isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017
Навігація

 

1.2. „Рік великого перелому” (1929 р.)

 

„Ізюмський окружний відділ ДПУ повідомляє...”. У державному архіві Харківської області зберігаються дві досить об’ємних справи у 793 та 630 аркушів кожна, де представлена частина матеріалів Ізюмського окружного відділу ДПУ

Усі ці матеріали проходять під застережливим грифом „Цілком таємно” („Совершенно секретно”), циркулювали каналами спецпошти і містять унікальні відомості про практично всі аспекти життя не тільки районів нашого округу, а й більшості сіл і хуторів. Інформація тут дуже докладна, конкретна й об’єктивна, бо передбачалася тільки для внутрішнього користування та інформування центральних органів ДПУ УСРР і партійно-радянського керівництва округу й республіки. Їх автори не розраховували на стороннє око дослідника й досить відверто змальовували ситуацію, називаючи речі своїми іменами. Документи ДПУ мають надзвичайно високий ступінь персоніфікації тогочасних подій (вказуються тисячі конкретних прізвищ), особливо щодо настроїв селян, робітників, інтелігенції та ін.

Інформація ДПУ майже позбавлена тогочасної пафосної риторики та свідомих спотворень, тобто є для нас досить цінним джерелом для вивчення тогочасних реалій: настроїв різних груп населення, ставлення їх до заходів влади, проведення тих чи інших кампаній, перебіг важливих подій в окрузі та селах  тощо. Звертається увага на протиправні дії сільських керівників та активістів, на їхнє знущання над селянами. Показано широку палітру антирадянських настроїв і заворушень. У ряді випадків документи спецслужб чи не єдині містили в собі об’єктивну інформацію про ті процеси, що відбувалися в наших краях у цілому та й у окремих селах.

З документів Ізюмського ДПУ постає процес наростання продовольчої кризи, поширення голоду на Борівщині ще з 1929 р. Чекісти день за днем відтворювали морально-психологічну картину зубожіння, вмирання приоскільського села. Зазначені матеріали дають унікальну можливість повноцінно та достовірно відтворити важливий етап у колективізації села – 1929 рік, що ввійшов у історію як „Рік великого перелому”. Цей рік, як відзначають тогочасні документи, був переломним у насадженні колгоспної системи. Самі ж селяни,  частково згоджуючись з таким визначенням, вважають, що якраз у цьому році був переламаний хребет українському селянству.

Тож використовуючи винятково тільки дві архівні справи, поглянемо на події 1929 р. у Борівському районі очима самих селян, далебі каральні органи ДПУ оперативно, по свіжих слідах, таємно зафіксували сотні їх свідчень про це.

Населення чудово розуміло, що „тепер і балакать опасно, балакай і оглядайся, а то зараз заберуть” [29, 705], треба було скрізь примовчувати: „Тримай язик за зубами та шамай пиріжки з жолудями – тоді будеш жити на світі” [29, 38]. Зрозуміло, це не всім і не завжди вдавалося. Все фіксувалося пильними органами, доповідалося кому треба та вживалися відповідні заходи. Мережею державного шпигунства було обплутано всю територію округу та кожне село й хутір зокрема. Методами застрашення й підкупу населенню нав’язувалося донощицтво. Допоміжні мережі являли собою комсомольці, сількори, комнезамівці, сільрадівці, навіть піонери. Стоячи на своєму посту, „бійці невидимого фронту” робили свій внесок у спільну справу. В сукупності комуністична влада отримувала досить повну характеристику настроїв населення.

Уже тоді передбачливим людям було зрозуміло, що „назрівають великі події, скоро будемо свідками великих перемін...” [29, 663]. Тож погляньмо на ці події та переміни їх очима, послухаймо їхнє живе слово через вісім десятиліть.

Ставлення селян до хлібозаготівлі було різко негативним, бо нагадувало жахливі часи воєнного комунізму: „Ось п’ять років пожили нібито нічого, а тепер знову починається по-старому, забирають хліб, як і при розверстці” [29, 96].

Особливо цінним джерелом до вивчення настроїв населення можна вважати періодичні інформаційно-аналітичні повідомлення ДПУ. Останні давали найбільш характерні та типові висловлювання різних верств населення та динаміку їх змін.

У хуторі Чернецькому Борівського району середняк Северин Іван Михайлович, обмінюючись думками в гурті селян з приводу хлібозаготівель, говорив: „Видно, що скоро знову будуть по горищах лазити, як і в минулому році. Спочатку просили добровільно, а потім стали лазити по горищах і силою змушували вивозити. Треба спішити перемелювати зерно та його продавати, щоб потім горя собі не нажити” [29, 70].

Селянин Бовт Яків уповноваженому з хлібозаготівлі заявив: „Ви ходите, як старці, і просите, а як ми в уряду просимо, так він нам нічого не дає”, а потім, звернувшись до дружини, сказав: „Дай їм паляницю, і хай собі йдуть далі, зерна немає”. Після цього прив’язав собаку біля хвіртки, щоб ніхто не зайшов у двір [29, 62]. Із січневого спецзведення: „В связи с проведением по округу разъяснительной работы среди крестьянства о необходимости вывоза излишков и по организации «Красных обозов» во многих населенных пунктах наблюдается не только пассивность, но и упадочность со стороны членов кооперативных объединений, производящих заготовку” [29, 23].

Це й зрозуміло, бо селяни вже не вірили владі, а на зборах, де стояло питання про колективний вивіз лишків хліба, відверто заявляли: „Це все одно не допоможе. Після нашого вивозу все рівно будуть лазити по горищах і будуть забирати все під мітьолку, й держава не зверне уваги, що ми добровільно вивозили” [29, 28].

Навіть сільські бідняки стали між собою говорити: „Нікуди ці порядки не годяться. Нас цими порядками задушили. Де ми візьмемо хліба, раз неврожай? Де ми будемо купляти хліб для себе? Якщо у кого він і є, то той скаже: для чого я буду продавати, коли за гроші нічого не купиш. Товари дають тільки за хліб, а позичити ніхто не позиче” [29, 211].

Землемір Махаринський М.: „Я працюю в Червоному Осколі, то там усі селяни невдоволені політикою щодо хлібозаготовок. На селян накладають до вивозки дуже велику кількість зерна, в зв’язку з чим у селі почалися пожежі й самогубства” [29, 589].

Невдоволення було масовим: „Орали, орали, а хтось забирає, а нас оставляють голодними. Комуна забирає в нас  землю й хліб” [29, 649].

„Хіба це діло, забирають останній хліб, а сіяти нічим” [29, 383].

„Нам їсти нічого, сіяти нічим, хоч лізь у петлю, а вони останні пуди вивозять кудись” [29, 275].

„Коли вже забираєте хліб, то забирайте й землю, самі її сійте, а то забирають останній хліб і, крім того, ще й виставляють на Чорну дошку” [29, 276].

„Оце нажились, пообдирали сучі сини останні шкури, позабирали все, не дають жити, душать селян, забирають хліб. Я їм нізащо не віддам, краще спалю або згною його, хай вони пропадуть. Хіба це управителі – це жуліки” [29, 650].

„Соввласть ніколи не нагодуєш, скільки не дай хліба – їм все буде мало” [29, 407].

„Все з нас та з нас, а нам нічого. Все тільки й знають, що деруть з нас шкуру. Ми ходимо голі й босі, а ось їх з’явилось троє [показує на представників з району] в гарних кожухах, в хромових чоботах. Вони сидять на нашій шиї і нас же дурять. Достатньо вже надурили – до краю”. Цей виступ на сході був зустрінутий оплесками селян [29, 143].

„Хлібозаготівлі – це мертва штука, бо однаково в селян хліба немає, бо всі селяни плачуть від тяжкого життя. І куди весь цей хліб дівається? Все заготовляють, а його все не вистачає” [29, 364].

Коли в селі Нижче Солоне звернулися до середняка Шевченка Єгора Андрійовича, щоб він продав у кооперацію хліб, то той, добряче вилаявшись, заявив комісії: „Геть з двору! Ви хуже собак, одних випровадиш – інші йдуть” [29, 172].

В іншому хуторі, селяни зустрівшись з комісією, яка закупляла в них хліб, стали кричати: „Вам треба поодрубувати руки і ноги, щоб ви знали, як купувати хліб” [29, 164]. „Що ви мене грабуєте – це не комісія по хлібозаготовкам, а грабіжники серед білого дня. Це не влада, а босяки, які тільки грабують. Я не вивезу нічого, тому що у мене немає хліба” [29, 394].

„Зараз власть дуре, кажучи: „Везіть хліб, і ми вам дамо”. Це неправда, так як цього не було і не буде. А ось потім, коли вивеземо хліб і свого у нас не буде, то ходитимемо з мішками отримувати подачку, як свині. Давите нас хлібозаготівлями, ну й ми дочекаємося свого – будемо і ми давити” [29, 394].

„Соввлада мені не сіяла хліба – хай і не розпоряджається” [29, 406].

„Їм ця хлібозаготівля, так і медом не годуй. Їздять, кричать, матюкаються, видаве з мужика два пуди хліба, а сам отримає за відрядження 20 рублів. Гнати б їх за такі штучки” [29, 275].

У селян, навіть заможних,  дійсно хліба не було. Установка Москви виконувати плани хлібозаготівель переважно за рахунок заможного селянства реально на місцях не могла бути реалізована, бо ці плани були непосильними до виконання, навіть коли вилучали все зерно, яке було в селі. Ніякі докази не бралися в розрахунок.

Прикладом може бути хлібозаготівля в „куркульському селі” Чернецькому (саме так воно називається у спецзведеннях ДПУ), де окружна влада все звалювала на якусь „растерянность хлебозаготовителей”.

Із спецзведення: „Имеет место растерянность отдельных хлебозаготовителей, особенно в кулацких пунктах (Чернецкий сельсовет Боровского района), благодаря чему хлебозаготовка идет за счет середняков и бедняков.  Растерянность эта доходит до того, что ...здесь находится около десяти уполномоченных, работающих под охраною троих милиционеров, и в населения в связи с этим сложилось мнение, что, наверное, будут забирать все, раз такое скопление уполномоченных, ...но результатов этим не достигнуто. ...На заседании в присутствии секретаря райпарткома уполномоченные по хлебозаготовке Грачев – курсант партшколы ЦК КП(б)У и Облицов заявили о невозможности выполнения плана... Плохо обстоит дело с учетом заготовленного хлеба по причине халатного отношения к делу учета изымаемого хлеба” [29, 460].

На комісії з хлібозаготівлі чинився зверху страшенний тиск. Коли член комісії звернувся до уповноваженого від окрвиконкому: „У нас немає таких куркулів, які мали б багато хліба”, той з неприхованою погрозою відповів: „Если бы ты сказал это в моем кабинете в Изюме, я бы тебе пулю в лоб пустил. Разве ты не знаешь, что нам, кроме хлеба, еще и деньги нужны для социалистического строительства» [29, 656].

Більшості було зрозуміло, що, за словами одного вчителя: „Радвлада й партія більше кричать про куркуля, ніж він себе проявляє, бо по відношенню до хлібозаготівель даються великі, нереальні плани з певною метою – розпродати заможних” [29, 712].

Ці плани  бралися зі стелі й не мали під собою ніякого підгрунтя. Для порівняння візьмемо за 1929 р. два села: „бідняцько-середняцьке” (за визначенням ДПУ) Гороховатка і „куркульсько-заможницьке” Дружелюбівка.

У Гороховатці на одного „їдця”

У Дружелюбівці на одного їдця приходилося 2,19 десятини землі або в середньому 14,35 десятини на двір. Річний план вивозки зерна – 25 700 пудів. Коли цей план розкласти на всі двори, то приходиться по 70 пудів на двір. Коли ж розкласти весь тягар хлібозаготівлі на „восьмипроцентників”-куркулів – 100 пудів на двір [29, 703]. Тобто, як зазначають документи, „имеем налицо неверную классовую установку” [29, 703].

Селяни заявляли: „До яких пір ви у нас будете лазити, тільки те й роби, що бійся. Не з’їси й куска хліба спокійно. Як собака загавка, так і трусишся” [29, 383].

„З нас, дураків, хліб давай,  а коли ж братимуть з тих, хто по півтори тисячі піаніно купує? Хай вони віддадуть піаніно, а тоді ми хліб будемо давати” [29, 382].

„До чого доводять жиди-комуністи: з мужика останні соки беруть хами” [29, 44].

Коли селянин звернувся до комісії: „Вам хіба не видно, що в мене зосталась тільки фамілія та хата, а другого немає вже нічого”, то уповноважений привселюдно розреготався і заявив: „Надо так сделать, чтобы и хата была не ваша. Мы и сделаем, а вы тогда поступайте в коллектив” [29, 411].

Деякі голови сільрад намагалися відвернути біду й заздалегідь попереджали селян про тотальні реквізиції. Так, 20 травня після районної наради в Боровій голів сільрад голова Чернецької сільради Єрмола Олександр видав без відома секретаря сільради 20 довідок заможним селянам на помол зерна, заявивши: „Буде нова хлібозаготівля й будуть забирати весь хліб”. Тоді ж голова Підвисочанської сільради Грабар попереджав селян у Гороховатці: „У нас була нарада, після якої почнеться така хлібозаготівля, що під мітлу заберуть увесь хліб. У кого хліба не буде, будуть брати худобу”. Далі в спецсводці: „Об этом подтвердит бедняк с.Гороховатки Панасенко Степан. Вследствие вышеуказанного усиленно стали везти хлеб на мельницы, так, примерно, мельница Пески Радьковские за сутки приняла до 3 000 пудов» [29, 452].

Бідняк Чуговський на загальних зборах, де проводилася так звана „роз’яснювальна” робота по хлібозаготівлі і було поставлене завдання про організацію ще однієї Червоної валки з села, закричав: „Коли ви станете умніші? Хіба тією валкою, яка була відправлена в листопаді, був відвезений хліб? Ні, то були сльози і кров людей, а ви продовжуєте своє. Хіба ви не бачите, як вас опутали жиди?” [29, 792].

Навіть бідняки заявляли на зборах КНС: „Тепер точно так само, як було і в 1921 році, коли ходили в шкіряних куртках комісари. До чого ж доведе нас ця влада?”[30, 70].

„Тут потрібно взяти наган, застрелити дружину, дітей і себе, і тоді хай забирають усе, бо все одно ми, селяни, працюємо тільки для них – комуністів” [29, 7].

Як ми бачимо, комуністична аграрна політика спрямовувалась передусім на те, щоб вилучити більше хліба для потреб держави. Селянин-індивідуальник уже не був господарем своєї продукції. У вжиток увійшло слово „план”, який доводився до кожного як обов’язковий. По суті, з хлібозаготівлями були пов’язані всі головні події на селі, бо заради цього проводилася блискавична колективізація, накладався підвищений план, застосовувалися репресії за його невиконання. В архівних документах відбите складне переплетіння цих проблем.

Методи хлібозаготівель застосовувались найрізноманітніші й дуже далекі від законних навіть за тогочасними „революційними” законами. Низові парткерівники відверто заявляли: „Все методы по хлебозаготовкам уже исчерпаны, и для того, чтобы усилить хлебозаготовку, необходимы чрезвычайные меры, иначе ничего не будет» [29, 216]. Інший комуніст: „Нужно взять гада [тобто селянина] за глотку, и тогда он даст хлеб”.

Заступник голови сільради Олійник Кузьма  на зборах селян заявив: „Раз я відповідаю за хлібозаготівлю, так і дозвольте мені робити так, як я схочу”, а одному селянину, що заперечив, відповів: „Ти від моєї руки все одно загинеш. Я тобі кулю в лоб загоню” [29, 322].

У спецзведеннях регулярно відмічаються численні „ненормальності” в ході хлібозаготівль на місцях та систематичне „викривлення клясової лінії”:

16 червня: „В работе хлебозаготовителей отмечены ненормальности, выражающиеся в случаях поголовного изъятия хлеба и неоставления положенного количества до нового урожая, применения методов военного коммунизма, как задержание поезда, производства обыска и изъятия продуктов, случаи сведения личных счетов при обложении крестьян и моменты грубого и нетактичного подхода при изъятии излишков хлеба” [29, 410].

19 червня: „В работе хлебозаготовителей продолжают иметь место ненормальности, выражающиеся в случаях личной заинтересованности продажи с торгов и покупке вещей по дешевке, случаи изъятия хлеба без оставления необходимого количества для пропитания…” [29, 425].

20 липня: „По окончании хлебозаготовки отмечен целый ряд ненормальностей: ...неправильное производство торгов, выразившееся в продаже вещей, не внесенных в описи, а также закупка с торгов исключительно членами комиссии” [29, 523].

20 грудня: „…в процессе этой работы был допущен целый ряд искривлений классовой линии партии, выражавшийся: а) в повальных обысках; б) принудительных изъятиях последнего зерна – не только в зажиточных хозяйствах, но и в маломочных; в) изъятие муки; г) посевматериалов яровой пшеницы; д) вызов в полночь граждан в сельсовет и запугивание; е) описи середняцких хозяйств, выполнивших данные им планы... и проч.” [29, 783].

Одним із важливих методів було створення матеріальної зацікавленості членів комісії та активу. В нагороду за повідомлення про приховування кимось із односельців хліба пильним активістам видавалися штани [29, 314]. Усім членам хлібозаготівельної комісії та уповноваженим з кожного пуда „заготовленого” хліба видавалися обов’язкові „комісійні”, себто певна сума грошей або хліба. Через це серед членів комісії частими були сварки й суперечки, бо нерідко уповноважений забирав ці гроші собі [29, 453].

Комісійні гроші здебільшого тут же й пропивалися. Із спецзведення: „В хут.Чернецком Боровского района уполномоченный по хлебозаготовке тов.Кирпич часто для выпивки брал из лавки ЕПО

Ще один подібний приклад: „Председатель сельсовета с.Н.-Соленое Боровского района Петренко Корней предложил приемщику ссыппункта ЕПО Высочину удерживать с граждан деньги в пользу комиссии по хлебозаготовке. В частности он предложил удержать 25 рублей гр-ки Черемисовой Марфы. Указанные деньги были удержаны, и предсельсовета Петренко получил таковые, выдал расписку Высочину, указав в ней, что деньги получил для комиссии.

     Кроме этого, Петренко в письменной форме указаному приемщику дает распоряжение не выплачивать денег за хлеб, который был доставлен гражданами с „Червоной валкой”. В записке пишет: „Не выдавай денег за хлеб до моего распоряжения” [29, 722].

Для насильницького вилучення з селян хліба присилали червоноармійців [29, 727], робітників з міста. Останні дуже неохоче на це погоджувалися, тож до них доводилося застосовувати різні форми примусу. Робітник Ізюма: „До каких пор власть будет брать у крестьян хлеб? Уже их ободрали так некуда, а все же, несмотря на это, они их продолжают грабить. Наверное, они дождутся, что крестьяне совершенно откажутся от земли. Вот наш директор завода Шаповалов совместно с завкомом начали предлагать нам в обязательном порядке закупить у крестьян 5 пудов хлеба для государства. Куда это годится! Рабочий должен одно дело знать – работать в своем цеху, а не разгуливать да заниматься торговлей. Да к тому же некоторые члены ФЗК, как, например, Хоронько Никита, даже нам начал угрожать, если, мол, не купишь 5 пудов хлеба для государства, так исключим из союза” [29, 336].

На місцях комуністи, уповноважені й актив проявляли неабияку „винахідливість” щодо методів заготівлі  та пошуку хліба:

Під виглядом пошуку самогону лазили по горищах [29, 314].

Тримали селян зимою в кузні роздягненими, доки не згодяться вивезти хліб [29, 784].

Викликали вночі в сільраду й змушували марширувати подвір’ям, після чого вимагали вивозки хліба [29, 784].

Практикувалося скликання сходів селян о 4 годині ранку биттям у дзвони [29, 784].

Робили обшуки в хатах, рилися в скринях, робили надписи на стінах і печах, скільки потрібно родині вивезти хліба [29, 784].

Як зазначається в спецсводці: „Аналогичных фактов нами зафиксировано много, и мы на них не останавливаемся…” [29, 785].

Хлібозаготівлі використовувался комуністами не тільки для поліпшення свого добробуту: „…агент сельсовета Синишин Николай при вручении путевок о здаче излишков хлеба некоторым женщинам предлагал половое сожительство с условием освобождения от путевок, в противном случае угрожал отобранием всего имеющегося хлеба…” [29, 322].

Інформаційні повідомлення окружного ДПУ змальовують яскраву картину беззаконня, яке чинилося на селі.

У Борівському районі голова райКНС, комуніст, будучи уповноваженим з хлібозаготівель по Підлиманській сільраді, весь час тут пиячив у Скрипниченка Миколи і „угрожал наганом одной девушке, чтобы легла с ним спать” [29, 633].

Із спецзведення: „В некоторых населенных пунктах нами зафиксированы как выступления против планов, а также сращивание на почве пьянок с кулацко-зажиточным элементом членов комиссии по хлебозаготовкам и работников советского аппарата. Например: В с.Чернецком Боровского района председатель КНС Гнилицкий, он же член комисси по хлебозаготовке, секретарь сельсовета Безкровный, счетовод ЕПО Стариков, зав. ссыппунктом сельхозтоварищества Гонтарь и зав. лавкой ЕПО Забейворота – скрыли производившийся обмолот урожая хозяйства кулака Гунька Андрея, который весной этого года был бойкотирован как злостный несдатчик своих излишков государству.

Кулак Гунько как поощрение за сделанную ему услугу систематически спаивал водкой вышеуказанных лиц и, кроме того, он, Гунько, предоставил в пользование вышеуказанной компании свою родную дочь” [29, 632]. У примітках зазначається: „Указанные лица нами арестованы, следствие быстрыми темпами заканчивается и будет отослано прокурору для показательного процесса” [29, 632].

„Ступак Яков, работая на хуторе Гавриловка Боровского района по хлебозаготовке, пьянствовал целый день у кулака Безкровного Ивана. О чем может подтвердить гр-н Конопля Никита Федорович, принимавший также участие в попойке” [29, 268].

„13.04.29 г. во время проведения собрания в Красном Осколе по вопросу о хлебозаготовках явился уполномоченный Красного Оскола Федоренко Иван Остапович, член КП(б)У в пьяном виде и начал ругаться матерщиной. Потом начал делать доклад, в середине которого свалился тут же под забор и начал блевать, вызвав страшное недовольство крестьян, которые начали шуметь, и в результате собрание было сорвано” [29, 323; 115, 356].

Члени комісії напилися до нестями  і почали хуліганити в хаті-читальні, де ставили громадян села до стінки й хотіли розстрілювати [29, 523].

„В с.Выше-Соленое предсельсовета Петренко, член окрисполкома, ежедневно пьяный, никакой работы по хлебозаготовке не ведет, хлеб поступает слабо, даже законтрактованный. На зажиточные слои, удерживающие излишки, со стороны сельсовета нажима никакого нет. …со стороны советского аппарата на местах отмечается полнейшая бездеятельность и разгильдяйство в деле усиления хлебозаготовок” [29, 585, 603].

„Правление ЕПО с.Малиевка совместно с ревкомиссией в лице председателя КНС Павленко систематически пьянствует. Работы по хлебозаготовке не ведутся” [29, 721].

Недарма голова сільради з Бригадирівки у зв’язку з труднощами виконання плану хлібозаготівель скаржився: „Що його робити, треба тікати з сільради, а то потрапиш під суд” [29, 722].

„В Дружелюбовском сельсовете уполномоченный по хлебозаготовке Шугайло, курсант школы ЦК КП(б)У, по заявлению комиссии больше спит на квартире у кулака Загоруя Василия, где он остановился. Причем благодаря нахождению Шугайла на квартире кулака, который имеет три дома, 4 лошади, корову и разного инвентаря, на него наложили всего только 60 пудов, и на заседании комиссии Шугайло защищал Загоруя, чтобы на него много не накладывали, мотивируя тем, что его можно будет дополнительно  дообложить. А теперь Загоруй кормит Шугайлова курами, утками и медом и хвастает, что эти 60 пудов ему стоят продажи одной лошади. Крестьяне же очень возмущены этим фактом. В то же время на мелкого середняка Желдакова наложили 35 пудов, а на бедняка Кравцова Логвина 40 пудов. Шугайло на собрании раскритиковал комиссию по хлебозаготовке, вследствие чего у населения сложилось мнение, что комиссия неправильно работала и ее следует отстранить от работы. Шугайло не ведет никакого учета, кто и как выполняет план, и его примеру следует сельсовет, и поэтому проверить выполнение плана не представляется возможным” [29, 460].

 У селі Лиман комісія з хлібозаготівлі робила опудало, ставила його на воротах „куркуля”, який відмовлявся здавати хліб, і попереджала, що у випадку зняття опудала він заплатить штраф 40 карбованців. Один із селян, боячись крадіжки опудала самими членами комісії (а це вони здебільшого й робили), сторожував його щоночі. Одного разу вночі хтось насправді хотів украсти опудало, тож господар вистрелив з гвинтівки й убив злодія, який виявився комсомольцем з комісії [29, 323].

Заможних селян і всіх, хто не виконав накладений на них план хлібозаготівлі, вносили в списки бойкотованих, тобто їм забороняли продавати будь-який товар у магазині, їх дітей виключали зі школи, на воротах селянину вивішували на червоному папері об’яву: „Враг Советской власти” [29, 380].

Найжахливішим методом викачки хліба була погроза заслання на Північ або розстріл: „Если не вывезешь, то мы знаем, что с такой беднотой делать. Мы тебя на Соловки загоним” [29, 784].

На зборах у школі начальник міліції округу Шильгорін відверто заявив присутнім селянам і членам комісії, що для прискорення хлібозаготівлі „для примера можно одного-двух кулаков пристрелить”. А коли його запитали, що робити, як не вистачає майна розрахуватися за невиконання хлібопоставки, то начальник міліції зловісно відповів: „Расплатишься душою” [29, 403].

Селяни скаржились, шукали правди у верхах, „…уже не могли более терпеть этих безобразий и поехали с поклоном в Харьков. Там сказали: «Раз на местах постановили, так и должно быть” [29, 409].

Отож більшість селян були страшенно розлючені на владу: „Коли влада переміниться, то я перший власною рукою буду стріляти тих, хто ходить з повчаннями по дворах” [30, 162].

 Як ми бачимо навіть з вищенаведених документів, Ізюмський окружний відділ ДПУ постійно інформував партійне керівництво округу та центру про всі зловживання представників влади на місцях, тобто вони мали повну картину подій, що відбувалися на селі. Однак, звинувачуючи місцеве керівництво у всіх негараздах, вище комуністичне керівництво й надалі санкціонувало вилучення хліба. Останнє, врешті-решт, і спричинило небачений в історії людства голодомор.

Чорна дошка як метод хлібозаготівель і тиску на селянина широко й повсюдно застосовувалася по селах Борівського району. Селянин заявляв: „Навіщо воно нам здалося – більше сіяти, коли на нас так дивляться за те, що сієш, жнеш, робиш і допомагаєш державі, а тебе ще й записують на Чорну дошку. Це не життя, а мучіння. З нас просто знущаються” [29, 183].

Учителька села Борової Мальченко Поліна Никифорівна 1.04.29 р. про хлібозаготівлі заявила: «Хліба нема, нехай хоть що роблять. Останнє забирають у дядька. Пізно заготовляти, треба було з осені. Хіба це вірний підхід – позаписували на Чорну дошку. Дядько кинеться і нічого не дістане – бере останні десять пудів, везе. З прокляттям здає, його з дошки знімають. Другого підбирають і записують так само. Дуже вже здорово взялися за дядька. Хіба це вірно, що дядькові не можна везти на базар і пуда борошна, зараз же на Дошку. То дядько й каже: «Будьте ви прокляті, обійдуся як-небудь сам” [29, 364].

У селі Боровій на 19.04.29 р. на Чорній дошці було 27 чоловік, з них: куркулів – 1, заможних – 13, дрібних середняків – 13. Голова сільради Ковзало відсутність „куркулів” на Чорній дошці пояснює, що вони весь хліб вивезли і тому не знаходяться на Чорній дошці [29, 323; 30, 356].

На Чорну дошку, або під бойкот, що практично одне й те ж, можна попасти через неприязнь місцевого керівника. Так, наприклад, на засіданні Борівської сільради бідняк Яків Любий трохи покритикував голову с/г товариства комуніста Капустняка за те, що він грубо поводиться з членами товариства. Коли Любий під час хлібозаготівлі хотів вивезти 10 пудів проса, то Капустняк заявив, що „просо не хліб, а нам потрібна пшениця”. У результаті Капустняк заніс батька Якова, Любого Іллю Івановича, бідняка, в списки бойкотованих [29, 322; 30, 356].

Обізлені селяни заявляли: „Ви вішаєте нас на Чорну дошку. Прийде час, вас ми теж будемо вішати, тільки на другій дошці” [29, 316] або „Треба не Чорну дошку, а Зелену владу й іти в Зелену армію, у ліс проти комуністів” [29, 164].

Розпродаж майна був ще одним методом нищення селянства. Уповноважені вимагали: „О посеве и харчах забудьте, а вывозите  весь хлеб. Не вывезете, я ваше имущество продам” [29, 784].

Крамар Ізюма: „Радянська влада не дає навіть дихнути селянству, накладає один податок за іншим. Остання ця розверстка зовсім зарізала мужика. Змушують вивозити хліб безвідмовно, а хліба у них немає. Так вони замість хліба стали розпродувати майно, так як грошей у селян теж немає. Взагалі описують і розпродують все, що попаде під руку...” [29, 408].

