голодной смертью, а в колхозы сгоняют с такой целью, чтобы удобнее обдирать” [68, 1].
Їх усіх місцеві активісти „вичистили” з колгоспу як „розлагателів артілі й куркулів”, заарештували, але розслідування ДПУ не встановило їхньої вини. Кандидати в члени КП(б)У, колгоспні активісти Лучанінов Севастьян Антропович і Шутько Данило Павлович свідчили, що Забийворота Іван 29.10.1931 р. агітував проти колгоспу 50-річну колгоспницю, вдову з трьома дітьми з х.Киптилівка, безграмотну Константинову Софію Олексіївну. Вона звернулася в артіль, щоб їй дали трохи борошна на трудодні, бо діти голодують. Отримала відмову, бо з’ясувалося, що її трудодні не враховані. Повертаючись у сльозах додому, зустріла колгоспника І.Забийвороту, який, вислухавши її горе, зауважив: „Куди тебе чорти занесли? У нас в артілі хліб забирають і ми самі будемо розбігатися, а ти вступила. Ось у тебе взяли 150 пудів хліба в артіль, а тобі нічого не дадуть, і ти з дітьми тепер з голоду пропадеш”. С.Константинова ще скаржилася, що її тепер усі люди лають за те, що вступила в колгосп [68, 2-2зв.,5,6].
Згадали І.Забийвороті все: що в 1920 р. побудувував разом з Пальченком Олександром Єгоровичем вітряк, а в 1925 р. разом з 9 іншими господарями гуртом купили трактор; що має у Франції брата Олексія, білоемігранта; що його дружина в 1929 р. засуджена за організацію в Боровій жіночого повстання проти колективізації; що хоча й не користувався найманою працею, але за те, що три роки підряд обробляв землю вдови Тарасенко Ганни Андріївни, вона допомагала йому на жнивах; що його сини Кузьма й Іван „по хижацькому” ставляться до колгоспної худоби, ганяють швидко коней – „видно, по научуванню батька”. Оце і всі „злочини”. Але й цього було досить, щоб об’явити його куркулем, який, „щоб приховати своє лице і зберегти майно від розкуркулення, проліз в колгосп”, і 29.10.1931 р. вигнати з колгоспу, відповідно розкуркуливши. За все це його заарештували, завели кримінальну справу [68, 3-3зв.,4зв.,5зв.,6].
Так само вчинили 28.11.1931 р. і з Забийворотою Григорієм Порфиловичем, який, за словами вищезазначених активістів, нібито агітував проти хлібозаготівель: „Буржуазія керує державою, на селянах їздять, все забирають. Волів беруть і обіцяють трактори, хліб беруть і обіцяють булки, але в результаті ні того, ні другого немає. Буржуазія заставляє ось таких дураків, як наш колектив, а ці й деруть. Хіба це по-ленінськи? Я нічого не боюсь. Мені тепер все одно. Чим підкорятися буржуазії, то краще загинути” [68, 6-6зв.].
Григорій виправдовувався, що, дійсно, в канцелярії артілі „Вільне поле” він говорив проти колективізації, що „хіба збудуєш колгосп, коли розкрадають більше, ніж роблять”, і наводив конкретні приклади крадіжок, передусім правлінням артілі „Червоний Шлях” (голова Шутько Іван Платонович, рахівник Сіроус Тихон Максимович, вагар Воронько Семен). Ця артіль ще в 1931 р влилась у артіль „Вільне Поле”, але колишні правлінці боялися, що Г.Забийворота розповість про їхні ”неподобства й злодійство”, тож і „наговорили на нього, як на агітатора” [68, 8зв.,9].
Колгоспника Халошу П.К. звинуватили, що він колись з братом мав просорушку, вітряк, і зараз веде агітацію проти вербовки робітників на Донбас, говорячи, що на руднику Брянського рудоуправління годують смердючою рибою, хліба дають мало, м’яса зовсім не дають, у руднику мокро й зарплату своєчасно не виплачують. За це його теж „вичистили” з колгоспу, заарештували і завели кримінальну справу [68, 6зв.,10].
Подібно вчинили з колгоспниками Ляшовим С.А. (нібито намагався зірвати Червону валку з колгоспним хлібом) і Любим Х.В. (мав 1/10 трактора й вітряк і, як інформував один активіст, „про його агітацію точно сказати важко, але те, що він агітатор, то це безсумнівно”, бо нібито через нього „жінки, чоловік приблизно 600, вийшли у поле і ганяли землемірів і землевпорядну комісію”) [68, 6зв.].
Посівна кампанія перетворювалася на військову операцію. Колгоспники повинні були зносити посівний матеріал, здебільшого примусово. У перші обмолоти колгоспник міг отримати аванс – 3-6 пудів зерна (48-96 кг). Крім того, в колгоспі готувалися обіди в рахунок трудоднів. І в кінці обмолоту „з’ясовувалося”, що план хлібозаготівлі не виконано і отриманий аванс потрібно повернути.
А сім’я колгоспника аванс уже з’їла. Колгоспникові нічого повертати. Навпаки, він ще чекає на заробіток від колгоспу. Тоді до колгоспника йде бригада активістів-сільвиконавців і забирає корову, майно, а то й розкуркулює колгоспника як куркуля. Для цього в квітні 1932 р. в Ізюмському районі (до нього входила й Борівщина) було створено понад 330 буксирних бригад сількорів, комсомольців і активістів [7, 43].
Єрмола Надія Олександрівна (с.Яцьке): „У 1932 році зібрали непоганий урожай, але сільські активісти ходили по дворах і все забирали, тому пшеницю й ховали у висохлій криниці. У нас забрали бичка, корову. Днів через скільки прийшли з сокирами – розібрали клуню. Батька в колгосп не прийняли, бо він нічого туди не здав, тому що все господарство було дідове.
Активісти ходили не тільки по дворах, а й нишпорили по хатах. Забирали все, що їм подобалося. У нас забрали скатертину зі столу, рядно з лежанки. У скрині лежало материне намисто. Й намисто забрали, „бо ви ще должні гроші в сільраду”. Мати заховала в піч квасолю, в горшки – жито. Все знайшли. Остались голі й босі. Навіть колиску і все, що в колисці-гойдалці, яка кріпилась до сволока, забрав Вразовський Федька, активіст, виклавши дитину з колиски на койку. А потім я бачила мамині рушники у Федьки дома”.
Пелих Поліна Сергіївна (с.Бахтин): „По хатах ходили „буксири”, які забирали всю їжу. Брали все, що знаходили в хаті чи погребі, – квашений буряк, квасолю, кукурудзу. У нас в хаті висіла ікона Святого Миколая. За неї ми ховали мішечок з салом. Ховали де тільки можна було. Так за рахунок схованок ми і вижили”.
Буднік Ніна Овсіївна (с.Шийківка): „Народилась я в сім’ї середняка – трудівника, який з раннього ранку до пізнього вечора трудився в полі, на городі, в дворі. Мали ми пару волів, пару коней, дві корови, кілька десятків овець та різну птицю. Жили не тужили. Та почали організовувати колгоспи. Батько дуже не хотів іти в колгосп. І почалося... Забрали всю худобу, птицю, зламали клуню, амбар, саж, хлів. Залишилась одненька хатинка з двома віконцями, яку батько будував для овець. Забрали і початий будинок, зроблений до покрівлі.
Кожен тиждень у 1932 році ходили активісти-односельці, забирали останні крихти, які ховали батьки, - хоч трішки зерна, де могли. Одного разу прийшло аж 35 чоловіків і почали шукати зерно. Передовбали все в хатині, в погребі – все шукали хліба. Батько побіг на леваду, в очерет, заховався, щоб не бачити того варварства. Коли повернувся ввечері додому, як глянув, рознервувався, і його розбив параліч: трусилися руки, голова, і ноги стали неслухняними. Так і жив він до самої смерті в 1957 році. А ми, діти, залишилися з матір’ю (мені було тоді всього 9 років) фактично без господаря. Мати трудилася день і ніч, щоб якось прогодувати сім’ю. Вночі натовче в ступці ячменю або кукурудзи, ранком зварить хоч якоїсь їжі. Так і жили. Які труднощі пережили, одному Богу відомо та нам” [185] .
Сідаш Михайло Павлович (с.Бахтин): „Ще з осені кожен день ходили по дворах буксири, які забирали все, що можна було забрати. Проширювали піками при обшуку навіть подушки, а також усю землю в дворі, шукаючи зерно. Тож навесні ми вже почали їсти кашку з верби та всіляку зелень. Перетирали листя акації та пекли коржі. З насіння ж акації робили муку та варили похльобку, їли залюбки й рогіз. Ось так і виживали”.
