isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017
Навігація

1.8. Тваринний світ

 

    За зоогеографічним районуванням Борівський район належить до Старобільської степової ділянки Українського степу[1].

    Ліси, поля, луки, природні та штучні водойми Борівщини населяють різноманітні представники тваринного світу, себто в нас зустрічаються тварини як лісового, так  степового й водно-болотного біотипів. Це і зумовлює їх широкий видовий склад.

    Фауна лісів району (особливо правобережжя) дуже багата. Найбільшою видовою різноманітністю відрізняються комахи. Твердокрилі,або жуки,представлені жужелицями і стафілінами-хижаками, що живляться дрібними комахами, їх личинками (зокрема гусеницями). Великі жуки-рогачі мають добре розвинуті щелепи, його личинки живуть в гнилій деревині (найкрасивіший з них жук-олень, що ласує соком дерев). Поширені травневі і мармурові хрущі, жук-носоріг, золотиста і мармурова бронзівки; сонечко[2] – добре відомий ненажерливий хижак з яскравим забарвленням, що поїдає дрібних комах, попелиць і рослинноїдних кліщів; а також короїди, довгоносики, вусачі та ін. У “Червону книгу України” занесені жужелиця, красотіл пахучий, жук-олень, вусач великий дубовий, вусач земляний, хрестоносець.

    Дуже гарними із комах бувають яскраво забарвлені в різноманітні кольори метелики.Слід відмітити родину парусників – найкрасивіших і найбільших денних метеликів нашої місцевості (махаон), яких занесено до Червоної книги України; білянок, з яких в лісах широко поширена лимонниця; бражників (зокрема, Мертву голову), адмірала, денне павичеве око та ін.

    Із ряду напівтвердокрилих, або клопів,найчастіше зустрічаються клоп-солдатик і клоп деревний. Із ряду перетинчастокрилих – поодинокі оси, бджоли, джмелі, мурашки, їздці; всі вони потребують охорони.

    На території Борівщини декілька десятків видів мурашок,більшість із яких активні хижаки, що знищують яйця, личинок, лялечок та дорослих комах, переважно шкідників лісів та полів. З квітня по жовтень одна сім’я знищує 4-5 млн. шкідливих комах. Крім того, мурашки підвищують родючість грунту, збагачуючи його органічними речовинами. Це виключно корисні комахи.

    Павукоподібні представлені різними видами кліщів (зокрема, кліщем собачим) і павуків. Найбільш відомими павуками є хрестовики. За попередніми підрахунками, на Борівщині нараховується більше сотні різних видів павуків. Вони ведуть хижацький спосіб життя; для полювання влаштовують ловильні сітки, деякі полюють з засади, а павуки-стрибунці переслідують своїх жертв стрімкими стрибками. Павуки виступають одним з факторів регулювання чисельності шкідників с/г культур, лісів, полезахисних смуг, садів та інших деревних насаджень.

    Із земноводних в лісі живуть сіра і зелена жаби. Їдять вони мух, комарів, гусениць і слимаків. Недарма колись у наших селах господарі приносили жаб із вологого лісу і випускали на свої городи.

    Плазуни представлені живородячою ящіркою, вужем звичайним, гадюкою звичайною, декількома видами полозів.

    Полоз– це досить велика (до 2 м) і товста змія. Дуже агресивний. Хоча і вважається, що полоз неотруйний, укуси його дуже болючі, бо зуби полоза трохи загнуті досередини і можуть зламатися в рані. Якщо він опиняється у безвихідній ситуації, то, скрутившись спіраллю та голосно шиплячи, може досить високо підскочити, цілячись в обличчя кривднику.

    Численні в лісі (особливо в правобережному листяному) птахи, які заселяють його від нижнього до верхнього ярусів. На землі в’ють гнізда солов’ї, вівсянки, лісові жайворонки. В дуплах дерев та серед гілля гніздяться дятли, одуди, сойки, ворони, сови, сичі, луні (польовий і болотний), горлиці, а також денні хижаки – канюк, боривітер, чорний шуліка, кібець (сокіл-балобан), підорлик. В самих кронах дерев – круки, сірі ворони, синиці, сойки, зяблики, іволги та ін. На деревах, у чагарникових заростях на узліссі та лісосмугах мостять гнізда сороки. Більшість хижих птахів у лісі тільки гніздяться, а полюють на відкритих просторах полів, луків, у заплавах річок.

    В лісовому урочищі Нелуп (поблизу Бахтина) останніми роками на деревах стала гніздитися сіра лелека – унікальний охоронний птах України. Тут же дві колонії білих і сірих чапель.

    В лісах живуть кажани, що селяться в дуплах і щілинах дерев. Найбільш поширені рукокрилі– руда вечірниця, кажан. Серед лісових тварин також і заєць-русак, білка звичайна. Із комахоїдних – кріт, землерийка, їжак.

    Білка– красивий і веселий цінний хутровий звір, але їх небагато в наших лісах, і тому вони потребують охорони. У 2003 році в лісах Борівщини розвелося безліч куниць, які різко зменшили чисельність білок (виїли).

    Землерийка дуже схожа на мишу, але відрізняється гострою мордочкою, рухливою, як хоботок. Незважаючи на своїдрібні розміри, це кровожерливий і ненажерний хижак, який харчується комахами, черв’яками, мишами. Характер її невживчивий і злостивий. Коли зустрічаються дві землерийки,вони вступають у смертний бій, а переможець з’їдає переможеного.