Селяни з обуренням: „Багато років наполегливою працею ми будували власне господарство, а тепер воно продано з молотка й прямо за безцінь. Що вони роблять, цього ніколи не було?” [29, 532], „Наш труд як схотять, так і візьмуть” [29, 523].

Торговець з Ізюма: „Вже тепер селяни вовком виють, жах, що твориться по селах: розпродують і розорюють селян. Єдина їх надія – це повстання, і тільки тоді лише може бути якась переміна, так як надіятися на те, що порятунок прийде ззовні, не доводиться” [29, 408].

Під час опису майна селянин кинув з серцем активістам: „Описуйте, описуйте, воно вам боком вийде. Мабуть, уже кінці підходять, беріть мотузки і вішайтесь” [29, 427]. Коли інший селянин під час розпродажу майна рішуче заявив: „Покладу вас чоловік двадцять, а тоді хай мене забирають”, то злякана комісія змушена була припинити торги і розбігтися [29, 405]. Були й такі заяви: „Наше майно розпродали, а тепер ми будемо розпродувати їхнє майно й бубни давати” [29, 600].

Виконання планів хлібозаготівлі постійно зривалося, бо були вони нереальними, і ніякі жорстокі методи не допомагали. У лютому по Ізюмському округу було виконано план лише на 50% (заготовлено 4 586 тонн), у березні, хоча план було й знижено, виконано його лише на 41,3% (з плану 4 095,11 т заготовлено 1 692,98 т). У квітні із завдання 1 965,6 т зібрано з селян 1 166,5 т, що складає 59,3%. За першу половину травня заготовлено тільки 155,24 т, тобто 4,7%, із загального плану на цей місяць 3 276,9 т. До 25 травня хлібозаготівлі майже нічого не давали – хліба у селян уже не було, – та хлібозаготівлі не припинялися, вони йшли вдень і вночі. На кінець травня план був перевиконаний на 105,8% (заготовлено 2 081,21 т). Зроблено було це за п’ятиденку з 25 по 31 травня, коли було відібрано у селян 1 741,78 т, тобто 86,6% місячного плану. Як відмічають документи, „произошло это после введения новых методов”, тобто після початку масових розпродаж селянських господарств. Кошти від розпродажу майна зараховувалися в план виконання хлібопоставки [29, 214,267,313,322,379,392].

У Борівському районі серпневий план хлібопоставки з нового врожаю був виконаний тільки на 50%. Причину цього Ізюмське ДПУ вбачало в тому, що в Борівському районі „со стороны советского аппарата на местах отмечается полнейшая бездеятельность и разгильдяйство в деле усиления хлебозаготовок. Нет руководства такой серьезной кампанией. Председателя РИКа в райцентре вовсе нет. Работу выполняет его заместитель, аппарат ликвидаторски настроен, не чувствуется ответственности за последствия, могущие быть с наступлением распутицы, к примеру: Секретарь райпарткома Боровского района т.Бойко, встретив нашего работника в райцентре, стал просить его, чтобы воздействовал на председателей коммун «Пролетарка» и «Краще життя», ибо они, имея хоть и апробированное зерно: в первой 3000 пудов, а во второй 2000 пудов – не вывозят его в базисные склады” [29, 585-586].

Вересневе завдання 1929 р. по округу було виконане зі значним перевищенням. Як зазначається в доповідній записці Ізюмського ДПУ: „За последнее время в большинстве районов округа заметен решительный перелом разворачивания массовой работы по организации бедняцко-середняцкого актива вокруг хлебозаготовительной кампании и главным образом против кулака, не сдающего хлеб. Однако в ряде районов эта работа развернута еще недостаточно, и как следствие этого, последние значительно отстают в заготовках (Боровской и Шандраголовский районы)” [29, 645].

Річний план округу на 1929 р. становив 51 899,88 цнт, плюс до цього 10 647,32 цнт насіння олійних культур, а всіх культур – 66 847,20 цнт. Цей план було значно перевиконано – 118%, але по продовольчих культурах виконано лише на 92,7%. Документи відзначають, що саме Борівський район зривав виконання Сталінського плану: „Как причины слабого темпа выполнения плана по хлебозаготовке, особенно по продкультурам, отмечается: задержка продовольственных культур и несдача таковых на госссыппункты кулацко-зажиточных слоев населения (Петровский, Барвенковский, Балаклеевский и особенно Боровской район)” [29, 718,782].

Настрої селянства, за інформацією ДПУ, були далекі від радісних. Зрозуміло, що виконання комуністичних планів їх зовсім не тішило. Батько червоноармійця, який служив у 2 кавалерійському полку в м.Майкопі, Шульга Максим Пилипович з Гороховатки, пише у листі до сина: „...Ми всі голі й босі, товару немає. Раз у рік привезуть 10 пар чобіт у кооперацію, та й то за хліб. А у кого хліба нема – сиди босий і голий. Дорогий синок, життя не миле, нам не дають жити, хоч умирай, і писати тобі про це не можна. Добилися свободи: як обізвався десь не на їх руку, то зараз же заарештували або поштрафували” [29, 693].

Інший селянин: „У селян забирають усе, а їм нічого не дають. До яких пір будуть нас мордувати? Ми голі й босі, ще й хліб у нас забирають. Індустріалізацію проводять за рахунок селянської шкури. Хліб і сировину відправляють за кордон, а ми тут мучимося. Селян скрізь дурять, над ними сміються. Ніде нема правди, як було раніше, так і є. Хто живе, хто доживає. Комісарам і начальству потрібні поширше галіфе, а ми живемо гірше собак” [29, 632]. У листах перехоплених ДПУ, батьки радять червоноармійцям після закінчення служби не повертатись додому.

„Мабуть, у радянських працівників і службовців великі животи стали, що їх ніяк не нагодуєш хлібом” [29, 69].

На нараді з підвищення врожайності 21 лютого в Дружелюбівській сільраді, де були присутніми члени сільради, КНС і актив, середняк Павленко Іван Єремейович при обговоренні заявив: „Політика Радянської влади неправильна. Про підвищення врожайності не може бути й мови, коли буде проводитися така податкова політика, як зараз. Потрібно обкладати не худобу, а пальто та гарні брюки. І досить уже няньчитися з біднотою, потрібно покласти край усім подачкам”. Його підтримав присутній член сільради з цього ж хутора Данильченко Павло, який від себе сказав уповноваженим: „Ви, представники, тільки займаєтеся розмовами, а селу нічого не даєте. Якщо ви нам не дасте посівного зерна, то земля залишиться незасіяною, і від нас ви вже нічого не матимете” [29, 184].

Селяни чудово розуміли, що „радянська влада нікуди не годиться. Вона тільки здатна кожу драти. Посівматеріал тільки обіцяє, а давати все одно не дадуть, а хліб у нас забирають, товарів немає і не буде – все це обман” [29, 184].

Збереження викачаного хліба, за інформацією Ізюмського ДПУ, було поставлено геть незадовільно. Головне для комуністів було забрати будь-якою ціною хліб у селянина – тільки це було важливим, а як розпорядитися цим хлібом далі – це вже було питання другорядне. Навіть уже вилучене в селян зерно суворо заборонялося тримати в селах, його треба було під будь-яким приводом негайно відправляти на залізницю для вивезення за межі України. Хліба в Україні не повинно бути!

Начальник Ізюмського окрвідділу ДПУ повідомляє 1 грудня  голові Ізюмського окрвиконкому: „Окрвідділ ДПУ має відомості, що в Борівському районі в п’яти селах хорониться близько 31 000 пудів ріжного зернохліба, а саме в таких селах: Н.-Солоне – 7 000 пудів, В.-Солоне – 10 000 пудів, Пісках Радьківських – 5 000 пудів, Гороховатці – 4 000 пудів і в Боровій – 5 000 пудів, що належать кооперації [себто вилучені в селян]. Це зерно храниться в селянських амбарах, які під солом’яною стріхою, що небезпечно від пожежі. Отже у зв’язку з цим – прийміть заходи до розгрузки цих амбарів та вивозу зазначеного зернохліба до пристанційних пунктів, де маються вільні помешкання. Про наслідки повідомте” [30, 546].

З Борівського району селянами хліб у примусовому порядку вивозився на залізничні зсиппункти в Сватове й Ізюм, які були страшенно перевантажені. Згідно з суворим розпорядженням Кредитсоюзу, „заготовлене” зерно потрібно негайно відправляти на перевалочні пункти залізниці. Коли з Вищого Солоного хліб привезли 1 квітня в Ізюм, то довелося три дні чекати, щоб його прийняли [29, 323]. Подібне, якщо не гірше, було в Сватовому. Із доповідної ДПУ: „В Сватовой Лучке Купянского округа на ссыпке Союзхлеба наблюдаются громаднейшие очереди крестьянских подвод с хлебом, и наряду с этим имеются большие скандалы селян между собой, иногда доходящие до драки” [29, 586].

Заможний селянин Шейківки Шейко Зиновій у присутності заступника голови Шейківської сільради Грабаря вів таку розмову: „Придумали оці хлібозаготівлі. Що вони нам дають? Повезеш куди-небудь і стоїш в черзі, мерзнеш, а здаси кооперації – терпиш одні збитки. В іншому місці хліб чомусь дорожче, як, наприклад, у Сватовій, на 10-20 копійок на пуді, але там стоїш з ранку до вечора в черзі” [29, 28, 209]. У документах наводяться масові факти обважування селян при прийомі зерна на зсиппунктах [29, 646].

Якщо у селянина розпродували все майно, виганяли його з власної хати, кидали у в’язницю ДОПРу за те, що він не доздав до плану декілька пудів зерна, то радянських чиновників за те, що вони через власне нехлюйство згноїли сотні тонн того ж зерна, тільки легенько картали. Як, наприклад, завідуючого млинами №114 і №115 Союзхліба комуніста Поплавського Бориса Соломоновича, якого ДПУ по-товариськи журить за те, що він „к хлебозаготовительной кампании относится совершенно безразлично”. Це „безразлично” проявлялося в десятках фактах. Наведемо деякі з них. Коли 30 вересня із різних сіл Червоними валками прибуло 400 підвод зерна, то „благодаря халатности Поплавского Красный Обоз полностью принят не был”. За розпорядженням Поплавського було наспіх заарендоване сире підвальне приміщення, куди засипано 12 вагонів зерна, і воно зіпріло [29, 646-647].

„В кладовой обнаружено 25 чувалов ячневой муки в количестве 109 пудов. По состоянию ее видно, что лежит уже давно, так как в ней уже завелась шашель, появилась мучная моль, которая превратила большую часть муки в паутинное состояние” [29, 744-745].

Сотні тонн проса не встигали переробляти і завантажували його в приміщення залізничного депо. Тільки в млини №114 і №115 щоденно прибувало 20 вагонів зернохліба різних культур, крім того, підводами селяни привозили для здачі хлібопоставки ще 35 000 пудів зерна. „...Получился хлебный затор, так как мельницы, хотя бы под открытое небо, физически не могут выгрузить 20 вагонов, ввиду того, что не имеют рабочей силы, и к тому же отсутствие тары (для ежедневного обслуживания необходимо не меньше 15 000 мешков), не позволяет этого проделать. Администрация мельниц неоднократно обращалась в Артемовскую райконтору о прекращении и приостановке хлебных потоков за перегруженостью складочных помещений и за невозможностью разгрузки вагонов, но несмотря на это, все же зернохлеб продолжает поступать в большом количестве” [29, 640].

У документах ДПУ наводяться чисельні факти недостачі складських приміщень для зерна та їхнє незадовільне обладнання. Таке враження, що ніхто не готувався до прийому таких велетенських партій зерна, і керівництво не знає, що з ним робити. На зсиппункті №2 в Ізюмі під амбарами були великі дірки, куди просипалося зерно. Декілька вагонів зерна лежало під відкритим небом розкиданими. На інших складах те ж саме: „...чердачные окна находятся в незастекленном виде. …Зерно рассыпано и щели пола забиты последним”, „4 вагона пшеницы за перегруженности складских помещений были разгружены с вагонов и сложено в мешках в хаотическом порядке под открытым небом возле складского помещения, последнее под дождем мокнет и портится”. І все це у вересні-жовтні [29, 641,646].

Таке враження, що в 1929 р. у СРСР не знали, куди дівати зерно. І це в той час, коли в Україні вже були відчутні досить значні продовольчі труднощі. Наприклад, на станції Краснопавлівка Ізюмський „Союзхліб” відвантажував великі партії вівса на адресу Північних організацій СРСР. У той же час за нарядами північних хлібозаготівельників на цю ж станцію прибували ще більші партії вівса з Півночі СРСР [29, 640].

Кожна із заготівельних організацій намагалася якомога швидше відправити куди-небудь вилучене в селян зерно („наблюдаются случаи отгрузки зернохлеба сверх нарядов”), бо цього суворо вимагали своїми директивами вищі органи. Незважаючи на розпорядження Ізюмського окрвиконкому затримати на місцях відвантаження, у вересні 100 000 пудів зерна через відсутність відповідних приміщень для прийому воно продовжувало невпинно поступати, тож „вынуждены настоящий зернохлеб складывать большими партиями просто на землю под открытым небом и таковой портится от начавшихся дождей” [29, 640-641].

Середняк села Чепель Литвинов Іван Олексійович, повернувшись із Харкова, ділиться враженнями від міського життя: „У Харкові стоять за хлібом з ранку й до ранку і ще не одержують. Це ось я був у своєї родички й подивився: м’яса немає по всьому Харкові й фунта, ковбас і копченого немає зовсім. Багато вагонів ковбас попортилось і викинули. Ми заїжджали і в Чугуїв. Там приймають хліб на зсиппункті: чували порозв’язувані, хліб розсипають, товчуться по хлібові. Прямо дивно! В нас з таким трудом іде хлібозаготівля, а там отака безгосподарність. Прямо на насмішку похоже. Сміються з селян” [29, 742].

Спротив хлібозаготівлям чинився не тільки заможними, а й у „середняков  отмечается недовольство, что они по выкачке хлеба попадают вместе с кулаками и должны вывозить свой хлеб наравне с кулаками”, навіть „...со стороны отдельных членов партии также имеет место сопротивление сдаче хлеба” [29, 410].

Тема опору майже не висвітлена в історичній літературі. Однак про бунти і протести селян йдеться майже в кожному документі ДПУ.

У селі Дружелюбівка 19 вересня на загальних зборах звернувся до сходу „куркуль” Бурлачка Григорій: „Хліб беруть, давлять нас податками, а товарів не дають, всю сировину відправляють за кордон. Яке це життя? Нам треба не давати хліба, хай спочатку дадуть товари”. На його підтримку виступили середняки, які також висловились про непосильний план, який немає ніякої можливості виконати. На зборах піднявся крик, гамір, і вони були зірвані. За це Бурлачку було заарештовано, і його справа передана в прокуратуру [29, 631].

Активно виступали проти хлібозаготівель заможні селяни хутора Богодарівка Чернецької сільради. Гунько Дмитро Самсонович, колишній монах, коли в нього знайшли закопані в ямах різні речі та хліб, обурювався: „До яких пір влада буде нас грабувати?!” Ще він проводив агітацію серед бідноти.: „Ось, мол, які ви дураки, казав же вам, що влада добереться і до бідняків” [29, 427].

Гелуненко Юхим Артемович з цього ж хутора, який служив у Білій армії та у варті

Рогов Іван Петрович з х.Богодарівка мав до революції 100 десятин. Весь час займався антирадянською агітацією, підмовляючи селян, щоб не везли здавати хліб. Коли до нього додому з’явилась комісія, заявив: „У мене є 200 пудів хліба, але все одно не дам вам жодного фунта” [29, 427].

Чумаченко Андрій Михайлович

Отже, селянину досить було елементарно висловити свій протест проти свавілля або в запалі обізвати конкретного представника місцевої влади, як він зараховувався до антирадянських елементів і заарештовувався.

Заможний селянин хутора Воронівка Дружелюбівської сільради Удод Павло Іванович теж займався агітацією проти радвлади і хлібозаготівель, чинив опір здачі хліба. При обшуку в нього було знайдено дві закопані гвинтівки і 68 штук патронів. Хлібозаготівельникам заявляв: „Хіба це влада – це грабіжники. Чи довго ви будете брати? Почекайте, прийде час, і вас почнуть драти”. Удод був після цього заарештований [29, 427].

Заможні селяни х.Чернецького Литвинов Кузьма і Гонтар Іван, агітуючи в селі проти хлібозаготівлі, закликали: „Краще продати спекулянтам, а то в кооперації дешево платять” [29, 455].

Травень 1929 р. характеризувався значним зростанням антирадянських настроїв серед населення. Із спецзведення: „...с 23-24 мая населению стали известны новые методы хлебозаготовки [розпродаж майна]. С введением этих методов отмечается рост антисоветских настроений... перерастающие  в отдельных случаях в форму открытых выступлений и оказания физического сопротивления хлебозаготовителям. ...Отмечаются нередкие случаи выражения угроз по адресу хлебозаготовителей на случай применения принудительных мер по изъятию хлеба” [29, 452].

Заможний селянин х.Гаврилівка Голоха Михайло Пилипович: „Радянська влада скоро лопне”. Заможний селянин цього ж хутора Висоцький Павло Петрович: „Бідноту треба різати, бо теперішня влада, яка руйнує господарство культурних людей, все віддає ледацюгам, які не хочуть працювати”. До них приєднувався середняк Білокоровий Федот: „Прийде буржуазія і розправиться з керівниками цієї влади, і всі будемо вільними. Зараз немає ніякої різниці між колишньою царською владою і теперішньою” [29, 564].

Розлючені селяни вдавалися й до здійснення актів помсти щодо представників влади: „Сопротивление кулачества доходит до открытых выступлений и покушений на работников по хлебозаготовке”: в Червоному Осколі стріляли із гвинтівки в уповноваженого райвиконкому по хлібозаготівлям Загоруйка. Пономаренко кинувся з сокирою на членів комісії, бажаючи їх зарубати. Стріляли у вікно вчительки Карамушки, яка активно працювала на хлібозаготівлях. Дубовик кинувся на членів комісії з вилами та ін. [29, 392].

Хлібозаготівлі й викликані ними продовольчі труднощі спонукали селян на стихійну протидію владі: „…Нередки стали явления оказания сопротивления хлебозаготовителям со стороны женщин, натравляемых кулачеством и выступающих целыми группами. Продолжают иметь случаи отказа со стороны отдельных членов комиссий от участия в работе по хлебозаготовке на почве боязни мести” [29, 392].

„Покровительство  членов сельсоветов зажиточным. В х.Чернецком кулаки старались сорвать хлебозаготовку, натравливая женщин, которые пришли в сельсовет и стали кричать на уполномоченного. Причем член сельсовета Литвинов Кузьма  также заявлял женщинам: «Бейте их палками». Другой член сельсовета Гонтарь Иван Афанасович также поддерживал женщин о необходимости выступления против  уполномоченного” [29, 426].

Селяни заявляли на адресу активістів: „Їх би взяти, сволочей, та живими і спалити за те, що накладають хліб на селян. Хай! Ми ще покажемо колись” [29, 655].

Іноді доведені до відчаю селяни чинили рішучий опір представникам влади: Селянка з ножем у руках прогнала комісію. Два заможних селяни з кілками теж прогнали хлібозаготівльників, ще й підняли крик на все село: „Караул! Нас грабують!”. Всі вони негайно були заарештовані ДПУ [29, 454].

Незважаючи на тяжкі репресії проти бунтівливого селянства, земля горіла під ногами комуністів та їхніх посіпак-активістів: „...избранная комиссия по хлебозаготовке отказалась от работы, говоря: „Когда мы будем проводить эту работу, нас убьют или спалят нам хаты” [29, 454].

У вересні Ізюмський окрвиконком розіслав по всіх районах округу телеграму такого змісту:                

 „Таємно.                               До всіх Голів Райвиконкомів.

По відомостях, що маються в окрвиконкомі, за останній час куркулі в зв’язку з переведенням хлібозаготівель та інших кампаній, агітують проти них й перешкоджають нормальному переведенню роботи, як наприклад, маються факти: в с.Дружелюбівці Борівського району 19.09.29 р. на загальних зборах селян виступив кулак Бурлачка Григорій, який, звертаючись до сходу, сказав: „Хліб беруть, давлять нас податками, а краму не дають. Всю сировину відправляють за кордон, яке це життя нам. Не дати хліба, хай спочатку дадуть крам” й інше. В підтримку куркуля виступило декілька середняків, які теж висловились, що план хлібозаготівлі не по силі, що виконати такого нема можливості й інше. На зборах піднявся галас, й такі були зірвані.

Крім цього, маються випадки такі: куркуль с.Піски Радьківські Боровського району Бурлачка Іван вивіз всі свої лишки на приватний ринок, заробив від продажу хліба гарні гроші й почав скуповувати пшеницю в окремих громадян.

А тому на підставі вищезазначеного Окрвиконком пропонує негайно повести рішучу боротьбу проти куркульських антирадянських виступів, притягуючи таких до відповідальності й утворювати показові політичні суди над ними та вжити відповідних заходів, щодо випадків продажу куркулями лишків хліба на приватному ринку та перевести масову роботу в цьому селі.      Т.в.о. голови ОВКу:       Лісничий” [29, 426].

ДПУ вже з середини літа б’є на сполох: „За последнее время отмечаем усиление слухов, распространяемых о наличии банд, а также отдельные разговоры о необходимости организации банд”. Скрізь по округу з’явилися тривожні чутки, що в Червоному Осколі з пасовища бандою забрані коні. Ця банда базується нібито в Теплянських лісах. А в Барвінковому через невдоволення хлібозаготівлями нібито вирізана комуна в 350 чоловік. Дехто згарячу проговорювався: „Коли хлібозаготівля зачепе середняків, тоді я зберу банду і почну работать” [29, 436].

Під час проведення загальних зборів на х.Крутоярське активістами була внесена пропозиція організувати Червоний обоз, в якому всім взяти активну участь. На це селянин Золотопуп заявив: „Організовуйте, організовуйте Червоні обози, вже недовго осталось вам організовувати. Ось скоро ми організуємо свої обози і тоді покажемо вам Червоні обози” [29, 462].

Серед селян часто лунало:

„Скоро почнуть вимітати цю сволоту. Потрібно вирізати цих покидьків всіх до одного”  [29, 462].

„Не везіть хліб, на днях перевернеться влада, тоді ми себе покажемо” [29, 437].

„Ось скоро прийде Махно. Я ушиюся, й ти дивись не зівай, а то комуністи тебе та інших заможних заберуть у заложники, а коли будуть тікати, то вас поб’ють. Це все буде не далі, як через місяць” [29, 558].

„Нам потрібно спільними силами проганяти всіх і бити приїжджих представників, які п’ють нашу кров, а собі справляють кожані тужурки, живуть в розкошах і нічого не роблять. Радянська влада обдирає селян, а робітників обманює для того, щоб краще жилося верхівці” [29, 550].

„Треба брати кілки і гнати всіх, хто робить розпродаж майна. Потрібно підготувати спочатку жінок, а ми їм будемо допомагати” [29, 461].

„От ракли, бандити, до яких пір вони будуть грабувати? Треба організовуватися й підіймати повстання. Треба цю сволоту перечистити і перебити усіх комуністів, а то вони не дадуть жити. Мучать людей, забирають усе й вивозять за кордон. У нас в Лозовеньках уже організовано 10 чоловік, та ще знайдеться десятка два, та й на хуторах є гарні люди. Одна біда, що зброї мало: всього п’ять рушниць і три нагани. Треба, що б там не було, вирізати цю смердючу владу” [29, 461].

„Мужикам необхідно організовуватися й не давати хліба. Хай тоді комуністи з жидками попробують царствувати” [29, 461].

„По селах влада у всіх селян стала відбирати рушниці. Це робиться в зв’язку з важкими хлібозаготівлями, так як вони бояться, щоб не розпочалося повстання селян, які вже виведені з терпцю репресивними заходами” [29, 337].

Робітник лісопильного заводу Шило: „У військових таборах Святогорська червоноармійці хвилюються, іноді між ними буває перестрілка. При мені ось арештували одного червоноарміця за те, що він говорив правду, що його сім’ю радвлада пограбувала, через це батько повісився, дружина збожеволіла, а мати померла від розриву серця. Крім нього, за подібне ще заарештували 60 чоловік червоноармійців, а де їх діли, невідомо” [29, 523].

Із спецзведення за жовтень: „Нажим на верхушку села по выполнению 40% раскладки хлебозаготовительного плана вызывает со стороны кулацко-зажиточного элемента села ряд ответных реакционных актов классовой мести, направленных против актива села, работающего по данной кампании.  Кулачество как наиболее легкий способ борьбы с сельским активом в нашем округе избрало поджеги, количество которых за последнюю половину октября значительно увеличилось” [29, 700].

Коли вночі на 25 жовтня в райцентрі Борова згоріла хата голови сільКНС Любого Р.Р., то, хоча він і не був членом комісії з хлібозаготівель, усі запідозрили, що це помста. Однак розслідування, проведене уповноваженим окрвідділу ДПУ, виявило, що пожежа нібито відбулася через несправність димаря. У цей час поширюються по селах анонімні листи з погрозами, адресованими членам хлібозаготівельних комісій. На дверях сільрад з’являються листівки „Долой Соввласть” [29, 739].

На початку жовтня й далі виступи проти радянської влади неухильно посилюються, частішають і акти помсти [29, 649]. Настрої населення стають войовничими, люди почали втрачати страх перед системою.

Приховування зерна та його продаж на ринку були неодмінним атрибутом виживання селянина, який скаржився: „Доплескались в долоні, дочекалися свободи, що селянин не може розпоряджатися своїм господарством, не дають йому можливості продати продукти за власним розсудом, душать налогами... і жити стало гірше, ніж було при царю” [29, 94].

ДПУ, комуністи й актив села всіма способами виявляли тих, хто мав так звані лишки хліба, щоб потім їх відібрати. На червень по х.Чернецькому це Забийворота Іван Петрович (120 пудів), Гунько Дмитро Антонович (300 пудів), Стариков Володимир (150 пудів) та інші [29, 458].

Пильні „помічники радвлади” виявляли і тих, хто робив таємний помол зерна на борошно, яке потім спродували на ринках, бо гроші від цих „помічників” було приховати легше, ніж хліб чи майно.

Житель Гороховатки Погребняк за місяць змолов 150 пудів пшениці й вивіз її на приватний ринок [29, 272]. „Куркуль” сл.Борової Шевченко Іван Р., який арендує паровий млин, мірчук

Таємним помолом зерна  займаються й члени партії, як, наприклад, комуніст Крамаренко Антон Авксентійович з Пісок Радьківських, що служить вагарем на Піско-Радьківському млині, і возить борошно на базар у с.Банне. У той же час він отримує з млина борошно для харчування своєї сім’ї. Селяни про це знають і кажуть: „Коли роблять комуністи, так не видно, а як селянин – так відразу на Чорну дошку” [29, 59,164].

На х.Калинове приватний крамар Занін, який мав бакалійну лавку, продає свої товари виключно за хліб, останній перемелює на борошно й теж продає на базарі. За це заарештований [29, 60].

Відсутність товарів у торгівлі  – явище, органічно притаманне радянській системі, – особливо загострилося в 1929 році. ДПУ надає інформацію, що найнеобхідніші товари стали для селян великим дефіцитом: „матерія” (тканина), шкіра для чобіт, чоботи, цвяхи, сірники, мило, мануфактура, гас (керосин), нитки, голки тощо. На зборах з хлібозаготівель у с.Н.Солоне Колесник Тихін, бідняк, член КНС, говорив: „Що воно за порядки, що вже хоч голий ходи. Матерії кооперація не дає, заявляючи: „Давай хліб”, якого у мене нема. Тепер получається так, що восени лишки продавати відразу не треба, а то будеш ходити роздітий”. Середняк Колесник Іван Захарович: „Зі мною те ж саме було. Восени здав я в кооперацію 60 пудів, але тоді мені товар не потрібний був, я думав, що й за гроші куплю, коли схочу. А ось тепер мені не дають і вимагають хліба, якого у мене немає” [29, 172,384].

„Тепер коли треба фунт гвоздів, то набери в карман пшениці й іди в лавку, інакше не отримаєш нічого” [29, 219].

„Комуністи 12 років будують, а до сірників ще й досі не добудувались. Мабуть, треба переходити на кресало. Голову морочать, що є крам, але його нам не дають” [29, 456].

Бідняк з Н.Солоне Шарко Федір Григорович: „Ця влада робить, як царський уряд у війну з Німеччиною: потрібні снаряди, а присилають сухарів. Так і тепер радвлада: потрібна кожа, а присилають готове взуття. То я б взяв кожу та й пошив би своїй сім’ї, а то одному купи, а інші сидіть босі”. Далі в документі зазначається: „Примерно аналогичных фактов с выражением недовольств среди бедняцкой прослойки нами зафиксировано много” [29, 97-98].

До того ж у більшості сільських лавок, як завжди у таких випадках, процвітали зловживання. В Гороховатці тільки надходить товар у споживчу кооперацію, як члени правління передивляються всі дефіцитні товари та відбирають для себе, а вже залишки продають селянам. Коли в лавку по окружній розверстці привезли одну велику хустку, то її забрав голова правління сільпо Крилевський, а потім уже передав від себе особисто Шевченку Михайлу Ниловичу. Іншого разу подібну хустку взяв член правління Колмиков. Місцеві селяни обурювалися та говорили: „Навіщо везти у кооперацію хліб, коли члени правління і без хліба забирають собі кращі товари” [29, 24]. Голова Гороховатського сільпо Крилевський таємно продавав дефіцитні товари за гроші  [29, 268].

