isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017
Навігація

1.4. Розкуркулення, або „ліквідація куркульства як класу”


У інтересах послідовності викладу тогочасних подій розкуркулення й колективізацію доцільно було б розглядати як єдиний нерозривний процес, бо, по-перше, обидва ці явища відбувалися практично одночасно, а по-друге, становили окремі аспекти однієї політики.
Однак доля „куркулів” у ці часи настільки різнилася від долі колгоспників, що заслуговує на окремий розгляд. Це й зрозуміло, адже розправа над „куркулем” частково мала на меті обезглавити решту селянства в його спротиві новим порядкам, і на „класового ворога” цілком закономірно впав основний тягар репресій (хоча, до речі, й інші категорії селянства під час примусової колективізації теж зазнали чимало лиха).
Придуманий ворог – куркуль. Розкуркулення покликала до життя сама логіка колективізації. Перефразовуючи Вольтера, можна сказати: „Якби не існувало куркуля, його слід було б вигадати”. Його й вигадали. У кожному селі були, звісно, більш заможні й менш заможні господарства. Примусова колективізація, як і хлібозаготівлі, здійснювалися за ленінським методом протиставлення різних за майновим станом верств населення. Щоб селянин-власник „добровільно” написав заяву про вступ до колгоспу, його треба було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. До того ж, розуміючи, що найзапекліший опір колективізації чинитимуть заможні селяни, Сталін закликав до „ліквідації куркульства як класу”.
Здебільшого розкуркулення розглядалося як головний елемент політики партії на селі й використовувалося для залякування середняка. Про це свідчить і телеграма ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. обкомам, де вказувалося, що партійні організації „кинули справу колективізації та зосередили свої зусилля на розкуркуленні”.
Події, пов’язані з ліквідацією „останнього експлуататорського класу”, – одна з найбільш трагічних сторінок сталінського „великого перелому”, що переламав хребет найбільш активній частині селянства, залишивши в душах тих, кого оминули репресії, такий страх перед можливим покаранням, що він у багатьох не минув і донині.
Проте визначити, хто саме є куркуль, було непросто. Куркуль-глитай – огидна постать. У словнику В.Даля ми зустрічаємося із визначенням поняття „куркуль” („кулак”). Це перш за все хитрий чоловік, який займався дрібною перекупкою, переторгівлею, наживаючись при цьому за рахунок обрахунків, обмірів, пізніше лихварства тощо. Останнє, як мені здається, більш характерне для певної категорії міських жителів.
Стосовно землі для куркуля найхарактернішим було знову ж таки посередництво під час орендних стосунків між поміщиками та селянами. Відтак основою куркульської діяльності було саме посередництво в торгівлі (те, що ми нещодавно називали спекуляцією, а тепер звуть підприємливістю), субаренді тощо. Тобто діяльність, яка дає можливість одержати швидкий прибуток, не затрачаючи великих фізичних зусиль.
Такі теж були до революції на селі, але їх були одиниці й то не в кожному селі. Отож до куркулів приписували міцних хазяїв, яких селяни поважали й мали за взірець. Саме так званий „куркуль” вів за собою бідну й середню верству. Середняк убачав у „куркулеві” приклад і визнавав його авторитет, одночасно вважаючи бідняка поганим господарем.
Навіть у партійному часописі „На аграрному фронті” (1928 р., №1) висловлювалась така думка: „Чого ми можемо навчитися від незаможних селян, якщо вони нездатні самі зварити собі борщ?” Місцеві партійці інформували „нагору”, що „незаможники не відчувають до куркуля належної класової ненависті”. Тому-то селяни спочатку й голосували проти виселення куркулів.
„Куркуль” у тому вигляді, в якому його представляла партія, був не більше, ніж плодом її уяви. Ще за доби воєнного комунізму Ленін значно розсунув сутнісні рамки первісного значення слова „куркуль” із тим, щоб довести існування на селі особливого „куркульського класу”.
Ця маніпуляція була настільки очевидною, що згодом із нею не погоджувався багато хто в партії і державі. Так, Бухарін у своїй праці „Путь к социализму и рабоче-крестьянский блок” (1926 р.) відрізняв „сільського лихваря, куркуля” від заможного господаря, який використовував працю кількох наймитів. Інші зазначали, що „куркуль був дореволюційним типом експлуататора, який тепер фактично зник” (нарком с/г Смірнов).
Реальний „куркуль”. Варто, мабуть, зауважити для тих, хто уявляє собі „куркуля” як дуже багатого експлуататора, що в 1927 р. найзаможніші селяни тримали тільки по дві-три корови й володіли приблизно десятьма гектарами орної землі на родину (у складі переважно семи чоловік), а найбагатша селянська група одержувала лише на 50-60% більше прибутку на душу населення, ніж найбідніша [176].
Відмінність між середняком і „куркулем” була в тому, що куркуль експлуатував наймитів. Проте середняки й навіть незаможники теж могли найняти робітників (пасти корів, косити сіно). Що цікаво, за офіційними відомостями, значний відсоток у наймі припадає якраз на долю середняків.
Може, „куркуль” – той, хто має найбільше землі? Ні, найбільше землі після революції мали багатодітні родини. „Куркуль”, середній заробіток котрого лише вп’ятеро перевищував середній заробіток незаможника, сплачував податки у 30 разів більші, ніж останній, відповідно й прибуток мав лише на 50% більший.
Указ від 28 червня 1929 р. дозволяв сільрадам у разі невиконання одноосібним господарством норми хлібоздачі накладати на нього грошові штрафи, у п’ять разів вищі за вартість цієї норми. А несплата штрафу тягла за собою продаж із торгів господарства й виселення його мешканців.
Як і завжди, селянин, що набував статків завдяки праці, загалом викликав радше захоплення, ніж заздрість. Заможного сусіда можна було ненавидіти як пожадливого, але йому переважно заздрили, а також поважали як талановитого селянина. У реальному житті куркуль був серед тих, хто працював найтяжче, серед найощадливіших і найпрогресивніших у селі. Він був надзвичайно невтомним робітником. Тож забирали на смерть у Сибір найкращих і найпрацьовитіших землеробів, а залишалися здебільшого самі невдахи та нероби.
Лише ті, хто не напружувалися, залишалися бідними. Вони не могли на чорноземі виростити нічого, крім бур’яну, не могли одержати молока від корови-рекордистки. Це саме вони зчиняли страшенний галас про класового ворога, який душить їх, який гладшає, висмоктуючи їх кров і піт.
Відносно законів „куркуль” нічого не порушив: земля була ним або куплена, або здебільшого наділена радянською владою відповідно до кількості членів сім’ї, або взята в оренду в бідноти на дуже вигідних для неї умовах. Молотарка, двигун, паровий млин, навіть трактор куплені або взяті в розстрочку в радянських магазинах. На все це є документ („патент”) і сплачені відповідні податки.
Хто міг попасти під категорію „куркуля”. Ми вже наголошували: від самого початку існування радянського режиму слово „куркуль” уживалося в перекрученому значенні. Але стосовно розкуркулених у 1930 р. уже й це не підходило, бо лише невелика їх частина тримала двох або трьох коней чи чотирьох корів, і тільки 1% використовував працю більш ніж одного наймита.
Селян особливо приголомшувала експропріація майна колишніх незаможників, які тяжко працювали під час НЕПу й спромоглися нарешті купити коня чи корову. І зовсім уже парадоксально: доходи пересічного „куркуля” були нижчі, ніж у пересічного сільського урядовця (голови чи секретаря сільради), що переслідував його як представника багатої верстви. Навіть дуже бідного селянина, якщо він був набожним парфіянином місцевої церкви, могли оголосити „куркулем”.
Якщо проти курсу на колективізацію виступав бідняк або навіть наймит, що не мав власного господарства і котрого ніяк не могли зарахувати до куркулів і розкуркулити, соціальне походження цих „підкуркульників” все-таки не могло служити їм порятунком: з ними розправлялися так само жорстоко, як і з куркулями.
Підставою для розкуркулення могло бути кинуте необачне слово активісту, старі образи, надання притулку чи кусня хліба розкуркуленому сусідові, кумові, навіть родичу. Часто це була особиста неприязнь активіста, заздрість до статків, освіти, культурності, навіть небажання дочки господаря одружитися з активістом-босяком.
Як не дивно, навіть щодо останнього випадку можна навести безліч прикладів. Хоча б з х.Новий Пришиб Богуславської сільради, де доньку Вишнякова Василя Єрофійовича Марусю уподобав комуніст, продавець кооперативної лавки в х.Нова Олександрія цієї ж сільради Сухомлин Павло Якович. Спочатку Маруся й Павло нібито любо зустрічалися, потім у них виникла якась сварка, й Маруся різко припинила зустрічі. Як тільки не домагався Сухомлин дочки Вишнякова, та все безрезультатно. Дуже швидко остання одружилася з іншим – залізничником, а запеклий активіст Сухомлин натомість почав мстити її батькові. Зводив наклепи, що він веде антирадянську агітацію, що в його хаті відбуваються контрреволюційні зборища та ін. Тож Вишнякова В.Є. за це й репресували. Сам же Сухомлин був грубим, тикав дулі в лавці місцевим селянам, зневажливо до них ставився [99, 116,171зв.].
До неписаних причин розкуркулення належало зручне місце розташування селянського подвір’я під бригаду майбутнього колгоспу. Таке господарство розкуркулювалося першим. Хата перетворювалася на колгоспну контору, де день і ніч активісти примушували селян, як правило, з погрозами, вступати в колгосп. Сюди переносились комори, клуні, реманент, хліб, пожитки (миски, ложки, рушники, одяг) розкуркулених.
Часто взагалі розкуркулювали невідомо за що, видно, „по п’яній лавочці”, як тоді говорили. Так, наприклад, учинили на початку березня 1931 р. з Барабашем Валеріаном Григоровичем, малограмотним середняком з х.Нужнівка Підлиманської сільради. Маючи, як і всі, 12 десятин надільної землі як до, так і після революції, стару хату з солом’яною стріхою, невідомо за що був позбавлений виборчих прав. Як він сам зазначає під час допиту, „незаконно, бо не було підстав”, а потім за два дні до арешту наклали раптово хлібозаготівельний план 150 пудів і негайно, нібито за його невиконання, описали і розпродали все його майно [56, 2,3-3зв.].
Як відзначає Підлиманська сільрада: „Після продажу майна Барабаш пішов невідомо куди і був задержаний, і після задержання відправлений у міліцію”. Активістами було заявлено, що він „антирадянськи налаштований, веде шалену агітацію проти радвлади і її міроприємств з метою зриву”, „потомства він дворянського”. Коли ж Ізюмське ДПУ почало ретельно з’ясовувати, проводити масові допити свідків, нічого з цього не підтвердилося. Вдалося отримати щодо Барабаша тільки такі дещо дивні свідчення: „В мент проводимих політкампаній он старался внушать бідноту, щоб не йшли до колгоспу, но он ето делал так аккуратно, что никто не может помечать, потому что он мало ходил в масу, так як другі... Барабаш человек очень хитрый… фактов контрреволюционной агитации привести не могу”. Пробувши під арештом півтора місяця, був відпущений, але забране майно ніхто й не думав йому повертати. Хай буде щасливим і тим, що відносно нього „недостаточно собрано материалов” [56, 1,4зв.,6].
Кому заважав звичайний середняк Барабаш та сотні його земляків на Борівщині? Адже все це передбачало „ліквідацію” напродуктивніших виробників на селі. Однак тут була залізна логіка. Якщо зважено розглядати селянське суспільство як загалом раціонально інтегроване ціле, то в ударі Компартії можна вбачати фізичне знешкодження природних лідерів селянства, які очолювали опір комуністичній політиці.
Це тим більше, що „куркулі” знаходились у самому центрі соціального життя, вони були найбільш характерними представниками українського народу, що зберегли його мову, культуру, моральні підвалини, особливо релігійні. Якраз серед „куркулів” національне почуття було найсильнішим, найбільш широко поширеним [193, 42].
У куркулі – за хату, яка сподобалася колгоспним активістам. Саме так вчинили у 1931 р. у х.Павликівці Підлиманської сільради із звичайним середняком, членом колгоспу 59-річним Калмиковим Никифором Павловичем. Його не тільки виселили з власної хати, а й через те, що добивався правди, звинуватили в антирадянській агітації, розвалі колгоспу та інших гріхах і хотіли взагалі спровадити подалі на Північ „до білих ведмедів”.
Як розповідав сам Н.Калмиков на допиті в ДПУ, коли на початку 1930 р. на хуторі організували артіль, вступив у неї й він. Відразу активісти вирішили в його хаті розмістити колгоспну канцелярію, себто контору. Навесні артіль розбіглася, передостаннім вийшов з неї Н.Калмиков. Всю вину за розвал артілі активісти звалили на нього, позбавили права голосу, 3 грудня повністю виселили з хати, і все його майно перейшло в артіль [66, 2-2зв.,10-10зв.].
За що його розкуркулили, забрали все майно й позбавили права голосу, Н.Калмикову не відомо. В 1930 р. план хлібозаготівлі в 20 пудів він вчасно виконав. Коли йому в цьому ж році додатково додали ще 25 пудів – він і це виконав. Ніяких заборгованостей по податках не мав. Як з’ясувалося, він раніше час від часу наймав пастуха для своєї корови і на декілька днів помічника для вивозки гною на поле. Оце і вся експлуатація чужої праці, за яку його позбавили права голосу [66, 2-2зв.,10-10зв.].
Активісти ж свідчили, що „коли создавалася артіль, то й він був в артілі. В його хаті була канцелярія артілі, то останній все время ругався і говорив: „Як вони набридли, коли б скоріш розбіглись”. А потом почав поміж жінками вести агітацію, що несіть заяви, щоб розпустить колгосп. ...Ходив по хатах, все говорив: „Чого ви сидите? Давайте заяви”. Сумів запугать ...все равно колгоспів не буде. ...Жінки всі разом пішли й збудоражились, і розійшлася артіль. Робота о розкладі артілі тільки його” [66, 7-7зв.].
Інший активіст свідчив подібне: „В 1930 у нас була заснована артіль, то в його хаті була канцелярія, і він дуже ругався. Йому не нравилось, що артіль создано, то він просто говорив жінкам, що розбігайтеся, чого ви сидите, все рівно в артілі не будемо, а то зроблять панськими. І його жінка ходила в хати і також вела агітацію, щоб розійтися, і індивідуально жити лучше. ...Повели жінок так, що вони розтягли колгосп і розвалили – все робота тільки його, потому що він даже і води нам не давав напитись, того що ми не виписувалися” [66, 8-8зв.].
Зрозуміло, що господареві з великою родиною зовсім не подобалося, що в його хаті весь час товчуться активісти та проводяться різні наради і збори, отож він і сердився і лаявся, як йому все це набридло. Навіть відмовлявся дати кухоль води осоружним активістам. Побувши в таких умовах, став проситися, щоб його виключили з колгоспу, але, як відзначає активіст, „но тоді було розпорядження не розпускати”. Чоловікові нічого не залишалося, як активно підтримувати тих, хто, як і він, хотів покинути колгосп: „Він виступав і говорив, що не треба держать, нужно удовлетворить просьбу”. Сам же Н.Калмиков заперечував, що він вів агітацію проти колгоспу [66, 4зв.,6зв.,10зв.].
Із довідки Підлиманської сільради, наданої ДПУ, дізнаємося, що виселили з хати Н.Калмикова на підставі постанови загальних зборів КНС і активу села в день оборони СРСР (сфальсифікованої заднім числом) [66, 9]. Видно, не тільки Н.Калмикову заважали непрохані гості в хаті, а й він їм заважав не менше. Отож і „вичистили” його не тільки з власної хати, а й з подвір’я, до того ж заодно привласнили собі й усе його майно. Так був розкуркулений Н.Калмиков тільки за те, що в його хаті зручно було розмістити колгоспну канцелярію.
У куркулі – за віру потрапив у 1931 р. Вакула Василь Митрофанович (38 р.) з Пісок Радьківських. Проти В.Вакули були вороже налаштовані всі місцеві активісти. Колишній наймит, член комуни «Більшовик», кандидат КП(б)У Закравець Н.М. інформував ДПУ: „Це ворожий Радянській Владі елемент. Він вічно читає євангеліє й біблію, а потім розповідає селянам, що в біблії сказано про скору загибель Радянської Влади, і що загинуть і ті, які підуть у комуни і колективи. І таку агітацію він разом з дружиною систематично проводить серед селян, що згубно відображається на колективізації. Крім того, до нього часто приходять куркулі сусідніх сіл. Що вони там роблять, я не знаю, нібито біблію читають” [63, 6].
Ще В.Вакула разом з розпроданими з торгів за невиконання хлібозаготівель Шевченком Іваном Іллічем і Стрільцем Максимом Романовичем заспокоював пограбованих комуністами селян, говорячи їм, що „ви не журіться, все одно скоро ваше майно повернуть, бо так довго бути не може, ця влада скоро загине” [63, 5зв.].
У 1930 р. В.Вакула був позбавлений виборчих прав, бо раніше користувався найманою працею (наймав на літо пастуха для своєї корови), у цьому ж році „раскулачен в порядке ликвидации кулачества как класса”, бо належав до релігійної общини тихонівської орієнтації, був „антирадянським елементом” та мав колись маслобойню [63, 2-2зв.,8].
Коли забрали майно В.Вакули й виселили його з хати, активістам цього здалось замало, й вони зібрали на нього ще додатковий компромат. Виявилося, що В.Вакула не тільки весь час ходив з Біблією та розповідав селянам про владу Антихриста, яка скоро загине, а й довірливо переконував Шевченка В.А. не вступати в комсомол, доказуючи тому, що всі розумні люди ні в компартію, ні в комсомол не вступають, так як скоро все це „піде прахом”, і в цю організацію вступає одна тільки „шваль і взагалі негожі люди”. Ще з’ясувалося, що він „потомственний куркуль”, бо всі родичі його дружини заслані на Північ. Та найнебезпечніше те, що В.Вакула „имел большое влияние на крестьян, в особенности на женщин”. Тож ДПУ вирішило, „принимая во внимание все вышеизложенное и кулацкую природу Вакулы, его систематическую агитацию… считать Вакулу Василия элементом социально-опасным в Стране Советов. ПОСТАНОВИЛИ: …административную высылку на Север СССР сроком на пять лет” [63, 13-13зв.].
Подібних історій було безліч у ті роки на Борівщині. Буряк Олексій Іванович (56 р.) з Гороховатки (сам родом із Борової) теж постраждав за те, що був з 1930 р. церковним казначеєм на громадських засадах релігійної общини тихонівського напряму, а ще раніше церковним старостою. Навіть Гороховатська сільрада в своїй довідці повідомляє, що він до революції був середняком, після революції теж: мав пару волів і корову та невеличку пасіку з шести вуликів. І раптом аж у 1930 р. зненацька став куркулем [57, 2зв.,3,4].
Спочатку його позбавили „як релігіозника” виборчих прав. У 1930 р. розкуркулили: забрали коня й пасіку та розпродали. Цього здалося замало, тож його за сприяння гороховатських активістів заарештувало ДПУ й оперативно збирало матеріал до засудження, бо, як свідчить довідка сільради, „весь час ставився вороже до міроприємств радвлади, тому що весь час состояв у релігійному культі і займався релігійно проти радянської влади. ...Перший політіческий агітатор проти строітельства соввласті” [57, 3,4,10].
Стандартний набір тогочасних звинувачень: агітація проти колгоспів та за вихід із них – був успішно застосований і проти О.Буряка. Нібито він весною 1930 р. на вулиці Довжик агітував проти колективізації, закликаючи селян не вступати в колгосп, бо „будете там працювати на босяків”. Ще говорив, що в колгосп ідуть самі старці, які не вміють обробляти землю. Запевняв селян, що радвлада ніколи не покращиться й довго так воно не буде [57, 5-5зв.,6-6зв.].
Реальних же фактів, як не старалися активісти, зібрати не вдавалося. Це підтверджують і свідчення, які давав ДПУ проти О.Буряка голова Гороховатського споживчого товариства, комуніст Ступак Яків Павлович: „До заходів радвлади на селі відноситься вороже. Є найбільш злісним ворогом радянської влади, бо через свої релігійні переконання, поскільки він церковний староста, схиляє селян на свою сторону й агітує проти міроприємств. Але про його конкретну діяльність сказати затрудняюсь, бо відкрито в агітації Буряк себе не проявив” [57, 6-6зв.].
Пробували притягнути „за вуха” той факт, що О.Буряк нібито весь час з дитинства експлуатував наймичку Кувшин Антоніну Арсентіївну, а коли та вступила в комуну „Червоний партизан”, то схилив її через п’ять днів вийти з комуни. Антоніна ж на допиті, незважаючи на тиск, правдиво засвідчила, що дійсно вона жила в О.Буряка з раннього дитинства, бо коли їй було 6 місяців, то в неї померли батьки, і він, не маючи своїх дітей, забрав її на виховання. Досягнувши повноліття, одружилася, залишаючись жити у О.Буряка. Її чоловік вступив у комуну. Тож і вона разом з ним. Коли ж чоловік її покинув, то вона виписалась із комуни [57, 8-9зв.].
Просидівши більше двох місяців у Ізюмському БУПРі, О.Буряк був звільнений, бо „недостатньо зібрано матеріалів” [57, 11].
Чернещинські „куркулі” розглядалися в Борівському районі як одні з найнебезпечніших. Саме „куркулям” приписувалася організація жіночого повстання в Чернецькому в червні 1929 р., коли група жінок під керівництвом Гунько Параски і Олімпіади, дружини Гонтаря Григорія Івановича, прийшли в сільраду й рішуче розігнали збори КНС і уповноважених, які прибули з району та округу. Було жінок більше 60, усі з палками. Вони кричали, що хліба немає й хліба не дадуть [76, 10]. Тривалий час місцевій владі ніяк не вдавалося приборкати цих жінок. Ці та інші факти спротиву приписувалися винятково місцевим „куркулям”.
