isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017

 

5.1. Походження назв річок

 

Оскіл

    Загальновідомо, що серед топонімів історично найбільш сталими і довговічними є гідроніми – власні назви будь-яких водних об’єктів (річок, озер, боліт, джерел тощо); до того ж, важливіші (більші за розміром) географічні об’єкти надовго зберігають свої назви, а імена дрібніших об’єктів можуть змінюватися залежно від зміни населення, яке живе на цій території. Отже, зважаючи на розміри Оскола (довжина 436 км), його можна сміливо віднести до досить-таки значних рік, назва якого прийшла до нас із сивої давнини. Певною мірою заплутана етимологія гідроніма Оскіл є цьому безсумнівним підтвердженням.

    Розглянемо декілька основних гіпотез щодо походження назви Оскіл (Оскол):

  • 1) За версією автора “Топонімічного словника-довідника Української РСР” М.Т.Янко, гідронім Оскіл походить від слів скеля, скала, поняття ж Оскіл означало не що інше, як річку, що має скелясті береги, протікає біля скель або витікає з них. Автор тут же уточнює: “Справді, своїм верхів’ям Оскіл протікає по кам’янистій місцевості Середньоросійської височини”. Наводячи цю версію, М.Янко обережно застерігає, що походження назви точно не встановлено.

         Дещо пізніше, як варіант, цю гіпотезу наводить у своїх публікаціях і професор А.П.Ярещенко, зазначаючи зокрема, лише про можливість такої етимології, видно, не повністю її поділяючи.

         Хоча цю гіпотезу можна прийняти лише як плід пізнішої народної етимології незрозумілої назви, та певною мірою вона має під собою деякі підстави, бо, як відомо, високий і обривистий правий берег Оскола у минулому і сьогодні має досить значні виходи кам’янистих порід. Останні два століття інтенсивно велась розробка цих кам’янистих порід для місцевих господарських потреб - для фундаментів, будівель, жорнових каменів, кам’яних котків для обмолочення снопів, для мощення доріг, насипання дамб, греблі та ін.  Тож з оскільських скель нам на сьогодні нічого й не залишилось, вони просто зникли, перестали існувати як яскрава місцева ландшафтна особливість.  А що вони були,в цьому сумнівів немає, це підтверджують і сучасні геологічні дослідження. Наших же далеких предків-степовиків вражали ці незвичні серед тутешньої природи скелі, які оголилися внаслідок дії річки, що й нібито дало їм підставу вважати річку Скелястою.

  • 2) Близька до попередньої гіпотези версія куп’янського краєзнавця М.Ф.Кукси. У своїй книзі він пише: “Коли заселялася територія, яка тепер зветься Приоскілля, найважливішою артерією була річка. Правий берег її в багатьох місцях становлять високі крейдяні кручі, які підмиває вода. Пливучи човном, подорожні то тут, то там натрапляли на відколоті від загального масиву круч велетенські брили, готові ось-ось упасти в воду. Захоплені побаченим, люди вигукували: “Оце скол! О-о, скол!” Тобто, відколена брила. Так нібито виникла назва річки.” Але як і попередні автори, М.Кукса, видно, не поділяє наведеної ним народної етимології назви Оскіл, бо далі різко застерігає: “Думається, це не стільки науковий підхід до розгадки назви, скільки підганяння під науку легенди, створеної на основі співзвучності слів”. З останньою думкою важко не погодитись.
  • 3) Як найбільш імовірну і переконливу версію, професор А. Ярещенко наводить власну гіпотезу про те, що гідронім Оскіл “походить від назви древнього слов’янського городища, де відбувалися купальські обряди”. Це городище він пов’язує з територією сучасного села Червоний Оскіл Ізюмського району. Там, як він зазначає, “під час становлення Київської Русі як держави було чимале укріплене городище, яке, захищаючи кордони Русі, протистояло рухові кочових племен половців, печенігів, торків.”

          Нема ніяких підстав погоджуватися з гіпотезою А.Ярещенка. По-перше, топонім Червоний Оскіл виник не так уже й давно (в 1919 році), до цього село (слобода) називалось Цареборисів (Царевоборисов, Цареборисівка). Збудоване воно було в 1599 році за наказом царя Бориса Годунова на високому правому березі Оскола, але 24 березня 1919 року загальні збори жителів села прийняли пропозицію місцевих комуністів про перейменування Цареборисова в Червоний Оскіл. Як зазначає “История городов и сел УССР. Харьковская область”: “Така назва вповні відповідала духу того часу, підкреслюючи участь селян в боях за Радянську владу”.