    Їжак зустрічається у нас практично скрізь: у лісі, у полі, в селі. За своїм характером це добродушний, спокійний і трудолюбивий звірок. Весь час метушиться в пошуках їжі. Легко дається в руки  та приручається.

    Зайця (сірого) мисливці знають як спритного, кмітливого і витривалого звіра. Довгі й міцні лапи дають змогу робити великі стрибки (до 5 м) та успішно уникати переслідування ворогів. Коли нападає хижак, заєць падає на спину, б’є його лапами і дряпає гострими кігтями. Маса зайця 3-5 кг. Забарвлення хутра влітку жовто-бурувате з добре помітним ряботинням, взимку трохи світліше.

    Зайці дуже плодючі. Малят народжують тричі на рік. У кожному приплоді по 2-4 зайченяти. Жирність молока у самки дуже висока – до 24%.

    Веде нічний спосіб життя. Вдень спить, залігши у неглибоку “лежку”, яку влаштовує у найрізноманітніших місцях (на луках, полях, городах, на узліссі, у лісі під кущем). У сильні морози зайці інколи закопуються в сніг, прокладаючи в ньому довгі і глибокі ходи. Із заходом сонця виходять на жирування („вийшов зайчик погуляти”, – говориться у дитячій лічилці), а з настанням дня знову залягають на відпочинок.

    У 90-х рр. офіційна чисельність зайців у районі становила від 1500 до 4000 осіб у різні роки. У зв'язку з різким зменшенням чисельності зайця у 1990 р. полювання на нього було заборонено і, як бачимо, він швидко розплодився. В 2000 р. було відстріляно 638 зайців. Найбільше зайців на території Богуславської сільради та Борівської селищної ради.

    Молодняк дуже чутливий до несприятливих кліматичних умов (затяжні дощі, ранкові холоди, пізні весняні заморозки тощо), а також масово гине від с/г машин і механізмів, отрутохімікатів, міндобрив. Так, наприклад, у 80-х роках, коли на території Богуславської сільради у колгоспі “Зоря” найбільше в районі застосовувалися на полях міндобрива та отрутохімікати, тут у багато разів зменшилась його чисельність. Зайці масово гинули майже після кожного внесення “хімії”. Справа в тому, що вони переважно перебувають на сталій території, в радіусі 3-5 км від місця народження, і рідко коли покидають рідну місцевість.

    Заєць-біляк– цей рідкісний звір для України, раніше зрідка попадався й на угіддях Борівщини. У зайця-біляка забарвлення шерсті міняється за сезонами. Узимку біляк виправдовує свою назву, бо вдягнений у чисто біле хутро і тільки кінчики вух у нього чорні. Влітку колір хутра на спині коричневато-бурий, на боках світліший, а черевце біле. На жаль, уже більше 30 років зайця-біляка на Борівщині не бачать.

    Хижаки представлені лисицею, ласкою, куницею, чорним тхором, єнотовидним собакою, вовком, а також занесеним до Червоної книги борсуком. Особливо поширена лисиця.

     Єнотовидного собаку частіше абсолютно неправильно називають просто єнотом. Останній немає з єнотовидним собакою нічого спільного і мешкає в лісах Північної Америки. Єнотовидний же собака завезений на Борівщину в 30-х рр. з південних областей Далекого Сходу. Його батьківщина – береги Амуру, Уссурійський край, Маньчжурія, Китай, Японія. Добре акліматизувався, живе і розмножується по всій території району.

    Це невеликий темно-бурий чи попелястий звір з довгим хутром і короткими ногами, чорною мордою і білуватими бакенбардами, що має вигляд кудлатого собачки. Довжина тіла – 80 см. У нього багато ворогів: вовк, лисиця, пугач. Втекти від ворогів він не може, тому лягає на землю, заплющує очі й прикидається мертвим. Або щосили вищить, але це його рідко рятує.

    Живиться різноманітними тваринами: мишовидними гризунами, землерийками, жабами, яйцями і пташенятами з пташиних гнізд, рибою, різними комахами, молюсками, черв’яками тощо.

    Єнотовидний собака ціниться як хутровий звір. Хутро міцне й дороге, але грубе. З нього в нас шиють чудові зимові  шапки. З 70-х рр. на Борівщині на нього вівся досить активний промисел. Зараз його чисельність дещо зменшилась. Багато єнотовидних собак знищили вовки, лисиці, браконьєри та бродячі собаки. Кількість їх скоротилася також у зв’язку з хворобами. Обліку й охорони цього звіра не ведеться. Порахувати його дуже складно. Хоча деякі місцеві мисливці стверджують, що чисельність цього звіра зовсім не зменшилась, просто в районі перевелись мисливці-“собачники”, які своїми норними собаками раніше “брали” єнотовидного собаку.

     Ласка скрізь досить поширена. Часто доводиться чути про її витівки щодо кроленят чи домашнього птаства. В маленькому тілі живе могутній дух відваги і кровожерливості. Нема такого дрібного звірятка чи птаха, до молодого зайця включно, який би був застрахований від нападу цього спритного хижака. При захисті ласка відважується кидатися не тільки на собак, але й на людину, і своє життя намагається продати подорожче.