Погляньмо ж на них більш уважно та неупереджено.
Вразовський Іван Афанасович (56 р.) з х.Чернецького, за відомостями сільради, - звичайний середняк. За що його позбавили виборчих прав, не відомо нікому. Не знав про причини цього й сам І.Вразовський. Як можна зрозуміти з документів, ще за часів гетьмана Скоропадського він нібито був членом консервативного Союзу Хліборобів, головної соціальної опори гетьмана [86, 2,3зв.].
Чернещинська сільрада , а за нею й Ізюмське ДПУ вважали середняка І.Вразовського „елементом соціально-небезпечним”, бо весною 1930 р.на загальних зборах з хлібозаготівель говорив, що „коли ми здамо весь хліб, то будемо пухнути від голоду”. У травні 1930 р., коли скрізь порозвалювалися колгоспи і селяни масово з них виходили, як і інші односельці, відкрито виступав проти колгоспу, закликаючи на зборах, щоб не піднімали руки „за”, а голосували тільки „проти” колективу. Коли після цього ділили на полі урожай „на корню” між колишніми колгоспниками, пропонував: „Ось колективізація розвалилася, так давайте доб’ємося, щоб і хліба з нас не вимагали”, а також щоб кожному селянину повернули його землю [86, 6-6зв.,7-8зв.,10-10зв.].
Мабуть, саме за це він і був розкуркулений, бо інших причин не вказано. На 1930 р. йому був доведений хлібозаготівельний план до двору в 160 пудів. І.Вразовський його виконав, тоді серед зими 16 лютого 1931 р. отримав ще додатковий план у 100 пудів однієї тільки пшениці, до того ж сільрада поставила категоричну вимогу вивезти цю кількість негайно – за 24 години. У сільраді добре знали, що І.Вразовський зовсім не мав пшениці, тож уже 20 лютого він був засуджений за невиконання до 7 місяців примусових робіт і штрафу в 100 крб. [86, 4зв.].
Після цього, як зазначає один інформатор ДПУ, „висловлювався з образою на актив сільради і цілком на радянську владу, кажучи: „Неправильно все робиться, багато обкладають податком і великі плани хлібозаготівлі доводять до двору. Ну, добре, прийде времячко, і ми будемо розраховуватися”. В іншому свідченні додається: „Не міг спокійно дивитися на якогось активіста-бідняка, завжди говорить: „Ех, ви, комнезам!” [86, 5зв.,10вз.].
Отож, хоча й І.Вразовський вину свою повністю заперечував, його за вищенаведені „злочини” 24 квітня 1931 р. особлива Нарада при Колегіїї ДПУ засудила до виселки „у Північний Край” терміном на три роки. На момент реабілітації 20 вересня 1989 р. через те, що „звинувачення грунтувалося на неконкретних показаннях свідків”, за відомостями КДБ, жодних його родичів живих уже не було [86, 14-15зв.].
Чумаченко Андрій Михайлович (55 р.) з х.Богодарівка Чернецької сільради, повністю неписьменний, мав родину 13 чоловік , середняк, у червні 1929 р. був розкуркулений, розпроданий, а 5 червня заарештований і 14 жовтня засуджений у концтабір на три роки за антирадянську агітацію [76, 30,43,91]. За що? Вичерпні відомості про це надає його кримінальна справа.
До революції був бідняком, наймитом, у 1911 р. через Державний Селянський банк купив у поміщиків 16 десятин землі на родину в 10 душ. Тяжкою працею (заробив велику правобічну пахову грижу) надбав на 1929 р. таке господарство: „хата 1, сараїв 2, клуня 1, ліс на хату , коней 1, коров 2, волів пара, телят 2, овець 8, молотарка кінна 1, букар 1”. Податку платив 80 крб. як батько червоноармійця. Земльний наділ на їдока мав від сільради 21½ десятини [76, 43-43зв.,79,94зв.].
Член КНС Колесник Петро Степанович з Богодарове свідчив: „Чумаченко Андрій у старі часи був бідняком, а за час радянської влади нажився. Зараз він кулачок і тримається тільки кулаків. З біднотою нічого спільного не мав і проти хлібозаготівлі теж говорив, що влада оббирає селян” [76, 25-25зв.]. Інші селяни, викликані на допит ДПУ, жодних негативних свідчень на Андрія Чумаченка не дали: „Він міцний середняк, ...щось виступав проти хлібозаготівель..., але я точно сказати не можу, в чому справа, так як він живе від мене далеко”, або: „Андрій Чумаченко – середняк. Чи займався він агітацією, не знаю”, „В справі Чумаченка я показати нічого не можу” [76, 16,23зв,34,37,39].
Навіть з цих показань видно, що до революції А.Чумаченко був бідняком, а з отриманням землі в результаті наполегливої праці став „міцним середняком”, яких у селі була переважна більшість. Назвати його куркулем не було підстав навіть у недоброзичливців, тож П.Колесник його й охрестив „кулачком”, щоб догодити уповноваженому ДПУ.
У хлібозаготівлю на А.Чумаченка був накладений план у 300 пудів, який він не зміг виконати, тому його майно було описане і розпродане. Майже відразу був заарештований за те, що нібито вів агітацію не виконувати ніяких податків, так як у результаті скорої війни буде переміна влади. Ось, видно, з цього часу він і став „куркулем” [76, 42-42зв.,43зв.].
В’язень БУПРу Чумаченко А.М., турбуючись про свою сім’ю, 15 липня 1929 року пише в Ізюмське ДПУ заяву : „Сидя уже более месяца под стражей по обвинению меня по ст.5410, о которой я не имею и понятия, и не мог нарушить. Настает страдная пора уборки хлеба, я природный хлебороб и один руководящий работник в хозяйстве на семью 13 человек, что и необходимо мне пребывание в нем, а кроме этого, я окончательно болен, нет возможных сил отбывать далее заключение. Прошу избрать меру пресечения подпиской”. Очевидно, що заява була відхилена, бо будь-яке рішення по ній відсутнє [76, 60].
У справі далі знаходяться ще декілька протоколів допитів свідків, які додають певні нюанси до характеристики А.Чумаченка. Зокрема, Єрема Олександр Антонович з х.Чернецький, 48 р., середняк, свідчить: „Чумаченко А.М. в данное время имеет кулацкое хозяйство. У кампанию по хлебозаготовке бойкотировался за несдачу хлеба, укрывал таковой. Комиссией хлеб у него был обнаружен и забран, а имущество описано и продано с торгов полностью. Об агитационной деятельности указанных лиц я сказать ничего не могу. В обществе же они считаются вредными Советской Власти элементами, но явно и открыто себя не проявляют”. Ще А.Чумаченку приписується перебування в часи гетьмана Скоропадського в Союзі хліборобів-власників [76, 62-63зв].
ДПУ була сфабрикована справа про куркульську контрреволюційну групу, яка вела активну антирадянську діяльність і до складу якої начебто належав і А.Чумаченко. З постанови Ізюмського ДПУ від 30 липня 1929 р.: „В хуторе Богодарово, Боровского района, Изюмского округа, в значительной мере преобладает население, по своему имущественному положению кулацкое. На этом основании, на протяжении всех 12 лет существования советской власти, середняцко-бедняцкие слои населения в своей практической работе по осуществлению директив власти на селе, сталкивались с непременным кулацким засильем, которое активно проявилось в агитации как против мероприятий, проводимых кампаний, так и в угрозах о мести в случае перемены власти.
На фоне указанной антисоветской деятельности, особенно ярко всплыли фигуры кулаков-лишенцев, а в прошлом крупных земельных собственников, членов «Союза хлеборобов-собственников» - Гунько, Чумаченко, Гелуненко и Рогов. Эти последние, имея между собою тесную связь, устраивали собрания и вели организованно работу по размычке середняка с беднотой села. Деятельность эта была рассчитана на ослабление, как противной им силы, так и разложение спайки этих двух крестьянских прослоек, ставших в указанном хуторе на путь коллективизации. В своих контрреволюционных целях кулаки практиковали ряд способов и прибегали к наиболее излюбленным из них, а именно: агитация за несдачу излишков хлеба государству, на том основании, мол, что нажим на кулака есть лишь начало, за которым будет разорен середняк и даже незаможный селянин, к угрозам о мести крестьянам с переворотом власти. За пользование ими их земельными частками; к организации «баб», каковые выступали с криками на сходах по срыву землеустройства и других кампаний и к угрозам убийств отдельных граждан.
Эта группа на протяжении указанных лет настолько активизировала свои действия, что уже не обращая внимания на возможные по отношению к ним репрессии в 1928 и 1929 гг., в момент наиболее опасный, вследствие агрессивной капиталистической, по отношению к соввласти, деятельности, в жажде смены этой власти, повели открыто агитацию о войне, несдаче излишков хлеба государству и сами лично, отказавшись категорически от выполнения плана хлебозаготовок, скрыли свой хлеб в ямах, гнойных кучах и в большинстве своем продали хлеб по спекулятивным ценам на рынок.
...На основании изложенного граждане Рогов Иван Петрович, Гелуненко Ефим Артемович, Гунько Дмитрий Самсонович и Чумаченко Андрей Михайлович были привлечены нами к следствию в качестве обвиняемых по ст. 54 п.10 УК УССР.
...Из вышеизложенного следует, что кулаки Рогов, Чумаченко, Гелуненко и Гунько, как крупные земельные собственники в прошлом, занимаясь постоянно антисоветской агитацией, составляли в селе Богодарово кулацкое ядро, которое и поставило своей целью не только борьбу за укрепление кулацких хозяйств, а и борьбу с советской властью путем невыполнения всевозможных налогов, путем агитации среди населения о скором перевороте власти и т.д. Эта группа в настоящий момент, когда имущество их описано и продано с торгов полностью, стала еще в большей степени антисоветской и пребывание ее в селе, как это и отмечено постановлениями актива сельсовета и бедноты, является социально-опасной в обществе.
И поэтому на основании изложенного, обвиняемые…, как кулаки-лишенцы, в настоящий момент при наличии связей у них с кулачеством и резко-враждебным отношением к бедноте являются особо-социально-опасными элементами села и требуют немедленной изоляции. А поэтому, принимая во внимание изложенное, ...обвиняемых: Рогова Ивана Петровича, Гелуненко Ефима Артемовича, Гунько Дмитрия Самсоновича и Чумаченко Андрея Михайловича подвергнуть длительной административной высылке за пределы УССР” [76, 75-78].
Як бачимо з вищенаведеного документа, це класично сфабрикована справа тих часів. Реальніх фактів не наведено, а лише голослівні звинувачення, які часто суперечать самі собі. Це, наприклад, соціальний стан А.Чумаченка, якого штучно зробили всупереч фактам „кулаком”. У постановах ДПУ зазначається, що він позбавлений виборчих справ, і тут же наводиться довідка Ізюмського окружного статистичного бюро від 10 серпня 1929 року, що „Чумаченко и Гунько в списке лишенных права голоса вовсе не числятся” [76, 79].
У кримінальній справі А.Чумаченка, як і в інших засуджених, є довідка, яка засвідчує, що при медогляді у нього виявлено „велику правобічну пахвинно-мошоночну грижу, пішком слідувати не зможе” [76, 80]. Себто це засвідчувало, що етапувати пішки його недоцільно й використовувати на важких роботах нереально.
Помічник Ізюмського окрпрокурора Руденко 7 серпня 1929 року, розглянувши справу №271, що її одержав з Ізюмського окрвідділу ДПУ, „ЗНАЙШОВ: Що громадяни Рогов Іван, Гелуненко Юхим, Гунько Дмитро та Чумаченко Андрій є дійсно соціяльно-небезпечний елемент, що своїми вчинками загрожують радянському добробутові, і що вони, належачи за соцстаном до міцного куркульства, під час переведення хлібозаготівлі агітували серед незаможного селянства та впливали на нього, щоб селяни не вивозили хлібних лишків державі, що в теперішніх умовах є дуже соціяльно-небезпечним, а тому, беручи до уваги, що завдяки їхнім злочинам, боротьба з ними силами ДПУ є занадто важка, а тому погоджуючись з висновком Окрвідділу ДПУ... надіслати його до Особливої наради при колегії ДПУ УСРР на вирішення питання про пристосування адмін. вислання до названих вище громадян” [76, 85].
Цей же помічник прокурора 7 серпня 1929 р. видав постанову про закриття слідчої справи, „бо в справі зібрано не досить доказів, щоб віддати обвинувачених до суду” [76, 86].
Слідчу справу 10 серпня було переслано в Харків у Окрему нараду ДПУ УСРР, яка її розглянула і 14 жовтня 1929 року ухвалила: „Рогова Ивана Петровича и Гелуненка Ефима Артемьевича выслать через ППО ГПУ в Северный край, сроком на три года, считая срок с 3.07.29 г.. Чумаченка Андрея Михайловича заключить в концлагерь сроком на три года, считая срок с 3.07.29 г. Дело сдать в архив” [76, 91].
Зрозуміло, що А.Чумаченко покараний порівняно зі своїми односельцями досить легко. Зважали тут не стільки на обставини самої справи та його „злочини”, скільки на стан його здоров’я. Було зрозуміло, що й вік, і стан його здоров’я не дають підстав для тривалої продуктивної праці в „Северном крае”, а мабуть, саме це було основним мотивом масових засуджень у ті роки.
Видно, А.Чумаченко був хоча й неписьменною, але досить наполегливою та мужньою людиною, тож послідовно й рішуче відстоював свої права, не визнаючи вини. Вже 16 серпня 1929 року він надсилає „протестовенное заявление” на ім’я Генерального прокурора УСРР , де звинувачує Ізюмське ДПУ та пояснює причини свого засудження наклепом на нього активіста, члена сільради від Богодарівки Северина Петра Дмитровича, який йому мстив за те, що А.Чумаченко відкрито на сході заявив, що той уже багато років приховує власну аренду землі 14 дес. у бідняків та не сплачує за неї податки. У помсту за це і щоб знищити сліди злочину („щоб раз і назавжди Северина гріхи заглохли”) та „ізолювати від очей громади, дати приклад іншим”, П.Северин, маючи повну підтримку уповноваженого з хлібозаготівлі від Борівського РВК Колісника Івана, який квартирував у нього в хаті та „веде з ним дивну і загадкову дружбу”, сфабрикував проти А.Чумаченка справу в антирадянській агітації та спротиву хлібозаготівлям [76, 93-94зв.].
Аж через рік, 28 липня 1930 р., Окрема Нарада при Колегії ОДПУ прийняла рішення про дострокове умовне звільнення А.Чумаченка, видно, взявши до уваги несправедливе засудження та стан його здоров’я. І тільки 5 лютого 1996 року відбулася формальна реабілітація А.М.Чумаченка Харківською обласною прокуратурою . Підстава реабілітації: „В надлежащем порядке дело не рассматривалось” [76, 90,101].
Кожен з відомих нам фактів біографії Андрія Михайловича є надзвичайно промовистим, глибоко характерним і показовим для типового українського селянина з діда-прадіда, яким саме він і був. Селянська фантастична працелюбність, людська нескорена гідність, святе прагнення справедливості, органічне неприйняття зла під будь-якою машкарою – ось риси Андрія Михайловича, які проглядають з пожовклих аркушів архівних документів. Все це є основою, осердям українського національного менталітету.
Гунько Дмитро Самсонович (65 років), як зазначено вище, теж нібито був членом куркульської контрреволюційної групи. Його відмінність від А.Чумаченка тільки в тому, що був від нього на 10 років старший, ще й до революції був монахом. Куркуль він „липовий”, бо який куркуль з монаха, який за визначенням відмовився не тільки від грошей, а й узагалі від усього матеріального світу. Це не заперечують і чернещанські активісти, які своїми брехливими наклепами та хворобливими підозрами любили розправлятися руками ДПУ зі своїми односельцями: „Гунько, колишній монах. Особливо розбагатів уже при радянській владі, що є достатньо підозрілим і наводить на думку, що гроші Гуньком надбані нечесним шляхом” [76, 52,76].
Усе багатство Д.Гунька – це хата, 2 сараї, 2 амбари, 2 клуні, дві пари волів, корова, 4 бузівки, 7 овець, косарка, сівалка, віялка, кінна молотарка та вітряк. Землі 12 дес. За те, що мав вітряк та молотарку, платив великий податок – 330 крб. [76, 52].
Не дозволяв комісії з хлібозаготівлі заходити до себе у двір і відмовлявся вивозити хліб у кооперацію. За те, що колись був монахом, позбавлений права голосу й знаходився під постійним бойкотом. Заявляв, що радянську владу він не визнає. Під час допиту пояснив, що в хлібозаготівельну кампанію 1929 р. йому довели план вивезти 300 пудів хліба, що повністю виконав. Тоді йому довели додатковий план вивезти ще 400 пудів. Цього він зробити вже не міг, так як у нього всього залишилося 330 пудів, а ще ж треба було рік годувати сім’ю. Чудово розуміючи, що все одно заберуть увесь хліб, Д.Гунько частину його, 70 пудів, заховав. Коли ж комісія знайшла заритий у ямах хліб, обурювався: „До якого часу радянська влада буде нас грабувати? От дурна біднота і не підозрює, що радянська влада скоро добереться й до них”. Йому залишили всього 30 пудів. Майно описали, більшу частину розпродали з торгів, а самого Д.Гунька за проханням сільради арештувало ДПУ. Пробувши декілька місяців в Ізюмському БУПРі, невідомо де дівся, можливо, помер, бо ще 11.08.1929 р. приречено писав у заяві ДПУ: „Я старий, мені 66 років. Не маю сил видержати затримання, хворію. Прохаю відпустити під підписку. Я ніякого вреда не причиню ходу слєдствія”. Отакий він був небезпечний „куркуль”. [76, 52-52зв.,56,75-76].
Гелуненко Юхим Артемович до революції жив на х.Суковка неподалік х.Чернецького, а пізніше в самому Чернецькому. Такий же „куркуль”, як і троє попередніх. Як „злісний нездатчик лишків хліба” був під бойкотом, у нього описане майно й розпродане з торгів. Його „куркульські гріхи”: під час розповсюдження облігацій позики індустріалізації від їх покупки категорично відмовився й виштовхав настирливу комісію з хати; у хлібозаготівлю відмовився вивозити хліб у кооперацію, з іронією заявивши: „Мої коні бояться поїзда, а везти треба на станцію”; під час землеустрою заявив, що будь-хто, котрий з’явиться на його землі, буде негайно вбитий; ще з 1920 р. переховує дві гвинтівки; на адресу завідуючого комуни „Донецька” заявляв: „Ви кровопивці”, а також говорив, що хліб зараз не родить саме через комуністів [76, 76,77]. Швидше всього, заяви активістів про дві гвинтівки й погрози вбивства є банальним наклепом на Ю.Гелуненка та зведеням з ним власних рахунків.
Саме цим Ю.Гелуненко пояснює в заяві ДПУ своє розкуркулення й арешт: „...1929 року червня 15 дня я по невідомій причині затриманий і зданий під варту до Ізюмського БУПРу. ...мене обвинувачують по особистим рахункам. Справа в’яжеться з колективом „Донецька артіль”, яка лежить на межі з моїм участком. Не так з артіллю, як з її представником Лавровим Степаном Филиповичем , которий по невідомій причині на мене обуривсь. Він пропонував вступити їм землю, я відмовив.
...Я один в сім’ї робітник, син інвалід. Прохаю відпустки для уборки врожаю, бо моя відсутність принесе ущерб для господарства і влади...” [76, 58].
Як справжній селянин, Ю.Гелуненко навіть у в’язниці турбується про жнива та свою родину. Зрозуміло, що ніхто на цю заяву не відреагував, як і на заяву його сина: „Мій батько, Гелуненко Юхим Артемович, заарештований во время хлібозаготівлі, який у цей час сидить у БУПРі в м.Ізюмі. Я, Гелуненко Йосип Юхимович, є інвалід, ногами не годний, до труду зовсім не пригодний. Мати моя зовсім до праці не годна, а майно, худобу і реманент продали з торгів за невивоз хліба. Так що убирати хліба немає кому зовсім, якого посіяно 7 десятин. А тому прохаю Вашого розпорядження найскоріше довести дізнання мого батька і відпустити його на уборку хліба додому або ускорити. 8.08.29 р.” [76, 54].
Рогов Іван Петрович – ще один член „куркульського ядра” х.Чернецького. Позбавлений права голосу, постійно знаходився під бойкотом, частково розпродувався. Його радянська влада довела до того, що взагалі відмовився виконувати будь-які її вимоги та платити податки. У хлібозаготівельну кампанію комісії, яка непрохано ввірвалася на його подвір’я, заявив: „Я на комімсію не хочу й дивитися, бо нас грабують, забирають усе, не дають працювати”. Був поштрафований на фантастичну для селянина суму 1000 крб., повністю розпроданий, вигнаний з хати, заарештований і засуджений до заслання на Північ [76, 77].
Подібних „куркулів”, як вищезазначені, в Чернецькому та особливо на хуторах цієї сільради було десятки, якщо не більше. Рибка Кіндрат Павлович і його брат Микола (церковний староста) з х.Олександрівка займалися антирадянською агітацією та виступали проти хлібозаготівель. Під час сільського сходу х.Богодарове, де вибирали комісію для купівлі школи з торгів, виступив Павленко Петро Григорович, який заявив, що „ви хочете купити з торгів хату для школи, а цього робити не треба, так як сьогодні продають Оранську, а завтра будуть продавати вас”. Після чого став сперечатися з уповноваженим Гончаренком [76, 16,23-23зв.].
Як ставали „куркулями”. Поміщиків і справжніх куркулів розкуркулили ще в революцію, та вони й не нарікали на те. Вони добре розумілися на всіх тодішніх подіях. Ще за рік-два до революції поспродували землі, худобу, запаси хліба. А коли настала їхня чорна година, залишили майже порожні свої будівлі й поїхали туди, куди їм було треба. Саме так зробили в нас богуславські поміщики Кочини, Бедряги, Самарські, Жихвіри, куркулі Івашури та багато інших.
