isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017
Навігація

 

1.3. Початок суцільної колективізації

 

Методи примусу до вступу в колгосп. Одночасно з хлібозаготівельною кампанією Борівщиною загрозливим валом котилася, починаючи з 1929 р., „суцільна колективізація”. І до цього існували комуни, артілі, СОЗи, та вони були швидше винятком на селі, ніж правилом. До того ж існували недовго – розпадалися.

Як проводилась суцільна колективізація? За багатьма розповідями очевидців, які довелося вислухати, можна намалювати декілька типових сцен.

Десятники і соцькі, або, як їх тепер стали називати, „порученці” (посильні), за наказом голови сільради обходили всі хати на своєму кутку й наказували всім дорослим, особливо чоловікам, збиратися на такий-то час до школи чи в приміщення сільради.

Коли там набиралося повно людей, голова сільради, актив, уповноважений з району чи округу займали місце за столом, який стояв у дверях. З них же вибирали і президію з трьох чоловік.

На порядок денний ставили питання: „Про організацію колгоспу (комуни)”. Виступав голова сільради чи уповноважений. Перед виступом він клав на стіл перед собою наган чи револьвер.

Говорив він недовго. Відразу ж попереджав: хто проти колгоспу, той проти Радянської влади, ворог народу. Ніхто не насмілювався виступати. Голова сільради говорив: „Єсть предложеніє організувати в сєлі калхоз. Другого прєдложенія нєма?”

Усі мовчать. „Якщо нєма другого прєдложенія, то проголосуємо за моє. Хто за, підніміть руки”. Піднімало кілька чоловік руки. „Хто протів?” Рук ніхто не піднімав, боялися. Голова сільради оглядав селян і казав: „Якщо нєма протів, то прєдложеніє про організацію калхоза прийняте одноголосно”.

Коли так, то з завтрашнього дня треба було звозити чи в двір сільради, чи до господи висланого куркуля реманент, збрую, фураж, приводити коней. Але доброхіть ніхто цього не робив.

Бувало й по-іншому. Збори тривали цілу ніч. Стояв страшенний гамір. Було важко дихати від диму цигарок-самокруток з тютюну-самосаду. Навіть гасова лампа не витримувала і часто гасла. Тоді навстіж відчиняли хатні двері, щоб напустити свіжого повітря. Жінки на такі збори не ходили, але з нетерпінням чекали своїх чоловіків з новинами.

Спочатку умовляли, та селяни нізащо не давали своєї згоди. Тож наступного вечора знову збирали збори. І хоч на кожному видному місці красувалося гасло: „Бідняки й середняки, всі до колективу!” – селяни дружно й мужньо опиралися тим найполум’янішим закликам.

Було ще й так. Прямо по кутках активісти й комсомольці розповідали про організацію колгоспу. Просто на вулиці, на виненесеному столі, писали, хто умів писати, заяви, а кому інші писали з проханням прийняти в колгосп господаря і його сім’ю. Там указувалось, яку тяглову силу та реманент усуспільнює. Це зараховувалося в пайові внески.

А то ще й таке траплялось. От приводять нещасного селянина і вимагають писати заяву. А тоді при кожній сільраді чи „штабі по колективізації” була „холодна” (в’язниця). Вели туди заарештованого під вартою, в руки давали помело замість прапора, а на спині писали крейдиною чи вуглиною: „Злосний нездатчик хліба”. (Або намалюють ці слова на рогожі, зроблять, ніби прапор, і ведуть людей селом колоною під тим прапором). У холодній його тримали, аж доки нещасний не напише заяви в колгосп. Родина ж залишалася на вірну смерть, бо забирали буквально все (з розповіді Яковенка Михайла Георгійовича з с.Богуславка).

Нерідко збори, де обговорювалось питання про створення колгоспів, продовжувались кілька вечорів підряд. Дуже часто після тривалої дискусії приймалось рішення про організацію колгоспу, коли ж на другий день ранком приступали до конкретного оформлення колгоспу й створення його громадського господарства, виявлялося, що багато вчорашніх колгоспників уже передумали й відмовлялись вступати в колгосп. Ввечері знову скликалися збори, на яких ініціативна група по створенню колгоспу й сільський актив знову й знову переконували в необхідності його створення, а на ранок повторювалась та ж картина.

П’яниця Варвара Михайлівна (с.Загризове): „У моїх батьків – П’яниці Михайла Харитоновича і Єфросинії Федорівни – було 10 дітей. Та з нами ще жили дідусь і бабуся. Працювали з ранку до пізньої ночі, то й мали четверо коней, четверо корів і пару волів. Разом із сусідом купили молотарку, і загризяни по черзі молотили нею зерно.

Все це забрали в колгосп. А коли мій чоловік Троценко Михайло Трифонович відмовився вступати в колгосп, то його заарештували, та він втік. Тоді ми бросили все своє майно й тайком виїхали в Попасне Луганської області. Аж перед самою війною повернулися в село і вступили в колгосп”.

Жорник Олександра Петрівна (х.Пришиб): „Колективізація на хуторі Пришиб розпочалася з розкуркулення, хоча більшість пришибських селян і були бідні. Організовували все це уповноважені з Куп’янська Ткаченко, Білогуров та інші, які з місцевих набирали собі помічників – актив, з ними й ходили по хатах, агітуючи за колгосп. Якщо хто вперто відмовлявся, то через якийсь час до нього на подвір’я  приходила бригада активістів і примусово забирала в колгосп сіялку, косарку, плуг, бричку, коней, волів, корову та інше майно, а самого господаря засилали на Соловки.

Були й добровольці, які самі записувалися в колгосп. Так, Розводов Василь Прокопович хоч і був чоловіком багатим (по хуторянських мірках), та з усіх дворів першим пішов у колгосп. В нього було велике господарство і багато майна. Головне його багатство – машина-молотарка і паровий двигун до неї. Коні, корови, воли, двигун – все він віддав в колгосп. Частина бідняків – Євсей Воронько, Жорник Петро та інші – теж погодились записатися в колгосп добровольно”.

На райпартактиві давали таку установку уповноваженим: „Викликай того, хто не бажає йти до колективу, візьми олівець та паперу, спитай офіційно його прізвище, вік, і в нього ноги затрусяться”.

Стешенко Василь Дмитрович (с.Піски Радьківські): „Хто не записувався в артіль, того господарство обіцяли продати на торгах незалежно від соціального стану чи сімейного становища (я маю на увазі передусім бідних вдів). Вступати в артіль не умовляли, а примушували. Ось як було, наприклад, у нашій сім’ї.

Мати-вдова, троє дітей, старшій дівчинці 16 років, найменшому хлопцеві 10 років. З господарства є хата, тричі перекошений сарай, корова не дійна, порося, 10 курей. Заходять у хату Гармаш Микола Андрійович і Закравець Назар Ілліч. Пропонують записатися в артіль. Мати відмовилася. Вони пообіцяли завтра ж розпродати наше господарство, а нам наказали покинути хату. А надворі зима! Пішли ночувати до сусідів. Діти в плач, що ж ми будемо далі робити? Наступного дня мати пішла й записалась у колгосп, аби тільки повернули хату. Це один із сотні прикладів по нашому селі” [212].

З таємного інформаційного бюлетеня Наркомзему УСРР від лютого 1930 р. дізнаємося й про інші факти примусової колективізації в наших краях: „...Такі перекручення були в с.Хатньому на Куп’янщині, де член партії Стрепетов „колективізував” село так: до окремої кімнати запрошували селянина й ставили перед ним питання руба: „Або запишись до колективу, або бери на 50-60 крб. позички”. Цікаво, що в райпарткомі Стрепетов, виправдовуючись, пояснював, що „я це робив тільки з глитаями, ну й з середняками” [181, 149].

Деякі уповноважені погрожували зачинити всі крамниці в селі, поки не вступлять усі в колгосп. Незрідка тих, хто не записувався, відводили в комору й замикали. Мороз, холод, а люди багато діб звідти не могли вийти. Приведуть у теплу хату, запитають, чи не надумавсь записатись, – і знову в комору.

Тож недарма тоді казали:

„Ти хоч плач, хоч ридай, а заяву в СОЗ подай”;

„Всюди плачі, всюди крики, селян учать, як їм жити”; Обережні й полохливі, чуючи таке, застерігали аж занадто гострих на язик давньою приказкою: „Їж суп з грибами (а пошепки додавали), а язик тримай за зубами”.

Дітям, батьки яких не пішли в колгосп, у школі не давали підручників, їх садили в окремі ряди, і вони були ніби заручниками. Дії влади були протиправними навіть по тогочасних законах, адже каральні заходи застосовувались до селян, які не вчинили жодного злочину, а просто відмовлялися вступати в колгосп, здавати власний хліб, якого здебільшого у них не було.

Усупільнення худоби і майна. По селу ходила бригада з активістів. Звідусіль було чути крики, плач і лайку. Багато хто не чинив ніякого опору і з великим болем віддавав у колгосп усе, що мав. Тяжко було розлучатися з добром, нажитим нелегкою працею.

