isaiv.vx0.ru          
27 | 11 | 2014

 

5.2. Походження назв населених пунктів

 РАДЬКІВКА

    Один з найстаровинніших населених пунктів Борівського району, а може, й усієї Харківщини, велична слобода Радьківка (наголос на середньому складі) перестала існувати у 1958 році, поглинута хвилями новоствореного Червонооскільського водосховища. Чисельних жителів Радьківки і колгосп імені Сталіна планувалося переселити у новостворене державою село Шевченкове, яке швидкими темпами будувалося в кінці 50-х років південніше села Бахтин, на лівому схилі балки – долини річки Бахтин, між урочищами Нелуп і Бахтин. Однак частина жителів Радьківки переселились у сусідні села (Бахтин, Піски Радьківські та ін.) та здебільшого вони покинули рідні краї, виїхавши на Донбас, в Ізюм та Харків, або вирушили освоювати Далекий Схід, Сибір, Північ та цілинні землі.

    Так трагічно закінчилась історія цього багатолюдного (до 3 тисяч мешканців у XIXст.) і славного своєю історією села.

    Село Шевченкове, населене з радьківців, проіснувало недовго і швидко було знято з державного обліку. Офіційний топонім “Шевченкове” не закріпився за цим поселенням з самого початку. Навіть за матеріалами Всесоюзного перепису 1959 р. поруч з назвою Шевченкове паралельно наводиться – Радьківка, Бахтин. У самому ж селі Шевченкове в 1958 р. існували Радьківський сепараторний пункт, Радьківський ФАП, Радьківський сільський клуб, але Шевченківська початкова школа. Тобто назва цього новоствореного поселення чітко не визначилась[1].

    Сьогодні цього села (Шевченкове) теж уже давно немає. Від нього залишилася одна довга вулиця, яка тягнеться понад річкою Бахтин на декілька кілометрів. Здебільшого старі хати (побудовані в часи переселення) пустують, або тут живуть колгоспні пенсіонери та дачники з Донбасу і Харкова, і то тільки влітку. Вулиця хоч і довга, та жителів тут мало, бо заселені хати знаходяться далеченько одна від другої. Місцеве населення називає цю вулицю Радьківкою, але ця назва неофіційна, а поселення адміністративно належить до сусіднього села Бахтин Гороховатської сільради, до якого 2-3 км.

    Самого ж села Радьківка нема з 1958 р., його минуле потроху забувається.

    Щодо історії Радьківки, особливо походження її назви, у краєзнавчій і історичній літературі існує багато неточностей.

    В “Исторической хронологии Харьковской губернии” виданій К.Щелковим у 1882 році, згадується за 1627 р. і Радьківка: “В Книге большого чертежа, изданной в этом году для московских государей, и в «Описании» преосвященного Филарета показан в местности целый ряд городищ... в Купянском уезде – Колодезное иРадьковское. При построении некоторых городов и слобод новые переселенцы пользовались старыми городищами, или же селились неподалеку от них... Там же видим, что левая сторона Донца называлась ногайскою, а правая крымскою, но иногда и русскою”.

    На наш погляд, у вищенаведеній книзі вкралася помилка. В “Книге Большого чертежа”Радьківка не згадується взагалі, а в “Описании...”за 1627 р. теж згадки про Радьківку немає, а говориться про неї вже дещо за пізніших часів (див. далі).

    Перша писемна згадка про Радьківку відноситься до 1668 року, але, як зрозуміло з наведених нижче документів, Радьківка  виникла набагато раніше. У 1668 році в Радьківці вже служив у місцевій церкві священик, і не відомо, чи був він першим Радьківським настоятелем храму. Швидше всього, в Радьківській церкві  “Божа служба”йшла й до 1668 року. До того ж  відомо, що спочатку засновується якийсь населений пункт і лише згодом, коли значно розростається населення, будується церква, а не навпаки. Отож, Радьківка дещо старша від дати 1668 року. Та на скільки – точно невідомо.

    Неоціненним джерелом для історії нашого краю XVII-XVIIIст. є праця архієпископа Філарета Гумільовського. Саме тут подається надзвичайно цікава й унікальна інформація про населені пункти Борівського району того часу і їх заснування. Все, що ми знаємо сьогодні про Борівщину тих далеких часів, почерпнуто на 80% з цієї книги. Більшість з тих, хто пише про заснування Радьківки, Пісок Радьківских, Гороховатки, Борової та ін.,  просто більш чи менш вдало переповідають Філарета, нічого не додаючи нового. 

    Про заснування Радьківки Філарет подає такі відомості: “Радьковка – на правом берегу реки Оскола и залива оскольского, в 45 верст от Купянска. Говорят, что Радьковка названа по первому своему жителю, который назывался Радько, т.е. Родион.

    В указе Консистории 1733 года вдова священническая жена, Марья Никонова объясняет: «С прошлого 175 (1668) года блаженной памяти Преосвященным Авраамием, Митрополитом Белгородским, муж ее Кирилл посвящен и служил Попом в оном селе Радьковке при церкви Покрова Пресвятыя Богородицы 28 лет; а по нем служил при той же Покровской церкви зять ея Поп Антоний и волею Божиею померли; а на онаго зятя место Его Преосвященством  посвящен в Попы брата ея родной сын, а ея племянник, Константин Сидоров, и чинит ей при старости обиды» и прочее. По этому объяснению Покровский храм в Радьковке существовал уже с 1668 году, но в просьбе не сказано, первым ли был священником при Радьковском храме священник Кирилл».

    На нашу думку, відомий дослідник топонімів Харківщини професор Артур Ярещенко допустився помилки щодо потрактування назви “Радьківка”, переплутавши два однойменні населені пункти Куп’янського і Борівського районів.

    У своїх книгах “Топонімічний словник Харківщини” і “Український Фенікс” він славне минуле слободи Радьківки, що в свій час знаходилась на території сучасної Борівщини, помилково приписав сучасному селу Радьківка Кіндрашівської сільради Куп’янського району.

    Більшість краєзнавців пояснюючи походження назви “Радьківка”, потрактовують її вслід за Філаретом як таку, що походить від імені Родько або Радько (себто розмовної форми імені Радіон, Радивон), який нібито був першопоселенцем цього місця.

    Досліджуючи історію нашого краю в козацькі часи, у архівних документах XVIIст. декілька разів вдавалося натрапляти на прізвище цареборисівського сотника Матвія Редьки, який, як видно з цих же документів, мав безпосереднє відношення й до нашої Радьківки (тут були його маєтності та землі). На наш погляд, саме від його прізвища й пішла назва слободи, а він імовірно був її першим осадчим. Певна залежність Радьківки (навіть адмінстративна) від Цареборисова прослідковується аж до середини XVIIIст.

    Прізвище Редька було досить поширене на Борівщині в минулі століття, а от ім’я Радіон (Радько) стосовно нашого краю нам не вдалося зустріти жодного разу в архівних документах XVII-XVIIIст. Себто це ім’я не побутувало серед козацько-селянських мас Слобожанщини, а швидше всього з’явилося не раніше XXст.

    Дуже ймовірно, спочатку слободу називали Редьківка, а вже з часом вона стала Радьківкою[2]. Очевидно й те, що навіть старожили Радьківки не могли пам’ятати в середині XIXст. (під час збирання матеріалу для своєї книги Філаретом), минулого 200-річної давності, коли засновувалась їхня слобода.

    З документів відомо, що сотник Матвій Редька певний час навіть був наказним полковником Ізюмського слобідського полку.

    Радьківка, після Цареборисова і Гороховатки, третє за значимістю поселення Нижнього Приоскілля в XVII-XVIIIст.. Це була досить значна козацька слобода, мешканці якої заснували на обох берегах Оскола безліч хуторів, які згодом стали велелюдними поселеннями. До того ж Радьківка була важливим оборонним форпостом Ізюмської захисної смуги, що проходила Осколом.

 

ПІСКИ РАДЬКІВСЬКІ

    Село Піски Радьківські – другий (після Борової) за величиною й значимістю населений пункт Борівщини. Місцеві жителі частіше це село називають  Радьківські Піски, або просто Піски (з наголосом на першому складі). Історія виникнення Пісок Радьківських тісно пов’язана з історією села Радьківка. Сама назва – Піски Радьківські – засвідчує цей зв’язок. У свій час, до створення водосховища, ці два села (а раніше – слободи) лежали неподалік, майже поруч, Радьківка – на правому березі Оскола, Піски Радьківські – на лівому.

    Голова земської земельної комісії в роки революції і громадянської війни І.Т.Чайка в 60-х роках залишив свої письмові спогади[3], де, спираючись на почуті ним ще до революції від старожилів слободи Піски Радьківські оповіді, розповів про заснування рідного села. Він пише: «На правому березі ріки Оскіл в давні часи було розташоване село Радьківка, яке розтяглося на площі довжиною з півночі на південь до 5 км, так як ріка Оскіл тут тісно підходила до пасма гір (високих бугрів), які тягнулися паралельно з Осколом. Це змушувало селян шукати більш вільної місцини для поселення. Її знайшли на лівому березі Оскола на піщаному місці «на пісках». Тут і почали селитися мешканці Радьківки, але це поселення спочатку було лише відгалуженням Радьківки. Пізніше новому хутору дали назву Радьківські Піски, там була побудована церква, а сам хутір перейменували у слободу. На північ від пісків були чорноземи, але там було багато озер та боліт. Найбільші озера Бабине та Лимарець. Поступово слобода пересувалася з пісків на північ, на чорноземи, сюди все більше селилося людей. Поскільки ця місцевість була з озерами і протоками Оскола, то і заселяли її хто як умів: вулиць рівних не було, а якщо поглянути зверху на слободу, то вона складалася з неправильної форми частин поселення. Церкву перенесли теж на чорнозем. Мешканці займалися хліборобством, худобою і рибальством. Таким чином, піщану місцину покинули, залишився там тільки пан Барабаш».

    Більшість старожилів селаПіски Радьківські про заснування рідного села розповідають подібні історії.

    Топонім “Піски” дуже поширений як на Слобожанщині, так, зокрема, і в Приоскіллі. В “Описании Воронежского наместничества” за 1785 рік, де мова йде про Куп’янський повіт (до якого в той час належала і Борівщина) про ландшафт Приоскілля говориться так: “Местоположение вообще ровное, а местами, больше ж над реками, несколько гористо. Земля черная, при реках же с супесью или песчаный грунт”.

    Деякі місцеві краєзнавці (в т.ч. і професор А.Ярещенко) пов’язують виникнення Пісок Радьківських з другою половиною XVIIcт. та заснуванням у 1668 р. на лівому березі Оскола  козацького “городка” (укріпленого сторожового пункту) для захисту від татар. При цьому вони посилаються або на “Историко-статистическое описание Харьковской епархии” Філарета, або ж взагалі ні на що не посилаються. Але ж у Філарета нічого подібного немає, все це довільні фантазії. Хоча він і говорить “что на северо-востоке Радьковки, за рекою Осколом, в версте от берега был городок...”

    По-перше, Філарет ніде не говорить про час заснування  цього “городка” чи навіть коли він взагалі існував. Просто далі зазначає, що  “старики Радьковскиеслышали от своих дедов”про цей “городок”. А дата 1668 р. відноситься до  Радьківськоїцеркви Покрови Богоматері, коли вона вперше згадана в документах .

    По-друге, ніде у Філарета не говориться, що цей “городок” належав козакам чи місцевим жителям для захисту від татар, як стверджують вищезгадані автори. Навпаки, Філарет чітко зазначає: “...предание живоесохранилось между Радьковцами, что этот городок занимали татары”, а жителі Радьківки повинні були за ними постійно слідкувати, щоб на них з  “городка” не напали татари.

    По-третє, Філарет не обмовився і словом, що цей “городок” має якесь відношення до заснування Пісок Радьківських. Навпаки, з його слів випливає, що врешті-решт радьківські козаки захопили цей “городок” і швидше всього його зруйнували, щоб він не створював їм постійної загрози, бо, як пише Філарет: “...нельзя сомневаться в том, что Татары не даром уступили городок казакам. Они, без сомнения, несколько годов сряду мстили поселенцамРадьковки набегами, тем более, что им так удобно было скрываться в Радьковскомгородке, чтобы воспользоваться лучшим временем для нападения”.

    Таким чином, татарський “городок”на північному сході відРадьківки, на протилежному, лівому березі Оскола якщо й має відношення до заснування Пісок Радьківських, то тільки в тому розумінні, що із знищенням цього татарського укріплення створилися сприятливі умови для заселення радьківцями лівого берега Оскола, який до тих пір контролювався татарами з “городка”.

    Аналізуючи доступні нам документи, слід думати, що умови для заселення лівобережжя Оскола навпроти Радьківки виникли не раніше кінця XVII –середини XVIIIст..  Саме в ті часи і виникає тут невеличке поселення  – хутір, який поступово розростається в козацьку слободу. Спочатку цей хутір, як і більшість сусідніх, був досить малочисленним і тому навіть не мав власної назви. Згідно з переписом земельних угідь Куп’янського повіту, проведених у 1780-1784 рр., на місці сучасного села Піски Радьківські існувало декілька безіменних хуторів, які належали до слободи Радьківки.

    Архівні документи подають про місцезнаходження цих хуторів такі відомості: “…седьмой – на правом берегу речки и яра Харачевского, на которой пруд и при нем состоит мучная мельница о двух поставах во владении квартирмейстерши Вербецкой. Действие имеет не во весь год, а только в весеннее и дождливые времена. С нее годового доходу получает хлебом до пятидесяти пяти четвертей.., девятый – по обе стороны яра и речки Харачевской, на которой пруд…і т.д.

    Неважко зрозуміти, що річка і яр “Харачевські” (Харачев) – це сучасна річка Карачев та її долина. Ця річечка і в XVIIIст. була, як і зараз, маловодною – “глубиноючетверть аршина, шириною полторы сажни”.Тож ставки, і тим більше водяний млин можна було на ній збудувати тільки на нижній течії, де і знаходяться сучасні Піски Радьківські та колись був хутір Карачев (Титаренків). Тобто обидва ці населені пункти виникають десь приблизно в один час, та далі їх долі розходяться.

    Як зазначалося вище (спогади Чайки І.Т.), Піски Радьківські спочатку знаходились дещо південніше, ніж зараз, якраз там, де в свій час знаходився хутір Вербнягівка (південно-західна частина озера Бабиного). Цей хутір згадується в документах 1785 р. як “слободка Вербняговка квартирмейстерши Аксиньи Кирилловой дочери Вербецкой”, а “лежит на горе на левой стороне залива от реки Оскола”.

    Зараз ця територія частково затоплена водосховищем, на місці озера Бабиного утворилася велика затока і затопила Вербнягівку, яка в свій час простягалася від озера в напрямку сучасного Будинку інваліда (психоневралгічного диспансеру).

    Походження топоніма Вербнягівка пояснюється прізвищем власниці – поміщиці Вербицької. Як бачимо за документами, і сусідні хутори теж належали їй.

    В 1794 році (а не в 1800 р., як у деяких авторів)  уПісках Радьківських була збудована церква Вознесення і тут утворилася своя церковна парафія, до якої в 1810 році належало 1328 чоловіків і 1328 жінок;  в 1830 р.   відповідно 2085 і 2150 і у 1850р. відповідно 2064 і 1999.

    Як бачимо, населення слободи і навколишніх хуторів у XIXст. стрімко зростає. На кінець XIXст. в слободіПісках налічується 412 дворів (а ми знаємо, яким великими були тоді сім’ї), а до Піщанської волості належало 22 хутори.

    Деякі жителі (Муха Галина Михайлівна, місцева вчителька, та ін.) розповідають, що «Піски Радьківські виникли від того, що якийсь поміщик Радько за різні провини виселяв жителів на піщані грунти, або просто на пісок, в тому місці, де Оскіл обмиває Радькову гору і повертає з південного напрямку на південно-західний. Тут же селились і колишні солдати, що відслужили 25 років. Так виникли Піски Радькови, пізніше Піски Радьківські».

    Як бачимо, це лише спотворений відгомін минулих подій, які ми реконструювали за доступними документами.

    Ще одну версію пояснення назви Піски Радьківські ми знаходимо у відомого дослідника топонімів Харківщини А.Ярещенка: “Можливо, що назва села походить від піщаних грунтів. Тлумачення другої половини назви становить певні труднощі. Припускають, що прикметник “радьківський” походить від дієслівної форми “радити” (наказовий спосіб II-ої особи однини-“радь”).  Отже, хтось порадив побудувати на піщаному грунті водоймища укріплений сторожовий пункт.  Є й інші припущення: друга частина назви походить від прізвища (Радьківський)”.

    Автор не приховує, що його версії є чисто умоглядні, абстрактні і не спираються на жодні свідчення. Тож критикувати і заперечувати їх нема жодної потреби.

    Таким чином, Піски Радьківські виникають на початку XVIIIст. як хутір слободи Радьківки. Топонім Піски Радьківські походить від піщаної місцевості лівого берега Оскола, де оселилися радьківці.

 

КАРАЧЕВ (КАРАЮЧЕВ, ТИТАРЕНКІВ)

    За народною етимологією, назва хутора Карачева походить від гідроніма – річки Карачева, куди виселяли з Радьківки засуджених за різні провини, караючи їх. На річці Караючій (пізніше – Карачів) і виник однойменний хутір, назва якого згодом трансформувалась у малозрозумілу – Карачев. Дещо пізніше (в 1-й пол. XIXст.) хутір отримав назву Титаренків, за прізвищами його найчисельніших мешканців – Титаренко. Ці дві назви хутора аж до середини XXст. співіснували поруч навіть у офіційних документах.

     На наш погляд,  назва Карачев швидше всього тюркського походження (див. пояснення річки Карачева).

    У післявоєнні роки це село злилося з Пісками Радьківськими і зараз становить його східну околицю. Офіційно воно знято з державного обліку,  і його назва поступово забувається.

 

ГОРОХОВАТКА

    Село Гороховатка в часи його заснування ще називалось Остропілля, інші назви цього села в давнину – Гороховець, Гороховатський городок, спотворена офіційна назва – Горохуватка та сучасна розмовна – Горохватка.

    Авторитетне краєзнавче видання  “Історичні та пам’ятні місця Харківщини” справедливо зазначає:  “Село Гороховатка – одне з найстаріших на Харківщині. Заселено в другій половині XVIIст...”.  Це ж підтверджує краєзнавчий путівник  “Харьковщина туристская: 22 экскурсионных маршрута”.  “Історія міст і сіл УРСР. Харківська область”  уточнює:  “В документах Гороховатка згадується в 1670 році;  в 1709 році вона була вже містечком Ізюмського полку”. У всіх інших книгах і газетних та журнальних статтях повторюється те ж саме.

    Відомо, що всі ці факти взяті з праці архієпископа Філарета, де він, зокрема, зазначає наступне: «Гороховатка – нар.Осколе в 41 версте от Купянска. Название ее произошло от слов: в горах ховаться и соответствует местности ее. Слобода населена в пяти глубоких оврагах;  на возвышенности горы, на правой стороне реки Оскола, где сначала основалась слобода, сделана была, в предохранение от татар, из земляного вала и рвов крепость, коей останки еще и ныне видны. В указе 1709 г.  Гороховатка упоминается уже между городками Слободской Украины.  В 1744 г. прихожане, в помощь священнику Дмитрию Диканскому, посвященному в 1721 г.  испрашивали другого священника Ивана Янкевича, при чем писали, что при храме их 150 дворов. По всем этим данным не можем сомневаться, что первый храм в городке Гороховатке, построен был не позже 1670 г..  Древний Воскресенский храм стоял внизу горы на ровном месте; он построен был в два яруса с двумя престолами: в нижнем престол был во имя Святого Великомученика Димитрия Солунского, а в верхнем во имя воскресенья Христова. В 1795 г. построен новый храм во имя Воскресенья Христова, с пятью главами».

    Таким чином, дата 1670 р. відноситься до приблизного часу заснування Гороховатської церкви. До того ж Філарет стверджує, що сам храм був збудований не пізніше 1670 р.,   цим самим даючи нам зрозуміти, що він міг бути побудованим і дещо раніше зазначеної дати. Треба думати, що у Філарета були якісь докуметальні підстави, щоб однозначно ствердно заявити:  «По всем этим данным не можем сомневаться, что первый храм в городке Гороховатке построен был не позже 1670г.».

    Нема сумнівів, що сама Гороховатка виникла ще раніше – десь у 50-60-х рр.  XVIIcтоліття.

    Не можна погодитися з Д.Г.Слюсарським, який зазначає в своїй чудовій монографії: “В 1670 г. заселена украинцами Гороховатка. Она расположена около р.Оскол в пяти глубоких оврагах. Предание гласит, что название селения произошло от слов “в горах ховаться” (прятаться)”.

    Архівні матеріали Розрядного приказа в Москві  (по “разборным книгам” полковника Г.Донця) засвідчують, що  “городом” Гороховатка вважалась уже в 1679 році, тобто на 30 років раніше від дати, відомої Філарету (1709 р.). В цей час Гороховатка називалась ще Остропіллям і входила до Харківського слобідського полку (Ізюмський полк буде створено через 6 років).

    До Харківського полку в 1679 р. належало 13 “городів”, які, мабуть, були сотенними центрами, і одним з цих тринадцяти “городів” було Остропілля (Гороховатка). Серед 13 харківських “городів” ми не бачимо ні Ізюма, ні Куп’янська, ні Балаклії та ін., а Гороховатка вже була.

    В 1685 р. в царській грамоті на заснування нового Ізюмського слобідського полку перераховуються “города”, які мають належати цьому полку. Цих “городів” знову 13, і на другому місці після Ізюма – Остропілля; інші  “города” – Дворічна, Балаклія, Цареборисів, Куп’янськ як менш значні за “рангом”, перераховуються нижче. Всі ці 13 “городів” стали сотенними містечками Ізюмського полку, до яких пізніше додалися й інші (як, наприклад, Сеньків, Сватова Лучка).