І ось прості селяни купили ту панську землю; купили за гроші, збирані не одним поколінням, надбані потом і мозолями, і разом з землею купили собі у пана його панське прізвисько – „куркуль”. „Куркуль”, якому уготовано вже долю – бути знищеним як клас.
Саме такими „куркулями” були переселенці з Дніпропетровщини, які довгими роками цілими родинами в наймах заробляли копійку до копійки в далекій Таврії, щоб перед самою революцією переїхати на Борівщину й купити у вищезгаданих поміщиків (які в цей час все спродували) по шматку землі неподалік Нової Кругляківки.
Ці горді нащадки запорожців заснували там село Бухвалівку, за назвою села, з якого вони переселились (Булахівка), і стали уміло господарювати на своїй землі. Аж тут розкуркулення. Все село було оголошене „куркульським”, а його жителі від малого до старого – „класовими ворогами”. Частину депортували на Північ, до „білих ведмедів”, інших – знищили голодом. З великого села випадково вижило лише декілька чоловік. Саме село теж зникло, тепер там поле, луки, ставок.
Подібна доля спіткала „куркульські” родини з Пришиба (Богуславки). Згадує в листі до своєї онуки Вишняк М., 1906 р.н.: „..Мій дід з Катеринославської губернії – Єрофій Іванович Вишняк, а бабусю не пам’ятаю. Казали, що він з Богданівки, а бабуся – з Тернівки, там були два села кацапів, тобто росіян.
Дід Єрофій служив 25 років. Коли повернувся, почались у державі зміни. Дворяни і поміщики по-своєму зрозуміли те, що буде далі. Деякі вже стали свої землі розпродувати. Наш дід зібрав своїх людей з Богданівки й Тернівки та й переїхали в Харківську губернію. Тут поселились, а в цей час поміщики-дворяни стали „колихаться” й розпродувати свої землі. Це Янохов, Бедряга, Самарський, Сириця, а інших я вже забула.
Розпочали наші люди переїжджати, хто лишень міг, і купувати землі, скільки грошей мав. Я особисто знаю, що так зробили, крім Вишняків, Поймани, Булгаки, Розводи, Сучки, Попови, Лободи, Сіроштани (всі згодом розкуркулені ) та інші.
Наш дід багатшим був лише через те, що він перед цим прийшов із царської служби, отримав гроші, купив усім п’яти синам землі й розпочав їм будувати хати. Спочатку Пимону Єрофійовичу (у нього було, здається, чотири сини – Петро, Михайло, Арон і Семен – та дві дочки, Векла та Анюта), потім Павлу Єрофійовичу (у нього три сини – Семен, Іван, Ягор – і дві дочки – Поля і Наташа), далі Федору Єрофійовичу (дітей у нього було багато, та всі вони маленькими померли, залишились син Коля і донька Нюся), тоді Сидору (п’ять доньок і три сини: Давид, Іван, Омелян, Марія, Маришка, Мар’я, Євдокія, Євдоксія) і Василю (чотири дочки – Ганна, Надія, Гликерія і Маруся)... Це було в 1911 році” [176].
Згадує Яковенко Михайло Георгійович: „Як жили наші діди, то не було зовсім біди: бувало, глек варенухи наберуть, та сидять п’ють, як ті мухи гудуть, а як нам прийшлося, жить довелося – усе лихо докупи сплелося.
...Мій батько Ягор був до колективізації відомий у Сенькові й окрузі чоловік. Звичайний середняк (7 десятин землі під Пристіном), жив в отрубі (більшість селян тоді були в общині). Шанували ж його люди як найкращого в окрузі покрівельника дахів очеретом і соломою. Бувало, вичеше дах, блищить, як дзеркало. Та головне – ні в кого не було такої ухоженої худоби, як у Ягора Яковенка. Тоді в Сенькові регулярно відбувалися ярмарки, а на них виставки найкращої худоби. Тож батько не раз отримував на цих виставках премії.
Раз за найкращу в волості корову мав порося, іншого разу за бичка Матроса одержав 5 карбованців золотом. Добре його пам’ятаю: роги у бика козлом, хвіст тонкий, на кінці як китиця, а сам аж вилискує. Такий справний. Недарма, мабуть, і прозвали батька по-вуличному „Бичок”, бо ні в кого в Сеньківській волості (до неї входила й Богуславка) не було кращої худоби. Був батько гарним господарем, та над усе любив скотину, передусім воли. Не тільки годував і утримував, а й дбав, щоб худоба була чиста – все ті воли вичищає, вичесує, вигладжує їм хвости, по волосинці перебирає. У волів (а мали ми то одну, то дві пари волів) хвости тонкі, блищать, а на кінці, як квітка.
Під час колективізації, коли активісти на налигачі виводили з обійстя пару волів, батько так серед двору й зомлів. Довго не міг опритомніти, а як отямився – плаче, побивається, прямо вмирає з розпачу. Бо воли – то найбільша цінність у господарстві, то багатство! Куди ж не плакать: діти ж у нього! А землю обробляти чим? Та й надбано їх нелегкою працею.
На другий день, зрання, приходять ті воли знову до нашого двору, полягали та й лежать. Чи ніде їх було діти, чи не прив’язували, чи просто вони їм так потрібні, що й не вгледіли, де вони поділися.
Як вийшов Ягор на ранок, а воли серед двору лежать – то він ще дужче тужити. Та в сарай їх ховати. Все одно прийшли й забрали.
Іще не раз приходили та забирали все, що можна було забрати, аж поки в хаті не стало ані рисочки з харчів. Голодувати сім’я стала ще з 1930 року. Змушений був батько їздити в Росію (там голоду не було) міняти речі на харчі. Дванадцять разів їздив зі старшою дочкою Ганною, тринадцятий раз поїхав сам, в Острогозьк.
Перед тим приходив до мене в Лісну Стінку, де я в той час працював у комуні. Два дні пожив, навпіл ділили мій мізерний пайок. А тоді попросив чоботи, які ще раніше справив мені на виріст. Добрі були чоботи, нові, ялові. „Дай, – каже, – мені чоботи, може, щось виміняю”, а мені дає свої старенькі. Як узяв ті чоботи, як пішов, так і...
Бачив його помираючим під тином в Острогозьку Мусій Хорунжий з Сенькова. Приніс йому шматочок хліба, та він уже не міг їсти – кінчався. Так під тином, на чужині, пішов на Той Світ мій батько Ягор Яковенко, по-вуличному „Бичок” [168].
Доля людини в страшні роки колективізації. Якою ж вона була жахливою! Саме про це – тяжкі спомини зі сльозами на очах моєї першої вчительки Катерини Абрамівни Самойлової (с. Богуславка): “Часто онук Олексій просить розповісти про мій життєвий шлях. Та невесела це розповідь. Народилася я в 1920 році у великій сім’ї в маленькому, але дуже мальовничому хуторі Нова Лозова, що колись був неподалік Богуславки. Батьки мої були прості селяни-хлібороби. Діди по батькові і по матері приїхали у ці краї ще до революції з Катеринославської губернії, прибуло декілька родин.
Вирили землянки, купили по шматку землі й почали господарювати. Батьки мої одружилися вже тут. Спочатку жили у батьковій родині, де було три брати і три сестри. Згодом брати відділилися від батьківської оселі. Моїм батькам, де було вже троє дітей, збудували маленьку хатину-мазанку, дали деякий хатній скарб і теличку, а решту треба було наживати самим.
Люди в нашому хуторі Бухвалівка (так називали ми між собою Нову Лозову) жили дуже дружно. Разом обробляли землю, разом молотили хліб, бо не всі мали потрібний інвентар і худобу для роботи в полі. Я мало пам’ятаю, як ми жили в дідусевій хаті, а коли вже ми почали жити самі, те я пам’ятаю все, нібито це було тільки вчора.
Це було найсвітліше, найрадісніше, найнезабутніше в моєму житті. Ще були живі мої любі батьки, я мала трьох братів: Гришу, Ваню і маленького Олексія. У сім’ї завжди були такі щирі, такі теплі стосунки. Моя мама були надзвичайно добрі й люблячі, тато були суворіші, але як же вони турбувалися про нас, як їм хотілося, щоб ми вчилися, були добрими і любили одне одного.
Жили бідно, бо й тоді важко було нажити господарство своєю працею. Працювали багато. Там стільки тієї праці! Ми, діти, допомагали чим могли. Кожен мав свої обов’язки. Батьки мої, як і всі люди тоді, були віруючими. А тому свята ми відзначали дуже урочисто. Для дітей купували або шили з маминого полотна обнови, готували різні святкові страви, інколи навіть купували цукерки. Ото вже було для нас справжнє свято.
Взимку вечорами мама пряли, тато теж займалися якоюсь роботою, а старший брат читав уголос найулюбленішу в нашій сім’ї книгу “Кобзар”. Була тоді наша шкільна читанка “До світла”, яку ми всі знали майже напам’ять.
У великі свята збиралися друзі, родичі моїх батьків. Як же вони вміли проводити цей коротенький відпочинок, як прекрасно вони співали, а які старовинні козацькі пісні!
Вдома водилася одна-єдина чарка з дуже грубого синього скла місткістю з наперсток. Вона з’являлася на нашому столі двічі-тричі на рік у найбільші свята. У ці дні збиралися родичі, і батько, якийсь оновлений, по-великодньому чи по-різдвяному світлий і радісний, частував їх із тієї чарки вишняком. Шестеро чи семеро гостей за весь святковий день випивали за допомогою тієї чарки не більше одного літра наливки, і цього було досить, щоб досхочу наговоритися, повеселитися, поспівати пісень.
А коли мололи хліб! Це було якесь святе дійство. Всі втомлені, засмаглі, в пилюці, а такі веселі, життєрадісні, ніби і втома нікого не брала. Жодної лайки, навіть грубого слова не почуєш, бо тут же крутилися діти, а лаятись, грубити при дітях у нас вважалося великим злом і гріхом.
Вечорами, коли робота була закінчена, усе прибрано і підметено, всі йшли купатися до ставка, який був край села. Надзвичайно принадний, з дерев’яним спуском, де між іншим і полотна жінки білили, весь ставок обсажений вербами. Тут ми тирлували череду.
І вже після поверталися кожен до своєї домівки, а назавтра перевозили молотарку в інший двір – і знову праця. Та не лише працювати вміли, а й проводити дозвілля. Всі разом, весело, завзято.
І як же гарно за десять років села наші розжилися! Якими густими стали, багатими. А радості стільки! А пісень! Часто згадую й дотепер, як на нашому кутку ввечері виспівували. І їм відповідали піснею з іншого краю, а потім ще з іншого, й ще, ще... і як затягнуть, здавалося, що не те що кожен садок, кущ співає, а кожен листочок, стеблина кожна.
Боже, як людині, коли вона чесна й працьовита, мало для щастя треба!
Та вже в 1929 році все ніби потонуло в мороку.
Почали розкуркулювати, виганяти з хат, хоч багатих у нас на хуторі й не було, а вина їх була в тому, що жили на купленій землі. Я й донині не розумію, що ж це був за гріх? Адже не вкрали, не відняли, а купили на власні, зароблені такою тяжкою працею гроші. Їх заробили ще наші діди, коли їздили з Катеринославщини у Таврію щоліта на заробітки.
Який же це був, розумна людино, гріх, і чого взивали моїх батьків сволотою, кулаками? Ми нікому не зробили зла. Ми винні хіба тим, що працювали... Що надто багато працювали...
Мої батьки та ще декілька сімей вступили у колгосп. Решту вивезли, або й самі розбрелися хто куди. Хати розламали, повалили, понівечили сади, все було знищено, сплюндровано. Моїх батьків через деякий час виключили з колгоспу, бо теж були такі, як і всі інші. Сім’я наша поїхала в радгосп у Барвінківський район. Та в 1933 році і там не втримались, бо в батька не було паспорта (а їх ніхто селянам і не давав, треба було таємно купити, а для цього не було в нас грошей).
Повернулися в рідне село. Хатину нашу вже спалили. Поселилися ми в дядьковій, де жила його дружина з трьома малими дітками. Дядько на той час уже помер з голоду.
Наша сім’я теж почала голодувати. Все, що можна було продати, продали і проїли. На роботу ніде не приймали, бо немає документів. І помер батько, поховали старшого братика, а середній брат поїхав у Росію та й ніколи не повернувся. І мати, вже опухла, знесилена, взяла нас із маленьким Альошею і повела. А було йому тільки шість років, опухлий, іти не може, а нести мама не в силі. І залишила його у дядини з тими трьома уже умираючими дітками.
Прийшли ми з нею в Куп’янськ-Вузлову. Я не знаю, скільки днів ми туди йшли. Сіли в поїзд. Куди мама хотіли відвезти мене, я не знаю. А тільки в Лисичанську мене висадили з поїзда, а мами зі мною вже не було. Чи її мертву, чи живу викинули з поїзда, я не знаю і понині.
Я скільки живу, все її чекаю, адже я мертвою її не бачила.
Як я дізналася пізніше, Альоша помер дома, в Бухвалівці, там і схоронили його у заваленому погребі разом з дядьковими дітками й тіткою. А я опинилася на вулиці серед безпритульних. Як я вижила, один Бог знає та добрі люди, які ділилися з дітьми-жебраками шматочками від свого злиденного пайка. Так ціле літо від травня до жовтня на вулиці днювали й ночували попідтинню й у підворіттях. І не я одна, а сотні таких же знедолених проводили наше “щасливе дитинство”.
В одній моїй родині, серед моїх рідних і двоюрідних, померло в голод 15 чоловік, від них навіть могилки не залишилося. І закопували їх то у погребі, то ще десь, без труни, без нічого.
Вже пізно восени я потрапила в Куп’янський дитячий будинок, а звідти нас розвозили по селах, у колгоспи. Я потрапила в село Загризову в патронат. Голодували, ходили напівбосі, напівроздягнені, але не дали померти, дали можливість навчатися...
...Ось така моя розповідь, такий мій життєвий шлях. Та тільки не знаю, кому це цікаво?..”
Розкуркулення очима очевидців. Згадує Рожнова Мавра Свиридівна з х.Пришиб: „Ті, хто вступав до колгоспу, віддавали за нього свій земельний наділ, худобу, реманент, щось із домашнього майна. Частина пришиб’ян як заможних, так і бідних були не проти колгоспу, але їм було жалко віддавати своє добро, нажите тяжкою працею. Таких розкуркулювали, забираючи все до останньої квасолини.
У Рибалки Архипа Олексійовича, якого розкуркулювали, забирали з подвір’я і хати все підчисту. Рибалки заховали скриню з одягом, її знайшли й забрали. Навіть піл винесли з хати і забрали.
Залишився один довгий стіл, за яким обідала вся його велика сім’я. Коли погрузили Рибалкове добро на підводу, активістам здалося цього мало, і вони вернулися в хату по стіл. Витягувати його було незручно: стіл був громіздкий і важкий, а двері низькі й вузькі, тож активісти й застряли з ним у дверях.
А тут ще діти, які до цього, плачучи, ховалися на печі, гуртом вчепилися за стіл і не пускають. Тягали, тягали активісти той стіл разом з дітьми, а тоді плюнули й зі словами: „Ну, й чорт з вами!” поїхали куркулити наступного. Так діти „відвоювали” стіл. З усього Рибалчиного майна тільки стіл і залишився.
Нашу сім’ю, Рожнових, теж розкуркулювали. Все, що можна забрати, - забрали. На сволоці висіла сумка з тютюном, і ту прихопили активісти.
Коли розкуркулювали одну жінку, Рожнову Тетяну, і хотіли забрати в неї глечики з квасолею, то вона по глечиках макогоном, потурляла їх і побила. Так врятувала для себе квасолю.
Узагалі жінки були сміливіші й рішучіше відстоювали своє майно від активістів: не пускали в хату, кидалися на непроханих гостей з кочергою чи рогачем, а то й з кулаками. Це рідко допомагало, а кінчалося для тих жінок, у кращому випадку, тяжкими побоями або „холодною”, а то й Соловками.
Рожнова Галька, знаючи, що її корову намітили забрати в колгосп, вирішила її сховати. Одвела вночі до брата й домовились, що вона буде доїти її рано-вранці, а вони ввечері, так щоб ніхто й не знав. Дізнались. Через місяць корову забрали в колгосп”.
Супрун Любов Никифорівна (с. Загризове): „Під час розкуркулення в нас забрали все. Ще й приходили кожен день шукати хліб. Сашко Байдак і Ратій Тимоха прийшли до нас і повели мою маму, Гузієвату Ганну Романівну (1883 р.н.), до її дочки Гармаш Федори Никифорівни, яка жила в свекрухи.
Потім маму й свекруху ставили босими нагами на гарячу сковородку й питали: „Кажіть, де зерно!? Де хліб заховали?” А так як все було забрано, то відповідати було нічого, тільки мучились. Так шукали, що й гарбузи попроштрикували, думали, що там зерно ховають.
Мій батько, Гузієватий Никифор Прокопович (1883р.н.), втік на Донбас, в Алмазну, де знайшов собі роботу: ходив, збирав по людях різне лахміття, ганчірки. Він збирався забрати до себе й сім’ю
Коли нас розкуркулювали, то дітей у сім’ї залишилось троє, отож їм і залишили три подушки. А так все забрали – скотину, горшки, їжу, подушки, швейну машину, кофти, рушники. Залишили лиш великі образи, що висіли в святому кутку. Та скоро й до них дійшла черга.
Хтось у школі побив вікна. То до нас прийшли, забрали ікони, витягли з них скло, яке забрали в школу, а ікони попалили в нас у дворі.
А якась „Марія Андрєєвна” (вчителька) хотіла тоді ж забрати й останні три подушки й полізла на піч, де я сиділа. Я не давала, а та все хотіла схопити мене за руку й стягти з печі. То я якось зловчилась і вдарила її з усієї сили в живіт.
Так та „Марія Андрєєвна” й упала з печі. Ото я яка була смілива. Так що тоді всі подушки забрали, одна лише моя залишилась.
Після цього випадку хотіли мене, десятирічну, забрати з дому, побити гарно й заперти в „холодній.”. Але господь змилостивився. Якраз цієї ночі приїхав до нас волами двоюрідний брат батька, довіз нас до Ізюма, звідки ми поїхали до батька в Алмазне.
А хату нашу тоді зламали, розібрали й відправили дерево в Сеньків на МТС. Розкуркулили Степанових, свекра й чоловіка відправили в Сибір: чоловік повернувся, а про свекра й досі нічого не відомо. Розкуркулили Кочина Никифора Івановича, його й сина відправили на Соловки, нема про них чутки й досі. А його жінка Тетяна і двоє діток померли з голоду тут, у Загризовій.
...Коли ми повернулися в 1937 р з Донбасу в Загризову, то не хотіли писати заяву в колгосп, там, де головою був Двірник Яків, а пішли в колгосп у Богуславку, де головував Лошаков.
Під час розкуркулення Ратій забрав у нас швейну машинку, вишиті кофти, сорочки й рушники. Я про це знала, але забрати не насмілювалась.
У школі я займалася в драматичному гуртку, і раз мені було треба виступати в українській сорочці. А в наших сусідів, я знала, були такі сорочки. Пішла попросити три сорочки на виставу, але сусідка послала мене до Ратія: „Іди, – каже, – і скажи: „Віддайте, то моє””.
Я й пішла. Справді, їхня баба віддала мені три сорочки, рушники і швейну машину”.
Жорник Олександра Петрівна (х.Пришиб): „Чуючи про розкуркулення, розумніші не чекали, поки прийдуть до них і все відберуть. Сіроштан Іван, який мав велике господарство й чимало майна, ще до розкуркулення його тихцем швиденько розпродав, зібрав гроші і виїхав з сім’єю у Харків.
Частину ж свого майна віддав дочці Варці, яка вийшла перед цим у сусіднє село Платонівку заміж за бідняка. Що не встиг Сіроштан розпродати, те забрали в колгосп.
Так само розкуркулили й Сіроштана Кирила Кириловича. Мав велику сім’ю, встиг розпродати частину майна і виїхав на Донбас, а більша частина дісталась колгоспу.
Колективізація поламала багато людських доль. Розкуркулили і відправили на Соловки Івана Петровича Гармаша з Пришиба. Його жінку Наталку не взяли на Соловки, бо вона була дочкою бідняка – Пилипа Жорника.
І рік, і два чекала Наталка свого чоловіка з заслання, а від нього ніяких чуток.
Вона вже й не надіялася, що її чоловік коли-небудь повернеться. Від Івана в неї була маленька дитина, а самій дуже важко жити, і хоч як вона любила чоловіка, змушена була вийти заміж вдруге, за Ягора з Монтівки . З ним теж прижила дитинку.
Через три роки повертається з заслання Іван Гармаш. Захотів він побачити свою дружину й сина, поїхав у Монтівку. Зустрілися, довго-довго розмовляли, плакали, рішали, як їм бути: якщо Наталка зійдеться з першим чоловіком, то друга дитина залишиться сиротою, якщо зійдеться з другим, то перша дитина сирота при живому батькові. А перша дитина вже звикла до вітчима. Мучилась, мучилась і в кінці кінців залишилась вона жити з другим чоловіком.
Дехто повернувся з Соловків, та більшість – ні, гинули там. На Пришибі сумно співали: - Ой, Соловки, Соловки,
Я вас не боюся.
Через год, через п’ять
Все одно вернуся і т.д.
Родину діда Самсона (Самсон – це його ім’я, всі його так звали, а прізвище в нього Кучер) теж розкуркулили. Майно забрали, а сім’ю і старшого сина відправили на Соловки. Діда Самсона не взяли, бо був дуже старий, десь під 90 років.
Став дід сам жити у пустій пограбованій хаті, та й звідти його скоро вигнала сільрада та КНС. Взяв його до себе жити Жорник Андрій – не пропадати ж чоловіку. Та невдовзі повертається з Соловків (мабуть, утік) його син Михайло. Недовго він пробув на хуторі: забирають і його, і тепер уже й діда Самсона.