Маслова Харитина Савеліївна (с.Чернещина): „Йшов 1929 рік. На той час я вже жила в Чернещині, вийшла заміж, тільки народила дівчинку. Колективізація. Люди не хотіли йти до одного гурту. Кричали, плакали, боялись. Але все-таки прийшлося здати все в колгосп, знести все у колгоспну комору. Хто добровільно не здав –забирали силоміць. А коли вже приїжджали в двір, заходили в хату – забирали все”.

Плакали люди, плакала земля, плакали тварини, позбувшись господаря. Важко в це повірити, але ж не раз мені про це розповідали, як у тварини, котру забирали активісти, рясно капали з очей сльози. Усуспільнені коні довго не могли забути своїх господарів і часто втікали додому.

П’яниця Марина Савелівна (с.Лозова): „Батьки мали в господарстві дві корови, двоє коней, пару волів, гусей, качок, курей. Мали гарну пасіку, було 13 дуплянок. Бджоли наносили так багато меду, що й не влазив у дуплянку. Землі у нас тоді було небагато, а в сім’ї 12 дітей (згодом частина з них померли).

У 1929 р. почали організовувати колгосп, у людей забирали худобу. То було для селянина найстрашніше – залишитись у дворі без худоби. Було й так: вдень заберуть худобу, худоба реве, голодна. Люди не могли цього витримати – за ніч розбирали знову по дворах. Наступного дня починалось усе спочатку...”.

Жорник Парасковія Іванівна (с.Богуславка): „Мій батько, Белебеха Іван Архипович, бідняк, мав 11 дітей. З німецької війни повернувся пораненим. У сім’ї працювали всі. Я з десяти років пішла по заробітках. Горбом своїм нажили двох волів, двох коней, з теля виростили корову, мали свиню. Батько вважався бідняком, бо не мав земельного наділу.

Коли розпочалася організація колгоспів, то батько не хотів іти. Тоді прийшли якісь „страховщики”, нібито застрахувати волів. Казали, що коли воли будуть старі, їх можна буде здати й отримати молодих.

Через деякий час сказали, щоб він відвів волів у Куп’янку. Батько змушений був це зробити. Потім дійшла черга здавати й свиню, а ще потім корову з телятком.

Дуже жалко було здавати коней, і батько одного зарізав, щоб самим з’їсти, а стару кобилу забрали з двору в колгосп. Так вона й здохла на припоні, навіть не випряжена. Так, видно, вона їм була нужна.

Робити нічого не залишилось, і батько змушений був записатись до колгоспу. Під час колективізації забрали все зерно і насіння”.

Ніконова Софія Михайлівна (с.Лозова): „Активістами в селі були Ребро Данило Савелійович, Вовк Василь Гордійович, Токар Йосип Панкратович, Ратій Микита Олексійович, Несвятипаска Прокіп. Приїжджали якісь люди з Куп’янська й агітували за колгоспи. Більшість наших людей не хотіли йти в колгоспи, навіть бідняки. Деякі, бачачи, до чого це йде, бросили все й подалися до міста. Активісти всі були місцеві, здебільшого  це колишнє сільське сміття.

У кого що було, все звозили у колгосп. Наша сім’я віддала в колгосп пару коней, бричку, гарбу, двоє саней, віялку, плуг, борону. А що ти зробиш, треба було віддавати, бо все одно б забрали! Брати мого батька сказали, що „йдіть у колгосп, бо будете в Сибіру”.

Роль комсомолу. А ось свідчення учасників тих подій, як-то кажуть, з іншого боку барикад. Зрозуміло, що кожна сторона бачила й оцінювала ті події по-різному.

Г.Алещенко, комсомолець 30-х років з с.Підлиман, на сторінках „Трудової слави” під претензійним заголовком „Тих днів не змовкне слава” згадує: „І ми, юнаки та дівчата 30-х років, творили історію... Після закінчення Піско-Радьківської семирічки у 1929 р. я та мої товариші комсомольці повернулися до рідного села Підлиман. Мене обрали секретарем комсомольського осередку. Лише п’ять членів ВЛКСМ нараховувалося спочатку у наших рядах.

На той час на селах відбувалася колективізація. У Підлимані діяв комітет незаможного селянства, який спрямовував свої сили на боротьбу за організацію колгоспів та ліквідацію куркульства на селі. Перший ТСОЗ у нас був організований у 1929 р. А у 1930 р. ТСОЗ було перейменовано у колгосп „Заповіт Леніна”.

Яке основне завдання лягало на наші плечі? Відшукати хліб, який ховали куркулі. Знайдений хліб відправлявся бійцям Червоної Армії. Найвідданішими з нас були Тихін Кривошея, Василь Кальченко, Михайло Терентьєв та ін.” [142].

Потрібно відверто уточнити: чимала частина знайденого і реквізованого хліба осіла в руках активістів, а частина – згноєна в буртах.

Ясна річ, селянство чинило найзапекліший опір таким молодим „творцям історії”. Про це не міг не згадати в райгазеті Давид Васильович Колісниченко, секретар Борівського райкому ЛКСМУ в ті роки: „...Повсюдно було комсомольське око, все нас стосувалося. Ми брали участь у хлібозаготівлях, в реалізації державних позик… Нерідко комсомольцям доводилося виконувати відповідальні доручення райкому партії, бути уповноваженими в селах, особливо в 1929 році, коли проходила масова колективізація дрібних селянських господарств, коли особливо лютою була класова боротьба на селі.

Мені пригадується випадок, коли Андрій Шеховцов проводив збори селян на хуторі Верхня Журавка з метою збору коштів самообкладання. Куркулі та їх підлабузники зірвали ці збори. Так само важко довелося й мені в хуторі Василівка, де я був уповноваженим по реалізації державної позики. Куркулі так підбурили групу хуліганів, що я ледве живий звідти вибрався. Але ніякі хитрощі, ніякі витівки не допомогли куркулям. Колективізація на Борівщині пройшла успішно” [182].

Про це ж говорить комсомолець 30-х рр. С.Рясіченко: „Після закінчення учительського технікуму кількох випускників-комсомольців направили до с.Маліївки. Пам’ятаю, що при від’їзді нам хтось сказав: „Ви будьте обережними, там процентів 60-65 куркулів живе”

У Маліївці та Помилуйківці було утворено три колгоспи і одну комуну. Згодом колгоспи і комуна об’єдналися в один колгосп імені Чапаєва. Серед перших комсомольців села слід назвати Миколу Кравченка, який разом з Прокопом Погрібняком організував колгосп „Червоний степ” на території хутора Печеричівка. Крім Миколи Кравченка, у комсомольській організації села відзначилися активністю члени ВЛКСМ Микола Соломаха, Дмитро Погрібняк, Василь Мусат, Артем Рівчак, Роман Погрібняк, Максим Стрілець, Василь Петренко, Настасія Петренко, Андрій Самарець та інші” [205].

З рукописних спогадів Н.Муравйової, комсомолки 30-х років: „...Секретарями райкому комсомолу в ті роки були Крамаренко Михайло, Дроб’ященко Іван, Колісниченко Данило, Дюков. Найбільші організації були в Боровій, Гороховатці та в Пісках Радьківських. Активісти комсомолу в Боровій: Сикало Федір, Кухар М., Радін Кость, Ворона Кость, Колісниченко Віра, Сидоренко Клавдія. В Гороховатці: Ткаліч Ольга, Ступак Марфа, Калюжний Петро, Єрмолаєв Григорій, багато інших.

...Разом з цим ніколи не забували про участь в колективізації, проводили агітаційну роботу серед населення, приймали участь у справі ліквідації куркулів, як класу.

Куркулі не йшли назустріч молодій Радянській владі, а навпаки, не виконували хлібоздачу державі, ховали хліб у ямах та інших місцях

Нам приходилося шукати захований хліб щупом, чергувати на телефонній станції біля комутатора, вдень і вночі чергувати на вишці дзвіниці церкви групами по три чоловіки, бо в цей час куркулі могли спалити хлібні скирти.

Пам’ятаю, я часто чергувала з Косович Вірою, Вороною Костем та Стороженком Дмитром з Червоного Оскола. З нами були завжди старші товариші в складі бригад, керованих членами партії Дроб’ященком Іваном, Прядун, Калюгою Петром, Сидоренко Клавдією (представник від окружкому партії)” [195].

Навіщо селянину колгосп. Обласні й Борівська районна газета „Червона зоря” (ліквідована 1 липня 1930 р.) рясніли закликами:

v„Селянин! Тільки в колгоспі ти станеш справжнім господарем своєї землі!”

   v „Середняк, з ким ти – з глитаєм-куркулем чи з братом незаможником?”

    v „Від колгоспу – до комуни, від комуни – до комунізму!”.

Колективізація здійснювалась нібито в артільній формі, але під виглядом артілей створювалися ненависні селянам комуни. Дотепно розшифровували це слово наші селяни: „Комуна – кому „на”, а кому й нема”.

„Навіщо мені колгосп?” – запитували селяни в агітаторів, вислухавши їхні заклики. Це запитання залишалося без відповіді.

Проте відповідь була тільки на запитання: навіщо колгоспові селяни? Щоб їх було зручніше грабувати державі.

