isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017
Навігація

1. Колективізація

 

1.1. Хлібозаготівельна кампанія (1928-1929 рр.)

Чи знаєте, чия воля виконується через отих?

Світової корчми. Повно золота і чортів.

                       Василь Барка. „Жовтий князь”

Викачка хліба. ...Селом владно йшла хлібозаготівля, контрактація, а з нею колективізація. Клекотало село...

Приїхали уповноважені. Звичайно, комуністи. Усіх у селі розділили на класи: стали куркулі, середняки, бідняки. Кожного вечора точаться наради. Почалася викачка хліба – хлібозаготівля. Ставку взяли на більш заможних селян. Почали викликати в сільраду.

Вручають повідомлення: такому-то протягом стількох-то годин необхідно здати 60 пудів зерна. Здав селянин. Через 1-2 дні повторне повідомлення: такий-то мусить здати вже 80 пудів зерна. Здав селянин. Через 1-2 дні черговий визиск: здати 100 пудів. Замів селянин свої засіки віником, не було вже навіть на колобок. Знов повідомлення. Селянин здав останнє. Після цього йде комісія з активістів, комсомольців.

...Щось приховати від сільських активістів – марна трата часу. Шукали кругом: розбивали передпіччя (найсухіше місце в хаті), довбали долівку в хаті, сінях, у клуні, в погрібнику, на горищі – штурхали скрізь, де тільки можна. Штрикали довгими металевими прутами із щупами на кінці. Сам кінець гострий, а вже вище гостряка прут розплесканий, і в тому ширшому місці є хитромудра виїмка. Коли зерно потрапляє туди, так і сидить уже, аж поки його не витрусять на поверхні.

Промацували загостреним пруттям мало не весь город та гнойовище. Шукали в горшках, глечиках, в образах (іконах), навіть у рукавицях. Чи не заховав де „куркуль” або середняк борошно, зерно, крупи. Люди й понині недобрим словом згадують надто запопадливих потрошителів горщиків та глечиків.

Били жорна і ступи. А в того, хто не віддав самообкладання, забирали домоткане полотно, кожухи, подушки.

Забирали до зернини. Плач, крик, гвалт:

– Згляньтесь хоч на дітей...

– Не здохнуть... За вами Соловки плачуть...

Не обходились і без донощиків при пошуках захованого хліба. Активісти при цьому ще й зловісно реготали:

– Мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, до ніг, ще поклоняться на додачу.

Біда на всіх! – журилися люди.

– Людоньки, змилуйтесь! Чим дітей годуватимем, чим землю засіяти? З голоду помремо... – ридма ридали жінки.

Де там! Які там сльози та благання, кожного розірвуть, якщо їм із самого району дано наказ. І тримали міцно класову лінію. План вище Бога! Бо ще їхній вождь сказав: „Нема таких фортець, яких би не здолали більшовики”. А шана до вождя безмежна, френч замовлено, як і в нього: викрій напівфронтовий, бо справді війна.

Методи хлібозаготівель. Був заведений такий метод похвали і ганьби селянина. Якщо хто виконав план хлібозаготівель, того вписували на „червону дошку”, а хто ні – на „чорну”. Це було страшно – попасти на „чорну дошку”. Бо тоді ти вже ворог, куркуль чи підкуркульник, і тобі один шлях – на Сибір.

Саме так, за спогадами сотень очевидців, проходили хлібозаготівлі в селах Борівщини в 1928-1929 роках. Ці свідчення повністю підтверджують архівні документи тієї пори, які ми наводимо нижче. Мусимо відзначити, що маховик репресій, тотальних обшуків і вилучень, інших так званих „заходів надзвичайного характеру” проти селянства розкручувався поступово, але неухильно й щодалі набував усе більш зловісного розмаху. Це добре видно з наступних документів. Отже, слово документам.

Методи хлібозаготівель на першому етапі (щоправда, дещо прикрашені й згладжені) показані в цілком таємному (під грифом ”Совершенно секретно”) „Звіті Ізюмського[1] окрвиконкому ВУЦВК[2] про хід хлібозаготівель й політику наступу на на куркуля після XV з’їзду ВКП(б)” від 9 січня 1929 р.:

„У хлібозаготівельну кампанію 1928 р. з початку року (січень-лютий) для отримання більш реальних результатів застосовувались такі заходи:

    а) матеріальної зацікавленості всієї селянської маси шляхом відпуску товарів, в першу чергу здавачам хліба[3];

    б) обходи по дворах селян... з закликом здавати лишки хліба на зсипні пункти;

    г) проведення періодичних зборів... з питанням хлібозаготовки;

    д) занесення на чорну дошку злісних утримувачів хліба.

Але коли вказані заходи не дали належних результатів у справі виконання хлібозаготівельного плану по округу (березень-травень), окрвиконкомом були застосовані заходи „надзвичайного характеру” по відношенню до злісних утримувачів лишків зернохліба, якими в більшості являлась заможно-куркульська частина селянства, шляхом примусу їх до вивозу на зсипні пункти лишків[4], а також притягнення їх до відповідальності по ст.127-й УК УСРР.

 Одним із методів виявлення запасів зернохліба був пошук амбарного шкідника „довгоносика”[5], яке, правда, не носило масового характеру, але, однак, дало позитивні результати, так як господарства, у яких були виявлені запаси зернохліба, принуждались до вивозу його на зсипні пункти. Як стимул[6] до примусового вивозу запасів зернохліба був тиск на заможну і куркульську частину селянства по шляху виконання ними всіх видів платежів, як то: ЄСГП[7], самообкладання, стягнення просрочених ссуд, а також збір повних кооперативних паїв, здачі мірки власникам млинів[8] та ін.

    Як надзвичайні заходи, так і заходи економічного тиску були направлені, головним чином, на заможну і куркульську частини населення, але одночасно з цим необхідно відзначити, що цими заходами була також утиснута значна частина середняцьких і деяка частина бідняцьких господарств, що викликало з боку останніх невдоволення на хлібозаготівельну кампанію.