Усі в хуторі дуже поважали діда Самсона, навіть любили, бо був добрий, справедливий чоловік, навіть слова поганого про нього ніхто не міг сказати. Хоча жив заможно, але був щедрим. Хто до нього не прийде за допомогою – нікому не відмовить.
Люди весною по нестачі часто просили у нього посівного зерна, а по врожаю повертали, скільки брали (ніколи не брав більше чи під процент).
Бувало й таке, що й не повертали, попередньо домовившись з дідом Самсоном, що відпрацюють за це у нього по господарству. Всі казали, що дід Самсон дуже гарний чоловік, і всі жаліли, коли його забрали на Соловки. З їх родини звідти ніхто не повернувся”.
Згадує моя вчителька географії та біології Півньова Віра Петрівна з с.Богуславка: „Моє дівоче прізвище – Тарасенко, та після смерті від голоду моїх батьків і всієї нашої родини мене удочерив Охрім Семенович Харківський. То мала аж до одруження прізвище Харківська. Жили ми в с.Федорівка. Хату, як кажуть, мали „Тарасову”.
То все мій дід наполягав і переконував не поспішати з хатою. Бо говорив: як зробимо хату, то не вистачить грошей на „машину” (молотарку) і вже ніколи її не купимо. А як придбаємо „машину”, то нею заробимо грошей та й купимо собі хату.
„Машину” ми то купили, але грошей нею вже заробити не встигли. Та й принесла нам та „машина” одне лиш горе. За цю „машину” нашу сім’ю й розкуркулили.
Діда мого розкуркулили, здається, найпершого, бо був дуже вредним. Це було його щастя – не все забрали, та і його, і нашу сім’ю не тронули. А вже наступних куркулили „підчисту”.
Мені тоді було десять років, але я все те добре пам’ятаю. Те я запам’ятала на все своє життя. Як сьогодні бачу перед собою ту картину нашого розкуркулення.
...Двері не відчинили, а пхнули, аж забряжчав на миснику посуд і під образами загойдалася лампадка. Наші ж хуторянські хлопці – сільський актив. Попереду – Черняк Євмен. Шапок не знімали. На борту піджака в багатьох синів значок „КІМ” . Зараз же після них зайшов якийсь воєнний у зеленому галіфе і блискучих чоботах – видно, уповноважений з району. На правому боці звисала жовта кобура, з якої висовувалася блискуча ручка револьвера.
Ми всі тривожно переглянулися.
– Дайош хліб, куркульська твоя морда, – дихнув самогоном один з активістів і підступив до батька.
– Яке зерно?
– Брось прітворяться, пєтлюровская сволочь.
– Да што с нім разговори разговарівать, – вмішався уповноважений, – давай, рєбята, самі іскать.
Усе в хаті поперевертали, штрикають долівку, в стіни гупають і прислухаються, чи не має луни з порожнини. На горищі був старий клунок з перевіяним просом – забрали. Поскидали з печі лахміття, в якому дошукувалися жмені зерна. Торбинка з квасолею висіла на кілочку – забрали. Паляницю зі столу, рушником прикриту, теж. Обнишпорили все й пішли собі.
Посеред хати лежали порозпанахані подушки, з яких повилазило пір’я. Між ними валялися черепки потрощеного посуду.
...Перша дитина в нашій сім’ї померла ще в 1931 р. А потім... Боже сохрани!.. Мерли підряд. Уже в голод батько купив на останні гроші трохи зерна. Привіз додому. І придумав – поставив його в хаті на видноті.
Відразу ж дізнались. Прийшли – забрали все. Незважаючи на плачі, умовляння. Голод давася взнаки все сильніше. Батько заслабував, захворів. Вже був травень, цибуля виросла в лікоть. Я була в школі, кажуть: „В тебе батько вмер”. Прибігла, а він лежить на лежанці.
Ще пам’ятаю, батько лежить в одній ямі з сусідом Грицьком, що жив від нас навпроти, на другому боці ярка”.
Стешенко Василь Дмитрович (учитель з с.Піски Радьківські): „У 1931 р. в х.Титаренкове проводилися торги-розпродаж куркульських господарств. У визначений день зібралося багато людей у дворі Кучера Антона Петровича. На призьбі поставили стіл. За столом стоїть Титаренко Захарій Михайлович – завгосп артілі „П’ятирічка” – з молотком в руках. Стукнув по столу й каже: „Ітак, начинаємо торг”. Хтось з натовпу вигукнув: „Захарій Михайлович, а коли тебе будемо розпродувати?” – „Завтра, - відповів Захарій Михайлович і продовжує: об’являються в продажу воли, корови, сараї, комора...”
На другий день чуємо: уже Титаренка З.М. з завгоспа зняли, вигнали з артілі й з хати. Залишили в колгоспі все, що він туди здав при вступі: дві пари волів, корову, пару коней, свиней, вівці. Забрали в нього хату, новий сарай – років два як збудований. Його перенесли на інше місце й розмістили в ньому понад 50 коней.
Підчисту розкуркулили колгоспного активіста Титаренка. Виїхав він з сім’єю 8 чоловік на Донбас, став робітником, і вся його сім’я стала робітничою.
Був надзвичайно працьовитим селянином, день і ніч не розгинав спину. Було, як прийде його дочка, а їй було 18 років, до своєї подруги – моєї сестри, жили ми по сусідству, то вже наплачеться доволі, що рідний батько – деспот, не дасть рідним дітям і вгору глянути, все заставляє працювати.
У цей період ішли валки підвод по півтора десятка з Маліївки, через Піски, на Ізюм і далі на Соловки. Вивозили багаті сім’ї. Звідти ніхто не повертався. Це був період ліквідації куркульства як класу.
У Пісках Радьківських на площі біля церкви стояла крита машина (пересувна редакція районної газети). У газеті друкувалися матеріали про заможних селян, про те, як вони ховали хліб, як вели агітацію проти вступу в артіль. Якщо чиєсь прізвище попало в газету, на другий день його розкуркулювали або висилали на Соловки. От таким „дієвим” тоді було газетне слово для місцевих активістів” [212].
Основним низовим дійовим штабом всього процесу розкуркулення були сільради. Вони вирішували усі справи на місцях. Їм довіряли зверху, пробачали всі помилки. Між собою активісти розкуркулення називали днем штурму.
Роблячи опис майна розкуркулених і розпродуючи його, активісти від своєї „роботи” мали добрі прибутки і, як видно, отримували моральне задоволення. Крім 25% від проданого майна, що „полагалося їм по закону”, вони набивали кишені й торби ковбасами, святковими хустками, грішми, за пазуху ховали сало – все це не включали в описову картку. Часто на місці карток зовсім не заповнювали, бо не вміли й писати, а потім складали їх „із грамотними по пам’яті”.
Коли розкуркулювали сім’ю Панаса Юхимовича Івашури з Лозової, то активісти все його добро відразу безсоромно розтягували собі по домівках. Навіть з його дружини Мотрони Павлівни силою зняли новенькі чобітки, а в маленького сина, що лежав у колисці, з-під голівки забрали подушку. Вигнавши з хати „куркулів”, тут влаштували пиятику [176]. Таких випадків свавілля досить багато.
Розповідає Жорник Парасковія Іванівна з с.Богуславка: „Мій батько, Белебеха Іван Архипович, бідняк, мав 11 дітей. З німецької війни повернувся пораненим... Розкуркулювати ходили як чужі люди, так і односельці, це: Мелешко Іван Кирилович, Катря Кущиха, Іван Пасько. Коли в нас брати стало нічого, то набрали мішок цибулі. Потім ще й скалили зуби: „В куркулів набрали сала й мняса, а в Белебехи на закуску хоч цибулі”.
Зі скарги в район на бригаду активістів: „...понапивалися до ригачки. Колгоспники це бачили й на зборах сміялися. Дехто не успівав додому носити сало та різне майно. ...Стріляють, не пускають у хату... Сало жарять, п’ють і випивають і собі добро наживають... Це може підтвердити весь хутір. Підпису не даю тому, що боюсь постраждати” [156, 145].
Довго ще після того виконавець-активіст мав у народі репутацію ракла, грабіжника, дуже низького типу чоловічка. Якщо бригада з розкуркулення працює погано, вона теж може бути покарана, аж до відправки „за межі України”.
Люди не хотіли писатися в колгоспи, казали – побачимо, що то за штука така колгосп. От і побачили!.. Недарма, видно, Сталін казав: ”...розкуркулювання є складовою частиною утворення і розвитку колгоспів” („Правда” від 29 грудня 1929 р.).
Скрізь появилися плакати з написами:
 ”Смерть класовому врагу – кулаку”,
 „Викорчуємо куркульський бур’ян з радянського городу!”,
 „Комсомольці і піонери! Вишукуйте контрреволюціонерів і шпигунів, шкідників і експлуататорів!” та інші.
Діялося щось незбагненне: село шуміло день і ніч, безугавно гавкали собаки. Це тривало декілька місяців. Люди принишкли, ховаються, навіть у власній хаті розмовляють пошепки.
Розбрат між селянами свідомо й уміло розпалювали активісти, партійці та уповноважені з району, гепеушники. Більш заможні селяни, що не хотіли вступати в артілі, називали бідняків голодранцями та ледарями, не здатними господарювати. А ті, в свою чергу, називали противників артільного життя глитаями та ворогами Радянської влади. Навіть між їхніми дітьми існувала неприязнь.
Українське село винищували розбратом, ворожнечею. Згадує Сидоренко Дмитро Андрійович: „Було село, а в ньому люди. А тоді поділили всіх: оце бідняки, оце середняки, оце міцні середняки, оце підкуркульники, а оце вже куркулі. Комнезаможники почали ділитися першими. Біднота окремо. Середняки й куркулі окремо. Так почалося після революції, а до того не було цього.
Куркулити нас привчали партійці ще задовго до колективізації. Спочатку ми куркулили поміщиків, а вже в кінці 20-х рр. добралися до заможних селян, а там дійшла черга й до нас – середняків. Та тепер уже нас куркулили кайнеси і активісти. Ось як це було.
Коли перемінилась влада й стала Совдепія , пройшла чутка, що будуть Балабанова Василя Васильовича, місцевого ліснянського поміщика, розкуркулювати.
Ну, думаю, і я поїду, щось та й собі потягну. Запрягаю дві пари волів, беру мотузки, сокиру. Дивлюся, інші збираються, а я що, гірший? З’їхалися на вигін, підбадьорюємо один одного: паняймо й ми, раз власть дозволяє.
Доїхали до Мулкуватого озера, де вівчарі завжди овець тирлували та господарі волів купали. Доїхали до озера на Осколі, а далі ніхто не хоче першим їхати. Стоїмо. А потім попускали своїх волів на луки Балабанова, на пашу. А йому з гори, з ганку свого, видно, бачить, чиї то воли по його покосах ходять.
Так і не наважились того дня їхати його куркулити. Ні з чим приїхали додому. Ну, думаєм, завтра поїдем, дубків собі нарубаєм в його лісі. Як задумали, так і зробили. Цюкаємо похапливо дубки та по боках оглядаємось, якось лячно й ніби чогось незручно, нібито крадемо чуже. Тож один одного жартами підбадьорюємо. Аж раптом:
– Здрастуйте, хлопці! – Балабанов стоїть.
Не знаємо, куди очей дівати, стали щось мимрити, виправдовуватись: „Та нам треба..., треба для...”
– Нічого, нічого. Рубайте, рубайте собі. Сьогодні ви у мене, а завтра..., а завтра і у вас... відрубають...
Сказав це якось зовсім не сердито, як і не нам. Чи він щось знав? Бо як у воду дивився. Так і сталося через якихось вісім років. А ті дубки нікому впрок так і не пішли – згодом усе забрала комунія .
Розкуркулили Балабанова підчисту, розтягли, хто що міг. Дали біднякам Макушині луки й ліс на дерево. Порубали вони дерева, а далі не знають, що з ним робити. А Папуця (сеньківський заможний селянин) став у них видурювати. „Я, – каже, – дам тобі хлібину, а ти мені віддай свою пайку дерева”. Так Папуця все те дерево й забрав собі.
Та знову ж не скористав з того. Спочатку поміщика Балабанова розкуркулили, Папуця й там верховодив, а тоді дійшло розкуркулювати й Папуцю (заможний був, значить, готовий куркуль), а згодом взялися й за звичайного середняка Сидоренка, тобто за мене, назвали підкуркульником.
Коли мені казали: „Йди, розкуркулюй!”, а я, було, й радий, аж танцюю. Сьогодні я розкуркулював, а завтра й мене розкуркулили.
З району присилають уповноваженого, а він шукає менших і посилає: „Хто в Сенькові куркуль? Підіть у них пошукайте хліба. Й заберіть увесь!” Отож поки я сільвиконавцем ходив по чужих хатах, інша бригада прийшла до мене й забрала все зерно ще й гарбузи.
Михайло Єрьома (по-вуличному – Прокопка), ярий активіст, ходив трусити хліб, а прийшов додому, а його вже потрусили активісти з іншого кутка. Тоді було так: сьогодні сусід іде до сусіда робити трус, а завтра той іде до нього. Таку от ворожнечу розпалили між людьми.
А мене розкуркулили так. В 1931 р. Горєльник і П’янковський, уповноважені, мене заарештували. З чогось узяли, що в мене схована зброя. Може, хтось наклепав, тоді це було не в дивину. Посадили мене в сранку (так наші люди називали в’язницю при сільраді, бо з неї не випускали за потреби в нужник), допоки не скажу, де сховав наган. А в мене ніякого нагана зроду не було, правда, ховав я на горищі підметки, халяви і передки для кількох пар чобіт.
А дітвора неподалік від моєї хати смажила яєчню та й спричинила велику пожежу. А в мене у дворі було багато всілякої постройки, та вся дерев’яна. Тож моя хата горить, а я неподалік сижу в сранці.
Коли відпустили, прибіг, то застав одне згарище, яке лише диміло. У попелі знайшов поскручувані шматки підметок до чобіт, які ховав на горищі.
Загорював гірко, а одна активістка й каже, то щастя тобі, що погорів, а то вже призначено було тебе з хати викидати й розкуркулювати, бо хоч ти і в сільвиконавцях, та твій батько в церкву ходив. А церкви в Сенькові вже й слід прохолов – закрили активісти, у склад перетворили”.
Усе це згадує Дмитро Андрійович з глибокою гіркотою. Із висоти своїх років – а за плечима вже скоро цілий вік – оглядає він своє стражденне життя й долю своїх земляків та з болем у серці ще й ще раз у розпачі повторює: „Антихристи! Юди прокляті! – ще й грозиться у вікно кулаком. – Підождіть, прийде й на вас Страшний Суд! Все це довела ваша собача віра”.
Розкуркулений – ворог народу, таких навіть рідним на подвір’я впускати заборонено, бо й тебе розкуркулять, зішлють на Соловки. Згадує Герой Радянського Союзу, льотчик-штурмовик Біжко Володимир Єгорович про свого розкуркуленого батька, який біля хвіртки, умираючи з голоду, просить у своїх загризянських родичів Сотників:
– Дайте хоч води напитися.
– Не дам, не положено.
Напився Ягор з калюжі, приліг під тином та й більше не підвівся. Морально добили хлібороба вже свої”.
Місцевий актив. „Звідкілясь звалилось слово колективізація. Слово те прийшло в селянську хату не саме, за ним шикувалася довга шеренга слів-чужинців, які несли з собою нечуване приниження, насильство, голод і смерть.
Агітація. Контрактація. Конфіскація. Касація. Екзекуція. Мобілізація. Реквізиція. Експропріація. Ліквідація.
Ніби цьвохкав нещадний батіг по спині селянина.
І прийшло в мову, наводячи жах на людей, ще й таке слово – АКТИВІСТ” [217, 16].
Велику роль у колективізації, розкуркуленні, арештах, доносах відігравали місцеві активісти, які входили в так звані штурмові бригади під керівництвом „сталевих” районних уповноважених, які в період колективізації наводнили села.
Єдимент Микола Федорович (смт.Борова): „У нашому роду до сих пір пам’ятають тих проклятих активістів, що робили колективізацію. Навіть ім’я одного з них для нас, Єдиментів, стало синонімом Іуди, зрадника, який всіляко вислужується перед владою, навіть ціною мученицької смерті своїх сусідів, односельців.
Уже пройшло стільки часу після колективізації, наш бакаївський рід Єдиментів розрісся, розділився на сім окремих колін, але до сих пір у нас неписаний закон: ніколи не називати хлопчиків модним тепер ім’ям Денис. Тільки хтось з молодих заїкнеться так назвати новонародженого хлопчика, старші обов’язково категорично заперечать і ще раз розкажуть про борівського недолюдка й ката Дениса Шульгу, який призвів до голодної смерті не один десяток борівчан.
...Обнишпорив усю й нашу хату, розвалив комин і нарешті десь у димарі знайшов захований горщик квасолі. Висипав його в рукав конфіскованого в сусідів кожуха, з радісним реготом розбив горщика серед хати й гордо заявив: „Уже тепер у них точно нічого не осталося! Здихайте!”
Через таких і помирали голодною смертю мої родичі”.
Хто були ці люди, з якого кореня проросла їхня жорстокість?
Активісти формувалися з місцевих бідняцьких або декласованих елементів, учителів, крадіїв, ледарів, п’яничок. Список активістів затверджувався сільською радою й райвиконкомом. Активісту видавалося особливе посвідчення. Здебільшого це були малоосвічені або й зовсім неосвічені люди. Замість підпису часто ставили хрестик або за них розписувалися інші.
Це прошарок села, який раніше зневажався, їх ніхто не сприймав усерйоз, а тепер вони стали господарями життя. Це натура така: лінива й ненажерлива, бездарна, надмірно охоча сидіти на шиї інших, непридатна на щось ділове, порядне; у них добре розвинена інтуїція. То від них снувалося павутиння доносів і наклепів, то з їхньої намови „чорний ворон” забирав ночами із сіл орачів і вчителів.
Комуністична партія на початку колективізації й розкуркулення поки що не мала змоги всеосяжно контролювати ситуацію на селі. У Борівському районі існували нечисленні й слабкі її осередки.
Аналіз списків членів районної парторганізації засвідчує: чимало з них присилалися здалеку або тривалий час мешкали в інших місцях і поверталися на батьківщину за партійним наказом, бо „віддані” місцеві кадри були здебільшого нічого не варті, за винятком хіба що деяких сільських учителів. За станом на 1929 рік основна маса борівських партійців складалася з „новобранців”, рекрутованих під час НЕПу, та кандидатів у члени партії.
Звичайно, з усього сказаного аж ніяк не випливає, що партія зовсім не мала ніякої опори на місцях. Чи не в кожному більш-менш великому селі діяла своя „бригада” активістів – наймитів, колишніх червоних партизанів, червоноармійців – кандидатів на міліцейську посаду. Значну частину „активу” становили напівкримінальні елементи. Та, на щастя, їх було не так уже й багато.
Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд покладав надії на відновлені комітети незаможних селян (КНС), гадаючи, що їм нема чого втрачати від розкуркулення та колективізації. Але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів.
Тому уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів і комсомольців. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та керівництва щойноутвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники (це головним чином були російські робітники, фанатично віддані „побудові соціалізму” за будь-яку ціну). Ці чужі на Україні люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю. Приклади по Борівщині щодо цього ми наводили вище.
Населення й навіть місцеве керівництво ставилося до „посланців партії” спочатку скептично, а потім і зовсім вороже. Це ми бачимо навіть з численних повідомлень райгазети „Червона зоря” протягом 1930 р.:
„...У березні до округи прибуло сорок чотири 25-тисячники з Харкова, з них до Борової – шість.
...До Борівського району надіслано з ІПРЗ – чотири, а всього – дев’ять 25-тисячників. Посланці ІПРЗ: Булах, Жуковський. ...Майбутній керманич колгоспу Ворона має 47 років, 34 роки робітничого стажу.
...До Борівського району приїхали 25-тисячники Семігчик, Мороз, Декань, Жук, Ігнатов, Чепов, Рапопорт, Орлов, Щербина. ...Робітниця Марпаш: „Коли я прибула сюди, то декілька днів ходила без роботи і квартири: „Нащо нам бариню прислали?”. Нарешті послали в Гороховатку до колгоспу, але й там не допомогли.
...У Пісках-Радьківських погано зустріли 25-тисячника Ф.Ф.Жука. Бюро партосередку навіть ухвалило, що до самостійної роботи в комуні „Більшовик” робітника допускати не можна. „Кого народ захоче, того й обере”, - зауважив голова комуни Крамаренко В.П., син розкуркуленого, який усіляко компрометував робітника перед селянами. Не допускаючи Жука до роботи, „керівники” комуни об’явили йому бойкот, вигадали, що він нібито куркульський син, живе тепер під чужим прізвищем, а тоді, що є сином торговця з Гороховатки і т.д. Розікрали на коморі м’ясо, а тоді „висунули” Жука на комірника”.
Перші масові арешти робило, починаючи з кінця 1929 р., тільки ДПУ. Забрали й розстріляли голів родин, багато з яких колись служили в арміях білих. У грудні знову заарештували багатьох, потримали у в’язницях зо два-три місяці й відправили в концтабори. Сімей репресованих поки не чіпали, зате пильно інвентаризували їх майно.
Масову облаву на родини зробили на початку 1930 р. Ця операція виявилася аж надто масштабною для чекістів, і на допомогу їм мобілізували партійних активістів. Районний апарат ДПУ підсилили міліціонерами. Всім причетним до „операції” видали зброю.
Читаючи місцеві матеріали в райгазеті, які друкувалися в радянські часи про події тих років, майже скрізь зустрічаємо таку поширену схему: „Селяни виганяли куркулів із землі, розкуркулювали їх, забирали в них худобу й реманент і прохали радянську владу заарештувати і заслати куркулів”. Немає ніякої потреби доводити очевидну брехливість таких тверджень.