Буксирні бригади приходили по декілька разів, а якщо бачили, що люди не пухнуть з голоду, то влаштовували обшук знову й знову.
Гунько Ганна Матвіївна (с.Вище Солоне): „У 32-му році по селу ходили активісти, які залізними крюками ширяли всюди в пошуках зерна. Забирали все до останнього. У нашій сім’ї залізли на горище, знайшли зміти зерна та віником змели собі в мішок. Це були: Скрипник Лукія Сидорівна, Сидоренко Федір Агейович і Петренко Корній. Навесні стригли колоски з недостиглого жита, клали на призьбу, сушили і варили суп. Коня і корови не було, забрали ще в колективізацію”.
Штурмові бригади вже нічим не відрізнялися від банд. Хіба що більшою жорстокістю. Набігали вони на всі двори без розбору. Аби тільки щось узяти. Вони добре знали, що їх завжди захистять, аби вони тільки виконали план. Адже від награбованого в селян годувалися всі районні й сільські керівники. Масове розорення проводилося аж до 1933 року.
„Забігла бригада, обшукали усі кутки. Розвалили піч, скопали долівку:
– Де хліб?
– Хотів плюнути у вічі, та не було чим:
– Це ви забрали хліб.
– За що живеш?
– Святим духом.
– Чого не здихаєш?
– Скоро... – відповів господар, показуючи на підпухлі очі.
Вийшли на подвір’я.
– Диви, собаку на засмажку держить, - гигочучи, указує один із активістів на Сірка.
– Взяти все, щоб швидше подохли, - розпорядився уповноважений своєю улюбленою приказкою. Худющого цуцика застрелили й кинули теж на воза” [156, 203].
Десяток комуністів та комсомольців, ще декілька десятків активістів, згуртованих у декілька бригад під гаслом „Боротьба за хліб – це боротьба за соціалізм” цілодобово по селу шукають хліб, розкуркулюють, розпродують майно, руйнують комини, б’ють вікна, розбирають хати, хліви, комори, клуні. Плач і крики потерпілих господарів чути в селі майже цілодобово. Яка ж це економіка? Це пряме руйнування економіки.
Біловодська Ганна Георгіївна (с.Богуславка, с.Сенькове): „Матуся стояли на колінах і цілували черевики цим активістам, щоб не забирали останнє житечко, бо ж дітки помруть. Ні! Забрали! Як ми дожили до весни 1933-го, один Бог і наша мама знають”.
Комсомол, КНС, бригади з хлібозаготівлі, члени сільради і активісти-виконавці – їх було так багато, що вигідніше було б створити з них хліборобські бригади, а одноосібник і колгоспник і так справно здавали хліб державі.
Одноосібники стали масово відмовлятися від польової, а часто й присадибної землі, тому що неможливо платити податок і різні штрафи. Неможливо тримати корову. Врешті-решт її заберуть на м’ясо або додому якийсь активіст. Такій економіці прискорений фінал настав уже восени 1932 р.
Масовий голодомор охопив і самих активістів-виконавців. Бо вийшла постанова влади про розпуск бригад з хлібозаготівель. Це був смертний вирок активістам, яким уже ніде було „заготовляти” продукти для себе. Частина з них заслужено встигла здохнути з голоду. Інші, уже як бандити, за старою звичкою продовжували блукати селами, грабуючи уже пограбоване населення.
Саме їм у першу чергу й надавалася партією продовольча допомога (за заслуги перед нею), хоча й у мізерній кількості. Із телеграми ЦК КП(б)У Харківському обкому партії від 21 травня 1932 р. про надання продовольчої допомоги окремим районам області: „ ...Вважати за потрібне надати допомогу в першу чергу таким районам, що перебувають в найбільш тяжкому стані: по Харківській області восьми районам: ...Куп’янському... Відпустити для організації громадського харчування колгоспників в районах і селах, що найбільше потребують допомоги: по Харківській області 250 т проса та 3 вагони тюльки” [153, 173].
1932-й – провісник Великого Голоду.
„Перший сніп державі!” – пролунав клич для колгоспів.
За першим пішов другий, десятий і... останній.
Засипали трохи зерна на насіння, а людям не попало.
Цілу осінь (1932 р.) йшли з прапорами та лозунгами валки підвод на зерноприймальний пункт. „Червоні валки” вивозили сподіване та обіцяне. А з ними була вивезена й людська надія. Замість кращого життя зосталися нестатки і зневіра.
– Вєсь хлєб пайдьот гасударству, – шкварчали голоси уповноважених у колгоспах, – А вам, лентяям, дудкі!
Хто був завбачливішим, посіяв латку жита чи пшениці на городі.
Урожай того року був дещо нижчим за попередні роки, та його б вистачило і на харчі, і на посів. Але хліб з току вивезли не до колгоспних комор, а прямісінько до елеватора, і вивезли не частину, а геть усе до зернини.
Люди отетеріли від несподіванки: а як же вони? Що буде з ними? Та відповіді не було, і люди злякано заметушилися – ночами брали те, що можна було ще взяти. Кинулися збирати колоски, бо це, мовляв, нічиє, отож збирали їх не тільки дорослі, а й діти. Та „власть” заборонила й це. Так були перетяті всі шляхи до порятунку.
В архівах зберігаються безліч скарг колгоспників, у яких вони вказують на вироблені трудодні й водночас жахливе 0масове голодування.
Охорона врожаю. Літом, коли стало достигати жито, ходили з ножицями красти колоски. Уже 6 червня 1933 р. на пленумі Ізюмського райкому Компартії в багатьох виступах місцевих комуністичних вождів лунали суворі заклики нещадно боротися з „перукарями”. Медведовський (начальник Ізюмського ДПУ): „Зараз уже є випадки зрізання колосків і пошкодження посівів. Сільські організації повинні організувати охорону засівів так, щоб не повторити розкрадання, розбазарювання хліба, так як було в минулому році. Треба в цьому напрямку повністю провести революційну законність. Партосередки і сільради для охорони засівів повинні виділити кращих комуністів і комсомольців, і перевірених чесних колгоспників”. Те ж саме повторив голова райвиконкому Шканд: „Є випадки зрізання колосків, треба негайно після повернення з пленуму організувати круглосуточну охорону посівів на полі”[8,16-17].
Кого ловили, того карали штрафом, або забирали в міліцію голодних людей, які зрізали або обминали колоски, обзивали їх розкрадачами колгоспної власності.
Уздовж колгоспних посівів зводили дерев’яні вежі („вишки”) з довгих дрючків. На них стояли пильні вартові – „комітетчики” – з мисливськими рушницями, гвинтівками та наганами, здебільшого це були яничари-комсомольці. Вони ж удень і вночі ходили дозором навколо посівів . У сільбуді, в школі, сільраді красувався друкований плакат, на якому був зображений пузатий і пикатий „куркульський елемент” з ножицями, якими він стриже колоски. І заклик: „Знищимо куркульські елементи, які зазіхають на колгоспне добро!”
Голодні й до нестями виснажені діти та дорослі з великою обережністю полохливо пробиралися в жито чи пшеницю, часто повзком, як ящірка, щоб добути рятівних колосків. Лежачи, зривали їх і розтирали в долонях, м’яли в хустках, торбинках, картузах, сирим зерном наповнювали собі виголоднілі шлунки. Вони помирали через декілька годин у страшних муках, бо їхні виснажені шлунки не витримували сирої білкової клейковини.
Гарний Федір Максимович (с.Лозова): „Були ще на селі карначі , які ганяли тих, хто збирав колоски. Якщо їм попадався в руки, то могли забити до смерті. Не жаліли нікого, навіть дітей. Так, карнач у с.Лозова в 1932 р. забив до смерті хлопчика Заглибу Артема Макаровича”.
У жнива на полі залишалися колоски, але збирати їх забороняли і негайно приорювали. Комсомольців зобов’язували організовувати збирання колосся, залучаючи до цього школярів, і насамперед піонерів, які тільки-но тоді з’явилися по школах. Брали гарбу, запряжену кіньми, виїжджали в поле і майже цілий день до пізнього вечора збирали колоски. А виходили діти збирати лише тому, що раз на день давали обід – миску баланди, шматочок хліба.