    Тобто, дійсно Остропілля-Гороховатка є одним з найдавніших населених пунктів Харківщини, виникнення якого відноситься до середини XVIIст.  А як містечко воно відоме за документами уже з 1679 року, а не, як зазначається в краєзнавчій літературі, з 1709 р..

    На наш погляд, щодо походження назви села Гороховатки існує багато плутанини, неточностей і взагалі, на наш погляд, незрозумілого. По-перше, ніхто з авторів, крім Д.І.Багалія та В.П.Загоровського, не звернув уваги (а може, просто й не знав),   що більш давньою, до того ж офіційною назвою цього села було Остропілля. Адже саме так у всіх відомих нам документах називається це село вXVIIстолітті.  Топонім Гороховатка (з варіантами – Гороховець, Гороховатський городок) починає переважати з XVIIIст. і поступово витісняє попередню назву.

    По-друге, широко розповсюджене в краєзнавчій літературі пояснення походження назви Гороховатка від слів “у горах ховатися”, на наш погляд, із наукової точки зору не зовсім коректне і потребує уточнення.

    І, по-третє, незрозумілим та незбагненим є те, що останнім часом в обласній пресі (газета “Слобідський край” та ін.), деяких книгах, офіційних довідниках та документах, краєзнавчих дослідженнях замість назви Гороховатка починає все ширше вживатися – Горохуватка.

    Розгляду трьох аспектів даного питання і буде присвячений подальший виклад.

    Цікава історія з назвою “Гороховатка”. Як бачимо, першим спробував пояснити цю назву Філарет у 1858 р. – «названиеее произошло от слов: в горах ховаться и соответствует местности ее. Слобода населена в пяти глубоких оврагах, на возвышенности горы». Після нього аж досьогодні цю версію повторюють й інші автори, щоправда, по-різному її трактуючи.

    Зокрема, один місцевий краєзнавець у ряді газетних публікацій безапеляційно стверджує:  “В ті далекі часи людям, які жили на місці теперішньої Гороховатки, доводилось терпіти від грабіжницьких нападів кочівників і ховатися від них в яругах та зарослях річки.  Отже, і назва села походить від слів: “В горах ховатися”.

    Таким чином, за його версією, від нападів татар місцеві жителі ховалися в ярах та біля річки – звідси й назва села. Але тут порушена логіка – скоріше у такому випадку мало б бути – “яроховатка” чи якась там “кущоховатка”.

    Трохи відмінне пояснення, яке є ще однією версією гіпотези Філарета, висунули автори туристського путівника: Село...размещалось (ховалось) в пяти глубоких ярах (между горами). Потому, видимо, и получило такое название.

     Тобто, в цьому випадку ховаються вже не люди, а саме село, та знову ж  ховається воно в глибоких ярах, а не в горах. До того ж, яке це село наважиться розташуватися в глибокому яру, та перша ж весняна повінь чи злива його легко знесе в Оскіл. Хто бував у Гороховатці, знає, які там глибоченні та крутосхилі яри. Ні в минулому, ні тепер ніхто й подумати не посміє щось там будувати. Треба мати неабияку вправність і силу, щоб туди опуститись, а не те, що піднятись догори. Та, згадаймо, й Філарет говорить, що “слобода населенав пяти глубоких оврагах, на возвышенности горы”.

     Чому ж це ні люди, ані село не бажають ховатися в горах? Та по тій простій причині, що в навколишній місцевості ніяких гір немає, і як відомо, ніколи й не було. Навіть якщо й називати гороховатські бугри горами, то хто ж ховається від небезпеки на бугрі, де тебе добре видно.Там буде безпечно лише в тому випадку, коли спорудити на крутому узвишші якесь укріплення, що й зробили у свій час слобідські козаки на місці Гороховатки, а не ховалися в міфічних горах.

    Вони зробили щось зовсім протилежне тому, що їм приписують неуважні нащадки. Замість ховатися в ярках, пасивно чекаючи кривої татарської шаблі на свої чубаті голови чи ятагана на шию або ще згірш – аркана, що поведе у неволю, наші козаки сміливо вийшли на високий бугор, звідки їх буде добре видно здалеку (та й вони завчасно побачать ворога) і перейшли до активних дій. Спочатку мужня оборона, а згодом все частіше і нищівні напади на кримських та ногайських людоловів.

    Укріплення Остропілля-Гороховатка служила важливим опорним пунктом на Ізюмській оборонній лінії, так що сам вираз “ховатися”стосовно козаків-захисників цієї кріпості буде недоречним.

    Назва населеного пункту Гороховатка (яка поступово витісняє більш давній топонім  Остропілля) ймовірно походить від місцевого гідроніма – назви місцевої річечки Гороховатки (Гороховця), що протікає поруч, за 200-300 метрів північніше від городища Остропілля (колишня козацька кріпость).

    Так що, на наш погляд, пояснення назви “Гороховатка”словосполученням “в горах ховатися”  не відповідає тутешнім історичним і рельєфним особливостям – це по-перше. А по-друге, ця гіпотеза не зовсім бездоганна і з наукової точки зору, бо суперечить законам виникнення топонімів (воднойменних ойконімах і гідронімах, що лежать поруч, здебільшого назва гідроніма більш давня і саме від неї походить ойконім, а не навпаки).

    Ще більш дивну версію пояснення топоніма “Гороховатка”висунули харківські вчені А.П.Ярещенко і В.М.Гриньова, які в своїй книзі стверджують: “Назва утворена від найменування рослин”. Від якої саме рослини походить ця назва, автори чомусь не пояснюють.

    У дещо пізнішому дослідженні А.Ярещенко вже докладно пише:  “Назва села давня. Утворена від спільнослов’янського іменника спільноіндоєвропейського характеру. Первісне значення лексеми “щось розтерте”. Прикметник “горохуватий”, звідки походить назва Горохуватка, мав значення “подібний до гороху, зморшкуватий”. Інша версія спирається на історичні дані. Як засвідчують історичні документи, слобода Гороховатка існувала  вже в 1670 році і знаходилась у п’яти великих і глибоких улоговинах, біля яких на узвишші була побудована фортеця. Слобода була побудована в такий спосіб, що навіть з недалекої відстані її нелегко було помітити, особливо влітку. У давніх писемних джерелах назва слободи довгий час писалася “Гороховатка” і походила від словосполучення “в горах ховатися”. У памятках засвідчується, що назва “соответствует местности”. І далі докладно розповідається, що під час набігів кримських і ногайських татар населення ховалося у глибоких вибалках, ярах. З плином часу голосний звук [о]у третьому ненаголошеному складі переходить в [у], і новоутворений звуковий комплекс засвідчується як Горохуватка”.

    У вищенаведеному твердженні декілька неточностей і бездоказових положень. По-перше, чому і чим Гороховатка “подібна до гороху”, і звідки це взяв автор? По-друге, в жодному з історичних джерел не вказується, що Гороховатку “нелегко було помітити навіть з недалекої відстані[4]і що місцеве населення під час набігів татар ховалося в ярах. Все це досить-таки довільне трактування слів Філарета, який пише лише таке: “название ее произошло от слов: в горах ховаться и соответствует местности ее. Слобода населена в пяти глубоких оврагах; на возвышенности горы, на правой стороне реки Оскола, где сначала основалась слобода, сделана была, в предохранение от татар, из земляного вала и рвов крепость, коей остатки еще и ныне видны.

     По-третє, назваГороховатка залишається незмінною останні триста п’ятдесят років і “з плином часу” звуки її залишаються сталими, що можуть засвідчити сьогодні як самі мешканці села Гороховатки, так і всі жителі Борівського району. На Борівщині як і раніше, так і тепер це село люди по-звичному звуть Гороховаткою (або ще Горохваткою, наголос на другий склад), так називає її на своїх сторінках районна газета “Трудова слава”, так само йменується це село в офіційних документах Гороховатської сільської Ради та Борівської районної державної адміністрації.

    Всі ці теоретичні міркування навколо походження даного топоніма самі по собі досить безневинні, але те, що зараз коїться з назвою “Гороховатка”, таким вже не назвеш. Пардоксальність ситуації в тому, що ніхто з гороховатців й не здогадується, що вони уже давно ніякі не гороховатці, а найсправжнісінькі  “горохуватці”. А офіційна назва їхнього села далебі не Гороховатка, а по закону – Горохуватка. Вже пройшов 40-річний ювілей офіційного перейменування (чи ліпше – спотворення) назви села.

    Мабуть, започаткувала вживати назву “Горохуватка”  “Історія міст і сіл УРСР. Харківська область”. Щоправда, у наступному (російськомовному, 1976 р.) виданні “История городов и сел...” пише знову правильно. Та слово-покруч пішло гуляти світом.

    І офіційний довідник “Харківська область. Адміністративно-територіальний поділ на 1 квітня 1967 року”,  норми якого є обов’язковими для вживання, вже законодавчо закріплює вживання назви-мутанта “Горохуватка”. А можливо, й навпаки: спочатку була допущена прикра помилка в довіднику, а “Історія міст і сіл” змушена була підправити справжню назву на догоду офіційній нормі.

    Як би там не було, а починаючи з 1967 року, в усіх наступних довідниках адміністративно-територіального поділу – за 1971, за 1980 р. і в останньому за 1987 рік – вказується лише Горохуватка і відповідно Горохуватська сільрада.

    Ще промовистий факт. Нещодавно в район надійшла “Книга Пам’яті України. Харківська область”, том 4.  У військово-історичному нарисі про найважливіші події в Борівському районі знову на сторінках 609, 610, 613 і 614 натикаємося на “Горохуватку”. На сторінках 700-713 йдуть списки загиблих по “Горохуватській” сільраді.  Всього в цій книзі назва “Горохуватка” вжита близько 250 разів.

    Редакційна колегія “Книги Пам’яті” у своєму вступі пояснює це так: “Географічні назви в Книзі Пам’яті приведені у відповідність із нинішніми назвами й існуючим на сьогоднішній день адміністративно-територіальним поділом. Робота ця досить складна і трудомістка. Адже за післявоєнний час чимало населених пунктів... були перейменовані”.

    Можна наводити й інші приклади, називати видання, де стосовно села Гороховатка вживається спотворена назва. Слід домогтися, щоб у наступному довіднику адміністративно-територіального поділу України і Харківської області було вказано вже справжню, історичну назву, яка і сьогодні продовжує вживатися офіційно в Борівському районі, а помилкова назва щоб назавжди припинила своє існування.

    Хтось образно назвав топоніміку (науку про географічні назви) мовою землі, маючи на увазі те, що географічні назви доносять до сучасності голос минулих віків. Назва “Гороховатка” – жива пам’ятка сивої давнини, і її потрібно всіляко оберігати, не допускаючи наруги. Це слід робити ще й тому, що ця назва повністю оригінальна і неповторна.

    З’ясовуючи походження ойконіма Гороховатка, можна дійти таких висновків: напевно, в поясненні географічних назв не завжди можна покладатися на те, що та чи інша назва схожа на якесь слово, співзвучна з ним.  Надто часто схожість назви з першим-ліпшим словом стає просто вигадкою.  Знайти достовірне тлумачення топоніма важко, іноді неможливо.  Безліч топонімів залишаються таємницями за сімома печатками.  Так що й пояснення назви “Гороховатка”, на нашу думку, залишається відкритим. Потрібні подальші дослідження[5].

    Таким чином, слобода Гороховатка заснована в середині XVIIстоліття. Це одне з найстаріших поселень Харківщини. Гороховатка в свій час була одним з 13 “городків” Харківського Слобідського полку, сотенним містечком Ізюмського Слобідського полку, важливим воєнним форпостом на Ізюмській оборонній лінії та одним з найбільших населених пунктів у Куп’янському повіті. Більш давньою офіційною назвою цього населеного пункту є назва “Остропілля”. Ойконім Гороховатка в документах закріплюється пізніше і однозначно походить від гідроніма – назви річки Гороховатка (Гороховця), яка протікає поруч з селом.

 

БАХТИН

     Невелике село Бахтин, яке розкинулось по обидва боки глибокого Бахтинського яру і далі вже долиною річки Бахтин, безпосередньо межує з селом Гороховаткою і фактично є його південною околицею. Безсумнівно, що назва цього села (в минулому  – хутора) походить від назви річки Бахтин (правої притоки Оскола), що колись брала початок в районі теперішнього села. Річка Бахтин тече з півночі на південь, паралельно Осколу і неподалік села Червоний Оскіл (раніше – Цареборисів) впадає в Оскіл.

     За дореволюційними джерелами, назва населеного пункту Бахтин у сучасних межах Борівщини не прослідковується.  Хоча в Ізюмському повіті (поблизу Комарівки) в XIXстолітті на річці Бахтин існувало декілька однойменних хуторів (Бахтин Перший, Бахтин Другий, Бахтин Третій). Тобто, Бахтин поблизу Гороховатки з’явився вже у радянські часи і спочатку був лише кутком Гороховатки, а вже значно пізніше став окремим селом.

    Одна з версій, викладена П.Л.Гомоном у книзі “Легенди рідного краю”, пов’язує заснування села Бахтин з найпершим поселенням Слобожанщини – Цареборисовом: “...у 1612 р., через 12 літ боротьби, татари все-таки розгромили і спалили Цареборисів. Козаки, які чудом врятувалися від смерті, змушені були покинути фортецю. Цілком вірогідно, що вони спустилися вниз по річечці Бахтин, потім піднялися вгору Осколом і на місці колишнього запустілого поселення заснували село Гороховатку. Принаймні про це нагадує мікротопонім окраїни сучасної Гороховатки хутір Бахтин. Не виключено, що частина уцілілих цареборисівців перебралися за кілька верст на берег Сіверського Дінця, де вже стояв Святогорський монастир”.

    Ця версія немає під собою жодних підстав, до того ж суперечить історичним відомостям.

 

 БОГУСЛАВКА

    Село Богуславка, в минулому – хутір Богуславський, сільце Богуславське, хутір Корніївка або Корніївський (народна місцева назва), виникло в кінці XVIIIст., за іншими відомостями, у другій половині XVIIст.

    Назва села тісно пов’язана з ім’ям козацького сотника (пізніше – з 1707 року –наказного полковника) Ізюмського слобідського козацького полку Семена (Сенька) Йосиповича Богуславського. За давніми переказами, саме він заснував козацьку слободу Сеньків (уже у 1685 році Сеньків – сотенне містечко Ізюмського полку) й майже одночасно – хутір Богуславський (там, де зараз куток с. Богуславки – Корніївка) на лівому березі Оскола. За писемними джерелами, бачимо Богуславку лише наприкінці XVIIIст..

    Тут були добрі сінокоси, багаті рибою і дичиною місця, й козаки тримали безліч вуликів-дуплянок.  Отож, слобода Сеньків була наречена ім’ям сотника (Сенько), а хутір прибрав собі за назву прізвище славного козака. Слід мати на увазі, що між Богуславкою і Сеньковом всього декілька кілометрів відстані. Перші поселенці несли військову службу та займалися хліборобством та дрібними промислами.

    Як пише архієпископ Філарет у 1858 році про С.Й.Богуславського:  “потомки его и поныне известны”.

    Нащадки С.Богуславського дійсно в XVIIIстолітті і пізніше мали досить значні володіння в районі сучасних сіл Сеньків, Синиха, Біла, Генове, Гороховатка, Загризове, Богуславка, Лозова, Веселовка та ін. У матеріалах перепису слобідських полків, проведеного гвардії майором Хрущовим у 1732 році, згадуються сотник Богуславський (мав 7 дворів і 19 душ підданих), підпрапорний Богуславський (3 двори, 33 душі підданих), сотенний писар Богуславський (5 дворів і 16 душ).

    В документах 1785 р. у “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда”згадуються володіння “секунд-майорши Елизаветы Ивановой, дочери Тихоцкой; поручика Алексея, прапорщика Георгия Ивановых детей, Богуславских. Це заміжня дочка і два сини-офіцери Івана Семеновича Богуславського, для якого його батько, Семен Йосипович Богуславський, заснував і заселив село Синиху (7 км від Богуславки). Їм належали Синиха, навколишні хутори і окремі землі, розташовані здебільшого правим берегом Оскола, аж до Гороховатки, зокрема, й хутір Олексіївка, власність Олексія Івановича Богуславського – тому й отримав хутір таку назву. Цей хутір зник ще наприкінці XIXст., а знаходився в свій час між сучасними селами Богуславка і Загризове, неподалік озера Лиман, там, де був колгоспний машдвір.

    В документах 1785 р. також згадуються “вдова поручица Ульяна Васильева дочь и дети ее, прапорщики Корнелий, Иван, вахмистр Андреян, девица  Ульяна Федоровы дети, Богуславские”. Цим Богуславським належала частина земель слободи Сеньків та навколишні хутори, розташовані здебільшого на лівому  березі Оскола, десь між сучасними селами Колісниківка та Веселовка.

    Мабуть, саме з 2-ї половини XVIIIст. за хутором Богуславським закріпилася і інша назва (неофіційна, народна) – Корніївка. Неважко здогадатися, що цей топонім пов’язаний з ім’ям Корнія Федоровича Богуславського, одного з власників хутора, який, мабуть, тут найчастіше мешкав. Назви Богуславка і Корніївка більше двохсот років мирно співіснують поруч. Частіше вживається топонім Богуславка, особливо офіційно, але ще в XIXст. і на початку XXст. в документах у дужках вказувалась і друга назва – Корніївка.

    Зараз, коли Богуславка дуже розрослася, поглинувши близько десятка колишніх хуторів, один із кутків (вулиць) місцеві жителі продовжують називати Корніївкою. Це найдавніша частина села, місце першопоселення.

    У “Всеподданейшем докладе”  (28 червня 1818 р.) генерала від артилерії графа Аракчеєва імператору Олександру Iтеж згадуються поміщики Богуславські і їх володіння по Осколу неподалік від слободи Сенькове.  Мова йде про наділення “помещицы майорши Лавровой”  землею  “из дачи казенной слободы Сеньково” “в смежности с дачами помещиков Тихоцких и Богуславских”. Імператор ознайомився з цим документом і власноруч підписав: “Быть по сему. Александр. С.-Петербург. 2 мая 1819 г.”.

    Достеменно відомо, що першими поселенцями як слободи Сеньків, так і хутора Богуславського були гетьманські козаки з Наддніпрянщини – Правобережної України.  Швидше всього, саме з тих країв – з Київщини – і був наш сотник С.Богуславський.

    А чи можна точніше дізнатись, звідки саме прибули наші далекі предки-козаки? На наш погляд, розгадка лежить на поверхні і пов’язана знову ж таки з особою С.Богуславського.  Звернімось до такої порівняно маловідомої науки, як антропоніміка.

    Чому ж саме Богуславський?  Знаємо, що в ті часи та й пізніше прізвища прибирали від місця походження чи попереднього проживання основоположника роду. Особливо в тих випадках, коли людина не була місцева (як у нашому випадку), всіх цікавило, крім її імені, звідки вона прибула, звідки походить. Визначення “Бахмутський, Гайворонський, Галицький, Виноградський, Вишневський, Зборівський, Сватівський, Соловецький, Сумський, Шполянський”  (прізвища поширені зараз у Борівському районі) були достатньою характеристикою, що відрізняла пришельця від аборигенів. Це визначення переходило на дітей і далеких нащадків, хоч би вони й народилися вже на новому місці проживання; воно ставало їх прізвиськом, а пізніше і родовим прізвищем.

    Бажаючи відповісти на питання, звідки хто походив, наші предки утворювали відносні прикметники від назв місцевостей. Так виникли тисячі українських прізвищ на -ський, -цький, -зький.

    Виникнення прізвища від топонімічної назви, що конкретно вказує на певний населений пункт, не завжди можна встановити сьогодні з абсолютною точністю. Бо часто назви, від яких були утворені прізвища, вже давно перестали існувати, а якщо й існують, то вже у зміненій формі, а прізвище зберегло свою давню форму.

    Та все ж у даному випадку це не стосується нашої назви. Починаємо пошук. Вихідні дані: переселенці були з Правобережної України, з Київщини. Досить легко знаходимо на сучасній карті місто Богуслав, райцентр у Київській області, що розкинулось на берегах легендарної річки Рось (притоці Дніпра). Богуслав – старовинне місто – виникло ще в княжі часи, у XVIIстолітті стало адміністративно-територіальним і військовим центром Богуславського козацького полку.

    Так що Семен Богуславський, як, мабуть, і його козаки, були походженням з старовинного Богуслава, що на Київщині. Таким чином, на наш погляд, правильними є обидві версії:  1) назва села походить від прізвища першого осадника хутора – Семена Богуславського або його нащадків;  2) назва походить від місця попереднього проживання переселенців на наші землі.

    Тим більше, що козацьке переселення в часи Руїни (2-а пол. XVIIст.)  йшло великими хвилями, коли значні маси козаків, селян, міщан знімалися з рідних місць і на чолі з вибраними отаманами-осадниками йшли на вільні, незаселені землі Дикого поля, де пізніше постала козацька Слобожанщина. Так що не один сотник Сенько, а й інші козаки були богуславськими. А нам ця гіпотеза дозволяє беззастережно стверджувати, що ми прямі нащадки древніх і славних русів, що з-понад річки Рось.

    Щоправда, існують й інші версії походження назви “Богуславка”. Харківський краєзнавець професор А.Ярещенко тлумачить назву села як  двокомпонентну структуру і виводить її з давньоруського словосполучення “буйслав” (хоробрий, мужній). Він стверджує, що пізніше православна церква цю назву підправила на “Богуслав”, а звідси й “Богуславка”.