     Куниця лісова– граціозний звірок з довгим пухнастим хвостом (не плутати з куницею кам’яною, що живе у селах). Досить поширений, але нечисельний невеликий хижак буруватого кольору з виразним палевим відтінком та жовтою або жовтогарячою горловою плямою. Добре пристосована до життя на деревах, з блискавичною швидкістю перестрибує з дерева на дерево, чудово лазить по гінких стовбурах.

    Куниця – нічний хижак, який живиться переважно тваринною їжею: різними мишоподібними гризунами, білками, птахами та їхніми яйцями. В окремих випадках куниці можуть нападати на зайців і молоденьких козенят.

    Цінний хутровий звір, що має високоякісне хутро. Колись, за часів Київської Русі, хутро куниці було грошовою одиницею – куною і цінувалося надзвичайно високо. Це красиве звірятко – згадка про ті далекі часи, коли в наших правобережних лісах водилися ведмеді, а в лівобережних степах – сайгак, дикі коні та стрепети. На середину 90-х рр. офіційна чисельність куниці в районі становила більше 10 осіб,  що явно занижено. В 2003 р. у лісах району розвелася величезна кількість куниці, яка стала приносити певну шкоду. Лісова куниця,на відміну від куниці кам’яної, ніколи в село не піде.

      Тхір– це безстрашний, спритний і відважний хижак, який знищує безліч гризунів. Але у нас у селах його ненавидять за те, що іноді за одну ніч жертвою його кровожерливості стають десятки курей, качок, гусей та індиків. Це створило йому настільки погану славу, що всі засоби вважаються добрими для знищення цієї звіринки. Не буває й року в наших селах, щоб він не наробив подібної шкоди. Часто впольовує більше свійської птиці, ніж може з’їсти. Захищаючись, навіть кидається на людей. На середину 90-х рр. офіційна чисельність тхора в районі становила більше 10 осіб,  що явно занижено.

    Тхір має довге гнучке тіло на коротких ногах. Забарвлення остьового покриву спини блискуче, чорно-буре, крізь яке проступає жовтувато-палеве підшерстя. Нижня частина тіла, кінцівки та хвіст майже чорні. Кубло для виведення молодняка робить під хмизом, у купах каміння, під підлогою будівель, у скиртах соломи, на горищах, у норах інших тварин.

     Тхір-перев’язка –рідкісна тварина для України, уникаючи людських поселень, поодиноко зустрічається на всій території району.

    Борсук– нічний звір сірого кольору, з видовженою мордою, куцим хвостом, розміром подібний до невеликого собаки. Тіло товсте, приземкувате, на перший погляд – незграбне, з короткими міцними кінцівками, озброєними довгими і широкими кігтями, добре пристосованими до риття. Має чудовий нюх і слух.

    Живе у старих дібровах у глибоких норах, виритих на підвищених місцях, недалеко від води. Нора борсука – взірець лісової комфортабельності й акуратності. Під землею він риє декілька просторих ходів (до 20 м). Весною та восени борсук завжди робить генеральне прибирання свого житла і навколишньої території. Тому як у норі, так і поряд з нею надзвичайно чисто: немає ні залишків їжі, ні кісток, ні запаху. Нора добре провітрюється завдяки декільком виходам. Виходячи з нори на полювання, борсук старанно наводить туалет: очищає шерсть від землі, струшує травинки, пригладжує пом’яте волосся.

    Живиться різноманітною тваринною і рослинною їжею: дрібними гризунами, жабами, пташенятами та яйцями, комахами, молюсками, червами, ягодами, плодами, бульбами і корневищами. На полювання вирушає після заходу сонця. Восени, перед заляганням у сплячку, борсуки дуже жиріють. З настанням холодів вони закривають свою нору і засинають на всю зиму.

    Має малоцінне хутро з довгим остьовим покривом, смачне м’ясо і сало, яке цінується в народній медицині за цілющі властивості (при легеневих хворобах). В 2000 р. на Борівщині обліковано 52 борсуки. Живуть вони по 1-2 сім’ї в урочищах Нелуп, Плоске, Розсошине, Високе, Парнувате, Ярувате, Пансько-Василькове, Берестове, Балка Андріївська, Норцовське, Базянський Бір та ін.

    Борсук як винищувач великої кількості шкідливих комах і їхніх личинок, мишоподібних гризунів корисний у сільському і лісовому господарстві.

    Вовків– цих найбільших у нас хижаків родини собачих, ще у недалекому минулому на Борівщині водилося безліч. Про це стосовно нашої місцевості зазначає й історичне джерело початку XXст.: “Известны многие местности, где с наступлением темноты всякое пешее и даже конное сообщение между селениями прерывается из-за опасности нападения волков. В январе, когда волки бродят стаями с волчицей, встреча с такой компанией иногда оканчивается несчастьем. Дерзость их доходит до того, что стая волков врывается в селение, перерезывает, сколько подвернется, домашнего скота, чаще всего овец и свиней, и, захвативши посильную добычу с собою, безпрепятственно исчезает, наведя страх на все село”.

    Саме в ті часи і трапився унікальний випадок з мешканцем Богуславки, мисливцем Власом Онопченком (батьком Андрія Онопка – славнозвісного мисливця і рибалки, великим другом письменника-гумориста Остапа Вишні). Влас був вдатним мисливцем: впіймав голими руками величезного вовка, який уночі на нього безоружного напав, та ще й живим привів його в село. Ото було дива! Кажуть, він вивернув кожух вверх вовною,й коли на нього напав голодний вовк, то зумів засунути йому в пащеку цілий рукав і потім, як на повідку, повів вовцюгана додому.