    Тобто, цю назву було запропоновано тому, що, як свідчать документи, село було розташоване на р. Оскіл і в боях за Радянську владу тут було пролито багато крові місцевих партизанів і підпільників. Однозначно можна стверджувати тільки те, що від топоніма Червоний Оскіл виник гідронім Червонооскільське водосховище, бо саме тут в другій половині 50-х років було споруджено греблю і це поклало початок майбутньому велетенському водосховищу. Але аж ніяк не могла виникнути назва ріки Оскола від топоніма Червоний Оскіл, це, як видно вище, суперечить хронології і самим законам топоніміки (гідроніми, як правило, давніші за ойконіми – назви населених пунктів – і саме від перших походять останні, а не навпаки).

    По-друге, нема переконливих відомостей про існування тут в часи Київської Русі значного слов’янського укріплення, а тим більше того, що воно носило назву Оскіл. Не рятують цієї гіпотези і подальші пояснення А.Ярещенка: “Сама лексема “Оскіл” – давньоруський іменник віддієслівного походження. Давнє дієслово “осколити” означало “обтесати”, “загострити”. Очевидно, давнє селище було обнесене частоколом з обтесаних, загострених колод. Імовірно, що від нього і пішла назва річки”.

  • 4) Ряд учених виводить назву Оскіл з тюркської мови – “Аз кол” – “Сто річок” (де “аз” – нумеративний член, а “кол” – “рукав”, “річка”, “відгалудження”, “долина”) як вказівку на чисельність його приток.
  • 5) М.Кукса пропонує інший варіант тюркської етимології гідроніма Оскіл, де “оск” – “швидкий”, “бурхливий”, а “іл” – “вода”. Отже, за М.Куксою, Оскіл – швидкоплинна вода, бурхлива річка. Пропонуючи цю версію як найбільш вірогідну, він зазначає, що опирається на чиєсь дослідження (не уточнюючи конкретно).
  • 6) Ще одна тюркська версія наведена в “Топонімічному словнику” Поспєлова:  “ос” – засвідчує, що на цій річці проживали древні осетини – алани – осси, а пізніші жителі цих місць, тюркомовні племена, додали до цієї основи свій географічний термін “кол” (“кіл”) – “річка”, в результаті чого вийшла назва Оскіл – річка оссів (аланів)”.
  • 7) Існує думка й про те, що назви річок Оскіл та Ворскла аланського походження.  Гідроніми Ворскло, Ворскол, нарешті, Ворескла (давні назви цієї ріки) поділяють на дві частини: «ворвс» – аланською мовою – “прозорий”; “кол”, “кул” – “вода”, отже, поняття “Ворскла” являє собою словосполучення “прозора вода”, а Осколь, Оскол, Оскул (давні назви нашої ріки) поділяють на “ос” – аланською мовою – “білий” та “кул” – “вода”, отже, біла вода.

              Порівнюючи між собою останні чотири версії, бачимо в них спільним те, що вони розглядають назву Оскіл, як двоскладову, в якій друга частина “кол” означає “вода”, “річка” та ін. На думку автора, таке потрактування є правомірним.

              Тюркське слово “кол” (варіанти – “гол”, “хол”, “хул”, “кул”, “куль”) в різних народів має безліч подібних значень – “ріка”, “річка”, “притока”, “рукав річки”, “долина”, “озеро”, “ставок”, “болото”, “калюжа” тощо.  На Північному Кавказі “кол” – “балка”, “рів”, “яр”, “долина” (у кумиків і ногайців), “полога долина”, “широка балка”, “рукав річки” (у карачаєвців). В орхоно-єнісейських мовах “гол” – “басейн річки”, “низина”; в туркменській мові “кел” – “стариця”, “старе русло”, “слабо виражене русло річки”.