     На наш погляд, ця версія малоймовірна, так як позбавлена чітких історичних підстав і не опирається на жодні документальні чи інші свідчення.

    Є ще й четверта версія походження назви “Богуславка”.  Ця гіпотеза пов’язує назву села з прізвищем легендарної Марусі Богуславки.  Хоча більшість дослідників і вважають, що  “попівна Маруся Богуславка” походить з міста Богуслава на Київщині. Швидше всього, так воно і є. Та насторожує один промовистий факт, який хоч і дотично, а все ж таки вказує, що Маруся Богуславка могла мати якесь відношення і до нашого села. Це дуже-дуже малоймовірно, та повністю не виключено. Справа в тому, що дума про “Марусю, попівну Богуславку” була записана в першій половині XIXст. від кобзаря Ригоренка в селі Красний Кут Богодухівського повіту, що на Харківщині. Тобто, ця дума мала поширення саме на Харківщині, а не на Київщині.

    Та як би там не було, хай Маруся-попівна і була з Богуслава, що все-таки набагато ймовірніше, а не з нашої Богуславки, та все ж і в такому випадку має хоч і дотичне відношення до неї.

    Від виникнення і аж до останнього часу хутір Богуславський ніколи не був значним поселенням. В “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год” його ім’я взагалі не називається і він згаданий лише серед дев’яти безіменних хуторів, які належали родині Богуславських. Знаходився хутір Богуславський на річці Велика Лозова.

    Таким чином, село Богуславка виникло в 2-й пол.XVIIст. і його назва походить від прізвища його власників – Богуславських. (Саме ж прізвище Богуславських пов’язане з назвою міста Богуслава на Київщині). Так як спочатку хутір Богуславських “населен был едино для одного только скотоводства» і налічував всього декілька дворів, то довгий час не мав і власної назви, яка, мабуть, остаточно закріпилась за ним тільки наприкінці XVIIIстоліття. З 2-ї половини XVIIIст. поруч з топонімом Богуславка для означення цього хутора паралельно вживалась і назва Корніївка. Ці дві назви дожили досьогодні. Всі інші версії про походження топоніма Богуславка (Буйслав, Маруся Богуславка) слід вважати безпідставними.

 

ПРИШИБ

    Село (хутір) Пришиб (Старий Пришиб, Пришибський) перестало існувати з 1958 р., бо було затоплене новоствореним Червонооскільським водосховищем. Мешканців села переселили у сусідні села Богуславку, Новий Пришиб, Нову Олександрію. Назва села “Новий Пришиб”відома за документами ще з початку ХХ ст. Складалося воно з заможних сімей, які купили тут у приватну власність землі.

    За спогадами старожилів, хутір Новий Пришиб заснували начебто в ХІХ ст. переселенці-росіяни. Місцеве населення називало цей хутір Москалівкою (росіян у наших краях ще до війни іменували москалями). Пізніше у 60-х рр. ХХ ст. цей хутір злився з селом Богуславкою, але і дотепер вулицю, де раніше був хутір Новий Пришиб, звуть Москалівкою, а її мешканців – москалянами. Офіційний топонім “Новий Пришиб” вживався тільки в документах, серед місцевого ж населення здебільшого користувалися старою народною назвою “Москалівка”.

    Виникнення хутора Старий Пришиб тісно пов’язане із заснуванням слободи Сеньків та хутора Богуславського. Слобода Сеньків знаходиться від Пришиба за 5-7 км вверх по Осколу на північ, а хутір Богуславський ще ближче – десь близько 2 км на північ.

    Коли саме заснований хутір Пришиб, нам достеменно не відомо, але за архівними документами 1781 р. ми уже його бачимо. У межових книгах слободи Сенькова за 1781 р. згадується затока Пришиб, Осколище і “хутор Пришибской – владение прапорщика Андреяна Федорова сына Богуславского”.

    Ось що пише про Пришиб і місцевість, де він знаходився, “Ведомость к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…”: …Хутор Пришибской…вдовы поручицы Ульяны Васильевой дочери и детей ее: прапорщиков Корнелия, Ивана; вахмистра Андреяна, девицы Ульяны детей Федоровых Богуславских… Расстояние от города - верст 20; число дворов – 2, число душ – 3 мужеска и 6 женска… Оные хутора лежат… Пришибской – на левом берегу реки Оскола…, а дачею[6] простирается по берегах реки Оскола…до оврага Берестова и от него пять отвершков[7], лога Вильховатого и от него одного отвершка и половина, озера Лиман и трех озер Солонецких. Та река и озера  против селения и дачи, в летнее жаркое время в самых мелких местах бывает: река Оскол - глубиною четыре аршина, шириною двадцать один сажень…В показаной реке, озерах рыба ловится – щука, сомы, лещи, лины, караси, налимы, окуни, головли, плотва, пескари и ерши. Уловленная из оных употребляется тех хуторов жителями. Вода в реке, озерах и речках для употребления людям и скоту здорова. Земля грунт имеет черноземный с илом, и с посеянного на ней хлеба лучше родится рожь, пшеница и овес; прочие семена средственны. Сенные покосы против других жительств травою лучшие. Лес растет дровяной, дубовый, липовый, кленовый и терновник. Для поташа неспособен. В нем звери: зайцы; птицы: тетерева, кукушки, скворцы, соловьи, галки, сороки, вороны, дятлы; в полях дрофы, перепелки и жаворонки. По реке, озерах  и речках: дикие гуси, утки, кулики и гагары. Подданые черкасы состоят на господском изделье, земли на помещиков обрабатывают: поручицы Ульяны и девицы Ульяны – двадцать семь, прапорщиков Корнелия – девять, Ивана – шесть, вахмистра Андреяна Богуславских – одиннадцать десятин. А затем остальную землю запахивают на себя. Женщины сверх полевой работы упражняются в домашнем рукоделии: прядут лен-поскан и овечью шерсть, ткут холсты и сукна для своего употребления.

    Як ми бачимо з вищенаведеного документа, в 1785 р. невеликий хутірець Пришиб належав родині поміщиків Богуславських: матері, трьом синам-офіцерам та їх меншій сестрі, яка жила при матері.

    На півночі володіння Богуславських межували з землями їх родичів: секунд-майорші Єлизавети Іванівни Тихоцької та її рідних братів: поручика Олексія Івановича, прапорщика Георгія Івановича “дітей Богуславських”, їм належав хутір Олексіївка, який лежав за декілька кілометрів на північний схід від Пришиба.

    На південному сході знаходились землі “пустоші Верхньолиманської”, які належали  секунд-майорші Є.І.Тихоцькій.

    На півдні були землі хутора Борового, які належали Гороховатському монастирю.

    А на заході, на правому березі Оскола, знаходився “отхожий луг с лесом…в единственном владении поручика Алексея Иванова сына Богуславского”.

    В документі за 1792 р. на карті показана затока Оскола – Пришиб, “Осколище”, озера Попівське та Кругленьке.

    Таким чином, всі навколишні землі належали нащадкам козацького сотника Сенька Богуславського, які за традицією несли військову службу і поступово перетворювались у дрібнопомісних поміщиків.

    Топонім Пришиб досить поширений не тільки на Харківщині, а й по всій Україні, його семантика досить прозора. Б.Грінченко цей термін пояснює так: “Пришиб: 1)притулок, пристановище, захисток, затишне і зручне місце; 2) місце на березі, де можна пристати човно.”.

    У чудовому довіднику народних географічних термінів Е.М.Мурзаєва знаходимо більш точне і грунтовне пояснення: “Пришиб – обрив, круча на завороті (закруті, коліні) річки; місце, куди вдаряє ріка на повороті. Із “при+шибать”, “шибить” – “кидати”, “бити”. Автор стверджує, що від цього географічного поняття виникло безліч топонімів.

    Для нашого випадку прийнятні всі вищенаведені пояснення, особливо останні. За спогадами старожилів, які пам’ятають Пришиб і ріку Оскіл до створення водосховища, саме поруч з хутором ріка робила крутий вигин, коліно. В цьому місці був обрив і велика яма з сильним виром, водовертю, яку у наших краях називали воронкою, вирвою або чорториєм (“тут чорт воду крутить”).Цей крутий поворот ріки Оскіл ми бачимо і на карті за 1792 р.. Саме в цьому місці на карті зроблено позначення “затока Пришиб”.

    Таким чином, хутір Пришиб виник не пізніше 2-ої половини XVIIIст., належав нащадкам козацької старшини, а його назва походить від народного географічного терміна, що позначає місце крутого повороту ріки, де течія сильно ударяє в берег. Тобто, в даному випадку спостерігаємо топонімізацію – перехід загальної назви у топонім. Приклади топонімізації досить таки чисельні на Борівщині, і здебільшого час їх утворення – XVIII-ХІХ ст.

 

  ЗАГРИЗОВЕ

    Сучасне село Загризове серед місцевого населення здебільшого називають “Загризова”, а до революції воно ще називалось “хутір Загризове”, “Загризів”або “Загризівський”.

    За спогадами старожилів села, які  були записані ще в 50-х роках  XX століття, село Загризове виникло в 2-й половині XVIIIст. Це підтвержується архівними матеріалами, а також тим, що вже в 1-й половині XIXст.цей хутір був досить значним поселенням.

     Так, у “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…”при слободі Сеньків згадується  ряд хуторів: ”…Зубин - на левом берегу реки Оскола и при безымянном озере, …Мытников - на правой стороне речки Большой Лозовой…, седьмой – по обе стороны оврага Малого Лозового…, девятый - на правой стороне ручья от речки Большой Лозовой и по обе стороны от его отвершка, а дачею простирается по берегах реки Оскол и оврага Среднего Лозового на правой стороне, а речки Песчаной на левой стороне…”. В документі зазначається, що “оные хутора поселены  для одного только скотоводства”, а були вони власністю “поручика Алексея, прапорщиков Георгия Ивановых, Корнелия, Ивана, вахмистра Андреяна, девицы Ульяны Федоровых, вдовы поручицы Ульяны Васильевой дочери, Богуславских, и той слободы казенных войсковых обывателей”, себто належали родині Богуславських і колишнім козакам слободи Сеньків.

    Зазначені вище хутори слободи Сеньків розташовувались на території сучасного села Загризове або поблизу нього і виникли вони у другій половині XVIIIст.

    Як ми бачимо, в документах XVIIIст. топонім Загризове не вживається і можливо, що з’явився він для означення цих хуторів дещо пізніше.

    Топоніми Зубин і Митників безсумнівно походять від прізвищ місцевих жителів: Дзюба і Митник. Перше прізвище і сьогодні дуже поширене в навколишніх селах, а другий антропонім – Митник – у другій половині XXст. різко знизив свою частотність. Багато носіїв цього прізвища загинули в голод (1933 р.) і у війну (1941-1945 рр.), але в XIX  і в 1-й пол.XXст. це прізвище було досить поширеним у наших краях.

    На перший погляд, назва хутора Зубин походить від прізвища Зубов, але серед місцевих жителів у XIXст. (за метричними книгами) і до 70-х рр.XXст. це прізвище не фіксується. Здається ймовірним, що хутір називався спочатку Дзюбин, але в офіційних документах його записали як Зубин. Прізвище Дзюба на території Богуславської сільради входить у десятку найбільш поширених.

   Щодо походження топоніма Загризове існує декілька народних версій-легенд.

    Перша легенда пов’язує це з першими тутешніми мешканцями, начебто селянами-втікачами від кріпацтва, які оселилися понад рікою Осколом. Займаючись рибальством і землеробством, вони часто вели сварки за кращі угіддя. Ці сварки місцевою говіркою називались “гризнею”. Звідси нібито і пішла назва ”Загризове”.

    Інші старожили розповідають, що село здавна (та й сьогодні) має хаотичну забудову. Теперішні вулиці (якщо їх так можна назвати) оформилися зовсім недавно. Тож хати, садиби, городи там розкидані безладно, безсистемно, а стежки звивисті і покручені[8]. Тому коли раніше жителі навколишніх хуторів йшли через цей розхристаний хутір “на службу” до Сеньківської (пізніше – Кругляківської) церкви, то змушені були прямувати навпростець, бо певної дороги не було. Чимчикували вони часто городами, сінокосами, левадами, не розбираючи меж. Місцеві мешканці з-за цього на них спересердя голосно лаялися, часто-густо гризлися з “богомольцями”. Загризалися вони не тільки з чужими, а й нерідко й між собою, ото за те їх і прозвали “загризянами”, а їх село Загризовою.

    Друга версія виводить цю назву від місцевих селян-кріпаків, які були “загрижені” (замучені, замордовані) своїми поміщиками. Назва”загрижені люди”поступово перейшла й на населений пункт.

    Як варіант, ще одна розповідь старожилів: „Жив тут у давнину вредний панюга – тут була його економія – дуже заядливий, заїдав усіх. Того так і прозвали, бо заїдав, загризав усіх тутешніх мешканців: і лозів’ян, і ревучан, і кругляківців, і тавричан[9].

    Третя легенда – ономастичного характеру – виводить назву села від прізвища одного з перших осадчих. Якийсь дворянин Загризай потрапив у немилість царя і був висланий у Дике поле. Він оселився на лівому березі ріки Оскіл. За його прізвищемпоселення стало називатися ”Загризове”.

    Остання версія, на наш погляд, малоймовірна. В документах ХVIII-XIXст. таке прізвище  (щодо нашого краю) не зустрічається; в ХХ ст. теж серед  місцевих жителів не тільки села Загризове, але й сіл Борівського та сусіднього Куп’янського районів таке прізвище не відоме. Ніяких слідів прізвища Загризай чи подібного розшукати не вдалося.

    Дуже можливо, що такого прізвища взагалі в природі не існує. Нам не вдалося його знайти в жодному довіднику з антропоніміки. Швидше всього, ця версія про Загризая – плід народної етимології незрозумілого слова.

    Великі сумніви викликає і друга легенда – про начебто “загрижених” кріпаків хутора. Справа в тому, що в Загризовому ніколи кріпаків не було, а жили тут тільки вільні селяни (спочатку “казенные войсковые обыватели”, згодом переведені в розряд державних селян), які були в минулому козаками слободи Сеньків.

    Можна висунути гіпотезу, що топонім Загризове не місцевого походження, а принесений сюди ззовні. Тільки цим може бути пояснена і багатоваріантність трактування місцевими жителями походження назви свого села, виникнення якого вони однозначно відносять до дуже давніх часів (XVIIIст.). За розповідями старожилів, поселення виникло спочатку біля самого берега Оскола. Пізніше в зв’язку з тим, що родючі землі були розташовані трохи далі від річки на схід, населений пункт перемістився ближче до родючих земель приблизно на 2 км. Всі жителі хутора були державними (“казенними”) селянами, які сплачували подушний податок на користь держави.

    У сучасному довіднику населених пунктів України серед 30252 назв поселень різних типів не вдалося зустріти таку чи хоча б подібну назву. Хоча в ХІХ ст. в Куп’янському повіті на річці Березовій існував невеличкий хутір Загризова IIПристінського сільського общества (зараз ця територія належить до Шевченківського району). Взаємозв’язок між цими двома Загризовами встановити не вдалося. Дуже ймовірно, що його заснували переселенці з Загризової на Осколі.

    У березні 1939 р. Харківський облвиконком прийняв рішення про перейменування села Загризове у Владимирівку (мабуть, на честь Володимира Леніна) і просив Президію Верховної Ради УРСР затвердити цю постанову. З невідомих нам причин перейменування так і не відбулося. Село до сих пір носить загадкову назву, пояснити яку не можуть ще з давніх часів.

   У “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…” наводяться відомості про хутори, що існували на території сучасного Загризового: …земля грунт имеет черноземный, а местами песчаный; из посеянного на ней хлеба лучше родится рожь, пшеница, ячмень, а прочие семена средственны. Сенные покосы против других жительств травою лучшие. Лес растет дровяной, осиновый, липовый, дубовый, ольховый, яблоневый, грушевый. Для поташа неспособен. В нем звери: волки, зайцы, лисицы, горностаи и прочие; птицы: орлы, ястребы, галки, вороны, дрозды, скворцы, чижы, воробьи, синицы, витютни, дятлы, соловьи, овсянки, какушки, малиновки; в полях: дрофы, стрепеты, жаворонки и перепелки; на реке, озерах, заливах и по речках: дикие гуси, утки, гагары, цапли, журавли, чибисы, коростели и кулики…  Жители упражняются в хлебопашестве и скотоводстве, но токмо не весьма рачительны для пашни. А только запахивают для своего ежегодного употребления, а прочая земля остается в сенокосе для пастьбы скота… Женщины сверх полевой работы упражняются в домашнем рукоделии:прядут лен-поскан и овечью шерсть, ткут холсты и сукна для своего употребления, а отчас и на продажу.

    До 30-х рр. ХХ ст. в документах згадується хутір Олексіїївка. В 1920 р. було два хутори: Олексіївка Перша і Олексіївка Друга, які входили до Загризівського сільського общества Сеньківської волості Куп’янського повіту. Знаходились ці хутори поруч із х.Загризове, на південь від нього, там, де зараз куток села Загризового – Каніговка – і далі на південь від нього, аж до озера Граненкового (неподалік озера Лиман). У післявоєнний час від цього хутора залишилась лише незначна частина, яка сьогодні зветься серед місцевого населення Каніговкою і адміністративно входить до с.Загризове.

    Хутір Олексіїївка (інша його назва – Олексіївський) виник у XVIIIст. У межовій книзі земельного володіння слободи Сеньків і її хуторів за 1781 р. згадується “хутор Алексеевский – общего владения секунд-майорши Елизаветы Ивановой дочери Тихоцкой, поручика Алексея и прапорщика Георгия Ивановых детей Богуславских”. Поручику Олексію Богуславському належали ще “отхожие луга с лесом, лежащего по правую сторону реки Оскола”.

    Це ж підтверджує межова книга земельного володіння х.Олексіївського за 1781 рік.

    У “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…” про цей хутір подаються докладні відомості: “ХуторАлексеевский – секунд-майорши Елизаветы Ивановой дочери Тихоцкой, поручика Алексея, прапорщика Георгия Ивановых детей Богуславских. Лежит на правой стороне речки Большой Лозовой. В том хуторе дом господский, деревянный секунд-майорши Тихоцкой. А дачею простирается по берегах реки Оскола и оврага Среднего Лозового на левой, а речки Большой Лозовой – на правой стороне и по обе стороны оной речки и от нее одного отвершка оврага Среднего Лозового и озера Попаднего. Та река, озеро и речка против селения и дачи в летнее жаркое время в самых мелких местах бывают: река Оскол и озеро – глубиною четыре аршина, шириною двадцать сажень; речка Большая Лозовая – глубиною четверть аршина, шириною один сажень. В показанных реке и озере рыба ловится: щуки, сомы, шерешперы, вырезубы, лещи, лины, караси, окуни; в речке – мелкая: головли, пескари, вьюны и ерши. Уловленную из оных употребляют для довольствия господского дома. Вода в реке, озере и речке для употребления людям и скоту здорова. Земля грунт имеет черноземный, с песком. Из посеяного на ней хлеба лучше родится рожь, пшеница, просо и овес, а прочие семена, також и сенные покосы, против других жительств травою средственны. Лес растет дровяной, дубовый, ореховый и терновник. Для поташа не способен. В нем звери: зайцы; птицы: тетеревы, сороки и соловьи; в полях дрофы, стрепеты, перепелки и жаворонки; по реке, озере и речке дикие гуси, утки, цапли, журавли и кулики. Оной хутор построен для одного только скотоводства, а пашню запахивают вышеписанных господ подданые черкасы: секунд-майорши Тихоцкой из села Сенихи – двенадцать, поручика Алексея из слободы Сеньковой – восемь, прапорщика Георгия Богуславских из села Сенихи – одиннадцать десятин, а затем остальную землю запахивают на себя. Пашенной земли – 72 дес., сенного покосу – 908 дес., лесу дровяного – 1дес., под поселением – 1 дес., неудобных мест – 143 дес., итого – 1127 десятин.

   Як ми бачимо з документа, хутір Олексіївський у XVIIIст. був незначним поселенням усього в декілька дворів. Тут же в своєму будинку проживала поміщиця Тихоцька, рідна сестра братів Олексія і Георгія Богуславських. Хутір Олексіївський і його землі були спільним володінням цих дітей Федора Богуславського. Крім хутора Олексіївського, вони мали й інші володіння в наших краях. На наш погляд, назва хутора Олексіївського пов’язана з іменем поручика Олексія Богуславського. Мабуть, він мав якесь відношення до заснування цього хутора або спочатку тут жив.

    Протягом усієї своєї історії хутір Олексіївка залишався малочисленним. За кліровими відомостями 1863 р., “в хуторе Алексеевском, помещицы Веры Ивановой дочери Богуславской живут: а) бывшие дворовые – 3 двора, 14 душ мужского и 14 душ женского пола; б) временнообязанные – 7 дворов, 30 душ мужского пола и 29 душ женского”.  На кінець ХІХ ст. у 1896 р. у хуторі Олексіївка числиться 15 дворів. В 1925 р. у хуторі Стара Олексіївка Загризівської сільради Сеньківського району Куп’янської округи нараховувалось 17 селянських господарств і 98 чоловік населення. Як уже зазначалося вище, у 50-х рр. ХХ ст. хутір Олексіївка остаточно злився з селом Загризове і на сьогодні тільки одиниці місцевих старожилів пам’ятають його назву і місце, де він знаходився. Мабуть, уже в довоєнні часи назва “Олексіївка”серед місцевих жителів не вживалася, а була замінена на назву “Каніговка”.