    У нову хлібозаготівельну кампанію, починаючи з серпня 1928 р., з відміною[9] будь-яких надзвичайних заходів, стали застосовуватися заходи економічного порядку, тобто в напрямі вилучення платежів і різних зобов’язань[10], методи економічної зацікавленості, а також громадського впливу. Так, наприклад, селянам, які злісно не здають на зсиппункти зернохліб, припиняють продаж товару, згідно постанови кооперативного активу, з вивішуванням списків таких осіб на видних місцях для відома всього селянства...” [181, 26].

Крім цього, стали широко застосовувати такі методи, як позбавлення виборчих прав („лишенці”), громадський бойкот, тобто в тих селян,  які не здали хліб, закривали колодязі (забивали дошками), дітей не пускали в школу чи заборонялося купувати товари в сільській крамниці й т.п. Хто не виконував норму хлібоздачі, йому в тин біля хати ставили на дрючку вмочений у багнюку мішок – „чорний прапор”.

У созова активісти з хлібозаготівель видумали свій метод впливу на селянина. Не здаєш хліба – ведуть у контору колгоспу й там вимагають, повісивши на шию чоловікові табличку з написом „Я ворог народу, не хочу здавати хліб державі”. На ніч відпустять додому, а табличку повісять на воротях. Якщо табличку хтось зніме, накладають штраф або й розкуркулюють. Якщо ніхто не краде таблички, тоді активісти вночі самі вкрадуть її, а звалять на селянина.

Жорстокість хлібозаготівель у Борівському районі ще більше загострилась у 1929 р., про це свідчить витяг з інформаційного листа голови Куп’янського окрКНС[11] за грудень 1929 р.: „1. Хлібозаготівля по Куп’янській Окрузі закінчилася в грудні місяці, плян якої виконаний повністю на 100% харчовими культурами і загальний плян з другорядних культур виконаний на 132,5%.

За час виконання хлібозаготівлі, по приблизних підрахунках, до куркульсько-заможної частини села були вжиті такі заходи: переведено описи майна 1348 господарств, зроблено примусове вилучення хліба у 895 господарств, продано 536 господарств на суму – 123 235 крб. і віддано до суду 53 господарства, з яких засуджено 17 осіб. Звичайно, що ці заходи вживалися до осіб, які були обкладені індивідуально і відмовлялися вивозити хліб.

2. Реалізація позички[12] теж виконана повністю і взагалі всі кампанії проведено задовольняюче...” [38, 14].

Крім усього іншого, влада намагалася використати й такі способи вилучення зерна, як „добровільні пожертвування”. Так, у жовтні 1929 р. у села Борівщини надійшла вказівка, щоб протягом кількох днів кожне господарство мало додатково – „в добровільному порядку” – здати 20 пудів пшениці.

„Червона мітла”, буксири – так називали хлібозаготівельну бригаду, яка займалася вилученням зерна й обшуками в селян. Чому саме так? Один дев’яностолітній дідусь мені пояснив: „Червона мітла ходила в кожний двір, як ото ходять дітлахи перед Новим роком. Ну, а ці ходили й вимітали з хат усе дочиста”. Ще їх називали буксирами.

Буксири – це молоді хлопці, здебільшого безземельні. Їхні батьки або зовсім не брали землі, або брали й віддали її в оренду роботящим господарям. Самі працювати лінувалися. Одні були мисливцями, інші рибалками, а деякі просто вдень спали, а вечорами гицали по вулицях, чинили різні прикрощі господарям.

Чоботи начищені, зелене галіфе, біла вишита сорочка навипуск, підперезана на московський манер, чуб набакир.

– Ні в мішку, ні в горшку, – криво всміхаючись, говорили люди після обшуку „червоної мітли”.

  Хліб „викачали”, щоб їх день і ніч качало... – похмуро додавали інші.

  Ще й облігаціями доконують...

Носили чорну дошку, на якій напис: „Тут живе ворог Радянської влади, який не дає хліба державі”. Бригада йшла позаду й свистіла. Так поводили себе ті, хто в своїх руках утримував владу на селі.

Распутько Марія Марківна (сагризове): „...Відбирали Байдак, Байдачиха Явдоха, Салантій Макар, його дружина Марія. Люди ховали зерно де тільки можна, заривали в землю, замазували в печах, ховали по горищах. Ховали за образи кілограм квасолі, під захист Бога. Але вони все одно знаходили і забирали, а де воно дівалось, ніхто не знав. З цього й виник голод”.

Інша бабуся доповнює: „В одних забирали, а інші наживалися”.

Максименко Федір Антонович  огуславка): „Богуславські активісти: Пасько Іван, Яків Святий, Іван Мелешко, Винокуров Яшко. Ходили по хатах із шпичками, шукали хліб. Майже наскрізь проштрикували стіни, стріху, долівку, переривали місцями город. У кого знаходили хліб, вибирали до зернини, і тільки виходили з хати, відразу ж у грязюку чи в пісок і викидали. Активісти тоді жили, як ніколи. Казали люди, що в них награбованого вистачить на добрий десяток літ. Лише й знали, що в сільбуді заводили п’яні гульбища та грали до світанку в карти”.

Приховування зерна. Спочатку селяни вдавалися до такої форми спротиву, як приховування зерна (спочатку в межах власного господарства, а потім десь на пустирі, у копицях сіна, у відкритому степу, в ярках і лісах). „Куркулі” переховували зерно у своїх родичів, продавали незаможникам за низькими цінами тощо. Середняки й бідняки – власники хліба – робили те ж саме, кожен у міру своїх можливостей. Навіть колгоспники, як тільки могли, намагалися уникнути конфіскацій. Коли ж зерно не вдавалося приховати або збути, його просто знищували.