Недарма селяни казали: „Колгосп – то татарщина, гірше панщини. Одкаснись своєї душі, стань побігайлом. Об кусок рельси дзвякнуть, і ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий день. Погана витівка: на розор. Хто не хоче, того чорнять: ворог і підкуркульник”.

Була поширена глузлива пісенька:

         Питалася баба діда:

– Чи дадуть в колгоспі хліба?

– Дадуть хліба, ще й коржа,

    Будем їсти без ножа.

Справи в колгоспах на той час були невтішними. Врожаї були такі мізерні, що ледве намолочували те, що сіяли. Сіяли ж за вказівками уповноважених, які не могли відрізнити жита від ячменю чи пшениці. Селяни все це бачили, а тому й не поспішали вступати до колгоспу.

Дійсно, в більшості нові колгоспи давали зразки того, як не треба працювати. Тому й переважали настрої в селян: „Чого я туди піду, якби хазяйнували так, як я дома хазяйную, якби не рахувались з тим, що воно чуже, а слідкували ніби за своїм, тоді б я пішов”.

У тогочасних документах (для внутрішнього користування) часто читаємо: „Колгоспи настільки погано організовані, трудова дисципліна така погана, що вони зараз є агітаторами не за колективізацію, а проти колективізації”.

Першими в колгосп записувалися вдови і найбідніші хазяйки, в яких не було ні землі, ні худоби. Та бувало й таке, що й найбідніші не йшли в колгосп. На запитання, чому не йде в колгосп, один бідняк чесно відповів: „А дома я роблю менше, коли ж у мене не вистачить хліба, влада повинна мені допомогти, бо я бідняк”.

Часті факти, що бідняцька молодь, яка тільки виділилась з батьківського господарства, неохоче вступала до колгоспів. Коли в такого запитували, чого не подає заяву в колгосп, то він говорив: „Дайте мені пожити в своїй хаті хоч ще один рік і попрацювати на своїй землі так, як я хочу”.

„Некультурність” жінки та її спротив колгоспу. Часто чоловік посилався на небажання жінки вступати до колгоспу. Майже всі жінки заявляли про свою непрацездатність, небажання віддавати своїх дітей у ясла. Жінки заявляли навіть прямо таке: „А я все одно в колгосп не піду – розведуся, повішуся або заріжусь, а не піду, він як собі хоче”.

Ходили чутки, що в колгоспі будуть усупільнювати жінок. Тож вони особливо протидіяли вступу в колгосп. Серед жінок велась навіть спеціальна агітація. Одна дружина, коли чоловік хотів написати заяву про вступ до колгоспу, погрожувала відрубати собі руку. Жінки казали: „Колгосп – це панщина. Раніш на військову службу брали на певний срок – 25 років, а в колгосп беруть невідомо до якого часу”.

Недарма ж, видно, у багатьох тогочасних документах відверто відзначається:

„Великим гальмом у роботі колективізації є некультурність жінки. Частенько бувають навіть бійки поміж чоловіком, що подав заяву до колгоспу, і жінкою, що не бажає йти до нього”.

Болдишева Марія Сергіївна (с.Загризове): „Мій батько П’яниця Сергій Якович і мати Агрипина Тимофіївна в числі перших увійшли в колгосп. Ми були бідняками. Була в нас корова Зірка й телятко. А при вступі в колгосп треба було здавати всю худобу.

От мій батько взяли нашу Зірку й ведуть у колгосп. А мама стали плакать і благати, щоб він не здавав, але батя все ж відвів її. А мама тим часом за ним. Тільки стали корову прив’язувати, а мама як штовхне в спину того, хто прив’язував корову, він так і впав та став сердито лаятися. А мама за корову й додому.

Вернулися й батя, й дуже вони посварилися через ту корову. Та мама вважала себе правою, весь час говорячи, що ми з Зіркою не пропадемо. Так і сталося, вона врятувала нашу сім’ю від голодної смерті в тридцять третьому”.

Постанови за колгосп і проти куркуля приймали місцеві активісти в кожному селі, подібну прийнятій в с.Кругляківка:

„...Заслухавши доповідь про колективізацію, загальні збори СКНС вкупі з організацією СОЗа „XII роковини Жовтня” та неорганізованої бідноти ухвалюють, що урахувавши завдання Радянської Влади й Партії трудящого селянства, прийняти такі заходи, аби виконати на 100% завдання п’ятирічного плану, слідуюче:

Вся біднота обіщає з сьогоднішнього дня перейти на колективне господарювання, всім подати заяви до СОЗу.

Загальні збори визнають, що ворог на селі є куркульство, непмани та попи та ін., якого треба знищити, як клясу, так як настав час назавжди покінчити з ними, даби не було гальма постройки соціялізму. Загальні збори визнають, що необхідно ліквідувати майно нижченайменованих осіб, яке передати до СОЗу, який мається на терені сільради..., а самих господарів виселити за межі України, щоб не було перешкоди...

...заможно-куркульська частина села проводе контрреволюційну роботу і переводе шалену агітацію проти колективізації та посівкампанії, та веде хижацьке господарювання, агітує не сіяти, розпродувати худобу, а також ця частина переводе роботу серед бідноти й середняка, натравляя й розпуская різні наклепи на Радвладу...” [51, 1,4].

Антиколгоспні чутки. Люди були в розпачі. Люди були налякані. Люди не розуміли, що то воно є колгосп. А по селах ходили якісь нікому не відомі люди, одягнені в дрантя жебрацьке, знаходили собі десь на краю села маленьку, непримітну хатку, збирали там наляканих колгоспом, конфіскацією й різними незрозумілими діями влади віруючих бабусь і нашіптували їм на вухо різні страхіття.

Про кінець світу, про Страшний Суд, про відмову Господа від рабів своїх, про входження на землю в образі людському самого Сатани. Ніби ходить він по світу з книгою пекельною й кличе всіх записуватися в книгу ту. І буде він морить Великим Голодом, буде на тортури посилать, і хто не витримає, запишеться, то „вовєкі вєков у пеклі, в смолі киплячій йому і його дітям бути...”.

У той же день новину таку понесли вже сотні таких бабусь, і кожна щось додавала, і вже розповідь та страшна почута була ніби й не від жебрачки, а від самого Бога, що прилітав на землю, щоб попередити грішний люд.

Земляна (по дівочому – Штанкевська) Орина Дем’янівна згадує: „Боялись іти в колгосп, тому що говорили, що нечисті там роблять, і Господь покарає того, хто піде...”.

У цей же час якісь невідомі люди таємно (часто це були жебраки, черниці, штундисти-баптисти) розповсюджували на базарах та в інших людних місцях листівки подібного змісту: „О друзья! Спасайтесь от мирских сетей и от сатанинских поганых когтей. Бдите и молитесь, чтобы вам не впасть всем во искушение вражию напасть. Явится Антихрист в мир со злобой, тогда смотрите, дети, за собой. Тогда узнавайте по его делам, не соединяйтесь вы к его друзьям. Много беззакония сам он совершит и много народа к себе приманит: гордо, богомерзко будет поступать он и чад избранных будет притеснять.

Он отвергнет Бога и станет хулить, горе тогда будет верным людям жить. Он хулу пропустит на Святой Завет и скажет: «Не верьте, люди, Бога нет!». Он поставит мерзость на месте святом, что писал в книге Даниил о том.  Люди тогда не в согласии жить будут, и брат брата страшно возненавидит. Возненавидят дети своего отца и не будет правды в их сердцах. Сташный тогда будет Голод, покамест люди не раскаются в своих грехах. Природу признают, Бога отвергнут, от веры отстанут, в скверный путь пойдут.  Когда все соблазны по земле пройдут, тогда знайте, дети, что при дверях СУД» [181, 297-297].

Поширювалося й інше „золоте письмо” із зверненням до селян чекати Страшного Суду. В кінці сказано: „Прочитавши цього листа, перепиши його у 7 примірниках, роздай 7 чоловікам, прочитай неписьменному”. Походження цього листа таке: „його бачили два пастушки, як воно спускалося з неба” [181, 305].

Казали: „Хто подасть письмову заяву в колгосп, той запродасть душу чорту. Через деякий час усіх колективістів будуть штампувати огненною печаткою 666. Через рік прийде Антихрист, тоді ми всі загинемо, зараз іде війна, треба берегти хрести. Хто запишеться до колгоспу, то запише свою душу в чортячу книгу” [181].

Жінки кричали на чоловіків: „Зараз же випишись мені з колгоспу, не хочу віддавати свою душу чортам”. Дехто мотивував відмову вступати тим, що в колгоспах примушують працювати у свято й колгоспники підуть у пекло після земного життя.

Опір селян. Та, незважаючи на все це, колективізація на Борівщині йшла швидкими темпами. Процентні рознарядки, що спускалися „зверху”, „низи” намагалися перевиконати. Отож, „справно” втілюючи в життя постанови, багато районів уклали між собою договори й брали на себе „зустрічні” соцзобов’язання. „Соціалістичне змагання” за „ударне проведення суцільної колективізації розгорнулося й у нашому районі, який прагне провести колективізацію кавалерійською атакою” (з Борівської райгазети).