    Отже, сучасне село Загризове виникло десь у 70-80-х рр. ХVIIIст. і спочатку складалося з ряду хуторів (Зубин, Митників, Олексіївський та декількох безіменних), які були малочисельні і населені “для одного только скотоводства”. Хутір Олексіївський був приватновласницьким, а всі інші хутори були вільними. Чисельність населення досить швидко зростає, і вже на початку ХІХ ст. вільні хутори зливаються в одне поселення, яке і отримує назву Загризове. Походження топоніма Загризова не ясне і не може бути пояснене місцевими легендами, які є витвором народної етимології. Лише в середині ХХ ст. зникає хутір Олексіївка, адміністративно зливаючись із Загризовим, але і сьогодні північна частина цього хутора (Каніговка) є нібито самостійним невеличким поселенням, яке знаходиться за 1,5 км від села Загризове на південь.

 

  ЛОЗОВА 

    Сучасне невелике село Лозова у минулому ще звалось хутір Лозовий, Лозівський і складалось з декількох хуторів: Велика Лозова (“хутор владельческий Лозовой Большой”) або по народному – Бідрягівка, бо належав поміщику Бідрязі  та хутір “казенный” (державний) Лозовий. Обидва ці хутори знаходились у верхів’ях річки Лозової (Великої Лозової), а в середній течії цієї річки, десь на місці сучасного Кругляківського ставка, був ще й хутір Мала Лозова (“хутор Лозовой Малый”), а пізніше – Нова Лозова, який місцеве населення називало Бухвалівкою[10].

    В ХІХ ст. і аж до 70-х рр. ХХ ст. село Лозова було досить значним поселенням, мало більше ніж півтисячі мешканців (в окремі часи до 1 тис. жителів), та в 70-х рр. ХХ ст. село було оголошене неперспективним, стало швидко занепадати і сьогодні налічує ледве сотню жителів, здебільшого пенсіонерів.

    Коли засноване село Лозова, серед місцевих старожилів згадок не залишилося – “дуже давно”. Та за архівними документами, уже в 1781 р. хутіріснував. В межових книгах слободи Сеньків згадується і “хутор Лозовской – владение прапорщика Корнелия Федорова сына Богуславского.” У “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…” цей хутір докладно описується: “Хутор Лозовской… вдовы поручицыУльяны Васильевой дочери и детей ее прапорщиков Корнилия, Ивана; вахмистра Андреяна, девицы Ульяны Федоровых Богуславских. Расстоянием от города, верст – 24, число дворов – 4, число душ – 9 мужеска, 8 женска… Оныя хутора лежат… Лозовской – на левой стороне речки Большой Лозовой, а дачею простирается по берегах… речки Большой Лозовой по обе стороны… и от нее трех отвершков оврага Берестова… Речка против селения и дачи в летнее жаркое время, в самых мелких местах бывает… глубиною четверть аршина, шириною одна сажень… В показанной речке рыба ловится мелкая: окуни, головли, плотва, пескари и ерши. Уловленная из оной употребляется того хутора жителями. Вода в речке для употребления людям и скоту здорова. Земля грунт имеет черноземный, с илом…, сенные покосы против других жительств травою лучшие…Подданые черкасы состоят на господском изделье”  і обробляють землю вищезазначених поміщиків.

    Крім цього хутора Лозового, у цей же час існував ще один хутір трохи вище по течії річки Лозова, у її верхів’ях. У “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…” він згадується як безіменний, а належав “казенным войсковым обывателям слободы Сеньков”. Розташовувався цей хутір “на правой сторонеречки Большой Лозовой и по обе стороны от ее отвершка, а поселен для одного только скотоводства”.

    І дійсно, вже в ХІХ ст. у верхів’ях Лозівського яру ми бачимо два хутори: хутір Лозовий Великий і вище по яру – хутір Лозовий. За розповідями старожилів, перший хутір був поміщицький і всі його селяни були кріпаками, а другий хутір Лозова був вільний, тут жили державні селяни. З кінця ХІХ ст. хутір Лозовий Великий серед місцевого населення звався Бідрягівкою, бо належав поміщику Бідрязі.

    Ці два Лозівські хутори лежали поруч і практично зливалися в один населений пункт, але місцевим населенням як раніше, так і тепер вони чітко розмежовувались. Місцевість першого хутора (Лозова Велика) ще називалась Низ, бо й справді лежала нижче по яру, ніж Гора – місцевість другого хутора (Лозового). Слід зазначити, що вже з другої половини ХІХ ст. населення хутора Лозова було в декілька раз більшим від населення хутора Велика Лозова. Так, за “Списком населенных мест Харьковской  губернии” 1864року відомо: 1) “Лозовой Большой  (Бедряговка) – хутор владельческий при р.Лозовой, 15 дворов, 63 души мужского пола, 70 душ женского пола” і  “Лозовый (Лозовая) – хутор казенный при р.Лозовой , 48 дворов, 186 душ мужского пола, 191 душа женского пола “.

    Як ми бачимо, хутір Велика Лозова  був у  XIXі на поч. XXст. у три рази  менший, ніж хутір Лозовий. А  його на перший погляд дивна назва, яка не  відповідала реаліям чисельності жителів, пояснюється тим, що хутір Велика Лозова виник раніше, ніж хутір Лозовий, і в XVIIIст. був більшим за чисельністю. Це видно із наведених вище архівних документів.

    За цими ж документами бачимо, що назва хутора довгий час не була сталою: Лозова, Лозовий, Лозівський, Лозове, Великий Лозовий, Бідрягівка. Лежало поселення на річці Лозова (Велика Лозова), у балці Велика Лозова. Неподалік знаходилисьбалка Середня Лозова і яр Малий Лозовий. Вони знаходилися майже поруч з балкою Велика Лозова і тягнулися паралельно їй зі сходу на захід, а знаходились дещо північніше від неї. Всі топоніми (крім Бідрягівки) – хутір Лозовий Великий, річка Велика Лозова, балка Велика Лозова, балка Середня Лозова, яр Малий Лозовий – були відомі вже у XVIIIст.

    Слід зазначити, що топонім Лозова дуже поширений як на Слобожанщині взагалі, так і в наших краях зокрема. Так за 6-8 кілометрівна південь від вищезгаданих топонімів знаходяться ще дві балки: Лозова і Мала Лозова, вони тягнуться паралельно і впадають в долину річки Жеребець. Поруч із сучасним селом Піски Радьківські Борівського району знаходиться село Лозова Рубцівської сільради Краснолиманського району Донецької області. Відстань між сучасними селами Лозова Борівського району і Лозова Краснолиманського району по прямій лінії – не більше 30 км. На півдні Харківщини є ще одна річка Лозова, ліва притока р. Кривий Торець, що впадає в р. Казенний Торець (права притока Сіверського Дінця).

     Поруч із Харковом знаходяться великі села, відомі ще з XVIIстоліття, – Руська Лозова і Черкаська Лозова, остання на р. Лозова. Неподалік ще одне село – Лозовенька на річці Лозовенька. Одне з найбільших міст Харківщини – Лозова – дало назву цілому адміністративному  району (Лозівський район).

    В Харківській області зараз ще є й такі поселення :

- с. Лозова Забродівської сільради Богодухівського району;

- с-ще Лозова Новоолександрівської сільради Вовчанського району;

- с. Лозова Лозівської сільради Кегичівського району;

- с. Лозова Перша і с.Лозова Друга Кутьківської сільради Дворічанського району;

- с. Лозове Червонохвильської сільради Великобурлуцького району;

- с. Лозовенька Лозовеньківської сільради Балаклійського району;

- с. Лозівське Михайлівської сільради Первомайського району.

    Взагалі в адміністративно-територіальному довіднику за 1987 р. на Україні зафіксовано 76 топонімів Лозова і похідних від нього. Поширені вони рівномірно майже по всій Україні, але найбільш часто зустрічаються, крім Харківської області, у Луганській, Дніпропетровській, Кіровоградській, Вінницькій та Донецькій областях. Тобто, в основному в степових областях з розгалудженою балочно-яружною системою, де могли рости лози. Цим, мабуть, і пояснюється в більшості випадків походження цього топоніма.

    У літературі та в інших писемних джерелах походження топоніма Лозова Борівського району знайти не вдалося. Та це й зрозуміло: надто незначне це поселення і його історія ніколи не досліджувались.

    Як же пояснюють походження назви свого села місцеві старожили? Вдалося записати чотири рівноцінні версії-гіпотези:

  1. За народними переказами, які чули від дідів-прадідів ще за сивої давнини, тут у глибокому яру поселився великий рід Лози (ймовірно, козака), який пізніше розрісся і розселився в долині джерельних вод там, де були розкішні пасовища і родюча земля. Від прізвища Лоза і пішла назва села. На підтвердження цієї версії старожили наводять ряд промовистих фактів. По-перше, нащадки легендарного Лози і досі живуть в навколишніх селах (а ще до війни жили в Лозовій) і з гордістю носять родове прізвище “Лоза” або “Лозовий”. Дійсно, в найближчих до Лозови селах Богуславка, Загризове, Кругляківка, Сеньків та ін. є люди, які носять це прізвище. По-друге, цю версію підтверджує і мікротопонім села Лозової – сільський куток Лозівка, який знаходиться за 3 км на північ від центру села. Саме тут, за оповідями старих людей Лозової, в давнину поселився рід Лози, а ще до війни і відразу після неї тут ще жив останній представник цього роду в селі – дід Лоза.
  2. Назва Лозова пішла від хащів верболозу, які кущилися біля джерел і на схилах балок. Їх немало і зараз, а в давнину, кажуть, було ще більше.
  3. На пам’ять про назву села, з якого прибули переселенці, адже відомо дуже багато сіл з такою промовистою назвою як у нашім краю, так і за його межами.
  4. Назва хутора походить від гідроніма (річки) Лозової або ще, як частіше її звуть серед місцевого населення, Лозоватки. На Слобожанщині, і зокрема на Борівщині, безліч таких випадків, коли річка і населений пункт, який виник на ній, однойменні. В такому разі за законами топоніміки, як правило, гідронім дав ім’я ойконіму (населеному пункту), а не навпаки.

    Отже, сучасне село Лозова виникає десь у 70-х рр. XVIIIст. і спочатку складалося з двох невеличких хуторів (вільного і поміщицького), які повністю зливаються в одне поселення лише в ХХ ст. З’ясування походження топоніма не складає труднощів, воно самоочевидне. На перший погляд, проблему дещо ускладнює існування чотирьох досить достовірних версій-легенд про походження назви, але, на нашу думку, між ними нема ніякого протиріччя. В певній мірі правильна кожна з гіпотез, бо підтверджується місцевими фактами.

    Так що назва хутора пішла від назви річки, яка в свою чергу походить від характерної особливості місцевості, де вона протікає, тобто заростів верболозу. Дуже можливо, що цю назву дали першопоселенці на згадку про дорогі і звичні їм назви своєї колишньої батьківщини, тим більше, що схожість місцевості давала для цього повні підстави. Ймовірно, що серед перших поселенців або дещо пізніших переселенців були й носії прізвища Лоза чи Лозовий. Це більшою мірою стосується хутора Лозовий, де до сих пір є куток Лозівка і де точно відомо, що здавна жили носії прізвища Лоза. Як видно з документів, цей хутір виникає дещо пізніше від хутора Велика Лозова і спочатку був безіменним. Він був заснований сеньківськими козаками і був поселенням вільних людей (“войсковых обывателей”, згодом переведених у розряд державних селян). Так що кріпаки сусіднього хутора Велика Лозова ніякого відношення до заснування хутора Лозового не мали. Таким чином, кожен топонім (Лозовий і Велика Лозова) має самостійне походження і тільки певний збіг обставин привів до певної ідентичності їх назв. Хутір Лозовий походить від антропоніма Лозовий (чий?), а хутір Велика Лозова – від гідроніма Велика Лозова. Це підтверджується ще й тим, що компонент “Велика” в цьому випадку характеризує не власне величину і значимість (першочерговість) цього поселення, особливо в порівнянні з сусіднім, а відіграє іншу роль. Сусідній хутір Лозовий завжди був більшим як за чисельністю жителів, так і за величиною займаної території, до того ж Велика Лозова підлягала йому адміністративно. Великим є не поселення, а річка Лозова і балка Лозова, зрозуміло, що в порівнянні із сусідніми балками – Середньою Лозовою і Малою Лозовою.

    З часом обидва топоніми (Лозова і Лозовий), як і їх поселення, зливаються в один. Свідченням же різного походження цих топонімів є лише народні перекази, архівні документи та місцеві антропоніми.

 

 БОРІВСЬКА АНДРІЇВКА (ВЕСЕЛОВКА), ЗЕЛЕНИЙ ГАЙ

    Історія цього населеного пункту, особливо питання походження його назви (а точніше, багатьох назв, які мали це і сусідні поселення), є найбільш складним і заплутаним. Лише ретельна робота з численними архівними матеріалами, зокрема межовими книгами земельних володінь XVIII-XXстоліть, геометричними планами дач та ін., а також із різноманітними картографічними матеріалами різного часу і особливо польові дослідження на місцевості дали змогу реконструювати історію і топоніміку цього невеличкого сьогодні села.

    Слід відразу звернути увагу, що протягом XVIII-XXстоліть це поселення не раз змінювало свою назву. І як не дивно (а може, й закономірно), і на сьогодні не має усталеної назви: офіційно за документами називається – Борівська Андріївка, а населенню Борівського району це село більш відоме під назвою Веселовка, так само його називають і місцеві жителі. До того ж у селі Борівська Андріївка ще нещодавно існувала Веселовська школа. А  декілька років назад, коли ще був радгосп “XX-річчя Жовтня”, до складу якого входив відділок із центром в с.Борівська Андріївка, цей відділок теж мав назву “Веселовський”. Зараз замість радгоспу існує приватне господарство “Світанок”,і відділок в селі Борівська Андріївка знову називаєься “Веселовським”. Рідко хто з мешканців району знає, де знаходиться Борівська Андріївка, зате всі знають, де Веселовка. І як ми побачимо далі, в цьому немає нічого дивного.

    Вивчаючи історію Борівської Андріївки, ніяк не можна обминути і сусідні хутори, які лежали поруч з нею у Лиманській балці та по річках Журавка і Лиманська. Історія цих хуторів нероздільна, тим більше, що у XXст. всі ці хутори або злилися з Андріївкою, або їх жителі переселилися в це село.

    Вже у 70-х рр. XVIIIст. у балці Лиманській та в її відгалудженнях існував ряд невеличких хуторів. Вони були малонаселені, в 3-4 двори, і, як показують документи, населяло їх не більше 20-30 жителів. Ці хутори були власністю місцевих поміщиків, а їх жителі були кріпаками.

    У “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…”подаються відомості про хутір Лиманський: “Хутор Лиманский – помещичьих черкас поручика Василия Гаврилова сына Зайцева. Число дворов – 3, число душ – 19 мужеска, 12 женска. Пашенной земли – 10 десятин, сенного покосу – 634 дес., под поселением – 1 дес., неудобных мест – 4 дес., итого – 650 десятин. Лежит на левой стороне оврага Лиманского, в коем пруд и по обе стороны отвершка от оврага Лиманского, а дачею простирается по берегу речки Нижней Лиманки на правой стороне и от нее шести отвершков, и по обе стороны оврага Лиманского, и от него осьми отвершков. Показанная речка против дачи в летнее жаркое время в самых мелких местах глубиною бывает в шесть вершков и шириною полторы сажни. В ней рыба: щуки, окуни, плотва, пескари, ерши и гольцы. Уловленная из оной употребляется того хутора жителями. Вода в речке для употребления людям и скоту здорова, а жители довольствуются водой из рытых колодязей, и вода здорова. Земля грунт имеет черноземный с песком. Из посеянного на ней хлеба лучше родится рожь, пшеница и просо, а прочие семена, також и сенные покосы, травою против других жительств средственны.Подданные черкасы состоят на господском оброке и платят в год помещику с каждой души по два рубля и пятнадцати копеек. Женщины сверх полевой работы упражняются в домашнем рукоделии: прядут лен-поскан и овечью шерсть, ткут холсты и сукна для своего  употребления , а отчасти на продажу”.

    Трохи вище за течією знаходилась “пустошь Верхняя Лиманская”. В словнику Ожегова: “Пустошь – невозделанный участок земли, заросший травами, мелким кустарником”. В іншому довіднику знаходимо: “Пустошь – безлюдное урочище, заброшенная земля; покинутое и разрушенное селение, заросшее растительностью; пустынная местность; невозделанное угодье… Слово “пустошь”в качестве номенклатурного термина часто фигурирует на старинных русских картах-чертежах XVII-XVIIIвв.”

    “Пустошь Верхняя Лиманская, принадлежащая к селу Сенихе секунд-майорши Елизаветы Ивановой дочери Тихоцкой. Сенного покосу – 1515 дес., неудобных земель – 100 дес. Лежит на берегах речек Журавки – на левой, а Верхней Журавки – на правой стороне, и по обе стороны показанной речки Верхней Лиманки, и от нее тридцати одного отвершка и большой дороги, лежащей из города Изюма в город Бахмут и Беловодск. Те речки против дачи в летне жаркое время в самых мелких местах бывают: речки Журавка и Верхняя Лиманская глубиною чверть аршина, шириною в одну сажень. В ней рыба мелкая ловится: окуни, пескари, ерши и плотва. Уловленную из оной употребляют разных селений люди. Вода в оных речках для людей и скота здорова. Сенные покосы против других мест травою худшия. В полях птицы: стрепеты, жаворонки и перепелки. И оныя покосы скашиваются подданными черкасами из села Сенихи третья часть на госпожу Тихоцкую, а прочие оставляют для пастьбы скотам.

    На північ від пустоші Верхньолиманської і на північний схід від хутора Лиманського лежав ще один хутір “Журавский… вдовы поручицы Ульяны Васильевой дочери и детей ее прапорщиков Корнелия, Ивана, вахмистра Андреяна, девицы Ульяны Федоровых Богуславских. Число дворов – 4, число душ – 9 мужеска, 10 женска. Оной хутор Журавский лежит на правой стороне речки Журавки…, а дачею простирается… по обеих сторонах речки Журавки и от нее трех отвершков оврага Берестова, и от него пяти отвершков лога Вильховатого, и от него одного отвершка и половина озера Лимана и трех озер Солонецких… Та речка в летнее жаркое время в самых мелких местах бывает… глубиною четверть аршина, шириною одна сажень… рыба мелкая: окуни, головли, плотва, пескари и ерши. Уловленная из оной употребляется того хутора жителями… Сенные покосы против других жительств травою лучше… Подданные черкасы состоят на господском издельи, земли на помещиков обрабатывают…

    На північний захід від хутора Лиманського був хутір Капустянський: “Хутор Капустянский – майорши Марьи Корнильевой дочери Барабашевой и подпоручика Василия Корнильева сына Захаржевича-Капустянского. Оной хутор поселен для одного только скотоводства. Лежит на правом берегу речки Журавки, а дачею простирается по берегу показанной речки на правой стороне и от нее двух отвершков, и по обе стороны озера безыменного и речки Березовки, и от нее двух отвершков оврага Лиманского, и от него четырех отвершков. Показанные речки против селения и дачи в летнее жаркое время в самых мелких местах глубиною бывают: речки Журавки и Березовки поларшина, шириною три сажни. В них рыба: щуки, окуни, караси, налимы, плотва и пескари. Уловленная из оной употребляется того хутора жителями. Вода в речке для употребления людям и скоту здорова. Земля грунт имеет черноземный с песком. Из посеяного на нем хлеба лучше родится рожь, пшеница и овес, а прочие семена средственны. Сенные покосы против других жительств травою лучшие. Лес растет дровяной, дубовый, липовый, осиновый, ореховый и терновник. Для поташа не способен. В нем звери: волки, зайцы и лисицы; птицы: орлы, тетеревы, куропатки, синицы, сороки, вороны и воробьи. Подданные черкасы состоят на положенном господском оброке и платят помещику ежегодно с каждой души по два рубля пяти копеек. Женщины сверх полевой работы упражняются в домашнем рукоделии: прядут лен-поскан и овечью шерсть, ткут холсты и сукна для своего употребления, а отчасти и на продажу. Пашенной земли – 118 дес., сенного покосу – 964 дес., лесу дровяного – 40 дес., под поселением – 1 дес., неудобных мест – 120 дес., итого – 1243 десятины.

    Крім вищезгаданих володінь, біля Лиманської балки ще знаходились: “Отхожая земля,называемая Никольская, принадлежащая к слободе Сенькову секунд–майорши Елизаветы Ивановой дочери Тихоцкой. Сенного покосу – 687 десятин. Лежит по обе стороны четырнадцати отвершков  от речки Журавки. Сенные покосы против других мест травою худшие. В полях птицы: стрепеты, дрофы, перепелки и жаворонки. И оные покосы скашиваются подданными черкасами из села Сенихи все без остатку на помещицу Тихоцкую”.

    Земля Нікольська лежала на північ від сучасної Борівської Андріївки, десь між сучасним урочищем Зайчанським і річкою Журавкою, на правому боці балки Лиманської.“Отхожая земля” – це земля, яка використовується час від часу, в певний сезон (в даному випадку тільки для сінокосу), вона, як правило, знаходиться поза постійним місцем проживання (село Синиха).

    Цій же поміщиці тут належали ще і “отхожие сенные покосы, называемые Лиманские, принадлежащие к селу Сенихе “ – 44 десятини. “Травою против других мест худшие. И оные скашиваются ежегодно подданными черкасами из села Сенихи на помещицу все без остатку “.