Наводимо заяву Загризівської сільради (лютий 1930 р.) до Сеньківського райвиконкому: „На підставі заяв громадян про те, що куркулі вивозять та ховають майно, сільрадою згідно словесних вказівок уповноваженого Орлова[13] переведено обшуки і знайдено майно, поховане в полові, снігу тощо. При опитах громадян, підозрілих у переховуванні, останні сказали, що це майно не їх[14], а невідомо чиє. На це майно складено описи і взято його до сільради. Серед цього майна і майно П’яниці Павла Макаровича, Величка Івана Петровича та Тихого Харлампія Сергійовича. Сповіщаючи про вищезазначене, сільрада прохає все це майно передати СОЗові[15]” [50, 7-8].

Ще одна подібна заява цієї ж сільради до РВК[16] від 2 березня 1930 р.: „...куркульські господарства вивозять для переховування майно. Сільрадою були вжиті належні заходи, внаслідок яких затримано майно громадянина П’яниці Павла Макаровича й складено акта та проведено  його опис. Через деякий час до сільради з’явився громадянин хутевучої Домашенко й заявив, що затримане майно належить не П’яниці, а йому, Домашенкові... Майно затримано на підводі у дворі Домашенка... сільрада прохає це майно передати СОЗові „Незаможник” Загризівської сільради...” [50, 7-8].

Із характеристики, складеної Загризівською сільрадою в 1930 р. на Тихого Івана Васильовича: „...ставлення до радвлади вороже. Вороже ставився до кампаній, які проводяться на селі, не виконував планів. Утаював землю, переховував посівзерно та майно, за що було призначено штраф на переховуване майно у три рази; у березні по заяві знайшли в стозі сіна 23 пуди муки, в полові знайдено пшениці 29 пудів, в соломі 3 хомутів, 3 мішки одягу, дві кожі сирця та ящик різного одягу” [50, 30].

В Загризовій заможні господарі: Непийвода, Кошель Марко, його сини Ілля та Єгор, Тихий, Лобода, брати Шапошники, брати Павло і Арсентій П’яниці та інші –  закопували зерно в землю. Та все одно знайшли. Шапошник викинув свій хліб у Оскіл. Так було по всіх селах Борівщини [176].

Районна газета „Червона зоря” за 1929 р. наводить безліч прикладів приховування селянами Борівщини свого хліба: „...У Вищій Солоній – куркульські хитрощі. До громадянки Марії Черемис ставилися, як до малоземельної середнячки. Комісія запропонувала їй продати 5 пудів, і вона прийшла до сільради скаржитися, що діти голодні. Сільрада майже повірила бідолазі, але в цей час прийшли бідняки і заявили, що в неї сховано багато хліба. Виявилося 300 пудів.

...У хуторах Богодарівка та Богданівка Чернецької сільради Борівського району на зборах по хлібозаготівлі біднота та кращі середняки ухвалили постанову: „Доручити комісії ще раз викликати злісних затаювачів хліба і запропонувати їм у тижневий строк здати той хліб, що припадає на них за планом. Якщо вони не виконають нашої постанови, вжити рішучих заходів і просити про виселення колишніх землевласників за межі України”.

...Коли комісія для виявлення засміченості селянських амбарів довгоносиком провела свою роботу в низці сіл Борівського району, то виявилося, що багато куркулів, як то Стрільцов з Пісок Радьківських, Бурлачка з Верхньої Солоної, брати Терентьєви, голова Маліївської сільради, мають запаси хліба навіть до 2 тисяч пудів. Куркуль сподівається під час недороду обідрати околишнє населення, і гноїть у коморах хліб.

...Куркуль Дудник перед революцією мав 250 десятин землі, олійницю, дім у селі, другий в Ізюмі. Тепер з 300 пудів продав лише 35. У куркуля Чости теж чимале господарство. Мав трактор, але недавно продав його. З 194 пудів продав лише 9.

...У громадянина Безкровного, який відмовився продати 30 пудів хліба, знайдено в гною 150 пудів, причому частина торішнього хліба вже погнила. У грометуна, за вказівками бідноти, знайдено 8 ям, де він переховував 150 пудів.

...У куркуля Андрія Бурлачки з Дружелюбівки відкопали в 30 ямах 110 пудів хліба. Куркуль хутндріївки Шейківської сільради Ливоненко ховав свої мішки в яслах, вуликах, подушках, у полові. Всього було заховано 500 пудів. У Дружелюбівці середняк Іван Хлусов переховував куркульський хліб. В одного куркуля тут знайдено в гною 100 пудів хліба, що вже майже весь попрів.

...Чернецькі куркулі агітували. Перш за все, вони „поінформували” село: „В Ізюмі стоїть полк китайців, яких пришлють і до нас. Китайці забирають усе чисто: і хліб, і худобу, і одежу, і т.п.” Знаходилися серед куркульських агітаторів такі, що навіть стверджували, нібито на власні очі бачили в Ізюмі оцих китайців. Це мало подекуди успіх. Дехто вірив[17].

Це – перший етап. Потім куркульня перейшла до відвертого виступу. У день приїзду уповноважених з РВК до сільради прийшла „демонстрація” куркульських жінок. Вони мали й гасла: „Уповноважені мають негайно виїхати з села. Заборонити всілякі збори бідноти. Не обирати бідноту до комісії – в неї хліба нема, а обирати заможних”.

Але уповноважені – два студенти з університету імртема і один з Борової – зуміли перетворити своєрідну „демонстрацію” в загальножіночі збори, скликавши негайно біднячок і середнячок. Тут куркульня зазнала першої поразки. Після жвавих дискусій збори жінок ухвалили підтримати хлібозаготівлі. Скликано чотири збори по кутках. Кожному біднякові і середнякові посилалося запрошення і, таким чином, куркульня не мала доступу на збори. Ці збори теж висловилися за хлібозаготівлі.