А в газетах тієї пори все було так добре, що далі нікуди. Галасували про ентузіазм ударників, про нечувані успіхи в колгоспному будівництві. „Гей, ні межі, ні краю нашому врожаю!” – отаку бадьору пісеньку повинні були співати піонери. У цій же пісеньці були й такі слова: „Видно нам із вишки, як плазує нишком ворог ненажерний, держачи мішок”. Це йшлося про того ворога, який, голодний і пухлий, відчайдушно наважувався для порятунку дітей іти в поле з ножицями і торбинкою, щоб нарізати колосків. Ловити цих „ворогів” залучали й дітей, для „заохочення” склавши для них пісеньку та приспів до неї:
Ми пісню свою гартували в бою,
Її несемо, як прапор.
Про нашу роботу складемо тобі,
Товаришу Постишев, рапорт.
Районні партійні органи Ізюмщини неодноразово приймають рішення „організувати показові суди над ворогами народу, що посягають на недоторкану соціялістичну власність”. За розкрадання „колгоспного майна й хліба” судили керівників комуни „Краще Життя” Дружелюбівської сільради, керівників Радьківської сільради й артілей „Хвиля Революції” та ім.Шевченка (голову правління Синицького та двох рахівників), голів правлінь артілей „Зелений Луг” і Червона Діброва” Посьолко-Борівської сільради. Редактору районної газети „Соціалістичний наступ” Савенку доручалось „в очередном номере газеты подробно осветить суть преступлений руководителей Радьковского сельсовета и колхоза «Хвыля Революции», подняв освещение этого дела на необходимую политическую высоту”. Головне ж було за будь-яку ціну виконати державні хлібозаготівлі, тож потрібно „направить всю ярость колхозных масс против тех, кто срывает выполнение колхозом своих обязательств перед пролетарской страной и подрывает благосостояние колхозников” [6, 715,718,719].
Хиленко Ніна Андріївна (с.Калинове): „За колосок пшениці, за літр узятого на колгоспній фермі молока людей садили в тюрми й могли навіть убити. Це було й у нашому селі. Так, за літр молока, яке взяла дітям, посадили на рік у тюрму Ключку Пелагею. І в той же час активісти у людей забирали все до зернини. Де що було заховане, забирали, а якщо й не брали, то змішували з землею”.
Як комуністи організовували голод на Борівщині, ми бачимо, уважно вивчаючи архівні документи щодо проведення так званих хлібозаготівель, тобто тотального вилучення в селян не тільки будь-якого зерна, а й усіх продуктів харчування. Почалася „битва за хліб”. Нещадна битва не на життя, а на смерть. Запекла битва комуністів із селянами. Простежмо ж за тогочасними таємними документами за етапами цієї смертельної битви.
Ще задовго до початку жнив Ізюмському району був доведений фантастичний, не реальний для виконання план хлібозаготівель. Це чудово розуміли й місцеві керівники в Ізюмі. Тож уже постановою бюро райкому від 20 липня 1932 р. місцевий актив націлювався на смертельну боротьбу з селянами: „Попередити всю парторганізацію, що недивлячись на те, що сьогорічний хлібозаготівльний плян майже в два з половиною рази менший за торішній, він є занадто напруженим і може бути виконаним лише при умові нещадної боротьби з куркулем, його прихвостнями, підкуркульниками, з його агентурою в середині партії – з правими опортуністами та лівими закрутниками, що діють по суті на руку куркулю. Самопливу не може бути місця в більшовицькій роботі.
Другою умовою виконання сьогорічного пляну є нещадна боротьба зі втратами врожаю, з крадіжками, з розтринькуванням хліба. Наукою чого мусять бути торішня збиральна й хлібозаготівельна кампанії, коли цілком реального пляна не було виконано тому, що майже третина врожаю загинула в полі, на токах, в соломі, полові, озадках, розкрадено, розтринькано тощо.
Одноосібний сектор в нашому районі посідає значне місце – одну п’яту частину, а в окремих селах переважну більшість, ось чому ...приділити йому виняткову увагу. ...негайно виявити всі куркульсько-заможні господарства, що мають посів, і через сільради довести їм негайно тверді завдання в розрахунку здачі ними не менше 90% валової продукції, визначивши жорсткі строки здачі.
...для допомоги сільським, партійним і радянським організаціям та колгоспам ...командірувати в розпорядження колгоспних партосередків, у розрахунку по одному в кожен колгосп, з райцентру 105 комуністів” [6,444-446].
Постанова бюро Ізюмського РПК „Про хід хлібозаготівель” від 7 серпня 1932 р. суворо картає комуністичних активістів за провал липневого плану: „Зрив липневого пляну хлібозаготівель (заготовлено 123 т проти планових 446 т) є наслідком майже повної бездіяльності більшості партосередків, сільрад, що підпали під вплив споживацьких настроїв – раніше задовільнити свої потреби, а потім державні – не зуміли протиставити цим відсталим, по суті куркульським настроям, що спрямовані на зрив державних завдань, більшовицьку масово-політичну роз’яснювальну роботу...
Бюро особливо підкреслює неприпустиму злочинну бездіяльність партосередків сільрад: Радьківка, Посьолко-Борівський та ін. в справі боротьби з розбазарюванням і спекуляцією хлібом. ...Негайно розробити і спустити до сіл, колгоспів п’ятиденні й щоденні завдання з серпневого пляну, установивши суворий контроль за їх цілковитим виконанням” [6, 470-471].
Серпневий план теж був не виконаний. Натиск на селян багатократно зростає. Це ми бачимо з постанови бюро Ізюмського РПК від 21 серпня 1932 р.: „Виконання серпневого пляну на 20.08. по колгоспах – на 10%, одноосібниках – 0,5% і куркульських гос-вах – 0,8% – є наслідок ганебної бездіяльності уповноважених РПК, „Заготзерно” і партосередків.
...видати обов’язкову постанову про мобілізацію всієї працездатної людності на закінчення уборки хліба. ...Людність міста мобілізувати на ліквідацію прориву... мобілізацію всіх комуністів міста для посилки їх у села” [6, 509].
Усіх комуністів Ізюма, більшість робітників і службовців було направлено в села для повного вилучення в селян-одноосібників та в колгоспників хліба. Тональність постанови бюро Ізюмського РПК від 1 вересня 1932 р. стає зловісною: „Виконання серпневого пляну по колгоспному сектору – 23,5% і річний 3%; одноосібному – 4,9%, річний 1,8%; куркулі – 8% і по радгоспному сектору – 26,2%.
...дані показники свідчать про ганебний зрив серпневого пляну хлібозаготівель в районі по всіх секторах і загрожують виконанню річного пляну.
...не виправили викривлень в авансуванні колгоспників, яке проявилося в тому, що в абсолютній більшості колгоспи перевищили встановлений розмір видачі натуральних авансів – видавши в окремих колгоспах 30-40-50% до фактичного обмолоту, що призведе до зменшення виробничої активності й зацікавленості колгоспників в роботі...
Більшість уповноважених, надісланих в села й колгоспи для допомоги п/о, с/р не виправдовують себе.., з’являючись спостерігачами тих недоліків, які є в колгоспі чи селі.
...Ніяких послаблень, ніяких дальших відстрочок куркулям, застосувавши до них, крім знятого хліба, за невиконання законів уряду від 3.07. ...прокуратурі, Суду, міліції, ДПУ повести безпощадну оперативну боротьбу з клясовим ворогом – куркулем і всіма розкрадачами колгоспного хліба. Кожен окремий факт крадіжки повинен бути негайно виявлений і наказаний відповідно до постанови уряду про охорону соц. власності.
Попередити уповноважених РПК ні в якому разі не виїжджати з села без відому РПК” [6, 568-570].
На цьому ж бюро РПК була прийнята окрема постанова „Про видачу натуральних і грошових авансів у колгоспах”, де зазначається, що в більшості колгоспів припадає на трудодень 30-70 грамів зерна, та й те видається „не на всі трудодні, фактично вироблені кожним колгоспником з 1 січня по 1 липня, а лише на трудодні, вироблені за останній місяць або навіть за останню п’ятиденку”. Як найбільш яскравий приклад, у постанові наводиться колгосп „За Нове Життя” Дружелюбівської сільради. Незважаючи на все це, постанова критикує колгоспи й суворо вимагає негайно „припинити розбазарювання колгоспного хліба”: „...допущено викривлення директив партії та уряду, що виявилося:
б) авансування колгоспників не за кількістю вироблених трудоднів, а на їдців („Нове Життя” Калинівська сільрада, „Труд Селянина” Дружелюбівська сільрада, „Серп і Молот” В.Солонівська сільрада)
г) грубе порушення постанови про видачу 10-15% від фактичного обмолоту, внаслідок чого видається все недомолочене колгоспом збіжжя („Серп і Молот” В.Солонівська сільрада, ”Оборона Рад” Чернецька сільрада) або майже все – „Пролетарка” Чернецької сільради – 70%
...громадське харчування, дит’ясла та дитмайданчики утримуються не за рахунок 10-15% від фактично змолоченого й не за трудоднями, а зверх дозволеного партією та урядом, що також веде до розбазарювання хліба та цілком веде до зриву пляну хлібозаготівель.