У споживкооперацію райцентру с.Борова замість дефіцитниго товару – мануфактури – завезли велику партію жіночих пальт вартістю в 100 крб. кожне. Ніхто з селян їх не купляв. Вони й за цілий рік не змогли б заробити такої суми. Подібне практикувалося й у селах Чернецьке, Дружелюбівка та Шейківка  [29, 584].

Невдоволення селян податками проявлялося в розмовах та листах: „Зараз на селі народ сильно обізлений. 12 десятин землі, і платиш за них 100 карбованців, 20 карбованців страховки і 25 карбованців самообкладення, а сім’ї 9 душ. Ось чому на селі лютує небезпечна справа, почали підпалювати і вбивати” [29, 212].

На зборах навіть секретар партосередку не витримав і заявив уповноваженому: „Ви нам не брешіть, а кажіть правду. Зараз надто великі непрямі податки на селян. Ось селянин продає корову за 30-40 карбованців і купляє пару чобіт за 30 карбованців, та й тих не вистачає всім. Горілка колись коштувала 45 копійок, а зараз рубль 20 копійок” [30, 38]. Недарма селяни говорили: „Оце так своя влада – дере як зі своїх” [29, 37].

У х.Посьолок Борівський на загальних зборах, де робив доповідь про хлібозаготівлі та самообкладення Синицький, з натовпу були викрики: „Раніше пани надівали ярма селянам, а тепер комуна ще краще, прямо душить податками”. В обговоренні виступив Бондаренко Афон і заявив: „Товариш Ленін казав, щоб партія робила так, а вона робить все наоборот”. Доповідач Синицький його обірвав і не дав говорити далі [29, 37].

Селяни уповноваженому: „Ось ви сюди їздите, поодівали галіфе та добрі кожухи, а з нас, селян, тільки й знаєте тягнути – все вам дай та дай. Вам що, ви за це гроші отримуєте” [29, 71].

Крамар Крячко Петро Григорович: „Яка там може бути торгівля, коли всі люди, селяни, обідрані владою податками і не встигають їх платити, а не те, щоб селянин ще зміг щось купити на свої плечі. Тепер, брат, радянська влада видумує ледь не кожного дня нові податки: то облігації в них бери, то плати продподаток, то самообкладення, й так цілорічно селяни тільки й знають, що плати і плати без кінця. Та хоча б було відомо, за що платять, а то за свій труд, яким годуються всі дармоїди. Що вони б робили, коли б селянин не став працювати? Хай тоді б комуністи попробували селянської праці. Тоді б таких податків не накладали.

Що воно робиться? Невже ми не доживемо до того часу, коли все це скінчиться? Адже це нестерпно, що вони влаштовують над людьми. Фінвідділ бере за торгівлю так, що аж шкіра тріщить... Вірно вони пишуть у своїх газетах, що краще народу ніде не живеться, як у радянській республіці. Тільки все навпаки, що ніде немає такого краю, де б так мучились люди, як у Росії. Це не радянська республіка, а каторга, куди раніше зсилали злочинців. Так ми зараз тут і живемо, як на каторзі” [29, 13-14].

Де дівається хліб? На це питання повсякчас шукали відповіді селяни і висловлювали такі міркування:

„Скоро загинемо без хліба. Його у селян забирають і вивозять за кордон, а нам доведеться голодувати. Все це роблять комуністи для того, щоб бути готовими до війни” [29, 203].

„Що вони ці хлібозаготівлі проводять, коли у нас немає хліба? Хіба це голодуючим збирають, вони дурять народ. Коли твій сусід голодує без хліба, то йому не дають. Мабуть, вони до війни готуються  й викачують з України хліб” [29, 203].

„До яких пір вони з нас, селян, будуть сосати. Навіщо давати хліб, коли його беруть безплатно, а купити товар у них – плати дорого. Це вони забирають хліб і відправляють в Англію й Францію,  засипаючи війну нашою пшеницею. Бояться, щоб жидів не побили” [29, 69].

Робота місцевих органів влади здебільшого не задовольняла ні населення, ні вище керівництво; наростали дезорганізація і хаос у всіх її ланках. Стан міліції був невтішним: чисельні зловживання, пияцтво, моральне розкладення, протекціонізм, зв’язки з повіями (проститутками), багатожонство, статева розбещеність. У документах наводяться чисельні приклади щодо цього, і як одна з причин те, що такий стан пояснюється „зайнятістю на хлібозаготівлях” [29, 666,759].

„Вновь назначенный начальником Боровской раймилиции Шульгин не соответствует своему назначению, да кроме того, в обращении с населением груб и нетактичен, авторитетом как на селе, так и среди милиционеров не пользуется. Деловод раймилиции Тимофеев говорит: «Придется работу в милиции оставить, потому что Шульгин сам ничего не делает, так как не знает, а все передает мне…» [29, 163].

Призначений на місце Шульгіна Галкін виявися таким же, ще й прокрався на попередній роботі, коли працював завідуючим сільбудом у Пісках Радьківських: покрав діжки і книги, про писалося в райгазеті „Червона Зоря” [29, 164].

З доповідної записки від 10 вересня „О состоянии низового соваппарата”: „Часть РИКов, как следствие несерьезного отношения к делу, а в отдельных случаях халатности, получаемые директивные указания Центра задерживали исполнение…  Обращает на себя внимание недостаточное руководство со стороны РИКов над сельсоветами, а также почти полный бесконтроль.  …робота выполняется одним предсельсовета и в лучшем случае несколькими членами.

…В аппарате Боровского РИКа в связи с отсутствием председателя, руководство почти отсутствует, заметно падение трудовой дисциплины. Массовая работа не развернута. Отсутствует достаточный контроль над работой сельсоветов” [29, 603].

Відсутність голови райвиконкому в Боровій пояснюється тим, що попередній голова Зарицький І.Ф. показав себе не з кращого боку, був грубим з підлеглими, весь час сварився й не знаходив спільної мови з секретарем Борівського райкому партії Мирленком. Про це ДПУ регулярно інформувало окружне керівництво: „В окрвідділі ГПУ маються відомості, що голова Борівського РВК грубо та нетактовно поводиться з підлеглими йому службовцями. Наприклад, з головами сільрад замість того, щоб роз’яснити ту чи іншу директиву, закликає до себе в кімнату, матерщинно вилає, тим і скінчується. Крім того, між головою РВК та секретарем РПК т.Мирленко до цього часу продовжується недоговореність в роботі...” [30, 102,315; 29, 83]. 

Робота Борівського районного земельного відділу „просто не витримує ніякої критики”. Голова райземвідділу Гордієнко, він же голова райпосівкомісії, „делая доклад на Президиуме райисполкома о проделанной работе, не дал никаких цифровых данных – сколько прочищено зерна, сколько организовано гуртков и вообще, что сделано в сельсоветах, конкретно не сказал. Он, объезжая район с агрономом Удеевым, старался только «нажимать», а живого руководства не делал. В Выше-Соленовском и Подлиманском сельсоветах на посевкомиссии составил акты на бездеятельность и этим не поднял работу, а скорее разложил таковую, так как члены комиссии с недовольством говорят: «Ось як робиться: нічого ніхто не казав, що робить, а прямо складають акти. Мабуть, прийдеться сидіти в ДОПРі». Очистка зерна в Боровском районе ведется слабо, в некоторых сельсоветах до сих пор очистка не начиналась (Калиновский). Председатели сельхоз. товарищества Боровского – Капустюк и Гороховатского – Глухачов никакого участия в подготовительных работах не принимают. Ставят вопрос так: «Наше дело выдать кредиты, а остальное нас не касается». Супряжные группы организованы только по одному – Подвысочанскому сельсовету” [29, 180].

Становище з кадрами в сільрадах Борівщини було ще гіршим: безгосподарність, слабкість у роботі, „порушення революційної законності”, хабарництво, бюрократизм, дискредитація влади, пияцтво, навіть невдоволення радянською владою [29, 416, 536, 604].

ДПУ константує, що „...часть людей, выдвинутых на ответственную работу в сельсовет, часто будучи малокомпетентными и малограмотными, не справляются из требуемой от них работой. ...В ряде сельсоветов наблюдается пьянство ответственных работников... Нередко наблюдается, что члены сельсовета, особенно середняки, отказываются работать в сельсовете по проведению кампаний, хлебозаготовки и др. мотивируя тем, «что дома нужно работать», «не оплачивается» и т.д.” [29, 300].

Приклад Гороховатської сільради у цьому відношенні був не поодиноким. ДПУ інформує в березні: „В Гороховатский сельсовет Боровского района председателем сельсовета избрана женщина, беднячка, малограмотная и малоразвитая Довгополова Христя Ивановна, заместителем председателя сельсовета является секретарь сельсовета Шевченко Нил Харитонович, три раза привлекавшийся ранее к ответственности за растраты в кооперации и раз отбывал наказание в ДОПРе. Сейчас среди крестьян есть опасения, что секретарь Шевченко сможет сделать ряд злоупотреблений и сваливать вину на председателя сельсовета Довгополову. Последняя с работой не справляется, никто из членов сельсовета и членов партии ей не помогает, а поэтому она мало пользуется авторитетом среди крестьянства” [29, 302].

ДПУ інформує про становище в цій же сільраді у вересні: „Председатель Гороховатского сельсовета Довгополова замечена в неоднократных выпивках. Числа 2 августа Довгополова вместе с бывшим крупным торговцем до империалистической войны Скрипниченком выпивала у гр-на с.Гороховатки Кравцова Г.Ф. После выпивки вместе с секретарем Гороховатского сельсовета Хорсунь Иваном Леонидовичем, тоже выпивавшим, зашли в сельсовет, где заперлись и долгое время в таком состоянии находились. По этому поводу по селу Гороховатке распущены слухи, что Довгополова вместе с секретарем заходили в сельсовет с целью разрешения полового вопроса, что это как будто бы видели через окна гр-ка Пиддувка Горпина и Бут Елисей” [29, 604].

Подібна ситуація була й у інших селах: „Председатель сельсовета с.Лозовая Шандраголовского района Кислова и секретарь сельсовета Курильченко Михаил Калистратович часто пьянствуют. Недавно они устроили пьянку у члена правления СПО Соболя Якова Павловича, причем напились так, что предсельсовета Кислова Александра стала снимать мужчинам брюки. Население об этом знает и смеется.  И как результат часто можна наблюдать утром у сельсовета встромленный в землю дрючок, на котором навешаны тряпки” [29, 537].

„До голови Борівського РВК                                                           Таємно.

В окрвиконкомі маються відомості, що голова Чернецької сільради часто п’яним з’являється на роботу в сільраду. Так, наприклад, 27 листопада він з’явився п’яним до сільради, про що підтвердить господар будинку, в якому квартирує сільрада” [30, 5].

Члени Чернецької сільради були розтратчиками кооперативних грошей: Пометун Іларіон Сергійович, Гунько Олександр Кононович (200 крб.), Забийворота Іван Ілліч (500 крб.) [29, 301].

„Председатель Песко-Радьковского с/х кредитного товарищества т.Паталий Ян – систематически пьет, вся работа с.х. т-ва по хлебозаготовкам  атрофирована. Паталий выехал в свой район деятельности в с.Радьковку, где пробыл один день, ничего не сделал, уехал оттуда и по возвращении в с.Пески Радьковские напился...” [29, 583].

Небезпечним злочином вважався „зв’язок з куркулем” та „засміченість сільрад класово ворожим елементом”: „Смыкание  с кулацким элементом относится исключительно к работникам сельсоветов. Связь эта преимущественно происходит на почве пьянства, причем на сегодняшний день еще остается прогрессирующей. К примеру приводим следующие факты:

В с.Калиново Боровского района при обложении ЕСХН председатель сельсовета Шевченко и секретарь (фамилия не указана) в результате пьянства с кулаком Грабарь Титом Дмитриевичем, способствовали таковому укрытию объектов обложения, а именно: ветряную мельницу, одну пару быков, в результате чего Грабарю начислен налог в сумме 27 рублей, в то время как по его имущественному положению он должен быть обложен в индивидуальном порядке, так как, кроме  ветряной мельницы, Грабарь имеет просорушку и двигатель. После, когда на эту сторону было обращено  внимание одним из середняков, Татарином Кузьмой Лукьяновичем, предсельсовета Шевченко был вынужден дообложить, засчитывая ветряную мельницу. Что же касается одной пары быков, то таковая осталась до сих пор не обложеной” [29, 604].

Як завжди, саме на „куркульство” списується безгосподарність сільрад, як, наприклад, стосовно Дружелюбівскої сільради. Це була досить велика сільрада, яка налічувала 12 хуторів у радіусі 12 верст. У документах ДПУ відзначається, що ці хутори „столипінські”, тобто куркульські, й тут не проводиться ніякої роботи. Школа потребує ремонту, але про неї не дбають. Поруч з нею був гай гарного „чорного” лісу, який можна було б використати для ремонту чи будівництва школи. Але дерева поділили між селянами, вирубали й розібрали по дворах. Крім того, продали 12 дубів на суму 270 крб., а гроші поділили по 3 крб на двір, і всі на Різдво пропили [29, 416].

Не кращим від сільрад був і стан сільських організацій КНС: „Мається засміченість організацій КНС ...елементом з кримінальним минулим, що утворює безавторитетність організації на селі. Засміченість не виключається навіть і для керуючих осіб” [29, 482]. Як приклад наводиться Чернецька КНС, де „після чистки залишився членом КНС гр.Старіков Василь, який був дезертиром Червоної армії і служив у банді Данченка, переслідував комуністів. Зараз Старіков має куркульське господарство і фіктивний роздільний акт зі своїм батьком. Про те, що Старіков був бандитом, підтвердить Єрмола Семен Мусійович” [29, 484]. Селяни ж про комнезам з ненавистю заявляли: „Організація КНС – це чортова голотня” [29, 315].

Перевибори сільрад організовувалися владою, щоб протягти туди своїх ставлеників. Значна частина населення ігнорувала як самі вибори, так і прибічників комуністів. Документи свідчать про те, що у виборах по округу взяло участь 64,23% населення, вище порівняно з минулими виборами, коли було 56,55%. Характерним є те, що у виборах слабку активність проявляла молодь; мало вибиралося інтелігенції та наймитів; жінки, особливо середнячки, з великим небажанням висували свої кандидатури і то здебільшого під тиском уповноважених; часто жінки, вибрані в члени сільрад, на другий день після виборів відмовлялися бути депутатами, мотивуючи це своєю малограмотністю, великою сім’єю, зайнятістю в господарстві та негативним впливом чоловіка; „отмечается большое сравнительно количество провалов кандидатур коммунистов, комсомольцев и активных беспартийных бедняков, правильно проводящих на селе классово-выдержаную линию” [29, 30-31].

У більшості негативно до перевиборів сільрад поставилась інтелігенція. Серед членів професійної спілки Медсантруд с.Гороховатка проводив збори і робив доповідь секретар місцевого партосередку, який запропонував підготувати кандидатури у склад Гороховатської сільради від медпрацівників. Але всі поставилися до цього з повною байдужістю, а з боку окремих лікарів були виступи антирадянського характеру проти перевиборів. Лікар Найдич на зборах заявив: „Навіщо нам взагалі ця сільрада, в крайньому випадку вибрали б самі, кого їм треба, а то лізуть до нас і службовців. Взагалі комуністи хочуть влаштувати рай, але їм, напевне, доведеться довго чекати цієї благодаті” [29, 54].

У райцентрі сл.Борова взагалі довго не могли зібрати мешканців на сход, щоб зробити звіт та висунути кандидатури. Якщо й збиралися селяни, то одиниці. Прийшовши на один з таких сільських сходів, де знову зібралося дуже мало виборців, середняк Сикало Іван серед селян говорив: „Навіщо ходити на сход, все одно тепер як тільки явишся на сход, то тільки й говорять, щоб платили податки, брали облігації і більше нічого. Тепер гарно живеться тільки комуністам, а селянам все одно живеться погано, а тому все одно, що ходи на збори, що не ходи – при радянській владі краще не буде” [29, 142].

Часто лунало: „Навіщо нам іти на перевибори, коли уже кандидати призначені? На виборах нам робити нічого, та й кандидати не авторитетні”, або: „Поскільки всі апарати держзакладів комунізуються, то й у нашій сільраді проведуть головою комуніста. Навіть коли загальні збори і виберуть безпартійного – все одно його знімуть під приводом слабої роботи чи якось інакше” [29, 143].

У сл.Боровій багато говорили так, як Лавроненко Терентій Сергійович, голова церковної п’ятидесятки: „Навіщо нас збирають, аби тільки рахунок ішов, що нас стільки-то брало участь, а фактично кандидатури уже призначені”. Іншим разом він же: „Все одно ми там нікого не будемо вибирати – за нас уже другі вибрали” [29, 157].

Учитель: „Вся ця кампанія тільки комедія, шумиха, яка не варта й виїденого яйця. Якби ми не готувалися до перевиборів сільрад, та в кінці кінців в радах будуть тільки ті, кого призначе партія” [29, 54].

У сл.Боровій середняк Єдимент Дмитро Іванович на зборах під час перевиборів говорив: „Ось коли на перевибори збираються, то обов’язково щоб нас сходилося побільше, і процент явки встановлюють, а як про хлібозаготовку роблять яку-небудь постанову, то якщо десять чоловік що-небудь скажуть, то вважається законом. А як податок накладають, то зовсім нас не запитують, а самі обкладають”. Тут же присутній середняк Шаправський Лазар Петрович, який до революції був сільським старостою, додав: „Ось партія пропонує, щоб писалися в колективи і цим самим покращували обробіток землі, а самі комуністи в комуни й артілі не хочуть, а як на тепленькі місця вибиратися, так у першу чергу виставляють свої кандидатури” [29, 157,209].

Із спецзведення ДПУ: „Зажиточное середнячество в момент выборов целиком было на стороне кулачества и голосовало только за середняков, ибо видело, что кандидатуры зажиточных не пройдут”  [29, 208].

Коли в селі Маліївка виступаючий на зборах представник сільвиборчкому Сильченко заявив: „Середняк повинен на виборах виступати в союзі з бідняком”, то присутній середняк Сало Павло Прокопович заперечив: „Коли вже буде навпаки, що бідняк буде триматися союзу з середняком, адже селянська газета пише, що середняк на селі є центральною фігурою”. У цьому селі середняки взагалі відмовилися виставляти свої кандидатури в сільраду, насмішкувато заявляючи: „Ми п’яниці, нас не вибирайте, а то коли що трапиться, то скажете, що ми пропили, і нас перших посадять” [29, 126].

Селяни говорили: „Навіщо нам обирати пастухів, вони ніякої користі сільраді не дадуть”, або: „Навіщо нам готові списки, ми краще будемо своїх проводити. Навіщо нам одні бідняки? Вони будуть розоряти наші господарства. Треба проводити в сільраду хазяйновитих людей” [29, 31,33].

У селі Верхнє-Солоне на зборах один із середняків, виступаючи при обговоренні рекомендованого списку, сказав: „Я не проти списку, але в ньому багато таких, у яких дома хати валяться й на полі заміть хліба бур’ян роде” [29, 126].

З приводу виставлених кандидатур селяни кричали на зборах: „Якщо ми виберемо головою сільради члена КНС, то він нас задуше податками”, або: „Ці будуть захищати тільки свої інтереси та інтереси нових панів-комуністів, а старатися знизити ціни на товар і підвищити ціни на хліб, а також підняти сільське господарство вони не будуть, а будуть старатися розорити та тягнути в комуну” [29, 4,126].

Частими були відводи кандидатур. У хут.Чернецькому „слабкому середнякові” Гонтарю Івану Афанасовичу, який активно брав участь у хлібозаготівлях, був зроблений відвід: „Він дуже нажимає на селян, викачує з них хліб і робить їх нещасними”. Незважаючи на захист Гонтаря частиною бідноти, середняки за нього зовсім не голосували  [29, 126].

Селяни хут.Чернецького Павленко Дмитро Денисович, Павленко Іван Никифорович, Гнилицький Іван Юхимович переконували інших: „Потрібно провести в склад сільради своїх людей, бо інакше, коли біднота потрапить у сільраду, то ми пропадемо. Вони все будуть докладувати і на нас доносити, бо біднота податків не плате, а тільки визискує з нас” [29, 126].

У селі Піски Радьківські на засіданні сільради виступив „заможний середняк” Чашка Лаврентій: „Досить нам дивитися в зуби бідноті. Уже 11 років революції, пора вже й їм підняти своє сільське господарство, а то землю всі отримують одинаково. У нас на носі перевибори, тому нам, господарям, треба бути готовими” [29, 126].

Під час перевиборів у селі Нижче Солоне виступив середняк Шевченко Олексій: „Навіщо нам пропонують голосувати тільки „за”, треба голосувати й „проти”, так як вони тільки й стараються, щоб протягнути в сільраду як не комуністів, так коників”. Кониками Шевченко називає членів КНС. Там же на зборах виступив середняк Сватовський Іван Григорович з тим, щоб із наказу депутатам виключити пункт, де говориться, що треба продовжити боротьбу з релігійним ученням і сектанством. Виступив на сході і середняк Головко Максим Юхимович: „Навіщо рекомендувати готові списки? До яких пір нам все будуть рекомендувати?! Хіба ми самі не можемо вибрати собі керівників?”. Продовжуючи свій виступ, він заявив: „При радянській владі живуть тільки службовці та робітники, а селян лише змушують працювати й тягнуть з них хліб. А коли взяти фабричні товари – все дорого, а на хліб тверду ціну поставили, а кожі зовсім нема” [29, 157-158].

Селян не влаштовували певні кандидатури: „Досить, ми уже бачили роботу жінок, хай краще борщ варять”; „У склад сільради намічають людей, які ніколи не висихають від горілки”; „Якщо ми виберемо ці кандидатури, то вони знову будуть лазити по горищах і забирати у нас хліб” [29, 54,122,126].

ДПУ з тривогою знов і знов константує: „Отмечается большое сравнительно количество провалов кандидатур коммунистов, комсомольцев и активных беспартийных бедняков, правильно проводящих на селе классово-выдержанную линию и в то же время выборы подавляющим большинством исключенных коммунистов за связь с кулачеством, пьянство и неучастие в проводимых кампаниях на селе” [29, 122]. Щодо того, як селяни ставились до п’яниць, ми вже бачили з попередніх матеріалів. Тож дуже сумнівно, щоб переважна більшість голосувала саме за них.

У райцентрі Борова під час перевиборів бідняк Богатирьов Євлампій Матвійович, колишній червоний партизан, звертаючись на зборах до селян, говорив: „Воно-то нічого, що кандидатури виставляють, але партія, як тільки партійний, то хоча б він і не годився, а рекомендує, а коли безпартійний, то його обходять. Ось, наприклад, у минулому році рекомендували члена партії Сидоренка головою сільради, а він виявився п’яницею і розтратчиком”. Тут же присутній бідняк Цибулько Михайло Іванович теж виступив: „Навіщо ви дали жінкам карточки? Не треба їх кликати, все одно від них ніякого толку” [29, 158,212].

Місцеві комуністи за вказівкою зверху застосовували різні брудні прийоми, щоб не допустити в сільради небажаних для них кандидатур. Так, у селі Посьолок Борівський селянами був з ганьбою провалений список, підготовлений місцевим партосередком і Борівським РВК, і внесений новий список, куди увійшли заможні середняки Бондар Дорош Якович (колишній фельдфебель), Молчанов Терентій Мусійович та інші. Що цікаво, вніс цей список бідняк Пацьора  Іван. На зборах у цей час лунали репліки: „Ось ці будуть захищати інтереси селян, бо добре знають закони”. Щоб ізолювати Бондаря й Молчанова в день перевиборів, районна влада дала директиву начальнику райміліції, щоб він їх викликав у цей день на допит. Але це сталося так грубо та примітивно, що всі селяни на виборах казали: „Ось бачите, які прийоми застосовують комуністи, щоб не допустити в сільраду наших кращих людей”. Як наслідок, вибори були повністю зірвані та провалені [29, 123].

Селяни чудово розуміли, для чого перевибори й кого хочуть комуністи проштовхнути до сільрад: „Це перебирають для того, щоб краще хліб викачувати, бо буде весною війна” [29, 31].

З величезним невдоволенням ДПУ фіксує в спецзведенні, що „руководство со стороны сельКНС среди бедноты ведется недостаточно… Председатели КНС за пьянством никакой подготовительной работы к перевыборам советов среди бедноты не ведут"[29, 3].

Один із методів ізолювати авторитетних селян – це позбавити їх права голосу. Таких у Борівському районі були сотні, навіть не вівся їх точний облік. Селяни заявляли: „Коли так будуть позбавляти права голоса кожний рік, так скоро і голосувати буде нікому. Хіба це діло, що позбавили голоса Панасовського? Який він нетрудовий елемент – у нього скоро спина переламається від трудів, а ви кажете, що він нетрудовий елемент” [29, 33].

Незважаючи на всі комуністичні хитромудрі викрутаси, підлості та репресії, до сільрад Борівщини у 1929 р. пройшло багато небажаних для них селян [29, 155,520].:

Головою Нижче-Солонівської сільради був вибраний Шевченко Семен – син колишнього власника землі у великій кількості, перебував на Чорній дошці в кооперації за вивіз свого хліба на ринок, а не в кооперацію;

Членами Калинівської сільради були вибрані Хиленко Семен Тимофійович (колишній „бандит”, а зараз бідняк), Біленко Семен Федорович (колишній „бандит”, а зараз середняк), Давиденко Пантелій Вікторович (син заможного) і Полуянов Максим Данилович (син заможного, служив у Білій армії, а його мати була членом Союзу Руського народу);

Членами Шейківської сільради були вибрані Гнилицький Порфирій Тимофійович (церковний псаломщик, у царській армії служив фельдфебелем, антирадянськи налаштований), Лінник Артем Мусійович (керівник секти баптистів);

Членом Посьолко-Борівської сільради було вибрано Сикала Федора (колишній „бандит”, антирадянськи налаштований, є куркульським ставлеником);

Головою Піско-Радьківської сільради був вибраний Вакула – колишній чернець Святогірського монастиря.

Крім цих „небажаних”, попали в сільради й інші. Слід зазначити, що характеристики на вищезазначених осіб ми беремо з матеріалів ДПУ, де вираз „бандит” означає того, хто боровся в роки громадянської війни проти комуністів у лавах повстанської армії Махна або в місцевих „зелених” загонах самооборони.

Що характерно, всі вищезазначені та інші вибрані в сільради „небажані” особи не були затверджені районною та окружною владою, і призначились повторні перевибори [29, 155]. Отака радянська демократія по-комуністичному.

Неприязнь до бідноти штучно підігрівалася комуністами, надаючи останній всілякі пільги та протиставляючи її основній масі села. Сама ж біднота з часів непу реально не користувалася повагою на селі. Крім самих селян, це відзначають і окружні та районні спеціалісти. Агроном Куперман скептично ставився до бідноти: „Нам нужно изучать бедняка, так как большая часть бедноты лодыри, имеют земли по 10-12 десятин, сдают таковую в аренду с половины, получают за это хлеба около 300 пудов – живут барином». Інший спеціаліст: „Часть бідноти не бажає вести культурно своє господарство, а пільги отримує” [29, 1].

Середняк хутора Василівки Борівського району Чепурко Петро Петрович у розмові з заможним середняком Каверином Іваном Яковичом говорив: „До якого часу ми будемо годувати бідноту, яка сидить на нашій шиї? Вона й не буде працювати, бо їх розбалувала радянська влада, не змушує платити жодних податків, дає довгострокові кредити, а вони їх проїдають і не повертають. Ми землю їм обробляємо з половини, а вони зерно, яке отримують для сівби, мелять і їдять” [29, 37,209].

Середняки невдоволено заявляли: „Я користі державі приношу більше, ніж якийсь ледар. Що за користь від КНС, їм скільки не давали – у них все одно нема нічого”, або: „Біднота має землю, а податків не платить. До яких пір влада даватиме льготу ледацюгам? Вони нічого не хочуть робити, а ми за них будемо платити” [29, 94,183]

Часто навіть районні керівники, що були змушені за своїми службовими обов’язками проводити колективізацію на селі, висловлювали щире обурення біднотою, як, наприклад, інструктор-колективізатор Майборода: „Розпродаж майна на селі носив кошмарну картину. Всюди плач і стогін. Не було жодної хати, яку б не продавали. Село невдоволено в більшості й проведенням репресій по відношенню до кулаків. Часто-густо кулак бідніше бідняка. Бідняки, користуючись випадком, як ворони, налітали на майно, яке продається. Є бідняки, яких теж необхідно розкулачувати, але вони, користуючись тим, що мають білети КНС, залишаються при своєму досить багатому майні. Бідняки набирають землю по 20-25 десятин, яку не обробляють як слід, а тільки переводять, і в результаті замість віддачі хліба ще й отримують із фонда мірчук. Це ледарі з ледарів, серед яких певна тенденція не йти в колективи, бо там доведеться працювати” [29, 523].

Думка всіх працьовитих селян: „Хліб забрали, а тепер все ходять – знову давай. Ось коли б менше панькалися з бідняками, більше уваги звертали на гарних хазяїв, то й хліба було б більше. А то тепер ні в тих, ні в нас, а запитується: куди діли той хліб, що забрали... Відкрили Америку – піднімати врожайність! А хто ж її підніме, бідняк чи гарний господар? Ясно, що гарний господар, а його душать. Де йому там покращувати господарство? А як тільки господарство стало підніматися – відразу комнезам та інші насіли на нього: куркуль, кажуть, його бойкотувати треба, сірники в кооперативі не дають. А пай давай! Хіба це діло! А погляньте, що роблять: всю худобу вирізали й вивезли” [29, 316].