Тут у Чернецькому[18] спостерігається одверта класова боротьба, що точиться тепер на селі. Середняк свій хліб у більшості здав. Біднота, яку комісія не обкладала, добровільно здає частину свого хліба.

Але головний затримувач хліба – куркуль – у Чернецькому заявляє: „Хліба не здам”. Тут він набрався такого нахабства, що навіть не хоче і маскуватися. Навіть більше: він намагається перетягнути на свій бік і бідняцький актив. Ось: Коваль-незаможник активно допомагав комісії виявляти хліб. Одного дня куркулі затягли його до себе, підпоїли і намовили „покинути цю справу”. На другий день коваль розповів про це комісії. Намагаючись вигнати уповноважених із села, куркулі напоїли господаря хати, де вони квартирували, і загрозами добилися того, що останній запропонував товаришам покинути його хату.

Але і біднота не спить. Уповноважені й комісія щодня одержують по кілька анонімних листівок із вказівками, де переховується хліб. Куркуль К.Рибка із 350 пудів продав лише 16. Комісія одержала анонімку, що Рибка закопав хліб у садку. Там знайшли яму в чотири аршини завглибшки. На два аршини яма була повна хліба, два аршини – землі, а зверху – покладені огірки. Рядом знайшли ще дві ями. Не пощастило і Рибчиному братові – Миколі. У того під вуликом знайшли чотири ями, причому в одній борошно вже погнило.

Коли ж у куркулів Чернецького почали викопувати хліб та притягати до відповідальності за його псування, вони почали кричати: „Дивіться, до нас вживають рішучих заходів, а потім візьмуться і за бідняків”.

П’яниця Варвара Михайлівна (сагризове) розповідає про те, як знаходили закопаний хліб: „Тоді був гарний урожай, і люди раділи йому. Але ця радість була недовга. Місцеві активісти заходили в хату й забирали все. Мій чоловік і його двоє братів закопали два мішки ячменю в конюшні й один пшениці  під ворітьми.

Коли прийшли забирать хліб, то залізними штирями прощупали всю підлогу в конюшні й знайшли мішки з ячменем. Але активісти не повірили, що це все, завели мене в хату й стали страхати, а потім закладати пальці в двері і притискувати їх – я злякалася і розповіла про закопаний під ворітьми мішок пшениці.

Коли виходили з хати, то забрали весь печений хліб, крупу і навіть пакунок з пшеницею, який свекруха сховала в колиску з дитиною. В хаті не залишилося нічого їстівного. І таке відбувалося в кожній хаті. Ті роки завжди згадую зі сльозами на очах. І ще їздили якісь люди й забирали дітей. Де їх далі дівали, ніхто не знає”.

Ви не маєте права, –  обурювалися деякі.

– Право? Я тобі покажу право! Тут я савєцька власть. Я тут уся власть... Що скажу – те й буде.

„Сильно по-московськи лаялися, побили собаку, бо вона їм не давала шукати щупом під своєю будкою” (інший очевидець).

Неприкритий грабунок. Селянин нічого не розумів. Від багатьох доводилося чути слова, які в ті часи повторював кожний трудівник: „Мені не до тями: чому в нас шукають хліб? Хіба ми його крали?”

Люди просили: „Оставте хоч трішки, у нас же діти, помруть же з голоду...” Та комуніст зло відповідав: „Мені партійний квиток потрібний, а не твої діти”.

Під виглядом хлібозаготівельної кампанії був розпочатий небувалий терор голодом, щоб навчити тих, хто залишився живим, „уму-розуму” (вислів генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора), тобто рабській праці на державу в колгоспах [96].

В архівних документах зустрічаємо безліч скарг у район і округ на брутальне насильство над селянами і навіть неприкритий грабунок. Так, в одній нерозбірливій заяві в район запитується, чому в них відібрали 110 крб. грошей (велика сума, як на ті часи) під виглядом нездачі хлібозаготівлі, хоча її „справно” здали. Районними властями на заяву накладена резолюція: „Лозівській сільраді дати пояснення, на яких підставах забрані гроші” [43, 84].

Часто сільські нероби просто хапали гумові чоботи, жіночі труси, чай, кочерги, одяг, черевики, поїдали харчі. „Тут же пожерли кашу з горщика, а потім, регочучи, ще й обмазували нею ікони”.

В епоху страшної руїни храмів і руїни людини катастрофічне падіння моралі, віри й права йшло одночасно. В активісти йшов потенційно кримінальний елемент, і йому всі грабунки, вбивства і насильства наперед прощались іменем влади. Він входив у життя народу, як ніж у масло. Безконтрольний і безкарний, він сидів зверху.

Розпродаж майна. У практику було введено торги на майно, забране в селян за несплату боргів. Розпродаж проводився з-під молотка за безцінь. Перед сільрадою або біля хати розкуркуленого накидають купу його майна для розпродажу прямо на снігу, й один з активістів веде „торг”. Візьме якусь кофтину з купи майна, тріпне нею і питає:

– Хто скільки за цю вєщ дає?

Люди підійдуть, роздивляться. Дасть хтось карбованець за ту кофтину – активіст бере для „продажу” нову річ. Візьме брудну „куркульську” сорочку на паличку й кричить:

– Хто більше?

Коли хто й купить, то й у нього це добро заберуть за другим разом і ще комусь продадуть. Тож люди не купували майже нічого, а верхівка села цим користувалася. Це був відвертий грабіж, на якому дехто наживався, насамперед активісти, що крутилися біля сільради. Без людської совісті й сорому брали майже задарма, за безцінь сусідські кожухи й подушки.

„Описане майно продавали з торгів з молотка, хто більше дасть. Уповноважені це робили на вигоні. А розправою керувала сільрада. Продавали переважно барахло (різний одяг), тож бідні ходили там собі розжитись” (Яковенко Михайло Георгійович).