Насправді відбувалося так. З Харкова надсилали план розкуркулення окружній владі – з певною кількістю „куркулів”. Тоді округи „розверстували” цю кількість по районах, а вже райони визначали перед сільрадами кількість жертв (у певній пропорції до загального числа місцевих жителів), і вже сільради готували списки з конкретними прізвищами.
Після цього розпочиналися облави на людей. До облав залучалися активісти, керівники місцевих сільрад – усе це відповідно до заздалегідь розробленого плану. Село, якщо таке велике, як Гороховатка чи Піски Радьківські, ділилося на декілька ділянок – кутків, кожен з яких мав свій „штаб” і бригаду активістів.
На селі ненависть розпалювали місцеві активісти, котрі допомагали чекістам у арештах і депортаціях. Це були люди, які добре знали свої жертви. Але раптом вони ніби осліпли, ніби стали зачакловані. То, як і всі селяни, ставились до цих „куркулів” з повагою, навіть запобігали перед ними, без будь-якої потреби навіть принижувались – і раптом така різка зміна.
Вони повірили ідеї, що так звані „куркулі” – це паразити. Називали малих дітей не інакше, як „куркульськими байстрюками”, вигукували: „Кровопивці!”. „Куркульська” дитина стала огидною, молода „куркульська” дівчина – гірша за вошу. Активісти дивилися на так званих „куркулів” як на худобу, свиней, мерзенних і огидних; вони не мали душі, вони смерділи, всі вони мали венеричні хвороби. Вони були ворогами народу й експлуатували інших. І до них не було жалю. Бо вони не люди... Куркулі!
Так, дійсно, серед активістів були такі фанатики ідеї, яку їм підкинули. Але й були просто заздрісники, особливо сусіди. Адже тоді було так легко згубити чоловіка: лише написати донос, не треба навіть було підписуватися. Варто було тільки сказати, що він платив людям за працю як наймитам або що раніш мав три корови.
Та найбридкішими і найзлостивішими були ті, хто зводив рахунки. Вони весь час кричали про політичну свідомість, а самі зводили рахунки через ревнощі до якихось жінок або старі ворожнечі чи чвари.
Та в кожному разі серед партійних і безпартійних активістів було більше чесних, щирих людей, ніж злодіїв та ошуканців. Але зло, що його наробили чесні люди, було аж ніяк не меншим, ніж те, що виходило від нечесних людей.
Новий час дав і слова ще невідомі. Від цих слів віяло чимось злим – КОМНЕЗАМ, СОЗ, КОЛГОСП, НАЦМЕН. Поки деякі з них вимовиш, то і язика можна зламати. Ото ж бо люди їх переінакшували по своєму, як ось:
 благодьори – бригадири, що відбирали людське добро;
 катавісти – активісти в період колективізації, голоду;
 лисимоньки – члени ЛКСМУ, комсомольці;
 пролітарка – дівка легкої поведінки („бігає, як пролітарка”);
 ударники – члени хлібозаготівельних бригад, які добре били („як ударить, так аж кров юшить”).
Розпитуючи старих людей, я дійшов висновку, що особливу роль у розкуркуленні і створенні голоду відігравали уповноважені райпарткому і райвиконкому. Все крутилося від помаху їх руки. Десь цих людей спеціально вишукували – жорстоких, затятих, ніби народжених знущатися з інших.
Спочатку уповноважених збирали у райвиконкомі, давали чергове завдання, а потім направляли на інструктаж у райвідділ НКВС чи ДПУ. Там їх навчали, як вишукувати ворогів народу, знаходити людей, які погодяться писати доноси, як розпізнавати тих, хто не задоволений колгоспами.
А задоволених не було зовсім. З кожного можна було зробити „ворога народу”. Уповноважених до цього всіляко підохочували. Не посадять у районі потрібну кількість „ворогів” – і районні керівники самі стануть ворогами. Все діялось за гаслом, що висіло на райкомі компартії: „Вище більшовицьку непримиренність у боротьбі з клясовим ворогом!”(саме „клясовим”, це не помилка – тоді був такий правопис).
Про те, як інструктували та „надихали” на працю цих людей протягом усього періоду колективізації, можна дізнатись з пізнішої розповіді одного активіста – учасника зборів майбутніх організаторів колгоспного руху, на яких виступав М.Хатаєвич .
„Місцева сільська влада, – заявив оратор, – потребує ін’єкції більшовицького заліза. Тому ми посилаємо вас! Ви повинні приступити до виконання своїх обов’язків з почуттям суворої партійної відповідальності, без скімлення, без будь-якого гнилого лібералізму. Викиньте свій буржуазний гуманізм через вікно і дійте, як більшовики, гідні товариша Сталіна. Бийте куркульського посіпаку, де б він не підняв голову. Це війна – або ми їх, або вони нас. Останній залишок капіталістичного сільського господарства треба знищити за будь-яку ціну!
По-друге, товариші, абсолютно потрібно виконати урядовий план поставки зерна. Куркулі й навіть деякі середняки та бідняки не віддають свого зерна. Вони саботують політику партії. А місцева влада іноді вагається і показує слабкість. Ваше завдання – здобути зерно за будь-яку ціну. Видавіть його з них, де б воно не було заховане: в печах, під ліжком, в підвалах чи на задніх дворах. Через вас, партійні бригади, села повинні збагнути значення більшовицької твердості. Ви мусите знайти зерно, і ви знайдете його. Це виклик вашій ініціативі та вашому чекістському духові. Не бійтеся уживати крайніх заходів. Партія цілковито підтримує вас. Товариш Сталін сподівається цього від вас. Це боротьба не на життя, а на смерть; ліпше зробити забагато, аніж недосить.
Вашим третім завданням є завершити молотьбу зерна, відремонтувати реманент, плуги, трактори, жниварки та інше устаткування. Класова боротьба на селі набула гостріших форм. Не час проявляти делікатність або гнилу сентиментальність. Куркульські посіпаки маскуються і проникають в колгоспи, де вони саботують працю і знищують худобу. Від вас вимагається бульшовицька пильність, відвага і мужність. Я певен, ви виконаєте директиви партії та вказівки нашого улюбленого вождя” [183, 164-165].
Частину активістів обдурили. Вони так сильно вірили в комунізм, що готові були погодитися на будь-який злочин, якщо його маскували комуністичною фразеологією. Зіткнувшись з чимось неприємним, вони примушували себе вірити, що це було індивідуальне явище, а в цілому стан справ у країні був таким, яким його описувала партія. Їх обдурили, бо вони самі того хотіли.
Частково ентузіазм грунтувався на вірі в трактори; частково – це відданість світовій революції, заснована на прочитаних у газетах промовах.
Радянську владу на селі очолювали малописьменні, а то й зовсім неписьменні люди. Були між ними й щирі будівники нового, та, не маючи достатніх знань, дуже легко потрапили зовсім не на ту дорогу. Такі люди, маючи в руках своїх необмежену владу, завжди підігріті самогоном та ще маючи дозвіл чи просто не відчуваючи заборони, були здатні на все і чомусь дуже мало на добре. Ой, як мало на добре!
У магазинах тоді продавалась горілка в трилітрових високих бутлях, називали їх „гусаки”. От „будівники колгоспного життя”, бувало, „задавлять” не одного такого „гусака”, а потім ідуть розкуркулювати.
Людей, своїх же односельців, серед білого дня нещадно грабували, а награбованим ділилися, пиячили. Це була якась банда, що глумилася над людьми. Вони втратили совість, людяність, усе добре, що притаманне українському народові.
Із району приписали сільрадам утворити жіночі бригади з хлібозаготівлі та розкуркулення. Не жіночою, здається, була ця справа. Однак практика показала зворотне. Саме жіночі бригади, окремі жінки показали себе надзвичайно жорстокими й ненаситними людожерами.
Сидоренко Дмитро Андрійович (с. Сенькове): „Активістами були й баби. О-о! Ще й яким активістами були. Гірше, ніж чоловіки. Василина – Козубова невістка, Неграш Варька та інші – ті самі напросились в активістки.
Мене теж змусили бути сільвиконавцем, ходив з ними. От робили активісти обшук у Чепеля Івана, все забрали під мітлу, один лиш глечик проса в печі не тронули. А той Іван уже лежав пухлий від голоду, його жінка Марфа і син Гнат – теж негожі.
Прийшли активісти в штаб, у свій куток, та й передумали – посилають мене знов до Чепеля: „Піди та забери той глек з просом. А як не підеш, того проса не забереш, то ми й тебе з хати викинемо!”
Що мені робити? Пішов я по просо. А з Іваном ми по-сусідськи саме жили. Жалко мені його, бо пухлий, та й сім’я помирає, а з іншого боку, себе ще жалкіш. Що ж робить?
Насипав проса у карман, а половину оставив. „А те прибери, – кажу, – а то перевірять і мене з хати вигонять”. Прийшов у штаб:
– Забрав?
– Забрав.
– Щастя твоє, а то б з хати викинули, тільки загуркотів.
Та все одно ходили перевіряти, чи справді забрав.
А Іван Чепіль із сім’єю все одно з голоду померли. Трудяга він був. Та Ягор Гузій підписав, що він до революції у Харків волів ганяв на продаж – пришили йому куркуля. А ці Чепелі навіть города не знали, не те що Харкова.
Що ж воно за куркулі такі, що від снігу до снігу босі бігали, полотняний домотканий одяг носили, фарбований бузиною? Як кажуть, такий бідний, що нічим миші з дірки виманити.
А бач, чимось не вгодив – Гузій підписав протокол, і пропав нізащо чоловік. Та й сам він закінчив недобре. Цього найзавзятішого активіста з Сенькова, від якого діставалося й сусіднім селам, Ягора Гузієватого, в голод хтось задавив, так він довго валявся попідтинню, поки й собаки не з’їли...”
А хто розкуркулював? Люди розповідають, що це здебільшого були ледацюги, які не хотіли працювати, ходили обірвані й голодні, жили в рудих хатах, схожих на погані сараї. При „розкулачці” вони стягали з людей чоботи й одежу і натягали на себе. Не соромились, ходили в тому, що здерли. „Активісти ніби брали для держави, а забирали собі” (Жорник Михайло Пилипович).
Самі ж вони складали списки куркулів, самі розкуркулювали і робили те безсоромно. Заходили в хату, один сідав за стіл, розгортав засмальцьованого зошита, слинив огризок олівця і об’являв: „Продається двір Булгака Івана з усім, що в ньому є. Ціна 10 карбованців. Хто дає більше?”.
Хтось один з них (про це було давно вже домовлено) говорив:
– П’ятнадцять!
– Хто більше? Ніхто? Подвір’я продано. Чула, Іванихо, – забирайся геть!
А в Іванихи на печі шестеро малих дітей. Сьоме біля полика в колисці. В плечі всіх виштовхували в двері, у грязюку, дітей невдягнених.
Усе скінчено. Додались відсотки знищених куркулів, а надворі стояла жінка, тулячи до грудей немовля і, мовби одубівши, слухала плач своїх замерзлих дітей.
А ворожнеча розгорталась. Апетити на дармове добро не меншали. Тепер уже розкуркулених ніхто й нікуди не вивозив. Просто грабували, виганяли з дому, і надалі втрачалася до них всяка цікавість.
Садиба продавалась за безцінь, а то й просто руйнувалась без ніякої потреби. А та жінка з малими дітьми мала поневірятись десь. Мала проклинати когось. А кого? Радянську владу!
Про ті події згадує Жорник Мотрона Іванівна (по-батькові – Булгакова) з с.Богуславка: „Булгаки, за розповідями, прибули сюди з Тернівки, а де це – не знаю. Ще до революції приїхали. Були руськими, за що й прозвали тут їх москалями. Тому-то наша вулиця в Богуславці ще й досі зветься Москалівкою.
Розмовляли по-руськи, а ми вже мішаною. Тоді на вулиці з нас сміялися, говорили: ”Кажи або по-хохляцьки, або по-москальськи”. То ми часто й не ходили на вулицю, до пришиб’ян. Хіба що купатися.
Пришиб’яни були красиві, та й ніхто, бувало, так не заспіває, як вони. А як Кузьма Лободівський грав на гармошці...
Жили ми, Булгаки, там, де зараз Бородай – прямо і наліво від дороги. Працювали багато – всі бралися. Пізно лягали, рано вставали, щоб у полі не пропадало.
Землі понабирали, бо любили робити. Понасіваємо всього. Другі дивляться, та й собі, дай і ми. Посіють, а робити – ні. А ми пололи і жито, і просо, та так пололи, що й коліна поздираємо. Гарно, що поодбирали землю, а то й досі б мучилися на ній.
Бувало, їдуть у степ, батько води наливають у бочку й кажуть: ”Відвези в поле, а потім паняй воли паси”. А я ще невеличка, то й плачу, бо тут, на вулиці, дівчата співають, гуляють, а мені зась – працюй. Брали нас і орати, щоб волів поганяли, а були ж іще діти. То ж і кажу, що зараз саме лучче...
В сім’ї дітей було багато, так багато, що й не порахую – здається, чотирнадцятеро. Старша – Альона, потім – Яшко, Терешко, Дунька (померла дівчиною), Матрьона і далі було дві пари близнят.
Діти плодилися, в скорості вмирали чи то від хвороби, чи хто його зна від чого. Чи тоді за дітьми так гляділи, як зараз? Часто в полі народжували.
Мій батько, Булгаков Іван Никифорович, ніколи не лаялися, й слова поганого не сказали, були дуже віруючим.
Всі жили до колективізації гуртом, нікого батько не одділяли, навіть одружених синів. І робили всі гуртом – не лежали. Мали самов’язку – снопи в’язала. Самов’язка була кінна, запрягали дві пари коней. Бувало, накуплять шпагату на самов’язку і їдуть рано в поле, вона й косе,і в’яже, і загрібає.
Мали й вітряк. На кургані, що на огородах, якраз навпроти Токарів. Вітряк був лише в нас. Молов батько людям в більшості за так. Як вітер гарний, так і змеле гарно, а так – тільки передере на крупу.
Бідрягівці носили до нас на млин. Бувало, ще й запитують:
– Іване Никифоровичу, а чого це ви з нас нічого не берете?
– Ой, женщины, – відповідають батько, – что я с вас буду брать, идите с Богом.
Раз бідрягівці принесли у млин молоти, а корніївці забрали. Підводою під’їхали і покрали вночі. Приходить батько, а вітряк відкритий. Кажуть матері:
– Мать, нима ни одного оклунка, кто-то отсунул и забрал – это корнеевцы.
Добре, що своєї пшениці було доволі. Набрали батько, змололи, так що люди і не знали. Нікому батько нічого не казали, хоч і знали, хто це зробив.
Жили мирно. Ще часто батько матері скажуть, щоб і людям хліба печеного давала. А мати ледве не кожного дня пекла, щоб діти не голодні були, бо сім’я дуже велика в нас.
Часто до нас приходили пришиб’яни, особливо жінки. Просять: „Дайте нам яку-небудь роботу!” Ходила Ганна Рибальчиха та інші.
А батько й кажуть: „А что вы, женщины, будете делать? У нас своих рук хватает. Идите лучше в сад, нарвите яблок, груш. Мать, хлеба напекла? Дай женщинам. Всем дай хлеба!”
Мати хлібину перерізають і роздають людям. Й іще, й ще.
– Марина, зови людей обедать.
Жінки довго відмовляються Але їм казали, що „ви нас не об’їсте”, й частували молоком, сметаною, зрозуміло – борщем, кашею.
А врем’я підійшло таке!..
...А врем’я підійшло таке... Забрали все.
Батько нас утішають:
– Пущай берут, хватит полотняного.
Адже ми багато пряли, ткали.
– Ще понашиваємо!
Розкуркулювать ходили Мелешко Іван, Винокуров, Токар. Мелешко, той вигрібав останню зернину, навіть у горшки заглядав. Останнє просо забрав. – І баба Мотря додає притишеним шепотом: Ще, бувало, й напаскудить у посудину, де було зерно чи їжа, або в діжку з квашеною капустою чи огірками.
Поб’ють посуду в хаті – горшки, миски. – Крізь сльози, з осудом додає ще: Не треба було над людьми сміятися А вони раділи. Потім ми бачили, як їхні жінки наші юпки доношували.
Мали ми багато барахла, і барахла непоганого. Коли вже йшло до того, що розкуркулять, батько сказали:
– Складывайте хорошее барахло в сундук, пойдем на поле, где наше прядиво и захороним.
А дід Пойман своєму зятю Максиму Гуру взяв і сказав. Вони відкопали й позабирали.
Пішли раз мати з Терешком у Загризівську церкву, а жінка Гури саме наділа материну юпку. А мама як глянули, то хотіли зняти, та вона втекла додому, а Терешко в цей час був у церкві.
Побачила мама згодом Поймана й кажуть:
– Дядя, хоч би ви нам щось залишили.
– Мовчи, а то й душі ваші заберемо...
Сказала мати батькові. Втішив: „Будем у полотняном ходить”.
Але скоро й те забрали.
Така жизнь була, хто хотів, те й робив. А ми працювали...
Коли нас розкуркулювали, батька забрали, сидів спочатку в Куп’янському ДОПРі , потім відправили на Соловки. Яшка втік на Донбас. Терешко поки що жив тут.
Мати ходили в нас зігнуті, поперек не розгинався від важкої роботи. Візьмуть, бувало, палку, положуть за спину, беруться двома руками за кінці і йдуть. Коли забирали батька на Соловки, подивились воєнні на матір та й кажуть: „Нам туди калік не треба, а робочих”. Тому матір і залишили дома.
Забрали батька, та через декілька років відпустили. Там він на свинарні працював. Начальник йому й каже: „Іване Никифоровичу, ти трудяга, паняй додому. Поробився ти гарно, то тепер вільний”.
Приїхав, ішов через Довгеньке (лісок біля Сенькова), вийшли хлопці й порізали батька, особливо руки. Розповідав: „Нес я вам хлеба, они отнимали, а я не давал. Вот руки мне и порезали”. Розповідаючи, дуже при цьому плакав.
Додому приніс посвідку, що заслання відбуто повністю й відпущений, бо робив за двох волів і одного чоловіка.
Скоро й наш Терешко помер. Його забрав на той світ Мелешко. У нього погріб був кучинський, куркульський. От він за щось почав його бити, зачиняти в погребі. А Терешко з дитинства був негожий. Переночував він побитий декілька ночей у тому погребі. Хтось зжалівся – відпустив. З того часу він чах-чах, скоро й помер. Дітей у нього не залишилося, одна дитинка, й та померла маленькою.
Після повернення батько пішли в радгосп „Лісна Стінка”, на коровні робив. Директором там був Калмиков. Тож у 1937 р. „чорний ворон” батька прямо з коровні й забрав. Через годину приїжджа директор, нічого не зна. Запитує Яковенка Михайла, вони разом працювали:
– А де дід Булгак?
– Та „чорний ворон” забрав.
Каже Калмиков конюху:
– Запрягай мої виїзні коні, поїду його заберу назад.
І не повірите, таки привіз. Запитує в Куп’янському ГПУ:
– Зачем вы его забрали?
– Кулак!
– Какой он кулак?! Три года в совхозе скотником. Всех лошадей, коров повычищает, день и ночь работает. Он трудящий человек, а не кулак!
Та так і виручив батька, а то б знову на Соловки. Як і перший раз – ні за що!”
Верхівка села, активісти, усвідомивши, що на них нема управи і закону, що ніхто не пожаліється у вищі інстанції на їхнє самоуправство й сваволю, бо ж з тих вищих інстанцій влади все і йшло, чинили страшні злочини.
Як ми вже казали, більшість районних керівників були не з місцевих, а прислані з так званих робітничих центрів. Серед уповноважених було немало таких, які з презирством ставилися до українців, їхньої мови й культури. Багато вчителів, лікарів і простих, але освічених селян було ними звинувачено в українському націоналізмі, їх оголосили ворогами народу, й більшість з них загинули.
У 1929 р. у Борівському районі було лише три партосередки, один з них у Пісках Радьківських, всього 45 членів і кандидатів у члени партії. Більшість у районі становили саме кандидати [176].
Здебільшого серед „двадцятип’ятитисячників” переважну більшість становили росіяни. Оскільки членів партії ледве вистачало для заміщення ключових посад (адже там, де були члени партії, вони, як правило, посідали адміністративні посади), на менш відповідальні посади доводилося призначати місцевих комсомольських активістів. Часто молоді люди тоді вступали до комсомолу, щоб уникнути праці в полі.
Комсомольці тридцятих. Скільки про них написано! Напишу і я кілька рядків на суд земний і Божий. Як зауважив у розмові зі мною один дуже похилого віку дідусь: „Ті анцихристи, та камсамолія не одному хлопцю закрутили голову. Пропав чоловік, та й годі!”
Стебленко Антоніна Прокопівна (с.Загризове):
„В тридцять другому году
Ми вже їли лободу.
Нема хліба, нема сала
Комсомолія забрала”.
Яценко Меланія Іллівна (с.Гаврилівка): „У хуторі Гаврилівка колективізацію проводили комсомольці й так звані „добровольці” – ледарі, які не хотіли працювати, а нова влада дала їм змогу познущатися над „куркулями”. Мій батько теж вважався „куркулем”, бо сам обробляв землю, мав свою худобу – воли, корови, вівці, та й садок добрий був. Дітей теж мав багато – десятеро.
Все забрали в колгосп, зерно забрали до зернини, забирали все, що потрапляло на очі. Серед активістів-„добровольців” був і батьків кум. На печі в макітрі стояла квасоля, він узяв макітру, розбив і висипав на долівку всю квасолю, змішав її з глиною, бо долівка була глиняна, і потоптався по ній, щоб нікому не дісталася. Ще й посміявся над нами. Справжній комсомолець. Ми чудом вижили, а мати, Висоцька Марфа Яківна, померла з голоду, бо останні крихти віддавала нам. Так і поховали її прямо в садку”.