    Ці ж самі володіння ми бачимо і декількома рокама раніше у 1781 р.у межовій книзі слободи Сеньків. Тільки“отхожая земля, називаемая Никольская”належала секунд-майору Олександру Івановичу Тихоцькому, який, мабуть, через декілька років помер, і земля перейшла його дружині. Крім того, тут ми бачимо “отхожую пустошь Ивановская Берестовая с уступленной землею единственного владения малолетнего кадета Ивана Климетьева сына Кунцмана”.Названа вона була його іменем, а знаходилась у районі сучасного Берестового яру. Ще згадується “пустошь Андреяновская, единственного владения малолетнего дворянина Ивана Андреянова сына Богуславского”. Зрозуміло, що названа була іменем його батька, прапорщика Андріяна Федоровича Богуславського.

    Хутір Лиманський названий через річку Лиманку, на якій лежав; річка ж названа так тому, що впадала в озеро Лиман, що біля Оскола. Хутір Журавський лежав на річці Журавці, притоці Лиманки, тому так і названий. Хутір Капустянський названий за прізвищем власників хутора: брата і сестри Захаржевич-Капустянських. Щоправда, сестра Марія в цей час уже мала інше прізвище, бо була в шлюбі з майором Барабашовим.

    У наведених вище матеріалах згадується “Лог[11] Вильховатий“ – це урочище існує і зараз, а знаходиться на південно-західній околиці села Богуславки (на так званій Бідрягівці), неподалік від “Сільгоспхімії”. Щоправда, зараз це урочище безіменне або його називають Вільшаник, бо тут і досі невеликий гай вільх. Старі люди кажуть, що раніше це вільхове урочище було набагато більшим. Річка Березівка, назва якої на сьогодні втрачена (вона називається в народі Безіменна), знаходилася на північному заході від села Новоплатонівки. Зрозуміло, що і цей топонімім пов’язаний з тим, що тут як раніше, так і тепер з дерев переважно росте береза.

    За межуванням 1792 р., хутір Журавський “с принадлежащими всеми землями” знаходився “в единственном владениипоручицы Ульяны Федоровой дочери жены Кунцмановой”. Як показано, перед цим хутір належав вдові поручиці Уляні Василівні Богуславській і її дорослим дітям: прапорщикам Корнелію (Корнію) та Івану, вахмістру Андріяну та “девице” Уляні Федорівні Богуславській. Остання вступає в шлюб з поручиком Климентієм Юхимовичем Кунцманом і, мабуть, у придане отримує від рідних хутір Журавський і стає його власницею. За “Геометрическим планом дач хутора Журавского 1792 г.” бачимо, що на річці Журавці є невеликий ставок (він і досі існує, а зветься серед місцевого населення Куцманівським). Навпроти ставка на правому боці яру знаходиться хутір Журавський. Землі цього хутора на півночі і сході межують з “отхожей пустошью Ивановкой Берестовой, уступленной по любовному разводу из дачи слободы Сенькова с хуторами во владение малолетнего кадета Ивана Клементьева сына Кунцмана”, на півдні “землипустоши Верхнелиманской общего  владения секунд-майорши Елизаветы Ивановой дочери жены Тихоцкой, поручика Алексея и прапорщика Георгия Ивановых детей Богуславских”, а на заході “земли хутора Капустянского общего владения майорши МарьиКорнильевой дочери жены Барабашовой и подпоручика Василия Корнильева сына Захаржевича-Капустянского”.

    Вже з кінця XVIIIст. і особливо в ХІХ ст. хутір Журавський (або Журавку) все частіше називають Куцманівкою за прізвищем його власників – поміщиків Кунцманів. Щоправда, топонім Куцманівка вживається лише серед місцевого населення, в офіційних же документах і надалі, аж до зникнення хутора в 60-х рр. ХХ ст., він продовжує називатись Журавкою, Журавським або Верхньою Журавкою (бо лежав у верхів’ях річки Журавки).

    В клірових відомостях 1863 р. Різдво-Богородицької церкви слободи Борової, до приходу якої належав хутір Журавський, ми бачимо тут 22 двори тимчасовозобов’язаних селян поміщика Кунцмана, а всього жителів 168 чоловік.

    В 1896 р. в хуторі Журавка Сеньківської волості – 25 дворів. В 1910 р. серед землевласників хутора вже нема Кунцмана, а землі належать купецькому сину Кочину Івану Михайловичу, багатому селянину Івашурі Миколі Андрійовичу та іншим селянам. В 1920 р. хутір Журавка (поруч вказана його інша назва – Куцманівка) Борівської волості Куп’янського повіту налічував 240 чоловік населення. В 1967 р. село Верхня Журавка приєднано до с.Борівська Андріївка.

    Сьогодні від Куцманівки (Журавки) залишились лише рештки кладовища (декілька похилених хрестів без перекладин та непримітні горбики землі) і кущі бузини, кропиви, чортополоху й здичавілих садків на місці колишніх садиб[12].

    На початку ХІХ ст. деякі земельні володіння змінюють своїх власників.Так, у 1820 р. пустош Нікольська вже належить “майорши Настасии Алимпиевой дочери Лавровой”, “отхожая пустошь Андреяновская владения штабс-капитана Ивана Андреянова сына Богуславского”, землі хуторів Капустянського і Лиманського – “владение майорши Капитолины Васильевой дочери Енохиной”.

    З часом  (особливо з 2-ї половини ХІХ ст.) назва хутора Капустянського замінюється на нову назву – Янохин Малий (Мала Янохівка). Це пов’язано з прізвищем власників цього хутора – поміщиків Єнохиних: Малим цей хутір називається, щоб відрізнити його від іншого хутора Янохівка, що лежав на Осколі і був більшим як за розмірами, так і за чисельністю населення. Трохи нижче по цьому ж яру в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. існував ще один невеличкий хутір – Зайців (Зайцівка), там де зараз Зайчанське урочище. І хоча зараз місцеві жителі пояснюють топонім Зайчанське тим, що тут завжди було багато зайців, але відомо, що назва урочища походить від назви хутора, а той, в свою чергу, від прізвища поміщика – власника хутора – поручика Василя Гавриловича Зайцева. Хутори Мала Янохівка і Зайцівка проіснували недовго і ще перед війною зникли.

    У межовій книзі земельного володіння хутора Андріївка за 1853 р. показано, що цей хутір “во владении состоит губернского секретаря Андрея Максимова сына Корнеева”, а належить до нього всього землі 296 десятин. В хуторі Андріївці 15 селянських дворів і 52 чоловік селян. Він межує з “сільцем” Єлизаветинським, землею Нікольською, хутором Лиманським, хутором Капустянським, землею Івановська Берестова.

    Тобто, топонім Андріївка походить від імені першого власника – Андрія Корнєєва, губернського секретаря.

    Від хутора Андріївки на схід, вище за течією річки Лиманської, в документах за 1853 р. ми  бачимо “сельцо Елизаветинское – владения поручицы Марьи Александровой дочери Лопа-Данилевской… Пашенной земли – 570 дес., сенного покосу – 560 дес., выгону – 183 дес., под поселением, садом, огородом, коноплянниками – 25 дес., под проселочными дорогами – 5 дес., под речкою и прудом – 1 дес., а всего – 1356 десятин… В поселении – дом господский со службами, при нем дворовых людей по 9-й ревизии мужского пола – 11 и женского пола – 15 душ; крестьянских дворов – сорок, в них по 9-й ревизии крестьян мужского пола – 175 и женского – 160 душ”. Сільце Єлизаветинське лежало на лівому боці яру і річки Лиманської, а поміщицький маєток – на правому, між ними ставок і великий сад. На  заході землі сільця Єлизаветинського межували з землями хутора Андріївки, на півночі – з землею Нікольською, на півдні - землями державних селян слободи Гороховатки, а на сході – землями державних селян слободи Сеньків, землями села Жеребця “владения майорши Степаниды Ивановой дочери жены Телятниковой” і землями державних селян слободи Сватової Лучки і сотника Герасима Павловича Тимошенка.

    Походження топоніма Єлизаветинське пов’язане з іменем попередньої власниці секунд-майорші Єлизавети Іванівни Тихоцької (в дівоцтві – Богуславської). Слід відзначити, що сільце Єлизаветинське виникло на землі пустоші Верхньолиманської, свою назву втримало недовго і вже з 60-х рр. ХІХ ст. стало називатись хутір Верхньолиманськ (Верхньолиманський).

    За кліровими відомостями 1863 р. Різдва-Богородицької церкви слободи Борової, до приходу якої належав хутір Верхньолиманський, тут налічувалося 12 дворів тимчасовозобов’язаних селян, всього 103 чоловіки. У 1896 р. у хуторі вже 22 двори. В 1910 р. хутір і його землі належали купецькому сину Кочину Івану Михайловичу. У 1920 р. у хуторі Верхньолиманському Борівської волості населення 154 чоловіки. В 1929 р. у хуторі організована сільгоспартіль “Зелений Гай”, а через деякий час і хутір перейменували у село Зелений Гай.

    У 2-й пол. ХIХ – 1-й пол. ХХ ст. виникають і через деякий час зникають, крім зазначених вище, ще ряд дрібних хуторів: Жолобок (в місці злиття річок Верхньої Лиманської і Журавки), Михайлівка (інші назви Михайлівське, Михайлівський, Квітківка, Рабинівка, Рибинівка) – поруч з Андріївкою, на схід від неї вниз по течії річки Лиманська; Сибірський (неподалік хутора Верхньої Журавки на захід від нього). Хутори Жолобок і Михайлівка стають частинами Андріївки, зливаються з нею, а жителі хутора Сибірський переселяються в Андріївку.

    Назва хутора Михайлівка (Рабинівка, Рибинівка) походить від прізвища і імені їх власників у 60-х рр. ХІХ ст. – багатих селян Рябініних. Назва хутора Жолобок походить від зменшеного “жолоб” – вузька і довга заглибина, в даному випадку вимита річкою Верхньою Лиманкою. Інше значення – глибока і вузька долина. Ще одне значення – “видовбаний дубовий пень, в який встановлено дно, але в дні зроблено отвори; вставляється в польове джерело: вода із останнього проходить через отвори в дні і стоїть у пні, не змішуючись з мулякою”.

    Вже з 60-х рр. ХІХ ст. в клірових відомостях Різдво-Богородицької церкви слободи Борової зустрічаємо назву хутора Веселовка (12 дворів тимчасовозобов’язаних селян поміщика колежського секретаря Веселовського, більше ста мешканців). На початку ХХ ст. хутір Веселовка вже належав до приходу Успенської церкви слободи Шейківки.

    Очевидно, що назва хутора Веселовка походить від прізвища його власника – поміщика Веселовського. Так, за відомостями сповідальних розписів Різдво-Богородицької церкви слободи Борової за 1833 р. бачимо:“Хутор Лиманский помещика коллежского регистратора Ивана Аврамова сына Веселовского… в котором жительствуют дворовые и слободские крестьяне и их домашние…”.Тут же згадується і дружина поміщика Веселовського – “жена его Олимпиада Климентьева дочь”. Вона, судячи за формою по батькові, була рідною сестрою поміщика з сусіднього хутора Журавка “поручика Ивана Клементьева сына Кунцмана”, а цю землю отримала від батька як придане, коли виходила заміж за Веселовського. Отже, топонім Веселовка поступово, з часом заміняє попередню назву хутора – Лиманський.

    Таким чином, ми бачимо, що балка Лиманська і її відгалудження починають заселятися з 70-х рр. ХVIIIст. Тут виникають ряд хуторів, які належать дітям козацької старшини Богуславських, крім того, вони ж є і власниками значних земельних угідь, які використовують виключно для сінокосу і випасу худоби. В ХІХ ст. з’являється ще декілька невеликих хуторів, які через деякий час зникають. Власники хуторів часто змінюються, разом з цим міняються і назви хуторів, які здебільшого походять від імен або прізвищ місцевих поміщиків. Часто для найменування хутора існують дві, а то й три назви (стара, попередня і нова). Це вносить певну плутанину при вивченні їх історії. В 2-й пол. ХХ ст. проходить швидкий процес ліквідації “неперспективних” хуторів, вони зникають, переселяються або зливаються з Андріївкою. Андріївку починають офіційно називати Борівською Андріївкою, щоб відрізнити її від ще одного села Андріївки, яке знаходиться на півдні Борівського району, поблизу села Пісок-Радьківських. Борівською її назвали, бо знаходилась неподалік від Борової.

 

 НОВОПЛАТОНІВКА

    Село Новоплатонівка (Платонівка, Ново-Платонівка) виникло порівняно недавно, довгий час було дуже дрібне, але після створення Червонооскільського водосховища в 1957 р. сюди повністю переселили хутір Василівку (Янохівку), який підпадав під  затоплення. Частину хат збудували заново, більшість же просто перевезли з Василівки, перед цим розібравши їх. Василівка знаходилася за 1-2 км на північний захід від сучасної Новоплатонівки, її історія бере початок ще у XVIIIст. Взагалі  ж місцеві жителі Новоплатонівки, більшість яких є переселенцями або нащадками переселенців з Василівки, вважають історію Новоплатонівки і Василівки нероздільною. Так воно і є насправді.

    За архівними документами ми бачимо, що вже у 80-х рр. ХVIIIст. на території хутора Василівки існувало незначне поселення. Ось як воно описується в “Ведомости кГенеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…”: “Хутор Лиманско-Капустянский подпоручика Василия Корнильева сына Захаржевича-Капустянского. Оной хутор построен для одного только скотоводства. Пашенной земли – 7 дес., сенного покосу – 179 дес., лесу дровяного – 27 дес., под поселением – 4 дес., неудобных мест – 210 дес., итого – 429 десятин. Лежит на горе и на левом берегу реки Оскола и от нее заливов. В том хуторе дом господский деревянный и при нем сад иррегулярный с плодовыми деревьями. Сии плоды собираются для господского дома. А дачею простирается по берегу реки Оскола на левой стороне и по обе стороны от нее заливов, и двух отвершков речки Березовки, и десяти безымянных озер. Показанная река и речка против селения и дачи в летнее жаркое время в самых мелких местах бывают: река Оскол – глубиною полторы сажни, шириною двадцать сажен; речка Березовка – глубиною пол-аршина, шириною три сажни. В той реке, заливах и речке рыба: щуки, окуни, язы, лины, пескари, лещи, головли, сомы, плотва, ерши и раки. Уловленная из оной употребляется для господского дома. Вода в реке, заливах и речке для употребления людям и скоту здорова. Земля грунт имеет черноземный с песком. Из посеянного на ней хлеба лучше родится рожь, пшеница, ячмень и просо, а прочие семена, також и сенные покосы, против других жительств худшие. Лес растет дровяной, липовый, дубовый, ореховый, яблоневый и грушовый. Для поташа не способен. В нем звери: волки, зайцы, лисицы, норки и горностаи; птицы: орлы, ястребы, куропатки, витютни, сороки, вороны, кукушки, чижи, щеглы, воробьи, голуби и дятлы. В полях дрофы, стрепеты, перепелки и жаворонки. По реке, заливам и речке дикие гуси, утки, цапли, журавли и кулики. Земля обрабатывается на господина без остатку дворовыми людьми, поддаными черкасами. Женщины сверх полевой работы упражняются в домашнем рукоделии: прядут лен-поскан и овечью шерсть, ткут холсты и сукна для господского дома.”

    Очевидно, що хутір Капустянський названий за прізвищем його власника – поміщика Василя Захаржевич-Капустянського. Можливо, саме його іменем – Василь –пояснюється й інша назва хутора Василівка (Василівський), яка поступово витісняє на початку ХІХ ст. попередню назву. Та швидше всього, топонім Василівка походить від імені наступного власника цього хутора – майора Василя Єнохіна, за яким була заміжньою донька Василя Захаржевич-Капустянського Капітолина і в придане від батька отримала цей хутір. Майорша Капітолина Василівна Єнохіна і була офіційною власницею цього хутора, а не її чоловік. З цього часу і аж до затоплення хутора в 1957 р. Червонооскільським водосховищем він мав дві назви: Василівка – офіційна назва і Янохівка (Янохин хутір) – народна назва. В дореволюційних документах здебільшого наводились обидві назви, але першою, як правило, виступала назва Василівка. В радянські часи офіційно вживалась лише назва Василівка, а Янохівкою хутір називало тільки місцеве населення. Місцеві старожили походження назви села пояснюють тим, що раніше село належало російському поміщику Яноху чи Яноші. Як ми бачимо з документів, це був майор Єнохін та його нащадки.

    За кліровими відомостями 1863 р. Різдво-Богородицької церкви слободи Борової, до приходу якої належав хутір Василівський, тут було 16 дворів і 145 тимчасовозобов’язаних селян поміщиці Лонгинової.

    За статистичними відомостями 1864 р., “сельцо владельческое Васильевское (Янохин хутор) при р. Осколе, 21 двор, 70 душ мужского пола и 76 душ женского пола”. В 1896 р. в хуторі Василівка вже 48 дворів.

    В 1910 р. ми вже бачимо нових власників хутора Василівка і навколишніх земель: Висчинські Віталій і Петро В’ячеславовичі, дворяни; “Пеховского Теодора Владимировича, дворянина, кандидата права наследники – Анна Федоровна Пеховская и малолетние дети – Феликс и Леон Теодоровичи Пеховские и Елена Теодоровна Пеховская, по определению Харьковского окружного суда от 1909 г.”; почесний громадянин Іщенко Єлизар Федорович і велика група селян: Пономаренко Григорій, Литвиненко Полікарп, Шелест Михайло, Довбня Євсей, Хорунжевський Феодосій, Завгородій Парфентій, Макаренко Карпо, брати Склавини, Садовий Каленик, Муленко Максим, Дикий Сила, Хорунжевський Фауст, Соколов Антон, Коверин Григорій, Сахаров Євменій, Мацукин Іван, Дубовий Авксентій, Дорошенко Прокіп та ін.

    Саме з останніми селянами і пов’язане заснування села Новоплатонівка. Ось як про це розповідають старожили села: “Землі, де знаходиться село Платонівка, належали багатій поміщиці Софії Піховській, яка проживала на Катеринославщині. Селяни Катеринославської губернії, дізнавшись, що земля продається, вирішили купити її. Продаж землі проводився через Державний Банк. Селяни зібрали частину грошей, а решту повинні були виплатити в розстрочку. Повіреним поміщиці в фінансовій операції був її управитель Платон Матвійович Кальницький, а з боку селян таким повіреним були наші односельці Шелест Михайло і Довбня Євсей. Оформивши документи на частину грошей, Платон Кальницький щедро пригостив селян з умовою, що нове село буде назване його ім’ям, тобто Новоплатонівка. Мабуть, так він хотів увіковічнити своє  ім’я. Весною 1910 р. селяни приїхали на нову землю. Нарізавши першу вулицю в 29 дворів, вони жили в землянках та куренях, поки не побудували нові хати. З часом з’явились нові вулиці.”

    Отже, хутір Василівка виник не пізніше 70-х рр. XVIIIст.; змінюючи своїх власників, він змінював і свою назву. В 1957 р. у зв’язку з переселенням злився з селом Новоплатонівка, яка була заснована в 1910 р. селянами з Катеринославщини.

 

 БОРОВА

    Селище міського типу Борова є найбільшим населеним пунктом району (тут зараз проживає ⅓всього населення Борівщини) і його районним центром.

    Як пише в місцевій газеті один краєзнавець: “Сама по собі Борова як населений пункт історичної ролі не грала і навіть невідомо точно, коли і ким вона заснована”.

    З цим твердженням важко погодитись, хоча і не викликає заперечень думка про те, що історія Борової ніким і ніколи спеціально не досліджувалась, що й спонукало вищезгаданого автора до таких невтішних висновків.

    Ретельне ж дослідження доступних джерел дає можливість частково привідкрити таємничу завісу над історією Борової, тобто все ж таки дізнатись, “коли і ким вона заснована” і яку “історичну роль” відігравала.

    В “Історії міст і сіл УРСР. Харківська область” зазначається: “Сучасна Борова включає хутір Боровий і слободу Борову. Відомо, що вже в 1698 році на правому березі Оскола, біля гороховатських скель, існувала так звана Гороховатська чоловіча пустинь – невеликий монастир. Згодом, у 1760 р., цей монастир розташовувався на лівому березі Оскола, при впадінні річки Борової. Можливо, що водночас із монастирем був заснований і хутір Боровий. Перша згадка в літературі про цей хутір датується 1773 роком”.

    Частково можно погодитись з цим виданням щодо заснування Борової, але при цьому слід внести суттєві уточнення і доповнення.

    По-перше, сучасна Борова включає безліч хуторів з різними назвами (як ми покажемо далі), в тому числі слободу Борову, яка виникла із хуторів, що належали слободі Гороховатка.

    По-друге, монастир виникає не у 1698 р. і не біля Гороховатки, а в 1664 р. “на усть – Боровенского колодязя на ріці Оскіл”, тобто в гирлі річки Борова при впадінні її в Оскіл. Заснував цей монастир монах Монасій, і спочатку він називався Боровенська пустинь, бо був на річці Борова (інша її назва в давнину – Боровенька).

    По-третє, не можна погодитись з “Історією міст і сіл”, що “водночас з монастирем був заснований і хутір Боровий”. У XVIIст., а можливо, й на початку XVIIIст. для цього не було ніякої можливості з-за постійних нападів татар, які практично контролювали лівобережжя Оскола. Це й змусило монахів дещо згодом переселитися на правий берег Оскола, ближче до Гороховатки під захист Остропільської козацької фортеці. А назад монастир повернувся аж у 1760 р., з того часу і можливе заснування при ньому хутора.

    По-четверте, цей хутір називався Борова, а не Боровий. Як ми покажемо далі, крім хутора Борова, що знаходився безпосередньо при монастирі, існувало ще два хутори під назвою “Боровий”: перший – на місці сучасного села Чернещина за 25 км від монастиря і другий – поміщиці Грекової, за 18 км вище по течії річки Борова від монастиря (зараз тут південно-східна околиця села Шийківка). Як ми бачимо, обидва хутори ніякого відношення до сучасної Борової не мають, бо знаходились на досить значній відстані від неї.