    Було не раз і до цього та  й пізніше, що місцеві сміливці лізли у вовчі нори та ловили живих вовченят. У довоєнні часи їх за добрі гроші здавали у Куп’янський та Харківський зоопарки, або, хизуючись, тримали якийсь час на подвір’ї замість собаки. Може, це й жарт, але доводилось не раз чути від старожилів, що при сутичці з дорослим вовком і особливо вовчицею, головне – сильно смикнути за хвіст, тоді в них наступає моментальна смерть від переляку. При певних навичках та вправності це і робили у норі, одна непрємність – у вовка траплявся миттєвий розлад шлунку, все навколо наповнювалось смердючим запахом та певною неприємною рідиною.

    Особливо багато вовків у наших краях розплодилося у війну та в перші післявоєнні роки[3]. Від  них були значні збитки, особливо серед овець та телят. Пізніше вовків  практично повністю винищили, а знову вони примігрували у район зі сходу на початку 80-х рр. Першого вовка на Борівщині відстріляли у 1982 році в лісі на правобережжі. На той час на Харківщині це було диво з див.

    На середину 90-х рр. офіційна чисельність вовків у районі становила уже близько 10 особин. Спочатку в 1989 р. вони були зафіксовані в заказнику біля Підвисокого, пізніше і в інших місцях. Почався їх відстріл: 1994 р. – 3 вовки, 1996 р. – 5, 2000 р. – 10, 2003 р. – 18 вовків. Чисельність цього хижака у районі знаходиться під контролем і не перевищує протягом багатьох років півтора десятка особин.

     На початку осені 2002 р. поблизу с.Підвисоке трапилася така історія, пов’язана з вовками. Під час полювання двоє місцевих мисливців убили двох вовченят. Повертаючись додому, хизуючись, заходили у двори до родичів та знайомих, показуючи їм престижну здобич. Через якийсь час відстрілюють і вовчицю. Залишився один самець. І він став жорстоко мститися не тільки мисливцям, а й тим господарям, до яких вони заходили після вдалого полювання: душив у них щоночі домашню живність, нападав на худобу, покусав теля, ледь не загриз батька одного з мисливців, вкусив за руку й тягнув з двору сусідську дівчинку тощо. Свавільну поведінку розлюченого вовка припинили місцеві мисливці, вислідивши його згодом і знищивши.

     Вовки відомі своєю ненажерливістю. Голодний вовк з’їдає близько 10 кг м’яса. Однак за звичайних умов його раціон становить 2 кг. Вовки здатні довго голодувати. Ніколи не полюють поблизу житла, а лише на відстані 7-10 км від нього.

    Що цікаво, з’явившись на Борівщині після тривалої відсутності, вовки знову переважно облюбували ті ж місцевості, які здавна носять у нас назву “Вовчий яр”. Так, вони поселилися у Вовчому яру (балці) між Шийківкою і Чернещиною, знову ж таки – у Вовчому яру за Лозовою. Як кажуть бувалі мисливці, видно, недаремно народ придумав цим місцям такі назви.

     Якщо раніше на Борівщині вовки були переважно мігрантами зі сходу, то останніми роками уже з’явилися й місцеві вовченята, що тут народилися. Особливо багато вовків у східній частині району[4]. В квадраті 40х40 км на межі Куп’янського, Сватівського та Борівського районів у 2003 році було відстріляно 38 вовків. Саме в цей район іде основний наплив вовків зі сходу. В сусідньому Кремінському районі з лісу виганяли уже зграї вовків по 23 голови.

    Тобто, вовки – це сьогодні вже не тільки проблема нашого району, а й загальнодержавна. Саме через східні райони Харківщини іде міграція вовків далі на захід. У більшості центральних і західних районах області вовків ще не бачили, вони там певною мірою сенсація, рідкість.

     Живляться вовки найрізноманітнішою їжею. Але основним їх кормом є дикі тварини, на яких вони успішно полюють. Вовки знищують диких козуль, кабанів, лосів, птахів, що гніздяться на землі, земноводних, плазунів, мишей та свійських тварин, включаючи собак і кішок.

    Вовк дуже агресивний і активний хижак. Різке зменшення останніми роками на Борівщині чисельності козуль, диких кабанів та інших тварин значною мірою пов’язане саме із активізацією вовків.

    Афанасьєв О.Я. стверджує, що останнім часом борівські мисливці не раз убивали помісь вовка і собаки. Це дуже небезпечний звір, бо зовсім не боїться людини, сміливо заходить у село, зате натуру має повністю вовчу. За спостереженнями мисливців, змішування відбувається, коли серед вовків знищуються всі самці, тільки тоді, щоб продовжити своє потомство, вовчиха-самка парується з собакою. Коли вона виводить цуценят, то тут же відразу знищує серед них самців. Через 2-3 покоління в цій помісі знову повністю переважає вовча кров.

    У 2003 р. відстріляли на Борівщині звіра, який за зовнішністю займає проміжне місце між лисицею і собакою. Висловлюють припущення, що це перший у наших краях шакал, який, імовірно, примігрував із Криму або Північного Кавказу.