    У Самаркандській області “кол” – “гірська долина, де протікає ріка”.  В бурятів “гол” – “долина річки”, “річка”. Монгольське “гол” – “ріка”, “річка” і мовою хінді (Індія) “кол” – “ріка”. В пустелі Гобі “гол – “заболочене озеро”, “сухе русло ріки”, “джерело”. В татарській мові “гол” – “ріка”, “яр”. Маньчжурське “голо” – “русло”, “фарватер ріки”, “долина”, “межиріччя”. Прикладів можна наводити безліч, як і безліч гідронімів з часткою “кол”, особливо в Алтаї, Киргизії, Казахстані - взагалі в Євразії. Наприклад, у Киргизії і Казахстані безліч річок з цією назвою - Сарикол, Наринкол, Музкол. Відомий туристський комплекс Уткол (Собача балка) на Північному Кавказі, р.Ачіккол в Дагестані. Відомі озера Іссик-Куль, Кара-Куль, Сон-Куль, Чатир-Куль тощо. В цьому ж ряду і гідроніми: Баяк-Гол (багата ріка), Цаган-Гол (біла ріка), Хара-Гол (чорна ріка), Халхін-Гол, Воргол, Оскол, Ворскла (раніше – Ворскол) та безліч інших.

  • 8) Є версія, що назва Оскіл походить від імені легендарного київського князя з династії Кия – Аскольда – якого більшість літописів називають Оскольдом. Порівняємо: Оскол – Оскольд.
  • 9) Можна висунути версію й про те, що назва Оскіл походить від імені половецького хана Іскола. У “Повісті временних літ” ( в перекладі В. Близнеця) під 1061 роком говориться: “Знову прийшли половці… на Руську землю… і повоювавши, пішли геть… Був князь у них Іскол”. В оригіналі, за Лаврентіївським літописом, читаємо: “Бысть же князь их Искал». Те, що половці тісно пов’язані з басейном Оскола, ні в кого не викликає заперечень.
  • 10) Найбільш цікавою, хоча б на рівні гіпотези, є наша версія, що назва Оскіл походить від етноніма (назви народу) сколоти.

            Сколоти – це самоназва скіфів або принаймні однієї з етнічних груп скіфського союзу. Геродот про скіфів пише так: “…всі вони разом, як кажуть, називаються сколотами, тобто царськими, а ця назва була ім’ям їхнього царя. Назву „скіфи” їм дали елліни”.

    Тобто, назва Оскіл походить від самоназви скіфів – сколоти, які жили в наших краях, але можливо, й прямо від імені їхнього першоцаря – Скіла.

    Могутніми, жорстокими й вільнолюбивими, а разом з тим і “материнськими” та “жінкопідвладними” ввійшли в історію ці біляві “зіркоокі” кочівники-скотарі й вогнепоклонники, списо- та мечоносці, яким випало з боями пройти від Каспію й до Атлантики, лишивши по собі чимало таємних знаків-тамг і не менш темних мовних знаків-топонімів.

    Отже, розглянувши гіпотези походження гідроніма Оскіл (Оскол), бачимо, що найбільш вірогідними версіями є аланська (тюркська), де Оскіл означає “біла вода”, “біла річка”, та скіфська, яка виводить назву від сколотів (царських скіфів). Гіпотези про “скелю”, “скалу”, “скол”, “оскол” (обтесаний, загострений) є результатом пізнішої народної етимології давньої незрозумілої назви. В цілому ж проблема етимології гідроніма Оскіл залишається відкритою.

 

Бахтин

    Про р.Бахтин уперше згадує за 1627 р. “Книга Большого чертежа”[1].

    Можливо, назва Бахтин походить від слова “бахта”, що за словником Бориса Грінченка означає теж саме, що й башта. Тобто, Бахтин – місце, де стоять башти, або сторожові вежі. Це значення відповідає історичним реаліям XVIст., коли в цих місцях на високому правому березі Оскола несла сторожову службу Валуйківська сторожа Московської держави,  згодом слобідські козаки Харківського, а ще пізніше – Ізюмського полків.

    Саме від Ізюма через Цареборисів, сучасний Бахтин, Гороховатку, Сеньків і далі по Осколу проходила Ізюмська укріплена оборонна лінія, неодмінними атрибутами якої були калангородки, вежі, сторожові вишки або “фігури”, що стояли на узвишшях. (Якраз поруч з річкою Бахтином тягнеться вздовж Оскола, паралельно обом цим річкам, гряда висот, які панують над навколишньою місцевістю). З цих башт сторожова служба оглядала навколишню місцевість, особливо лівий берег Оскола, звідки, як правило, з’являлися татари.