Інші сердито додавали: „Хай тепер біднота працює сама, а ми в аренду в них землю брати уже не будемо. Хай самі вчаться, як працювати, а то завикли все виїжджати на тружениках” [29, 257].

У Гороховатці на початку березня зібралися селяни біля сільради і вели розмову про посівну. Коли до них підійшли окружний агроном Максимов і член Борівського райвиконкому Хандога, заможний середняк Лінник Григорій Степанович, звертаючись до них, говорив: „Пора вже кінчати няньчитися з біднотою. Потрібно вже відібрати у них землю й дати її тому, хто її обробляє. Треба бросати годувати дармоїдів, а то ми уже з року в рік через них зменшуємо своє господарство” [29, 255].

Розшарування села, яке завжди існувало об’єктивно, комуністи свідомо ще більше загострили, різко протиставивши бідняків усім іншим селянам. Заграючи з біднотою, комуністи нацьковували її на трудящих селян: „Тепер на селі народ страшенно обізлений між собою. Тут лютує небезпечне діло, ночами стали підпалювати і вбивати. Бідняк на середняка, а середняк на бідняка...” [29, 38].

Багатьом було зрозуміло, для чого це робиться й чим може скінчитись: „Надмірно розшарували село... Радвлада зараз не користується авторитетом серед бідняків і середняків і неминуче б загинула, коли б не проводила таке розшарування й нацьковування одного прошарку на інший, без цього представників влади гнали б із села кілками” [29, 292].

„Зараз усе робиться так, щоб ми душили один одного. Воно хто знає, чим кінчиться” [29, 655].

„Радвлада робить великий нажим як на заможного, так і на середняка. Дійде черга і до бідняка. Відразу на всіх нажимати не вигідно” [29, 655].

Поступово це доходило й до бідноти. Так, на зборах біднячка Круглякова стала захищати „куркулів”: „Куркулів уже немає, і чого вони до них прив’язались?” А під час доповіді уповноваженого Бурлака Круглякова, яка стояла в натовпі жінок, кидала такі репліки: „Іч, які мордаті приїхали комісари. Видно по пиках, що хліба у вас немає. Щоб ви ним подавилися!” На доповідача викрикувала: „Не видно по пиці, що ви, товариш Бурлака, голодаєте. Треба зрівняти вашу і мою пику...” [29, 395].

Виступи бідняків на зборах: „...продати куркуля і заможника. Ну, ми продамо сьогодні, а завтра продадуть нас. Хіба ця влада радянська?” [29, 687].

„Підбурюють нас один на одного. У нас зараз буржуїв нема. Хіба то буржуй чи куркуль, що своїм власним трудом заробив, роблячи вдень і вночі. Коли будуть продавати, то не треба нікому нічого купувати” [29, 687].

У хуторі Богодарівці Чернецької сільради 11 червня розпродували з торгів хату місцевого селянина Оранського. Підійшов Павленко Петро Григорович і став закликати: „Та нащо ви будете купляти хату, бо сьогодні розпродують Оранського, тоді другого й так усіх. Ви ж бачите, як нажимають, так навіщо купляєте – всім це буде”. Того ж дня Павленко був заарештований ДПУ й стосовно нього проведений допит. З’ясувалося, що він був напідпитку й дуже розкаюється в необережно сказаному. З нього була взята підписка, щоб більше не проводив ніякої антирадянської агітації, й відпущено. Взагалі ж, за відомостями ДПУ, він антирадянською агітацією не займається [29, 428].

Біднота на подібних торгах все частіше говорила: „Вони думають, що біднота радіє, коли заможних розпродують. Ні, радіти не треба. Сьогодні продають їх, а там черга дійде і до нас” [29, 791].

Член КНС на зборах, де відбувалися торги вилученого майна заможних: „Ну, добре, продають коня за карбованець, а біднота купляє. А раптом переворот, куди тоді діватися? Адже таких господарств тисячі розпродані, і вони не помилують” [29, 789].

„Хліб забирають зараз тому, що ми, дураки, один одного видаємо й указуємо, в кого є хліб. А ось коли б селяни були один за одного, то ніякого б хліба не брали. Ви ось погляньте, я без штанів, а в мирний час вивозив на ярмарок по 10 підвод мануфактури, а тепер одні комуністи усе мають, а в тебе нема нічого: працюй і віддай хліб їм” [29, 394].

Бідняк: „Сукини сини зібралися. Тягнуть останню шкуру не тільки з середняка, а й з бідняка. Знижкою податку мажуть бідняка по голівці й непомітно затягують йому петлю” [29, 657].

Заклики до спротиву все частіше лунали в середовищі селянства: „Не можна ніяк жити тепер, бо задавили нас податками з усіх боків. Та все рівно не здамся. Хоч сам загину, але душ десять приберу, бо скоро прийде кінець, приблизно місяця через чотири” [29, 218].

ДПУ повідомляє: „Суммируя зафиксированные факты, констатируем ухудшение настроений середнячества к Соввласти и партии” [29, 95].

ДПУ також зазначає, що для залякування місцевої влади все частіше поширюється в селах округу підкидання антирадянських відозв і анонімок „погромного характера”, писаних від руки друкованим шрифтом: „Дорогі товариші, чи не час нам дати відсіч. Я думаю, повинен лопнути терпець. Вставай проти нової кабали!.. Геть радянських тиранів! Геть голодний п’ятирічний план! Геть обман народу! Геть голодну смерть!.. Бий, губи лицемірів проклятих! Не щадіть ворога!..” [29, 701].

Настрої населення стають войовничими, люди починають втрачати страх перед системою. Сиві селяни турбувалися: „Чого це молоді хлопці нічого не кажуть і сидять склавши руки. Я старий, і то відразу б узяв гвинтівку і пішов би помагати. Останній шмат хліба, й то забирають”; „Хоч мені й 48 років, але як дадуть у руки гвинтівку, то ми знаємо, куди їх повертати” [29, 428,790].

Їм стиха відповідали: „Треба тільки вівчаря хорошого зараз, то підуть усією отарою, і робочі, і селяни” [29, 705].

Позавійськовик (мобілізований із запасу для перенавчання) Борівського навчального військового пункту Водолазький (мешканець Гороховатки) відкрито заявляє: „Що за порядки у радвлади? Хоча б скоріше де-небудь з’явилася банда, то я б пішов у банду, тоді б у мене все було й не ходив би босий і голодний. А то тепер одягнуті ходять одні лиш комуністи” [29, 83].

„Жаль, що немає підходящих хлопців, а то не мішало б чісонуть чортову жидовню, так як вони скоро нас усіх подушать. Треба ж приймати якісь заходи” [29, 428].

„Давити їх пора й не давати їм нічого, а не виказувати їм своїх людей” [29, 204].

Все частіше в поштових скриньках, у людних місцях з’являлися листівки подібного змісту: „Поки ви будете з нас знущатися, хліб тягнете, прямо зі шкірою здираєте. Та вже й церкву хочете закривати. Як тільки будете що про церкву, або закривати, або ще там що, то вб’ємо. Хай хоч у вас військо, так у нас тоже буде. У нас тоже  війська 386 чоловік і всі озброєні, бо ми вже з’єднуємося у спілку, а то в нас,  як у Чепелі, що схочуть, те й роблять. Так що бережіться, красножопі, на вас погибель, смерть бреде. А ми як повстанемо, так усі на допомогу підемо, й тоді швидко білі прийдуть”. Ця листівка має заголовок „До вас, чортів”. Інша названа „Радянському Союзу”: „Давай  побалакаємо з вами, совєтськими шкурниками. Ви шкуродрали совєтські, і ваша совєтська рада. Я сам бідняк, но знаю всі ваші уходи, і я вам хліба не дам...” і т.д. [29, 402].

Наростання масового невдоволення селянства продовжувалося. ДПУ оперативно інформує відповідні органи: „В период проведения кампаний на селе нами отмечалось значительное увеличение сочувствия кулачеству – главным образом со стороны зажиточно-середняцкой прослойки, каковая, в силу малосознательности бедноты и недостаточной воспитательной работы, проводимой с беднотой, в отдельных случаях подчиняло таковую своим влияниям.

Помимо идеологического воздействия, кулацко-зажиточные слои с целью вызвать недовольство в массах и тем самым срывать и тормозить проводимые мероприятия, в ряде населенных пунктов нашего округа проводили борьбу с ненавистными ему активистами села и работниками, проводившими кампании, как то: членами партии, батраками, служащими соваппарата и отдельными середняками, сочувствующими соввласти – убивали и подстреливали из-за угла из обрезов, через окна в квартирах, уничтожали имущество путем поджогов, подбрасывали угрожающие письма и проч.

Агрессивная деятельность кулачества нами была своевременно учтена, и для предотвращения кулацких действий в те села, в каковых особенно остро ощущалась классовая борьба, и наряду с этим террористические действия, поджеги, убийства и угрозы, были командированы оперативные работники ИНФО и Р.Д. на предмет политобследования сел и проведения оперативных действий” [29, 92,205,207].

У чисельних спецзведеннях ДПУ повідомляється, що в селі стрімко ростуть антирадянські настрої, масове невдоволення, відмова вивозити хліб, побоювання голоду, антирадянські виступи, погрози активістам, антирадянська агітація, розповсюдження антирадянських листівок, терористичні акти, поширення провокаційних чуток, розповсюдження інформації про появу банд, озброєних кулеметами в Теплянських лісах тощо. І якщо на початку року ці явища фіксувалися здебільшого серед заможного селянства, то на літо масово поширилися серед середняків, а вже восени охопили й більшу частину бідняцького прошарку сіл Ізюмського округу [29, 632,425,704,785,789; 30, 414]. Назрівало масове селянське повстання.

Особливо Ізюмське ДПУ турбувало те, що „в связи с проводимыми в этом году кампаниями на селе количество недовольств и антисовпроявлений со стороны бедняцкой прослойки увеличилось.., во многих случаях беднота была пассивна ко всем мероприятиям соввласти и даже в ряде населенных пунктов плелась в хвосте настроений зажиточных слоев” [29, 97].

У грудні, за відомостями ДПУ, невдоволення бідноти Ізюмщини досягло піку: „Среди бедноты, несмотря на то, что хлебозаготовка почти закончилась, в последнее время мы наблюдаем усиление недовольства. По отношению к соввласти и ее мероприятий эти недовольства основываются главным образом на том, что часть бедняцких хозяйств во многих населенных пунктах была затронута мероприятиями по хлебозаготовкам. Мы имеем ряд фактов, когда бедняки, выступая открыто на собраниях, противоречат мероприятиям соввласти, поддерживая тенденции кулацко-зажиточных слоев. Кроме того, от многих бедняков слышны нарекания на Соввласть и упреки, что Соввласть душит уже и бедноту и проч.” [29, 790-791].

Червоний терор як випробуваний метод розправи з усіма невдоволеними комуністи і їх передовий загін ДПУ масово запровадили для порятунку свого режиму. З доступних документів бачимо тільки окремі фрагменти цієї терористичної діяльності Ізюмського ДПУ:

Січень: „для оздоровления хлебного рынка” відкриті слідчі справи на десятки селян, які були відповідно заарештовані [29, 29].

Кінець березня: „В настоящий момент нами из числа подучтенных лиц кулацко-антисоветского элемента, в большинстве по украинской контрреволюции

Червень-липень: „отвечая на активные проявления антисоветского элемента во время выполнения двухмесячного плана хлебозаготовок, мы привлекли к ответственности 74 чел., причем из указанных арестованных ни одно дело не пошло на прекращение” [30, 414].

З 1 вересня по 8 жовтня: окрвідділом заведено 18 слідчих справ, притягнуто до відповідальності й заарештовано 38 чол., з них: куркулів-терористів – 12 чол., куркулів-агітаторів – 5 чол., заможних терористів – 2 чол., заможних агітаторів – 4 чол. і т.д. [29, 657].

З 19 жовтня по 13 листопада: заведено слідчих справ, пов’язаних з хлібозаготівлями – 20, притягнуто до відповідальності по терактах куркулів і заможних – 42 чол., теж саме середняків – 11 чол, теж саме бідняків – 2 чол., куркулів-агітаторів – 14 чол, посадових осіб – 2 чол, всього – 72 чол. [29, 727].

Наводимо відомості про арештованих по Борівському району під час хлібозаготівель за час від 11 по 19 червня 1929 р. [29, 428].:

Удод Павло Іванович

х.Воронівка Дружелюбівської сільради

куркуль

по ст.54 п.10 і ст.196 УК

Рогов Іван Петрович

х.Богодарівський Чернецької сільради

куркуль

по ст.54 п.10

Гелуненко Юхим Артемович

х.Богодарівський Чернецької сільради

куркуль

по ст.54 п.10

Гунько Дмитро Самсонович

х.Богодарівський Чернецької сільради

куркуль

по ст.54 п.10

Чумаченко Андрій Михайлович

х.Богодарівський Чернецької сільради

куркуль

по ст.54 п.10

Тільки по Борівському району були десятки заарештованих по лінії ДПУ, а ще ж масові арешти проводила міліція та інші органи. Переважно ці арешти були за надуманими або ж за дріб’язковими провинами, і то здебільшого дореволюційними (як то: був активним віруючим, мав вітряка чи куплену землю, вибирався в сільську управу тощо).

Таке трапилося і з мешканцем Гороховатки Кафтанатєвим Миколою Ісаковичем. Його провини за відомостями ДПУ: колишній царський урядник; при гетьмані Скоропадському був волосним головою; на службу при Радвладі вступив за  протекцією контористом при дорожньому майстрові ст.Балаклея, звідкіля звільнено як антирадянського елемента; „ставлення його до Радвлади в сучасний мент вороже, відносно комсомольців ставиться, як до розбійників”; має заможне господарство: дві хати, 6 штук рогатої худоби, комору, 2 повітки; займається підпільною адвокатурою, себто пише листи неписьменним селянам на їх прохання [30, 395,401].

Старшого майстра Гороховатської кустарної артілі по виробці шкур, яка об’єднує 10 чол. бідноти, Грудину було піддано репресіям за те, що він до революції був власником невеличкої чинбарної майстерні тут же, в Гороховатці [30, 140].

Бажання виїхати стало нав’язливою ідеєю багатьох: „Хто його знає, що робити, чи так воно скрізь, як у нас. Краще піти куди-небудь на переселення. Тут жити неможливо”; „Нам скоро й повітря будуть відпускати по нормі”; „Треба збиратися й виїжджати в Сибір. Я остаточно вирішив їхати на Сибір, може, там не така грабиловка. Бо тут забрали весь хліб. Казали, що на посів дадуть, а коли дійшло до діла, то показали дулю” [29, 361,631].

Ізюмське ДПУ інформує: „Нами зарегистрировано массовое желание со стороны кулачества переселяться на Дальний Восток, в Амурский край и другие места. Этим самим кулаки хотят произвести впечатление, «что жить невозможно, насильно в коммуну гонят” [29, 259].

Селянин у відчаї: „Сосуть і сосуть до останньої краплі. Вже й так не кров, а чорт зна що залишилося. Та ще й лаються. Викликає мене голова райвиконкому і кричить: „Якщо ти, сукин син, барбос, ракло, не вивезеш 50 пудів, я тебе вигоню зовсім з району і позбавлю землі”. Так хіба це життя? Поневолі забіжиш не то що на Амур, а хоч і в саме пекло. Будь вони прокляті!” [29, 275].

Коли запитали середняка, який записався в переселенську групу на Амур, про причину виїзду, той із гіркотою відповів: „Та що тут за життя настало, засіли у владі самі дурачки, хлопчиська і знущаються над господарями. Ну, навіщо Яшку прибивати дошку з ганебним написом за його власний хліб? Адже це прямий грабунок. Роздрочили народ до кінця, один на іншого гірше скажених собак кидаються. Я вже тепер і на сходку не хожу, не можу бачити цю гидку неправду. Не втерпиш слова сказати, ну і пропав, як муха. Потрібно звідси виїжджати поки хоч з чим” [29, 275].

  Окремі з місцевих селян робили спроби переселитися в Сибір. Повернувшись назад ні з чим, говорили серед своїх: „І там комуна. Треба жити як-небудь тут” [29, 519].

„Я посіяв восени, а тепер треба утриматися, так як все одно, скільки не сій, користі не матимеш. Мене до того ж не вважають громадянином Союза, позбавили права голосу й дивляться, як на звіра. Краще їхати за кордон, там можна жити вільно. Все одно так довго не буде, повинен наступити перелом, бо на дванадцятому році революції так жити не можна” [29, 183].

У розмові Денисенко М.В., звертаючись до присутнього Макаровського Г.Д., який недавно повернувся з-за кордону, куди відступав разом з білими, сказав йому: „Я б на вашому місці ні за що в цей омут не приїхав. Ви візьміть управління країною. Хіба при владі робітник? Ні, все йде до поневолення руського народу. Ось у Червоній Армії командний склад і головний ричаг знаходяться в руках євреїв. Біля Будьонного сидять євреї й слідкують за ним. Тепер треба бути обережним, так як скрізь ви можете натрапити на їхню людину, яка відразу вас продасть. Я це знаю, бо служив жандармом за царського ладу. У нас була справа добре поставлена, але у них ще краще” [29, 183].

Супряжні групи розглядалися комуністами як важливий елемент втягування селянства до колективного обробітку землі, до колгоспів. Суть цієї чергової комуністичної кампанії полягала в об’єднанні (спряганні, супрязі) бідного (без робочої худоби чи реманенту) й заможного селянина для спільного обробітку землі. Проводилося це, як завжди, через адміністративний примус. Практично ця кампанія весною 1929 р. у Борівському районі ганебно провалилася, бо селяни відразу розкусили задум влади, та й з іншого боку це було економічно не вигідно заможному.

Селяни насмішкувато заявляли уповноваженому по супрягах зав. райземвідділом: „Ви хочете, щоб ми дали сівалку бідноті й безплатно обсіменяли їх землю. А ви свій кожух віддайте, а то вони ходять напівроздягнені” [29, 255].

У Радьківці, де переважали бідняцькі господарства, взагалі не вдалося організувати жодної супряжної групи. В Гороховатці з 121 безтяглових господарств супрягами вдалося охопити тільки 31. Коли в цьому селі Гриндін, уповноважений окрвиконкому з перевірки роботи посівкампанії, виступаючи на сходці в 3-й сотні з питання про організацію груп-супряг, ненароком проговорився, що господарства, які входять в супрягу, зобов’язані нести кругову поруку за бідняків, які візьмуть кредити, то після його виступу всі організовані до цього групи-супряги негайно розпалися. У цій сотні не вдалося організувати більше жодної супряги [29, 261,283].

У слободі Боровій 15 квітня відбувалася велика ярмарка, де було помічено масовий розпродаж селянами волів і придбання замість них одного коня. Це явище було характерне винятково з боку тих селян, які були об’єднані в супряжні групи разом з безкінними бідняками. Коли заможного середняка з Пісок Радьківських Гайворонського запитали на ярмарці, навіщо він продає волів, то той відверто відповів: „Хочу продати волів і купити коня, тоді я буду працювати тільки для себе, а то своє сій, а про кейнесника

Землевлаштування – шлях у комуну, бо передбачало поділ селян на три групи і наділення землею відповідно належності до певної групи. У першу групу входили члени КНС, комун, артілей, активісти, а в останню – колишні заможні селяни та недостатньо лояльні до радвлади. Якщо першим виділялася найкраща та найближча земля, то останнім – навпаки, найгірша та далеко від села. Там  її буде важко своєчасно обробити.

Селяни ремствували: „Колективам дають кращу землю, а ось нам дають землю нікуди не гожу за 20 верст від села. Хіба це порядок, це тільки пригнічення народу”; „Нам дадуть дальню землю, а кращу віддадуть біднякам, так що нам у селі робити нічого, треба переселятися в Сибір” [29, 519].

Селяни вимагали: „Колективів нам не треба, землю давайте переділимо всім порівну, як і раніше було. Нас ділять на групи і хочуть загнати в комуну” [29, 519].

Особливо гостро питання землевпорядкування постало в Боровій ще наприкінці 1928 року: „В Боровском районе, несмотря на принятие проекта землеустройства, кулачество во главе с Чудным Евгением и Лавроненком Сергеем Тимофеевичем старались сорвать землеустройство, агитировали за срыв и т.д., особенно когда было созвано вторично собрание по вопросу отмера земель между обществами, пользуясь меньшиством бедноты и большинством кулаков и зажиточных, постановили о прекращении землеустройства. Но беднота, видя это, на третьем сходе постановила проводить землеустройство. Однако же при проведении дальнейшей работы, как разбивка на социальные группы и утворение выселков со стороны кулачества, встречаются препятствия. Нами будут приняты меры оперативного действия

Як відзначається в матеріалах ДПУ, великим „тормозом землеустройства” в подальшому стали „объединения женских кучек”. Що це таке, стає зрозумілим із спецзведення ДПУ від 18 липня „О проводимых в округе землеустроительных работах и настроениях крестьянства”: „В с.Боровой (райцентр) группа кулаков путем агитации и подстрекательства на почве отвода земли колхозу и разбивки населения по соцгруппам организовали кучку женщин и совместно с ними двинулись в степь, чтобы найти землеустроительную партию, с целью воспрепятствовать работе последней. По дороге избили жену одного инициатора артели, но, не найдя землеустроительной партии, подошли к сельсовету, где одна из женщин нанесла побои председателю сельсовета и председателю КНС (см. Докладная записка №128738 от 4.07.29).

Примечание: По данному делу изъято 9 человек зачинщиков-инициаторов, из коих 5 человек кулаков и 4 середняка. Содержатся в ДОПРе. Следственное дело заканчивается” [29, 517].

Наводимо повністю доповідну записку Ізюмського окружного ДПУ щодо подій у Боровій:   „Совершенно секретно.                 Начальнику УОУ ГПУ УССР гор.Харьков

                                                 Копии: Секретарю ОПК и Пред. ОИКа гор.Изюм

Докладная записка.

В селе Боровой Изюмского округа 30 июня и 2 июля с/г группой женщин, вооруженных палками, сапками и лопатами, которых было до 200 человек, учинены массовые беспорядки. Цель которых была сорвать в данном селе проводимые землеустроительные работы. Эта группа женщин неоднократно являлась на место работ землеустроительной партии и к сельсовету, требуя прекращения работ, угрожая местным властям и землеустроительной партии избиением и убийствами.

2 июля с/г, двигаясь по дороге на место работ, эта группа женщин встретила и избила по дороге жену члена вновь организуемой артели «1-я Боровская» - Исаеву.  Затем, придя в сельсовет, с шумом предъявила требование о прекращении работ, одна из них сапкою ударила председателя с/совета Ковзала М.Н. и председателя КНС Забыйвороту.

В результате произведенного по данному вопросу расследования было установлено, что данный акт носил исключительно характер классовой борьбы кулачества, которое теми или иными путями на протяжении пяти лет всячески стараются противодействовать проведению землеустроительной кампании на селе, распространяя среди беднячества разные провокационные слухи о том, что это землеустройство их всех втянет в коммуну, что коммунары через это землеустройство будут у них отбирать лучшую землю, а их выселять на худшую, что землеустройство их не обогатит, а наоборот, лишь всех разорит.

Активными противниками данному землеустройству являлись кулаки, церковный староста Лучанинов Е.И., бывший собственник, кулак Чудный Е.М., его брат Чудный Федор Михайлович, Кравцов Иван Михайлович и другие, которые в начале кампании начали вокруг себя организовывать зажиточно-кулацкий элемент села, вести агитацию о создании своего СОЗа и настраивать бедноту против землеустройства.

Затем, когда 27 мая с/г был созван сход по вопросу о распределении населения по соцгруппам, явились на сход, организовали кучку своих и своими выступлениями требовали, чтобы землеустройство проходило не по социальным группам и без организации выселков. При голосовании о разделении населения по соцгруппам подняли крик и старались сорвать сход, но несмотря на это, на сходе была выбрана комиссия, которая через два дня разбила население на группы и в третью группу выделила 109 зажиточно-кулацких хозяйств.

В связи с этим 3-я группа (кулацкая) под руководством вышеуказанных кулаков неоднократно являлись в сельсовет, требовали изменения проекта и уничтожения соцгрупп. Также по инициативе этих же кулаков, их жены посредством обмана и репрессивных мероприятий вынудили жен бедняков и середняков участвовать в этом массовом беспорядке.

В результате произведенного на месте расследования, кроме вышеуказанных четырех кулаков, были арестованы и другие кулаки и зажиточные, а именно: Похвалий Данило Павлович, Любый Демид Яковлевич, и женщина-середнячка, инициатор созыва женщин к массовому выступлению Малышева Анна и ее муж.

По окончании операции в с.Боровая был созван сход женщин-беднячек, на который явилось до двухсот женщин, и после разъяснений сход разошелся.

4.07.1929 г.                       Нач. окротдела ГПУ:              (Коломиец)

                                      Ст.уполномоченный ИНФО:    (Матвеев)

                                      Уполномоченный ИНФО:    (Богданов)” [30, 409-410].

Ставлення до комун, артілей та інших форм колективного господарювання було переважно негативне.

„У нас, мабуть, скоро заберуть і землю, щоб посадити на ній комуну й щоб ми йшли в комуну. Ми зараз в комуну не підемо, бо з них мало толку. Жодна комуна не може себе прогодувати, і вони живуть за рахунок індивідуальних господарств. Ми виконуємо податок, веземо хліб на зсипку, і у нас все є, тому що кожен працює для себе, а в комунах намагаються ухилятися від роботи” [29, 675].

Мешканець Ізюма: „Що зараз робиться – один жах. Хліб у селян забирають, залишаючи по 14 фунтів на душу, все інше – віддай. Через це селянин не може тримати ні худоби, ні птиці. Дякуючи цьому, продукти на ринку, такі як яйця й м’ясо, повністю відсутні, бо худобу селянство позбувало. Життя неможливо дороге. Понабудували комун, а хто в цих комунах – найнероботоздатніші люди. Що від них можна чекати? Хіба вони дадуть той продукт на ринок, що давав окремий гарний господар? Ні, ніколи. Гарні індивідуальні господарства зруйнували, їх нема. Хліба комуни і артілі нам теж не дадуть, бо добрі працелюбні господарі туди не підуть. Це тільки початок, а що далі буде? Адже ще гірше. Чорт його зна, як його жити” [29, 589].

„Радянська влада хліб відправляє за кордон, аби тільки відкупитися від війни, щоб краще жилося комуністам. А селян дурять, хочуть, щоб у селян забрати весь хліб, а потім втягнути в колектив, бо до тих пір, поки у селянина буде власний хліб і господарство, він у колектив не піде” [29, 70].

„Це забирають хліб і продають майно, щоб усі пішли в комуну та Сози згідно п’ятирічного плану” [29, 428].

„Хліб заберуть, а  тоді скажуть: ідіть в артілі та комуни, а там вам дамо хліба”  [29, 400].

Ізюмське ДПУ повідомляє: „Со стороны разных прослоек населения села, а в особенности зажиточных, имеются разговоры, что хлебозаготовка является результатом выполнения решений XVI партконференции о коллективизации посредством разорения крестьянства с тем, чтобы заставить идти в коммуны и СОЗы. Поэтому среди зажиточных одновременно отмечаются разговоры о необходимости распродажи хозяйства” [29, 425].

„Це робиться з метою, щоб ішли в комуну, а тому будуть оббирати всіх: і багатих, і бідняків, але з того вийде погана штука. Щось повинно бути, бо люди перелякані й працювати неохота” [29, 407].

„Хіба в комуні можна буде жити, коли з самого життя видно, що у великій сім’ї нема ладу, а в колективі тим більше... Не треба дуже хвалити комуну. Ось у комуні „Суданка” щоденно бувають бійки та суперечки, і все тому, що господарства змішали в кучу” [29, 264].

Радянський чиновник: „Селянин сейчас очутился в скверном положении: ест хлеб с сыровцем и нечищенную картошку. Мяса он никогда не видит. Сейчас для крестьян самое лучшее – идти в коллективы” [29, 564].

Для чого потрібні колгоспи? Відповідь на це питання селянину була добре відома: „Організовують комуни і артілі для того, щоб легше було командувати та дурити нашого брата” [29, 94].

„Дивіться: у голови КНС, комуніста Шевченка хата завалилась, а він тягне вас у комуну. Там він нічого не буде робити, тільки командуватиме. Вони створять комуни і колективи, щоб їм краще жилося. Це ті ж панські економії, а вони будуть управляючими” [29, 205].

„Хочуть у комуни затягнути, щоб весь хліб був на обліку, щоб на комуністів тільки і працювали, а вони будуть панувати” [29, 257].

„Як не як, а радянська влада так і хоче затягнути в комуну, щоб люди працювали на „арапа” [29, 256].

„Колективи і комунізм – все це потрібно жидам для того, щоб завести кріпосне право, бо жиди хитрі, і тоді селяни будуть на жидів працювати, а жиди панувати та мужиків нагайкою пороти. Ось бачите, комісари як захочуть білого хліба, так відразу на мужика: „Давай хліб!”, а ти, мужик, кукурудзу їж. Ось якби скоріше війна була, щоб цю сволоту перебити” [29, 69,205].

„Чи до комуни, чи до артілі – все рівно панщина, будеш під неволею” [29, 292].

„Це повертається кріпосне право. Про це пишеться в Священному Писанні. Яке там буде життя, коли пришлють завідуючого і обов’язково комуніста” [29, 264].

„Не пишіться в артілі, в СОЗи і комуни, бо тепер діло йде до панщини. Будемо панськими. Прийде якийсь жид і буде тобою командувати” [29, 412].