Титаренко Марія Романівна (с.Вище Солоне): „У нашій сім’ї активісти залишили „добрі” спогади на все життя. Федір Егейович Сидоренко на горищі шапкою збирав зміти зерна. Старався. Виконував план. Через цей їхній „план” помер з голоду наш батько”.
„Історія міст і сіл” у 1967 р. підкреслює важливу роль, яку відіграла в ході колективізації місцева комсомолія Борівщини: „Під керівництвом парторганізації комсомольці проводили велику роботу по кооперуванню населення, розповсюджували книги і брошури про досвід роботи колективних господарств, влаштовували читки цієї літератури серед селян... Стали членами заснованого тоді першого в селі колгоспу. Вони допомагали провадити хлібозаготівлі, збирали насіннєві фонди, протруювали зерно і т.п. Дуже часто охороняли вночі громадське добро.
Активними членами комсомольського осередку були тоді Ф.Ю.Сикало, К.С.Радін, вчителька В.Ю.Колісниченко, К.В.Сидоренко та інші. Всі вони в 1927-1928 рр. були членами бюро Борівського райкому комсомолу. Комсомольську організацію району очолював юнак з села Андріївка П.Ю.Шелест. Пройшли десятиліття, і колишній ватажок борівських комсомольців виріс до відомого політичного діяча, очолив Центральний Комітет Комуністичної партії України, став членом Політбюро ЦК КПРС” [179, 278].
Нижче наводимо спогади цієї людини, яка в свій час входила в п’ятірку найбільш впливових партійних діячів у ієрахії СРСР. Петро Юхимович Шелест згадує у своїх мемуарах про хлібозаготівлі та колективізацію на Борівщині в 1928-1929 рр. таке: „Після закінчення радпартшколи я був направлений секретарем Борівського райкому ЛКСМУ. ...Районний центр Борова знаходився за 36 км від окружного центру – міста Ізюма. Сполучення з ним – тільки кіньми. Борівський район вважався віддаленим, але не глухим. У той час були райони і віддаленіші, і глухіші. Вся комсомольська організація налічувала 300-320 чоловік, із них майже половина – з райцентру. У багатьох селах, а тим паче в хуторах, не було не тільки комсомольських осередків, не було жодного комсомольця. Район був складним. Багато сіл вважалися доволі заможними, такі, як Верхня і Нижня Солоні. Немало жило і бідноти. За національним складом в основному переважали українці... Райцентр – великий населений пункт. Посередині райцентру розташовувався великий майдан. На ньому збиралися ярмарки, тут було і футбольне поле.
Райком комсомолу розміщувався в одній будівлі з райкомом партії і займав дві невеликі кімнати, вікна яких виходили на площу. На протилежному боці площі стояв двоповерховий паровий млин, великий двоповерховий кам’яний будинок, в якому працював РВК з усіма своїми службами. Праворуч знаходилась бібліотека і читальний зал. У великому довгому дерев’яному амбарі влаштували районний клуб на 300-350 місць. Поряд із клубом – діюча православна церква.
На технічному „озброєнні” в райкомі комсомолу була стара друкарська машинка „ундервуд”. Від РВК було закріплено два коня з сідлами, тарантасом і санями – це були наші транспортні засоби.
Працювати доводилося в доволі складних умовах. Навкруги ще лютували банди. Куркулі та їхні синки проявляли особливу активність, відчуваючи, що на них іде наступ. Молодь, особливо на селах і хуторах, неохоче йшла в комсомол, головним чином через острах, погрози і нерозуміння ролі і значення комсомолу. А окружком комсомолу ставив завдання у найближчий час значно збільшити чисельність комсомольських рядів, з цього приводу надходили безперервні циркуляри.
Головою РВК був Рябцев, високий добродушний чоловік, вимогливий у роботі. У минулому працював на доменній печі, був активним учасником громадянської війни і партизанського руху. Член партії з 1916 року, відверта і смілива людина. Він часто брав мене з собою і полюбив, як рідного сина. Я багато отримав від нього життєвих уроків. Одного разу, взимку, під час переїзду з одного села до іншого пізнього вечора ми потрапили в балці під інтенсивний обстріл. Очевидно, була спеціальна засада якоїсь групи бандитів. Я із свого нагана встиг вистрілити 2-3 рази, коли чую, кричить Рябцев: „Лягай!” – і тут же повалив мене, прикривши своїм тілом, а сам почав стріляти із маузера і нагана, крикнувши візнику, щоб гнав коней. Ті стрімким ривком встигли вчасно винести нас із балки, із зони обстрілу.
Приїхали в село. У школі зібрали чоловіків, щоб умовити їх прийняти рішення про самообкладання. Справа посувалась напружено, повільно. Мужики курили і мовчали, при голосуванні внесеної нами пропозиції про самооподаткування ніхто не підняв руки. Тоді Рябцев, розізлившись, сказав: „Підніміть руки, хто проти самооподаткування і Радянської влади”. Звичайно, ніхто не посмів підняти руки. Тоді Рябцев оголошує „рішення”: „Проти немає. Постанова про самооподаткування приймається одноголосно”. У цю ж хвилину почувся постріл, цілились крізь вікно у гасову десятилінійну лампу. Згасло світло, почалася паніка. Рябцев своїм громовим голосом закричав: „Всім залишатися на своїх місцях!” Але коли запалили два свічкових згарочки, то стало видно, що всі повтікали, крім 5-6 дідів, котрі просто не могли втекти. Ось так було прийнято „одноголосно” постанову про самооподаткування. Побоюючись нападу, ми тут же виїхали з села. Питання про самооподаткування було своєрідною пробою наших сил, можливостей перед суцільною колективізацією, у якій було багато „наламано дров”. Лист Й.В.Сталіна „Запаморочення від успіхів” трохи стримав „гарячі голови”, але до цього вже було зроблено багато перегинів, які нічим уже було виправити. Та й успіхів ніяких не було. Був просто голий адміністративний напор за „добровільну” суцільну колективізацію.
У той час було модно святкувати день 9 січня 1905 року – розстріл мирної робітничої демонстрації, що йшла з „проханням до царя-батечки”. Усе це очолював піп Гапон, він і в історію ввійшов як провокатор. В одному із сіл району комсомолець-активіст, член бюро райкому комсомолу Федя Сикало декілька разів проводив збори стосовно самооподаткування, але сходка не приймала рішення. Тоді Федір вирішив використати політичний вплив: зібрав на сходку людей на площі села, зробив доповідь про 9 січня. Після доповіді запитав: „Ви зрозуміли, що трапилося 9 січня?” Почулися вигуки: „Зрозуміли! Зрозуміли!” Сикало ж на це голосно заявив: „Так ось, якщо ви не приймете рішення про самооподаткування, я вам влаштую 9 січня”. До цього ж додав лайку і подав знак комсомольцям, які попередньо були розставлені по периметру площі. Ті почали стріляти вгору, народ у паніці кинувся тікати з майдану. У цей час ми з Рябцевим під’їжджали до цього села. Зачувши постріли, подумали, що це один із наскоків банд, так було часто. Ми притихли. Згодом побачили людей, які бігли, і так прибули на порожню площу – Сикало в оточенні свого озброєного загону стоїть як „переможець”. За свої протиправні дії Федору оголосили сувору догану. Щоб його не віддали під суд, мені довелося докласти багато зусиль і вислухати чимало справедливих докорів.
В райкомі ЛКСМУ ми проводили політичну, масово-агітаційну роботу серед молоді, забезпечували збільшення чисельності комсмольців. Влаштовували також воєнізовані походи комсомольців і молоді під керівництвом райвійськкому. Була створена футбольна команда, яка непогано грала, навіть виїжджала в інші райони. Брали активну участь і в самодіяльності – створили невеликий духовий оркестр.
Мені неодноразово доводилось у складі окружного комсомольського кінного загону описувати заможні господарства, перевіряти, чи це дійсно куркульські господарства і яка їхня реакція на питання суцільної колективізації. Нелегка це була справа. Із загоном я потрапив і до свого колишнього господаря Земляного, у якого наймитував. Тепер господар звав мене не Петькою, а Петром Юхимовичем. У нього теж довелося описувати господарство. Навіть через стільки років неприємно згадувати цей епізод .
Все йшло непогано, але траплялись і трагічні випадки. В одній із сутичок з бандою у лісовому масиві над річкою Оскіл у перестрілці було вбито двох наших комсомольців, яких ми поховали з почестями. Обірвалися надії двох молодих сердець, це нас засмучувало, але життя продовжувалось, і потрібно було боротися далі. Через деякий проміжок часу при трагічних обставинах загинув ще один активіст, а другий був поранений. Цей випадок стався при таких обставинах: ми, 5 чоловік, поїхали в с.Нижня Солона „проводити колективізацію”. Після проведеної вдень роботи ми побоювались ночувати будь-де і вирішили залишитись на ніч у сільській Раді. Пізно вночі, коли ми спали, мене розбудив різкий запах чадного диму. Вогонь уже „лизав” стелю. Ми кинулись до вхідних дверей, але знадвору їх було зачинено. Тоді, відчинивши віконниці, ми намагались вискочити у вікно, але побачили, що біля них маячать людські постаті з сокирами в руках. Зрозуміли трагізм ситуації, в яку потрапили. Почали стріляти у вікна, і вже здавалось, що шлях вільний. Але як тільки двоє наших товаришів стрибнули у вікно, то один відразу ж загинув під сокирами, інший – лишився калікою на все життя. Ми троє врятувалися тільки тому, що на постріли наспіли наші товариші, збіглись люди. Виявилось, що бандити зав’язали двері дротом, а хату з солом’яною стріхою облили гасом і підпалили. Бандитів було спіймано і засуджено.
...Він сказав мені по секрету неприємну новину: із Борівського району на мене прийшла анонімка. Мовби я, будучи там секретарем райкому комсомолу, посягав на честь дівчини-комсомолки, яка працювала у райвиконкомі машиністкою, а за комсомольським дорученням в РК ЛКСМУ друкувала циркуляри, протоколи, листи. Її звали Клавою, це була близька подруга Віри Колісниченко. Я тоді вперше у своєму житті зіткнувся з підлістю; дуже переживав, хоча і знав, що це наклеп. Але як це пояснити та ще й напередодні чистки партійних рядів?! На місце була направлена комісія. Розібрались і винесли рішення – наклеп, точніше кажучи, жарт. Гарний жарт!..
...був страшний голод. На селі вимирали від голоду сім’ями, навіть цілими селами. В багатьох місцях було навіть людожерство – це була трагедія. Та все ж колись стане відомо, скільки ж від голодної смерті в ті роки загинуло людей. Це був просто злочин нашого уряду, але про це сором’язливо замовчується. Все списується на успіхи й труднощі „зростання” [224, 52-57,65].
На вулиці завжди красувався взірець майбутнього. Під тином, де зеленіла смужка споришу, в холодку від тополь він лежав і хропів. Обжмаканий, як і годиться „кайнесові”, себто – незаможнику. Село вживало його ім’я, замість назвати когось „ледащо”.
Із архівних документів довідуємося, що ж з себе представляв той сумнозвісний „актив”, який верховодив у наших селах на початку 30-х. Здебільшого це молоді люди, до тридцяти років, за соціальним походженням – бідняки. Всі вони були одночасно членами декількох організацій: бригади по хлібозаготівлі, КНС, СОЗу, профспілки, ЛКСМУ чи КП(б)У, Модру, СТВ, „Геть неписьменність”, РТС та інших – і, як правило, займали якусь адміністративну посаду в селі, в крайньому випадку продавця, бібліотекаря чи завсільбудом.
 У Загризовій:
Ратій Пилип Якович – голова сільради;
Байдак Кузьма Савич – голова КНС;
Дяченко Векла Василівна – жінделегат, 23 роки;
Двірник Петро Одокимович – колишній голова сільради;
Самойлов Петро Савустійович – колишній голова сільради;
Івашура Петро – 18 років;
Дзюба Микола – 18 років та ін. [40].
 У Лозовій:
Шаповалов Микола Пилипович – 28 років, робітник, член КП(б)У, пом. машиніста, голова СОЗу;
Самойлов Кирило Герасимович – 28 років, кандидат в члени КП(б)У, голова сільради, член СОЗу;
Леонтьєва Ніна Миколаївна – 21 рік, службовець, член ВЛСМ, учитель, член СОЗу;
Кондратенко Петро – 19 років, член ЛКСМУ, член СОЗу, бідняк;
Горобцова;
Калмиков Грицько – 29 років, голова КНС, член СОЗу, бідняк;
Гойда Микита та ін. [42, 2].
Видно, недарма ще в 1931 р. загризівський селянин Кошель Юхим Маркович про комсомольців говорив: „В Донбасі голод, шахтарі бросають роботу. Туди посилають комсомольців, а вони приїдуть, попробують, чим там пахне, і назад. Цей народ, комсомольці, такі, що не звикли працювати” [61, 15].
Виселення куркулів. Привид Соловків стояв невідступно над селянськими хатами…
Уповноважені говорили, що вороги колгоспного ладу „тихою сапою” діють, щоб підірвати міць держави. Тому й забирали кращих людей на Соловки. Односельці збирали підписи за чесність і невинність цих людей, то і їх зараховували також до ворогів.
Наводимо витяг з протоколу загальних зборів Загризівського СОЗу від 10.02.1930 р. про виселення на Північ: „...Слухали: Об очистке Загризівської сільради від куркулів, як чужих елементів.
Ухвалили: Заслухавши доповідь т.Мілова, а також виступи членів СОЗу і бідноти об очистке..., а тому ухвалили негайно вислати із пределів нашого району, на соловці пішком слідуючих громадян: Тиху Мотрю з її синами Іваном і Яковом;
П’яницю Арсенія Петровича;
Величка Івана Петровича;
П’яницю Павла Макаровича;
Фоменка Йосипа Митрофановича;
П’яницю Грицька Арсентійовича;
П’яницю Олексія Юхимовича;
Кошеля Ягора Марковича;
Божка Сергія Панасовича ;
Дубинку Ягора Демидовича;
Михна Якима Семеновича;
Блажка Тимоху Тарасовича;
Блажка Павла Тарасовича;
Кошеля Юхима Марковича;
Шапошника Давида Кириловича .., майно їх залишити в цілому числом СОЗу”[41, 1-4].
Дещо по-іншому приймалося рішення про це в Богуславці. Спочатку на загальних зборах земельної громади х. Старий Пришиб (3 березня 1930 р.), де були присутні 58 чоловік, ухвалили: „Ми, громадяни Ст. Пришибу, перейшовши на соціалістичне будівництво сільського господарства, вважаємо за необхідне вислати шкідників-куркулів з корінням за межі нашого будівництва, як агітаторів проти Радянського будівництва пролетарської країни, тобто Булгакова Івана Никифоровича, Поймана Петра Клементовича і Розводова Пракона Дмитровича” [49, 1-3].
Цього ж дня на засіданні президії Богуславської сільради „слухали протоколи земельних обществ Ст.Пришиба і Нового Пришиба про виселення... Постановили: утвердити і просити РВК про виселення за границю УССР і імущество передати в колхоз. Секретар Єрмолаєв” [49, 1-3].
Наводимо витяг з протоколу №21 розширеного пленуму Піско-Радьківської сільради від 01.04.1931 р. На зібранні були присутні 37 чол. членів сільради, 49 чол. активу та ще 60 чол. колгоспників. Голова засідання Вакула Григорій, „секретарствущий” Семененко. Порядок денний: затвердження списку куркулів та виконання плану хлібозаготовки [63, 9]: „...план хлібозаготівлі стоїть на крапці незрушеності, а також і мобілізація коштів.
Ухвалили, що робота в цьому напрямку дійсно проходить мляво, а тому підвищити роботу в цьому напрямку і виконати роботу в цьому напрямку, прийняти самі рішучі міри з куркулями, які на сьогодні тормозять пропозиції Партії та Уряду і зловмисно не хотять виконувати планові завдання Партії та Уряду, а навпаки, підривають цілком завдання Соціялістичної Страни. Ще є факти, 29.03.31 р. знищена від пожежі коморя з посівзерном біля 130 пудів, яка належить с/г артілі „Індустріалізація”, а це не більше не менше, як робота куркулів. Замість того, щоб виконувати політичні кампанії, які сігодня за ними лічатьца і виконані лише на 50% проти наданого загального пляну, почали утворювати теракти, тобто знищувати колективне майно, а особисто посівзерно. А тому Пленум членів сільради вкупі з колхозниками та активом села одноголосно ухвалили за невиконання політкампаній продати все майно і вигнати з хат згідно з наміченого списку Президії сільради. Зокрема цього доручити членам Президії сільради.
Зворушити клопотання перед слідчими органами про виселення за межі України нижче перелічених осіб, як куркульського ворожого елемента, які в сучасний мент тормозять перебудову Соціялістичному Сектору, а також при початку існування Радянської Влади в часи перебування гайдамаків та німців на Україні допомагали останнім в знищуванні керовників, які прагнули до Радянської Влади. Стояли членами Союзу Хліборобів і на цей час заявляються соціяльно опасними елементами на селі і почали тірори над колгоспниками, тобто знищувати пожежею колгоспне посівзерно та взагалі майно, як будівлі. А це свідчить, що це робота куркуля, а тому ухвалили вислати за межі України”. Далі наводиться довгий список селян, які підлягають виселенню [63, 9-10].
Що цікаво, в один і той же день, 9 червня 1929 р., було одночасно прийнято три окремих постанови [76, 3-5]: 1) На загальних зборах громадян хуторів Богоданівка і Богодарівка Чернецької сільради в присутності 32 громадян; 2) На загальних зборах Чернецької земгромади в присутності 108 громадян; 3) На об’єднаному засіданні членів Чернецької сільради, членів КНС, бідноти та активу села в присутності 32 чоловік.
На зборах в Богоданівці та Богодарівці ухвалили: „1) Визвати ще раз зажиточних і куркулів і предложити їм здати хліб по рознарядці на цій неділі; 2) тих кулаків, що й надалі будуть відмовлятися від виконання наших постанов по хлібозаготівлі, притягти до відповідальності согласно законів по переведенню хлібозаготівлі; 3) нездачу хліба потомственними куркулями розглядати як злісне укриття хліба і боротьбу з радянською владою, яка твердо під керівництвом Комуністичної Партії проводить Соціялістичне будівництво і прохаючи відповідальні установи, вжити до них заходів вплоть до виселки за межу України. Голосувало „за” – 18, а решта утрималась . Голова Сивирин” [76, 3].
На зборах Чернецької земгромади, куди входили Богодарівка, Богоданівка, Олександрівка та ін. хутори, прийняли таке рішення: „Заслухавши доповідь тов.Гунька та співдоповідь тов.Грачова, загальні збори Чернецької земгромади рахують, що лінія комісії по розкладці до двору правильна цілком, відповідає класовому принципу. Загальні збори констатують, що поступлення хліба, як першої, а також і другої п’ятиденки провадиться виключно за счот середняцької групи населення і відсутність за счот експортників, самих зажиточних селян по району сільради.
Загальні збори пропонують сільраді прийняти ряд рішучих заходів, к продаже, описі майна, а також і притягнення до судової відповідальності. В свою чергу загальні збори поручають сільраді в самому ближчому термінові намітити ряд злісних невивожчиків, укривателів мішків хліба та підривщиків хлібозаготівельної кампанії до виселення за межі України, порушив клопотання перед відповідальними органами Влади.
Рахувати ненормальним явленієм вижидательну політику к окончательному вивезенню причитаючого хліба з боку середняка, комісія та сільрада прийняла ряд заходів. Приймаючи на увагу, [що] більший відсоток населення не підлягає до обкладення по рознарядці – рахувати доцільним організувати комісію при правлінні Чернецького СПО , якій необхідно розвернути роботу посеред населення на предмет здачі хліба” [76, 4-5].
На об’єднаних зборах членів Чернецької сільради, КНС і активу ухвалили: „Затвердити постанову президії Чернецької сільради про проведення продажу майна злісних несдатчиків лишків хліба, а саме: Гелуненка Артема Омеляновича, Гелуненка Юхима Артемовича, Гунько Митра Самсоновича – громадян хут.Чернецького та Оранську Василису Кузьминичну, Чумаченка Андрія Михайловича – громадян хут.Богодарова.
В свою чергу об’єднане засідання зиче необхідним підняти клопотання перед вищими адміністративними органами та прокураторою про виселення за межі своєї сільради Гелуненка Артема Омеляновича, Гелуненка Юхима Артемовича, як бувших колишніх землевласників-експлуататорів, котрі в настоящий мент являються ворогами Радвлади і підтримують зв’язок з виселеними з Ізюмської округи колишніми землевласниками Уськовими та ухиляються від здачі лишків хліба державі.
Також прохає вищі органи вислати Гунька Митра Самсоновича як особу, яка домагається розкласти суспільність шляхом ворожнечої пропаганди проти бідноти та Радянських Організацій, а також щороку ухиляється від здачі лишків хліба державі, з метою зриву хлібозаготівель переховуючи хліб у ямах. Оранську Василису Кузьминичну вислати зі сім’єю, як колишніх землевласників, які в сучасний мент спекулюють на труднощах Радвлади, як ухильників від здачі лишків хліба державі та займаються пропагандою проти Радвлади серед населення. Вислати Рогова Івана Петровича, який весь час веде відкриту агітацію проти Радвлади, та особа, яка небезпечна в Радянському суспільстві, а також щорічно ухиляється від здачі лишків державі. Перебування цих осіб на терені нашої сільради являється гальмом у розвитку Радянської суспільності.
...Затвердження протоколів земельних громад Чернецької та Богодарівської про переведення торгів на майно злісних нездатчиків хлібних злишків державі та виселення колишніх землевласників, які бойкотують Радвладу, переховуючи хліб” [76, 5-6].
Подібні ухвали приймаються і в інших селах району.