    У “Ведомости о провинциях и комиссарствах Слободско-Украинской губернии и состоящих в них местечках, селах, деревнях и находящихся в оных жителях мужского и женского пола, с подразделением их на сословия” за 1773 рік у Сватово-Лучанському комісарстві Ізюмської провінції серед інших поселень заначається і “Борова, она же Гороховатская Богородицкая пустыня, на устье степной речки Боровой, при впадении ее в реку Оскол”. Тут же зазначається кількість мешканців Борової: “Церковных монахов – 4; белого духовенства – 2 муж., 2 жен.; черкас подданных пустыни – 94 муж., 89 жен., всего – 183 души.” Всіх же мешканців монастиря і хутора – 191 чоловік.

    Як ми бачимо з цього документа, в хуторі при монастирі проживало близько двох сотень жителів, здебільшого монастирських селян (кріпаків). На той час та ще й для нашої малонаселеної місцевості це було досить-таки значне поселення. Отже, перша згадка в документах про хутір Борову датується 1773 роком.

    У “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…” про монастир і хутір при ньому  подаються такі відомості: “Гороховатская пустынь –владение строителя с братией. Число дворов – 20, число душ – 122 мужеска, 124 женска. Лежит на левом берегу реки Оскола и при озерах Песчаном и двух безымянных и на левой стороне безымянного оврага. Оная пустынь состоит сверх штата. Вокруг оной ограда с двумя башнями. В той ограде церковь во имя Рождества Пресвятыя Богородицы. Строительныя и братския кельи деревянные. А дачею простирается по берегах речки Боровой, на которой пруд и при нем состоит мучная мельница о четырех поставах во владении оной пустыни братства. Действие имеет не во весь год, а только в весенние и дождливые времена. С нее годового доходу получает хлебом до семидесяти четвертей. Реки Оскола и озер Розоватого на правых сторонах и по обе стороны показанной реки, безымянного протока, озер Трапезного, Песчаного и двух безымянных. Показанная река и речка против пустыни и дачи в летнее жаркое время в самых мелких местах бывают: река Оскол глубиною две сажни, шириною – двадцать пять сажень; речка Боровая глубиною пол-аршина,  шириною – три сажни, а проток пересыхает. В реке, озерах рыба: щуки, язи, шерешперы, судаки, сомы, лещи, окуни; в речке: налимы, пескари, плотва, гольцы и ерши. Уловленая из оной употребляется для братии. Вода в реке, озерах и речке для употребления людям и скоту здорова. Земля грунт имеет черноземный с песком. Из посеянного на нем хлеба лучше родится рожь, пшеница и просо, а прочие семена средственны. Сенные покосы против других мест травою лучшие. Лес растет дровяной, дубовый, липовый, осиновый, ореховый и терновник. Для поташа не способен. В нем звери: волки, зайцы и лисицы. Птицы: орлы, ястреба, тетеревы, скворцы, дрозды, синицы, соловьи, кукушки, дятлы, вороны, сороки и воробьи. Подданные черкасы состоят на  монастырском изделье. Земли на братию обрабатывают сто пятьдесят десятин, а затем остальную землю запахивают на себя. Женщины сверх полевой работы упражняются в домашнем рукоделии: прядут лен-поскан и овечью шерсть, ткут холсты и сукна для своего употребления. Всего земли – 1105 десятин”.

     Вище по течії річки Борова від монастирського хутора Борова і по обидва боки долини річки знаходився ще ряд хуторів, які належали до слободи Гороховатка: “…Федоренков, Сиколов, Колесников, Любов, Денисов… на левом берегу речки Боровой; Грабарев – на левой стороне речки и яра Боровых, Гноевой – на левой стороне речки Боровой, а яра Борового на правой стороне, Боровков, Шиповалов, Сизонов…, Молчанов – на правом берегу речки  Боровой, Краповой – на правых сторонах показанной речки и от ее отвершка, Гомов на левом берегу речки нижней Лиманки, Абазин – при безымянных озерах, Каламицын, Оселенков, Сиколов и Кашубин – безживых урочищ, Шоколов – на левой стороне яра Борового…”. Всі ці хутори, як зазначає  архівний документ,“поселены для одного только скотоводства”.

    Очевидно, що назва хуторів Борова, Боровий та слободи Борова походить від найменування лівої притоки Оскола – річки Борової, що протікає біля них, а річку найменовано в зв’язку з прадавнім сосновим бором, що простягнувся тут на 20 км.

    Назви ж інших зазначених хуторів походять від прізвищ їх засновників та найбільш чисельних жителів:Федоренків – Федоренко; Сикалів – Сикало; Колесників – Колесник, Колісник; Любів – Любий; Денисів – Денисов; Грабарів – Грабар; Гноєвий – Гноєвий; Боровков – Бровко; Шиповалів – Шаповалов;  Сизонів – ?; Молчанів – Молчанов, Мовчан; Краповий – ?; Гомов – Гомон, Абазін – Абазін; Каламіцин – Каламіцин; Оселенків – ?; Кашубін – Кашуба; Шоколів – Шокало. За винятком трьох хуторів (Сизонів, Краповий, Оселенків), походження яких малозрозуміле, бо схожих прізвищ тут начебто не зустрічається, всі інші прізвища як у XIXст., так і тепер складають групу найбільш поширених не тільки в селищі Борова, а й у Борівському районі.

    В листопаді 1788 р. монастир було зліквідовано, його землі та майно перейшли у власність держави, селян перевели у розряд економічних, а згодом – державних. Ось чому пізніше, в ХІХ ст., хутір Борова (Боровський, Боровий Посьолок, Пустинька) згадується в літературі як казенний хутір. Зрозуміло, що топонім Пустинька засвідчує зв’язок з колишнім монастирем (чоловіча пустинь). Це була спочатку народна назва, яка згодом стала офіційною і вживалася паралельно з назвою Посьолок Боровий, а вже за радянської влади це поселення було перейменовано в село Оскіл. У 1957 р. воно було затоплене новоствореним Червонооскільським водосховищем.

    Не можна погодитись з “Історією міст і сіл УРСР. Харківська область”, де зазначається: “у 1794 р. з території ліквідованого шість років тому монастиря перенесено до хутора Борового на лівому березі річки церкву, навколо якої розрослась слобода Борова”, при цьому зроблено посилання на “Историко-статистическое описание Харьковской епархии” Філарета Гумільовського.

    Ще раніше, у ХІХ ст.,  так само стверджував К.Щелков в “Исторической хронологии Харьковской губернии”: “1794 – в Боровское, Боровой Поселок, Пустынька, при Боровой Купянского уезда, перенесен из упраздненной Гороховатской пустыни (1788) храм Рождества Богородицы”, знову ж посилаючись на працю Філарета.

    Насправді ж у Філарета подібне твердження відсутнє, і це  є не що інше, як довільне трактування його слів: “Пустынный храм обращен был в приходской для монастырских крестьян, а в 1794 году перенесен на другое место для образовавшейся здесь слободы Боровой, на месте же храма устроено кладбище”.

    Справа в тому, що монастирський храм не міг бути перенесений у хутір Борівський (Пустинька, Посьолок Боровий), бо він і так існував поруч із цим хутором на території монастиря. Церква ж була перенесена на 5 км вище по течії річки Борова в центр сучасної Борової, туди, де зараз знаходиться районний Будинок культури. Ця церква декілька раз перебудовувалась, але зоставалась на своєму місці аж до 30-х рр. ХХ ст., коли була зруйнована і спалена місцевими атеїстами.

    В “Клировых ведомостях Купянского уезда слободы Боровой Рождество-Богородицкой 3-го класса церкви за 1863 год” зазначається: “Церковь зданием  деревянная, перенесенная из Гороховатской упраздненной  пустыни 1792 г. и окончена постройкой 1794 г. В 1844 г. возобновлена по новому плану и фасаду с пристройкой трапезы, с колокольнею”.

    Філарет правильно зазначає, що церква була перенесена в уже існуючу слободу Борову. По карті ж ХІХ ст. видно, що слобода Борова і Посьолок Боровий – це різні населені пункти, які знаходяться на відстані не менше, як 5 км. Та й пізніше, коли Посьолок Боровий (Пустиньку) перейменували в село Оскіл, це село і село Борова були центрами окремих сільських рад (Оскільська і Борівська сільради), а злилися вони в одне поселення аж після затоплення  села Оскіл у 1957 р., коли частину жителів переселили в Борову.

    “Історія міст і сіл” сама  собі ж протирічить, бо заявивши, що навколо хутора Борового розрослася слобода, декількома абзацами нижче абсолютно правильно зазначає: “На початку ХХ століття слобода розрослася, особливо в напрямку до хутора Борового, з яким з’єдналась однобічною вулицею – Одноребрівкою… В 1957 році створено Червонооскільське водоймище, яке затопило місця, де був хутір Боровий, або Слобідка, як з часом його почали називати. Населення Слобідки переселилося на західну околицю Борової. Село стало більш компактним, добре впорядкованим. Лише вулиця Одноребрівка, що пунктиром хат простяглась на декілька кілометрів на захід, немов вказує на ті місця, де колись оселились перші мешканці”.

    Причина помилки авторів статті про Борову в “Історії міст і сіл” полягає в тому, що вони некритично підійшли до вивчення джерел, не користувалися картографічними матеріалами, недостатньо дослідили топоніміку краю в XVIII-XIXст. в комлексі, а розглядали лише окремі її елементи. Це й спричинило те, що вони допустились грубих просторово-географічних помилок і спотворено представили процес утворення сучасної Борової. Якоюсь мірою цьому сприяло і те, що на зазначеній території існувало не менше півдесятка подібних топонімів (Борова, Боровий, Борівський та інші), які час від часу змінювали свою форму і мали по декілька паралельних назв.

    Як зазначає друге видання “Истории городов и сел…”, перша згадка про слободу Борову відноситься до 1790 року. В “Атласе Слободско-Украинской губернии”, складеному в 1797 р., вказується, що слобода Борова утворена на лівому боці річки Борової із хуторів, які належали слободі Гороховатці. В ній нараховувалось 918 жителів – “військових обивателів”.

    Отже, слобода Борова виникла незалежно від монастирського хутора Борова (інші його назви пізніше – Пустинька, Посьолок Боровий, Слобідка, Селище, Оскіл) десь не пізніше 1790 р. Утворилася вона з хуторів Федоренків, Сикалів, Колесників, Любів, Денисів, Грабарів, Гноєвий, Боровков, Шиповалів, Сизонів, Молчанів, Краповий, Абазін, Каламіцин, Оселенків, Сикалів (два різних хутори з одинаковою назвою), Кашубін, Шоколів, що були дрібними поселеннями всього в декілька дворів і існували в долині річки Борова десь з 70-80-х рр. XVIIIст. Злившись в одне поселення, ці хутори і утворили слободу. Визначальну роль у становленні слободи Борової відігравало перенесення сюди церкви Різдва Богородиці з хутора Пустиньки, з території колишнього монастиря.

    Взагалі ж правомірно починати історію сучасної Борової із заснування Боровенської пустині (1664) в гирлі річки Борова, а особливо з 1760 р., коли цей монастир переселився з-під захисту Остропільської фортеці назад на річку Борову і біля монастиря виник хутір. Як ми бачимо, пізніше цей хутір злився з Боровою, або його жителі переселилися в це село. Та й сам топонім Борова засвідчує цей тісний і нерозривний зв’язок.

 

 ШИЙКІВКА

    Топонім Шийківка усталився з 50-х рр. ХХ ст., до цього ж часу село, а ще раніше слобода і хутір офіційно йменувалися Шейківка. Назва Шийківка зазначена у всіх післявоєнних довідниках адміністративно-територіального поділу, але, як буде показано нижче, вона є лише спотвореним варіантом справжньої історичної назви “Шейківка”. Спрощений розмовний варіант історичної назви поступово закріпився офіційно і став нормою.Що цікаво, і зараз топонім Шейківка час від часу вживається, навіть офіційно, але, як це не дивно, здебільшого тільки російською мовою – “Шейковка”. Прикладом цього є російськомовні телефонні довідники Борівського району, розклад руху автобусів на автостанції, обидва видання “Історії міст і сіл…” та інше. В XIXст. паралельно з назвою Шейківка вживався топонім Котов хутір. З документів видно, що у XVIIIст. це були два сусідні хутори, які пізніше злилися в один населений пункт. Слід зазначити, що сучасна Шийківка, крім цього, включає в себе ще ряд хуторів, які здебільшого в 1-й пол. XXст. злилися з нею.

      Хутори Шейківка (Шейнін) і Котов у 80-х рр. XVIII ст. належали військовим обивателям (тобто колишнім слобідським козакам) слободи Гороховатки. Так, у “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…”серед інших хуторів слободи Гороховатки бачимо “…Котов – на левой речки Боровой, а яра Борового на правой сторонах…, Шейнин – на правом берегу речки Боровой… Поселены для одного только скотоводства.”

    Обидва топоніми – Шейнін або Шейківка та Котов – відантропонімічного походження. І сьогодні прізвище Шейко є серед найбільш поширених у Шийківці, Боровій та навколишніх селах. Як ми бачимо за метричними книгами та “Исповедальными росписями” Борівської та Шейківської церков у ХІХ ст., прізвище Шейко було ще більш поширеним і входило в десятку найбільш часто вживаних. Дещо меншою мірою, але подібне і з прізвищем Кот (варіант – Котко), від якого пішла назва Котова хутора. Щоправда, порівняно з ХІХ ст. зараз прізвище Кот (Котко) різко знизило свою частотність. Що цікаво, в усіх документах ми зустрічали тільки прізвище Шейко і жодного разу Шийко, тобто це ще раз підтверджує, що історична назва села – Шейківка і походить вона від прізвища засновника Шейка.

    Місцева жителька, вчителька Г.Полтавцева, в післявоєнні роки збирала серед старожилів Шийківки відомості про минуле села. Ось що вона розповідала про заснування рідного села на сторінках райгазети у 1970 році: “В 1774 році після російсько-турецької війни і укладення Кючук-Кайнарджійського миру… за героїзм, проявлений у боротьбі з турками, царський уряд надав вільному козаку Роману Шийку право поселитися на території сучасного села. Звідси й пішла назва села. Услід за ним прибули поселенці Калюги з Гороховатки, Синицькі з Підлиману, Колісник, Білай і Мовчан з-під Райгородська, де вони були кріпаками у пана.”

    Крім двох зазначених хуторів (Шейнін і Котов), у 80-х рр. XVIIIст. на території сучасного села Шийківка існувало ще ряд хуторів. Ось як їх описує “Ведомость к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…”: “Хутор Кишинской Осиповской подпрапорщика Осипа Семенова сына Кишинского. Число дворов – 8. Число душ - 26 мужеска, 30 женска. Пашенной земли –180 дес., сенного покосу – 1070 дес., под поселением – 8 дес., неудобных мест – 10 дес., итого- 1269 десятин. Лежит на правом берегу речки Боровой и по обе стороны яра Волчьего и от него отвершков. В том хуторе дом господский деревянный и при нем сад иррегулярный с плодовыми деревьями. Сии плоды собираются для господского дома. А дачею простирается по обе стороны показанной речки Боровой, и от нее одиннадцати отвершков яров Волчьего, и от него осьми отвершков Черенушного, и от него двух отвершков. Показанная речка против селения и дачи в летнее жаркое время в самых мелких местах глубиною бывает чверть аршина, шириною одна сажень. В ней рыба: окуни, пескари, ерши и гольцы. Уловленная из оной употребляется для господского дома. Вода в речке для употребления людям и скоту здорова. Земля грунт имеет черноземный с песком. Из посеянного  на нем хлеба лучше родится рожь, пшеница и овес, а прочие семена средственны. Сенные покосы против других жительств травою худшие. Подданные черкасы состоят на господском изделье: земли на помещика обрабатывают сто десятин, а затем остальную землю запахивают на себя. Женщины сверх полевой работы упражняются в домашнем рукоделии: прядут лен-поскан и овечью шерсть, ткут холсты и сукна для своего употребления.

      Хутор Боровой – прапорщицы Марии Игоревой дочери Грековой. Число дворов – 3. Число душ – 10 мужеска, 10 женска. Пашенной земли – 10 дес., сенного покосу – 236 дес., неудобных мест – 3, под поселением – 1 дес., итого 250 десятин. Лежит на левом берегу речки Боровой, а дачею простирается по обе стороны показанной речки и от нее трех отвершков. И та  речка против селения и дачи в летнее жаркое время в самых мелких местах глубиною бывает в шесть вершков, шириною – одна сажень с половиною. В ней рыба: окуни, налимы, плотва, пескари, ерши и гольцы. Уловленая из оной употребляется того хутора жителями. Вода в речке для употребления людям и скоту здорова. Земля грунт имеет черноземный. Из посеяного на нем хлеба лучше родится рожь, пшеница и просо, а прочие семена, також и сенные покосы, травою против других жительств средствены. Подданные черкасы состоят на господском оброке и платят госпоже ежегодно с каждой души по два рубли и по пятидесяти копеек. Женщины сверх полевой работы упражняются в домашнем рукоделии: прядут лен-поскани овечью шерсть, ткут холсты и сукна для своего употребления, а отчасти и на продажу”.

    У XIXст. хутір Боровий в офіційних документах іменується вже “Верхне-Боровый”, “Верхне-Боровской”, “Верхний-Боровой”та Верхня Борова. Це пояснюється,  мабуть, тим, щоб вирізнити цей хутір від подібних топонімів, які лежали поруч: хутір Борівський (інша назва – Клеменників) – розташовувався поруч з Шейківкою; слобода Борова; хутір Посьолок Боровий (Борова); хутір Борівський (інша назва – Підлиман) та ін.

    Десь із середини XIXст. серед місцевого населення хутір Верхня Борова став називатись Монтівка. Ця назва згодом закріпилась і офіційно вживалась паралельно з топонімом Верхня Борова аж до 1967 року, коли це село було приєднано до села Шийківка.

    Крім цих хуторів, поруч з Шийківкою був хутір М’ясниківка. Ось як пояснюють походження назв Монтівка і М’ясниківка місцеві старожили: “В хутір Верхня Борова, який примикав до Шийківки, першим переселився кріпосний селянин пана Монтика з Лиманської місцевості (нині Зеленогайське відділення радгоспу “XX-річчя Жовтня”) Іван Трохимович Мальований. Все населення Шийківки було вільним, а жителі Верхньої Борови – закріпачені паном Монтиком, через що й пішла сучасна назва хутору: Монтівка… Крім панів, у селі жили також багаті мужики, куркулі. Один з них – М’яснов – мав м’ясобойню, млин…”.

    Походження топоніма Кишинсько-Осипівський самоочевидно – від імені і прізвища його власника у XVIIIст. підпрапорщика Осипа (Йосипа) Семеновича Кишинського. З початку XIXст. цей хутір вже називається Осипівка, а з 2-ї половини XIXст. – Осинівка. В цей час у офіційних документах поруч згадуються два хутори Осинівка. Так, наприклад, у 1896 р. були хутір Осинівка Перша (5 дворів) і хутір Осинівка Друга (13 дворів), які належали до Гороховатської волості.У 1-й пол.XXст. хутір Осинівка злився з хутором Верхня Борова.

    Таким чином, сучасне село Шийківка складається з ряду хуторів (Шейківка, Котов, Осипівка, Верхня Борова), які виникли у 70-80-х рр. XVIIIст. Перші два хутори були вільними і належали колишнім козакам слободи Гороховатки, а два останні –приватновласницькі – належали поміщикам. Назви хуторів Шейківка (Шийківка), Котов, Осипівка, Монтівка, М’ясниківка мають відантропонімічне походження, а Верхня Борова – від гідроніма річки Борова, у верхів’ях якої він знаходився.

 

ЧЕРНЕЩИНА

    УXIXст. і в 1-й пол. XXст. цей населений пункт називався хутір Чернецький або Чернецьке. Лише в післявоєнні роки село стало називатись Чернещиною.

    Це одне з небагатьох сіл Борівського району, якому в “Топонімічному словнику Харківщини”присвячено декілька речень. Тут пишеться: “Чернещина – населений пункт, підпорядкований Андріївській сільській Раді Борівського району, заснований, як свідчать давні перекази, в середині XVIIст. Назва села має декілька тлумачень. Дехто з дослідників виводить її від давньоруського прикметника чърнь (чорний), очевидно, за кольором чорноземних родючих грунтів, кольору одягу, інші – від іменника чърнь, вважаючи, що це було місце, куди тікали прості люди (чернь) від утисків можновладців, але найбільш вірогідним є припущення, що назва виникла від іменника “чернец” – ченець. Можливо, що поселення заснували ченці якогось монастиря.

    Як бачимо з тексту, всі міркування авторів чисто умоглядні та абстрактні й не спираються на жодні місцеві реалії чи історичні відомості, які б їх підтверджували. Напевно, автори словника ніколи не були у Борівському районі, тож і не могли зібрати давні перекази про заснування села в середині XVIIст. До того ж зрозуміло, що довіряти сучасним усним свідченням про події 350-річної давності не доводиться, тим більше щодо хронології. Ще слід зауважити, що ще жоден дослідник не аналізував топоніма Чернещина Борівського району, і намагання авторів словника без наукового посилання зіпертися на якісь дослідження, є некоректним. Отже, є всі підстави вважати вищенаведене трактування топоніма Чернещина довільним, за звуковою аналогією, і аж ніяк не історичним.