...припинити по всіх колгоспах видачу хліба на громадське харчування. Колгоспники, що працюють, мають користуватися громадським харчуванням (одержувати гарячу страву), а хліб приносити з собою.
Вказати всім правлінням колгоспів, що витрата хліба на дит’ясла, дитмайданчики повинна враховуватися до фонду натурального авансування.
...Торгівля хлібом на базарах є потурання куркулеві та спекулянтові та веде до розбазарення натуральних фондів” [6, 588-590].
Особливу увагу Ізюмський РПК приділяв вилученню хліба на Борівщині. Про це свідчить його постанова від 11 вересня 1932 р.: „Зважаючи на те, що сільради: 1)Боровська, 5)Дружелюбівська, 7)Піско-Радьківська, 9)Гороховатська, 10)Маліївська, 11)Шейківська, 12)В.Солонівська займають більшу половину всього районного пляну хлібозаготівель і з’являються провідними, запропонувати РПК зміцнити ці сільради найдосвідченішими товаришами з району в допомогу по хлібозаготівлям. Указати партосередкам цих сільрад, що вони несуть всю відповідальність за виконання пляну хлібозаготівель у визначений термін” [6, 594].
Вивезли до зернини... Люди почали ремствувати. І знову приїхали уповноважені, скликали збори і сказали: „Ви чого тут хвоста задираєте? Державі потрібен хліб, план залишився невиконаний...” Суперечити було не можна, за кожне необережне слово забирали в район, звідкіль мало хто повертався.
7 вересня 1932 р. виходить злочинний закон „Про хлібні лишки”, за яким будь-що з продуктів, знайдене в хаті селянина, можна вважати лишками й забирати все під мітлу, навіть якщо селянин розрахувався з податками. Цей закон ніколи не відмінявся, і всі сучасні розмови про порушення законності на місцях у той час є нахабною брехнею.
Не виконаним був і вересневий план хлібоздачі по району, бо вже не було чого й здавати ні селянам, ні колгоспникам, ні колгоспам. Починаються репресії за невиконання плану. З постанови бюро Ізюмського РПК від 21 вересня 1932 р.: „...неприпустимо ганебний стан у виконанні плянових завдань на 20.09.32. Річний плян по району виконано на 15,3%, вересневий на 30%.
...такий стан хлібозаготівель стався внаслідок безвідповідального, опортуністичного ставлення до виконання неодноразово наданих досить чітких постанов Бюро РПК та директив РПК та РВК, але замість зрушень у темпах хлібозаготівель, деяка частина керівників продовжує плентатися в хвості, сподіваючись на самоплив.
...на секретарів партосередків та голів сільрад, що виконали річний плян лише на 6% – Підвисоке, П.Боровський – 5% – передати справу до райКК-РСІ для притягнення до відповідальності. Керівників сіл: В.Солона, Гороховатка, що йдуть у виконанні пляна нижче середньорайонного виконання – попередити, що в разі не буде значного перелому в їх роботі щодо виконання пляну хлібозаготівель, бюро РПК вживе найрішучіших заходів за бездіяльність в роботі та нехотіння мобілізувати маси на виконання пляну хлібозаготівель у термін” [6, 615].
Усі методи по вилученню хліба були вичерпані, залишилося тільки посилювати репресії: брутальною силою виривати шматок хліба з рота голодного селянина. З постанови бюро Ізюмського РПК від 31 жовтня 1932 р.: „У вирішальні села негайно надіслати членів бюро РПК, президії РВК та керівників райорганізацій.
...Зобов’язувати секретарів п/о і уповноважених РПК забезпечити подачу щоденних зведень з боку сільрад.
Зобов’язати нарсуд негайно організувати виїзд у вирішальні села з хлібозаготівель для розгляду хлібозаготівельних справ на місцях й поза всякою чергою.
Просити райКК-РСІ негайно вислати у ці ж села виїзні парттрійки.
Зобов’язати прокуратуру, ДПУ та райміліцію на протязі однієї доби вислати своїх людей у вирішальні села, форсувати слідство по хлібозаготівельним справам, зробити рішучий натиск на куркуля” [6, 659].
З постанови бюро Ізюмського РПК від 10 листопада 1932 р.: „...переключити всіх судово-слідчих робітників на допомогу хлібозаготівлям. Доручити райДПУ, прокуратурі, міліції, суду скласти оперативний план роботи виїзних сесій суда, в першу чергу провести показові масові судові процеси по ...Гороховатській, П.Боровській і Підлиманській сільрадах, що зв’язані з хлібозаготівлями.
Редактору „Соц. Наступ” широко висвітлювати на сторінках райгазети судові процеси та вироки суду, а в окремі села висилати виїзні редакції” [6, 683].
Ті політикани й псевдоісторики, які сьогодні виправдовують комуністичну партію, перекладаючи її злочини на репресивні органи чи на „окремі перегини” місцевої влади, брешуть. Саме компартія повсякчас спонукала й наказувала їм проводити нещадні репресії та геноцид стосовно українців.
Крім кривавих репресій, комуністична влада пішла на безпрецедентні кроки щодо колгоспників, щоб не дати жодній душі врятуватися від голодної смерті, навіть вживаючи відходи. З постанови бюро Ізюмського РПК від 10 листопада 1932 р.: „...організувати вдруге перевіювання посліду й інших відходів та вивіяний хліб вивезти на зсиппункт. ...організувати вдруге перевіювання полови і переобмолот соломи.
...не припускати надалі розбазарювання хліба у вигляді видачі на трудодні посліду, відходів” [6, 684].
Для подальшого тиску на селянина в Харків 30 жовтня 1932 р. прибув Молотов з надзвичайними повноваженнями. Молотов заявив, що з селян за 1932 р. необхідно ще зібрати 129 млн. пудів зерна. У цей час уже вирував голод. Проте московський гість указав, що на Україні відсутній не хліб, а боротьба за хліб. Три місяці лютував зі своєю зловісною комісією Молотов в Україні. Забиралося все: зерно, городина, квасоля, сіно, солома, навіть знімався одяг з господаря, робився безсоромний обшук жінок у „страмних” місцях.
Крім того, виходить закон від 11 листопада 1932 р. „Про покарання селян-одноосібників, які не сплатили продрозкладку, реквізицією рухомого й нерухомого майна”. Так ліквідували уже одноосібника як клас (слідом за куркулем).
Сикало Іван Степанович (с.Борова): „Я в ці часи був посланий з Борової райкомом партії працювати головою сільради у Вищу Солону. Тож усе відбувалося на моїх очах.
З колгоспних засіків було вичищене все, та все одно державний план здати не вдалося. Одноосібникам спочатку доводилась норма здачі державі хліба – 32 пуди, після виконання наказали додатково здати ще по 20 пудів. Рідко хто зміг здати дві норми, тим же, хто здав, дали ще й третю норму – ще по 10 пудів.
Вивозом і викачкою хліба в Солоній займалася спеціальна бригада – „Червона мітла”, яку очолював присланий уповноважений з округу, перукар з Ізюма. Боялися, видно, що місцеві комуністи не проявляють потрібної „революційної пильності” та наполегливості у виконанні партійних настанов. Уповноважений партією цирюльник старався з усіх сил, оббираючи до нитки колгоспи і селян. Зі своєю бригадою щупами „ревізували” не лише долівки і стелі хат, а й шукали нібито заховане зерно в садах, городах.
За незадовільну хлібозаготівлю мене усунули з посади голови сільради, і на моє місце був призначений Чмирьов Н.М., який до цього працював головою Борівської сільради. Формула отримання потрібної району кількості хліба виражалась ним геніально просто: „Трусонемо добряче куркуля, і з нього посиплеться стільки зерна, скільки нам треба!” Механізм цього „трясіння” відомий, як і його наслідки – люди почали вмирати з голоду.
Ще одним активним розкуркулювачем був Т.Ф.А. Після однієї з таких „акцій розкуркулення” Т. потайки привів додому корову. Наступного дня його дружина ненароком обмовилась сусідам: „І яке ото воно добре молочко, як від своєї корови”, хоча всі в селі знали, що до цього вона ніколи не мала корови. І хто знає, можливо, це була Божа кара, коли в старості Т. довго й тяжко помирав, знаходячись у повній сліпоті більше шести років” [172].