    Річка Бахтин бере початок від сучасного села Бахтин, що знаходиться поруч з селом Гороховаткою і тече паралельно Осколу, впадаючи у нього з правого боку за декілька кілометрів від місця впадіння Оскола в Сіверський Дінець.

 

Гороховатка

    У документах Московського Розрядного приказа за 1680 р. ця річка називається “Гороховець” і зазначається, що на місці впадіння Гороховця в Оскіл стояв укріплений дерев’яний городок Остропілля. Мабуть, уже значно пізніше Остропілля прибрало назву Гороховатка.

    Тобто, версії дослідників, що назва річки походить від назви населеного пункту  Гороховатка, безпідставні – швидше навпаки.

    Практично всі краєзнавці  беззастережно прийняли версію архієпископа Філарета про походження назви села Гороховатки від слів “в горах ховатися”, так нібито місцеве населення від набігів татар ховалося в місцевих горах.

    Як ми бачимо, гідронім Гороховатка виник раніше ойконіма Гороховатка. Річка ж Гороховатка (Гороховець) у горах ховатися не може, бо повільно несе свої води по дуже широкій і розлогій долині. Ховатися вона може лише серед густої трави, очеретів і рогозу, бо сама по собі вузенька і неглибока. Течія її майже непомітна, а долина (ширина біля села Гороховатки близько 1,5-2км) переходить у пологі схили бугрів. Ніяких “гір”, тобто досить високих бугрів з виходами піщаника та вапняків поблизу  впадіння р.Гороховатки в Оскіл (та й у інших місцях) немає.

    Назва річки Гороховатки на карти (топографічні і землевпорядження) наноситься рідко й мало відома навіть більшості місцевих жителів. Походження назви річки вони пов’язують від назви села, інших версій чути не доводилось.

    На Україні є лише одна подібна назва – річка Гороховатка, ліва притока Росі (басейн Дніпра). На цій річці лежить село Гороховатка Гороховатської сільради Кагарлицького району Київської області.

    Можна запропонувати як робочу версію, що назва Гороховатка принесена з Київщини на Слобожанщину козаками-переселенцями з Правобережжя. Спочатку на спомин про рідний край вони назвали так річку, в гирлі якої поселилися, а згодом, коли навколо їхньої фортеці Остропілля розрослася велична слобода, то її теж назвали Гороховаткою. Такі приклади досить характерні для Слобожанщини тих часів.

 
Борова

    Інша назва річки Борової – Боровенька (“Боровенський колодязь”, як називають її документи Розрядного приказу в Москві). Перша згадка в документах про р.Борову відноситься до 1664 р. і пов’язується з заснуванням на її березі Боровенського (Борівського) монастиря, який отримав свою назву від назви річки.

    А вже від назви монастиря пішла назва хутора Борового, а згодом і слободи Борової.

    Походження назви прозоре і не складає  труднощів у тлумаченні. Річку Борову найменовано так у зв’язку з великим сосновим  бором, через який вона неспішно несе свої води. Цей ліс існує і зараз у нижній ділянці річки, а в минулому був  ще більшим і тягнувся ще вище по течії річки, ніж зараз. Так назву пояснюють дослідники, подібним чином її трактують і місцеві жителі.

    У спеціальному довіднику читаємо: “Бір – сосновий  ліс на пісках, сухий ліс на добре дренованих грунтах... Має глибокий слід у топоніміці слов’янських країн, особливо в префіксально-суфіксальній формі – Борове”. 

    На Україні, зокрема в Харківській області, знаходимо безліч подібних топонімів: гідронімів і ойконімів.

    Багато місцевих жителів називають річку Борову ще Ковтункою. Цій назві (Ковтунка) вже більше ста років, а походить вона від прізвища місцевих жителів (Ковтун), які в свій час жили і зараз живуть на берегах цієї річки. Що цікаво, прізвище Ковтун досить поширене в селищі Борова. Його носії вважають себе корінними мешканцями цих місць і стверджують, що їх предки тут жили ледь не з часів заселення краю. Були вони досить заможними і завжди тримали млини, тобто їх життя було тісно пов’язане з цією річкою.