Почався грубий натиск, „розверстка” завдань, „ударні кампанії”, нереальні обіцянки, що зі вступом у колгосп селян відразу ж чекає заможне життя тощо. У маси було кинуто гасло „шалених темпів колективізації”. І подібні заклики відразу ж почали реалізовуватися.

Набула практика відмови у продажі предметів першої необхідності селянам-одноосібникам. Все це привело до антиколгоспних і навіть антирадянських виступів, про що ми писали вище. Почастішали випадки розправ селян над комуністами та колгоспними активістами. Настрої населення стають войовничими, люди почали втрачати страх перед системою [145, 30].

Наприклад, у Богуславці, де організувались артілі „Колективний шлях” (голова Пасько Андрій Петрович), ім.Якіра (голова Куриленко Сергій Гнатович), „Хвиля революції” (с.Нова Кругляківка, голова Забайрачний Іван Євграфович, згодом його замінив Бородай Степан Прокопович), заможні селяни Ситники, Ляшенки та інші псували й ховали сільгоспінвентар, знімали з возів колеса й топили в Осколі. Нападали на активістів і били їх. Робили замахи на Івана Федоровича Белебеху і директора школи Кулиниченка. Вишняки стріляли з обрізу трьохлінійки в секретаря парторганізації А.Д.Чередниченка, який знав, де вони ховають хліб. Підпалювали копи стиглого хліба. В 1930 р. двічі спалювали сільбуд (клуб) [176].

Був убитий голова Богуславської сільради Єрмолаєв Михайло Микитович, а також голова Підвисочанської сільради Роман Матвієнко, які брали активну участь у розкуркуленні [176].

З характеристики Загризівської сільради на Михна Семена Семеновича: „...26 років, дружина Орина 29 р. До революції з батьком і братами мав 30 десятин землі. Після революції з метою скриття від оподаткування від батька відокремився і мав лише хату під залізом (не добудовану й досі) та землі три десятини. До кампаній ставився вороже, завжди виступав на зборах по хлібозаготівлі та позиці проти. Має похвалки на членів СОЗу, казав „ждіть весни, а там вас всіх виріжем”. Зараз в ДПУ” [50, 45].

Тож „червоний півень” у ті роки часто відвідував колгоспні будівлі, сільраду, сільбуд і хати особливо ненависних активістів. Що цікаво, найбільший опір (за свідченням очевидців) чинили навіть не найбагатші селяни, а ті, які нещодавно дістали землю, а також бідні селяни, які лише недавно стали середняками.

Райгазета „Червона зоря” в 1929 р. категорично заявляла: „Куркуль уперто б’ється за позиції, з яких його вибиває комунар, глитай у пересмертних судорогах робить все можливе, якою хочете ціною, щоб загальмувати наступ соціалізму”.

Та ж газета: „В Ізюмській окрузі 19 447 господарств не мають реманенту для оранки та сівби (маленькі, дідівські плужки „орники” та борони в рахунок не йдуть). Складний с/г реманент зосереджений здебільшого в куркульських господарствах. Куркулі роблять все, щоб послабити силу колгоспів, щоб зірвати там весняну сівбу. Куркулі Борівського та інших районів знищують свій складний реманент. Б’ють ущерть, псують косарки, молотарки, великі плуги, замазують свіжі рани машин мазутом і продають, як лом, рудметалоторгівлі. Вона за планом мусила заготовити два вагони лому, а вже є близько двадцяти. Куркулі Борівського району ріжуть і забивають власних коней”.

Хоч до колгоспу записалося трохи більше 10-12% селян, усі кращі землі було відрізано колгоспу. Тим, хто не йшов у колгосп, – землю найгіршу: на горбках, в ярках та на пісках і солонцях.

Із зведених відомостей інформаційної групи Наркомзему УСРР про опір селян колективізації на Куп’янщині (початок 1930 р.): „...В деяких місцях тривають далі випадки розбору коней з колгоспів, невихід на роботу, підпали, постріли у вікна і навіть озброєні сутички і масовий опір представникам влади... За час свят в низці районів інтенсивно надходили заяви колгоспників про вихід з колективів... Є випадки, коли з СОЗів розбирають коней, мотивуючи тим, що коням нічого їсти в СОЗі, або нема де тримати. При перевірці виявилося, що дійсно в дощ коні стоять під відкритим небом” [181, 181].

В іншому документі відзначається таке: „...головними причинами відставання села в індивідуальному секторі є суперечки, що виникли між селянами, які не ввійшли до колгоспу, на грунті відводу землі. Колгоспам відведені ближчі і кращі землі. Частина присадибних земель одноосібників прирізана колгоспам” [181].

Вищі органи (від району й до республіки) добре знали про хід колективізації на місцях як через своїх представників, уповноважених, так і через сувору вимогу регулярних звітів. В облархіві відшукав таку директиву:

„До всіх голів РКНС. Негайно. Зовсім таємно.

...Ми категорично вимагаємо інформувати нас про перебіг цієї роботи через кожні 10 днів, зазначаючи в своїй інформації всі окремі факти, хоча б і дрібні настрої і т.п.

Голова Куп’янського ОКНС Жердєв” [38, 39].

Тож коли в інформаційному листі ВЦКНС, підписаного самим його головою Петровським, читаємо про методи колективізації на Куп’янщині, то можемо цілком бути певні, що саме так воно й було:

„ВЦКНС, 9 березня 1930 р. Зовсім таємно. Негайно.

...Захоплені велетенським зростанням політичної активності бідняцько-середняцьких мас і бурхливими темпами колективізації, окремі місцеві робітники припускають у своїй практичній роботі в справі колективізації, розкуркулення... різні перекручення: вживають іноді

Ці обурливі явища не завжди знаходять належну оцінку з боку КНС і всієї радянської суспільності на місцях і цілком зрозуміло викликають обурення і заворушення в окремих селах, особливо серед жіноцтва (Старобільщина, Куп’янщина, Шепетівщина).

...КНС окремих сіл зазначених округ, де трапилися часткові антиколективістичні заворушення селянства, не виявили потрібної стійкості, чуткості, не налагодили спостереження за пересуванням різних підозрілих осіб, за підпільними нарадами куркульського і антирадянського елементу та його роботою серед жіноцтва і бідняцько-середняцького селянства, не розгорнули вчасно потрібної масової політичної роботи серед жіноцтва, щоб згуртувати навколо заходів партії та уряду бідняцько-середняцькі маси та не спромоглися вчасно дати жорстку відсіч руйнівницькій роботі куркульства, попівства та інших контрреволюційних елементів... До цих небезпечних явищ потрібно поставитися якнайуважніше

Історія створення колгоспів у селах. Районна газета „Червона зоря” восени 1928 р. вихваляє колективні господарства Борівщини: „В 1928 році на Борівщині 4 с/г артілі, 6 машинно-тракторних товариств та один ТСОЗ. Колоб’єднання ці об’єднують навколо себе 829 їдців, цебто 2,2% всієї людності району в 37327 душ, на площі 1249 га, що становить 3,3% загальної площі району в 49686 га.

Сільгоспартілі вже перейшли на шестипольну сівозміну, заводять ранні та чорні пари, засівають поля чистосортовим насінням, вносять штучне угноєння, мають засіви багаторічних кормових трав, мають поліпшену породну худобу, добре налагоджене бджільництво. На конкурсі сільгоспартіль „Труд Селянина” одержує премію в 300 крб.

Всі об’єднання обслуговують околишню людність, головним чином безхудобних бідняків під час засівних компаній і молотьби хліба. Цього року 11 тракторів щодня молотять більше тисячі кіп бідняцького хліба. Людність району добре зрозуміла користь від колективів. Тому в 1928-1929 рр. в с.Боровій та х.Нужнівці гадається зорганізувати сільгоспартіль і 4 ТСОЗи””.

Насправді ж наші селяни категорично не хотіли добровільно вступати в колгоспи, тим більше, що майже десятирічне існування колективних господарств ще більше зміцнило їх у цій думці.

За архівними відомостями, у Борівському районі всього було колективних господарств [33, 25,74зв.,110,111,306,371,453]:

” на початок 1929 р.: три с/г артілі; комун і с/г товариств не було зовсім;

” на березень 1929 р.: один колгосп „Червоний Трудовик” (сл.Піски-Радьківські) і один ТСОЗ „Нижчесолонянський”;

” на квітень 1929 р.: артілі „Червоний Трудовик”, „Труд Селянина” („колишній Недоступа”) в с.Дружелюбівка, „Донецька” („колишній Уськових”) в х.Донецький поблизу х.Чернецький та ще одна артіль – усього в чотирьох артілях разом 35 родин, 230 чол.; один ТСОЗ „Нижчесолонянський”, в якому 11 родин, 68 чол.; чотири меліоративних і „машинових товариств” (себто тих, які мали спільну машину – трактор або парову молотарку чи двигун);

” на 15.08.1929 р.: 8 артілей, 2 ТСОЗи, 15 артілей по формі №3, організована 2.07.1929 р. комуна „Більшовик” у Пісках-Радьківських, одне машинно-тракторне товариство;

” на 1.10.1929 р.: 5 комун, 8 артілей, 1 ТСОЗ.