Так з торгів були продані десятки господарств у кожному селі. Наводимо витяг з офіційних документів Загризівської сільради: „Величко Іван Петрович, в 1914 р. мав 25 десятин землі, після революції 13,85. Мав трактора, якого одержав, організувавши фіктивне тракторне товариство. Доброволець Білої армії. Продавав хліб у Харкові мукою. Не виконав плану хлібозаготівель, за що була призначена розпродажа майна. Приховував своє майно у других громадян. Зараз у ДПУ[19]. Сім’я 8 чоловік” [50, 75].

Розпалення ворожнечі між селянами. Щоб досягти своїх цілей, був застосований старий, як світ, принцип – „поділяй і володарюй”. Власті намагалися приборкати опір селян-власників руками сільської бідноти. У постанові ВУЦВК[20] і РНК[21] України від 3 липня 1929 р. 25% штрафу й грошей, одержаних від продажу майна з торгів, перераховувалося в так звані „фонди кооперування і колективізації бідноти”. Тобто потрапляли до рук активістів і бідноти.

Цим забезпечувалася корислива зацікавленість бідних верств села в експропріації майна заможних. При доведенні хлібозаготівельного плану „до двору” теж використовували протиставлення на сільських сходах бідняків і заможних: перші спочатку погоджувалися на те, щоб увесь тягар продрозверстки припав на селян, які мали товарні лишки продукції. Такий метод хлібозаготівель називали „урало-сибірським”.

Ще в попередні роки почали застосовувати ще один метод протиставлення бідноти і заможних – це обкладення с/г податком (ЄСГП): заможним селянам його в декілька разів збільшували, зробивши непосильним, а біднота від нього повністю звільнялася. Як видно зі статті „Куркульські пісні нас не переконають” в райгазеті „Червона зоря” від 1929 р., пояснювалося це нібито піклуванням про бідняків:

„В Морозівській сільраді Борівського району ні на одних зборах земгромади не роз’ясняли нового закону про с/г податок. Це використали куркулі і почали свої теревені правити. Баламутять селян різними брехнями. Особливо заїдає куркулів обкладення податком землі, бо тут уже не схитруєш – земля не кисет, в кишеню не сховаєш.

До куркульської агітації почали приставати і деякі середняки. Добре не розібравшись, танцюють під куркульську сопілку:

  Бач, з нас так деруть, а з ледачих ні!

Неправда, товариші середняки, влада дає змогу бідноті стати на ноги. Є у нас такі бідняки, що в минулому році податку не платили, а тепер, після допомоги держави, стали на ноги, і податок платять, і на владу не нарікають. Є у нас, наприклад, незаможник Юхим Бондар. Позичить він, бувало, у куркуля хліба, та три дні його в жнива одробляє куркулеві. А тепер не вдасться куркулеві з незаможника шкуру дерти.

З таких Юхимів Бондарів якщо не добрі колективісти або комунари, то принайменше такі ж, як і ви, середняки будуть”.

Опір хлібозаготівлям. Про реакцію селян на хлібозаготівлі говорить інформаційний лист Куп’янського ОкрКНС за грудень 1929 р.: „Не дивлячись на загальне задовольняюче становище політстану, у нас в Окрузі мали місце деякі прориви політичного характеру, а саме: в Сеньківському районі завдяки перекрученню партлінії деякими робітниками, працювавшими по хлібозаготівлі і несвоєчасного на це реагування з боку РПК[22] та РВК села Н.-Осинова, згрупувавши блок всіх слоїв села, виступила проти хлібозаготівлі, а разом з цим такі ж саме випадки трапилися і в суміжних селах Глушківці та Колісниківці, де бригадам по хлібозаготівлі селяни не дозволили провадити хлібозаготівлю, а деяких з хлібозаготівельників поштовхали і вигнали геть.

Звичайно, що туди своєчасно виїхали відповідальні робітники Округи, ОПК та ОВК[23], і як тільки вони появлялись на село, то всі селяни скликалися на збори шляхом набату.

Біднота і зокрема КНС на ці куркульські виступи не тільки не реагували, а зупинились самі в стані підтримки цих виступів. Ці села вимагали: а) повернення всього хліба, тобто і куркульського; б) не вживати заходів щодо колективізації; в) звільнити заарештованих, винних у цих подіях[24].

Перекручення з боку уповноважених по цих селах полягали в тому, що в деяких бідняків був взятий хліб примусово, і це звичайно використовували куркулі, які розпускали слухи, що, мовляв, „і до вас дійшло”... В селі Глушківці справа дійшла до того, що навіть робітників міліції селяни роззброїли, але завдяки витримці і вмілому підходу цих робітників обійшлося без примінення зброї.

Через декілька день теж саме становище утворилося і в сурилівці, але поскільки там хлібозаготівля була вже закінчена, то там була пущена провокація, нібито будуть зачиняти церкву, і на цьому грунті виникло непорозуміння.

Зараз з боку ОПК надіслано в ці села відповідну кількість партробітників для роботи і становище там виправляється, хоч стан ще до деякої міри напружений, поскільки там заарештовано декілька осіб, винних у цих подіях.       Голова ОКНС Потоцький” [38, 14].

У Пісках Радьківських у 1928 р. голова сільради Шерстюк С.Р. до пізньої ночі робив перед активом звіт про роботу сільради. Коли він повертався додому, його обстріляли. Вакула Г.М., попередній голова сільради, організував погоню. Нападників було оточено в хаті Могилки в сусідньому селі Лозова. Були заарештовані керівники загону, який постійно наводив жах на місцевих активістів. Хаустова Івана Микитовича, Писаренка, Котляра та інших було засуджено на 10 років. Лише в 1929 р. їхній загін у 32 чол. був остаточно розгромлений, точніше, він саморозпустився [212].