„Комуністи та незаможники хочуть, щоб ми всі обробляли землю, а вони були б як дворяни. Хіба можна організовуватися в артілі та колективи, адже роботи з них все одно не буде. У мене є свій кінь і воли, так що я з Морозом-бідняком працювати не буду. Він ледар, і в нього нічого немає. Вони так і обплутують, що не опам’ятаєшся, коли і в комуні опинишся” [29, 256].

Під час доповіді про колективізацію селяни викрикували: „Навіщо ви нам це говорите? Це ледарям потрібно, хай вони і йдуть у ваші комуни. Нам вони не потрібні. Ви нам кажіть про скидки по податку, що’ ви нам нав’язуєте колектив. Ми боролися за вільне життя, а не за колектив” [29, 205].

Комунарське життя, яке селяни бачили на власні очі, їх аж ніяк не приваблювало. Про нього добре було поінформоване й Ізюмське ДПУ, в своєму спецзведенні „О дефектах в коллективизации” воно зазначає: „В колхозах нашего округа имеет место целый ряд дефектов в работе последних, особенно организационного характера и даже наличие ряда преступлений в таковых… часто происходят ссоры и неурядицы… В коммуне царит хаос, грязь и бестолковость… Бытовые вопросы вызывают целый ряд ссор и ругани между членами коммуны. ...не проводится культурно-просветительная работа, вследствие чего царит половая распущенность”[29, 47-48,508].

Інструктор-колективіст Окрколгоспсекції Воротило казав: „Во вновь организуемых коммунах нездоровый уклон, молодежь ударилась в разврат, купленный с торгов скот режут и едят, этак они и уши свои проедят” [29, 505].

Селянин діляться враженнями: „Запрошували мене в СОЗ. Я б пішов, коли б там були підходящі люди, а то там часто скандалять і не вміють хазяйнувати. У мене ось господарство продали з торгів і навіть не залишили хліба на харчі” [29, 412].

Бідняк-комунар: „Я працюю в комуні „Радянське Село”. Чому їм не жити, коли вони пограбували всіх заможних мужиків. Туди навели худобу, навезли масу речей і майже задурно позабирали. Краще б було, якби вони самі нажили все це” [29, 463].

Небажання йти в комуну було майже одностайним. У кожного свої причини: „Я згоден іти в колектив. Тільки я не згоден з політикою партії, що вона 12-й рік панькається з біднотою, дає їм всілякі поблажки, скидки і пільги. Коли ми зійдемося з бідняками у колектив, я звик працювати день і ніч, а бідняк звик отримувати допомогу й буде чекати, щоб за нього хто-небудь працював” [29, 262].

„Чорта з два наїдяться хліба в колективі, там люблять спати довго. Хто ж їм буде працювати, і хто тоді державі буде хліб давати? Ми все одно в колектив не підемо, тому що з цього нічого не вийде” [29, 264].

„Я, поки живий, у комуну не піду – то є панщина” [29, 264].

„Все одно в колективі хліба не буде, якщо будуть там самі бідняки. Один буде робити, а три сидітимуть і куритимуть. А по-моєму, колектив повинен бути з середняків” [29, 264].

Із розмови двох бідняків: „Може буть, у комуні й кращі врожаї, й краще жити було б, але не хочеться підневільним бути, щоб нами хто-небудь розпоряджався. Бути в комуні – то не будеш ніколи знати свободи. Краще якось індивідуально старатися підняти своє господарство” [29, 263].

  Ізюмське ДПУ інформує: „Середняки не проявляют желания быть в коллективах вместе с бедняками, смотрят на отдельных бедняков, как на нежелающих работать” [29, 260].

Заможний середняк з Шейківки Шейко Зиновій в розмові з односельцями про колективізацію висловився так: „Комуни і колективи – це ті ж старі панські економії. Як там були управляючі, так і тут є. Потрібна вільна селянська колективізація” [29, 28,209].

Ухиляння місцевих комуністів від комун було характерним явищем. Бідняки заявляли: „Що ви нам кажете: „Ідіть у комуни”, а самі не хочете туди йти. Ви організовуйте з себе комуни й працюйте, а ми подивимося, А поки бачимо, що комуни не зростають, а тільки розбігаються” [29, 362].

„Влада весь час сурмить про створення комун, щоб записувалися в них, а самі чомусь у комуни не вступають. Ось організували б свою комуну для прикладу селянам, краще б було. Та комуністи самі знають, що життя в комунах – одна беліберда. А коли туди підеш, завжди голодний як вовк будеш, і ніякої у тебе свободи не буде, а лише одне ярмо” [29, 406].

„Як вони набридли з своїми запрошеннями в комуни. Селянам брешуть, а самі в комуни не йдуть” [29, 264].

У Боровій відбувалися організаційні збори щодо створення колгоспу, і коли внесли пропозицію, щоб першими туди вступили комуністи, то голова скотарсько-молочарського товариства, комуніст Соколов Дмитро Ілліч встав і пішов зі зборів. Перед цим, коли треба було підписувати статут артілі, він заявив: „Я пораджусь з дружиною”. З цього приводу бідняк Гноєвий Василь на зборах з іронією сказав: „Ми повинні йти за комуністами, куди вони, туди і ми”. Після замітки про цей випадок у газеті „Червона зоря” інший районний керівник, комуніст Капустюк сказав: „А все-таки із цього колектива нічого не получиться” [29, 260,343].

Тут же у новостворений колектив вступило декілька комсомольців на чолі з секретарем райкому комсомолу Костянтином Радіним. Через декілька днів цей секретар Радін подав заяву нарслідчому в сусідній Шандраголівський район, щоб його прийняли на роботу діловодом. Цим самим він намагався уникнути колгоспу. З приводу вступу в колектив інших комсомольців-одинаків бідняк Ковзало Михайло заявив: „Всі комсомольці входять в колектив для того, що зберегти комсомольський білет, так як є про це розпорядження із їх центру, а колективізація ще далеко від них” [29, 260, 263].

Коли в Боровій задали питання голові КНС Забийвороті, чому він не вступає в новостворений колектив, то той відповів: „Хай ідуть інші, а ми подивимося, що з цього колектива буде, і потім підемо. Ще встигнемо” [29, 262].

У селі Комарівка теж організувалася комуна. До її складу ввійшли бідняки, слабкі середняки, а також декілька комсомольців. Через два дні один із комсомольців, Бобриш Іван Єгорович, пише заяву організатору комуни, комуністу Кишку: „Товариш Кишко, виключіть мене з комуни. Батько не пускає, а потому я пока воздержусь, так як мені ніде жити. Батько гоне з домівки, і мені ніде пережити, поки організується комуна й розпочне працювати.  Так що я прохаю виключити мене, а то гонять з дому, як собаку” [29, 205].

Недарма селяни заявляли: „Все тягнуть в комуну... А воно, я бачу, в нас дві компартії: одні їдять котлети й отримують жалування 200 карбованців і більше, а другі – картошку і жалування 30-40 карбованців. Так що в комуні теж господарство не піднімем” [29, 256].

Виключений з комуністів Титаренко Іван з Пісок Радьківських серед місцевих селян розповідав: „Комуністи вміють солодко розповідати про комуни, а нічого не роблять. Якби побудували для селян великий двоповерховий будинок, приблизно такий, як клуб залізничникам, то тільки божевільний відмовився б від комуни. А то для селян зараз тільки горілки завозять достатньо” [29, 263].

Кволі артілі Борівщини ледве спиналися на ноги. Провину за це, як завжди, комуністи перекладали на кого завгодно, тільки не на себе. Винні були куркулі, антирадянські елементи, несвідомі бідняки, окремі місцеві керівники.

ДПУ поставило перед округом питання про зняття з роботи завідуючого Борівським райземвідділом Гордієнка як „тормоза колективізації” в районі, бо дозволив частині селян хутора Гаврилівки переселитися в урочище Степ на кращі землі, а їх, видно, планувалося віддати під майбутній колгосп; зробив розпорядження про переділ лук на хуторі Андріївці Дружелюбівської сільради на число їдоків, а не земельних одиниць; через  Гороховатську сільраду дав розпорядження про відібрання землі у колишнього полковника Третякова і передачі її гр.Бушу, що приїхав з Кубані, ще й дозволив йому будувати там хату. Тобто Гордієнко не розумів, що всі кращі землі слід резервувати під майбутні колгоспи, а не дбати про інтереси сучасної громади [29, 112].

Ще одним „тормозом колективізації”, за матеріалами ДПУ, був кандидат у члени компартії Сидоренко, який недостатньо сприяв усуспільненню мертвого і живого інвентаря в новоствореній артілі в Боровій і „всяческими путями этот процесс затягивает”. Ця артіль отримала трактор і 900 крб. кредиту, які тривалий час не використовувала, бо її землі ще не виділені (див. вище проблеми землевпорядкування в Боровій), і зроблено це буде не раніше серпня. Отже, Борівська артіль з її трактором і кредитом тільки числяться на папері [29, 38].

У Маліївці „тормозом” був голова сільКНС, який, організовуючи артіль, відразу реквізував для неї трактор у діючому машинно-тракторному товаристві заможних селян. Цей трактор селяни купили за власні гроші, а тепер він уже належав майбутній артілі, яка ніяк не могла організуватися, бо голова КНС ніде не міг знайти статут СОЗу, через що гальмувалося його оформлення [29, 261].

Ті артілі, що вже організувалися в районі, існували здебільшого на папері для звітності перед округом. У хуторі Помилуйківка організувався СОЗ „Червоний Хлібороб”, точніше, цей СОЗ перейменувався з колишнього тракторного товариства, налічував 11 дворів (6 незаможників і 5 середняків), мав усього 76 га землі і „не отвечает ни в коей мере тем требованиям, которые предъявляются к СОЗам. Но дело в том, что Боровской РайЗУ, гоняясь за количеством, мало считается с качеством, оно это и само сознает, ибо намечает этот СОЗ, когда ему удастся организовать на место его другие, ликвидировать” [29, 501].

У хуторі Андріївка подібна ситуація. Тут під час посівної райземвідділ „сколотил без всякой подготовительной работы” артіль з 13 дворів, з яких відразу 5 дворів вибуло і залишилося 8. Агрономи райземвідділу заявляли, що чим скоріше організують артіль, тим швидше закінчиться землевпорядкування. В артілі всі бідняки, є 7 коней, колгоспники встигли отримати від держави трактор, мають 69 десятин землі, але вона знаходиться більш ніж на ста розрізнених ділянках. Артіль настільки бідна, що їй надали сусідні артілі „Донецька” та „Нове життя” 100 пудів хліба для посіву та харчування [29, 502].

Донецька артіль Борівського району в липні має 42 члени, з них 39 бідняків і 3 середняки, 460 га землі. Їй дуже не вистачає житлових приміщень, в одній хаті поскупчувалося по 4-5 сімейств – це й гальмує її розширення. Вона прийняла 23 нових членів, але вони за відсутністю помешкань в артіль не переїжджають. В артілі два члени партії і один комсомолець, але тут вони майже не бувають і ніякої роботи не ведуть, бо їх весь час райком партії забирає в інші села на різні ударні кампанії, переважно хлібозаготівельні. Хоча артіль за рахунок „куркульського” майна й забезпечена „живим і мертвим інвентарем”, тут велика безгосподарність: згнило 1000 кіп соломи, майже вся полова та ін. [29, 502].

Артіль „Труд Селянина” на липень має 262 га землі, 33 члени, з яких 22 бідняки і 11 середняків. Тут теж відсутні житлові приміщення, тому сім’ї живуть у тісняві й артіль не може розширюватися за рахунок нових членів. Більшість членів артілі не з Борівщини, а з інших районів округу (27 сімей бідняків). З найближчих сіл біднота не вступає, каже, що боїться колишнього поміщика Недоступа Федора Гавриловича, в маєтку якого й знаходиться ця артіль. Нібито він живе у Сватовому за 20 верст і постійно погрожує місцевим біднякам, щоб не вступали в колектив. Є в артілі окремі факти безгосподарності: погнило 110 пудів картоплі. Артіль планує перейти на статут комуни [29, 260,502].

Розуміючи, до чого йдеться, передбачливіші з селян знехотя потяглися в СОЗи. Ізюмське ДПУ відверто пояснює мотиви таких „колективістських” прагнень: „Наблюдаются случаи ликвидации части имущества и скота со стороны зажиточных и тенденции таковых к объединению в СОЗы, как меры предохранения от продажи имущества” [29, 523].

У декого ще була надія якось перечекати важкі часи: „Хто зможе пережити цей період, той і буде жити вільним, бо коли поміщики закріпощали народ, то ті, хто не піддався, так і залишилися на волі. Так само й зараз з колективізацією: хто утримається, хоча й доведеться перенести всілякі труднощі, тому буде краще, ніж тим, хто в комуні” [29, 575].

Біднота за комуну, бо побачила в ній свою пряму матеріальну вигоду: „Рост коллективных хозяйств очень сильно стимулировался элементами расслоения  различных прослоек села в связи с выполнением плана по хлебозаготовке в мае-июне месяцах, когда на основе организации бедноты и середнячества под руководством партии вопрос роста коллективных хозяйств пошел вперед быстрыми темпами, и одновременно эти хозяйства получили возможность экономически закрепиться за счет имущества, инвентаря и скота кулацких хозяйств, отданных в продажу  с торгов  за невыполнение хлебозаготовки” [29, 500].

Як зазначалося вище, і заможні селяни стали вступати в СОЗи, „толчком к организации СОЗа послужило главным образом боязнь зажиточных постраждать экономически (продажа имущества) за невыполнение хлебопоставок” [29, 500].

На зборах бідноти в Гороховатці в березні робив доповідь про колективізацію секретар партосередку Врюкало Р.С. Через слабкість його виступу біднота взяла її лише до відома. Хоча гороховатська біднота „проявляет интерес к коллективизации с точки зрения скорейшего перехода на коллективную форму землепользования и чаще всего сразу на  высшую форму коллектива – коммуну” [29, 259].

У Гороховатці в 3-й сотні ще з жовтня 1928 р. почали бідняки організовувати СОЗ, отож „целую зиму толкуют об организации, но никак им не удается, так как организаторы т.Довгополый Федор Иванович и Гордиенко – бедняки малограмотные и неразвитые, ничего не могут сделать, а помощи со стороны парторганизации не получают” [29, 261].

Сівба озимих восени 1929 р. відбувалася, за відомостями Ізюмського ДПУ, в „катастрофічних” умовах: „В основном весь эффект посевкампании подорван исключительно климатическими условиями погоды – засуха, отсутствие выпадения осадков сначала с самой косовицы и до сего дня поставили под угрозу всю работу по посеву. Если и были дожди местами по округу, то их можно считать, что вовсе не было – влага быстро улетучивалась и снова наступала жара” [29, 675].

Як селяни-одноосібники, так комуни й артілі вважали за недоцільне сіяти за таких умов. Хоча на них зверху чинився шалений тиск, вони дуже цьому противилися. Частими були факти, коли селян адміністративними методами все ж виганяли сіяти озиму пшеницю в масовому порядку

Райагрономи теж були проти сівби в суху землю: „Як же я буду наказувати селянам сіяти, коли моя агрономічна совість не дозволяє цього робити”, „Коли б я суворо поставив на загальних зборах питання, що сіяти треба не рахуючись ні з чим, то мене б селяни зв’язали й побили” [29, 680].

Ізюмське ДПУ ж, виконуючи вищі партійні вказівки, вважало зовсім по-іншому: „Отдельные лица из специалистов абсолютно не учитывают политического значения осенней кампании, расценивая ее как утопию, критикуют политику партии… В силу чего и имеется распоряжение Совнаркома об обязательном засеве озимой пшеницы” [29, 680].

11 жовтня відбулося розширене засідання президії Ізюмського окрвиконкому з питання посівкампанії, де були присутні всі спеціалісти окружного і районних земельних відділів, агрономи, і жоден з них не виступив за сівбу, однак була винесена резолюція: „Приступить к немедленному севу”. Агрономи, розійшовшись після засідання, між собою говорили: „З сівби нічого не получиться, дарма тільки зерно загублять”. Для „посилення” робіт по цій кампанії окрвиконком додатково виділив 9 чол. відповідальних політпрацівників і відрядив їх уповноваженими у райони [29, 684,686].

Незважаючи на шалений тиск, селяни якщо й сіяли, то не пшеницю, а озиме жито. Так, з 200 десятин засіяних гороховатськими селянами озимих посівів пшениці тільки 22 десятини, все інше – жито. У райцентрі Борова лежить 1000 пудів чистосортної пшениці „Юр’ївка”, але селяни її не беруть і заявляють уповноваженим: „Ви там сидите в центрі, не відаєте й не знаєте поля, а ми знаємо. Сіяти, кидаючи зерно в суху землю, не будемо”. Як завжди, селяни були праві, переважна більшість озимої пшениці загинула. По одній Гороховатській сільраді було складено багато актів на загибель посівів [29, 685-686].

Засуха, загибель озимих, погані види на майбутній урожай спричинили серед селян панічні настрої про голод, який буде весною, бо весь хліб вивезуть за кордон [29, 686].

Провокація як метод організації колгоспу широко застосовувалася, зокрема й на Борівщині. Недарма ж говорили: „Скоро, мабуть, у комуни будуть гнати батогами, так як туди ніхто не хоче вступати” [29, 523]. Тож не знаходячи вже ніяких інших переконливих аргументів за колгоспи, комуністи, щоб загнати туди селян, ішли на примітивні провокації, як це було, зокрема, в Гороховатці. Тут місцеві комуністи вночі влаштували погром свого приміщення в сільраді, а потім усе звернули на „куркулів”, хутко провели проти них самовільно масові репресії, щоб залякати інших селян і змусити усіх заможних негайно віддати добровільно своє майно в комуну. Надаємо слово документу Ізюмського ДПУ:
”13.12.1929 г.                                                               Совершенно секретно.

Почтотелеграмма Изюмского окротдела ГПУ о налете на помещение партячейки в селе Гороховатке Боровского района

2.12.1929 г. в 10 часов вечера неизвестными злоумышленниками был произведен налет на помещение партячейки села Гороховатки. Местный актив сейчас же после происшествия поставил в известность раймилицию и, не дожидаясь ее приезда, по собственному почину, вооружившись берданками

Производство арестов некоторых лиц было сопряжено с насилием: так, в квартиру бывшего кулака Таранова Павла Симоновича, служившего в Петлюры, зашли продседатель КНС т.Кушин, член ВКП(б) т.Ступак и член КНС т.Яценко Роман. В квартире в этот момент были середняки Шестирка Иван Григорьевич, Конопля Моисей и Самарец Филипп, некоторые из них были выпивши.

Когда председатель КНС т.Кушин первым зашел в помещение и, держа наган наперевес, закричал: „Вы пьянствуете, а там что делается!.. Вы арестованы!”, произошло замешательство. В этот момент тов.Ступак из централки произвел выстрел в потолок. В квартире потухла лампа, которую снова зажгли и опять объявили присутствующим об аресте, приказав им собираться. Когда вывели во двор, арестованный Конопля, воспользовавшись темнотой ночи, бежал и через некоторое время добровольно явился в сельсовет.

После освобождения всех задержанных кулаков и зажиточных, начальником милиции был арестован и взят с квартиры ни в чем не виноватый и к тому же больной, бывший красный партизан Василенко Евдоким. Утром 3-го декабря с/г, когда окротдел получил уведомление о происшедшем, командировал на место своего уполномоченного, каковой и произвел расследование.

Из следственных материалов видно, что нет признаков на налет с политической целью, что сама обстановка не носит следов – ни политического, ни злостного характера. Например: деловые бумаги партячейки, а также газеты и книги были вынуты из незапертого шкафа и частично разбросаны по полу в помещении, причем все бумаги оказались в целостности – не похищены и не изорваны. В ящиках стола секретаря партячейки тов.Ткачова находились деньги, стол совершенно не тронут. Сторож сельсовета т.Поддубная Агриппина, которая жаловалась на избиение ее бандитами, при медицинском освидетельствовании оказалась совершенно здоровой и никаких следов насилия на ней не обнаружено.

Мы склонны думать, об этом также свидетельствуют и добытые нами материалы, что налет носит характер симуляции, с целью воздействия на зажиточную прослойку села, чтобы таковая скорее пошла на уступки – обмен своих хозяйств с гражданами, вступившими во вновь организованную коммуну. Все данные дают повод подозревать в этом сторожа Поддубную – вдова, разведенная с мужем, каковая не пользуется авторитетом среди крестьянства села Гороховатка.

7.12.1929 г.           Начальник Изюмского окротдела ГПУ:            (Коломиц)

                     Ст. уполномоченный ИНФГ:                         (Латун)

                     Уполномоченный ИНФГ:                             (Бутаков)” [30, 552].

Як бачимо з документа, в провокації, влаштованій місцевими комуністами, врешті-решт звинуватили жінку-сторожа. Потім цю справу швидко зам’яли, результати розслідування ДПУ залишилися нікому не відомими, а офіційною версією погрому надалі вважалося (аж до сьогоднішнього дня) напад місцевих куркулів. Пізніше цей випадок уже наводився як приклад звірячого бандитизму куркулів проти народних захисників – комуністів.

Назрівання голоду було для всіх самоочевидним. Як і те, що голод готувався свідомо для упокорення селянства та його знищення:

„Радянська влада хоче зробити голодовку. Куди вони дівають хліб, який беруть? Ніяких товарів не продають, а хліб все давай” [29, 274].

„Усе заготовляють хліб для голодуючих, а звідки у нас голодуючі, коли всюди повинен бути хліб” [29, 275].

„Прийдеться скоро з голоду здихати. Скоро вони, мабуть, не будуть давати хліба нікому, а тільки будуть відправляти за кордон, як данину” [29, 227].

„Без голодовки створили голодовку. Хліб викачали, а для населення нічого нема” [29, 227,365].

„Ні в якому разі не можна давати хліба красним тому, що нас обдирають з метою, щоб ми голодували, а хліб вивозять за кордон” [29, 462].

„Прийдеться голодувати і вмирати голодною смертю” [29, 687,727].

„Це все зробили комуністи – сволота. Вони скоро нас поморять з голоду. Ну, нічого, підождіть, прийде й вам кінець. З селян шкуру деруть, змушують останній хліб везти, а запитується, куди вони його дівають? Данину платять! Та все одно з цього толку не буде – скоро їм буде крах” [29, 374].

„Зараз в Харкові фунт хліба коштує 40 копійок, а черги по 2 000 чоловік. А в Москві кіло хліба коштує 12 копійок – хоч завались. Робітники Харкова недавно влаштували бунт, кричали на Петровського, що ось як же так, у нас в Україні завжди хліба хоч завались, а тепер його нема. Через це доводиться з голоду здихати. Навіщо ви його вивозите з України, коли Україна сама сидить без хліба й пропадає з голоду?” [29, 374].

„Населення знову буде жити важко, як в 20-х роках. Люди будуть умирати від голоду й холоду” [29, 374].

„Тепер стало гірше, ніж було в голодовку 1920-1921 роках. Тепер дають хліб із висівок, зовсім нікуди не гожий. Ми знаємо, гарний хліб відправляють за кордон за машини. А машинами ситий не будеш” [29, 154].

 Робітник Ізюма Павлов: „В кооперації нічого нема, хліба нема, а якщо є, то дають з соломою. Скоро доведеться від голоду здихати” [29, 523].

„Селянство вже так обездолено, що далі нікуди. Пшеничку забрали, а ви їжте ячмінь. Що воно буде? Щось повинно бути...” [29, 790].

„Брюшний тиф в Ізюмі виник через поганий хліб, який постачають населенню, а гарний хліб експортують за кордон” [29, 154].

„Уже в народу весь терпець вийшов, це знесилило кожного. Хліба не вистачає й харчуватися нічим, бо радянська босота викачала вщент не тільки хліб, але й квасолю, хоч запали весь Ізюмський округ” [29, 316].

„План ніколи не виконається. Не розумію, як це так – хліба нема, а його вимагають. Вже значна частина селянства купує хліб. Куди вони тільки дивляться?” [29, 363].

„Життя селян стало дуже кепське. Хліб забрали, люди обезсиліли, а йдуть жнива. Косою раз махнеш і бросаєш, бо крутиться голова. Робити не можна” [29, 527].

Із розмови двох учительок: „Що воно й буде далі? Нема мануфактури, немає хліба й іншого”. Інша учителька додала: „А я почала сушити сухарі на випадок голоду” [29, 363].

„Не продавайте кооперації хліба, не несіть їм зовсім, так як ми самі весною попухнемо з голоду. Ви бачите, в них мануфактури мало. Чобіт і кожі зовсім нема. Попухнете з голоду й повимираєте від холоду” [29, 26].

Усе більше й більше поширювалися чутки про голод, про те, що частішають випадки самогубств селян через голод [29, 523].

У спецзведенні „Про продовольчі ускладнення бідноти” від 8 квітня 1929 р. Ізюмське окрвідділення ДПУ повідомляє: „….Большая часть бедноты чувствует в настоящий период довольно острое продовольственное затруднение, отдельные питаются впроголодь… употребляя в пищу хлебосуррогат: отвеи ржи, смешанные с гречкой и кукурузой…” [29, 307].

Із наступного спецзведення від 19 травня ц.р. видно, що в Ізюмському окрузі назрівання голоду стає більш очевидним: „По поступающим с периферии округа к нам сведениям видно, что продовольственный вопрос среди бедняцких слоев крестьянства начинает принимать острые корни. …цены на хлеб (мука и печеный) на рынке баснословно растут. Например: мука простого помола, независимо от культуры зерна, доходит до 15 рублей за пуд, а цена буханки печеного – весом примерно в 4-5 фунтов колеблется от 1 руб. 20 коп. до 1 р. 50 коп.  …на этой почве со стороны бедноты отмечается нарекания на соввласть, продажа скота отдельными бедняцкими хозяйствами, упадочные настроения и, наконец, употребление в пищу суррогатов.

...В с.Подгорная Радьковка Боровского района среди бедняцких хозяйств отмечается упадочность в связи с недостатком хлеба. Отдельные хозяйства употребляют в пищу суррогаты (смесь – невеянный ячмень, отвеи от ржи и шелуха от проса). Это имело место у беднячки вдовы Федорченковой Варвары Степановны, имеющей семьи 4 души” [29, 385-386].

Селяни повсюду невдоволено гомоніли: „Нам зараз живеться гірше, ніж було в минулу голодовку. Тоді в нас була худоба й одяг, які ми тоді попроїдали. За цей період ми ж нічого не змогли нажити, і тепер продавати нема чого, і грошей для придбання хліба також немає. До того ж він зараз дорогий, хоч як працюй, а не купиш” [29, 385].

Із повідомлень ДПУ бачимо, що весною в багатьох селах стала масово дохнути робоча худоба (воли, коні), бо катастрофічно не вистачало для неї кормів через безгосподарність, безтолковість і авантюризм центральної та місцевої влади. Селянам нічого не залишалося, як годувати худобу соломою зі стріх хат [29, 329].

Усім було зрозуміло, що як у нестачі кормів, так і у відсутності хліба винна влада, прямо в очі її представникам сміливо заявляли: „Тепер ви кажете, що хліба немає й що в дев’яти південних округах недорід. Ось коли б ви в минулому році не лазили по горищах і не позабирали весь хліб, то тепер би в південних округах не було б і голоду, так як у них би з минулого року залишився хліб” [29, 70].

Місцеві комуністи, виправдовуючи необхідність продовження хлібозаготівель потребою домогти голодуючим, часто на селянських сходах отримували логічну відповідь, що коли є голодні, то краще для них спорядити по селу підводу, зібрати хліб і передати їм безпосередньо у власні руки. Сход одноголосно приймав цю пропозицію й відмовлявся виконувати хлібозаготівлю [29, 4]. 

Із одного боку, комуністична влада торочила про продовольчі труднощі, хлібну кризу, голод і вимагала з селян ще й ще хліба, а з іншого тут же в газетах і по радіо пафосно сурмила про заможне й щасливе життя в радянській країні, яка семимильними кроками йде в комунізм. Один за одним лунали бадьорі рапорти, як стрімко росте промисловість і сільське господарство, ледь не щоденно поліпшується добробут народу, як у багато разів порівняно з дореволюційним рівнем виросла радянська економіка.

З цього приводу в наших краях ходив дотепний народний анекдот, зафіксований пильним гепеушниками: „Вибрали одного дядька з села в ВУЦВК

Лікар подивився на нього та й каже: „Вам окуляри не потрібні. Очі у вас добрі”. А дядько йому: „Ні, у мене служба така. Дайте найбільші очки”. Одержавши окуляри, прийшов у ВУЦВК, надів їх і дивиться. Коли бачить, його рука стала велика-велика, неначе опухла. То дядько скоріше побіг до лікаря та й каже йому: „Що це таке? У мене опухла рука”. А лікар у відповідь: „Ні, це не рука опухла, а вам так через окуляри ввижається”. Скинув дядько очки, дивиться, а й справді рука яка була, така і є.

От приходить дядько знов у ВУЦВК, а там саме член ВУЦВК у здоровенних окулярах робить доповідь і каже, що промисловість підвищена проти довоєнного стану

œ Листи селян про своє життя систематично перехоплювалися й ретельно люструвалися (переглядалися) органами ДПУ. З цих листів радянське гестапо мало додаткове джерело інформації про становище та настрої на селі. Ізюмське ДПУ в спецзведеннях зазначає, що в їх розпорядженні величезна кількість листів, адресованих у Червону армію, в яких родичі і рідні пишуть таке: „Буду писать о своем хуторе. Тут не дай Бог, что делается. Говорят, что надо вывозить излишки хлеба и не указывают сколько, а вези весь хлеб. Андрюша, что делать? Нам 24 сентября пораспродавали как хлеб, так и скотину, и одежду. Все сметают под метелку. Ничего не понимают – ни красноармейцев, и говорить нельзя, а то посадят. Такие дела у нас, Андрюша. Придумай, что делать и как нам быть дальше. Вывезли 100 пудов и все тянут. Бросай прямо к черту свою службу и иди домой. Уже у нас нет ни хлеба, ничего, сидим без куска хлеба, как видишь. Бросай все к черту. Так и скажи, за что вам буду служить, семья сидит не евши”. Це пише своєму чоловікові-червоноармійцю Гречко Марія Трифонівна [29, 788]. 