За організацію голоду на Борівщині безпосередньо відповідав начальник Ізюмського райДПУ Медведовський. Саме його інформацію „Про хід хлібозаготівель по Посьолко-Боровській сільраді” слухали на засіданні президії Ізюмської контрольної комісії 15 листопада 1932 р., в постанові якої зазначається, що в цій сільраді „...абсолютно ганебний стан виконання пляну хлібозаготівлі. На 15.11.32. по с/р плян хлібозаготівлі виконано по колгоспному сектору на 13,9%, по одноосібному – 1,7%. Зокрема по артілям „Зелений луг” – 14,9%, ім.Коцюбинського – 21,2%. Не дивлячиь на те, що відсоток пляну хлібозаготівлі по с/р дуже низький, але з 12.11.32. зовсім припинили виконання пляну і за останні дні не було вивезено ні жодного кг.
Поруч з цим відмічаємо, що з боку голови с/р Носика та керовників артілі „Зелений Луг” Литвинова і артілі ім.Коцюбинського не було вжито належних заходів щодо організацї цієї роботи, а навпаки, керовники дезорганізували роботу по хлібозаготівлі та сприяли розбазарюванню хліба. Як, наприклад, по артілі „Зелений луг” було видано колгоспникам натуральних авансів до обмолоту 39%, по ім.Коцюбинського – 45%.
Ухвалює:
1. За опортуністичне ставлення до виконання пляну хлібозаготівлі та сприяння розбазарюванню хліба правлінням колгоспу, голові сільради Носику Івану Григоровичу, 1904 р.н., член партії з 1929 р., оголосити сувору догану та попередити, що коли найближчими днями не буде зрушення в виконанні пляну хлібозаготівель, буде поставлене питання про перебування його в лавах партії.
2. Голові артілі „Зелений луг” Литвинову Івану Васильовичу, 1903 р.н., член партії з 1932р.. за опортуністичне ставлення до виконання пляну хлібозаготівлі та сприяння розбазарюванню хліба.., за відмовлення виконання пляну хлібозаготівлі, мотивуючи тим, що в колгоспі немає хліба – з лав партії виключити.
3. Справу на Носика і Литвинова передати до суду” [7, 208].
Натиск на село чим далі, тим більше посилювався. З постанови бюро Ізюмського РПК від 10 листопада 1932 р.: „...ствердити надсилку спеціяльних уповноважених з хлібозаготівель по одноосібному сектору у вирішальні села, що на них припадає половина районового плану одноосібного сектору (Борова, Маліївка).
...заборонити крамопостачання району в зв’язку з ганебним відсотком виконання річного пляна хлібозаготівель. ...по всіх колгоспах, що не виконали пляна хлібозаготівель, 85% утвореного фонду для вчителів повернути негайно в хлібозаготівлі
...Доповідна записка уповноваженого РПК інструктора РПК Коваленка про секретаря Дружелюбівського п/о Гунька. ...Т.Гунька з роботи зняти й передати до райКК для притягнення до партійної відповідальності.
...Т.Бородавці – уповноваженому РПК по селу Калиновій – за самовільний виїзд з села протягом 4 день оголосити сувору догану. Попередити Бородавку, що в разі не буде перелому в хлібозаготівлях протягом 2-х день, поставити питання про перебування в лавах партії”. На цьому ж засіданні бюро РПК розглядалося питання „Про роботу виїзної сесії Харківського облсуду”. Доповідав обласний суддя, комуніст Рахлін. Була прийнята постанова: „Продовжити роботу сесії в напрямку рішучої боротьби з клясово-ворожим елементом по району, підкоряючи цю роботу виконанню хлібозаготівель, боротьбі зі спекуляцією, з глитайськими та опортуністичними елементами” [6, 690-691,693-694,698].
18 листопада 1932 р. з’явилась постанова Політбюро ЦК КП(б)У „Про заходи посилення хлібозаготівель” – смертний вирок селянству. Постановою заборонялось видавати натуральні аванси в колгоспах, що не виконують хлібозаготівельних планів, але дозволялось повертати „незаконно розданий хліб” і зараховувати його в план хлібозаготівель [153, 250-260].
ЦК закликав активістів організувати вилучення в окремих колгоспників та одноосібників зерна, особливо з урожаю на присадибній ділянці. Його теж зараховували до хлібозаготівель. За невиконання плану колгоспників і одноосібників штрафували: доводили завдання по м’ясозаготівлях у обсязі 15-місячної норми для колгоспу чи окремого господарства. Причому штрафи не звільняли селянина від виконання плану. Наказувалось: заборонити торгівлю хлібом на ринку, перевірити й очистити колгоспи від контрреволюційних елементів. Наслідки цієї постанови жахливі [153, 250-260].
Для обкладання м’ясом вибиралися сім’ї здебільшого багатодітні. Саме вони утримували корів, намагаючись урятувати від голоду дітей. Накладався штраф у 10, 20, 40 кг м’яса, і тут же конфісковувалася корова без надання квитанції за „лишки м’яса”. Корова колгоспника здавалася на м’ясо в рахунок невиконання зернопоставок колгоспом. Якщо корова добра, дійна, а майже так завжди бувало, вона потрапляла не на м’ясокомбінат, а додому одному з активістів.
З постанови бюро Ізюмського РПК від 10 листопада 1932 р. „Про хід м’ясозаготівель”: „Особливо ганебно відстають і тягнуть район до низу такі села: Борова, що спромоглася „заготовити” за 2 місяці і 10 день лише 19%, Чернещина – 24,8%, Шейківка – 29%, що є наслідком опортуністичної недооцінки з боку керівників цих сіл справи постачання Червоної армії і робітничих центрів” [6, 722].
Здавалося, можна було б і зупинитися. Так ні. Через тиждень, 27.11.1932 р. виходить нова постанова РНК УСРР про вжиття репресивних заходів стосовно колгоспників, які саботують хлібозаготівлі [153, 263-265]. За нею Закон про реквізицію рухомого і нерухомого майна одноосібників тепер розповсюджується й на колгоспників. Тепер колгоспника з боргами можна не лише розпродати, а й депортувати „туди, де Макар телят не пасе”, що гарантувало смерть не тільки йому, а і його дітям.
Крім зерна, м’яса, треба було ще виконувати план по соняшнику. На бюро РПК 2 грудня керівник Ізюмського „Заготзерна” комуніст Аунін доповідав, що „особливо ганебно поставились до заготівлі соняшника такі села: Маліївка – 6% , Піски Радьківські – 16,9%, Калинова – 8,8%. Виділити 12 сіл, які вирішальні в справі заготівлі соняшника, що на них припадає 60% пляну району: Борова – 960 цнт – 22,0%; Маліївка – 805 цнт – 6,0%; Чернещина – 803 цнт – 16,0%; Дружелюбівка – 707 цнт – 13,6%; Піски Радьківські – 705 цнт – 16,9%” [6, 716].
А ще ж додатково ввели одноразовий податок з одноосібників. Ізюмський РПК 2 грудня постановляє: „При доведенні податку орієнтуватись на максимальні ставки, що передбачені законом, з тим, щоб забезпечити перевиконання районової контрольної суми податку. ...Селам з особливо великими грошовими прибутками, а саме: Борова, Піски Радьківські – ставки збільшити на 50% проти інших сіл району” [6, 717].
Люди були в розпачі. Люди були налякані. Говорили про кінець світу, про Страшний Суд, про відмову Господа від рабів своїх, про сходження на землю в образі людському самого Сатани. Голод назрівав поступово, підкрадався здалеку.
Голод невпинно наступав, селяни масово від нього конали, а керівні комуністи чим далі, тим дужче звіріли, вимагаючи із голодних хліба. З постанови бюро Ізюмського РПК від 3 грудня 1932 р. „Про підсумки виконання листопадового пляну хлібозаготівель”: „Листопадовий плян виконано лише на 50,3%.... Особливо неприпустимо відстають ряд вирішальних сільрад: Радьківка, Калинова, Пос.Боровський, Маліївка, Піски Радьківські, Підвисоке.
...Бюро категорично вимагає рішуче покласти край опортуністичному ставленню до куркульсько-заможної частини села і негайно домогтися повного виконання від них твердих завдань. Бюро востаннє попереджує секретарів партосередків, голів сільрад і уповноважених РПК (П.Боровської сільради), що воно нещадно притягуватиме до партійної і судової відповідальності тих уповноважених РПК, секретарів п/о і голів сільрад, які бездіють і не можуть примусити куркуля здати хліб державі.