    Можна запропонувати ще версію, що назва Ковтунка – це перекручена форма більш поширеного “ковтеб” або “ковтьоба”. В “Словнику” Б.Грінченка:“ковтьба, ковтьобина – оставшееся на луках после половодья углубление в земле, наполненное водою и заросшее осокою”.

    Слід відзначити, що назва Ковтунка офіційно ніколи не вживалася, в документах не відображена, а поширена тільки серед частини старожителів селища Борова. Походження цієї назви від прізвища більш переконливе, хоча вповні можливо, що й саме прізвище Ковтун походить від “ ковтьби” як характерної ознаки тієї місцевості, де жив у свій час цей рід.   

 
Лозова

    Інші назви – Лозоватка, Лозовенька, зрідка – Торець, Шуми. Серед місцевого населення як раніше, так і тепер єдиної назви немає, вживаються рівною мірою всі вищевказані означення.

    Назва річки деколи наноситься на топографічні та землевпорядні карти. Крім місцевих корінних  жителів (переважно старожилів), назва річки більше нікому невідома. І ця невелика річечка, як і всі подібні на Борівщині, практично безіменна.

    Перші згадки про річку Лозову зустрічаються в “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год”, “Описании Воронежского наместничества. 1785 года”, картах земельних володінь 60-80-х років XVIIIстоліття, де вона неодноразово згадується під назвою Велика Лозова. Під цією назвою вона проіснувала аж до середини XXстоліття.

    Походження назви річки тісно пов’язане з походженням однойменного села Лозова, яке знаходиться при її витоках у Лозівському яру. Сьогодні важко сказати, яка з цих назв виникла раніше, а яка пізніше. Дуже можливо (за свідченням місцевих старожилів, зафіксованих ще півстоліття назад), що вони виникли практично одночасно і мають спільне походження назви[2].

    Як не дивно, гідронім Лозова слабо закріпився за цією річкою. Крім Лозоватки, в народі впродовж останнього століття стосовно середньої і нижньої її течії вживається ще назва Шуми (Глибокі Шуми, Довгі Шуми, Верхні Шуми, Нижні Шуми – так раніше звались окремі ділянки річки). Назва Шуми вживається трохи частіше від інших назв річки. Вона пов’язана з тим, що ще три-чотири десятки років тому, коли річка ще не була такою замуленою, як зараз, і в її верхів’ях ще не було створено величезний ставок, вона навесні перетворювалась у грізну і неприборкану стихію.

    Річка сердито шуміла, вирувала, широко затоплювала навколишню місцевість. Навіть у найжаркіші місяці літа вона раніше не пересихала, а дзюркотливо  несла свої чисті джерельні води у Оскіл. Мала безліч незміряної глибини ям; оскільська риба на нерест заходила в неї ледь не до самого села Лозова.

    Зараз ця річка практично зникла, повністю замулена, значною мірою вона втратила своє водопостачання в результаті створення Кругляківського ставка. Лише навесні вона відповідає знову своїй колишній назві Шуми (грізно шумить), бо з переповненого ставка в цей час планомірно скидають зайві тисячі чи десятки тисяч кубометрів води.

    Ще цю річку деякі місцеві старожили називають Торець. Чому вона так раніше називалась, вони пояснити не можуть. Висувають припущення, що з-за того, що річка точно в торець (перепендикулярно) впадає в Оскіл.

    Можна запропонувати версію, що друга назва річки Лозова – Торець – пов’язана якимось чином з групою гідронімів – Тор, Казенний Торець, Кривий Торець, Сухий Торець, Торські озера та з ойконімами – Тор, сучасні села Торське, Краматорка, місто Краматорськ та інші, які концентруються на одній досить незначній території і їх назва пов’язана з кочовими племенами XIстоліття – торками. Територія поширення топоніма “Тор” знаходиться порівняно недалеко (60-80 км) від місцевої річки Лозови-Торця і в минулому була тісно пов’язана з названою територією Донеччини. Саме від Торських соляних озер ще з XVIстоліття йшов Борівщиною, пересікаючи і річку Лозову, Валуйський шлях, яким чумаки везли сіль.

 
Солона

    Малопоширена навіть серед місцевого населення назва невеличкої річечки, лівої притоки Оскола. Назву місцеві жителі пов’язують з тим, що по її течії грунти часто переходять у солончаки. До того ж вода в деяких місцевих колодязях і в самій річці має гіркуватий, солонкуватий присмак, тобто вона насичена солями.