Таким чином, ми бачимо, що рівень колективізації на осінь 1929 р. на Борівщині був дуже низьким, і постійно йшов процес штучного створення й дуже швидкого розпаду колективних господарств та переходу їх з однієї статутної форми на іншу: комуни переходили на статут с/г артілі й навпаки.

Наприкінці 1929 р. та на початку 1930 р. почався масовий „вступ” селян Борівщини в колективні господарства. Як зазначає райгазета „Червона зоря”, на початку лютого 1930 р. „Борівська райпарторганізація розгорнула значну роботу по соціалістичній перебудові села. На 30 січня вже зібрано 30 тис.крб. завдатку на тракторну колону. Ініціатива цієї справи належить Піско-Радьківській бідноті під керівництвом партосередку. В Борівському кущі вже зорганізовано кінну колону у 200 кінських сил. П’ятдесят наймитів втягнуто до колгоспів”.

Через тиждень ця ж газета повідомляє: „У січні 1930 р. перейшли на суцільну колективізацію Чернецька, Маліївська, Вище Солонівська і Нижче Солонівська сільради. Протягом п’яти днів у районі ухвалили вступити до колективів дві тисячі бідняцьких і середняцьких дворів. Хутір Вищий Лиман та перша й друга сотні Шейківської сільради ухвалили сколективізуватися цілком. У районі зібрано 45 тис. крб. завдатку на трактори. При кущі колгоспів організовуються районні курси підготовки 35 трактористів. Готується МТС”.

А вже через місяць газета знову повідомляє: „На кінець лютого 1930 р. в Борівському районі усуспільнено 81,5% всієї землі (по Ізюмській окрузі – 56,2%). На 10 лютого утворено 10 машинно-кінних станції в районі (в окрузі всього – 85)”.

Отже, протягом буквально одного місяця на Борівщині були розгорнуті шалені темпи колективізації, значно вищі, ніж у сусідніх районах. Якими методами цього вдалося досягти борівським комуністам, розповімо далі.

Тільки зауважимо, що тоді успіх колективізації оцінювався по кількості розкуркулених. Вважалося: там, де їх більше, швидше підуть у колгоспи. Ось як про це напрочуд відверто, як для радянських часів, пишеться в „Нарисах історії Харківської партійної організації”: „...керівники Борівського району Ізюмського Округу вирішили ліквідувати куркулів як клас протягом кількох годин, організувавши з цією метою однієї січневої ночі 1930 р. спеціальну операцію” [196]. Отже, саме „спецоперація” борівських комуністів (про яку далі) різко прискорила створення в районі колгоспів.

У слободі Боровій та на хуторі Боровому ще з 1924 р існувало тракторне товариство, що об’єднувало 9 середняцьких господарств. На пайові внески товариство купило трактор і використовувало його для обробітку землі в кожному господарстві. В 1928 р. влада це товариство хотіла перетворити в артіль або СОЗ, об’єднати господарства й перейти до спільного обробітку землі, та „члени товариства проявили завидну впертість і, незважаючи на тиск, не дали на це згоди” [179, 286].

Перший колгосп у Боровій, що мав назву „Перша Борівська артіль” (інша назва -  „Червоний Партизан”), організований 23.04.1929 р. і налічував 12 родин (53 чол.). Ініціаторами створення цієї артілі були М.М.Ковзало, А.С.Сидоренко, Г.Х.Небувайло, І.М.Ісаєв, М.І.Сухомлин, Ф.П.Коновалов та ін. 25 травня 1929 р. с/г артіль перейшла на статут комуни з назвою „Ленінський Шлях”. Першим головою артілі, а потім комуни був місцевий – Анастасій Іванович Сикало [33, 284,306,396]. У 1930 р. його заступив на цій посаді робітник Харківської електростанції двадцятип’ятитисячник Ф.Н.Шпильовий. Навесні 1929 р. Борівська артіль одержала від держави трактор і грошову допомогу – 900 крб. кредиту [179, 287].

Про перші роки комуни на сторінках райгазети „Трудова слава” у 1977 р. згадує один з зачинателів колгоспного руху Косович Іван Васильович: „...В Боровій пішла чутка, що організовується комсомольський осередок. Я вже знав про те, чим займаються комсомольці. Та свою роль відіграли і агітатори. І через деякий час і мені видали членський квиток. ...То тут, то там проходили мітинги, селяни організовувалися в товариства по обробітку землі, куркулі показували свої зуби. А в 1929 р. стали організовувати комуну. Першим організатором та її головою був Анастас Іванович Сикало. Записалися в неї бідні, але всіма шановані люди. Як зараз пам’ятаю імена тих, хто першим серед перших вирішив об’єднати свої зусилля для спільного трудового життя. Це – Овсій Трубчанінов, Василь Сикало, Олексій Вергун, Михайло Ковзало.

За старшими потяглися в комуну і ми, молоді. Комсомольці Микола Гапєєв, Микола Вергун, Іван Гнойовий були одними з перших молодих комунарів. До цього числа входив і я. Господарство наше було досить велике – земля, до двох десятків коней, шість корів, півстоні свиней. І наша загальна гордість – старенький „Фордзон”. Трактористом на ньому працював тоді Олексій Дмитрович Вергун. Це була чи не найпопулярніша після голови людина. Ми, юнаки, завжди з величезною заздрістю слідкували за тим, як Олексій Дмитрович заводить свою машину, як та, піднімаючи куряву і викликаючи захоплені погляди односельців, рухається по полю, тягнучи за собою важкого плуга.

Мені одному з перших випало працювати разом з Олексієм Дмитровичем. Разом з його старшим сином Миколою ми трудилися причеплювачами. Голова Анастас Іванович Сикало, мабуть, зрозумів наші мрії, пішов назустріч нашим бажанням – направив на навчання. І поїхали ми з Миколою Вергуном та з деякими іншими хлопцями у Вище Солоне, де того часу працювали кущові курси трактористів. Всю зиму вивчали техніку. А навесні, коли одержали необхідні знання, повернулися до своєї комуни. Причому, повернулися на тракторі, якого збирали своїми рукамиє.  Отож, тепер комуна „Ленінський шлях” уже мала два „Фордзони”. Приїхали ми якраз на початку посівної кампанії, тому й відразу ж приступили до роботи” [150].

Райгазета „Червона зоря” в 1929 р. оперативно повідомляє: „В 1929 р. в Боровій організовано дві нових комуни і три СОЗи. Тепер закінчується робота по оформленню нової величезної комуни, що матиме 1500 га землі. Ми певні, що на 15 липня процент колективізації тут досягне 10% земельної площі”.

Наприкінці 1929 р. та на початку 1930 р. почався масовий „вступ” селян сл.Борова в колективні господарства. Тут були організовані ТСОЗи ім.Леніна, „Привілля”, „Вільне Поле”, „Червоний Прапор”, „Кращий Робітник”, „Червона Москва”, „Незаможник”, „Зелений Кут”, „Праця Бідняка”, „Червоний Профінтерн”  – всього 10 ТСОЗів. Це були зовсім дрібні колективи. Як, наприклад, „Червоний Профінтерн”, де налічувалося всього 28 селянських господарств. „Біднота, але гаряче взялися”, – пише про них у 1930 р. райгазета „Червона зоря”.

Селяни чинили запеклий опір вступу в ці колгоспи. Восени 1929 р., коли визначили ділянку для садиби комуни, багато жінок з вилами, сапками, палицями побігли в поле й прогнали землемірів, потім повернулися до села й побили голову сільради М.М.Ковзала. Лише через декілька днів, застосувавши збройну силу й заарештувавши найбільш активних (їх згодом відправли в „места не столь отдаленные”), вдалося вгамувати повсталих жінок, за якими, безумовно, стояли їх чоловіки [179, 288].

Зрозуміло, що на Борівщині, як і скрізь, „в авангарді колгоспного руху йшли комуністи. Секретарем сільського партосередку в Боровій був на той час Д.М.Бабич”. Незабаром всі ТСОЗи перейшли на статут артілей, деякі з них об’єдналися. До кінця 1930 р. в селі залишилося п’ять артілей і комуна. Наприкінці 1931 р. комуна „Ленінський Шлях” реорганізувалася в артіль (в котрий уже раз), а в лютому наступного року приєдналася до с/г артілі „Привілля”. Тож залишилося в Боровій п’ять артілей: „Привілля”, „Вільне Поле”, „Незаможник”, „Зелений Кут”, „Червона Москва”. Вони існували до 1950 р., коли відбулося укрупнення колгоспів [179, 287-288].

Верхньо-Лиманський. „Невеличкий хутір Верхньо-Лиманський, має щось з 30 дворів, переважно бідноти. Минулого року тут утворилася добра артіль „Зелений Гай”, – інформує райгазета „Червона зоря” в 1930 році.

Створена вона була 2 серпня 1929 р. з 19 сімей на основі машинно-тракторного товариства „Верхньо-Лиманське”, яке існувало з 15 квітня 1929 р., об’єднувало 15 родин, 101 чол. [33, 115,306,396].