Бюро РПК пропонує всім партосередкам і уповноваженим РПК звернути найсерйознішу увагу на потребу повного виявлення клясово-ворожих елементів, що пролізли до колгоспів. ...Зобов’язати дільничного помпрокурора і нарсуддю не послабляти репресивних заходів до керівників колгоспів, що злісно саботують хлібозаготівлі і де досі бракує потрібного зрушення. ...Негайно притягати до суворої відповідальності тих членів партії, що розклалися.
...За зрив листопадового пляну хлібозаготівель, брак рішучого натиску на куркуля і куркульські елементи, що саботують хлібозаготівлі, за цілком незадовільну масово-політичну роботу і організацію колгоспного активу на боротьбу за хліб – оголосити сувору догану секретареві Піско-Радьківського партосередку т.Богданову, уповноваженому РПК т.Сніжку, голові сільради т.Різнику, секретареві Підвисочанського партосередку т.Жерновому, уповноваженому РПК т.Сажньову. Бюро вважає за потрібне ще раз попередити т.т.Богданова, Сніжка, Різника, Жернового і Сажньова, що на випадок вони протягом п’ятиденки не вживуть рішучих заходів до підвищення темпів, що забезпечували б виконання пляну хлібозаготівель у встановлений строк, вони змусять РПК вжити до них ще найсуворіших заходів партійного й судового стягнення.
...Забезпечити надсилку уповноважених РПК в кожен колгосп.
...З’ясувати причини дезертирування робітничої бригади із В.Солонівської сільради і притягти винних до відповідальності.
...Відзначити факти з боку більшості колгоспів виконання пляну другорядними культурами, затримання вивозу основних культур (жито, пшениця). Ще раз попередити партосередки і уповноважених РПК, що плян хлібозаготівель вважатиметься за виконаний за умов повного виконання продкультур” [6, 710-711].
На кінець грудня 1932 р. практично весь хліб на селі було вилучено, але хлібозаготівлі не припинялися, й ще сильніше посилювалися репресії. З постанови бюро Ізюмського РПК від 21 грудня 1932 р.: „Констатувати загрозливу ситуацію зниження темпів хлібозаготівель у 2-й декаді грудня... Особливо ганебні темпи хлібозаготівлі по одноосібному сектору і зокрема по твердим завданням.
Це є наслідком того:
а) що в багатьох селах і колгоспах, ще панує куркульська контрреволюція та саботаж хлібозаготівель: Пос.Борівська, Підвисочанська, Радьківська – „Хвиля Революції”, Дружелюбівська – „Оборона”, В.Солонівська – „Червоний Лан”, Шейківська.
б) що у вирішальних селах – Борова, Маліївка, Гороховатка, Чернещина, Дружелюбівка – майже зовсім припинені хлібозаготівлі по одноосібному сектору.
в) що в селах ...Борова (34,7%), Чернещина (11,1%), Шейківка (10,7%) зовсім забули про боротьбу з куркулями, не примусили його виконати тверді завдання і не нанесли йому нищівного удару.
д) що в багатьох селах не зуміли пов’язати репресивних заходів... з мобілізацією колгоспних і трудящих одноосібних мас проти куркулів, підкуркульників, проти агентів куркуля – опортуністів всіх гатунків, проти зрадників з партквитками, що пролізли до партії.
...5. відмічаючи масове явище таємного перемолу зернозбіжжя (млинки, жорна, ступи), що є великою загрозою виконанню пляну... запропонувати всім партосередкам, сільрадам, уповноваженим РПК, міліції, ДПУ, прокуратурі розгорнути жорстоку боротьбу з таємним перемелюванням зернозбіжжя.
Рахувати необхідним на кожному засіданні бюро РПК заслуховувати інформацію прокуратури про хід і наслідки боротьби з таємним помолом.
6. Заслухавши повідомлення секретаря партосередку с.Підвисокого т.Жернового і уповноваженого РПК по цьому селу т.Сєркіна про їх роботу в справі хлібозаготівель і відмітивши їх повну бездіяльність в цій справі, рахувати необхідним зняти їх з роботи, як не виправдавших довір’я партії, справи на них передати до РайКК для розгляду про їх перебування в партії.
7. В зв’язку з тим, що тов.Бутилкін, як уповноважений РПК по артілі „Хвиля Революції” Радьківської сільради не зумів зламати куркульський саботаж хлібозаготівель, на протязі декади не заготовив жодного кіла хліба, відкликати його з села, як не виправдавшого довір’я партії і справу передати РайКК на розгляд про подальше його перебування в партії.
8. Відмітити ганебні темпи хлібозаготівель по Піско-Радьківській сільраді, попередити парткерівництво цього села й уповноважених та викликати з доповідями на чергове засідання бюро РПК т.Богданова – секретаря п/о, т.Сніжко – уповноваженого по Пісках Радьківських” [6, 741-742].
Велетенська напруга в „боротьбі за хліб” відчувається у виступах керівних комуністів з Борівщини 25 грудня 1932 р. на пленумі Ізюмського РПК: „Богданов (секретар Піско-Радьківського партосередку): „...Активу в нас на хлібозаготівлях працює 60 чоловік, а хліба заготовляємо у день, буває, й по 50 кг, і то за рахунок безспірного вилучення. Ми майже у всіх колгоспах виявили куркулів, яких вигнали з колгоспу. Але в артілі „Більшовик” правління виключає куркулів з колгоспу, а загальні збори колгоспників знов їх приймають. ...Будемо приймати всіх заходів до найскорішого виконання планів хлібозаготівлі. Все те, що буде залежати від нас, ми зробимо. План будемо закінчувати за рахунок організації повернення колгоспниками авансів, виданих зверх 15%, будемо виявляти розкрадачів хліба, але дальше ресурсів більше не маємо”.
Сніжко (уповноважений РПК Пісках Радьківських): „Піско-Радьківська сільрада, яка являється вирішальною у хлібозаготівлях, тягне весь район назад. ...Ми з колгоспів виключили 8 чоловік куркулів, які гальмували хід хлібозаготівлі...
Жерновий (секретар Підвисочанського партосередку): „Після моєї доповіді на бюро РПК 21.12.32. про хід хлібозаготівель у Підвисокому, за 4 дні вивезено 27 цнт хліба”.
Сєркин (уповноважений РПК по Підвисочанській с/р): „По арт. „Комуніст” і „Вільна праця” одержано від колгоспників хліба, виданого їм зверх авансів, 15% - 45 цнт. Повертають хліб колгоспники дуже погано. За кредит артіль „Комуніст” занесена облвиконкомом на чорну дошку. Його ще не повернуто. Ми надіслали РВК на затвердження протокол про продажу майна колгоспу, але відповіді ще не отримали. Із артілі „Комуніст” виключено 12 куркульських господарств, у яких знято хліба 27 пудів”.
Грищенко (секретар В.Солонівського п/о): „Усі колгоспи, крім артілі „Червоний лан”, з 20 грудня фактично припинили здачу хліба, заявляючи, що „у нас хліба більше немає і везти нічого”. Партосередок, що складається з 4-х чоловік, боровся і далі буде боротися за хліб. Строку закінчення пляну я сказати не можу, бо це залежатиме від можливості найти чорні коморі і схований хліб”.
Бабич (секретар Боровського п/о): „...Борова на сьогодні плян по 8 колгоспах виконала на 100,6%”.
Шканд (голова райвиконкому): „По району застосовано репресії до злісних нездатчиків хліба 117 господарств, намічено до виселення за межі України 11, поштрафовано грішми 54 господарства, м’ясом 32 господарств на загальну суму 1512 цнт, віддано до суду 20 господарств. Але треба відмітити, що в приміненні цих репресій нема гнучкості. В окремих селах ці репресії не дають ніякої ефективності. Протоколів на примінення репресій мається в РВК до 300, але сільські керівники ніяк не зрозуміють, що в масовому порядку цих репресій приміняти не можна.
Я вважаю, що секретаря Підвисочанського п/о Жернового сьогодні треба виключити з лав партії, як зрадника робітничої кляси, зросшогося з куркулем, що продався куркулю за рюмку горілки” [5, 37-40].
21 грудня 1932 р. побачила світ Постанова ЦК КП(б)У про покарання комуністів, уповноважених з хлібозаготівель. Привід появи документа сформульований чітко: „за цілковиту бездіяльність і покривання районних організацій, які не вжили заходів”. Лиховісний тон постанови застерігав партійців від „розчуленості”, закликав притягати їх до кримінальної відповідальності. Згодьтеся, небагатий вибір: або непомірна жорстокість до селянства, або тюрма.