Начальник Ізюмської окружної міліції в жовтні 1929 р. письмово скаржиться в окрвиконком, що „з кожнем днем збільшується на селі терористичних актів на тих активістів, які працюють по різних кампаніях, як-то: замах на вбивство та підпали”, але вся міліція „працює по кампаніях, останні відірвані від своїх прямих обов’язків, що цим самим немає ніякої змоги вести активну боротьбу зі злочинним елементом” [16, 729].

Спогади старожилів про опір хлібозаготівлям у наших селах залишилися в пам’яті односельчан до сьогоднішнього дня:  „У ті часи так приказували:

Чом село так лементує?

Бо буксир в нім хазяйнує:

У людей хліб забирає –

Хай село все вимирає.

Буксирники – бандити з активістів-сільрадчиків, які часто складалися з ледарів, п’яниць, крадіїв тощо. Вони вилучали під виглядом хлібозаготівель всі харчі. З’явилися однієї днини вони і на Пришибі, на подвір’ї Данила Василевського. Його якраз не було вдома. Причепилися до його дружини Палажки:

  Здавайте хліб! Є постанова – всім здати хліб!

А хліба в хаті – ні зернини. Почали нишпорити горищем, заглядали в закутки, шукали в хліві. Знайшли на припічку півгорщика останньої квасолі. Лаючись і погрожуючи, продовжували б безчинство й наругу над беззахисною жінкою й далі, та додому повертається Данило. Ох і гнав же буксирників Георгіївський кавалер, шкода, що на ногу дуже кульгав, а так би ніхто не втік з дюжини активістів[25]. Не одного добряче налигнув палимоном, а найбільше дісталося уповноваженому. Тікали так, що й горщика з квасолею загубили дорогою. ЇЇ, не гаючись, тут же зварили – все одно як не завтра, то післязавтра відберуть, то хай хоч діти востаннє по-людськи поїдять.

За виступ проти совєтської влади Данила запроторюють у в’язницю – люди казали, що ще й легко відбувся. Йшов 1929 рік.

 Тож коли інколи ставлять запитання: „Як же це так? Що ж тоді за народ був, йшов на заріз, як бичок, і до того ж ще й славив своїх катів?”, слід знати, що опір владі, яка готувала голодомор, був, і немалий. Свідченням цього є хоч би й випадок з дідом Кременем[26]  [175].

Настрої селян відображені в таємній доповідній записці Ізюмського ОКНС до ЦКНС[27]. До речі, копія цієї записки була надіслана ВЦКНС всім ОКНС України як приклад для наслідування в складанні подібних звітів та методів роботи. Заступник голови ОКНС Тятько скаржився в столицю на те, що: „...Біднота переважно не засвоїла головних завдань цього періоду. Завдяки слабкій постановці масово-політичної роботи серед КНС і неорганізованої бідноти, деяка частина бідняків і членів КНС тягнеться в хвості куркуля. Наприклад, на зборах КНС Древа заявив: „Коли раніш до революції ми мали дешевий крам, а зараз нам, бідноті, краму не купувати, так як дуже дорогий”, і далі: „у нас хліб позабирали, а нам не дають, а все кажуть, що партія і Радянська влада допомагає бідноті, але політика партії невірна. Ми бачимо, що з кожним кроком становиться скрутніше жити. З нас, селян, все тягнуть і тягнуть, мабуть, будуть тягти, поки залишиться одна шкірка. Ми кричимо про підвищення врожайності с/г, але політика Радвлади направлена на розвал, а не на підвищення сільського господарства”.

Голова КНС хеплянка Баранник на загальних зборах бідноти і середняків заявив: „Ви нас не дуріть, ми в супряжні групи не підемо, бо це комунія. Коли партія та радвлада такі вже щедрі до бідноти, то купіть нам на цю весняну посівкампанію по одній коняці, ми тоді краще обробимо землю, без ваших супряг. Ви не агітуйте за хлібозаготівлі, бо у нас, селян, хліба немає”.

Голова Гороховатського СКНС Бондаренко під час організації колективного вивозу хліба побив свою дружину за те, що вона без його дозволу взяла один пуд зерна і віддала його для червоного обозу. Бондаренко згодом примусив свою дружину піти і забрати назад віднесений пуд зерна. Дружина в силу репресій від свого чоловіка змушена була піти і забрати цей пуд. Поведінка Бондаренка мала відоме відображення і на іншій частині бідноти. Наприклад, бідняки заявляли: „Коли організатор і керовник КНС не дає лишків, то нам і тим паче”.

Інший член КНС на загальних зборах КНС і бідноти сказав: „...до яких пір з нас будуть драти? Кажуть про підняття с/г, а в результаті сьогоднішня політика нашої Партії цілком направлена на розорення його. Якщо ЦК Партії боровся з опозицією, яка пропонувала зробити перекачку коштів із с/г на індустріалізацію країни, то зараз нема ніякого сумніву, що ЦК Партії став на цю точку зору”, і далі: „навіщо організовувати комуни, артілі і т.п., коли ми до цього ще не доросли. Нам потрібно звернути увагу на розвиток індивідуальних господарств...”

Дробак: „...До нас приїжджають з міста і дурять нас, ідіть, мол, в колективи, а самі не йдуть...” [38, 28-29].

Як бачимо з наведеного документа, селяни реально оцінювали тогочасну ситуацію й відверто висловлювали свою думку. Що цікаво – це думка бідноти й активу КНС, які, як видно, не скрізь піддалися на комуністичне ошуканство й провокації, ціллю яких було нацькувати бідноту на заможні верстви села.

Характер панівних настроїв у селах видно й з інших архівних документів, які доповнюють вищенаведене. Все це яскраво, правдиво й досить-таки докладно висвітлюється в об’ємному таємному звіті Ізюмського окрвиконкому ВУЦВК від 9 січня 1929 р.: „...За минулий період, особливо в моменти проведення кампаній, по округу зафіксовано збільшення випадків співчуття куркульству, головним чином, з боку заможно-середняцького прошарка...