На шпальтах райгазети „Трудова слава” згадує В.Бровко: „У Великих Базах комсомольський осередок почав свою діяльність у 1929 р., якраз тоді, коли почалася колективізація. Нас було троє – перших комсомольців села: Михайло Пацьора (секретар осередку), Петро Коломазь і я. Звичайно, ми вважали, що основною нашою роботою тоді була допомога комуністам організувати колгосп. Ми брали участь у розкуркуленні Стефана Грабаря, Єрофія Рудя та інших багатіїв, агітували бідняків і середняків за вступ до колгоспу. 16 пар волів, в основному з колишніх куркульських дворів, декілька плугів, борін – ось в основному і все, що мали у своєму розпорядженні селяни з 90 дворів, що об’єдналися для колективного обробітку землі. Тепер важко зрозуміти нашу радість, коли у 1929 р. колгосп одержав перший трьохколісний трактор...” [149].

Шейківка. На 20 серпня 1929 р. тут існує тільки що організоване машинно-тракторне товариство „Шейківське” [33, 306].

Маліївка. Самими селянами створено 30.09.1927 р. машинно-тракторне товариство „Маліївське 2-е”, але в 1929 р. воно було „ліквідоване згідно постанови технаради”. У 1928 р. створено с/г артіль „Перемога” (8 родин, 60 чол.), яка на початок жовтня 1929 р. налічувала 14 родин, 73 чол. Створено 25.08.1928 р. СОЗ „Червоний Хлібороб” (11 родин, 105 чол.) [33, 115,284,396].

Глущенкове. Райгазета „Трудова слава” надрукувала спогади ветерана комсомолу М.Кравченка, який з гордістю згадує ті роки:

„...Комсомольці брали активну участь у збиранні податків серед населення Маліївської сільради. У 1930 р. мене було призначено бригадиром по проведенні колективізації і ліквідації куркульства на хуторі Печеричівка (нині село Глущенкове). Тож я брав участь у створенні колгоспу „Червоний степ” і в розкуркуленні” [186].

Помилуйківка Маліївської сільради. 25.08.1928 р. зареєстровано статут СОЗ „Помилуйківський” (11 родин, 68 чол.). Пізніше СОЗ перейшов на статут машинно-тракторного товариства, а з 25.11.1929 р. знову на статут СОЗ „Червоний Хлібороб” (11 господарств) [33, 115, 284; 78, 501].

Чернещина. Райгазета „Червона зоря” в 1930 р. повідомляє: „Все село Чернецьке разом з населеними пунктами ухвалило увійти до комуни „Пролетарка”. Коли здійсниться ця ухвала, комуна, приблизно, об’єднає близько 6000 га землі”.

Спочатку були створені комуни „Побєда” та ім.Сталіна (голови – Василь Володимирович Старіков і Олександр Кононович Гунько). Згодом вони об’єдналися в колгосп „Новий Шлях”, де головою залишився В.Старіков [176].

Донецький (хутір). Ще в 1922 р. в х.Чернецький була створена артіль „Донецька” (колишня Уськових) під назвою „Каторжанин” з 10 родин, 88 чол. Дещо пізніше вона стала називатися просто артіль „Донецька” („Дінецька”). З 14 липня 1929 р. тут нараховувалося 16 родин,   на вересень 1929 р. – 29 родин. 1 червня 1929 року артіль перейшла на статут комуни під назвою „Пролетарка” №6 [33, 74зв.,115, 266,284,306,396].

Радгосп імені Постишева. Райгазета „Ленінський шлях” у 1936 р. розповідає про радгосп: „Кілька років тому на теперішніх ланах нашої зернової фабрики де-не-де утопали у бур’янах окремі хутірці та куркульські хутори. На величезних просторах родючої землі плазували поодинці люди й конячки. Безлюдний був степ, що й говорити. Багата пророда не збагачувала людей. А тепер з’явився клуб, школа, роділка, контора, електрика. У гайку серед поля – табір для дітей”.

Андріївка Дружелюбівської сільради. В 1925 р. створена с/г артіль „Труд Селянина” (8 родин, 30 чол.) , яка 1 травня 1929 р. перебудувалась у комуну під назвою „Краще Життя” №7 (16 родин, 62 чол.). 14.04.1929 р. зареєстрована с/г артіль „Вільна Громада” (8 родин, 43 чол.). 10.06.1929 р. артіль „Вільна Громада” (13 господарств) влилась у комуну „Краще Життя” [33, 69, 74зв., 115, 284, 306, 396; 78]. Першим головою комуни був присланий компартією робітник Харківської типографії Дородних [176].

Ольгівка. Про комуну „Краще Життя” розповідає на сторінках райгазети „Трудова слава” в 1987 р. Юрченко Іван Дмитрович: „Краще життя” – так називалася комуна у селі Ольгівка, першими членами якої були мої батьки. Працювати я почав у комуні шестирічним хлоп’ям, влітку вже пас свиней. А в 7 років волочив кіньми зяб. В 10 років вже довірили бути погоничем волів чи п’ятірки коней на оранці та косовиці хлібів. І так усі діти комунарів. Влітку після закінчення навчання працювали разом з дорослими. А весною і восени виходили в поле у вихідні дні. Можливо, дехто б і не вийшов, але тоді довелося б бути без сніданку. Адже сніданок вивозили прямо в поле. А тим, хто залишився, не діставалося нічого.

Утворилася комуна, коли 10 сімей переїхали з Ізюмського району. Спочатку організували союз незаможних селян. Було це у 1924 році.

Пригадується й зараз, з яким ентузіазмом трудилися комунари в полі. Робили це організовано, і головне, спільно. Тож і міцніла комуна. Навіть у 1933 році не відчували ми нестачі у продуктах. На той час комуна саме переорганізовувалася у колгосп. Було у нас 90 пар коней і 40 пар волів. Це основна тяглова сила. А у корівнику стояло 40 корів, яких доїли дві бабусі. З’явилися і перші трактори. Один називався „Фордзон”, а другий – „Інтернаціонал”. Серед перших трактористів слід назвати Івана Трохимовича Тичину та сина першого голови колгоспу Андрія Гнатовича Склярова.

Звичайно, дорослим доводилося працювати багато. Найбільше зусиль приділяли вирощуванню хліба та просапних культур. Орали кіньми та волами. Пололи вручну. Або кінними полками (виготовляли примітивні культиватори). Але бур’янів, таких, як зараз ще можна побачити на деяких полях, тоді не було. На роботу виходили навіть у вихідний день, але працювали до обіду. А вже після обіду відпочивали. У комунарів в цей час лунали пісні, ентузіасти ставили п’єси. Часто до нас заїжджали і циркові артисти, привозили кіно.

Комуна трималася до того часу, поки не почали заводити власне господарство. Спочатку завели курей, потім поросят, корів. І поступово сім’ї почали виходити з комуни. Тож довелося організовувати колгосп. У нього й вступили комунари” [227].

Дружелюбівка. Організовано 23 липня 1929 р. с/г артіль „Червоний Жовтень” (10 родин) [33, 306,396].

Райгазета „Червона зоря” в 1930 р. повідомляє: „В Дружелюбівській сільраді Борівського району навесні минулого року, на жаль, під керівництвом куркулів заснували комуну „Оборона”. З допомогою партосередку з комуни „Пролетарка” куркулів, нарешті, вигнали. А потім, коли поїхали уповноважені, куркуль Г.Заєць знову опинився в комуні. Перед тим, як прийти в колгосп, знищив своє господарство, а потім, під час хлібозаготівель, організував комуну „Оборона”. Зібрав навколо себе куркульню і почав заправляти. Головою комуни обрали сина Зайця, який щодня пиячить з куркулями.

– Приймати лише добрих господарів, бідняків, голоти не треба, - так виступали проти Гармашихи-незаможнички”.

Райгазета „Ленінський шлях” в 1935 р. розповідає про ще один колгосп у селі: „В Дружелюбівці – колгосп „Червоний Степ”. Землі облягають невеличкий хуторок з 53 дворів. До Жовтня тут панували куркулі брати Погребняки. 60 га найкращої власної землі, маслобойка, кілька десятків пар тягла, амбари з залізними дахами – все це належало їм. Десять постійних наймитів щороку у них працювали. Крім цього, щоліта біднота хутора і навколишніх сіл зі своїми сім’ями відбували поденщину у куркулів, заробляючи на шматок хліба.

Революція скинула владу поміщиків і куркулів. І саме тоді повернувся до села шахтар Єгор Чувилко, що біля 30 років працював у Донбасі. Потягло до землі, п’ять синів мав. Почав хазяйнувати на голому полі – ні коня, ні плуга, ні борони. А сім’я – 18 душ. Вирядив старших синів Михайла та Марка на допоміжні заробітки шевцями по селах. А сам працював у полі.

Але ось селянство рушило на колективний шлях. Шахтар Чувилко – перший у колгоспі. У його дворі засновується перша колгоспна скотарня. Куркулів Погрібняків та їхніх спільників вибито з насижених гнізд. В жорстокій боротьбі з рештками класового ворога колгоспники „Червоного Степу” міцно стали на шлях колективізації. ...В артілі 53 члени. У весняній сівбі ц.р. рільнича бригада на чолі з Марком Чувилко завоювала друге місце у районному конкурсі. Колишній наймит Погрібняк – голова колгоспу, Михайло Чувилко – завгосп, дочка батрака Клавдія Ткачова – старша свинарка”.