    Ще однією поверховою спробою пояснити топонім Чернещина і його виникнення є публікація в райгазеті “Трудова слава” замітки місцевої вчительки, яка пише: “Село Чернещина виникло в першій половині XVIIстоліття. Землі на його території були власністю монахів-чернеців (звідси, мабуть, і назва пішла), які жили тоді в слобідці Борової. У 1630 році шість сімей на прізвище Гуньки та Єрмоли переїхали із слобідки на постійне місце проживання. Заснували вони невелике поселення Чернецьке (пізніше стало називатися Чернещина). Жителі села були вільними селянами, займалися землеробством”.

    Замітка, видно, була написана на основі спогадів місцевих старожилів, які були сприйняті некритично, то ж звідси випливають і всі притаманні цьому виду історичних джерел недоліки. Очевидно, що село не могло бути засноване не тільки в 1-й половині XVIIст., а навіть і в 2-й половині цього століття, бо в цей час все лівобережжя Оскола котролювалось ногайцями і татарами. До того ж слобода Борова, переселенці якої начебто заснували Чернещину, виникла (як ми показали раніше) десь у 90-х рр.XVIIIст., а перші згадки в документах про хутори, які існували на її території, датуються 1773 роком. Далі авторка стверджує, що навколишні землі належали якимсь монахам і тут же говорить, що селяни, які на цих землях поселилися, були вільними. Це навіть теоретично неможливо. Взагалі ж ця краєзнавча інформація є якимсь туманним, спотвореним відбитком справжніх історичних реалій, які частково збереглися в пам’яті місцевих старожилів.

    Як видно з самого топоніма Чернецький, він тісно пов’язаний з ченцями (чернецями, монахами) Боровенського (Гороховатського) чоловічого монастиря (Богородицька пустинь), який існував з 1664 по 1788 рік і був практично єдиним не тільки у Приоскіллі, а й у всій південній Слобожанщині (за винятком славнозвісного Святогорського монастиря). Очевидно, що саме з цим монастирем і пов’язане заснування хутора Чернецького. Тільки слід мати на увазі, що у XVIIIст. цей хутір мав іншу назву (хутір Боровий), що і вводило в оману деяких дослідників. Тут маються на увазі передусім автори нарису про Борову в “Історії міст і сіл…”, які, не розібравшись докладно з географією і картографією місцевих топонімів, чомусь вважали, що хутір Боровий існував десь на території сучасної Борової. Мабуть, вони довірились простій аналогії, не звернуши пильну увагу, де цей хутір розташовувався. Як свідчать архівні документи та землемірні карти, хутір Боровий знаходився у верхів’ях річки Борової (звідси і назва), якраз там, де зараз знаходиться західна частина сучасної Чернещини.

    У “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…”про цей хутір подається така інформація: “Хутор Боровой – владение Гороховатской Богородицкой пустыни строителя с братией. Число дворов – 35, число душ – 122 мужеска, 125 женска. Пашенной земли – 92 дес., сенного покосу – 1124 дес., под поселением – 6 дес., неудобных мест – 14 дес., итого – 1238 десятин. Лежит по обе стороны верховья речки Боровой и на левой стороне от оной отвершка. В том хуторе дом господский деревянный, построенный для приезда начальников. А дачею простирается по обе стороны показанной речки и от нее осьми отвершков яров Черекошного и от него пяти отвершков Волчьего, и от него одного отвершка и большой дороги, лежащей из города Изюма в город Бахмут и Беловодск. Показанная речка Боровая в летнее жаркое время пересыхает, а водою жители довольствуются из рытых колодязей. Вода для употребления людям и скоту здорова. Земля грунт имеет черноземный с песком. Из посеяного на нем хлеба лучше родится рожь, пшеница, овес и просо, а прочие семена средственно. Сенные покосы травою против других жительств худшие. Подданные черкасы состоят на монастырском изделье: земли для пустыни обрабатывают сорок десятин, а затем остальную землю запахивают на себя. Женщины сверх полевой работы упражняются в домашнем рукоделии: прядут лен-поскан и овечью шерсть, ткут холсты и сукна для своего употребления”.

    Коли у листопаді 1788 р. монастир було зліквідовано, його землі та майно перейшли у власність держави, а селян перевели у розряд економічних, а згодом – державних. Тому вже пізніше, у XIXст., хутір Чернецький (колишній Боровий) згадується в документах як казенний хутір.

    Як уже зазначалося у попередньому розділі про хутір Верхню Борову, цей топонім з часом був замінений іншим, бо в тутешніх місцях багато подібних назв. Так, видно, трапилося і з топонімом Боровий, який уже з початку XIXст. не вживається, будучи заміненим новою назвою – Чернецький. Цей топонім мав засвідчувати колишню приналежність хутора і навколишніх земель борівським ченцям. Швидше всього, це була народна назва, яка згодом утвердилась як офіційна.

    Таким чином, у 80-х рр.XVIIIст. ми бачимо цей хутір уже досить значним поселенням, особливо якщо порівняти його з навколишніми хуторами. Тобто, швидше всього він виник десь у 60-х рр.XVIIIст. (коли монастир перевели на нове місце), а може, й на декілька десятиліть раніше. Саме в цей час виникли сприятливі умови для безпечного заселення лівобережжя Оскола.

 

ПІДЛИМАН

    В обох виданнях “Історії міст і сіл…” говориться, що село Підлиман виникло в серединіXVIIIст. Місцеві перекази і спогади старожилів, зафіксовані ще в середині ХХ ст., стверджують щось подібне. На жаль, нам поки що не вдалося з архівних матеріалів знайти прямого підтвердження цього факту.

    Так, наприклад, у “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…” безпосередньо цей хутір не згадується, хоча можемо припустити, що він знаходиться серед 13 так званих “безіменних” хуторів, які належали слободі Радьківці і були “поселены только для одного скотоводства”.  В цьому документі згадується озеро Лиман, до якого простяглися володіння слободи Радьківки, але не говориться, що тут був хутір. Швидше всього, у XVIIIст. хутір Підлиман розташовувався на певній відстані від цього озера. Можливо, що це той безіменний хутір, який розміщався біля “безживого урочища при болотном месте и вблизи показанной большой дороги”.

    Ось що говорять про заснування села Підлиман і походження його топоніма старожили, свідчення яких записали місцеві школярі: “Село Підлиман виникло у середині XVIIIст. Воно дістало назву від того, що розташоване біля озера Лиман (під Лиманом). Недалеко від перших поселень з с.Борової і в с.Піски і далі в Крим проходив торговий шлях. На цьому шляху була побудована корчма. Тут, недалеко від корчми, поселилися перші поселенці Підлиману. Місцевість навколо озера Лиман була придатною для сільського господарства, а в Лимані водилося багато риби. З північно-західної сторони ріс густий сосновий ліс. А недалеко проходив торговий шлях. Ось це вигідне розташування і стало причиною заснування нашого села. Через ліс від села до шляху, який сполучає Борову та Ізюм, пролягає дорога, яку в нашому селі називають Гаченою дорогою. В давнину цією дорогою люди села Підлиман їздили на ярмарок в місто Ізюм, а через те, що ця дорога була піщаною, важкі вози загрузали в піску і господарям доводилось підмощувати під колеса гілки дерев, гатити дорогу, тому ця дорога і отримала таку назву.

    У ХІХ і на початку ХХ ст. хутір Підлиман здебільшого офіційно називався  Борівський, Підлиманський або Клеменників. Так, за документами 1864 р. бачимо: “Подлиманский (Боровский, Клеменников) – между проселочной дорогой Святогорской и транспортной дорогой Валуйковской. На транспортной Меловатской дороге, отделившейся от Изюмского почтового тракта, при слободе Гороховатке и идущей в Старобельский уезд. Хуторказенный при урочище Лимане, 25 км от становой квартиры в сл.Сеньков, 37 дворов, 148 душ мужского пола, 150 душ женского пола.”

    В 1892 р. у хуторі Підлиман Гороховатської волості ми вже бачимо 82 двори.

    Отже, хутір Підлиман ймовірно виник у XVIIIст. (це було вільне поселення), а назву отримав, бо знаходився біля озера Лиман.

 

ВИЩЕ СОЛОНЕ, НИЖЧЕ СОЛОНЕ

    В обох виданнях “Історії міст і сіл…” зазначається, що село Вище Солоне засноване на початку XVIIIст. Ймовірно, що саме в цей час засноване і сусіднє село – Нижче Солоне.

    Взагалі ж на річці Солоній існувало з ХVIIIст. три хутори: Солоний (Монтвидівка, Верхня Солона), Вище Солоне (Вища Солоне, Вище Солоний, Дружелюбівка), Нижче Солоне (Нижча Солона, Нижчесолоний).

    Очевидно, що назви всіх трьох поселень походять від назви річки Солоної й від того, в якій її частині вони знаходились (Верхня Солона – у верхів’ях річки, Нижня – в нижній течії, Вища Солона – в середній течії, вище хутора Нижня Солона).

    За архівними документами, вже у 80-х рр. XVIIIст. на річці Солоній існувало декілька безіменних хуторів, які належали до слободи Радьківки: “…шестой – на левом берегу яра и речки Солоной, на которой пруд и при нем состоит мучная мельница о трех поставах во владении подпоручика Раменского. Действие имеет не во весь год, а только в весенние и дождливые времена. С нее годового доходу получает хлебом до осьмидесяти пяти четвертей… Осьмой – на правом берегу яра и речки Солоной, на коей пруд и при нем состоит мучная мельница об одном поставе во владении старшинских детей Барабашевых. Действие имеет не во весь год, а только в весеннее и дождливые времена. С  нее годового доходу получает хлебом до тридцати четвертей…” Ці хутори “поселены для одного только скотоводства”.

    Ось що розповідають місцеві старожили про заснування свого села: “Заселення Вищого Солоного почалося від місця, де зараз знаходиться джерело. Воно існувало ще 200-250 років тому. В селі здавна це джерело звуть криницею. Її запримітив пан Дружелюб, тому що вода тут б’є ключем і не замерзає навіть взимку. Він наказав, щоб постійно доглядали за криницею. Тому її розчистили та обгородили дерев’яними дошками, а там, де була вужчою, зробили кладку. З неї і брали люди воду. Пан Дружелюб також наказав посадити верболозу і верб для закріплення берегів джерела. Згодом він побудував біля криниці велику церкву. Це джерело дає початок річці Солоній, на якій побудовано ставок. Церква стояла за 300 метрів від джерела. На Водохреща священик святив воду в криниці срібним хрестом. І до цього часу все село бере воду з цієї криниці на Водохрещу.”

    Таким чином, хутори Нижче Солоне і Вище Солоне (згодом слобода) виникають у XVIIIст. (ймовірно у 2-й його половині) і їх назви походять від гідроніма річки Солона, яка протікає через них. Згодом у ХІХ ст. поруч виникає ще ряд хуторів (Ровчаків, Бурлаківка та ін.), які пізніше зливаються з зазначеними поселеннями.

 

МАЛІЇВКА, ДРУЖЕЛЮБІВКА, АНДРІЇВКА, ГЛУЩЕНКОВЕ

    Ці села знаходяться на самому південному сході Борівського району та на сході Харківщини і межують із Сватівським районом Луганської області та Краснолиманським районом Донецької області (на півдні). Недарма місцеві жителі кажуть, що тут півень кукурікає на три області. Лежать вони, як у нас кажуть, “у ярках”, віддалені від важливих доріг та центрів і за чисельністю населеннядуже дрібні. Та їх історія така ж давня і не менш цікава, як і в інших населених пунктів Борівщини.

    Ніхто історії цих сіл не вивчав, і лише у 80-х рр. ХХ ст. в райгазеті з’явилася коротка історична довідка до 70-річчя Жовтня, яка була підготовлена місцевими журналістами за свідченнями старожилів. Тут писалося: “Село Андріївка засноване наприкінці XVIIстоліття. Спочатку воно називалось по імені пана Вербицького – Вербещиною. Потім, коли він продав село пану Андрієвському, одержало сучасну назву. В свою чергу, пан Андрієвський пізніше  продав село пану Погрібняку… Неподалік від Андріївки розташоване село Дружелюбівка. Колись воно називалось Попівка на честь дочки попа з Вище Солоної. Розташоване село на роздоріжжі старого Валуйківського шляху. Через село чумаки перевозили сіль з Криму до Москви”. Оце і вся історія.

     З розповіддю старожилів в цілому можна погодитись, так як вона здебільшого підтверджується й архівними відомостями. Тільки слід уточнити, що друга офіційна назва Дружелюбівки – Попівка – походить, швидше всього, від прізвища і названа в честь місцевих поміщиків Попових, які у 1853 р. на свій кошт збудували в селі кам’яну Петропавлівську церкву. Крім того, у 8 верстах від Дружелюбівки знаходився ще один хутір Попівка, який належав до приходу цієї ж Петропавлівської церкви, може, саме він і має якесь відношення до попової доньки.

    Як розповідають місцеві жителі, всі чотири села мають відантропонімічне походження: Дружелюбівка – від прізвища поміщика Дружелюба; Андріївка – від поміщика Андрієвського; Глущенкове – від прізвищ місцевих жителів Глущенків; Маліївка – від прізвища козака-осадника цього хутора Малія. Два останні прізвища – Малій і Глущенко – дуже поширені і сьогодні в селах Піско-Радьківської та Ізюмської

сільрад, до яких належать ці невеличкі села. Ще більш поширені вони були в тутешніх селах у XIXст.

    Місцеві старожили розповідають, що козак (дехто каже – сотник) Малій заснував їх село десь у XVII-XVIIIст. (“десь років 200 – 300 назад”). На наш погляд,  цікаве саме походження прізвища Малій. Тут можливі дві версії. Перша:походить від слова “малий”. Друга: походить від спотвореного календарного імені. У календарі було записано “Георгій же в Малеї” (Георгій із Малеї), а в якомусь глухому куті піп записав “Георгія і Малея”.

    В архівних документах 80-х рр. XVIIIст. згадується ряд безіменніх хуторів, які існували на місці вищезазначених сіл і належали до слободи Радьківки : “Хутора  безымянные, поселившиеся для скотоводства… седьмой – на правом берегу речки и яра Харачевского, на котором пруд, и при нем состоит мельница о двух поставах во владении квартирмейстерши Вербецкой. Действие имеет не во весь год, а только в весеннее и дождливые времена. С нее годового доходу получает хлебом до пятидесяти пяти четвертей…, девятый – по обе стороны яра и речки Харачевской, на которой пруд, десятый – на правой стороне верховья яра  Нетриуса, первойнадесят – на правом берегу речки и яра Нетриуса и между двух от нее отвершков, второйнадесят – на правой стороне показаной речки и яра, на которой пруд, и по обе стороны то нее от двух отвершков, третийнадесят – на правом берегу показанной речки на коей пруд…

     Слід мати на увазі, що річка і яр Харачевські – це сучасні річка і яр Карачева, а ставки у верхів’ях річки Нетріус залишились і досьогодні.

     Таким чином, хутори Маліївка, Дружелюбівка (Попівка), Андріївка (Вербещина, Вербецька Андріївка) та Глущенкове засновані не пізніше 80-рр. XVIIIcт., а їх топоніми мають відантропонімічне походження, отримане або у XVIIIст., або дещо пізніше.

 

КАЛИНОВЕ

    Село Калинове Підвисочанської сільради знаходиться на північному заході Борівського району у верхів’ях річки Гороховатки. Це невеличке село, одне з найвіддаленіших сіл району. Але в минулому ця слобідка, хутір, а згодом і велика слобода була одним з найдавніших і найзначніших поселень району. Та вже з 70-х рр. XXст. Калинове з ряду причин переживає занепад, запустіння і поступово зникає як село.

     Протягом усієї своєї історії (з самого початку) село мало дві паралельні назви: Калинове (Калинова, Калинівка) і Миколаївка (Ніколаєвка). Слід відзначити, що у XVIII-XIXст. топонім Миколаївка вживався частіше і завжди на першому місці. Можливо, що ця назва більш давня.

    Перша згадка про слобідку Миколаївку датується в документах 1773 роком. У “Ведомости о провинциях и комиссарствах Слободско-Украинской губернии и состоящих в них местечках, селах, деревнях и находящихся в оных жителях мужского и женского пола, с подразделением их на сословия 1773 года” в Свато-Лучанському комісарстві Ізюмської провінції наводяться відомості і про це поселення: “Николаевка на ю.б. р.Гороховатки, пор. Зайцева. Подданных черкас – 175 муж., 167 жен., итого – 342 души”. Слід підкреслити, що в “Ведомости” за 1773 р. на території сучасної Борівщини зазначено лише чотири поселення: Радьківка, Гороховатка, “Борова она же Гороховатская Богородицкая пустыня, на устье степной речки Боровой, при впадении ее в реку Оскол” і Миколаївка.

    У межовій книзі слободи Сеньків з хуторами за 1781 р. зазначається, що землі цієї слободи межують із слобідкою “Николаевка-Калиновка, владение поручика Василия Гаврилова сына Зайцева”.

   В “Геометрическом плане имения частного владельца слободы Сеньково”,приблизно цього ж часу, на карті теж показано межу Сенькова з землями “cлободки Николаевки, владения поручика Василия Гаврилова сына Зайцева”.З карти видно, що на півночі Калинове межувало з “землями, называемыми что на Геневой Долине, на которой состоит дача скотоводческая хутора Геневского, владения подпоручика Максима Андреянова сына Корнееваі“земля хутора Чепужного-Бородавщина владение секунд-майорши Елизаветы Ивановой дочери жены Тихоцкой”.

    Більш повні і грунтовні матеріали про слобідку Калинову ми знаходимо у “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…”: “Cлободка Калиновка-Николаевка помещичьих черкас и поручика Василия Гаврилова сына Зайцева. Число дворов – 54. Число душ – 197 мужеская, 180 женская. Пашенной землы – 1577 дес.,  сенного покосу – 437 дес.,  лесу дровяного – 290 дес.,  под поселением – 16 дес., неудобных мест – 205 дес., итого – 2527 десятин. Лежит по обе стороны оврага Должикова и речки Гороховатки, на коей пруд и при нем состоит мучная мельница о трех поставах во владении помещика Зайцева. Действие имеет во весь год, кроме полой воды. С нее годового доходу получает хлебом до семидесяти пяти четвертей. В той же слободке дом господский деревянный и при нем сад иррегулярный с плодовыми деревьями . С них плоды собираются для господского дома. А дачею простирается по берегу речки Оскола на правой стороне и по обе стороны оной и от нее заливов и пяти отвершков речки Гороховатки, и от нее пятнадцати отвершков оврага Остаповского и от него девяти отвершков Нижнего, и от него восьми отвершков Яросова, и от него тридцати семи отвершков Должикова, и от него семи отвершков Чепужного,  и от него осьми отвершков Бородавчина, и от него двух отвершков и при устье Сталарева оврага Васильков, тож яров Коломазева, и от него пятнадцати отвершков Кривошеина, и от него одиннадцати отвершков и одного отвершка Гаврилова яра и большой дороги, лежащей из города Изюма в город Купянск. Показанная река и речка против селения и дачи в летнее жаркое время в самых мелких местах бывает: река Оскол – глубиною полторы сажни, шириною двадцать сажень; речка Гороховатка глубиною в один аршин, шириною шесть сажен, а прочие протоки совсем пересыхают. В той реке, заливах и речке рыба: щуки, окуни, лещи, головли, сомы, шерешперы, налимы, язи, пескари, плотва, ерши и раки. Уловленная из оной употребляется для господского дома, а большей частью того селения жителями. Земля грунт имеет черноземный с песком. Из посеянного на нем хлеба лучше родится рожь, пшеница, овес и просо, а прочие семена средственны. Сенные покосы травою против других жительств лучшие. Лес растет дровяной, дубовый, липовый, кленовый, осиновый, яблоневый, грушовый, шиповник и терновник. Для поташа не способен. В нем звери: волки, зайцы, лисицы, горностаи, кролики, ежи, хомяки и сурки; птицы: орлы, ястребы, сороки, вороны, галки, грачи, кукушки, чижи, щеглята, скворцы, дрозды, синицы, зяблицы и дятлы; в полях дрофы, стрепеты, перепелки и жаворонки, по речке – дикие утки и кулики. Подданные черкасы состоят на господском изделье, земли на помещика обрабатывают четыреста десятин, а затем остальную землю запахивают на себя. Женщины сверх полевой работы упражняются в домашнем рукоделии: прядут лен-поскан и овечью шерсть, ткут холсты и сукна для своего употребления.”

    З’ясування походження топонімів Миколаївка і Калинове представляє певні труднощі. Зрозуміло, що ойконім Миколаївка відантропонімічного походження, але, на жаль, нам не вдалося з’ясувати, кому належало це ім’я і яке він мав відношення до цього поселення. Щодо іншого ойконіма – Калинова – існують дві версії. Перша, що назва села пішла від того, що яр, в якому розкинулось село, був густо порослий калиною. Тут було багато джерел, протікала річечка Гороховатка, і скрізь біля води росла калина – звідси і назва. Село і зараз дуже красиве, особливо весною, ще красивіше воно було раніше. Саме вдале розташування села, чудова природа і навколишні поетичні ландшафти, кущі калини, які ростуть повсюдно і зараз, і є начебто справжнім символом села та підтверджують цю версію.

    За другою версією, назва села Калинова пішла від прізвища якогось князя Калиновського, що жив у Петербурзі, був близький до царя і подарував один із своїх маєтків поміщику Максименку. Цю версію доводилось чути від старожилів села, про неї писала в 1936 році райгазета “Ленінськийшлях”. Архівні матеріали поки що не підтверджують цю версію, й тому вона нам здається малоймовірною.

    Якщо вже в 2-й половині XVIIIст. Калинове було слобідкою (тобто невеликою слободою) і мало досить чисельне населення, до того ж було захищене Осколом від нападів татар, то можна припустити, що виникло воно не пізніше кінця XVII- поч. XVIIIст. До того ж те, що це поселення було слобідкою, має засвідчувати, що в часи свого заселення це було вільне козацьке поселення.