    Ще одна народна версія пов’язує назву річки з тим, що цією місцевістю в давнину проходив Солоний (Соляний) шлях – тобто дорога, якою чумаки везли сіль з Криму, а на берегах цієї невеличкої річечки перепочивали. Це до деякої міри дійсно так. Тут у свій час проходив Валуйківський шлях. Але сіль чумаки везли не з Криму (чого так далеко їхати?), а з Тору – Торських та Маяцьких соляних озер і колодязів, де ще з XVIстоліття вівся соляний промисел на спеціальних соляних “варницях”.

    Так що не було ніякої потреби їхати за сотні кілометрів у Крим, коли в декількох десятках кілометрів були чудові родовоща харчової солі в Торі (зараз там місто Слов’янськ), Бахмуті (сучасне м.Артемівськ) та Маяцьку. Від річки Солоної до цих соляних промислів всього близько 40-50 км.

    Не виключена можливість, що там добувалась і кам’яна сіль, величезні родовища якої в цих краях були знайдені ще в XIXстолітті. Радянські геологи встановили, що шари кам’яної солі, які залягають між Слов’янськом (Тором) і Артемівськом (Бахмутом), досягають товщини 48 метрів. У глибоких балках і розмитих дощами ярах ці шари могли виходити на поверхню, про що свідчить гідроніміка цього регіона. Так у басейні Сіверського Дінця, в районі Донбасу (а Борівщина геологічно належить до Донбасу), 10 річок мають назву Солона, 2 – Солоненька. Крім того, в шести місцях зустрічається назва Солоний Яр та ін.

    Таким чином, назва річки Солона вповні вписується в гідроніміку цієї географічної зони. Річку, яка показувала дорогу до соляних місць, люди могли назвати Солоною. Вкажемо побіжно, що м.Слов’янськ, яке виникло на місці Торського городища, в XVII-XVIIIстоліттях називалося Соляний. Крім того, можливо, в долині нашої р.Солоної в минулому в ярах були виходи солі.

    Нам здається, що в назві річки Солоної зберігся тюркський корінь “сал” (“сол”), який має досить широке значення. Найбільш розповсюджене його трактування – притока річки, а в ногайській мові це слово позначає “лівий”. Слід відмітити, що в даному випадку підходять обидва ці варіанти: Солона є лівою притокою Оскола. Лівий же берег Оскола в XVI-XVIIстоліттях називався «ногайським», бо тут були їх кочевища.

    Таким чином, в назві річки зберігся тюркський корінь “сал” (“ліва притока річки”), який пізніше під впливом українсько-московської колонізації цього краю піддався значному переосмисленню, як солоний, тим більше, що для цього було немало підстав.

 
Лиманська, Журавка

    Річка Лиманська – ліва притока Оскола – незначна, і її назва більшості місцевих жителів не відома. Походження цієї назви прозоре, бо річка в свій час впадала в Оскіл поблизу озера Лиман (чи навіть у сам Лиман). Гідронім Лиман дуже поширений на Борівщині (як і на всій Харківщині). До створення Червонооскільського водосховища в заплаві Оскола налічувалось до десятка озер під назвою Лиман. В “Словнику” Б.Грінченка читаємо: “Лиман – 1) розширене гирло ріки; 2) велике і глибоководне озеро, яке не заростає очеретом”. Там же знаходимо: “Лиманський,-а – той, що відноситься до лиману”.

    Зазначене глибоке і велике озеро Лиман знаходилось між сучасними селами Новоплатонівка і Новоселівка, зараз воно затоплене водосховищем. Трохи нижче по течії Оскола (близько 8км) знаходилось ще одне озеро Лиман, яке дало назву сучасному селу Підлиман.

    В “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год” згадуються три річки: Верхня Лиманка, Журавка і Нижня Лиманка. Зливаючись разом, Журавка (права притока) і Верхня Лиманка (ліва притока) утворювали річку Нижню Лиманку, яку пізніше стали називати просто Лиманська.

    Ще з середини XVIIIстоліття на Борівщині була відома ще одна річка Журавка, назва якої збереглася дотепер. Сучасний гідронім Журавка (ліва притока Оскола) теж малопоширений серед місцевих жителів і дожив до сих пір лише завдяки однойменному невеличкому селу Журавка, що лежить на лівому березі цієї малопомітної річечки.