Підлиман. Організовано 30.04.1929 р.  с/г артіль „1-а Підлиманська” (14 родин, 98 чол.) [33, 284,396]. Дещо пізніше створено ще 3 с/г артілі. Першими вступили до колгоспів брати Марко і Петро Синицькі, Р.А.Бородавка, Г.П.Кальченко, М.П.Білик, Н.Т.Синицький, останнього й призначили головою „Першої Підлиманської” артілі [176]. У 1929 р. з ряду дрібних хуторів: Верхня Журавка (Кулаківка)

Райгазета „Червона зоря” в 1930 р. повідомляє: „До Підлиманської сільради входять три населених пункти.  10 січня 1930 р. на зборах земгромади ухвалили підлиманці перейти на суцільну колективізацію і негайно зібрати гроші на тракторну колону”.

Вища Солона. Організовано 27.08.1929 р. комуну „Червона Роща” (25 родин) [33, 396]. Райгазета „Червона зоря” в 1930 р. повідомляє, що в січні 1930 р. у комуні створено партосередок. Ще в селі в 1930 р. створено СОЗ „Серп і Молот”.

Нижча Солона. Створено в 1929 р. ТСОЗ „Нижче-Солонівське” – один з перших у районі, поруч з „Червоним Трудовиком” у Пісках Радьківських [33, 71зв.]. Райгазета „Червона зоря” в 1930 р. повідомляє: „В с.Нижня Солона в СОЗі „Зелена Долина” багато куркулів і підкуркульників. Вони під свій вплив взяли і частину бідноти. СОЗ не готується до сівби, хоче її зірвати”. В цьому ж селі – СОЗ „Більшовик”. Восени 1930 р. на території сільради два СОЗи: „Нове Життя” і „12 роковин Жовтня”.

Нужнівка. У 1928 р. організоване машинно-тракторне товариство „Нужнівське” (22 родини, 125 чол.), яке весною 1929 р. перейшло на статут СОЗу, але цього ж року було „ліквідоване згідно постанови технічної наради” [33, 115,284].

Гороховатка. Райгазета „Червона зоря” в 1929 р. з тривогою пише: „Зривається створення СОЗу в Гороховатці, підготовчу роботу до якого розпочато ще в 1928 р. Куркулі глузують: „Ой, хлопці, ви, мабуть, панщини схотіли. Як зорганізуєтесь в СОЗ, то до вас пришлють зразу головою колишнього поміщика Климашова, який вас плетюгою на роботу посилатиме...” Дещо подіяла ця агітація”.

„Гороховатська земгромада з 14 березня 1929 р. перейшла на статут артілі”, – повідомляє райгазета „Червона зоря”. В 1930 р. створено 8 с/г артілей – „Червоний Партизан”, „Червоне Побережжя”, „Червоний Хлібороб”, „Червоний Промінь”, „Червона Зірка”, „Вперед”, „Селянин” та ім.Шевченка. Була ще й комуна, яка швидко розпалася. У Гороховатці, як і скрізь, для потреб колективізації в 1929 р. була створена потужна комсомольська організація. Її активні члени в ті роки: Петро Дудник, Гордій Кушин, Михайло Косогов, Фома Косогов, Григорій Єрмолаєв, Володимир Синицький та ін. [176].

Про артіль „Селянин” розповідає в 1987 р. на сторінка райгазети „Трудова слава” під заголовком „Починалося з невеликих господарств”  П.Скрипка: „Впродовж 1929-1930 років у селі було створено п’ять колгоспів і одну комуну. Мій батько, Кузьма Андрійович, одним з перших вступив до артілі, віддавши в колективне господарство коня, бричку і борону. Його обрали головою колгоспу „Селянин”. Всього в колгоспі об’єдналося 60 сімей. Волами орали, кіньми возили вантажі. Самі зробили причіпний культиватор, яким обробляли міжряддя сходів соняшнику та кукурудзи. Згодом колгоспи почали об’єднуватися, а комуна розпалася” [208].

Підвисоке. В 1929 р. створено комуну „Прогрес”, яку очолив Варфоломій Антонович Єрмолаєв. У це господарство вступило лише 12 сімей найбідніших селян. Серед перших комунарів були Сергій Ксенофонтович Гунько, Панас Лаврентійович Величко, Яків Павлович Ступак. У 1932 р. на основі комуни „Прогрес” і колгоспів „Червоне Село”, „За перебудову”, „Зелена Роща” було організовано колгосп „Комуніст”, який очолив Єрмолаєв. В 1929 р. тут же була створена парторганізація. Її членами були попередньо названі активісти. Парторганізація разом з місцевим КНС (голова С.А.Двірник) і вели організацію колгоспів та боротьбу з „куркулями” [176; 226].

Попівка. 21 квітня 1929 р. створена с/г артіль ”Прогрес”, яка об’єднала 16 родин, 99 чол. [33, 284,396].

Морозівка. В 1930 р. створено с/г артіль „Червоноармієць” (райгазета „Червона зоря”).

Калинове. 23 квітня 1929 р. зареєстровано статут ТСОЗу „Нове Життя” (20 родин, 98 осіб). Перейшли на статут артілі 10 липня 1929 р. На осінь цього року ще не мали усуспільненого засіву [33, 284,306,396]. Райгазета „Червона зоря” в 1930 р. повідомляє: „В с.Калинова утворилася артіль „Червоний Шлях”. Перший голова С.Д.Хиленко, але невдалий”.

Піски Радьківські. Організовано в 1923 р.  с/г артіль „Красний Трудовик” (9 родин, 52 чол.), яка до весни 1929 р. була практично єдина на Борівщині. На початок жовтня 1929 р. ця артіль об’єднувала 10 родин , 71 чол. [33, 71зв.,115,396].

За спогадами старожилів, „Червоний Трудовик” був при заснуванні не с/г артіллю, як на те вказують архівні документи, а комуною. Урочисто її заснували 12 січня 1924 р., у неї об’єдналося 47 чол. Мала вона 105 десятин землі. 2 коней, 3 корови, 4 плуги, віялку, 3 брички. Першими вступили Білокопитий А.Д., Рівчак С., Погребняк О.М., Петренко П., Рудяга І.С., Кравченко Сазон М. – він же й був головою. В 1926 р. одержали трактор „Фордзон”. Першими трактористами були Надворний С.К. і Невмирич Я.П. Селяни з Пісок Радьківських їздили сюди молоти й бити олію, бо тут були млин і олійниця. В 1930 р. було вже 28 сімей. У 1931 р. комуна перейшла на статут с/г артілі. В 1936 р. ця артіль називалася ім.Чапаєва й мала 500 га землі, 50 корів, 20 пар коней. У 1949 р. колгосп ім.Чапаєва об’єднався з колгоспом ім.Молотова і став бригадою в його складі [212].

Весною 1929 р. у селі було організовано до десятка СОЗів („на кожній вулиці свій”), 2 липня 1929 р.  створена комуна „Більшовик” (об’єднано 38 сімей, голова – Антон Оксентійович Крамаренко). В грудні утворена комуна „Перемога”, якою керував Олексій Михайлович Петренко. Восени і взимку почали вже організовуватися артілі [176; 33, 396].

Садиба комуни „Більшовик” знаходилась з північно-західного боку нинішнього залізничного моста. Садиба комуни „Перемога” була поміж х.Титаренковим і х.Помилуйківкою, між дорогою й балкою. Це місце називалося „П’ятерики”, тому що тут до колективізації наділяли селянам землю по п’ять сажнів. У 1932 р. ці комуни об’єдналися в комуну „Більшовик”, а в 1934 р. вона перейшла на статут с/г артілі [212].

„11 січня 1930 р. бідняцько-середняцькі збори в Пісках-Радьківських ухвалили всім селом об’єднатися в колектив. На тракторну колону тут зібрано завдатку вже 4 тис. карбованців”, – повідомляє в 1930 р. райгазета „Червона Зоря”. У цій же газеті повідомляється про плани створення „оптиматів” (з 5-8 колгоспів), але цей намір, як видно, не був зреалізований.

Восени й узимку 1930 р. утворилося шість артілей: „П’ятирічка” – голова Гармаш Трохим Дмитрович, „Червоний Маяк” – голова Коваленко Степан Йосипович, „Нове Життя” – голова Бондаренко Василь, „Перше Травня” – голова Лиманський Данило Андрійович, ім.Петровського – голова Погрібняк Пилип Онуфрійович, „Червоний Кут” – голова Муха Яків Демидович. Створені артілі були економічно слабкі, тому вже в 1934 р. з господарських міркувань артілі „П’ятирічка”, „Нове Життя” і „Червоний Маяк” об’єдналися в артіль „Червоний Маяк”. В низів’ях балки Брижуватої (х.Донецьке) був невеликий радгосп „Піонер”. У 1935 р. був ліквідований, а землі перейшли в артіль „Червоний Маяк” [212].