В іншому листі: „Сейчас очень тяжелый период, проходит хлебозаготовка очень трудная. Почти голод. У каждого дядька осталось по 10-5 пудов муки. О посеве и думать не нужно. Не знаю, что будет дальше. Каждый день, каждую ночь собрания. Я вывез 72 пуда и не знаю, кончится ли на этом. Себе осталось 20 пудов муки и 20 пудов пшеницы. Вот это все на 5 душ. Много дворов уже продано. Организовалось 3 коммуны и, наверное, к весне все будут в коммуне, так как шамать нечего. Все бабы плачут, що їсти нема чого” [29, 788-789]. 

Як повідомляє Ізюмське ДПУ, в багатьох листах демобілізовані червоноармійці з гіркотою докоряють своїм колишнім командирам, що в армії вони їм говорили про справи на селі одне, а насправді все робиться навпаки. Як приклад наводиться лист демобілізованого червоноармійця Пупченка з села Василівка, який пише своєму командиру: „Хлебозаготовка в нашем селе производилась неправильно. Уполномоченные по хлебозаготовке совсем другим языком говорили, не так, как вы нам объясняли. На 100 дворов насчитали 120 кулаков, в то время когда они совсем не кулаки. В нашем селе всего 5 кулаков. С такими распорядками крестьяне нашего села не засеяли озимых и постепенно начинают продавать скот. К коллективам отношение враждебное. Коли бы вы приехали и посмотрели, что на селе делается, то вы бы сказали, что действительно безобразия. Вы говорили, что красноармейские семьи пользуются всякими льготами, а на деле вот что. Мой отец имел 5 десятин пшеницы, а уродило по 50 пудов с десятины. Он вывез добровольно 210 пудов, а потом пришли и еще требовали хлеба, и когда отец сказал, что нужно для себя на харчи и на посев, то приехали вторично и забрали весь хлеб и отца посадили”. Як зазначає далі Ізюмське ДПУ, листів такого змісту близько 25 штук [29, 789]. 

Середняк Скляров пише своєму сину Василю в армію: „У нас сейчас каждый день по три раза сходки – все говорят о коллективах, а хлеб у многих забирают до фунта. На нас наложили 335 пудов. Как послушаешь, то страшно делается. Говорят, что с 1 ноября будут ходить по дворам осматривать закрома и забирать все до зерна, несмотря на то, что бедняк или красноармейская семья. А у нас сейчас много ячменя на горище, а базар уже другой месяц как закрыт, никто не покупает” [29, 742]. 

Інший середняк пише своєму брату-червоноармійцю: „Дорогой брат, дуже жизнь у нас тяжелая. Всех крестьян силой гонят в СОЗ. Багато уже пописалось, но мы еще не думали пока вступать. Что оно дальше будет? У нас уже багато распродали людей. Дядька Юдина все продали, забрали все имущество и его из хаты выгнали и сказали: «Иди куда глаза глядят». Таке робиться в нас, що аж страшно слушать. Говорят: «Идите только в СОЗ, а кто не пойдет, то отберут землю». Настала жизнь очень трудная. Не знаю, что и дальше будет. Приходи, братец, скорее домой, а то, может, дальше и увидеться не прийдется. Это, наверное, уже конец света” [29, 790]. 

Ще з іншого листа: „...уже не рад и хозяйству, и скотине, ничто не мило. Люди записываются в коммуны, а мы не знаем, как и что делать, но уже жизни нам нет. ...у мужиков конфискуют имущество и выгоняют, иди куда хочешь и делай, что хочешь. Жаловаться нельзя и некому. Вот такие у нас новости и порядки”. ДПУ повідомляє: „Нами зафиксированы много случаев жалоб друг другу на тяжелое положение, а также и упадническое настроение с выражением недовольства”. З листа: „Описывают, будут выгонять с хат. Как жить дальше? Жаловаться некому, хоть умирай” [29, 741]. 

 Антрирадянські листівки були однією з чисельних форм спротиву місцевого селянства комуністичному режиму. В спецзведенні від 7 червня 1929 р. Ізюмське ДПУ повідомляє: „Наряду с обострением недовольства властью, на почве применения новых методов хлебозаготовок, отмечается рост упаднических настроений. …Отмечается рост активности антисоветских элементов, находящее отражение не только в увеличении случаев устного выражения антисоветских взглядов, но и в рукописных листовках и в анонимных письмах в редакцию местной газеты.  

…на телеграфном столбе появлялись написанные маленькие листочки в 10 строк в стихах под заголовком «Знов кайдани», следующего содержания: «Чи чуєш, селянство, що панські кайдани комуна на вас закидає. Бросай свою працю, в похід собирайся й невпинно до бою готуйся, поки ще комуна у вас не зідрала останньої шкури тонкої”.

Распространяются и национальные песни: «Згасне пожежа, згинуть тирани, зломиться штик москаля. Рідна Вкраїна нам матір’ю стане – всіх нагодує вона. Хай нас саджають, рубають, вбивають, всіх нас ніколи вони не поб’ють. Ті, що за землю, за волю страждають – смертю життя нам дають”.

...В редакцию местной газеты поступил ряд писем конрреволюционного содержания. ...В другом в украинско-шовинистическом духе указывается на то, как душат Украину – „деруть три шкури під управлінням жидів, которі насміхаються над нами».

В третьем письме спрашивается: «Что это вы думаете, весь народ на территории УССР плачет, потому что вы хлеб забираете. Уже есть люди, которые душатся на ветках» и т.д. В письме нарисовано дерево с ветками, на ветке в петле висит человек, под которым подпись: «Красный террор». Письмо заканчивается следующими словами:  „Прошу я вас прекратить эту лавочку, а то иначе дуже худо вам будет” [29, 397-398]. 

Ставлення до радянської влади у селянства та й у інших прошарків населення було не просто негативне, а відверто вороже, і чим далі, тим більше погіршувалось. Це яскраво видно з чисельних висловлювань, зафіксованих Ізюмським ДПУ.

Ремісник-кустар: „Коли все це закінчиться, перестануть нас душити податками? Ось я заплатив 200 карбованців податку, а тепер, за якимось міркуваннями, мене знову переоподатковують. Ну, повірте, ніколи я не ходив до церкви, а тепер, коли б провалилась ця радянська влада, то відразу ж у першу чергу пішов би в церкву й поставив найбільшу свічу тільки ради того, щоб не було радянської влади й цих гнобителів, які так душать людей” [29, 373]. 

Інший кустар: „Радвлада з нас, кустарів, стала не брати податки, а просто їх драти. А йти скаржитися нікуди. От настав час, просто біда, готові тебе з’їсти з ніг до голови” [29, 373]. 

Щодо сільської бідноти, основної опори радянської влади на селі, то ДПУ відверто повідомляє: „В связи с проводимыми политическими кампаниями на селе количество недовольств и антисоветских проявлений со стороны бедняцкой прослойки увеличилось. …Нужно отметить также  то обстоятельство, что во многих случаях беднота была пассивна к мероприятиям соввласти и даже в ряде населенных пунктов  плелась в хвосте настроений зажиточных слоев” [29, 211]. 

Селяни говорили: „Забирають хліб, і вже ні в кого його нема. Коли не було радвлади, то й не було такого, щоб хліб брали, і завжди вистачало хліба. А зараз не знаєш, кому й скільки платити. При царі ми платили тільки один раз, а зараз постійні платежі, й жити стало набагато гірше” [29, 405]. 

„При радянській владі ми загинемо: у нас заберуть зерно, а печеного хліба не дадуть” [29, 579]. 

Бідняк, член КНС Павленко Федір у великій групі селян  (60 чол.) обурювався: „Мені радянська влада нічого не дала. Хай буде буржуазія, аби тільки мені жилося гарно, а то ось при радянській власті ніяк собі чобіт не справлю й хожу голодний”. Всі присутні схвально підтримали Павленка [29, 71]. 

„Радвлада є справжні обманщики. Куди це годиться, хоча б скоріше влада перемінилася, тоді б було для нас набагато краще” [29, 45]. 

Лікар поліклініки станції Ізюм Бойко Віра Федорівна неодноразово публічно заявляла: „Я уверена, что Соввласть долго существовать не будет, ибо во главе государства стоят пьяницы, дегенераты, которые довели крестьянство до того, что оно только ждет случая, чтобы вспыхнуть и смести эту сволочь”. Її підтримує чоловік, професор Дюков Анатолій Матвійович: „Россия еще должна пережить Пугачевщину. Найдется и у нас Пугачев, который поднимет крестьянство против коммунистов”[29, 193]. 

Безробітний Тараненко на біржі праці в Ізюмі: „Радвлада – це влада насильства й гніту. Не тільки селянське барахло забрала, а до того ж усіх у могилу загнала. Навіть найдорожче для народу, народне, забирає православний собор і людей мордує чистками. От прокляті живодери, зашились. За чорний хліб хочуть, щоб їм танцювали, як собака. Хіба це влада?” [29, 523]. 

Дрібний торговець Ізюма: „Хліб забрали, а тепер і собор хочуть відібрати. Він їм потрібен під культурний заклад. Поскорочували б свої заклади, тоді і знайшлись би місця й під клуби, і під театри, а то раніше було два-три пани, займали один будинок, а тепер у місті ціла сотня панів. Пан на панові сидить і паном поганяє. Займають найкращі будинки там, де раніше були школи та інші культурні споруди. Краще було, коли б привели у порядок водяний млин, а на електростанції влаштували клуб, а то хазяї, а хазяйнувати не вміють” [29, 408]. 

„Жиды забирают церковь, чтобы там торговать. Это только жиды хотят уничтожить православные церкви” [29, 419]. 

Дрібний торговець ізюмського базару Мороз Ф.І.: „Произвол, что хотят, то и делают… и жаловаться некому. Все существующие порядки ведут соввласть к пропасти. Во главе руководителей как в городе Изюме, а также в селах сидят люди неграмотные и без всякой жалости и совести. Детей хотят выкинуть из школы. Так что ничего не радует, хотя бы скорее на них пришла пропасть” [29, 227]. 

Кустар-кравець з Ізюма: „Гарна наша влада! Влаштували на свою голову, а тепер хліба нема. Всіх їх треба розігнати к чортовій матері, таких босяків” [29, 228]. 

„Це ж їм не 20-й рік, коли можна було ні за що, ні про що розстріляти...” [29, 228]. 

„...що зробиш, навіть критику вважають контрреволюцією, а розстріляти така проста річ” [29, 228]. 

Член артілі кравців „Своя праця” в Ізюмі Ракитянський: „Якщо тільки буде війна, Сер-Сер-Сер (так він називає СССР) все одно розіб’ють. Селяни комуністам хліба не дадуть і воювати за них не будуть, бо комуністи нас усіх обдурили. Самі панами поробилися, отримують по 150—200 карбованців у місяць, а ми дні й ночі працюємо за 50 карбованців в місяць, ще й на нас, кустарів, дивляться як на буржуїв” [29, 228]. 

Кустар села Пісок Рибалка виступав серед кустарів: „У газетах пишуть, що цар за час війни багато збитків наробив, розорив селянські господарства і т.п. Так ось з цього приводу потрібно запитати у Радвлади, що вона гарного зробила, що вона дала селянам? Навпаки, влада з кожним днем розоряє всіх, забирає все, даве податками. Комуністи розтрачають по 200-300 тисяч карбованців, так їм нічого за це, а якщо б це зробила звичайна людина, то відразу ж повісили б, а партійним, навпаки, дають кращу службу. Куди це годиться? При старій владі жилося всім набагато краще, ніж при теперішній, спокійніше” [29, 228]. 

Червоний партизан у роки громадянської війни Акульшин І.І.: „Партизанам тепер погано живеться. Землю в нас забрали, партизани малоземельні. Тепер вихода нема. Службовці товстенькі, їм всього вистачає, а нас скрізь і завжди притісняють, допомоги нема. Зараз Радвлади немає взагалі. Я ворог радвлади, тільки недіючий” [29, 197]. 

Колишній партизан Непочатов І.І.: „Я своїм життям ризикував, не перебуваючи в партії, боровся з контрреволюцією, а тепер я їм не потрібен” [29, 197]. 

Ще один партизан, Шолоков І.А.: „Нас, партизан, вижали, як лимон, а потім викинули” [29, 197]. 

Узагальнюючи настрої селянства, Ізюмське ДПУ повідомляє: „Суммируя зафиксированные факты, константируем ухудшение настроений середнячества к соввласти и компартии. …Изученные нами факты проявленных недовольств говорят о том, что они вызывались, главным образом, как ударностью проводимых кампаний, во время которых было допущено много ошибок со стороны лиц, проводивших эти кампании (особенно по сельхозналогу), а также благодаря  усилению антисоветской агитации кулачества и антисоветского элемента на селе” [29, 209]. 

Одна з антирадянських „балачок” в Ізюмі: „Как можно спокойно относиться к тому, что делают наши правители над бедным крестьянством – издеваются и живым зарывают в могилу? Обидно со стороны смотреть, что так угнетают наше крестьянство. Что за порядок у этих коммунистов? Платишь ты или нет налоги, а тебя разоряют. До чего мы доживем при этой власти, когда те люди, что сами работают и раньше нас кормили, чего хочешь пойдешь и купишь, а теперь (нецензурная брань) ихняя коммуна не дает права людям распоряжаться своим личным добром. Вот так дождали советской власти, которая останется у нас на долгое время в памяти, и не один из нас будет эту власть помнить, ибо она мало чего сделала хорошего для людей. В любой лавке рабкооопа видишь одни пустые полки и бесконечные очереди за всякой ерундой, которой при старом режиме было как навозу, а теперь извольте стать в очередь. Живи, как хочешь, хоть пропадай. Вот уже когда народ не живет, а мучается” [29, 665]. 

Як висновок щодо ставлення селянства до радянської влади можна навести типове висловлювання одного середняка: „Радянська влада – це пагуба для селян; колективізація й хлібозаготовки – це є насилля і грабунок серед білого дня” [29, 789]. 

Ставлення до комуністів було ще гіршим, ніж до радянської влади, яку неприховано майже всі ненавиділи. Це ми бачимо з сотень висловлювань, зафіксованих Ізюмським ДПУ: „Де взявся цей Ленін зі своїми більшовиками? Добре, що він помер, а то б ми йому показали, як треба правити країною. Селян грабують, кожу деруть, робітника в бублик зігнули. Я бачу, як нас звільнили!” [29, 438]. 

„Коли прийшли більшовики, то казали, що влаштують рай, а тепер що? Селяни стогнуть. Я був сам дурак, три роки служив у Червоній Армії, а тепер приходиться платити 200 карбованців податку. Ну, тепер не підведуть. Якщо щось буде, не піде їм ніхто захищати їхній рай. А війна буде з хвилини на хвилину. Я сам думаю, якщо прийдеться піти, то не до них” [29, 209]. 

„Наделали... То кричали: долой Кровавого Николая, он пьяница и угнетатель, обирал людей, а сами что делают коммунисты? Разве не обирают? То был Николай Кровавый, тогда продавали бутылку водки за 50 копеек, а коммунисты  продают ее по 1 руб. 24 коп. Так это ничего, что обдирают в три раза, им можна, потому что они коммунисты. Им хорошо. Нас совершенно задушили. Коммунисты – это первое ракло, босяк. Где только они будут деваться, когда на них придет пропасть?”. ДПУ відзначає, що населення між собою часто згадує „минуле”, тобто дореволюційні часи [29, 45].

Міліціонер райміліції: „Я в партію вступати не буду, тому що в партії багато несправедливості, в партії багато шкурників, у партію лізуть, щоб зробити кар’єру”[29,88]. 

„Хіба можна зробити, щоб ріка потекла назад, а сонце сходило на заході? А комуністи хочуть саме так життя перестроїти. Ну, що з божевільних візьмеш? Тільки ось біда – життя стає неможливим. У мене багато знайомих селян, які кажуть, що все селянство налаштовано страшно проти комуністів. Хай тільки каша завариться, а тут парубки знайдуться. А селянству тільки цього й треба. Я сам теж піду, мені життя не жаль, і я сподіваюсь, поки свою голову покладу, не один десяток розбити. Податками людей ріжуть, хліб грабують, але нічого, скоро  терпець урветься” [29, 663]. 

Селянин батькам комсомольців: „Збирайтесь у колгосп – нам буде легше рубати вас гуртом. Гади ви, прийде час, що я вас буду по одному кришити на капусту”[29, 742]. 

Жінка: „Як би хоч на три дні перемінилась власть, я б зубами комуністів рвала” [29, 652].

Робітник: „...если будет распоряжение бить коммунистов, то я первый не откажусь” [29, 459].

„Варто тільки спалахнути війні, то кацапи і жиди повтікають з України, а комуністів ми вилами поколемо всіх” [29, 727].

Лікар Ізюмської поліклініки Тичина П.С.: „Россия идет к гибели громадными шагами. При хозяйствовании коммунистов Соввласть может протянуть не больше как два года. Чтобы избегнуть этого, неоходимо немедленное оперативное вмешательство, а именно нужно сделать резекцию

„Життя тільки для одних комуністів. Комуністів час уже гнати, так як вони є ракли” [29, 374].

„Селян зараз душать. Комуністи такі ж самі дармоїди, як і колишні дворяни” [29, 405].

„Комуністи давлять селян, щоб загнати всіх у комуну, завести кріпосне право, а там батіг піде по спині, а комуністи будуть царствувати. ...Щось повинно трапитися, а тоді переб’ють усіх, а жиди будуть царствувати” [29, 462].

Учителька Безпалова Г., дружина агронома, комуніста: „Из партии нужно выкинуть всех жидов, потому что они сидят по учреждениям в городах и ярмом душат русских. Их необходимо всех гнать из партии” [29, 191].

„Кругом неправда, і нас давлять і дурять. Хто найбільші брехуни? Партійці і вся компартія” [29, 455].

„Вони зробили п’ятирічку, а селяни босі ходять. Вони будують Дніпрострой і розоряють тих, на кому тримається економічна міць. Хіба багато вони допомогли бідноті? Тільки деруть, а ви, бідняки, як хочете. В установах багато поробилось комуністами й навмисно знущаються з нашого брата-селянина. А на низах молоді комуністи бояться сказати, що не треба так робити, а то їх вигонять, і їм здається, що вони виконують директиви партії” [29, 318].

„Їм залишилося недовго дихати, найбільше – так це до березня місяця, а там обов’язково повинна бути переміна. Зашумить війна, і вони не будуть знати, наші правителі, що їм робити. Дивитись буде нікуди тому, що настане спека на комуністів і їм буде потрібно тікати з України й заготовлювати собі припаси в Росії. Про те, що тікати з України їм доведеться, так у цьому немає ніяких сумнівів. Гнать будуть так, що діватись буде нікуди. Дадуть їм і комуни, і соціалізму. Буде їм усе!” [29, 42].

„Селяни тільки й знають, що податки платять. Добре живеться робітникам, а ще краще комуністам. Коли поїдеш у місто й побачиш пику партійця, то відразу видно, кому краще живеться. Позабирали чорти усю мануфактуру і шкіру, а нам нічого не дають” [29, 459].

„Що за ракли там сидять і що вони думають? Обклали мене самообкладенням у 200 крб. Нам все-таки треба душити цих проклятих комуністів, які не дають нам ніяк жити. Прийде цей час, і він уже недалеко, а близиться до того. Вони думають, що вічно так будуть жити й вічно для них так буде гарно, а нам погано. Ні, настане той момент, коли гарне перетвориться в погане, а погане в гарне, тоді ми цим комуністам пригадаємо про все, зуміємо відплатити. Хай не забувають, що люди всі як один, за винятком комуністів, так вороже по відношенню до них налаштовані, що готові в будь-який час битися проти них до останнього, аби тільки не було в нас цього гнилого комуністичества, яке сіло всім людям на шию, а особливо селянам, з яких обідрали останню шкуру.

Вони не тільки обдирають і не дають жити таким, як ми, а повністю знищили й розорили і тягнуть, тягнуть без кінця. Взагалі знущаються з людей, як тільки хочуть. Це по-їхньому називається – будувати соціалізм. Хай будують соціалізм, вони добудуються до того, поки не двине селянська маса. Коли ж двинеться весь народ проти них, то буде вже пізно мріяти про соціалізм. Вони ніде тоді не знайдуть захистку для свого сховища.

Подивіться, що робиться в нас з хлібом. Комуністи кричать селянам: „Везіть і продавайте хліб”. Навіщо, коли селянину зовсім нічого в них купити за ці гроші для власного споживання. І все це тому, що вони убили приватну торгівлю й саме виробництво. Чому при царському уряді вистачало всього й держава про цей хліб і не думала зовсім? Ясна річ, винні у всьому цьому комуністи. Вони в людей зуміли все відібрати та розорити все їхнє майно. Свого створити вони не змогли нічого. ...Вони ж перші грабували чуже добро. Селянин їм хліба не дасть. Він не дурак і на всякі афери, які нав’язують комуністи, він не піддасться” [29, 13].

Ставлення до внутріпартійної дискусії, яка в цей час запекло точилась між прихильниками різних комуністичних вождів та їхніх правих і лівих ухилів – Троцького, Сталіна, Бухаріна, Каменєва та інших, – у народу було по-житєйськи мудрим: „Щоб їх усіх чорт забрав!”

Про висилку Троцького з СРСР, після поразки його від Сталіна, говорили здебільшого так: „Його б давно вже треба було вигнати, нехай робе там, де й родичі, меншовики-опортуністи. Катюзі по заслузі!” [29, 364].

„То краще, що його відправили за кордон, бо він все рівно вів би тільки зрадницьку політику та турбувався тільки б про євреїв” [29, 292].

Лікар Ізюмської поліклініки Беркалова О.О.: „Я бы сама с большой радостью пошла бы бить, резать и душить коммунистов. Они за одиннадцать лет сделали одно умное дело, а именно: выслали Троцкого за границу и этим самим коммунисты своими собственними руками приблизили себе гибель, ибо Троцкий  является самым талантливым и умным из всех коммунистов и имеет большое влияние на все иностранные коммунистические партии” [29, 192].

Учитель: „Зараз проводиться цілком лінія Троцького, але тільки по-сталінськи” [29, 447].

„Сталін – це Микола Другий

Члени партії про своїх лідерів міркували дещо по-іншому: „История Бухарина похожа на историю Троцкого, сперва вывели с главарей Коминтерна, потом из Политбюро. Но если Троцкий имел больше всего сторонников в армии и был низам более понятен, то идеи Бухарина труднее, ибо это очень высоконаучная теория и борьбу с теорией правого уклона вести далеко труднее. Эти люди по своим служебным вертикалям могли пустить глубокие корни. Сейчас очень важно, на чью сторону станет интеллигенция, ибо во всех вузах, как партийных, так и гражданских, главными учебниками по изучению политики марксизма и материализма – это Бухарин. И если десять тысяч людей учились по этим учебникам и не являются сейчас прямыми сторонниками Бухарина, то не могут быть и все его противниками. Мы, низы, правый уклон мало знаем. У нас в округе если кто выпил рюмку водки с кулаком или последнему сбросил налог, то уже считают первоклассным уклонистом. На самом деле уклон вправо – это дело далеко глубокое” [29, 773].

Деякі з селян підтримували позицію „правоуклоніста” Бухаріна: „Бухарінська опозиція права, бо вони проти руйнування заможних господарств, бо знищення індивідуальних господарств матиме великі збитки для держави” [29, 775].

Середняк с.Піски Радьківські Дерев’янко Григорій Іванович у гурті селян щодо цього висловився так: „Жаль, що таких людей, як Бухарін, відсторонюють від влади, адже ці люди раніше не жаліли свого життя за народне щастя, а зараз виходить, нібито вони хочуть, щоб людям жилося гірше. Я особисто вважаю, що заможні господарства треба зміцнювати” [29, 775].

Середняк цього ж села Шевченко Тимофій Семенович щодо Бухаріна говорив: „Можливо, що Бухарін, Риков і Томський праві, що не згоджуються по деяких питаннях з ЦК, головним чином з тим, щоб зігнати усіх людей у комуну. Бухарін за те, щоб зміцнювати заможні господарства на колективних началах, потім створити з них радгоспи, де будуть працювати робітники, як у майстернях, отримуючи за це платню” [29, 776].

Бідняк цього ж села, який мав усього 3½ десятини землі, Таран Іван Максимович, натякаючи на жахливі часи воєнного комунізму, висловився ще мудріше: „Такі люди, як Риков, Томський і Бухарін, помилятися не можуть, а просто у владі сидять люди, які познімали погони і поодівали тужурки, якими поприкривали ті погони й повертають людей до того, щоб їм було погано. Я в комуну чи колектив не піду” [29, 776].

Природний розум дозволяв селянам робити такі далекоглядні висновки, що були недоступні й для міських інтелігентів: „Мабуть, щось там буде – уже в начальстві остався один Сталін” [29, 776].

„Сталін заварив кашу, і хто його знає, як її прийдеться їсти” [29, 247].

Бажання війни як засобу звільнення від комуністичного ярма та скорішої переміни влади було дуже поширеним серед широких мас населення. Ці настрої були, безумовно, відомі й Ізюмському ДПУ: „Нами зафиксированы много случаев антисоветских толков середнячества и открытых выступлений, в которых высказывалась ярая вражда к Советской власти и Партии, упадничество, желание войны” [29, 655].

Селянин прагматично міркував: „Невірно все робиться. З одного боку, війни не хочеться, а з іншого – війна б не помішала”, бо „Селяни чекають війни, тільки що – так і буде повстання” [29, 655].

„Хоч би скоріше війна, щоб перемінилася влада, а то при цих правителях загинемо” [29, 382].

„Ех, коли б скоріше війна. Чекаю не дочекаюсь. Ось тоді можна буде показати декому, де раки зимують” [29, 391].

Дубинський з Бугаївки: „Хоча б скоріше війна, то я би декому показав, як служити совєтській власті. Хоча б мене і вбили, та і я б чоловік 20 уложив” [29, 539].

„Селяни невдоволені хлібозаготовками, більшість робітників теж невдоволені, і якщо буде війна, то багато перейдуть на сторону противника” [29, 559].

 „Як буде війна, всі, кого піддавали розпродажу за невиконання хлібозаготовки, організують банди

Найменше загострення міжнародної ситуації з перебільшеною надією та радістю сприймалося в нашій місцевості. Коли Китай повернув у свою власність КВЖД (Китайську Східну Залізницю), яка була загарбана в нього ще царською Росією, то Ізюмське ДПУ оперативно повідомляло: „По всему округу начали циркулировать слухи о скорой войне и в связи с этим о перемене власти. ...Слухи отрицательно отразились на некоторой части крестьянства и таковое начало продавать имеющиеся на руках облигации госзайма. В Госбанке несколько дней подряд наблюдались очереди сдающих облигации.

...В церкви появился какой-то мальчик в белой одежде и оповестил, что на Петра и Павла будет Страшный Суд: „Все прячьтеся, будут пускать газы. Будет война страшная, и кто не прийдет в церковь, тот погибнет” [29, 532].

Багато китайців в Ізюмі, які захвилювалися в зв’язку з подіями на КВЖД, стали скупляти корзини і речі [29, 535].

Селяни між собою говорили: „Хоча б скоріше Китай наступав” [29, 663] та „Нам не треба боятися, а все казати на сходах, що нам подобається й що ні. Ми хочемо бути вільними громадянами, як нам казали у перші дні революції. А зараз ви подивіться, все забирають, і не видно, коли цьому буде кінець. Хоча б поскоріше під Китай. Ми б йому допомогли. Нічого, що ми будемо в комуні. Коли буде війна, як дадуть нам зброю, то ми все одно повернемо її проти комуністів” [29, 705].

Найчастішим питанням від селян районним працівникам було: „Скажіть, товаришу, відверто, чи правда, що першого серпня розпочнеться війна з газами? Наші жінки прямо не дають нам життя, все тремтять, і взагалі, всі ми чекаємо війни” [29, 532].

Окремі селяни відкрито погрожували: „Коли буде війна, перших будемо бити артільщиків – тих, хто зараз пишуться в артілі та комуни” [29, 539].

Із спецзведення Ізюмського ДПУ: „Реагирования всех слоев населения в связи с событиями на КВЖД, а наряду с этим и в связи с демонстрациями в СССР и за границей 1-го августа – проводимыми в связи с опасностью войны, тесно между собой переплетаются. В данном случае необходимо отметить, что события на КВЖД разными слоями населения связываются с днем 1-го августа, когда якобы должна была начаться обязательно война. Уверенность в начале войны 1-го августа антисовэлемента и зажиточно-кулацких слоев села была настолько внедрена, что они, разговаривая о ней, считали ее неизбежным фактом.

Это мнение нашло отражение и в настроениях других слоев населения, так как таковые распространяли различные провокационные слухи. Например, в Балаклейском районе был распространен слух о том, что 1-го августа будет Варфоломеевская ночь и что будут резать всех тех, у кого на груди нет креста. Вследствие чего в Балаклее за один только базарный день торговцы распродали до 2000 крестиков, которые покупались главным образом женщинами.