    Крім цих двох назв, у XIXстолітті на Борівщині існувало в різних місцях ще декілька топонімів Журавка. Поширеність цієї назви у минулому має певні підстави.

    В “Словнику” Б.Грінченка знаходимо: “Журавка – самка журавля. Над річкою, над бистриною там журавка купалася. Був собі журавель та журавочка”.

    Як відомо, самки журавля – журавки – гніздяться на малих глухих степових річечках, таких, як наша. За документами, у XVIIIстолітті на сучасній території Борівщини було багато степових журавлів. Зараз практично зникли.

Карачева

    Невелика річка Карачева (Карачів, Карачаєва, Караюча, у XVIIIст. – Харача, Харачева, Харачевська) є лівою притокою Оскола, назва цієї річки маловідома місцевим жителям. ЇЇ пам’ятають тільки старожили. Вони пояснюють походження цієї назви так: на правому березі Оскола була велика козацька слобода Радьківка. Саме переселенці з Радьківки заснували сучасне велике село Радьківські Піски.

    Зараз Радьківка затоплена водами Червонооскільського водосховища. Так от ще в козацькі часи в слободі Радьківці були люди, яких за різні провини засуджували на виселення в глухий незаселений степ до колодязів, на береги невеликої річечки, притоки Оскола. Цю річку, а згодом і хутір за народною етимологією й почали називати Караюча (Караюче, Карачів). Ще пізніше його назвали хутором Титаренків, зараз це східна околиця села Піски Радьківські.

    Швидше всього, назва річки Карачева тюркського походження, адже за документами відомо, що в XVIIстолітті тут майже поруч було міцне татарське укріплення – “городок”.

    У тюркських, монгольських та мовах інших східних народів “кара”, “хара” – “чорний”, “поганий”, “злий”. “Чу”, “су”, “чуй” у мовах монгольських, тібетських, китайській, таджикській та ін. (у російській і тюркській адаптації нерідко “ча”) означає “вода”, “ріка”, “протока”, “струмок”.  Звідси і назви таких річок, як Чуя, Ача, Біранча, Пача, Іча в Західному Сибіру та ін.

    У тюркських мовах “карасу” – джерело, озерце, маловодна річка, яка живиться виходами грунтових вод і характеризується чистою, прозорою водою. В спеціальній гідрологічній літературі це слово добре відоме і отримало форму “карасуки”, “карасучні води”. Термін характерний для Тянь-Шаня, Кавказу, Алтаю; в останньому “карасу”, “карусуг” – “джерельна річка”. Теж саме в Туреччині.

    Зазвичай, пояснюють “кара су” – “чорна вода”, посилаючись на те, що прозора вода здається чорною, якщо її багато. Іншими словами, “чиста вода”. Близьке до цього й пояснення, що “карасу” – “земляна вода”, “вода із землі”, що характеризує її походження.

     Від цього слова утворилося безліч гідронімів (назв невеликих річок та дрібних озер) у Казахстані, Середній Азії, Південному Сибіру, Поволжі, на Балканському півострові, Середньому і Близькому Сході. Цікаво, що жодна велика ріка не носить такого наймення. Тюркське “карасу” широко представлено і в топоніміці України та Росії, часто навіть  як їх калька – “чорна річка”, “чорна вода”. Безсумнівно, що і більшість Карасевих озер є не що інше, як народна етимологія (пояснення) тюркського “карасу”. Себто, назву “карасу” пов’язують зі знайомим словом “карась”. Декілька подібних озер було і в нас у заплаві Оскола до створення водосховища.

 

Нітріус (Нетріус)

    У “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год” згадується річка Нетріус (Нетріюс), у верхів’ях якої в межах сучасного Борівського району було чотири безіменних хутори, біля двох з яких були ставки.

    Етимологія  назви швидше всього тюркська (ногайська). В двохчастинній конструкції щодо потрактування першої виникають певні труднощі, а друга означає ріг, куток, коліно річки. Поруч з нами, на Донеччині, відомо багато річок та озер у формі Міус, Міюс (зокрема й Кальміус).