    Вовки приручаються, але зберігають відданість тільки одному господарю. Яковенко Іван Михайлович (с.Сенькове), мій рідний дядько, у 60-70-х роках минулого століття по декілька років тримав у себе на подвір’ї на добрячому ланцюгу замість собаки прирученних вовків, яких він сам добував ще маленькими з вовчих нір. Ніхто, навіть з рідних, не наважувався погодувати такого «сторожа», крім господаря, у якого дорослий вовк віддано їв з рук.

    Лисиця– відносно невеликий звір на коротких, добре розвинених ногах і з довгим (майже рівним довжинітіла без голови) пухнастим хвостом. Це цінний хутровий звір і винищувач гризунів (більше 3 тисяч за рік)  та комах. Цю особливість лисиці добре передає народний вираз – “лисиця мишкує”. Рухаючись полем, вона то прислухається до писку гризунів під снігом, то робить граціозні стрибки. Починає швидко рити, розкидаючи навколо себе сніг і намагаючись швидше схопити здобич. Лисиця так захоплюється полюванням, що близько підпускає до себе мисливця. У стані збудження лисиця видає голосні звуки, що нагадують гавкання, а звірі,  що б’ються, різко вищать.

    Влітку живе в глибоких норах, а взимку ховається в заростях чагарників. Частіше селиться на схилах ярів. Нора іноді має кілька вхідних отворів, які через похилі тунелі ведуть до гніздової камери. Часто поселяється в норі борсука. Поки він спить, лисиця встигає вивести тут своїх лисенят.

    Взагалі лисиці не милують жодне живе створіння, яке тільки можуть подужати, від дощового черв’яка або слимака і до зайця. Дуже обережна за звичайних обставин, лисиця, якщо вона голодна і обтяжена виводком, часом проявляє дивовижне зухвальство, на очах господаря хапаючи курей. Це часто спостерігають останнім часом місцеві жителі, бо лисиці розплодилося дуже багато.

    Поводиться лисиця надзвичайно обережно, тікаючи від переслідувача, заплутує сліди. Тому у казках вона завжди хитра і спритна. В 90-х рр. офіційна чисельність лисиці в районі становила більше 200 особин. Кожен рік у районі декілька десятків лисиць відстрілюють. Щоправда, останнім часом для мисливців лисиця втратила свою цінність через низьку вартість її шкурки. Бували випадки: убив лисицю і кинув, бо “шкурка вичинки не варта”.

    Окрасою наших лісів є великі парнокопитні тварини – козуля, дикий кабан, лось.

    Вперше лосі з’явились на Борівщині 30 років тому, а зараз їх уже блукає по лісах Борівщини кілька десятків[5]. Це один із прикладів відновлення колишнього тваринного ареалу.

    Лось– найбільший звір нашої місцевості. Це масивна, сильна, граціозна тварина на високих ногах, з розвиненою грудною кліткою і плечима та великою головою. Голова видовжена, горбоноса, вуха великі. Верхня губа велика і масивна, сильно нависає над нижньою. У самців влітку і восени великі лопатоподібні роги. Розмах рогів до 150 см, а їхня маса до 20 кг, іноді буває й більшою.

    Забарвлення лося бурувато-чорне. Ноги білі.  Зріст понад два метри, маса до 650 кг. Має смачне м’ясо та цінну міцну шкіру. Лосі добре плавають і пірнають. Часто перепливають Червонооскільське водосховище у широких місцях менше, ніж за півгодини. У спеку люблять лежати на обмілинах Оскола або малих річок.

    Живляться молодими пагонами, листям і корою майже всіх деревних порід та батьма трав’яними рослинами. Поїдають хвою сосни.

     Козуля має смачне м’со, використовується шкіра. Вуха довгі, загострені, хвіст короткий, малопомітний. У самців невеликі ріжки. Забарвлення влітку яскраво-руде, взимку – сірувате. Ззаду біля хвоста добре помітна велика біла пляма  - “дзеркало”. Маса її 15-25 кг. Серед копитних на Борівщині козуль найбільше. Вони окраса наших лісів та балок. Цих невеличких граціозних оленів з легким струнким тілом у нас часто незаслужено іменують дикими козами.

    У 90-х рр. чисельність козуль у районі становила від 140 до 400  голів. Багато їх знищують браконьєри. Та все ж основним їх ворогом є все таки вовки, популяція яких різко збільшилась у районі останнім часом. Козулі – основні харчі для наших вовків, які мертвечину їдять тільки у крайньому випадку, а масово вибивають козуль та малих диких поросят. До тих пір, поки у районі не було вовків, козуля була надзвичайно поширена в полі й у лісі. Зараз здебільшого зосереджена в тих лісах, де немає вовків. Тому-то останніми роками чисельність козулі на Борівщині значно зменшилось.

    У раціоні козуль, залежно від пори року, переважають трави або гілковий корм. Дуже часто козулі виходять на поля, де живляться озиминою. Полюбляють плоди фруктових дерев, жолуді, гриби, листя ожини.

    Козулі добре плавають. Паруються вони наприкінці літа. У цей час можна почути дуже гучний, мовби гавкаючий, голос козулі, між самцями нерідко виникають бійки. Влітку живуть поодиноко або групами у 2-3 звірів. Узимку утворюють невеликі стада.