Крилевський Феофан Аксентійович – секретар Гороховатського партосередку – був виключений з компартії за те, що, будучи головою колгоспу, видав голодуючим колгоспникам у 1932 р. на трудодні 240 пудів зернопосліду (відходів), в якому нібито на 50% було зерно, крім того, використав на громадське харчування колгоспників у полі й на трудодні ще 200 пудів зерна. За це й був звинувачений у „розбазарюванні хліба”, бо колгосп хлібозаготівлі повністю не виконав, тому й не мав права за тодішніми драконівськими законами видавати колгоспникам жодного кілограма зерна [7, 9].
Гунько Сергій Ксенофонтович – голова Підвисочанської сільради (1889 р.н.) – теж був виключений з компартії й звільнений із посади в 1932 р. „за правоопортуністичне ставлення до виконання хлібозаготівельного пляну, за розбазарювання хлібу в мент організації молотьби”. Тобто, хоча сільрада й не виконала хлібозаготівельного плану, але частину зерна було використано для порятунку колгоспників від голоду. Видно, що С.Гунько йшов на цей крок усвідомлено й знав, чим для нього це скінчиться. Коли секретар партосередку запитав його, чому він уже 5 місяців не забирає партквитка, то С.Гунько відповів: „Хай лежить – авансом, бо все одно виключать з лав партії”. До того ж, стосовно хлібозаготівлі він заявив, що „коли ми робили без бригад та партосередку, то хлібозаготівельний план виконували на 80%, коли ж стали робити буксирні бригади та партосередки, то здвиг мається лише на 1%” [7, 6-7].
Намагалися рятувати колгоспників також голова артілі „Роща” Вище-Солонівської сільради Колісник (перемолов на борошно для харчування в колгоспі 30 пудів пшениці), голова артілі „За індустріалізацію” Піско-Радьківської сільради (перемелено для харчування 39 пудів збіжжя різних культур). Це вважалося страшним злочином, і вони були негайно репресовані за „розкрадання й розбазарювання зерна” [7, 46зв.].
Зрозуміло, що виключення з партії та зняття з роботи в обов’язковому порядку тягли за собою негайний арешт, засудження і, як мінімум, концтабір. Це були не поодинокі випадки. Хоча були й прямо протилежні приклади, коли покарані за невиконання хлібозаготівель комуністи здебільшого з шкури лізли, аби тільки вислужитися, ціною життя своїх земляків завоювати прощення своїх гріхів перед компартією. Таке було з районним уповноваженим у Підвисочанській сільраді Дехтярьовим Іваном Опанасовичем, референтом райспоживспілки, який був виключений з партії за „правий ухил під час хлібозаготівлі” у Підвисокому, тобто невиконання планів. Вже через місяць, 5 квітня 1932 р., він був поновлений у компартії з таким формулюванням: „Не дивлячись на те, що Дехтярьов був виключений з лав партії, не припиняв роботи по хлібозаготівлі, а навпаки, приймав активну участь і по роботі мається досягнення, як викриття понад 40 ям з хлібом по Підвисочанській сільраді. Тов. Дехтярьов запевнив президію райКК-РСІ, що й надалі буде працювати по виконанню директив партії, активно з більшовицькою настирливістю, і помилки старі виправе” [7, 43].
Пощастило з місцевими керівниками чернещанам, особливо тим, які працювали в артілі „Оборона Рад”. Більшості цих колгоспників вдалося пережити голод саме завдяки мудрим голові, рахівнику та правлінню колгоспу, які в 1932 р. приховали дійсну посівплощу, відповідно отримали зменшений план хлібозаготівель і частину прихованого врожаю таємно роздали колгоспникам (нібито аж по 4 кг на трудодень) – „разбазарили и раскрали свой хлеб”. До того ж у цьому колгоспі був ще й свій „чорний амбар” (300 пудів зерна). Мабуть, колектив колгоспу був міцно згуртований і дружний („сделали в артели контрреволюционное кубло”), умів тримати язик за зубами, до того ж керівники знайшли спільну мову з районними уповноваженими по колгоспу, які „сидели в Чернещине, занимались самоснабжением и замазывали кулацкое лицо колхоза”. Коли в інших колгоспах масово вмирали від голоду, то в артілі „Оборона Рад” якимось дивом виживали. Це викликало гнів і обурення районних комуністів, бо все це, на їхній погляд, не інакше, як „куркульские происки”. Отож, такий висновок 9.02.33. зробив на пленумі РПК комуніст Бойко, що викрив „контрреволюційне кубло” в Чернещині: „Этот факт лишний раз доказывает о том, что в наших колхозах сидят кулаки и руководят ими по-своему. Задача сейчас перед нами стоит о решительной очистке колхозов от кулаков” [9, 5].
Постанова ЦК КП(б)У говорила про обов’язкове вивезення всіх наявних фондів колгоспів, у тому числі й посівних, у план хлібозаготівлі” від 24 грудня 1932 р.: „В связи с отменой постановления ЦК КП(б)У от 18.11.1932 г. о колхозных фондах, предлагаем:
1. Во всех колхозах, не выполнивших план хлебопоставок, в пятидневный срок вывезти все, без исключения, наличные колхозные фонды, в том числе и семенной, в счет выполнения плана хлебозаготовок.
2. Всех, оказывающих этому делу сопротивление, в том числе и коммунистов, арестовывать и предавать суду.
3. Предупредить всех председателей колхозов, что в случае, ежели по истечении указанного срока будут обнаружены какие-либо не вывезенные или скрытые фонды, амбары и т.п., председатели, а также другие виновные в этом должностные лица будут привлечены к судебной ответственности и суворо покараны.
4. Обязать секретарей РПК, председателей РИК и уполномоченных обкома в 24 часа вручить настоящее постановление председателям колхозов под расписку. Косиор” [153, 296]. Це був уже смертний вирок колгоспникам, усьому українському народові. Як і чим комуністи-більшовики думали провести посівну? Посівний фонд вивезений, фуражний теж.
Посиленню репресій до одноосібників сприяла постанова Політбюро ЦК КП(б)У від 29 грудня 1932 р.: „Сов. Секретно. Предложить Днепропетровскому и Харьковскому обкомам в отношении злостных единоличников применить на основании постановления СНК УССР от 11 ноября 1932 г. распродажу всего их имущества, а также лишение полностью всей усадебной земли и всех построек. В отношении Харьковской области эту меру применить, примерно, к 1000 хозяйствам… Секретарь ЦК КП(б)У Косиор” [153, 300].
За невиконання планів хлібозаготівель до селян та місцевих кадрів вживали ще й інші репресивні заходи: ліквідовували або зливали колгоспи, виключали з них селян, розпускали або перевибирали правління, а деяких голів артілей, сільських рад та уповноважених знімали з посад, засуджували до позбавлення волі, висилали до таборів. Люди страждали, багато з них були деморалізовані, розгублені, часто не розуміли, „за що?”, не відчували особистої провини за нездійснення дорученого. Якщо ж залишали зерно в колгоспі на посівну, харчування людей, страхохорону, фураж, на трудодні, то його керівнику вішали ярлик підкуркульника, саботажника, опортуніста, дезорганізатора, класово-ворожого елемента та ін.
Ще одним із надзвичайних методів „боротьби” за виконання плану хлібозаготівель стало занесення на „чорну дошку” тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Рішення про занесення на „чорну дошку” супроводжувалось припиненням поставок будь-яких товарів у це село, його жителів позбавляли права на виїзд, закривали школу, млин, олійницю. Проте такі жорсткі заходи не давали бажаних результатів. На колгоспи, занесені на „чорну дошку”, накладалися грошові штрафи, у них забиралася худоба.
З постанови бюро Ізюмського РПК від 5 січня 1933 р.: „Задолженность по хлебу колхозами составляет 245 т, единоличниками и твердоздатчиками – 710 т. Основная задолженность падает на колхозы: Пески Радьковские, Радьковка и Дружелюбовка, а по индивидуальному и твердоздатчикам – 340 т, числятся за сельсоветами: Боровая – 95 т, Малиевка – 65 т, В.Соленая – 47 т, Шейковка – 45 т.
…Предложить секретарям п/о и уполномоченным РИК по Пескам Радьковским, Дружелюбовке и Радьковке немедленно закончить план хлебозаготовок.