Наряду с этим стали распространятся слухи, что некоторые коммуны уже вырезаны, что уже в больницы попривозили раненых коммунаров, начались разговоры о наличии в лесах крупных банд и т.д. Все эти слухи распространены были главным образом на селе. В настоящее время, когда прошло 1-е августа, мы уже начинаем фиксировать случаи высказывания части села разочарования тем, что 1-е августа не принесло войны” [29, 555].

Навіть бідняки обурено закликали: „Давай війну! Ми покажемо Радянській владі, як забирати у нас хліб” [29, 556].

Селянське невдоволення та небажання захищати радянську владу пояснювалось грабіжницьким вилученням хліба та повною відсутністю товарів у торгівлі. В селі Нижче Солоне Борівського району на сходці після доповіді про події на КВЖД середняк Шевченко Юхим Йосипович заявив: „Перш чим воювати, треба раніше обути і одягти селян, а то хліб позабирали, а в лавках ні кожі, ні мануфактури нема” [29, 557].

Небажання селян захищати радянську владу й воювати за неї виявилося в чисто анекдотичному випадку, який трапився в цьому ж селі Нижче Солоне. Після доповіді про події на КВЖД середняк Костенко Іван Захарович, будучи добряче напідпитку, виматюкавшись „матерщинной бранью”, привселюдно загорлав: „Не треба нам воювати. Ми воювати не хочемо”. Кричав він це тому, що йому здалося, що війна уже почалася [29, 557].

Інші заявляли: „Нам і лісу вистачить, а на війну не підемо”, натякаючи цим, що у випадку війни підуть у антирадянські повстанські загони в ліс [29, 560].

Терпець народу вже уривався: „Ці дармоїди розорили нас ні за що, ні про що, і самі нічого не зуміли зробити. Хоча б хто-небудь з других народів розбив цю сволоту, може, хоч тоді б було краще?” [29, 42].

Не дочекавшись визволення від комуністичного рабства від Китаю, населення звернуло свої погляди зі сходу на захід і стало покладати перебільшені надії тепер уже на Польщу: „Я чув з достовірних джерел, що Польща знову висуває СРСР свої вимоги про очищення території України. Чого так довго ця Польща вовтузиться, пора їй уже починати воювати, так як при таких порядках, як у нас, зараз ніяк не можна жити. Селяни у нас при радвладі так зубожіли, що їм, бідним, з усього їхнього майна залишили одні лиш подерті личаки” [29, 374].

Ставлення до євреїв було негативним серед усіх прошарків населення округу. Жодній іншій національності не приділено стільки уваги у спецзведеннях ДПУ, як євреям. Висловлювання населення щодо них рясніють неприхованою ворожістю, прямо уособлюючи їх з ненависними комуністами та радянською владою. Будь-які найдрібніші антиєврейські висловлювання та найменші прояви побутової ворожнечі до них у спецзведеннях ДПУ проходять під графою „Антисемітизм”. Найбільше обурювало місцеве населення непропорційно велике представництво євреїв у органах комуністичної влади, їхні зухвалі та безкарні вихватки, ворожість і зневага євреїв до місцевого населення, незрозуміле широким масам покровительство радянської влади щодо цієї національної меншини.

„Хто живе добре – євреї та члени партії” [29, 631].

„Якщо раніше при царю були євреї в загоні, то тепер вони царствують, так уже дійсно царствують” [29, 228].

Лікар: „Тепер дорогу дають тільки євреям, а руських частіше затирають, тому відчувається засилля євреїв” [29, 448].

Лікар: „Євреї дочекались свого царства. Я твердо вірую в Ісуса Христа, якого розіп’яли євреї” [29, 448].

Робітник: „Скрізь і повсюдно в установах сидять жиди, які ні чорта не роблять, а комсомольці та партійці стали справжніми бандитами” [29, 378].

„Подивіться, що робиться у вузах. Там, крім жидів і комуністів, рідко зустрінеш руську людину, тому що тобі не можна, а жидам і комуністам, будь ти баран, дурак, тобі, будьте ласкаві, у вуз. Взагалі влада більше всього витрачає на цих жидів, а з них користі, як з козла молока” [29, 44].

На Савинському навчальному пункті військової підготовки допризивників допризивник-„позавійськовик” Янчук серед комскладу та „позавійськовиків” говорить: „Ніяк не зрозумію гасло: „Бей жидов, спасай Россию!” Потім, навіщо це скрізь і всюди жиди за начальство, коли у нас багато є руських учених людей”. Далі в спецзведенні зазначається, що аналогічні висловлювання є й по інших навчальних пунктах: Барвенковському – два, Балаклійському – два, Борівському – один, Савинському – два, Ізюмському – чотири [29, 83].

За відомостями ДПУ, навіть у Ізюмській окружній міліції серед працівників процвітає запеклий антисемітизм, особливо коли сюди призначили нового начальника окрміліції Шильгоріна А.Я., за національністю єврея. Як приклад антисемітизму наводиться інформатор Співак Іван Олексійович, який „подражает и производит разговоры с еврейским акцентом и часто повторяет слова начальника: „Вы меня понимаете” и т.д.” [29, 88].

Як можна зрозуміти з інших повідомлень ДПУ, нелюбов до Шильгоріна пояснювалась не так його рідкісною в наших краях національністю, як систематичною пиятикою („неоднократно появлялся на улице выпивши..., а вечером вдребезги пьяным”), розвалом роботи міліції внаслідок його бездарного керівництва („пьянство, халатность, бездеятельность, связь с бандэлементом, бюрократизм”), нахабним протеціонізмом щодо знайомих євреїв з Одеси, звідки він і сам прибув у Ізюм [29, 86,387].

Через інтриги і шантаж Шильгоріна закінчив життя самогубством інспектор окрміліції Соляник. У самій ізюмській міліції говорили: „Дурак Соляник, потрібно було йому убити спочатку цього проклятого жида, а потім і себе” [29, 129].

За відомостями ДПУ, з містечка Балта, що поблизу Одеси, за Шильгоріним потяглась ціла вервечка євреїв: „С 15 апреля с.г. он устроил помощником начальника гормилиции бывшего своего милиционера в г.Балте – Гончарку, который, будучи милиционером в г.Балте, отмечался в ряде неэтичных поступков и слыл за разложившегося работника. В данное время он в гормилиции ничего не делает и ходит целыми днями от безделья по городу. Кроме того, Шильгорин в вышеуказанный срок перетянул и устроил бывших своих любимчиков: Яновича, Музыкантова и Рабковского, предоставив им в окрмилиции лучшие должности. …Милиционеры говорят: «Шильгорин по милиции что хочет, то и делает. Написал письмо в гор.Балту и перетащил своих, которые ничего не делают, а лишь тут занимаются одним пьянством да развратом” [29, 387].

Під час перевиборів президії окружної колегії захисників член цієї колегії Нетреба серед інших адвокатів заявляв: „Куда не глянешь, везде жиды, даже у нас в коллегии засилье жидов” [29, 168].

Коли під час чистки колегії захисників (адвокатів) був звільнений з роботи Могилевич як син буржуазного елемента, то це відразу ж було потрактовано як антисемітизм, і негайно з’явилася стаття в окружній газеті „Червона зоря” про запеклий антисемітизм у цій установі. Нижченаведене висловлювання адвоката Петровського Ю.С. з цього приводу теж було потрактоване ДПУ як антисемітське. Останній сказав: „Вот нашелся какой-то умник, называя Могилевича советским защитником. Это как-то странно слыщать, так как Могилевич является сыном крупного лесопромышленника, у которого национализированы дома, и свою торговлю он прекратил только лишь в конце 1927 года, на что даже повсюдно имеются документы. Комиссия подошла к нему правильно, и таких вообще нужно гнать, а не защищать, как его защищают, а то вот теперь раздули, что в коллегии имеется антисемитизм, которого никогда не было” [29, 389].

За матеріалами ДПУ, антисемітизмом на Ізюмщині були охоплені школи, аптеки, лікарні, навіть закрійника Кацмана „не называют иначе, как жид пархатый” [29, 56,248,391]. Уповноважених Ізюмського окрвідділу ДПУ Гінзбурга, Лермана та ін., які складали подібні спецзведення, їхнього начальника Коломіца дуже турбувало широке поширення цього явища [29, 241,490].

Як приклад наводяться висловлювання: „Як тільки перейдемо всі в колективи, то жиди відразу засядуть за управлінців і атаманів, а ми як робили, так і будемо, бо настало жидовське царство” [29, 505].

„Ракли прокляті, що роблять. Коли перестануть нас душити, і коли ми не будемо відчувати гніту? Чи ці прокляті жиди довго будуть їздити на наших шиях? Ось коли стало видно, що правлять у нас не робітники і селяни, а жиди. Це не є радянська влада, а справжня жидівська влада – жидівське царство”. Аналогичных пять фактов” [29, 43].

„Час уже єврейську владу переміняти” [29, 448].

„Як тільки зміниться влада, будемо бити жидів” [29, 248].

Аналізуючи зазначену проблему, крім усього іншого, треба розуміти, що комуністичний режим постійно розколював суспільство, нацьковував людей один на одного, щоб тримати всіх під контролем і впливати на всіх. Для нацьковування годилося класове походження, національна приналежність, віровизнання, вік, тобто справді все, що відрізняло одну людину від іншої.

Невдоволення Росією, її колоніальним гнітом України трактувалося як „український шовінізм”. Саме під таким заголовком наведені вислови, подібні нижчезазначеним: „Україна – золоте дно Європи, за неї скоро будуть воювати Польща, Англія й Німеччина проти СРСР. Москва обдирає Україну:  понаїжджали сюди кацапи і душать хохлів. Ну, мужик і терпе до слушної нагоди. А якщо збунтується, то життя відразу покращає. Комуністів пора вже гнати. Вони живуть добре, одягнуті й взуті, а у селян нема кожі – ходи голий і босий” [29, 94-95].

Робітник заводу „Красний луч” Строчай: „Москва нас обобрала, из Украины вывезли весь хлеб. В Москве 400 грамм белого хлеба стоит 13 копеек, а у нас 30 копеек. Рабочие в Москве живут на все 100%, а нас душат, потому что мы живем в провинции. Вот,  ребята, что делает с нами Москва!” [29, 523].

Середняк с.Комарівка Ізюмського району Коник Володимир Антонович часто в селі проводить розмови: „Наша біда в тому, що приходиться годувати Росію. Якщо б була одна Україна, то нам би жилося краще, а Росія без України пропаде. На чорта нам вона потрібна, й без неї проживемо” [29, 395].

Робітник лісопильного заводу Гаркушенко: „Подивіться, які тепер порядки. Ось із Москви приїхали піонери в Святогорський будинок відпочинку і з собою привезли вагон білої муки, а наша дитина і робітник цього не бачать і не сниться” [29, 523].

Святкування 1 Травня, Жовтневої революції викликало в більшості населення, особливо в ізюмських робітників, неприховану відразу: „Что за охота ходить по парадам, когда хлеба нет. Пора перестать строить эти комедии, они уже приелись” [29, 334].

„На этот праздник нам наплевать, лучше будет пойти да напиться, чем смотреть на этот маскарад” [29, 334].

„С трибуны говорят одно, а когда посмотришь вокруг, то страшно делается” [29, 715].

„Знали б они, что думает каждый рабочий да как благодарит власть. У нас когда объявляли об участии в праздновании – рабочие вслед гонят матюки” [29, 715].

„Смотрите, с каждым разом на празднестве народа все меньше и меньше, одни служащие  с-под палки и детвора, ибо все это так приелось и надоело” [29, 717].

„Уже осточертела эта церемония, ибо работать не дают, всюду прижимают. Так наплевать на все это дело” [29, 717].

„Только бы жизнь не ухудшалась, а то, наверное, довоенное время как Царство Небесное будет вспоминаться. Да и, кроме того, какое здоровье у людей, когда такая дороговизна  и приходится недоедать” [29, 717].

„Разве это праздник, коли жрать нечего” [29, 717].

„Праздник тогда, когда есть в кармане что-нибудь. Не до праздников сейчас. Вот насилу махорки достал” [29, 717].

Адвокат: „Пошел бы на охоту, так нельзя, ибо запишут, что не был. Хочешь-не-хочешь, а иди, хотя это все надоело. Вот еще завтра какай-то субботник выдумали. Тут ждешь свободного дня, а тут тебе везде принудиловка” [29, 717].

Ветлікар на мітингу в Ізюмі, показуючи на червону валку, яка приїхала з Червоного Оскола: „Дядьки останнє повишкрібали, самі приречені на голод, зате наслухаються привітань” [29, 717].

„Праздновать хорошо тому, кто живет хорошо, а у нас знают только как забирать” [29, 717].

Ставлення влади до вчительства було здебільшого зневажливим, його розглядали як елемент недостатньо лояльний до радянських порядків. Ізюмське ДПУ інформує: „За последнее время наблюдалось отрицательное  отношение к интеллигенции со стороны отдельных руководителей, которые открыто на собрании назвали всю интеллигенцию „контрреволюционной”,”отбросами общества” [29, 467].

Із доповіді на зборах: „В дальнейшем советское государство  будет строить социализм и культурную революцию без прогнивающей интеллигенции. Она нам не нужна. ...это шлак, это отбросы общества. Интеллигенции нет места для работы в Советском Союзе. Мы и без нее свободно обойдемся. Это люди в футлярах. Мало того, что ест хлеб советский и не приносит никакой пользы, она, наоборот, всегда была в рядах контрреволюции” [29, 468].

Секретар окружного управління освіти Адлер на окружній педконференції всьому учительству різко заявив: „Есть такие учителя, которых нужно поснимать с работы и лучше позакрывать школы, чем обслуживаться таким учительством. Райинспектора ничего не делают, ...а даром получают деньги”. У відповідь на це звинувачення виступив райінспектор Кручина, який сміливо заперечив: „Щодо інспекторів і їхньої роботи питання спірне, а ось хто даремно гроші отримує, нічого не робить і що нам не потрібне – так це окруправління” [29, 55].

Учительство постійно цькують на всіх рівнях. На засіданні окрметодкому за доповіддю завідуючого навчальної частини педтехнікуму Фігуріна виступив завідуючий школою селянської молоді слободи Піски Радьківські Кабан і заявив: „Зі слів Фігуріна виходить, що всі вчителі є дезорганізаторами педпроцесу, що вчителі повинні мати вищу освіту й усі старі вчителі погані. На мою думку, потрібна не тільки перепідготовка, а й інші фактори для роботи вчителя. Вчитель забитий, загнаний, хіба він може нормально працювати? Правове становище учителя важке, а інспектура робить варварські набіги й убиває будь-яку ініціативу й енергію до роботи” [29, 351].

Свого колегу підтримав завідуючий школою-семирічкою з Борівського району Сенько Г.В., який теж активно заперечив Фігуріну, резонно зауваживши: „Якщо вчитель без вищої освіти не може виховувати дітей у комуністичному дусі, як же вожатий піонерзагону, малограмотний комсомолець, може вести цю роботу? А хіба всі члени партії з вищою освітою? А вони ведуть до соціалізму. Якщо обслідування з боку інспектури будуть мати такий характер, як у нас, то користі від них не буде, а тільки втрата енергії” [29, 351].

На постійні звинувачення вчительства на одній з районних конференцій учителька Морозівської школи Овчаренко-Петровська сміливо заявила: „Вчительству завжди у вічі бруд кидають. Обридло вже це слухати” [29, 467].

Учитель села Лиман Михайловський В.С. у розмові з колегами говорив: „Становище учительства тепер гірше, ніж при воєнному комунізмі. Тоді просто розстрілювали без усякого суда, а тепер сильно мучать морально. І хто його знає, що гірше. Це як епідемія, почне учительство тікати, як тоді, на інші посади, спохватиться влада й зупиниться в своїх переслідуваннях. Потрібно якось пережити цей час. Може, таки пронесе зла доля мимо.

Життя вчителя на селі – це каторга, самопожертвування, і як цього влада не бачить і не хоче цінувати учителя? Слова Леніна про те, що вчитель буде поставлений на належну висоту – гірка іронія і якесь глузування. При сучасному становищі, мабуть, немає країни у світі, де б учителям було так важко, як у нас. Вижимають дійсно всі соки, вимагають знань і участі у всілякій роботі, й уже немає сил виконувати, а все лають і лають без кінця” [29, 467].

Учитель Попов з Ізюма: „Немає елементарних речей – хліба, цукру, муки, мила і т.д. А чому? Нікому не відомо, бо газети пишуть все про досягнення, будівництво, але ніколи не пояснюють, чому немає хліба. Те, що пишуть про відсутність хліба – ніхто цьому не вірить. Й учні не вірять, коли їм пояснюєш те, що написане в газеті. Тяжко зараз жити. Часто думаєш, чи не сьогодні фатальний день, тобто чи не сьогодні вигонять зі школи. А дітки маленькі. Коли їм прийдеться  вступати в школу, то діти учителів будуть належати до „прочих”. Все життя віддано на вчення чужих дітей, а свої не зможуть вчитися й вічно будуть зганьблені як діти інтелігента – „чуждого елемента” [29, 350].

„Зараз дуже важко живеться, як ніколи не було ще в житті. Коли б не діти, які вимагають багато засобів для освіти, то жив би на пенсію 20 карбованців, кинув би к чорту всяку службу, але треба ще триматися, що б там не було, років п’ять, довести дітей до шматка хліба. А сам живеш, як заєць – все чекаєш, з якого боку буде напад. Та я не дам просто так себе проковтнути” [29, 350].

„Хіба я тепер учитель, коли кожен мною командує? Я був учителем, коли мене господіном називали, коли один інспектор міг заїхати до мене в школу, та й той „на Ви” мене називав” [29, 248].

Місцеві лікарі теж були дуже невдоволені та залякані „новою” владою, тому в розмовах між собою говорили: „Вы знаете, как тяжело жить в нашей свободной стране. Нет ничего ни уму, ни сердцу, кроме как ежедневная борьба за существование. А выпрашивание куска хлеба? Ждать каждую минуту, что тебя могут выбросить. Надо лицемерить, быть любезным  с людьми, с которыми говорить даже противно. Слишком тяжело...” [29, 447].

Медиків, як і вчителів, після роботи змушували брати участь у всіляких кампаніях, які проводили комуністи на селі: хлібозаготівлі, посівкампанія, організація колгоспів, збір з селян грошей на численні державні позики та ін. Опір владі цієї групи сільської інтелігенції був ще рішучіший, ніж учительства. Недарма ДПУ часто відзначає: „Участие в посевкампании со стороны медперсонала очень слабое” [29, 245,365]. Медики, які на домагання влади активно брати участь в різноманітних сільгоспкампаніях, резонно відповідали: „Я ничего не смыслю в сельском хозяйстве, и меня крестьяне часто ставят в тупик своими вопросами” [29, 365].

Ізюмське ДПУ відзначає, що „по поводу участия интеллигенции на селе отмечены разговоры со стороны учителей, что их загружают разными кампаниями, которые не дают возможности заниматься им своими делами” [29, 446].

Вчителі скаржились один одному: „Страшенно важко працювати в сучасний мент та ще й кампанії тягни, коли не безпосередньо приймай участь. То виплачуй ріжні позики, і першу, і другу індустріалізації. А тут і селянська, ощадкаса, а ще передбачається третя – це ж невиносимо” [29, 363].

Важливим обов’язком учителів стало повсякчас боротися з церквою та „релігійними пережитками”. Більшість з них дуже неохоче до цього ставилися. Особливо це стосувалося вчительства Борової, про що й наголошує в своїх спецзведеннях Ізюмське ДПУ: „По части антирелигиозной работы в школе отмечается, что со стороны учителей ... не только пассивно относятся к проведению антирелигиозной работы, но сами религиозно настроены, о чем говорят случаи отказа от занятий в дни религиозных праздников, соблюдение религиозных атрибутов в виде служения панахид, христосование и т.д. (Боровая)” [29, 446].

Ізюмське ДПУ відзначає „релігійні тенденції” серед учительства: „Антирелигиозная пропагада, вернее, противорожденственская, в учреждениях Соцвоса

Частина вчителів навіть категорично відмовлялася від атеїстичної роботи, відкрито заявляючи на педконференціях, що це викликає велике невдоволення батьків [29, 467].

Самі ж учителі були обурені тим, що їм райвиконкоми постійно затримують і так мізерні зарплати, до того ж голови сільрад змушують їх ходити по селянських хатах і штрафувати тих, хто не виконав хлібопоставок та невчасно погасив різні податки. Саме зі штрафних сум, організованих учителями, їм і обіцяли виплачувати зарплату. Вчителі говорили: „Це неподобство. Мабуть, райвиконком економе й хоче виїхати на шкурах учителів, а нам пропонують йти на село й вижимати з куркуля” [29, 468].

Учителя могли звинувати у будь-чому й вигнати зі школи та засудити, особливо коли він пасивно ставився до участі в хлібозаготівлях та інших більшовицьких кампаній на селі. Злочином було вже те, що „учитель на собрании по хлебозаготовкам... не проронил ни одного слова”. З цього робився категоричний висновок: „Как педагог не соответствует своему назачению”. Так як, видно, за цим учителем інших гріхів не водилося, то вдалося вишукати ще тільки такий обурливий антипедагогічний факт, що він у „присутствии учеников занимался бритьем” (скоріше всього, в позаробочий час) [29, 350]. Великим злочином було й те, що „среди учительства еще процветает игра в преферанс” [29, 772].

Ізюмське ДПУ констатує: „Случаи отказа от общественной работы со стороны интеллигенции не редки, причем с одной стороны это объясняется антисоветским настроением и с другой – нежелание обострять отношение на селе” [29, 713].

Учителька Куценко з Бугаївки про місцеву владу: „Розпускають слухи по селі, що в школі самі петлюрівці, що двох вигнали, а завтра всіх виженемо як петлюрівців. Хіба працювати можна так? Вривається Акимова в клас до мене і кричить на уроці: „Вас буржуйка вчить”, а на зауваження завшколи присутні учні обізвали його сліпим чортом” [29, 469].

Учитель цієї ж школи Бекман Микола Антонович, обурюючись поганим ставленням влади до вчителів, додав: „Якось чудно все робиться. Завжди місцеві органи склоки намагаються утворити. Всяку чепуху тобі пришиють. Що воно за петлюрівщина в школі, чорт його знає? Скажіть щось проти кого-небудь, так і запишуть у контрреволюціонери. Скрізь неправда як була, так і є. Треба тікати звідси” [29, 469].

Ізюмське ДПУ зазначає, що на райпедконференції „обнаружился антагонизм между учительством и комсомолом”, бо вчителі не люблять піонерроботи і не заважають дітям ходити в церкву. Вчителі ж заявляли у своїх виступах, що з комсомолом дуже важко працювати, так як серед комсомольців неможливо знайти тих, хто хоч якось розуміється на педагогічній роботі серед дітей. „Комсомольці самі зривають піонерроботу, а потім звинувачують учительство” [29, 55].

Пильно відслідковуючи настрої інтелігенції Ізюмського округу, ДПУ вважає, що „поступившие материалы о работе и настроении интеллигенции за последнее время говорят о недостаточной активизации в рядах интеллигенции... Благодаря засоренности в рядах интеллигенции имеет место не только пассивное отношение к проводимым мероприятиям, но подчас и противодействие этой работе” [29, 245].

Відтак основна причина того, що інтелігенція, й учительство зокрема, не підтримують комуністів та радянську владу, полягає в тому, що „в среде интеллигенции имеется в значительном количестве сорный элемент, не воспринявший советской идеологии, высказывающий недовольство, а подчас своими выступлениями поддерживает кулачество и срывающий проводимые на селе мероприятия соввласти и партии” [29, 349].

За відомостями Ізюмського ДПУ, особливо велика „засоренность чуждым элементом” спостерігається в Борівському районі. Там же зазначається, що їх поки що змушені залишати на роботі через катастрофічну нестачу учителів по округу (200 чоловік) [29, 772], хоча вони й піддавалися систематичним репресіям: масовому позбавленню виборчих прав, розпродажу майна учителів за нездачу хліба, взяття їх на „Чорну дошку”, позбавленню роботи, арешту та ін. [29, 190,569].

Було розпродане господарство й майно вчителя Мальченка з Борівського району за те, що він не вивіз у хлібозаготовку 100 пудів хліба та нібито підробив квитанцію про хлібоздачу[29, 772].

Учителька з с.Борова Мальченко Поліна Миколаївна за відмову вивозити хліб була занесена на „Чорну дошку” та звільнена з роботи. За неї на зборах заступився вчитель Борівської школи Кравцов Агафон Федорович: „Це неправильно, без будь-якої комісії заносити на Чорну дошку та звільняти. Ви не мали права, і тому ми будемо домагатися відновлення, бо це повна недовіра до вчителів” [29, 191].

Яке ставлення було влади до учительства, таким відповідно було ставлення до неї й „відсталого” та „засміченого” учительства, яке між собою говорило: „Державою правлять дураки й існують ще тільки дякуючи нашій підтримці” [29, 770].

„Увесь склад парткому є отарою баранів, які займаються тим, що переливають з пустого в порожнє” [29, 55].

„Чорт знає що, раз не вміють управляти, краще б не брались” [29, 351].

„У випадку війни ніхто за них воювати не піде” [29, 569].

Школа й хлібозаготівлі були в розумінні комуністів якнайтісніше пов’язані. Саме участь у хлібозаготівлях й атеїстична пропаганда були ледь не основним змістом роботи школи і конкретного вчителя. Якраз за цими показниками оцінювалася їх робота та відданість новій владі. За спостереженнями Ізюмського ДПУ, учительство розкололось на дві антагоністичні частини: „Участие в проводимых кампаниях имеет место со стороны более сознательной части интеллигенции, втянутой в общий процес культурного строительства. Данное положение характеризуется практическим участием в хлебозаготовках, в походе за урожай, отражение кампаний в школах и т.д.

Со стороны отдельной же части интеллигенции отмечается  с одной стороны недовольство переживаемым в настоящее время периодом продовольственных затруднений, неуяснение истинных корней переживаемого периода, а отсюда и неправильное его истолкование и моменты прямого противодействия со стороны отдельных лиц мероприятиям соввласти на селе” [29, 349].

Пасивність, часто пряма відмова брати участь у комуністичних кампаніях на селі, відверта антирадянська налаштованість більшої частини учителів служили підставою для їх подальших репресій владою [29, 53].

„Передове”, „активне” учительство, яке з усіх сил вислужувалось перед владою, отримувало взамін від місцевого населення неприховану ненависть, погрози розправою та помстою за участь у комуністичних вакханаліях на селі [29, 245,467]. Як зазначає ДПУ: „Проводимая работа со стороны интеллигенции на селе в помощь организациям отмечается  более за счет молодняка” [29, 190].

Ретельне обслідування шкіл, яке провело Ізюмське ДПУ в 1929 р., виявило в Борівському та Шандраголівському районах „загнивание педагогических процессов, извращение такового, а также значительная засоренность” [29, 349]. Треба розуміти передусім участь у політичних кампаніях на селі, особливо у хлібозаготівельній, бо вчителі „отрицательно реагируют на политкампании на селе, причем реагирования эти сводятся примерно к следующему: „Участвовать в кампаниях мы не можем, ибо не согласны с политикой, проводимой Соввластью, кроме того, не желаем наживать врагов” [29, 190].

Учителька Радьківської школи Борівського району Пелих Анфіса Андріївна під час зборів по хлібозаготівлі серед місцевого селянства весь час зі співчуттям говорила: „Бідні, заберуть хліб, що ж ви будете їсти?” Це було розцінене як владою, так і ДПУ як небезпечний злочин, і їй негайно пригадали, що вона дочка диякона з села Пісок Ізюмського району й що її перший чоловік був директором гімназії, з яким вона втекла до білих, що вона підтримує зв’язки з заможними селянами, допомагаючи їм мануфактурою та ін. [29, 771].

Інші вчителі заявляли: „Хлібозаготівлі закінчаться тоді, коли у селян останній шматок хліба віднімуть” [29, 245].

Учитель Лебідь: „Не бажаю наживати ворогів там, де працюю. Я повинен знаходитися в гарних стосунках з усім населенням” [29, 245].

Учителька Синельникова К.Ф.: „ Виступати за здачу лишків хліба не буду, так як не згодна з політикою Радвлади про викачку хліба, а цим тільки обізлиш проти себе населення”. Ця ж учителька відмовилася проводити в школі антирелігійну роботу [29, 190].

ДПУ відзначає: „Учительство... в проведении кампаний хлебозаготовок придерживается нейтралитета, даже замечается боязнь проводить агитацию за вывоз хлеба не только среди учащихся, но даже среди самих учеников”. Учителі відверто казали: „Приходиться вікна закривати і завішувати подушками, інакше того й дивись, отримаєш нагороду за свою роботу” [29, 53].

Учитель Чумаченко з обуренням заявив: „Збір хліба через дітей-школярів – це є шкурництво, і я проти цього” [29, 191].

Учителька с.Вербівка Балабанівська В.Г. з приводу хлібозаготівель заявила: „Все це обридло до тошноти. Коли цьому вже буде кінець!” [29, 191].

Інший учитель з цього ж приводу: „Це не робота, а кавардак” [29, 351].

Учителі чудово розуміли суть процесів на селі й куди вони ведуть: „Теперішня хлібозаготівля проводиться цілком по-сталінськи, але лінія в ній Троцького” [29, 446].

У спецзведеннях ДПУ зазначається, що серед учительства панує „упадничество”, яке виражається в тому, що вони заявляють: „Хліба ніде немає, бо зараз хлібна криза. Другий рік неврожай, а ми здирати не можемо, щоб потім нам не „подякували” ті, у кого будемо забирати хліб”. Но отдельные учителя, несмотря на это, сами активно принимают участие в закупке хлеба и других кампаниях, проводящихся на селе” [29, 53].