...Переходячи до антирадянської діяльності куркульства в масі селянства, потрібно сказати, що така в більшості випадків проявляється в розмовах і в шкідливій критиці міроприємств радянської влади і партії. Але є і цілий ряд інших моментів, як-то: провокаційні чутки, емігрантські настрої, невдоволення кампаніями, погромна агітація та інше. Нижче цього наводимо найбільш характерні з цих моментів, а саме:

Провокаційні чутки. Куркуль Захаров М.М., зустрівшись із заможним середняком Трубицьким, став казати: „Податок великий. Беруть все відразу: і хліб, і податок, і самообкладання. Я чув, що з хлібозаготівлею буде погано. В Харкові Петровський збирав усіх комуністів, і вони вирішили забрати весь хліб і на весняний посів селянам нічого не залишити. Заберуть і хліб, і податок – мабуть, комуністи думають тікати”.

Невдоволення хлібозаготівлями. Куркулі Дяков О. і Бичок І. в натовпі селян казали: „Доплескались в долоні, дочекались свободи, що селянин не може розпоряджатися своїм господарством, не дають йому можливості продати продукт по свойому розумінню, душать податками, в кооперації без книжки нічого не дають, і жити стало гірше, ніж за царя”.

Погромна кампанія. Куркуль сихайлівка, виступаючи на загальному сході, відкрито заявив: „Радвлада нас душить. До яких це пір буде? Не встигли заплатити податок, як уже треба платити самообкладання. Щоб звільнитися від радвлади, нам потрібно організувати зелені банди. Хай я загину, та сини мої помстяться за мене. Прийде час, і над моїми ворітьми зійде червоне сонечко”.

Провокація. На хутогданівському куркулі Живогляди, ведучи агітацію серед селян, говорили: „Радвлада жме селян, викачує гроші на сплату царських боргів іноземним державам, а робітників не чіпає...”

...Крім вищезазначених характерних моментів, виступи куркульства в багатьох селах округу відмічені розмовами такого змісту: „Не слухайте комуністів, вони нам багато кажуть, і більше нічого. Відбирають все, душать податками, закрили приватну торгівлю і зосередили все в кооперації, яка не в стані задовольнити потреби селян, а викачує від нас останній хліб, який везуть в інші держави. А там топлять його в морі. Скоро з нас, селян, здеруть останню шкуру. Організовують комуни і артілі для того, щоб легше було командувати і дурити нашого брата. Час уже відмовитися від сплати податку або від землі. Потрібно відділяти синів, відмовлятися від аренди бідняцької землі й сіяти лише для себе. Хай тоді робітники спробують „кушать” хліб. Біднота має землю, а податків не платить. До якого часу влада буде давати пільги ледарям? Вони не хочуть нічого робити, а ми за них будемо платити”.

Або ще таке: „Селян душать податками і будуть душити, тому що у них нема своєї організації. Якщо б це було так робітникам, то вони відразу ж  повстали б і влаштували бдля себе краще життя. Україна – золоте дно Європи. За неї скоро будуть битися Польща, Англія і Німеччина проти СРСР. Москва обдирає Україну. Понаїхали сюди кацапи і душать хохлів. Та мужик терпить до часу, а якщо повстання, то відразу своє життя покращить. Комуністів же пора гнати, вони живуть добре, одіті й обуті, а у селянина немає навіть кожі, ходе босий і голий”.

Біднота і наймитство по відношенню до заходів радвлади і наступу, який проводиться на куркуля, в більшості своєму налаштовані співчутливо, схвалюючи заходи партії і радвлади в цьому напрямі і приймаючи участь в практичній роботі по проведенню їх в життя. Біднота і наймитство в своїй більшості брали активну участь в проведенні хлібозаготівель. В минулу хлібозаготівельну кампанію біднота викривала схований куркулями хліб і цим самим сприяла ходу хлібозаготівель.

...Треба підкреслити также і ту обставину, що в багатьох місцях спостерігалось зворотне явище, коли біднота відносилась пасивно до заходів радвлади і навіть в ряді населених пунктів плелась в хвості настроїв заможного прошарку... Як це не дивно, та змушені констатувати, що кількість невдоволень і антирадянських проявів з боку бідняцького прошарку, головним чином з боку бідняків-підкуркульників, в зв’язку з проводимими кампаніями збільшилась.

Нижче цього ілюструємо окремі характерні факти невдоволень з боку бідноти на селі:

...Ворожість до бідноти. Заможний селянин хутасилівка Борівського району Чепурко Петро в купці громадян казав: „До якого часу ми будемо годувати бідноту, яка сидить на нашій шиї? Вона не буде працювати тому, що радянська влада розбалувала її, не примушує платити ніякого податку, дає довгострокові кредити. Вони їх проживають і не повертають, ми землю обробляємо з половини, а вони зерно, яке отримують для посіву, перемелюють і їдять”.

Таких і аналогічних фактів з виразами невдоволення серед бідняцького прошарку зафіксовано багато...

Невдоволення розповсюдженням селянського займу. Заможні селяни Лисенко і Дудник П.С. серед селян казали: „Вони, сукини сини, не знають, як від селян виманити гроші! Видумали займ, а чому вони на робітників всіляких податків не накладають? Адже вони їм платять велику зарплату”. ..ередняк Роленко: „Нам не звикати, що з нас тягнуть. Та тільки видно, що Росія закрутилась, так як робиться нерозбери що”... За голову Ізюмського ОВК Кузьменко” [181, 31-36]. Наводячи цю розлогу цитату, ми вважаємо, що вона не потребує авторських коментарів. Факти свідчать самі за себе.