Радьківка. Райгазета „Червона зоря” за 1930 р. повідомляє: „В січні 1930 р. багато бідноти села Радьківки Борівського району бажає організувати в себе колектив”.

Богуславка. У 1929 р. були створені СОЗи „Колективний Шлях” і „Хвиля Революції” на території хуторів Бідрягівка (Нова Олександрія), Стара Олександрія, Старий Пришиб. Організатором „Хвилі Революції” був Ісаєв Лазар Андрійович.

У 1930 р. почався другий етап колективізації, яку вже проводили приїжджі агітатори й уповноважені та місцева парторганізація, яка була створена в цьому ж 1930 р. Секретарем партійного осередку з 12 комуністів був поставлений Андрій Данилович Чередниченко. Секретарем комсомольської організації став Тимофій Степанович Гойда [176].

ТСОЗи „Колективний Шлях” і „Хвиля Революції” були об’єднані в один колгосп імені Якіра. Головну роль у колективізації разом з парторганізацією відіграла Богуславська сільрада, головою якої був комуніст Сорока Севастьян Іванович, а секретарем – Токар Андрій Митрофанович. Пізніше цей колгосп був перейменований у колгосп ім.Свердлова [176].

„Жителі села, які вели господарство самостійно, сільрадою були поставлені в умови дуже суворі, щорічно повинні були здавати телят від своїх корів у колгосп (контрактація) і до того ж велику кількість різних податків. Того, хто не міг або не хотів здавати, „записували” куркулями і висилали в Сибір та за Урал. Тому в 1930 р. колективізація в Богуславці „успішно” завершилась” [176].

На території хуторів Корніївка (Богуславка) і Варварівка (Дмитро-Варварівка) процес колективізації проходив складніше. Тут жили більш заможні господарі: Гармаші, Москалі, Поймани. Вони мали по 10-15 корів, коней. Наприклад, Насоненко Левко мав, крім коней, молотарку і навіть трактор – триколісний „Фордзон” [176].

Аж у 1932 р. тут було створено колгосп ім.Єжова, головою якого був призначений комуніст Пасько Андрій Петрович. Першим же головою сільради в Богуславці був „представник робітничого класу” з м.Куп’янська – якийсь Ковальський. Пізніше цей колгосп був перейменований у колгосп „3-я п’ятирічка” [176].

Супрун Любов Никифорівна: „Після розкуркулення в хаті Сотника розмістився дитячий садок, а в хаті поміщика Жихвіра – контора, а на його подвір’ї була конюшня. Це на Варварівці. На Бідрягівці в куркуля Трубчаніна на подвір’ї влаштували колгоспну вівчарню. Були там ще хати розкуркулених Гармашів, це де зараз „Сільгоспхімія”. Там були гарні погреби, цегляні. Вони мали по декілька рукавів. Погреби стали колгоспними й довго служили людям. Куркулів усіх виселили, а хати стали колгоспні. Ніхто в них не жив. Була там бригадня, жили в них сторожі. Та, правда, в одній хаті жив головний активіст Мелешко Іван Кирилович. Тут же була організована ферма: декілька десятків корів, свинарник, вівчарня на сотню овець, птичник. Ферми розташовувались там, де зараз за „Сільгоспхімією” починається сосна”.

Лозова. В 1928 р. організована комуна. Працювало в ній 30 чоловік бідняків, але була дуже слабкою, тож скоро розпалася. За архівними відомостями, організований у листопаді 1928 р. СОЗ ім.Калініна (12 родин, 60 чол.) [176; 32].

Влітку 1929 р. з Куп’янська приїхали уповноважені й почали проводити настирливу агітаційну роботу серед селян. Село Лозова в той час було дуже велике, розтягнулося вздовж яру більше ніж на 7 км, тому тут утворилося відразу шість СОЗів.

У 1930 р. почався процес розкуркулення, цілими сім’ями місцевих заможних селян почали виселяти на поселення у віддалені місця. Активісти в Лозовій: П’яниця Степан Семенович, Гойда Микита Григорович, Гойда Василь Іванович, Горобець Антоніна Павлівна. У цьому ж році в колгоспи змушені були записатися майже всі. Тоді ж усі шість СОЗів об’єдналися в один колгосп, на чолі якого поставили 25-тисячника Шаповалова, колишнього робітника. Але він з роботою не справився, його було швидко знято [176].

У 1932 р. колгосп ім.Калініна очолив Калмиков Григорій Трохимович. На селі було створено тракторне товариство, яке з селян почало збирати кошти на придбання трактора.

У колгоспі в цей час працювало шість бригад, які очолювали: 1) Калмиков Лук’ян Трохимович; 2) Кошлатий Григорій Панасович; 3) Клименко Панас Іванович; 4) П’яниця Гнат Михайлович; 5) Мірошниченко Олександр Андрійович; 6) Сядристий Тимофій Андрійович. У 1933 р. „Тракторне товариство” придбало перший трактор „Фордзон” [176].

Загризове. В 1928 р. утворили перший ТСОЗ, у якому об’єднали 17 найбідніших сімей, головою став Байдак Давид Савич. Та проіснував він усього декілька місяців. У 1929 р. приїхали уповноважені з Куп’янська Орлов та інші й знову створили колгосп, у який уже ввійшло 28 бідних сімей, назвали його „Незаможник”. Спочатку його очолили: голова СОЗу Ратій Пилип Якович (45 р.), заст.голови Зарицький Максим Юхимович (36 р.), рахівник Олим Петро Ілліч (28 р.). Головою сільКНС був Мірошниченко Роман Максимович (29 р.), який одним з перших вступив у СОЗ [82, 57,67-68]. Потім СОЗ знову очолив Байдак. Організували ж його три комуністи і місцеві комсомольці [176].

За архівними відомостями, СОЗ „Незаможник” організовано в лютому 1929 р. з 14 родин, 68 чол. [32].

Найзапекліші активісти в Загризовій: Двірник Векла Сидорівна, Байдак Кузьма Савич (1901 р.н.) та його брат Давид. Парторганізація в селі була створена ще в 1928 р., її очолив Святенко Федір Трохимович. Члени партії: Байдак Давид, Болдир Михайло Ілліч, Олим Петро Ілліч, Салантій Макар Тимофійович. Першим секретарем комсомольської організації, яка виникла в 1926 р., був Дзюба Федот Омелянович [176].

Одокієнко Сергій Прокопович: „Немов мурашник, шуміло село Загризове, коли почалася колективізація. Утворився СОЗ „Незаможник”, з 28 дворів. Це були бідні селяни, в яких не вистачало робочої худоби. Але допомогла держава: виділила кращу землю. Деякі селяни у колгосп ішли охоче, інші були проти об’єднання, були й такі, які вичікували, де буде вигідніше. Хоча землі в колгоспі було багато, але не вистачало інвентаря”.

Справді, землі в колгоспі було багато, а обробляти нічим, бо заможні й середняки в колгосп не йшли. Таких, як П’яниця Павло, П’яниця Арсеній, брати Шапошники – Тимофій і Давид, Непийвода, Кошель Марко та його сини Ілько й Ягор і десятки інших, оголосили куркулями. У Величка І.П. був навіть свій трактор, молотарка, маслобойня і млин. Все майно розкуркулених стало колгоспним. Таким чином, „Незаможник” придбав за селянський рахунок трактор, десятки пар волів, паровий млин та ін. [176].

„Діяльність” агітаторів та організаторів колгоспу надовго запам’ятали жителі Загризової. В 1930-1931 рр. ці „активісти” ще працювали в „Незаможнику”, здебільшого заважаючи роботі. Пізніше майже всіх їх з ганьбою вигнали”, – згадує Двірник Йосип Давидович, колишній голова загризівського колгоспу „Заможне життя” [176].

Згадує на сторінках райгазети „Трудова слава” ветеран колгоспу О.П’яниця:

„На початку 30-х рр. в селах Загризова та Нова Кругляківка було створене колективне господарство „Заможне життя”. Одними з перших вступили до нього представники сільської бідноти К.К.Гаращенко, К.І.Двірник, Й.Д.Двірник, який згодом став головою колгоспу, мій батько М.І.П’яниця та ряд інших товаришів. Наше господарство, як на той час, вважалося досить багатим. У ньому налічувалося 90 пар волів, сотні півтори коней, були трилемішні плуги, рала-культиватори, кінні сівалки та інший інвентар. Спочатку худоба розташовувалась у дядьківських сараях. А потім на одній з куркульських садиб спорудили конюшню. Та довго служити колгоспникам їй не судилося. Куркулі підпалили, і вона вщент згоріла. Та це не підірвало віру селян у колективну працю. Навіть навпаки, різко збільшилася кількість заяв з проханням прийняти до колгоспу” [202].

Нова Кругляківка. В листопаді 1928 р. організовано СОЗ „Жовтень” (11 родин, 48 чол.), який швидко розпався  [32]. У 1930 р організовано колгосп „Червона Україна”, який налічував близько 50 дворів: 12 дворів з х.Бухвалівка

 
Онлайн
Сейчас 43 гостей онлайн
На правах реклами
Карта сайта