    Таким чином, можна сміливо стверджувати, що Калинове поруч з Гороховаткою, Радьківкою і Боровою є одним з найдавніших поселень на Борівщині. Щодо походження її ойконіма, то питання залишається відкритим.

 

ПІДВИСОКЕ, ГАВРИЛІВКА, ПАРНУВАТЕ, ЯСИНУВАТЕ

    В 2-й пол. XVIIIст. на території сучасної Підвисочанської сільради, крім Калинового, існував ще ряд невеличких хуторів. Деякі з цих хуторів зникли в середині XXст., а такі, як Гаврилівка, Парнувате, Ясинувате і Підвисоке існують і зараз. Всі ці хутори належали до слободи Гороховатки.

    Ось як їх описує  “Ведомость к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год…”: ”…хутора, поселившиеся для скотоводства, лежат: Морозов – на вершинах оврага Осиновского; Сухинин – на левой стороне верховья Парневатого лога; Гаврилов – на правом берегу речки Гороховатки и против устья яра Гаврилова; Шиповалов – по обе стороны отвершка от речки Изюмицы; Глушков – по обе стороны вершины речки Изюмицы, в коей два пруда и от ее отвершка…

    Слід мати на увазі, що ці хутори протягом своєї історії мали по декілька назв: Ясинувате (Ясинуватий, Морозів, Морозівка), Парнувате (Парнувате, Парнуватий, Сухинін), Підвисоке (Підвисокий, Високий, Високе, Суханівський, Шиповаловка, Шиповалов).

    Таким чином, хутори Підвисоке, Гаврилівка, Парнувате, Ясинувате у 80-х роках XVIIIст. вже існували, щоправда, деякі з них під іншими назвами. Не можна погодитися із твердженням обох видань “Історії міст і сіл…”, що село Підвисоке виникло у другій половині ХІХ ст. Так само не відповідає дійсності і коротка краєзнавча замітка в райгазеті про заснування цього села, де пишеться: “За Гороховаткою, далі старого лісу, лежить, як кажуть люди, “на верхах”село Підвисоке.Назване воно так згідно з підвищенням місцевості відносно рівня Оскола. Заснували село в середині XIXcтоліття бідняки, що втікали з центру Росії на Слобідську Україну”.

    Зрозуміло, що село назване так не тому, що лежить на “підвищенні відносно рівня Оскола”, бо всі села лежать на підвищенні відносно рівня Оскола, інакше б їх затопило. По-друге, сам заголовок статті – “Звичайне село українське” – суперечить тому, що село заснували росіяни. До того ж Підвисоке – це чисто українське село, таким було і в 2-й пол. ХІХ ст., що засвідчують метричні книги та “Исповедальные росписи” Калинівської і Гороховатської церков та прізвища мешканців Підвисокого. Очевидне і те, що російським селянам не було потреби тікати в середині ХІХ ст. в наші краї від кріпацтва, бо тут кріпацтво було ще тяжчим, крім того, невдовзі його скрізь відмінили.

    Назва ж хутора Підвисокого пов’язана з тим, що лежав він біля лісового урочища “Високе” (ліс Високий). Цей ліс був дуже старий, здебільшого дубовий, а ріс він на підвищенні, яке панувало над навколишньою місцевістю. Ця місцевість найвища в Борівському районі – 180-200 метрів. Тут же знаходиться місцевість, яка в архівних документахXVIIIст. зафіксована як Висока долина.

    Таким чином, топонім Підвисоке означає поселення біля [під]лісу Високого й Високої Долини. Ось як пояснюється “під”, “под”у топонімічному довіднику: “Під, под – низ, підошва гори, дно. Плоска степова впадина… Рівне місце на підвищенні, широка долина між горами, укрите місце під обривом, бугром, горою. Українське “під” – рівнина в неглибокій западині, долина. Болгарське “під” – підошва гори…, підніжжя гори, поверхня, земля…”

    Запропоноване пояснення підтверджує і тот факт, що в деяких церковних документах цей хутір ще називали хутір Високий або Високе. Інші назви хутора – Суханівський та Шиповалівка, ймовірно, відантропонімічного походження – від прізвищ Сухина і Шаповалов. Прізвище Сухина і сьогодні одне з найпоширеніших прізвищ у селах Підвисочанської  сільради. В інших селах району це прізвище зустрічається в поодиноких випадках, здебільшого це переселенці з Підвисочанської сільради. Чому ж хутір в документах називають Суханівський, а не Сухинівським?Причина, здається, лежить на поверхні, бо поруч, менше ніж за два кілометри, лежав ще один хутір з подібною назвою Сухинін (Парнувате). От щоб їх не плутати, один з топонімів дещо підправили. Дуже можливо, що й друга назва хутора Сухинін – Парнувате – якраз і пояснюється парним найменуванням двох хуторів, які лежали поруч. Тобто хутір Сухинін був парним (парнуватим) хутору Сухинівському (Суханівському).

    Тут слід звернути увагу ще на одну обставину: у XVIIIст. хутори мали різні назви – Сухинін и Шиповалов; в середині XIXст. хутір Сухинін вже має в офіційних документах паралельну назву – Парнуватий, бо в цей же час хутір Підвисокий називається Суханівський. Мабуть, назви Підвисокий і Парнуватий були народними, а Сухинін і Суханівський – офіційними. Поступово народні назви витісняють і заміняють собою офіційні.

    Та все ж більш імовірно, що назва хутора Парневатий походить від урочища Парневате. В наведених вище документах сказано, що хутір Сухинін (який пізніше назвуть Парнуватим) лежав на лівій стороні “верховья Парневатого лога”.

    До речі, топонім Парнувате єдиний на Україні. Щоправда, є подібні: Парнюватка Розпасіївської сільради Троїцького району Луганської області; Парне Старовишневецької сільради Синельниківського району Дніпропетровської області; Парневе Євсузької сільради Біловодського району Луганської області.

    Топонім же Підвисоке досить таки поширений на Україні, особливо у західних областях: Підвисоке Підвисоцької сільради Снятинського району Івано-Франківської області, Підвисоке Підвисоцької сільради Новоархангельського району Кіровоградської області, Підвисоке Новосілко-Опарської сільради Миколаївського району Львівської області, Підвисоке Свірзької сільради Перемишлянського району Львівської області, Підвисоке Курянівської сільради Бережанського району Тернопільської області та інші у Рівненській та Вінницькій областях. Взагалі ж у Львівській та ін. західних областях багато топонімів з префіксом “під”.

    Топонім Морозів, Морозівка – ймовірно, від прізвища Мороз. Це прізвище фіксувалося в документах у ХІХ і ХХ століттях. Інша назва цього хутора – Ясинувате – швидше всього, походить від дерева ясен. Малоймовірно, але можливо, що назва Ясинувате походить від слова “ясина” – “шум”, “тривога”.

    Топонім Ясинувате і подібні досить поширені на Україні: м.Ясинувата Донецької області, Ясинувате Дніпровської сільради Вільнянського району Запорізької області, три села Ясинуватка у Кіровоградській області, села Ясинове, Ясинівка та ін.

    Топонім Гаврилів, Гаврилівка ймовірно походить від імені батька Василя Гавриловича Зайцева, який, мабуть, і заснував цей хутір не пізніше середини XVIIIст., бо вже у 2-й пол. XVIIIст. ми бачимо його сина власником багатьох тутешніх хуторів (зокрема і слободи Калинівки) та земель слободи Гороховатки.

    Крім зазначених вище хуторів, на території сучасної Підвисочанської сільради у XVIIIст. знаходилось ще ряд поселень, зокрема село Попівка і хутір Чепужний-Бородавщина. Ось як описуються вони в архівних документах за 1785 рік: “ДеревняПоповка  - титулярного советника Семена Степанова сына Любашевского. Число дворов – 15, число душ – 43 мужеска, 44 женска. Пашенной земли – 349 дес., сенного покосу – 122 дес., лесу дровяного – 39 дес., под поселениеми – 4 дес., неудобных мест      - 5 дес., итого – 514 десятин. Лежит на правой стороне оврага речки Якушовки, на которой пруд и при нем состоит мучная мельница об одной поставе во владении показанного помещика Любашевского. Действие имеет не во весь год, а только в весенние и дождливые времена. С нее годового доходу получает хлебом до сорока четвертей и по обе стороны отвершка от речки Якушовки. В той деревне дом господский деревянный и при нем сад иррегулярный с плодовыми деревьями. С них плоды собираются для господского дома. А дачею простирается по обе стороны показанного оврага речки Якушовки и от нее осьми отвершков и при устье Парневатого лога… Сенные покосы против других жительств травою средственны. Лес растет дровяной, дубовый, осиновый, яблоневый, грушовый, ореховый и терновник… Подданные черкасы состоят на господском изделье: земли на помещика обрабатывают сто пятьдесят десятин, а затем остальную землю запахивают на себя…

    Хутор Чепужный-Бородавщина секунд-майорши Елизаветы Ивановой дочери Тихоцкой. Число дворов – 5, число душ – 20 мужеска, 16 женска. Пашенной земли – 19 дес., сенного покосу – 381 дес., лесу дровяного – 121 дес., под поселением – 1 дес., неудобных мест – 50 дес., итого – 573 десятин. Лежит на левой стороне оврага Бородавчина, и от него двадцати трех отвершков Чепужного, и от него двадцати отвершков Белого, и от него двух отвершков. Показанный проток в овраге Бородавчине против селения и дачи в летнее жаркое время в самых мелких местах глубиною бывает на один вершок, шириною полсажни. В ней рыба одни гольцы и пескари. Уловленная из оной употребляется того селения жителями. Вода в протоке для употребления людям и скоту здорова… Подданные черкасы состоят на господскомоброке и платят госпоже ежегодно с одной души по два рубля по пятнадцать копеек…

    Як видно з архівного документа, назва хутора Чепужне-Бородавщина походить від ярів Чепужного і Бородавщина, в яких лежало це село. Самі ж назви ярів ймовірно відантропонімічного походження. І сьогодні в селах Підвисочанської і Гороховатської сільрад поширене прізвище Бородавка. В архівних документах XIXcт. фіксувалось щодо названих місцевостей,  крім прізвища Бородавка, також і прізвище Чепугов.

    Топонім Попівка, ймовірно, походить від прізвища Попов.

    Вже у 1805 р. це село значиться в документах як слобідка Попівка. На середину ж XIXст. це хутір приватновласницький Попівка (Горське). З кінця ХІХ ст. і до середини ХХ ст. цей хутір називають Горсько-Попівським, Горське, Попівка, згодом він зливається з селом Гаврилівка .

    Таким чином, поселення сучасної Підвисочанської сільради виникають не пізніше серединиXVIIIст.,  а їх назви здебільшого відантропонімічного походження.

 

Регіонім “Слобожанщина” та Борівщина

    Московський уряд з метою зміцнення оборони своєї держави на півдні заохочував українських козаків у XVIIстолітті до заселення вільних земель Дикого поля (які, скориставшись ослабленням Польщі, став вважати своїми), надаючи переселенцям тимчасові пільги. Українці засновували тут вільні поселення – слободи (від спільнослов’янського кореня – “свобода”). Звідси й назва краю – Слобідська Україна, Слобожанщина, рідше – Слобідщина.

    Саме так стверджував один з перших істориків Слобожанщини, класик української художньої літератури Григорій Квітка-Основ’яненко, який ще в 1838 році писав:“Свободное поселение и занятие земли по произволу, обыкновенно на малороссийском наречии выражаемое «поселиться слободно» (свободно), дало сему поселению наименование «слобод»; по народу же, приходящему большей частью из Украины и поселяющемуся «на украйне», на границе – «Украинских слобод», что означает: «свободное, нестесненное, привольное поселение на границе”. Слід зазначити, що вXVIIст. термін “слобідський” стосовно назви краю і козацьких полків ще не був відомим. Перше його вживання в документах датується 1732 роком.

    Як уже зазначилось вище, у XVII-XVIIIстоліттях на Борівщині виникають слободи  Радьківка, Гороховатка, Піски Радьківські, Борова і дещо пізніше – Калинова, Вища Солона, Дружелюбівка та ін. Ще до недавнього часу (десь до 70-80-х рр. цього століття) серед місцевих жителів Борівщини активно побутував вираз “піти в слободу”, “піти на слободу”, тобто піти в ту частину села чи на той куток, де в свій час було поселення слободи, тобто в історично найдавнішу частину села. Жителів же цих кутків, а той усіх жителів села (колишньої слободи), так і називали в навколишніх хуторах – слобожанами, слобідчанами.

    Слід мати на увазі, що вираз “слобода” здебільшого сприймався тоді не як тотожний терміну “село, населений пункт”, а здебільшого, як власна назва –  “Слобода”, яким можна було рівноцінно замінювати власні назви Гороховатка, Борова, Піски тощо. Свідченням цього можуть бути хоча б наведені нижче факти.

    В 1957 р. під час створення Червонооскільського водосховища були затоплені місця, де в свій час був хутір Посьолок Боровий, село Оскіл, або, як їх називали в народі,  Слобідка. Населення Слобідки переселилося на західну околицю Борової, та до сих пір старожили не забули назви “Слобідка” і звуть себе по-звичному слобожанами. Тобто в XIX– першій половині XXст. існували (одночасно і майже поруч) Слобода (слобода Борова) і Слобідка (хутір Посьолок Боровий, пізніше  – село Оскіл), як дві власні назви.

     За Б. Грінченком, “Слобідка – зменшене від слободи”.

    Справа в тому, що з часом, розростаючись, слобода Борова поступово значною мірою змістилась вище по течії річки Борова. І від величної слободи (як власної назви і типу населеного пункту) на попередньому місці залишилась лише незначна слобідка. Видно, спочатку термін “слобідка” засвідчував зв’язок з колишньою слободою і означав тип населеного пункту – “невелика слобода”, а вже згодом перетворився у повноцінний топонім – власну назву.

    За свідченням старожилів, десь у 1914 р. жителі Борівської Слобідки Гунько Сергій Мусійович з братами далеко в степу, на балці Чемеричній, заснував хутір – одруб. Мешканці навколишніх хуторів стали називати цей хутір Сергіївкою (бо його оселив Сергій Гунько), та самі жителі хутора довгий час, аж до 50-х років, називали своє село Слобідкою, а себе слобожанами. (Зараз це село називається Ново-Сергіївкою і знаходиться за декілька кілометрів на північ від Чернещини).

    Таким чином, назви “слобожани”, “слобода”, “слобідський”, “слобожанський” були питомо притаманні нашому краю – Борівщині ще з XVIIстоліття і до недавніх часів (десь до 70-80-х років XXст.). На жаль, сьогодні подібні слововживання в народному мовленні стосовно наших сіл і людей надзвичайно рідкісні. Лише в Боровій, Гороховатці та Пісках Радьківських поодиноко згадують Слобідку старожили, та й то більшість з тих, хто вживає цей вираз, вже не можуть точно визначити її місцеположення та пояснити, чому вона так звалася.

    Слід зауважити, що не всі жителі нашого краю були слобожанами як у буквальному, так і в переносному розумінні цього слова. Адже слобожани – це ті, що живуть “на слободі”, тобто вільні поселенці слободи – українські козаки та їх родини. Після ліквідації царизмом козацтва козаки в наших краях здебільшого перейшли в розряд військових поселенців (більшість), міщан і дворян (меншість). Та вони й надалі продовжували іменувати себе слобожанами, так же їх називали і жителі навколишніх хуторів, бо по хуторах жило здебільшого залежне населення (“владельческие”, монастирські, економічні селяни, дворові та ін.). Вони в буквальному розумінні не були слобожанами (бо не вільні). Слобожани ж, які виселилися з слободи на хутір, і надалі продовжували зберігати цю назву (як у випадку х.Сергіївка). Тобто головним все ж таки було не те, де ти живеш, а те, вільний ти чи ні. Прикметник “слобідський” носив здебільшого у нас і певне національне забарвлення, тобто стосувався тільки українців, чи то в ті часи, коли їх ще називали черкасами (XVIIст.), чи малоросіянами (XVIII-XIXст.), чи вже хохлами (XXст.). Можливо, на Борівщині це пов’язане ще й з тим, що росіян протягомXVII-XVIIIстоліть у нас практично не було, тим більше серед козаків. Російське населення, і то досить незначне, почало з’являтись у кінці XIXстолітті, та й то жило осібно, не зливаючись з корінним населенням, їх же сторонились і українці.

    Таким чином, топонім Слобода та термін “слобода” і їх прикметникові похідні “слобідський”, “слобожанський” не є до нашого краю занесеними чи якимись тут випадковими, чужими. Регіонім (власна назва регіону) Слобожанщина в свій час (XVII-XXст.) творився і на нашій території(тобто в Борівському районі) і широко вживався в своїх похідних формах. Здавна вільне українське козацьке населення Борівщини називалось слобожанами.

 


[1] На перший погляд назва Шевченкове, стосовно новозаснованого села, традиційно пов’язується з генієм українського народу Тарасом Григоровичем Шевченком. Швидше всього, так воно і є. Та вивчаючи історичну антропоніміку Борівщини (прізвища та імена місцевих мешканців) бачимо, що в Радьківці, як і в сусідніх Пісках Радьківських, одне з найпоширеніших прізвищ – Шевченко. Себто, при заснованні нового поселення, мешканцями якого ставали чисельні Шевченки, воно й отримало назву, в якій одночасно вшановувалась священна пам’ять Великого Тараса, й неофіційно та підсвідомо – найчисельніших її новоселів.

[2] Це припущення підтверджується деякими архівними документами та щоденником подорожі Нижнім Приоскіллям академіка С.-Петербургської академії наук Гильденштедта в 1774 року, де, зокрема, зазначається таке: “Выше Царево-Борисова лежат в следующем порядке: казенные слободы Рубцевка, Комаровка, Редьковка, Гороховатка; монастырская слобода Пустынька; казенные слободы: Сенькова, Пристен, Купянка, Двуречная; владельческая слобода Переволочная; казенные слободы Каменка, Тополь и Двулучная. Все оне принадлежат к изюмской провинции и населены малороссиянами, платящими по 95 коп. подушной подати; из них набираются рекруты в гусарские полки”.

[3] Знаходяться в колекції автора, передані в свій час редактором районної газети „Трудова слава” Ельштейном І.Н.

[4] Навпаки, у Філарета стверджується, що в давнину Гороховатку було видно аж із Сенькова.

[5] Тривалий час досліджуючи середньовічну історію Гороховатки, збираючи і аналізуючи різноманітні джерела про неї, зокрема й етнографічні, нещодавно прийшов до парадоксальної думки, що, мабуть таки,  “у горах ховалися” або щось там у козацькі часи все ж ховали місцеві мешканці. До цього насамперед підштовхнула велика кількість легенд, переказів та бувальщин, зібраних автором щодо печер, підземних ходів, тунелів і лабіринтів стосовно Гороховатки. У деяких пощастило побувати, наочно пересвідчившись у їх реальному існуванні. Що вони ще з козацьких часів, у тому сумнівів немає.

    Отож, якщо вже й ховалися (чи щось там цінне ховали) мешканці Гороховатки, то далебі не на горі, чи в глибокому яру біля неї, а буквально всередині гори, у її таємничих печерах. Можливо, саме це й мав на увазі Філарет у середині XIXст., пишучи у своїй книзі про Гороховатку, що“название ее произошло от слов: в горах ховаться”.

 

[6] Дача – земельне володіння, яке має певні межі. Початкове значення – „дарована земля”. Від застарілого слова „дачка”, „дача” – „дар”, „дати”, „вручити”, „дарити”, „давати”.  

[7] Отвершок– відгалудження яру чи балки; менші яри, які впадають в в основну балку чи яр.

[8] Недаремно старі люди до сих пір про Загризову кажуть: «У цьому селі старець тричі в хату заходить». Видно, вислів цей виник давно, ще за часов, коли по хатах ходили, жебраючи милостиню, старці. Відомо, людині, яка вперше потрапляє в це село, важко тут зорієнтуватися, не заплутати, не заблукати. Місцевість дуже подібна: піски, невеличкі вибалки, озерця, лози, хати теж схожі одна на одну. Отож старці часто збивалися і в ту саму хату заходили і раз, і другий, і третій. Їм звично нагадували: «Ви у нас уже були», і вони йшли далі.

[9] Тавричанівка – куток Загризової біля озера Лиман. Зараз зветься місцевим населенням Каніговкою. На початку XXст. тут поселилися переселенці, які заробили гроші в наймах у Таврії і на них тут купили собі землі. Тому й Тавричанівка.

[10] Бухвалівка – це перекручена місцева назва села Булахівка Катеринославської губернії, звідки були родом переселенці в наші краї. На заробітках у Таврії, на Херсонщині тяжкою працею вони наскладали грошей і купили собі перед революцією в місцевих поміщиків поблизу Лозової ділянки землі. Дворяни були люди освічені, тож розуміли, до чого йдеться, тому й задешево розпродували свої землі та виїздили за кордон. У роки колективізації всіх місцевих селян Нової Лозової (Бухвалівки) разом із сім’ями розкуркулили, вивезли “на Соловки” або виморили голодом у 1933.

[11]Лог– балка, долина невеликої річки в її верхній течії, яр на рівнині, який повністю заріс рослинністю. По формі нагадує лощину, але відрізняється від неї незначним водозбіром. Має пологі схили, плоске днище. Логовате місце – низинне, впадисте, яке заросло чагарниками та деревами.

[12]Поруч з х.Куцманівкою (в напрямі до Вишневого) в довоєнні та перші післявоєнні роки був ще хутір Мерзляківка.

 
Онлайн
Сейчас 1 гость онлайн
На правах реклами
Карта сайта