Як це реально проходило, видно з іншої інформації ДПУ. Коли на школу було накладено план зібрати з селян 100 пудів хліба, то вчителька заявила мешканцям села: „Давайте зернохліб, а то я вигоню ваших дітей зі школи, коли не допоможете хлібопоставці”. Потім написала всім батькам записки, щоб здали по два пуди хліба або ж закупили, якщо немає свого. На це обурені батьки заявили: „Куди це годиться, учителька і та пише, і їй треба підчинятися” [29, 314].

Батьки учнів говорили: „Ось учителя ходять теж за хлібом, а їхня справа дітей учити, а не хліб заготовляти” [29, 219].

@ Лікнеп, або ліквідація неписьменності, набув широкого розголосу, але, як і все, за що бралися комуністи, робився безтолково й кавалерійським наскоком. Це відзначають і матеріали ДПУ: „Ликвидация неграмотности взрослого населения в нашем округе находится в неудовлетворительном состоянии. Основными причинами такого положения является: а) недостаточный нажим, а подчас и халатное отношение со стороны местных властей; б) недостатки в работе самих товариществ «Геть неписьменність»; в) незаинтересованность привлекаемых к работе по ликвидации неграмотности служащих и актива села; г) недостатки по части снабжения канцелярскими и учебными принадлежностями.

Вышеперечисленные явления имеют место во многих населенных пунктах округа и говорят о срыве намеченных к проведению в этом году планов по ликвидации неграмотности. К другим дефектам необходимо отнести отсутствие глубокой проработки, благодаря чему нет должной заинтересованности ликвидации неграмотности в среде самого населения. Количество посещаемости не соответствует первоначальному охвату и на местах подчас ограничивалось одним составлением списков неграмотных, не заботясь о дальнейшем контроле и нажиме.

Крупным недостатком в этом отношении также является несерьезный подход к выделению ликвидаторов для обучения, ибо, с одной стороны, имеет место назначение в качестве ликвидаторов малограмотных, что вызывает недовольство крестьянства и незаинтересованность, и, с другой стороны, нередки случаи выделения для ликвидации неграмотности лишенцев, кулаков и т.д.” [29, 777].

Частина так званих ліквідаторів, себто призначених до ліквідації неписьменності, через власну завантаженість роботою й справами, незацікавленість або взагалі відмовлялися проводити цю роботу, або ж тільки числились на папері. Відмови були в категоричній формі, ось як заявив один лікар: „Я человек нервный, а тут надо возиться с баранами” [29, 779].

Коли комісією був вручений список неграмотних бухгалтеру Ісиченку, то він спересердя жбурнув геть цей список, заявивши: „Мне некогда заниматься такой глупистикой” [29, 779].

При врученні списку рахівнику Сухниченку той вибухнув ненормованою лайкою: „Радвлада на 12-річчя Жовтня хоче проїхатись надурняка”, маючи на увазі, що вся робота з лікнепу проводилась безплатно в позаробочий час [29, 779].

Діловод райземвідділу Зінченко теж категорично відмовився: „За такую ерунду я и браться не буду” [29, 779].

З одного боку, влада нібито дбала про грамотність, а з іншого – діти виключалися з школи через „класовий принцип”. Ті ж учителі, які заявляли, що в школі стосовно дітей не повинно бути ніякого класового принципу, розглядалися як вороги і контрреволюціонери [29, 713].

Батьки обурювалися: „Де ж совість і свідомість у Радвлади? Самі пишуть, щоб ліквідувати неписьменність, а між іншим протидіють цьому своїми постановами. Вони повинні вітати тих людей, які жадають просвіти і прагнуть до життєвого прогресу, так ні, вони, барбоси, роблять все навпаки. Скрізь зажим. Адже дитина нічого цього не знає, що зараз твориться. А коли ця дитина виросте, то запитає своїх батьків: „Чому мене не вчили?” На це батьки скажуть: „У нас була тоді радянська влада, при якій так добре жилося людям, що батькам не можна було вивчити своїх дітей” [29, 45].

Національне питання в школі поставало через призму Ізюмського ДПУ в двох іпостасях: „Отмечены случаи проявления украинского шовинизма со стороны учителей, а также антисемитские проявления в школе” [29, 467].

Обурливим прикладом українського шовінізму було висловлювання: „Більшовики проводять українізацію брехливим шляхом. Вона скоро пройде. Прикладом може слугувати те, що твір Шевченка „Гайдамаки” не хочуть друкувати, а при Петлюрі всі шевченківські твори читалися” [29, 351].

Ще яскравішим прикладом українського шовінізму під час так званої українізації було те, що учитель Гелицюк свою кімнату в школі назвав „Кабінетом рідної мови”. За цю „виходку” його критикували на вчительській райконференції, заявивши, що сам Гелицюк і його кабінет є розсадником шовінізму [29, 470].

Прикладів запеклого антисемітизму в школах Ізюмське ДПУ наводить значно більше: „За последнее время отмечается усиление проявлений антисемитизма в среде учебно-воспитательных учреждений, причем в отдельных местах антисемитизм, благодаря попустительству учительства и зав. школами, занял прочное место. ...со стороны учеников слышатся разговоры: „Евреи захватили власть и виноваты во всех бедах”. ...сын врача Скляровой Е.П., 6-и лет, ругает сына агронома Купермана: „Жид пархатый! Жидюра!”  и т.д. Данный факт имеет непосредственное влияние со стороны родителей, ибо Склярова была переведена с Андреевки за проявление антисемитизма.

...бывали случаи, что ученики спорили с учителями, доказывая, что в украинском словаре слово „жид” – вполне законное слово.

...со стороны фельдшеров имеются разговоры, что теперь „чувствуется засилье евреев. Пора переменить еврейскую власть” [29, 351].

Були й інші прояви антисемітизму: „…ученик обозвал ученика Морозова жидом. Учительница предложила извиниться, тот отказался, вследствие чего вопрос был поставлен на родительском собрании, где отец ученика заявил: «Жидам никогда не кланялся и впредь не буду”.

...ученик 6-й группы Бондаренко Евгений проявил себя как антисемит... причем объектами явились ученицы 7 группы Клейнер Ева и Морозова Есфирь. В беседах с учениками Бондаренко прямо заявлял: „Я от всей души ненавижу евреев и жалко, что сейчас нельзя их бить так, как было в пятом году во время погромов, ибо убить жида –очень хорошее дело, так как они все противны, как Кляйнер Ева”. ...Завшколой Онищенко, сын кулака, женат на дочери антисемита Типикина, искажает установку в вопросе об антисемитизме, ибо в беседе заявил: „Позаяк батько Клейнер позбавлений виборчих прав, то це тим паче факт не антисемітизму, а просто клясової зненависті” [29, 351,448].

Настрої робітників Ізюма та підприємств інших населених пунктів були далекі від лояльних щодо радянської влади. ДПУ фіксує сотні антирадянських висловлювань робітників: „Нам попи обіцяли рай, а більшовики годують соціалізмом, а ми голодуємо. На чорта нам все це здалося, хай уже буде рай майбутнього більшовикам, а нам краще хай дають хліб та картоплю” [29, 415].

У регулярних спецзведеннях ДПУ „Про настрої робітників” вказується на масове „недовольство на ликвидацию частной торговли, введение постного дня и отсутствие необходимых продуктов в местных кооперациях” [29, 761].

Висловлювання робітників:

„Влада нас як обухом по голові вдарила – ввела ще якусь пісну п’ятницю, начебто влаштувавши панахиду по комусь, а людям жри протухлу рибу” [29, 762].

„Ось з селян деруть останній хліб, кажучи їм, що це для робітників, а робітники його й не бачать. Самі кудись везуть його, а нам дають по 600 грамів і то недоброякісного. Та ще хитро придумали ці комуністи: наберуть у селян насильно хліба, понавішують червоних прапорів, кажуть, мов червона валка, а селяни, у яких вони забрали цей хліб, плачуть, а робітники від голоду в цей самий час по селах, шукаючи собі шматок хліба, скачуть” [29, 762].

„Якщо посидимо з рік на такому пайку, то ми їм, комуністам, соціалістичне змагання зробимо. Скоро через їхню політику і ноги не поволочиш” [29, 762].

„Для робітників хліба немає, і в цей же час він пропадає, лежить на складах. Для чого? Треба за це бити комуністів і сідати в ДОПР, там краще годують і хліба дають більше, ніж ми отримуємо” [29, 762].

„Что это за власть, хлеба нет, того нет, а коли есть, то стой в очереди целый год. Вот хорошо крестьяне сделали села Песок. Постановили городу хлеба не давать ни фунта, и точка, а свезли его в сельсовет и раздают хлеб своим только беднякам. А нам, рабочим, остается у власти требовать. Тогда пусть она попрыгает” [29, 376].

„Соввласть почему-то с каждым днем идет не на улучшение, а наоборот, на ухудшение. Например, нигде нет мануфактуры и прочих товаров первой необходимости. Люди из-за куска хлеба стоят в очередях и ломают друг другу ребра. Если голова с ногами не согласованы, то ноги скоро откажутся работать, а голова будет валяться на дороге далеко, не доходя до социализма” [29, 377].

„...житуха настала прямо ни к черту” [29, 378].

„Селяни обізлені до неможливості. Ви б тільки послухали, що вони між собою говорять. Словом, шукають тільки момента, і буде щось жахливе” [29, 412].

„Подивись, що твориться в селі. Селяни уже виють, майже всі села голодують. Хліб забрали, а тепер почали курей продавати. Так чи інакше, після хлібозаготівель комуністам відригнеться. Повстання все одно буде, їм  за  все доведеться розплачуваться” [29, 490].

Чистка від класово-ворожого елемента охопила всі установи, організації, школи, заводи, фабрики. Ставлення до цієї політичної кампанії в більшості було негативним, але комуністи через неї заздалегідь розправлялися зі своїми не стільки реальними, а здебільшого з потенційними противниками. Командир запасу Червоної армії Кондраков С.М., службовець держстраху, з приводу наступної чистки радапарату говорив: „Чистка должна выбросить за борт учреждений очень многих работников  только потому, что эти работники непролетарского происхождения. Но чем же я, например, виноват, что я сын чиновника, и что же будут делать эти вычищенные? Куда им деваться? Тогда придется ехать за границу, по крайней мере, хоть дворником будешь работать, зато вне угрозы чистки” [29, 197].

Робітник: „Вот если я только попаду под чистку, то сейчас же организую банду и буду тогда по-своему чистить их, как они чистят нас по своим директивам” [29, 414].

Містичні чутки про кінець світу або, як зазначає Ізюмське ДПУ, „толки контрреволюционного характера о скончании мира и соввласти до 30 года” постійно циркулювали на селі, „создавая этим самим паническое настроение среди крестьян” [29, 459].

„Так повинно бути. Сьогодні продали мене, а завтра продадуть інших. Недарма в Писанні сказано: „Повстане брат на брата і сусід на сусіда”. Це було сказано ще 2000 років назад. Буде кінець світу” [29, 704].

„Це початок другої війни. Влада, як видно, намітила давно розорити кращих людей і на їхнє місце поселити комуну. Та наші люди, тобто громада, в комуну не підуть. Так це сповнюється Священне Писання перед кінцем світу” [29, 407].

Ізюмське ДПУ відзначає: „Много бедняков, которые никогда не были в церкви, ходили в церковь. Церковь была битком набита народом” [29, 687].

Піп Сокольський у церкві в проповідях говорить: „Моліться й кайтеся, скоро настане Страшний Суд. Народ загине. Буде гарний урожай, та нікому його буде збирати. Радвлада проіснує тільки до 30 року. Комуністи 15 червня будуть вирізати весь народ, тому не сидіть дома, а переховуйтесь у полях. Скоро повинен спуститися з неба ангел, який усіх страждущих від Антихриста в лиці комуністів забере на небо, а грішників – бідноту, яка скупляє майно у православного народу, залишить на землі й пошле їм вогненного змія”. В результаті такої пропаганди виник панічний настрій серед селян, які почали заявляти: „Навіщо нам працювати, коли кінець світу”. В ніч на 14 червня деякі з селян зі своїми сім’ями тікали в поле, боячись варфоломіївської ночі [29, 461].

Ще більш дивні події відбувалися на Борівщині в квітні 1929 року. У зв’язку з цими подіями Ізюмське ДПУ навіть направило в столицю начальнику таємного відділу ДПУ УСРР, начальнику ІНФО ДПУ УСРР та в Ізюм секретарю окрпарткому і голові окрвиконкому цілком таємне спецзведення „О распространившихся провокационных слухах, усиливающих религиозное мнение в населения и веру в сверхъестественную силу по Боровскому району на апрель 1929 года”.  Наводимо цей документ майже повністю:

„В половине мая 1928 года стали неизвестно кем раскапываться могилы на кладбище, и не с целью ограбления ценностей, которые нередко вместе с умершими кладут крестьяне, а с какой-то другой целью, причем все вырытые трупы были женщины, умершие пять лет тому назад. Органами власти установлено, что в каждом вырытом гробу  были взяты мизинные пальцы на руках и волосы (в одном из гробов было отрублено часть кости из таза). В хуторе Титаренково было раскопано 3 могилы, в селе Пески-Радьковские – 2, и в хуторе Нужновка Подлиманского сельсовета – одна могила. Причем когда следственными органами проводилось следствие, то ряд граждан заявили, что могилы раскапывались и раньше, но об этом в сельсовет никто не заявлял. В раскопке могил подозревались граждане села Пески Радьковские  - Тищенко – 24 лет, середняк, и Кушин Григорий, 28 лет, середняк, сейчас заключен в ДОПР по подозрению в конокрадстве. При обыске, сделанном у гр-на Тищенко, было найдено несколько листков из книги «Черная магия» и больше ничего не было. По наблюдениям установлено, что между Тищенко и Кушином  была скрытая связь и у обоих были наклонности в магии.

Среди населения Боровского района распространились после слухи, что кто будет иметь при себе пальцы  из умершей женщины, может смело воровать ночами лошадей, обойдя предварительно  с  этими пальцами вокруг дома хозяина, после чего хозяин будет крепко спать. И в действительности,  конокрадство после этого оживилось.

15 апреля 1929 года в селе Выше Соленое Боровского района распространились слухи, что в гробе умершего в 1922 году какого-то гражданина слышно стон как будто бы живого человека. Через несколько часов об этом узнало все село, и к могиле стали ходить целыми группами крестьяне, распространяя шире слухи о том, что и они слыхали стон. И за 15 и 16 апреля все село Выше Соленое в 453 двора, больше 1½  тысячи населения, приходили  слушать этот стон. 17 и 18 апреля стали приходить граждане из ближайших сел Ниже Соленой, Малиевка и ряд хуторов.

Админотдел Райисполкома был вынужден послать милиционера, под наблюдением которого могила была разрыта, и, кроме костей, ничего не было обнаружено. Население успокоилось.

От 15 до 23 апреля в селе Боровой была скотская ярмарка, на которую приехали из сел Боровского, Шандраголовского районов Изюмского округа и из нескольких районов Купянского округа, где среди отсталой части крестьянства были толки больше всего о всяких сверхъестественных силах, о вышеуказанном стоне в селе В.Соленое и проч. Один гр-н из Купянского округа Сватовского района (личность не установлена) рассказывал, что «В Кабанском районе в поле стоит над дорогой пустая хата, и уже несколько лет кто проезжал ночью возле этой хаты, то мог видеть, что там горит какой-то необыкновенный свет. Наконец якобы два смельчака из села Кабанье Купянского округа подошли подслушать и видели, что в доме горит свеча, сидят мужчина и женщина и разговаривают. После чего один из подслушивающих в начале апреля 1929 года залез в печку, а второй заложил его кирпичом, оставив просвет, чтобы было видно, и записать разговор мужчины и женщины. И с наступлением ночи он якобы увидел свет, мужчину и женщину, и записал следующий разговор:

Женщина: „Ну как ты думаешь, могут ли договориться о полном разоружении на конференции, которая собирается?”

Мужчина: „Нет, и не только сейчас, а никогда не договорятся”.

Женщина: „А ведь раз не разоружатся, то неизбежно война?”

Мужчина:  „Да, война будет, но не в этом году и уже последняя”.

Женщина: „А кто, по-твоему, останется победителем?”

Мужчина:  „Об этом сегодня в 12 часов ночи будет написано вокруг луны”.

Женщина:  „А удержится ли советская власть?”

Мужчина:  „Об этом будет написано вокруг луны в ночь под 1 Мая”.

Женщина:  „А как быть с этим человеком, который сидит в печке?”

Мужчина:  „Пусть там вечно лежит, он нам не помешает”.

После этих слов человек подслушивающий якобы умер от разрыва сердца и оставил якобы записанный разговор.

Нами принимаются меры к выявлению источника этих слухов, о чем вам сообщим дополнительно” [29, 368-369].

Кінець селянського господарства наступив саме наприкінці „року великого перелому”. Це дійсно був велетенський суспільний злам у житті українського народу.

У селі Нижче Солоне Борівського району 18 березня 1929 р. на виробничій нараді, де стояло питання про підвищення врожайності селянського господарства, член сільради Галушка Трохим Микитович у своєму виступі сказав: „Радянська влада неправильний підход робить. Все більше прагне потягнути з селянина, а робітникам дали великі пільги. Потрібно б збільшити робочий день для них та знизити ціни на вироби. Нам усе затикають роти. Немає свободи слова. Все під виглядом куркуля нам не дають говорити, а куркулів у нас взагалі немає” [29, 254].

Щодо підвищення врожайності інший селянин заявив: „При поміщиках селянам погано жилося  й недоїдали, а я, було, як сяду у поміщика, то їм, аж поки піт не виступить, а тепер цього нема. Якщо назад віддати землю тим, які мали по 50 десятин і більше, тоді й підвищимо врожай. А то ми за свою працю попадаємо тільки на Чорну дошку, й від нас влада хай не добивається, щоб ми підняли врожайність” [29, 255].

Інший селянин: „Навіщо ми будемо збільшувати засівну площу, все одно життя наше від цього не покращиться” [29, 256].

На питання представника з округу, чому селяни не піднімають толоки, бо бур’яни заглушать майбутній озимий клин, відповідали: „Між нами кажучи, настрій у всіх селян, бідняків і середняків, не кажучи вже про заможних, – кепський. Ніхто не хоче ні за що братися. Конфіскація майна так відбила прагнення у населення працювати, що всі хоч зараз готові все продати і нічого не робити. Весь цей розпродаж нагадав громадянську війну, коли це все брали без усіляких законів. Селяни кажуть, що це друга революція починається. На майбутній рік, я впевнений, що в два рази менше господарств дадуть продуктів зернових і тваринницьких – всі перейдуть на самозабезпечення” [29, 493].

„Продали все до нитки, залишили бідняком безхудобним – нічим орати. Все домашнє майно і кращий одяг продали, залишився, як стою, – це називається розкуркулили. Все це мені наробило культурне господарство, яке порахували куркульським. Ні за що не стану покращувати господарство, а так робити буду, що й мені скидку з податку давати будуть” [29, 400].

Деякі ж на пропозицію піднімати врожайність насмішкувато заявляли: „У цьому році ви уже нас не обдурите. Ми в минулому році законтрактували посіви, а тепер залишилися без посівматеріалу і без корму для худоби. В цьому році контрактувати уже не будемо” [29, 255].

Були й відповіді, сповнені неприхованої ненависті: „Досить нам уже очки втирати і заплутувати, як павук муху. Це ви своїм піонерам можете розказувати, а ми уже прекрасно вас вивчили за ці 10 років. Це ви кажете, щоб ми підняли врожайність тому, щоб вам було більше хліба і грошей, а не нам. А нас тільки всіх вважаєте куркулями” [29, 254].

Дії влади призвели до того, що селянство в своїй більшості зрозуміло, до чого йдеться, й частина з них зробила свій нелегкий вибір. ДПУ інформує: „В последнее время нами зафиксировано очень много случаев, когда кулачество с целью сократить свое хозяйство продает рабочий скот, коров, лошадей, режут овец, …продают постройки, сельхозинвентарь, сдают в сельсовет частью или полностью землю и уходят на заработки, направляясь главным образом в индустриальные центры, как Донбасс” [29, 787-788].

Ці тенденції набули такого поширення, що Ізюмський окрвиконком надіслав всім райвиконкомам таємну директиву:    „Таємно.                      До всіх райвиконкомів.

У Окрвиконкомі маються відомості, що за останній час по деяких районах помічається продаж куркульськими господарствами сільгоспреманенту, як-то: молотарок, косарок, снопов’язок, плугів, приводів і інше в розібраному вигляді по окремих частинах.

А тому Окрвиконком пропонує вам вжити заходів до того, щоб с/г машини не продавались по частинах, бо це їх псує, а також перевести відповідну роботу серед бідняцько-середняцької частини села з тим, аби останні стежили за цим й не допускали зазначених явищ.                       Заст. Голови ОВК               (Лісничий)         

                                      Зав. таємн. част. ОВК        (Колесників)” [29, 734].

Заможні селяни хут.Чернецького Борівського району напередодні обліку об’єктів обкладення ЄСГП (єдиним с/г податком) відразу почали спродувати робочу худобу, щоб не потрапити в експертне обкладення, а також щоб не обробляти в супрязі землі біднякам. Стариков Ялисей відразу продав дві пари волів, Забийворота Іван, Гнилицький та ін. також продали свою робочу худобу [29, 549].

ДПУ інформує про нові тенденції на селі: „Перед началом налоговой кампании усиленно начали разделять свои хозяйства, требуя от общества новых усадебных мест… Эти тенденции к разделам проявляются желанием сократить свое хозяйство, чтобы избежать экспертного обложения. ...Кулачество, начавшее постройку новых домов, сейчас таковую прекратила” [29, 550, 653].

Середняк: „Подивіться на худобу, її вже нема. Селяни вже не хочуть навіть вівці тримати.., а коней скоро з дому гнати будуть, так як ніхто їм не рад. Уже годувати їх нічим, овес і ячмінь пішли в рахунок хлібозаготівель. Становище селян дуже кепське, ось від чого й п’янствують селяни. Вони знають, що все загинуло” [29, 790].

ДПУ фіксує численні факти ліквідаторських тенденцій серед селян: „Господарство піднімати не варто – все одно все продадуть і доведеться йти в комуну” і значне посилення пияцтва: „Пий, щоб не було ні нам, ні їм” [29, 738].

Селяни були у відчаї: „Тільки з нас і з нас, то хліба, то ось тобі знову якусь чортівню видумали. Не хочеться нічого й робити, охота відпала від усього” [29, 315].

„Тепер краще в ДОПРі сидіти, ніж господарювати” [29, 218].

„Зараз нас остаточно розорюють і не дають можливості вести господарство... Краще б вони прямо заявили нам – ми вас хочемо ліквідувати” [29, 654].

„Це просто намічено, щоб ми більше не існували. Назначеного плана ми не зможемо виконати” [29, 657].

Учитель розповідає: „В селі твориться щось неймовірне. В яку хату не зайдеш, скрізь зустрінеш плач і відчай. Мужики страшно п’ють, кажучи: „Все одно в комуну не підемо, так хоч нап’ємося горілки” [29, 712].

Селянин розповідає своєму односельцю: „Мені брат радив не вкладати кошти у власне господарство, кажучи: тільки їж і пий – все одно скоро все зруйнується й пропаде. Весною щось-таки закипить інше, тоді хоч згадаєш, що добре попоїв” [29, 787].

„Працювати не варто і сіяти озимі хліба нема сенсу, тому що так чи інакше заберуть все. Тепер потрібно тільки побільше пити горілки і менше працювати, так як у цьому році хлібозаготовка буде ще страшніша, ніж у минулому році” [29, 575].

„У теперішній час руки не піднімаються до роботи. Все одно ми не для себе працюємо – заберуть все під мітлу якщо не сьогодні, то завтра, а черга дійде до кожного” [29, 575].

„Ось тепер усе забирають, а залишки треба пропити, щоб зовсім нічого не залишилось” [29, 400].

„Досить збирати гроші, їх краще тратити, бо ми вже своїми господарствами не можемо розпоряджатися, так як влада з нашими господарствами що хоче, те й робить. Тепер змушені думати тільки про колективи, бо раз держава думає їх організовувати, то все одно рано чи пізно нас усіх у них затягне, та справа в тому, що в колективах ми розпоряджатися не можемо, там розпоряджається держава” [29, 503].

„Якщо не запишешся в колектив, то останню корову відберуть. Ось уже дочекалися свободи – для селян нема життя. Потрібно тепер так працювати, щоб тільки для себе вистачало, а не для комуністів” [29, 493].

„На чорта удобряти землю, раз хліб забирають” [29, 436].

„На чорта зараз полоти і взагалі робити, коли за кожен фунт давай звіт. Хіба я можу знати, а раз так, скажуть: збрехав, і продадуть все, залишишся злиднем. Так краще зовсім не працювати” [29, 438].

Селянський висновок: „Відбили людей зовсім від роботи” [29, 523].

„Радвлада так зробила, що залишилось багато землі незасіяної. Ось я, наприклад, засіяв тільки для себе, так що забирати буде нічого, а то весь час забирають насильно. Хай краще земля пустує” [29, 406].

ДПУ інформує про поширення тенденції масової відмови селянства від землі: „...разговоры об отказе от засева земли – «Пусть пустует, раз забирают». …упаднические настроения захватывают и часть бедняков, которые отказываются от земли, ибо последнюю в аренду не берут, а обрабатывать нечем. ...отказ середняков от части земли” [29, 402, 656].

Ці тенденції набували такого поширення, що Ізюмський окрвиконком змушений негайно надіслати всім райвиконкомам таємний циркуляр:                              „Таємно.                

                                                                                       

                                                                           До всіх райвиконкомів.

В Окрвикокомі маються відомості, що за останній час куркулі в зв’язку з хлібозаготівлями приступили до ліквідації свого майна, також почали здавати землю й залишати собі мізерну кількість...  Характерно те, що ці куркулі впливають і на бідняків, які теж почанають здавати частину своєї їдоцької землі...” [29, 736].

„Краще відмовитися від землі, ніж вивозити весь хліб” [29, 218].

Середняк с.Піски Радьківські Улянка Денис Дмитрович, який уже два роки підряд бойкотується за невивозку хліба, в присутності середняка Шевченка Трохима Івановича говорив селянам: „Хіба можна тепер хліборобствувати? Хліб забирають, продавати на базарі не дозволяють. По-моєму, не треба всім сіяти або посіяти тільки для себе” [29, 687].

Середняк хут.Копанки Підлиманської сільради Скрипниченко Григорій 16 жовтня в бесіді з односельцями висловився: „Тепер сіяти багато не треба, хліб забирають. Сіяти весною, мабуть, буде нічим. Я за те, що брав в аренду з десятини землі у бідняків, плачу великі податки і вивіз багато хліба” [29, 687].

Заможний селянин с.Піски Радьківські Пометун Леонтій Прокопович, який арендував надільну землю у бідняка Латенка, тепер відмовився від неї й у натовпі селян з насмішкою говорив: „Хай чортова біднота пропадає. Тепер треба сіяти тільки для себе, все одно скільки не сій – твого не буде, розпоряджатися будуть вони” [29, 688].

Селяни пророче заявляли: „Скоро не будемо обробляти землю, її скоро не захочеться зовсім мати. Податками душать і зовсім не дають жити” [29, 361].

Рибалко: „Я мав 7 десятин землі і двигун з молотаркою – мене за це судили як куркуля. Частину землі я здав, а тепер хочу ще здати всю іншу, а самому прийдеться взяти молоток і йти працювати у місто. Тепер тільки й життя робітникам. Усі ті, що сіяли багато хліба, тепер від землі відмовляються, так як сіяти хліб немає резону – все одно його заберуть. Ми бачимо, як на наших очах забирають хліб. А ось хай попробують робітники, коли дядько посіє тільки для себе, –  чи буде тоді йому що їсти?” [29, 26].

Висновок районних спеціалістів с/г: „Потрібно бути шкідниками, щоб стверджувати, що сільське господарство росте”[29,775]. „Деградация сельского хозяйства идет, ибо цифры по развитию сельского хозяйства нужно ставить под сомнение”[29,775].

ДПУ фіксує серед селян дуже пригнічені настрої й „упадничество”, особливо у великих селах. Селяни між собою з глибоким сумом говорили: „Прийшла гибель – не переживемо 30-й год” [29, 738].

Колишній червоний партизан, бідняк Малихін: „Політика партії на селі неправильна. Наслідки п’ятирічного плану будуть трагічні, так як селянство буде розорено дощенту. Важко уявити, щоб селяни свідомо йшли в артілі й комуни. Вони йдуть туди, щоб урятувати своє майно від обкладення податком і розпродажу... Однобока політика уряду вбиває місцеву ініціативу. Хоч і неправильно, аби було по-нашому – ось так міркує теперішній склад уряду. Місцева влада – це барахло, виско чки, тільки й уміють кричати: „Кулак, паразит, гадюка”. Хай кулак, але він є громадянин, а тому й ставлення повинно бути з ним чемним. Усі колишні партизани, як і я, думають, вони розчаровані політикою Радвлади. Невже ми боролися за революцію, щоб нас тепер зажимали? Ми боролись за революцію в період громадянської війни. До 1925-1926 року ми відчували, що радянська влада дійсно наша влада, але тепер вона нам чужа. Чи не доведеться  знову боротися за революцію?” [29, 791].

 
Онлайн
Сейчас 44 гостей онлайн
На правах реклами
Карта сайта