На 1 січня 1929 р. в Борівському районі налічувалось 14 сільрад, де проживало 36 334 чол. населення, з них у райцентрі – 3 068 чол. У 1929 р. отримано в районі врожай зернових по індивідуальних господарствах  1 482 000 пудів[28]. Начальство в Борівському районі в 1929 р. та й пізніше весь час змінюється. За 1928 р. змінилося три голови райКНС, теж саме в 1929 р. На початок 1929 р. головою Борівського райКНС був якийсь Грюкало. Головою Борівського райвиконкому в березні 1929 р. був Прохоренко. У цьому ж році найзнаменитішим головою сільради на Борівщині був Петренко Корній Микитович – голова Вище-Солонівської сільради, з наймитів. Його Борівський райвиконком навіть рекомендував у члени ВУЦВК. А найгіршим головою сільради була Довгопола в Гороховатці, бо „з роботою не справляється й авторитетом серед мас не користується. З боку РВК були прийняті всі заходи до того, аби її втягти в роботу сільради, але в роботі сільради немає сдвигу й Довгопола залишається на цей час непрацездатною. Керовництво роботою сільради проводе секретар Шевченко, що небажано, тому, що ця особа є розтратчиком кооперативних грошей, але до роботи здатний, і до того не знаходиться особи, якою б можна замінити його” [16, 66-67,118,227,523,647].

Комуністична влада таємно готувалась до „рішучого наступу” на українське село. Передусім передбачалося повністю ліквідувати заможний прошарок, природних лідерів села, які гіпотетично могли чинити опір колективізації. Про це свідчить таємна телеграма, розіслана 8 лютого 1929 р. в усі райони Ізюмського округу, в т.ч. в Борівський:                                           

                                                                                                „Негайно. Зовсім таємно.

Голові райвиконкому.

Секретаріят ОВК пропонує в двотижневий термін виявити бувших поміщиків та куркулів, що в сучасний мент мешкають на території району й що мешкали до 1920 р. Скласти відомості по зразку. ...тільки тих, які мали землі, починаючи від 50 дес. Списки обов’язково складати окремо по сільрадах і селах...” [16, 802]. Спочатку „виявити”, щоб потім „ліквідувати як клас”.

На село насувалися лихі часи.

 



[1] У книзі широко цитуються документи Ізюмського та Купянського округів (пізніше – районів), до яких у той час належали різні частини сучасного Борівського району.

[2] ВУЦВК – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет , тогочасний радянський „парламент”.

[3] Тобто товари в крамниці продавались лише тим, хто здав хліб.

[4] Які там лишки, примушували вивозити все.

[5] „Довгоносиками” у просторіччі називали селян, які в ямах ховали хліб, що знаходили за допомогою спеціального довгого щупа під час масових обшуків та трусів. Аби запобігти приховуванню зерна, з селян брали підписку про обовязкову здачу лишків (контрактація), у протилежному разі їх зараховували до числа „ворогів радянської влади”. Посилання на „амбарного довгоносика”, тобто комаху, цілком відповідало тодішнім реаліям життя: здійснювати масові обшуки рекомендувалося під виглядом безневинної кампанії по знищенню с/г шкідників.

[6] Гарні „стимули”!

[7] ЄСГП – єдиний сільгоспподаток. Як побачимо далі, він був далеко не єдиним.

[8] Всі приватні млини були повністю закриті, працювали тільки державні. Всі вищезазначені податки накладалися по максимуму.

[9] На словах.

[10] Планові завдання, які називали „зобовязаннями”, в 60-80-100 пудів зерна.

[11] ОкрКНС – окружний комітет незаможних селян.

[12] Примусової для селян і досить значної за розмірами.

[13] Діяв не закон, а словесні вказівки.

[14] Навіть боялися визнати власне нажите добро.

[15] СОЗ, ТСОЗ – Товариство Спільного Обробітку Землі, одна з форм так званого колективного господарювання – колгоспів.

[16] РВК – районний виконавчий комітет, райвиконком.

[17] Як не вірити, коли дійсно в цей час в Ізюмі перебувала досить значна кількість китайців (і не тільки військових), які не розуміли ні російської, ні української, жили осібно та були запеклими прихильниками радянської влади. Ці так звані „інтернаціоналісти” відіграли вирішальну роль у встановленні влади комуністів у наших краях у роки громадянської війни. Були по-азіатськи надзвичайно жорстокими й безжалісними, бо місцеве населення ненавиділи й повністю довіряли комуністам. Потрапили на Донбас в роки Першої світової війни. Були привезені з Китаю царським урядом працювати на шахти замість мобілізованих на фронт донецьких шахтарів.

[18] У документах того часу неодноразово зазначається, що „по Чернецькій сільраді населення заможне” [16, 118]. Навіть в Ізюмській окружній газеті „Соціалістичний Наступ” за 12 грудня 1932 р. є ціла стаття під заголовком „У Чернещині куркулі, як на курорті”.

[19] ДПУ, ГПУ – Державне Політичне Управління – комуністична політична поліція.

[20] ВУЦВК – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет , тогочасний радянський „парламент”.

[21] РНК – Рада Народних Комісарів, тогочасний радянський уряд.

[22] РПК – районний партійний комітет, районний комітет комуністичної партії.

[23] ОПК –окружний парткомітет, ОВК – окружний виконком.

[24] Як видно, таких було немало, і ці події набрали загрозливого розмаху.

[25] Данило Сергійович Василевський повернувся з Першої світової війни повним Гергіївським кавалером, тобто був нагороджений за мужність срібними Георгіївськими хрестами та медаллю „За храбрость”. Отримував до 1917 р. від держави за них щомісячну пенсію. На війні був тяжко поранений і контужений: перебиті ноги, майже повністю оглух.

[26] Дід Кремінь – вуличне прізвисько Данила Василевського.

[27] ЦКНС – Центральний Комітет Незаможних Селян.

[28] Або 23 712 тонн. Це отримано врожай без території сучасної Богуславської сільради, бо вона в той час входила до Сеньківського району Купянського округу. Для порівняння: в 2008 р. отримано в Борівському районі  68 650 тонн зернових.



Карта сайта

 
Онлайн
Сейчас 43 гостей онлайн
На правах реклами