Шапошник Давид у своїй заяві до Загризівської сільради просить не виселяти його з слободи, бо „підлягає до переселення в урочище Журавка”. Заявляє, що він середняк, „до Радвлади ставиться гарно”, „всі директиви партії і держави без всяких репресій виконував на 100 відсотків”, а ще „жінка у мене з родителів біднячка, на яку ще моїм батьком була ненависть і я жив вмісті з батьком, як у батраках, було скверне ставлення і виділив мені саму мінімальну частину...” [43, 13].
Отак чоловік мусив страждати за те, що у нього до революції батько був заможним селянином. Та Шапошнику не допомогло ні його гарне ставлення до влади, ні жінка-біднячка, ні слухняність директивам партії – загуркотів на Північ.
Двірник Федір Пилипович (с.Загризове): „Я брав активну участь у колективізації та розкуркуленні в Загризовій, де в той час жив. Ми вивозили лютою зимою куркулів та їх багатодітні сім’ї у ярки, аж за Лозову, де й викидали на вірну погибель.
Діти плакали, просили їсти. Я раз зжалився й дав непомітно одній дитині шматочок макухи. Та хтось з наших активістів доніс, видно, районному уповноваженому, який керував розкуркуленням у Загризовій, і той за це посадив мене під домашній арешт, ще й збирався заслати в Сибір.
Саме в цей час до нас у гості приїхала моя тітка з Новоросійська та й каже:
– Та навіщо воно тобі, Федьку, це треба? Отой актив до добра не доведе! Бросай все та поїхали до мене у Новоросійськ.
Але тоді з України нікого не випускали. Треба було справку з сільради. Про паспорти у селі й мови не було, їх видавали лише у містах. Дуже допоміг мені тоді секретар сільради, який видав таємно відповідну справку, і я втік до Новоросійська. Повернувся додому аж у 1939 році, та й то в сусідню Богуславку”.
Сикало Іван Степанович (с.Борова): „Я в ці часи був посланий з Борови райкомом партії працювати головою сільради у Вищу Солону. Тож усе відбувалося на моїх очах. Спочатку розкуркулення протікало порівняно „гуманно”, всього-на-всього відбирали насильно худобу, тягло, інвентар, і селянину нічого не залишалося, як за своїм майном „добровільно” вступати в колгосп.
Про те, кого розкуркулювати в селі, а кого ні, вирішував очолюваний уповноваженим розширений склад сільради. Та чим далі, тим більше на село посилювався натиск „зверху”, що далі, то він ставав усе жорстокішим і лютішим. Вже не було жалощів ні до дитячих сліз, ні до жіночих голосінь. Почали масово застосовуватися заходи „революційного насильства”, „диктатури пролетаріату”.
Так, наприклад, в одну з зим із Вищої Солоної та навколишніх сіл було раптово, без будь-якого попередження, зібрано десять сімей розкуркулених, посаджено на сани, вивезено й кинуто в „Ярках”, на території колишнього радгоспу „XX-річчя Жовтня”. Викинули прямо на сніг, та ще й заборонили місцевим жителям пускати їх у свої хати. А слід сказати, що серед кинутих на вірну загибель „куркулів” було декілька десятків малолітніх дітей (бо в ті часи сім’ї були здебільшого багатодітні) та стариків.
Та все ж, незважаючи на сувору заборону властей, місцеві люди як могли і чим могли допомагали нещасним, особливо дітям: їх підгодовували, відігрівали, давали сякий-такий одяг тощо. Бо виселення розкуркулених проходило так хутко й зненацька, що більшість навіть не встигли нічого з собою прихопити.
Через якийсь місяць бідолашних „куркулів”, ясна річ, тих із них, хто вижив у люті морози в „Ярках”, відправили ще далі, в Сибір. Невідомо, хто з них залишився живим” [172].
Розкуркулили сім’ю Клименка Дениса Олексійовича та Ганни Степанівни з Лозової. „До революції жили бідно, мали невеличкий клаптик землі, а сім’я була велика: крім батьків, дідусь і бабуся та 8 дітей (не рахуючи померлих маленькими): Олександра, Одарка, Марія, Оксана, Іван, Федір, Тихін, Оляна. Коли після революції дали землю, то дуже зраділи, працювали вдень і вночі. Нажили пару волів, 2 корови, овець. Поставили хату на дві кімнати, покрили залізом. Збудували млин-вітряк. Під час колективізації все це розтягли, понівечили, навіть млин навіщось розбили, а сім’ю – батьків і дітей - вивезли на Урал.
Довгий час від них не було ніякої звістки, а через рік прибилися до Лозової діти, Іван та Оляна, і розказали, що батьки загинули, а їх відправили назад. Федір і Тихін теж утекли, добралися до своїх країв, але поїхали прямо на Донбас. Інші троє пішки прямували у Лозову, переховуючись степами і балками, та по дорозі на них напали вовки й розірвали Оксану.
Та знов біда: хтось доніс, що Тихін з розкуркуленої сім’ї – „ворог народу”, і його забрало НКВД. Більше його вже не бачили, де він і подівся, не знали. Вже після смерті Сталіна Іван добився, щоб їхнього батька реабілітували” [176].
...Із села куркулів здебільшого виганяли пішки. Вони взяли з собою те, що могли нести на собі – постільну білизну, одяг. Багнюка була така глибока, що стягала черевики з ніг.
Було страшно дивитися на них. Вони марширували в колоні, оглядаючись на свої хати, і їхні тіла все ще тримали у собі тепло рідних печей.
Як тяжко вони мусили страждати! Та вони ж народилися в цих хатинах! Там вони віддавали заміж своїх дочок. Вони розпалили печі, але покинули зварений борщ... А дим все ще піднімався з димарів. Жінки схлипували, але плакати боялися.
Комуністичним активістам було байдуже до них. Вони гнали їх, як гусей.
Коли вивозили „куркулів”, чоловікам на штанях повідрізали гудзики, щоб не могли тікати. Штани треба було постійно тримати в руках, а це обмежувало рух.
Нація в основному селянська, українці найбільшим своїм багатством завжди вважали землю. Надії пов’язували з добрим господарем – статечним, працьовитим, носієм традиції, творцем доброго ладу. Цього господаря босяцька влада заарештувала, як злочинця, й вивезла на Північ – угноювати вічну мерзлоту тундри та сибірську тайгу. Вивезено в товарних вагонах, як худобу на бійню.
Їхнім багатством і спадком розпоряджалися на свій розсуд вислужники і раби нової влади. Земля раптом втратила силу в ледачих руках. Безпардонна демагогія, чужа мова, чужий дух самогонно-блатного богохульства – все це на довгі роки запанувало в селах Борівщини.
Киченко Марія Данилівна (с.Богуславка): „Коли в селянина дочиста викачали хліб, то й тоді в спокої його не лишали. Через деякий час почали викидати з хат голих, босих дітей на сніг, на мороз. Стояв дикий, розпачливий дитячий крик. Нашвидку підганяли підводу до обійстя. Люди мерщій ладнали вузлик, і їх відправляли на станцію в Куп’янськ-Вузлову. Там у брудні товарні вагони – „теплушки” – і на Соловки, на далеку Північ, як тоді казали – до білих ведмедів.
Ой, Соловки, Соловки,
Далека дорога,
Серце мліє, болять груди,
На душі тривога...
Отак розправлялися з нашими куркулями. А хто ж вони, ті куркулі? Звичайні люди, працювали день і ніч на своїх нивках. Звичайна біленька хатинка під солом’яною стріхою, обгороджене тином подвір’я. Мав з овечого домотканого сукна свиту, кожуха і смушеву шапку. Мав пару чобіт, помащених дьогтем, які взував на Різдво й Великдень. Скине - і на кілок до наступних свят.
Люди, які мали пару волів та плуг, а хатина от-от розвалиться – вже куркулі. Якщо в чоловіка маслобойня й десятеро дітей – вже розкуркулюють. Забирали все, що було в людей. Була одна порвана рядюга – й ту забирали.
І так одних у Сибір, бо не було вже що забрати, других збивають по три сім’ї й уселяють в одну хату. Повно дітей, всі чужі між собою, три господині до печі, а чоловіків – на Сибір. Одних переселяють у другі села, а з других сіл – у це село. Розор...”
За що? Адже ніяких злочинів вони не коїли. Не розуміли цього ні „куркулі”, ані бідняки, які були свідками усього того. Це породжувало жах. Але кара падала не на всіх, уцілілі дякували богові, що вона обминула їх.
Даремно дякували. Все це вело до морального розкладу, на хвилі терору почали випливати покидьки. Це довершило руйнування села. Найкращих виробників умисно розганяли, а вгору пнулися патологічні нероби, базіки і демагоги.
Будь-яку сильну особистість переслідували незалежно від її соціального походження. Місцеві людські покидьки, посівши владу, провокували міцних селян, щоб заслати їх до Сибіру.
Деяких: найпрацьовитіших, розумних, хазяйновитих і відповідно авторитетних у селі (хоч і бідних) – активісти побоювалися приймати до колгоспу. „Він, – кажуть, – буде тут верховодити нами. Давай-но краще його розкуркулимо!” І розкуркулювали! Боялися втратити свою владу над забитими і темними наймитами і бідняками.
Долі тодішніх людей складалися незвично. В одному селі розповідають, як двоє розкуркулених приїхали через декілька років згодом провідати земляків і щиро дякували місцевому партосередку за те, що саме їх іменами виконали спущену з району „цифру”, – вигнані з села, вони перебралися в місто, і тепер уже не колгоспне бидло – селяни, а слюсарі – люди.
Ніконова Софія Михайлівна (с. Лозова): „...У Сибір вивозили, якщо в колгосп не хочеш іти, хоч ти середняк, хоч бідняк. Вивозили також заможних. Їм навіть не пропонували вступати в колгосп. Вивезли: Вернигорів, Клименка Дениса з дружиною та чотирма дітьми (Іван, Тишко, Федька і Оляна), Паськів – Мусія і Тишка з сім’ями і дітьми. І ще багатьох.
Із хат витягували майно й викидали. Як виселяли Денисенків, то Оляну Денисенко ( їй було років десять) активісти викинули з хати на сніг прямо через вікно.
Розкуркулених відвозили на станцію Куп’янськ-Вузлова. Домашенко Марію (дівоче прізвище – Клименко), дочку Дениса Клименка, не тронули, бо була вже одружена. Вона з Трохимом Вернигорою домовилась поїхати до Вузлової, щоб попрощатися з батьками, яких повинні були відправляти на Північ ешелоном рано –вранці.
Та активісти Несвятипаска Прокіп та Ратій Микита випадково перестріли її, коли вона йшла, й зачинили у „холодній”, в’язниці, що була при сільраді. Аж уранці відпустили. Тоді вона пішки до Вузлової. Прийшла, а їх уже грузять. Навколо повно міліції, до вагонів не підпускають. Вона таки кинула передачу. Бо коли їх забирали, нічого не встигли взяти.
Коли брали одних чоловіків, то діти за них чіплялися. І так чіплялися, що страшно глядіти, а їх прикладами били.
Прийшли й до нас активісти. Почувши тупіт, я виглянула у вікно: „Комісія!” – біжить по садибі, вганяє „щупи” в землю. Скочили до хати, нишпорять по закутках.
– Відкривай скриню, чого рота роззявив! – підскочили до батька.
Наша мама насторожились. У скрині лежало полотно. Вони ткали його довгими зимовими вечорами, забуваючи про втому й сон. За п’ять невсипущих зим його набралося-таки чимало. Було що продати, було й собі.
Та й тряпок у нас завелось багатенько, бо мій батько жеребцем возили лавочнику товар з Стельмахівки й добре заробляли. За одну поїздку лавочник давав 75 крб (ціна пари волів). Ну, батько й купували матері та нам, дівчатам, то платок, то матерію, то ще що.
Крім того, в скрині на самому дні лежали гроші, що батько вторгував минулого року за теличку і годованого кабанця. Там було й інше добро, зароблене потом і кров’ю.
– Не руш, то не твоє, – стрепенулися батько і підступили до скрині.
– Це ви переховуєте куркульське майно, – сказали, – конфісковуємо.
Перерахували все і замкнули своїм замком наш сундук з добром. Ще й пригрозили:
– Не дай Бог де скриня дінеться. У нас ось акт. Скоро заберем!
...Забирали все: квасолю, вузлики з відібраним посівним зерном, які на горищі висіли. У Сядристого Тимофія забрали діжку квашеної капусти. Певертається він додому, а діжки нема.
Пішов він додому до одного активіста (якого вже й не пам’ятаю) та й забрав ту діжку. Люди підказали. З Куп’янська приїздив уповноважений, а наші ж активісти водили його по хатах”.
Заможні господарі попереджали нових владик: „Чим більше будуть виселяти нас, тим краще, скоріше настане кінець вашим колгоспам, бо в них залишились тільки ледарі та голодранці, які робити не вміють і не хочуть” [156, 149].
П’яниця Марина Савеліївна (х.Лозова): ”...Розкуркулили наших сусудів, сім’ю Кошлатого Трохима Васильовича. То було страшне видовисько. Худобу, майно – все позабирали, а сім’ю посадили на підводу й повезли на станцію. Ридма ридали жінки, діти.
Забрали всю худобу і з двору моїх батьків. Батько так засумував за худобою, що за тиждень і помер. Було це третього травня 1931 року.
А людей так замордували цим розкуркуленням, колгоспами, що кожен сам собі був не рад. Я з мамою викопали в садку ямку і там самі поховали батька. Без труни, без хреста. Наостанок мати сказала, що без батька довго не проживемо.
А починалась уже голодовка. Через три місяці померла й мама. Це сталося наприкінці літа, 17 серпня 1931 року. Це було ще страшніше, ніж смерть батька. Вибігла я з хати, нема ніде нікого. Аж тут іде, пригинаючись, сусід, дід Трохим, якого розкуркулили і вислали на Урал. Вся його сім’я там померла. А він утік і повернувся у свою пусту хату, ховався від людей. От він і допоміг викопати ямку в садку і віднести туди покійну...”.
Найзавзятіші комуністи – на Борівщині! У двадцятих роках у Сенькові, Боровій, Пісках Радьківських щоосені організовувались с/г виставки. І виставком здебільшого присуджував премії отим самим „куркулям”, тільки тоді їх у селі іменували „культурними господарствами”, бо саме вони вели культурне землеробство, застосовуючи агротехніку. І от саме цих найкращих господарів, більшість з яких уже вступили до СОЗів, вивезли з села, відірвали від землі.
Саме розкуркулення відбувалося нерідко надзвичайно безглуздо. Поки середняк на одному кінці села брав участь у розкуркуленні, на іншому кінці експропріювали його власне майно. Приклади цього ми вже наводили.
Активісти часом звітували про „класову перемогу” в такому, скажімо, формулюванні: „За період від п’ятої години вечора до сьомої ранку в селі такому-то куркулі як клас ліквідовані”.
У це важко повірити, та, мабуть, у всій Україні не знайшлося таких завзятих комуністичних керівників, як на Борівщині, – вони пішли ще далі в цій справі. Ось як про це напрочуд відверто, як для тих часів, пишеться в „Нарисах історії Харківської партійної організації”:
„...керівники Борівського району Ізюмського Округу вирішили ліквідувати куркулів як клас протягом кількох годин, організувавши з цією метою однієї січневої ночі 1930 р. спеціальну операцію. Під час цієї „операції” було допущено грубі політичні помилки, мали місце численні випадки „розкуркулення” середняків... Перекручення щодо середняка було допущено... в ряді сіл Сеньківського району” [196, 429].
Так що жорстокість розкуркулення на Борівщині, навіть порівняно з іншими районами і областями, сягнула небаченого рівня .
Тоді успіх колективізації оцінювався за кількістю розкуркулених. Вважалося: там, де їх більше, швидше підуть у колгоспи.
Як і в інші райони, тоді на Борівщину була надіслана постанова Всеукраїнського КНС („Зовсім таємно”, „Негайно”, як значилося в грифі) від 7 березня 1930 р. „Про заходи до знищення глитайні, як кляси”. У ній злегка пожурили місцевих „керовників” за „хиби, припущені під час колективізації”:
„4. Під час розкуркулення припускали „барахольство”, тобто забирали всілякі дрібні речі, забуваючи, що розкуркулення – це експропріація засобів виробництва: с/г машин, знаряддя, худоби…
5. Під час розкуркулювання припускали привласнення майна куркулів окремими особами та брутальне поводження (навіть тут же вдягали на себе кожух куркуля)...” та дали нові „настанови”, як проводити далі цю роботу:
„Якщо куркуль не висилається за межі села чи району:
а) йому треба дати найгіршу землю за зменшеною нормою, але не більше пересічної норми їдця;
б) відібравши худобу, залишити або обмінювати на гіршу так, щоб одна коняка припадала на два куркульські двори;
в) з реманенту залишати лише найнеобхідніше і найгірший плуг, борону і лопату;
г) з особистого майна, забираючи наявні лишки, обов’язково передавати їх за актом колгоспові...” [38, 39-41].
Сільради по десятиденках, щомісячно й щоквартально звітували у район і округ про хід колективізації й розкуркулення. Наприклад, із „Відомості про застосування репресивних заходів щодо ліквідації куркульських господарств” від 15 січня 1932 р. по Загризівській сільраді дізнаємося про масштаби цих дій і Загризовій: „Продано господарств – 15, засуджено – 13, з них 6 середняцьких. Кількість вичищених з колгоспів – 24, з них куркулів – 10, заможних – 6, середняків -3, бідняків – 5. Кількість контрактованих – 166. Кількість переведено безспірних вилучень хліба – 85...” [35, 37].
Про це регулярно писала Борівська райгазета „Червона зоря” в 1930 р., войовниче закликаючи: „На останній бій з куркулем!”:
„Розкуркулено в районі щось близько 250 господарств, але траплялися й перегиби, попадалися й середняки” (лютий 1930 р.).
„У Шейківці було розкуркулено 54 господарства, з них 20 середняцьких, яким згодом повернуто майно” (лютий 1930 р.).
Так званих „куркулів” „вичищали” з сільрад, комун, КНС тощо. З численних повідомлень сількорів райгазети „Червона зоря”:
„...У 1929 році в Піско-Радьківській сільраді було 6 комуністів, 4 комсомольця, 17 незаможників, 6 жінок, 5 середняків і 6 вчителів. А от у Вище Солоному і в х.Гаврилівка куркулям вдалося провести своїх до сільради, у Калиновій – теж.
...У селі Нижча Солона колишній землевласник Шевченко та його приятель Сватовський намагалися під час перевиборів затуркати бідноту і провести своїх кандидатів, та це їм не вдалося.
...Три сільради Борівського району за вимогами бідноти і середняків достроково були розпущено і переобрано – Дружелюбівську, Виселко-Борівську і Підвисочанську.
...Комуну в Нижній Солоній окуркулено. Наймитів до неї не приймають. Прийняли одного Волика Петра, але через деякий час його з комуни вигнали, бо він проти куркулів заговорив.
...Щоб сховатися за спинами бідноти, куркуль Зубенко Д. З Пісок-Радьківських проліз до комуни ім.Ворошилова.
...У Чернецьку організацію КНС пробрався куркуль Трубчанінов Я.М.”
Позбавлення виборчих прав часто застосовувалося разом з іншими видами покарань щодо селян з самого початку колективізації. Селянин таки остерігався втрати цього, по суті фіктивного, привілею, бо це відразу ж фіксувалося в його особистих документах, і від цього тавра він не міг позбавитися ніде, де б не шукав праці або притулку. Бо позбавлення виборчого права часто супроводжувалося відмовою такій особі в житлі, харчових картках, медичному обслуговуванні, а особливо – засланням. Точніше сказати, позбавлення виборчих прав було першим кроком до заслання. Тож вивчаючи архівні документи, зустрічав так багато прохань у офіційні інстанції повернути виборчі права. Та відновлення позбавлених прав було скоріше винятком.
Позбавлення права голосу, виборчих прав у 20-х роках набуло такого широкого розмаху, що виник окремий, новий суспільний стан –„лишенці”, у різні роки він досягав 10-20% усього населення.
Громадяни позбавлялися своїх прав за 12 категоріями [66]. Проте на практиці, як це ми бачимо за матеріалами облархіву, позбавляли прав за значно ширшим, в декілька десятків, спектром „провин”: „білий офіцер”, „офіцер царської армії” (часто унтер-офіцер, фронтовик, що заробив звання за героїзм на полях Першої світової війни), „чиновник” або „службовець старої влади”, „в ДОПРі”, „за даними ДПУ”, „самогонщик”, „брав участь у повстанні проти радвлади”, „петлюровець” (часто вчитель або сільський інтелігент), „не виконав контрактації по хлібозаготівлі”, „ледар”, „чуждий елемент”, „ворожий елемент”, „не проявляв лояльності до радвлади”, „користувався фінансовою підтримкою особи, позбавленої прав”, „підкуркульник”, „куркуль”, „експлуататор” та ін.
Позбавляли прав навіть за одне запитання або слово-репліку на зборах, за освіту, за розум, з особистої неприязні. Ніхто ніколи не перевіряв навішеного на особу ярлика. Інстанціями з правом позбавляти права голосу була сільрада (її президія), сільвиборчком, який діяв перед виборами, суд, ДПУ. Часто особа й не знала, що її позбавили прав, ніколи громадянина не викликали на засідання, де проводилося позбавлення прав.
Проглядаючи „іменні списки громадян, позбавлених виборчих прав по сільрадах Сеньківського району” за 1930 рік, бачимо, що в цьому році
 по Богуславській сільраді таких було 41 чоловік (Пойманови, Розводови, Булгакови, Дзюби, Кучери, Гармаші, Шевченки, Алтанці та ін.),
 по Лозівській – 45 чол. (Сядристі, Івашури, Гарні, Паськи, Мищенки, Несвятипаски, Токарі та ін.),
 по Загризівській – 65 чол. (Коновалови, П’яниці, Тихі, Блажки, Велички, Савченки, Шапошники та ін.) [44, 3-26].