    Дикий кабан– вепр – на Борівщину завезений у 60-70-і роки XXст. з півночі. Тож як писав Остап Вишня у відомих “Мисливських усмішках”, знову ми бачимо сьогодні “диких кнурів-одинців, що звуться ще за свої величезні страшенні ікла сікачами, вигодованими на справжнє страховидло, сильне та люте”.

    Це масивна тварина на невисоких, відносно тонких ногах. Тулуб порівняно короткий, передня частина дуже масивна, шия товста, коротка, майже нерухома. Голова велика, клиноподібно видовжена вперед. Вуха довгі і широкі, очі маленькі, рило витягнуте, закінчується п’ятачком. Самці мають верхні та нижні ікла – бажаний трофей для наших мисливців.

    Тіло кабана покрите твердою щетиною, під якою взимку буває багато густого тоненького волосся – пуху. Забарвлення від чорного і рудувато-бурого до сірого. Поросята смугасті. Маса дорослих тварин – 60-150 кг (іноді до 270). Вони всеїдні. Часто роблять шкоду на городах і полях. У пошуках їжі дорослі звірі переривають у лісі великі площі грунту, чим сприяють відновленню лісових порід. У місцях проживання кабанів завжди є купальня – це заглиблення, заповнене водою. Часто стадами перепливають Оскіл.

    Дикі свині – цінні промислові звірі, дають смачне м’ясо, цінну шкіру і щетину. В 90-х рр.  офіційна чисельність кабанів у районі становила більше 100 голів. Їх розмножилося стільки, що в 1987 році було відстріляно на експорт 40 голів. Серед них були дуже рідкісні екземпляри – альбіноси – білі з чорними плямами. У 1990 р. теж відстріляно 40 кабанів і виявлено біля Богуславки три загиблих підранки (справа рук браконьєрів). У 1994 р. відстріляно за ліцензіями 27 кабанів.

Чисельність певних видів тварин на території Борівського району (шт.)[6]:

 

1976

1977

1978

1979

1980

1989

1990

1991

1992

1993

1994

Лось

25

23

21

24

24

23

25

30

29

25

28

Кабан

46

63

78

99

119

102

121

131

131

95

125

Козуля

209

200

272

259

295

132

188

187

340

295

391

Заєць

1715

814

1323

1673

1490

1520

796

2132

 

 

3154

Лисиця

186

193

247

203

152

 

 

 

 

 

 

 

 

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2003

2004

Лось

25

20

4

8

5

8

3

3

-

Кабан

76

72

15

57

73

72

32

69

53

Козуля

311

344

35

312

341

338

241

243

235

Заєць

3848

4084

1081

917

4435

3412

 

4025

3222

Лисиця

 

 

112

198

113

124

108

113

71

Куниця

 

 

80

63

62

66

70

100

112

Вовк

 

 

15

12

12

17

14

13

15

Ондатра

 

 

60

 

192

 

615

1500

1531

Норка

 

 

 

 

 

29

40

80

91

Видра

 

 

 

 

 

11

10

18

22

Бабак

 

32

 

 

 

156

101

175

 

 

    Степова фауна менш різноманітна, оскільки збіднена внаслідок господарської діяльності людини, перш за все розораністю цілинних ділянок, використанням пестицидів, інтенсивним випасом тварин і викошуванням трав по степових балках. Однак лісозахистні смуги, масово насаджені на Борівщині в 50-х рр. XXст. створили нові умови для заселення, стали містками для розселення тварин, привели до збагачення полів корисними комахоїдними птахами, які переселилися з лісу.

    Із комах для степу характерна велика кількість прямокрилих– коник зелений, коник сірий, сарана перелітна, кобилка, різноманітні метелики і бабки, джміль, оса звичайна, цвіркун польовий та степовий, вовчок, серед них багато шкідливих видів. Крім того, тут багато комарів, мошки, мокриць, гедзів (сліпнів), оводів, різноманітних кліщів та бліх.

    Коники і кобилки останніми десятиліттями різко зменшили свою чисельність. В свій час у сінокосну та післясінокосну пору вони влаштовували цілі симфонії, повітря дзвеніло від їх невщухаючого скрекотіння, цвірчання та сюрчання. Коли коники сидять, то майже непомітні, але коли злякані, то, перестрибуючи, розпускають крильця красивого блакитного, червоного, сірого та світло-зеленого кольорів.

    Влучно сказано про коника, що під кожним кущиком він має харч і схованку, „стіл і дім”. Ховаючись поміж зелених рослин, величезна більшість комах ними і живиться. Всі вони п’ють соки рослин або жують молоді стебла, що пнуться до сонця, не помічаючи армії нахлібників.

    Дика природа спроможна прогодувати тисячі видів на гектарі, якщо кожного потроху. Кожен з них може вважатися шкідливим лише за однієї умови: якщо буде порушена екологічна рівновага і вид значно переважатиме сусідів, размножившись у небезпечній кількості. Скажімо, як сумновідома сарана, зграї якої здатні за кілька годин зжувати просторі пасовиська або цілі поля зернових.

    Сарана ще 150-300 років назад регулярно спустошувала наш край. Вона несла з собою голод і смерть, тому уява людей наділила її надприродною силою і могутністю. Сарана вважалася породженням пекла та втіленням темних сил природи. Самка сарани відкладає велику кількість яєць. Личинки дуже ненажерливі: одна здатна з’їсти за добу їжі у 10 разів більше за власну вагу. Підраховано, що потомство однієї самки сарани з’їдає за одно літо стільки ж зеленого корму, скільки вистачило б на цей період для двох овець.