    За іншою версією, ногайською мовою назва означає джерело. Цей термін увійшов до складу кількох географічних назв на території, що колись була заселена ногайцями: Нетріус – ліва притока С.Дінця;  п’ять назв “Нетрігуз” – права притока С.Дінця, ліва притока р.Комишної, ліва притока р.Калитви, ще одна ліва притока р.Калитви, річка і затока на північному узбережжі Азовського моря; Нестрегуз – ліва притока р.Ворскли.

Ізюмець

    Зараз річка Ізюмець (її початок) на території Борівського району  не простежується, а починається безпосередньо вже в сусідньому Ізюмському районі. На Борівщині залишився лише яр Ізюмець (між селами Підвисоке і Мирне), де колись брала початок річка Ізюмець, що текла до сучасного міста Ізюма та впадала в Сіверський Дінець.

    У списку населених місць Харківської губернії за відомостями 1864 року зазначається, що при верхів’ях річки Ізюмця знаходиться казенний хутір Каптєв (інша назва Кактєв) на 8 дворів. Цей хутір належав до Гороховатської волості, знаходився неподалік від Гороховатки, отже, це територія сучасного Борівського району. Бо вся Гороховатська волость пізніше повністю ввійшла до складу новоствореного Борівського району.

    У “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год” у межах сучасного Борівського району згадується “речка Изюмица”, у верхів’ях якої два хутори – Шиповалов і Глушков. Біля останнього хутора два ставки.

    Більшість вчених сьогодні вважають, що від назви річки Ізюмець і походить назва сучасного міста Ізюм.

    Так про це пише “Історія міст і сіл УРСР. Харківська область”: “Ізюмський “городок” дістав свою назву від річки Ізюмця (притоки Дінця) та давнього Ізюмського броду, поблизу якого він і виник. Щодо назви річки, на якій виник Ізюм, то вона існувала давно. Ще в 1627 році в “Книге Большому Чертежу” писалося: “А от речки Булуклеи к речкам к верховью у Изюму да к Изюмцу, а пали в Донец под Изюмским Курганом”. Слово “Ізюм” походить  від східної назви винограду”.

    Ця досить поширена версія про походження назви міста Ізюм та річки Ізюмця не витримує ніякої критики, тому звернимось до наукової. Вона говорить, що назва пов’язана зі словом “узун”, що перекладається з тюркської як “довгий” (узун-корган –довгий курган). Для половців, татар, ногайців та інших кочових народів узун-корган був протягом багатьох століть примітним і широко відомим орієнтиром.

    Дійсно, найбільш примітною особливістю місцевості в районі Ізюма, в місці впадіння Ізюмця в Дінець є досить значне узвишшя (218м, гора Кременець), довжина якого по гребеню сягає 4км. Дослідники вважають, що незрозуміле для слов’ян тюркське “узун” з часом перетворилося на ізюм. Є й інші версії виникнення цієї назви (від видозміненого половецького “гузун” – “переправа” та ін).

 


[1] Ця “Книга” складена в 1627 році в Розрядному приказі в Москві по “государеву указу” і містить дані двох офіційних джерел (“Старого” і “Нового чертежа”). Офіційна назва документа – «Книга Большому Чертежу, что сделан в Разряде новои чертеж всему Московскому государству, городам, и полю, и рекам, и всяким полевым именным урочищам 135-го году». «Книга» є пояснювальним текстом до генеральної карти Московського царства і територій, що до нього прилягали. Ця карта, на жаль, не збереглася. В розділі «Книги», який називається: «Роспись реке Донцу, и рекам, и колодязям, которые реки и колодязи в реку Донец с крымской и ногайской стороны пали; и на Донце татарские перевозы и перелазы, в которые приходят татары в Русь» наша місцевість описується так: «...А ниже речки Холани, от Изюмской дороги, пал в Оскол Разгромный колодезь, течет от верху Волчьих Вод. А ниже Разгромного колодязя пало в Оскол озеро Банище. А выше Банища, ниже города Валуйки,пала речка Казинка. А ниже Банища пал в Оскол Бахтин; а на устье  Бахтина колодязя, с вышний стороны стоял Новой Царев город». Цей «Новой Царев город», який стояв на Осколі, не що інше, як велике оборонне укріплення – фортеця Цареборисів.

[2] Дивись далі походження назви села Лозова.

 
Онлайн
Сейчас 31 гостей онлайн
На правах реклами
Карта сайта