…Ввиду того, что в группе сел Боровая, Малиевка, В.Соленая и Шейковка до сих пор не сделано перелома в хлебозаготовках в индивидуальном секторе, а также по твердоздатчикам, для того чтобы сломить сабботаж, организованный кулацкими элементами, выслать в эти села добавочно группу товарищей…
…Предупредить секретарей ячеек и уполномоченных РПК сел Гороховатки, Подлимана, Радьковки и Чернещины, где за последнее время ослаблены хлебозаготовки в индивидуальном секторе, сделать немедленный перелом в выполнении плана хлебозаготовок” [10, 8].
З постанови бюро Ізюмського РПК від 16 січня 1933 р. „Про перебіг хлібозаготівель в одноосібному секторі по Боровській, Шейківській, В.Солонівській, Маліївській сільрадах”: „...загрозливий стан хлібозаготівель у районі по одноосібному секторі. ...Це є результат демобілізаційних настроїв окремих партосередків, сільрад та уповноважених РПК. ...Не популяризували серед одноосібників останнє рішення облвиконкому про виселення 400 господарств – злісних контрактантів і не використали це рішення для посилення темпів хлібозаготівель.
...Боровська сільрада, що має заборгованість 92,9 т по одноосібному сектору, за останню п’ятиденку заготовила тільки 59 цнт. Такі темпи ставлять під загрозу виконання пляну.... Партосередок та сільрада не використали прийняті репресивні заходи до злісних контрактантів, не забезпечили своєчасне стягнення накладених штрафів” [10, 18].
І хоча постанова пленуму Ізюмського РПК 9 лютого 1933 р. зазначала, що „парторганізація Ізюмщини ...не впоралася з найважливішим завданням, не зважаючи на тричі зменшений план по хлібозаготівлі. Це є результат невміння до кінця розтрощити опір куркульських, петлюрівських та інших контрреволюційних елементів та їх агентури – буржуазних перерожденців, зрадників партії і прямих клясових ворогів, що пролізли до лав партії” [10, 65]. Та основна мета комуністів була якнайуспіше досягнута – скрізь лютував жахливий рукотворний голод як прямий наслідок всієї кривавої „хлібозаготівельної кампанії”.
Але й після цього „хлібозаготівельна кампанія” не припинилася, а якось непомітно перейшла в „кампанію по заготовці посівзерна” для весни 1933 р. Ця кампанія була не менш жахлива, про що свідчить телеграма Ката України Постишева, який категорично вимагав від своїх підручних ще більшого голоду:
„Секретарям райпарткомов, председателям райисполкомов, уполномоченным обкома, начальникам политотделов МТС и совхозов.
Государство колхозникам Харьковской области оказало огромную помощь в виде семенной ссуды... Вы совсем забросили работу по засыпке семян, успокоившись на том, что получили от государства. Все ваши клятвы о том, что вы после решения ЦК ВКП(б) будете зверски драться за это решение, оказались простой болтовней, алилуйщиной. ...Вы запачкали себя еще сильнее, чем до этих клятв и заверений.
Вы забыли, что остаются 3-4 пятидневки, в течении которых область должна заготовить 160 000 пудов семян. На что вы надеетесь? На вторую ссуду государства? Если есть среди вас такие „коммунисты”, они должны быть немедленно изгнаны из партии, как чужие, как враги дела рабочего класса.
Вы тычете в нос нам трудностями, болтаете о голодухе. Вы забыли, что до декабря месяца было сплошное воровство по вашим колхозам. Три раза льготили вас и колхозников. ЦК ВКП(б) и Союзное правительство четвертый раз оказали вам помощь, о которой вы мечтать не смели, и после всего этого сваливаетесь с 30 тысяч до 7 тысяч заготовок семян по области.
Сколько вы посадили в тюрьму агитаторов против семенных заготовок? Расстреляли ли хоть одну сволочь, которой еще много в деревне? Сколько представили к высылке подкулачников, разыгривающих иногда роль голодающих?
Если в ближайшие два-три дня вы не измените такого отношения к выполнению своих обязательств, не проявите большевистской твердости и настойчивости, Областной Партийный Комитет вынужден будет по отношению к головке, к руководству, советскому и партийному в первую очередь, уполномоченным обкома принять самые суровые, самые неумолимые меры. ...Зачитайте эту телеграмму на всех ячейках партийных и комсомольских. Сделайте сами, вы, руководители, из этого письма большевистские выводы. 5.03.1933. Харьков. Обком КП(б)У. Постышев” [10, 130,132].
Припинення торгівлі. І до цього крамниці не могли похвалитись особливим асортиментом і вибором. Одного було завжди вдосталь – горілки. Неозорі батареї різних пляшок: сотки, чвертки, півлітри, літри, а також „гусаки”, тобто сулії на три і п’ять літрів.
Голодні просили хліба, а їм простягали горілку. Торгівля спиртним мотивувалась потребами індустріалізації. Це було щось більше, ніж насмішка над народними потребами, коли в рік масової загибелі від голодної смерті полиці крамниць заповнювали алкогольною отрутою.
Із постанови бюро Харківського обкому КП(б)У від 14 листопада 1932 р.: „В связи с совершенно неудовлетворительным ходом выполнения планов хлебозаготовок предложить обллегпрому, областным базам промышленности и межрайонным базам госторговли и кооперации приостановить полностью отгрузку товаров на село, таким районам: …Изюмский…
Одновременно предложить облпотребсоюзу, торгующим организациям в этих районах изъять уже имеющиеся в наличии в районах на складах райсоюзов сельпо, госторговли все остродефицитные промтовары …, а именно: метровая и штучная мануфактура, обувь, фабричное готовое платье, галоши, валенки, кожухи, сахар, гвозди, эмалированная и оцинкованная посуда, трикотаж, махорка, папиросы, кондитерские изделия, хозяйственное мыло, оконное стекло…
…Обязать райпарткомитеты проверить немедленно, составлены ли списки единоличников и колхозников, не выполняющих своих обязательств по сдаче хлеба, которым должен быть полностью прекращен отпуск дефицитных товаров, и направлены ли эти списки торгорганизациям, и проследить за неуклонным выполнением указанной директивы торгорганизациями» [153, 248-250].
Чорна дошка була одним із найстрашніших методів покарання цілих сіл і колгоспів, які на неї заносилися. У постанові Ізюмського райкому Компартії від 8 грудня 1932 р. „Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі”, зазначено, що чорна дошка „є більшовицьким застереженням окремим селам і колгоспам нашого району, де ми маємо відвертий куркульсько-контрреволюційний саботаж хлібозаготівель (Посьолок Борівський, Підвисоке, колгоспи: „Хвиля Революції” Радьківської сільради, „Нове Життя” Калинівської сільради, „Оборона” Дружелюбівської сільради)” [6, 726].
Крім районної, була ще й обласна чорна дошка. До неї з Ізюмського району потрапила тільки артіль „Комуніст” Підвисочанської сільради. Щодо останньої, в Ізюм надійшла телеграма секретаря Харківського обкому компартії Терехова, де вимагається „зобов’язати РВК застосувати зазначені в телеграмі репресії до артілі „Комуніст” Підвисочанської сільради, що занесена облвиконкомом на чорну дошку”[6,739].
Паспортний режим. Однак селянин, колгоспник ще міг утекти з села в місто, перейти працювати в промисловість. „Найпрогресивніша влада в світі” передбачила й цю лазівку. В грудні 1932 р. запроваджується паспортний режим. Тепер кожен громадянин повинен мати паспорт і прописку за місцем проживання. Без паспорта громадянин не міг влаштуватися на роботу. Колгоспник був позбавлений права мати паспорт. З цього часу навіть для одноденної поїздки в місто чи ще кудись колгоспник повинен брати у сільраді довідку, в якій вказувалося, хто він і в якій справі їде в місто. Правда, цю довідку рідко хто й брав, а ще менше її давали, бо так уже відверто поставало колгоспне рабство.
„Проведение паспортизации подтвердило всю важность и своевременность решения партии и правительства о введении паспортной системы, которая сыграла величайшую роль в деле подъема и организации классовой бдительности партийных и общественных организаций и широких пролетарских и колхозных масс, мобилизовав их на практическое повседневное выявление и изгнание с предприятий, из учреждений действительно классового врага, прикрывающегося званием рабочего и даже ударника, так как «будучи вышибленными из колей» и разбросавшись по миру всего СССР, эти бывшие люди расползались по нашим заводам и фабрикам, по нашим учреждениям и торговым организациям, по предприятиям железнодорожного и водного транспорта” .
Видача паспортів супроводжувалася перевіркою особи. Розпочалося масове звільнення з роботи у містах і на шахтах селян, їх переслідування, арешти й відправка в рідне село.
...Помирати від голоду!
 

 
Онлайн
Сейчас 42 гостей онлайн
На правах реклами
Карта сайта