Всі вони згідно з іменною таблицею за соцпоходженням є середняками (лише декілька куркулів і один бідняк), за національністю – українці, і більшість значиться як „адміністративно вислані” на Далекий Схід або в Архангельськ, деякі просто „розкуркулені і вислані за межі села” (куди, не вказано) [44, 3-26].
За що їх позбавлено прав?
 Булгаков Іван Никифорович з трьома дорослими членами сім’ї – за те, що мав до революції 65 десятин землі й двигуна. Хоча після революції мав землі, як усі – „їдоцьку норму”.
 Розводов Прокофій Дмитрович з сім’єю 5 чол. – мав до революції 100 десятин землі і механічну мельницю.
 Пойман Петро Климентійович з сім’єю – мав до революції 120 десятин, трактор і млин.
 Вишняк Василь Ярофійович з сім’єю – як такий, що до революції був членом „Союза Русского народа”.
 Кислий Конон Савелійович – мав до революції крамницю і шкіряний завод.
 Гармаш Оксана Миколаївна – як дружина колишнього офіцера.
 Коновалов Федір, Шульженко Грицько, П’яниця Юхим та ін. – як добровольці, що служили в Білій армії [45, 17-18,42-47].
Що за заходи застосовувались до „лишенців”, які ще залишалися на території сільради, видно з телеграми округу, підписаної начальником Куп’янської міліції Летштейном. При виселенні з помешкань сімей осіб, позбавлених виборчих прав, „пропонується додержуватись законодавства” [45, 56].
 Гойда Ларіон Терентійович з х. Стара Олександрія був позбавлений прав як колишній городовий.
 Пойманов Петро Климентійович з х.Н. Пришиб – як колишній церковний староста.
 Драновський Йосип Андрійович – як пресвітер общини євангельських християн.
 Коваленко Йосип Іванович з Загризової і Стрижко Петро Самойлович з Лозової – як колишні керівники релігійної общини євангельських християн [46, 1-2,13,50,65].
Тут же зазначено, що проти минулого року кількість позбавлених прав у 1930 р. зросла на 38% [46].
Інші позбавлені прав за подібними звинуваченнями або, як більшість, за те, що „використовували найману працю”, і то здебільшого до революції.
Практично хлібороб не міг уникнути найманої праці, особливо в жнива біля молотарки, на косовиці („коли спрягалися кіньми, волами”), під час толоки, коли кожен селянин сам ішов до інших хліборобів, відробляючи дні за молотарку. Не кожна сім’я могла обійтися й без найнятого на сезон пастуха. Це добре знали у верхах, але їм була потрібна причина, і для кожної потрібної на даний момент людини вони її знаходили.
Таким чином, громадянських прав були позбавлені заможні селяни, кустарі (чоботарі, бондарі, пічники, гончарі), весь спектр торговців (себто сьогоднішні приватні підприємці та бізнесмени), священнослужителі та активні віруючі, освічені, не надто прихильні до влади – тобто вся культурна та трудова еліта української нації.
Скількох було позбавлено прав у Борівському районі, неможливо точно підрахувати, бо процес позбавлення та повернення прав тривав постійно. У середньому по району це було більше тисячі чоловік, а може, й дві тисячі, тобто не менше 4-6% всього населення.
Характеристики на „куркулів”. Та перш ніж виселяти, в селян описували майно і їх розкуркулювали. На кожного розкуркуленого складалася характеристика й опис його майна, яке передавалося в колгосп. Це цікаві для нас документи, які дозволяють реально уявити майновий стан репресованих і в цілому тогочасного селянства, а також те, які офіційні звинувачення висувались проти них.
„Характеристика на Несвятипаску Петра Радивоновича... мав до революції походження із куркульського господарства. Мав одну хату і три повітки, вимбар, клуню, 2 коней, 2 волів, корова, сіялка, 5 овець, землі надільної 8 десятин та купленої 4 десятини. Найманої праці не було. В мент горожанської війни мав тісний зв’язок з кадетами , допомагав викривати активних бідняків; їздив з загоном і бив бідноту разом з кадетами. Мав тісний зв’язок з поміщиком Кочином, за що Кочин давав йому в користування щороку землю. Після революції землі одержав 12 десятин . Завжди агітує проти заходів Радвлади, уперто відноситься до всяких меропріятій...” [45, 6].
„Характеристика на Івашуру Никифора... мав до революції 36 десятин землі, жив на отрубі, мав 2 хати, 3 сараї, вимбар, 2 клуні, 6 коней, 4 воли. Мав найману працю, було 5 робітників... Після Жовтневої революції мав 15 десятин..., 4 воли, 3 корови, 2 коней, мав двигун з молотаркою, кінну молотарку. За найману працю позбавлений виборчих прав, ...уперто не виконує планів хлібозаготівель, за що весною був проданий двигун з молотаркою... В 1929 р. с/г податку накладено 41 крб. 55 коп., які не виплачував, за що було продано кінну молотарку, кобилу, млин, вимбар, клуню. Хлібозаготівель не виконував. До Радянської влади відноситься уперто і злісно. Самому йому 56 років, дружина 45 років, мати 70 років, син Ладимир 26 років, невістка 26 років, онук Іван 5 років, онук Пантелей 3 роки, внука Марфа 2 роки, син Мефодій 20 років, син Тихін 16 років, дочка Ганна 11 років. Податком обкладався в 1929/1930 рр – 641 крб. [45, 17-18].
„Характеристика на Пасько Грицька Юхимовича... до революції мав 12,5 десятин, млин вітряний, жатка, віялка, рушка, сіялка, букар, 2 плуги, 4 борони, 2 ходів та ін., 6 коней, пара волів, корів 2-3, 7 бузівків, 15 овець. До революції займався експлуатацією, сезонних робітників мав 5 чоловік, постійних – два. Після революції з 18,5 десятин в 1927 р. виділив в окремий двір синові 4 десятини, хату й сарай. Ця хата, яка виділена синові, дісталася в час голодовки , скориставши голодовку, на смерті та сльозах інших, що спіткала лиха година. Також з його двору виділено сину пара волів, пара коней, 5 овець. Із’ятіє проводилося за невиконання хлібозаготівель – пара коней, корову, 2 телиці, свиня, 5 овець. Сім’я: сам – 60 років, дружина, мати 90 років, син 35 років з невісткою, дочка 20 років та ще 4 дітей. Під час голодовки закабаляв бідняцтво, виміняв хату за сім’я та макуху, визискував бідноту за харчі, не оплачуючи. С/г податку 446 крб. У зв’язку з хлібозаготівлями при описі майна знайдено замазану на печі муку. Господар взятий окрДПУ...” [43, 22].
„Характеристика на Савченка Захара Романовича, 55 років, сім’я 7 чоловік. До революції мав 25 десятин та оренди 10 десятин, дві пари волів, 4 коней, 20 овець, 11 свиней, 3 корови. Мав сезонних робітників, мав зв’язок з чорносотенцями. Ставлення до Радвлади та бідноти вороже, завжди підбурює бідноту проти Уряду та сміється з постанов Уряду на зборах, хитро виступає проти кампаній, чим підбурює бідноту. Організацію не любе. Зараз сидить в ДПУ за пропаганду проти СОЗу. Зараз має землі 7,5 десятин, двоє коней. Господарство розбазарене” [43, 24].
„Характеристика на Тиху Мотрю Лаврентіївну, 55 років. До революції мала 80 десятин разом з синами, 8 коней, 50 овець, 30 свиней, 14 корів. Використовувала найману працю. Після революції землю відібрано – залишилося 13,4 десятини. Крім норми, арендувала землю, притаюючи від сільради... З метою уникнути оподаткування господарство розбазарила, чим об’єкти оподаткування зменшила. Під час хлібозаготівель хліб вивозила на приватний ринок. Не виконує контрактних завдань по хлібозаготівлі, за що було конфісковано частину майна. До постанов Уряду і взагалі до існування Радвлади ставиться скептично. Відносилась до бідняцького населення з презирством, грубо. Власність – вище всього. Має два сини з дружинами і дітьми і ще два менших...” [43, 32].
„...Михно Аким Семенович. Син був у Білій Армії, сам був чорносотенець. Завжди виступає проти всіх кампаній, були випадки, що казав: „Чого ви ідете в СОЗ, он Денікін на Кубані!”. Землі має 8 десятин, 2 коней, корову, 3 овець...” [43, 39].
„...Пелих Степан Андрійович, 69 років. До революції мав 11 десятин. Сам Пелих займався скупкою яєць і наймав ще п’ять зборщиків. Був власником з декількома громадянами яєчного склепу в м.Куп’янську. Після революції мав 7,5 десятин. До населення ставився добре, лише заможних і бідноти цурався й вороже до них ставився. Мав зв’язок з купцями... Не любе різних організацій, особливо незаможних, про яких говорить „треба знищити”. Взагалі бажає, щоб не було Радвлади. До революції займався мошеничеством, розповсюджуючи фальшиві гроші. Зокрема сім’я його, тобто дружина Ганна та приймак Степанов Федір Іванович – люди гарні...” [43, 44].
„...Михно Іван Семенович, 33 років; дружина Марина 29 років, двоє дітей. Має 4,8 десятин землі. Приймав участь у горожанській війні на боці Білої армії, куди вступив добровольно. Має зв’язок з офіцером Білої армії Шульженком Грицьком Зінов’євичем та іншими добровольцями П’яницею Олексієм та Коноваловим Федором. Служив у державній варті при гетьмані. Має похвалки на членів СОЗу помститися за свого брата, заарештованого ДПУ. Сам зараз знаходиться там же” [43, 47].
„...Шапошник Тимоха Кирилович, 51 рік, до революції мав 40 десятин, після – 9 десятин, оренди 17, яку утаював від податку. Мав вітряний млин. До кампаній ставився погано. Був декілька разів поштрафований. За продаж приватникам постановою зборів самооподатковано в п’ятикратному розмірі. Дискредитував Радвладу в розмовах і на куткових зборах” [43, 77].
У якійсь мірі зрозумілі (хоча, на думку автора, і невиправдані) репресії (конфіскація майна й виселення) щодо вищезазначених осіб. Та як розуміти ці ж заходи проти Величка Федора Петровича, який „...мав до революції 25 десятин, зараз 10,75. До останнього часу допомагав сільраді викривати сховища куркульського хліба та збіжжя, перший подав заяву до вступу в СОЗ; до населення відносився, як до бідноти, так і середняка, уважно. Син в Червоній Армії” [43, 48].
Отже, Величка ніякі заслуги перед владою не врятували від Соловків. Або ще приклад іншого Величка: „...Величко Сила Петрович... батько мав до революції 125 десятин власної землі. В 1900 р. відділився, отримав 25 десятин. Після революції землю відібрано, залишено їдоцьку норму – 15,25 десятин. Худоби має дві пари волів, коня, 3 корови, 2 свині. Ставлення до Радвлади: через параліч ніг та язика на зборах не буває, але його син Ілько, що фактично виконує обов’язки господаря двору, до Радвлади ставиться байдуже. План хлібозаготівлі не виконує. Так само не виконує плана весняної засівкампанії . Продав хліб у Харкові. До бідняцького населення ставиться байдуже. Син Ілько був у Червоній Армії, другий – Дмитро – зараз у Червоній Армії. Сім’я – 12 чоловік” [43, 29].
Цей, мабуть, постраждав за свою „байдужість” до радвлади і бідняків. Ще один приклад репресованого: „...в Токаря Дмитра Олексійовича... в час горожанської війни один син був партизаном, інший служив добровольцем у Червоній Армії... був головою сільради у 1921 р. ...Вилучений ДПУ” [43].
Відомості про майновий стан розкуркулюваних знаходимо на великому офіційному бланку „Опис майна №... за несплату єдиного с/г податку”. Так, наприклад, беремо ”Опис майна громадянина хутора Лозова Китнюха Мусія Макаровича”: „...хата, клуня, сараїв 2, саж, кобила 2, бричка, кожухів 2, чобіт 6, свита суконна, піджак суконний, одіял ватних 2, рядно, піджак жіночий, платок, подушок 6, піджаків дитячих 2, кожухів 2, валянок 2 пари, вовни 2, штани ватяні, платок в’язаний, брюки бумажні, платок чорний, рубах ситцевих 2, рубах 7, платків головних 2, наволочок 2, білля грязного 40 шт., ботінки жіночі, зеркало, полотенець 2, м’яса 2 кг, пшениці 10 кг, жита 4,5 кг, ячменю 2 кг, муки ячменної 7 кг, чугунів 5, стіл, кровать, діван 2, кожа теляча, бочонки 3” [43, 8] – оце і все „куркульське майно”. Не жирно, як кажуть у нас люди.
Трохи більше в лозівського багатія Івашури Андрія Мироновича, який, крім вищезазначеного, ще мав: „...комод, кровать залізну, куртина, сорочок 24, накидок 2, скатерть, простінь, полотенець 15, хвартухів 2, спідниця, ліжників 3, ряднин 6, рушників 5, піджак, юпка, штани, облігації 25 крб., пряжі 7, прядива 2 пов., хомут, діжок 4, солі 2 кг, колиска, сікачі 2, свердельців 2, долото, ботинки, косарка, граблів 5, сівалка, борони 2, точило, ящик, курей 7, вуток 2, полотна 35, сорочок 12, матеріял 1 метр, кохта, хвартух, сатин 3 м, воску 2 фунти, валянок 2 пари, сапог 3 пари, сподників 5...” та ін. дрібне майно та харчі [43].
У Несвятипаски Андрія було конфісковано: „...гейша, одіяло, помийниця, зубило, діжечка, пальто дитяче, сорочка бабська, картузів 3, шарф кисейний, підштаників 12, сала 12 фунтів, свиней 2, корів 2, лоша, бузівки 2, овець 2, курей 10, глечиків 4, балабайка, смальцю 20 кг, ковбаси 10 кг, калоші, сахарниця, чашок 4, мішок порожній, сито, пила поперечна, цепів 2, драбина від гарби, хомут старий” та ще 173 різних найменувань [43, 12].
У Харківському облархіві знаходяться сотні, якщо не тисячі справ на розкуркулених селян з кожного села Борівщини. Тут і постанови на розкуркулення, докладні характеристики на кожного з обгрунтуванням цього заходу, описи майна, скарги розкуркулених у владні інстанції, результати розгляду їх справ та ін.
Багато майна було вилучено в Паська Г.Ю., серед іншого „...грошей керенок по 40 крб. – 40 шт., по 20 крб. – 101 шт.; тисяча крб. 1919 р.; грошей українських 300 крб.; сундук дерев’яний; грошей радянських, які вийшли із вжитку, 4 230 крб.; грошей 30 крб., 10 крб., 10 крб. ... – всього 110 крб.; облігації III займу на суму 110 крб.; чайник, ремень брезентовий, масло корови...” і т.д. – всього 163 найменувань. У всіх грошей і облігацій вказані серії та номери [43, 23].
Часто в кінці „Опису” робилася малограмотна приписка „зазначене майно здане мені на схорону, за яке я об’язуюсь і відповідно за розтрату цього майна. До цього руку приложив...”. Далі йде прізвище і підпис розкуркуленого або хрестик, коли він неписьменний [28]. Тобто з цієї години хата, майно і все навколо вже ніби й не твоє, а ти лише охороняєш громадське (созівське) майно.
Деякі розкуркулені безуспішно пробували шукати правди у верхах. В архівних справах зустрічаємо сотні заяв і скарг постраждалих. Ці заяви, як правило, написані олівцем на якихось недогризках сірого обгорткового паперу, до того ж дуже нерозбірливо й безграмотно.
У одній із них говориться про незаконний опис майна і те, що „нам дітись нікуди. Захвачує СОЗ усе. Поставлена мука була в хаті і ту одібрали...” [43, 85].
Гортаєш архівні сторінки оригіналів, від яких ще тхне махоркою, читаєш їх, слухаєш розповіді старожилів про розкуркулювання, ніби чуєш плач, голосіння під грубі матюки виконавців, бачиш нічні ліхтарі та палахкотіння червоного прапора – і серце холоне. Кого розкуркулювали? Селянина, все господарство якого коштувало 275 крб. 17 коп. (і навіть 43 крб., 52 крб., 79 крб. за господарство); хата якого ціною 30 крб., а поношений кожух господаря 5 крб... За що? Який же він багатий, куркуль? Чи мали серце, звичайні людські почуття ці комуністи, кейнеси і просто роззяви, які нарозхват купували за безцінь господарські речі сусіда або й родича, кума. Брали зобов’язання, виконували й перевиконували плани.
Шаповалов Євген Іванович (с.Богуславка): „Мій дід Пасько Семен Федорович з Лозової мав своїх коней, волів і на три господарі – парову молотарку. Після смерті першої жінки одружився вдруге, взявши місцеву вдову з шістьма дітьми та своїх було вісім душ. Жили дружно, гуртом працювали, добуваючи своєю тяжкою селянською працею на прожиття. Все йшло чередом. Раптом колективізація. Розкуркулення. Забрали все, а сім’ю вигнали з хати. Ян наслідок, майже всі померли з голоду, а сам Семен Федорович загинув десь у степу під Ростовом, ходив по харчі”.
Саморозкуркулення та втеча в місто. Дехто, бачачи, до чого все йде, „саморозкуркулювався” й тікав світ за очі, кидаючи десятиліттями нажите важкою працею майно. Продавали свою власність, розділяючи виторг серед своїх родичів-середняків, кидаючи худобу, часто навмисно псували власний реманент, аби лиш він не дістався в колгосп. А то й підпалювали свою садибу зі словами: „Ми працювали все життя на цю хату, не дістанеться вона й вам. Нехай згорить!”
Із Борівщини тікали передусім на шахти Донбасу. Та надтаємний указ від 12 лютого 1930 р. вимагав особливої пильності щодо куркулів, які покидали село, щоб працювати в промисловості. Але потреба в міських робітниках була настільки великою, що директори заводів і шахт нелегально брали втікачів на роботу (більшість їх, до речі, у війну повернулися в рідні села). Часто на Донбасі на робітників, колишніх землеробів, улаштовували облави і засилали на Північ, у табори.
Із села Лозова в 1930 р. втік в Алчевськ 38-річний Сядристий Захар Тимофійович, який був розкуркулений ще в 1929 р. уповноваженим ДПУ з хлібозаготівлі в селі Лозова Винниковим. Тимчасово влаштувався на роботу в кам’яні кар’єри, але без документів був весь час під загрозою арешту. Тож у квітні 1931 р. таємно приїхав у Лозову і, зустрівши секретаря Лозівської сільради Кошлатого Аркадія Івановича, став його благати, щоб він видав йому посвідчення як середняку. Без будь-якої винагороди, щоб лише допомогти Сядристому влаштуватись на роботу, Кошлатий таку довідку видав, а голова сільради Гарний Данило її підписав. Останні йшли на смертельний ризик, але завдяки цьому документу Сядристий влаштувався в м.Верхній машиністом двигуна Водоканалбуду. В 1933 р. був заарештований і постановою Особливої Наради ДПУ від 9 квітня 1933 р. відправлений в концтабір на три роки. Сядристому згадали те, що колись був заможним. Лозівський активіст, кандидат КП(б)У, член колгоспу, бідняк (30 років) Колмиков Грицько Трохимович запопадливо свідчив: „Сядристий Захар – кулак, якого багатшого в нашій Лозівській сільраді не було. Мав по 4 парі і більше волів, коней 3-4, 4 корови, 2 молотарки, двигун, маслобойку”. Крім того „вів роботу по зриву колгоспного будівництва” та „займався антирадянською агітацією, використовуючи продовольчі ускладнення”, тобто комусь поскаржився на голодування в селі [93, 2,4-5,42зв.,48,52]
Велося слідство й стосовно виявленого „компетентними органами” Дзюби Марка Сергійовича (35 років), який у 1933 р. працював агентом постачання заводу „Донсода”. З’ясувалося, що він теж розкуркулений з Лозової й незаконно покинув рідне село. Мусив у нього повертатися назад у розпал голоду [93, 3].
Утекли у Шандраголове з х.Воронівки Дружелюбівської сільради розкуркулені Москаленко Антон Іванович та Кононенко Вустя Петрівна. В червні 1930 р. їх було там затримано. Кононенко була повернута назад у хутір, а 37-річний Москаленко, який мав семеро дітей і дружину, засуджений особливою нарадою ДПУ на три роки концтаборів. Злочин полягав у тому, що власне майно після розкуркулення було тимчасово здано йому ж під підписку про збереження. Москаленко з місця проживання не тільки втік, а ще й забрав з собою корову й коня. Коли в травні 1930 р. розбирали будівлі Москаленка, що перейшли після розпродажу в місцеву комуну „Оборона”, то знайшли обріз із гвинтівки, 160 штук патронів, німецький багнет і нагайку. До того ж із ставка неподалік були витягнуті потоплені ним власні с/г знаряддя [100, 1,18-19,24]
Таким чином, „куркулі” були приречені залишатися в селах і там очікувати на вирішення своєї долі. За моїми підрахунками, десь близько 30% господарств, офіційно визнаних куркульськими, протягом 1929-1932 рр. „саморозкуркулилися” (тобто кинули все і втекли із села). Їх садиби руйнувалися, заростали бур’янами.
У той час, куди б не пішов, кричали тобі в саму душу величезні, здебільшого незграбні, з помилками написані слова: „Знищимо куркуля як клясу!” І успішно нищили!
Розкуркулених не допускали й до військової служби. На місця розсилалися інструкції – ретельно перевіряти новобранців із метою виявлення „куркульських елементів”, котрі „старалися проникнути в Червону Армію”.
Ніде не сховаєшся від невмолимої влади. Одна дорога – тільки Смерть!
Одночасно з кампанією ліквідації куркуля як класу проводилися інші, не менш важливі для комуністів кампанії – боротьба за ліквідацію церкви, проти контрреволюції та українського буржуазного націоналізму.
 

 
Онлайн
Сейчас 43 гостей онлайн
На правах реклами
Карта сайта