    Сарана збирається купами і під час мандрівок інтенсивно живиться зеленими рослинами. Перетворюючись на крилаті форми, вона долає за добу десятки, а то й сотні кілометрів. Всього двох днів достатньо, щоб у  місцевості, де масово з’явилась сарана, не залишилось жодного листочка, жодної травини; страждає навіть кора дворічних дерев. Пробравшись у приміщення, комахи жадібно знищують папір, бавовняні тканини, білизну, шкіру, дерево, м’ясо, хліб, насіння, борошно, солому ... і одна одну.

    Сарана в минулому часто приводила в наших краях до голоду, бо, як свідчать документи, “производила чрезвычайно сильные опустошения”. За тогочасними спостереженнями, свої страшні нашестя сарана робить з півдня приблизно через 40 років. Як зазначено в старовинних документах – “по памяти старожилых людей” – великі нашестя сарани в Приоскіллі були в 1748-1749, 1779-1780, 1822, 1824, 1826, 1827 роках. Історик Д.Багалій з цього приводу повідомляє: “У простолюдинов годы нашествия саранчи почитаются эпохами”. Як свідчить у 1780 р. автор “Топографического описания Харьковского наместничества”, “Саранча пожирает в одно лето труды многих тысяч рук; иногда на одном месте года два и больше водится”.

    З опису 1824 р. про нашестя сарани на наш край: “Перелетев через села, пошла она на лес, и где садилась, обламывала деревья; такой сильной, говорят старики, никогда не было”. З нею боролись різними способами: “Загонялитабуны лошадей и рогатый скот топтать ее, копали впереди частые рвы и засыпали ее землею, обкладывали соломою и жгли; но никакие средства не превозмогли множества саранчи”.

    У червні 1924 року в Борівському району сарана (прус) охопила площу в 4000 десятин землі, тільки на 500 десятинах з нею велася активна боротьба. Всього ж в Ізюмському окрузі, до складу якого входила Борівщина, сарана охопила площу в 12589 десятин, проти неї протягом червня використано 1269 пудів приманок і отрут, на боротьбу з сараною вийшло 20842 чоловік, які знищили її 1484 пуди. Боротьба велась як хімічним способом, так і механічним: палили соломою, били, давили, ловили підсаками тощо.

    Сарана – це страшне стихійне лихо, яке, на жаль, останнім часом почало відроджуватись у південних областях України. Побільшало сарани і в нас у районі.

    Початок інтенсивного застосування інсектицидів на початку 60-х рр. викликав значне зменшення кількості комах у степовій фауні району, здебільшого корисних, а також декоративних видів (бражник, вусачі, жуки-олені), поодиноких бджіл. Останнім часом вони частково відновились, але одночасно різко збільшилась кількість шкідливих комах (метелик луговий, довгоносик, клоп-черепашка). Велику тривогу викликає стан збереження двокрилих: мух дзюрчалок, тахін та ктир. Для їх охорони в районі створені етимологічні заказники, бо деякі з видів цих комах зустрічаються тільки на Борівщині.

    Широко розповсюдився занесений з Америки колорадський жук. Уперше він з’явився на Борівщині десь у кінці 60-х рр.XXст. Себто не так уже й давно, але за цей час добре “запам’ятався” місцевим жителям. Жука легко відрізнити за наявністю 10 темних смужок на жовтогарячих підкриллях. Личинка червонуватого кольору, з двома рядами чорних цяток по боках. Як ми всі знаємо, жуки дуже плодовиті і живучі.

    Як і раніше, продовжує приносити велику шкоду зерновим хлібний жук (кузька). Личинка його під’їдає коріння, а сам жук гризе зерно в колосках. Вночі він спить, але саме тоді трапезує хлібна жужелиця та інші присмеркові рослиноїдні комахи. Серед них і клоп-черепашка, що висмоктує молоді зернятка злаків і гостроголовий щитник.

    Єдиним представником богомолових є богомол звичайний. Зелене, видовжене тіло богомола добре маскується серед листків і стебел, від яких його нелегко відрізнити. Звичайно він тримає передні ніжки притиснутими до тіла, що надає комасі безневинного, навіть сумирного вигляду. Античні греки порівнювали його з жерцем, який зустрічає молитвою схід сонця. Звідси і назва – мантіс релігіоза. Та зовнішність оманлива! Як тільки необережний коник потрапить на очі цьому тишкові, той миттю перероджується. Передні кінцівки випростовуються, і виявляється, що вони озброєні чотирма подвійними пилками, ще й гострим гачком. Жодна комаха, вхоплена цим знаряддям, вже не врятується.

    Із пластинчастовусих жуків слід відмітити гнойовиків, хрущів (жук-носоріг, травневий хрущ, мармуровий, бронзівка золотиста та ін.). Останніми десятиліттями чисельність хрущів на Борівщині різко знизилась. До 70-х рр. їх кількість в окремі роки була незлічена. Пам’ятаєте, як у поета: “Хрущі над вишнями гудуть”. Серед хрущів зустрічаються шкідливі види, але є запилювачі рослин.

    З численних павуків слід згадати отруйного тарантула, довжина якого, якщо навіть не враховувати шестисантиметрові ноги, близько чотирьох сантиметрів. Він риє глибокі півметрові пастки-шахти, в яких і живе. Проте для людини його укус не страшний, бо може викликати тільки почервоніння шкіри.

    На пісках живе “мурашиний лев”. Раніше був дуже чисельним, зараз зустрічається рідко. Ця невелика комаха отримала таке грізне ім’я, завдяки цікавому способу життя її “личинки”. Вона робить в піску невеликі “воронки” і сидить на дні, чекаючи здобичі, якою є мурахи. Як тільки мурашка випадково забіжить у ямку, “личинка” дає в неї піщаний залп і скидає її на дно, де з’їдає.

    Плазуни представлені ящіркою прудкою і ящіркою зеленою, а також занесеною до Червоної книги України гадюкою степовою східною. Ця змія отруйна, але отрута безпечна для людини, випадки смерті невідомі.

    Із птахів поширені декілька видів жайворонка, сірі куріпки[7], перепели, які останнім часом стали рідкісними для району. Всі ці птахи розташовують свої гнізда на землі й під час польових робіт часто гинуть.

    Жайворонка легко впізнати за чудовою дзвінкою піснею, що без кінця ллється з блакитного неба. Ці птахи повертаються до нас із зимівлі в Африці на початку березня і ніби на крилах приносять весну, створюючи у людей чудовий настрій.

    Перепел– найменший птах ряду курячих вагою близько 100 г. Це рудувато-сірі, строкаті пташки, трохи більші за шпака. Обережні: добре ховаються в траві,  швидко бігають. Під час небезпеки завмирають, сидять нерухомо, разом притуляючись до землі, а раптом швидко і несподівано злітають з гучним “тюр-лю”, летять низько над землею. Та це рідко рятує їх від комбайнів та тракторів. Останніми десятиліттями різко знизили свою чисельність на Борівщині. Навесні самці починають шлюбні ігри, подаючи дзвінкі серенади, розшукуючи самок. «Піть-падьом, піть-падьом», –лунає з поля. М’ясо дуже смачне і ніжне.

     Куріпка сіра–осідлий птах масою 0,3-0,4 кг. Їх,за переказами, у нашій місцевості здавна по-своєму охороняли. Ловили спеціальними сітями, але серед мисливців був неписаний закон: впіймаєш 5-8 птахів, обов’язково пару – півника і курочку – відпусти на волю, а інших забирай. Скільки б не ловили, частину зазвичай відпускали.

    На схилах степових ярів поселяються щури (стрижі). Ще тут гніздяться найкрасивіші наші птахи з ряду сиворакшевих: бджолоїдки, сиворакші та одуди. Тут також мостять свої гнізда в старих норах шпаки та горобці. Дуже рідко зустрічаються занесені до Червоної книги України хижі птахи, зокрема скопа, шуліка, орел, соколи[8]. Скорочується чисельність голуба-синяка, сірої сови, сплюшки. Але все частіше можно побачити біля лісозахисних смуг і по балках красенів фазанів. Останнім часом їх популяція в районі значно зросла. На середину 90-х рр. офіційна чисельність фазанів у районі становила більше 20 осіб,  що явно занижено. В наступні роки його поголів’я стрімко зростає. Сьогодні цього птаха не дивина зустріти у балці, біля полезахисної лісосмуги, просто в полі.

    Фазан – відносно великий птах масою до 1,5 кг (самці) та до 1 кг (самки). Пір’я у самців яскраве золотисто-оранжеве, а у самок рябе, що добре маскує їх при виведенні пташенят. Акліматизацією фазана в районі вперше зайнявся в 80-х рр. голова районного товариства мисливців і рибалок Бліканов В.Д. Він привіз цих птахів на Борівщину та активно займався їх розселенням по району.

Чисельність певних видів птахів на території Борівщини (шт.):

 

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2003

2004

Сіра куріпка

435

1230

701

430

364

515

670

598

Фазан

 

130

110

168

282

256

723

764

Перепели

261

 

353

 

 

353

 

 

Голуб

2042

 

1940

 

 

1940

 

 

    Час від часу  у віддалених балках Борівщини зрідка з’являється найбільший з птахів України, який занесений у Червону книгу – дрохва (дудак). Ще недавно вважалося, що дрохва остаточно зникла в наших краях ще у 60-х роках.

    Дрохву завжди переслідували люди заради дуже смачного м'яса і гарного пір’я. Розміри цих птахів такі, що здалеку їх приймали за овець, а називали степовими страусами. Це птах відкритого степу. Вага самця в середньому 18 кг, іноді до 20-21 кг. Весною дрохва стає ледь не удвічі більшою: розпускає крила, піднімає розпушений хвіст, а голову ховає в пір’я на плечах. На ногах у дрохв, як і в страусів, тільки по три пальці. Голова невелика, шия довга і товста, попелясто-сірого кольору, з обох боків її стирчить довге ниткоподібне пір’я, що нагадує сивіючі вуса. У забарвленні переважають руді, білі, а іноді навіть чорні тони. Очі великі, блискучі, з темно-бурою радужиною. Товстий міцний дзьоб може наносити супротивнику сильні удари.

    У дрохв немає куприкової залози, і вони не можуть, як більшість птахів, змащувати своє пір’я жиром. Тому восени, у дощову або туманну погоду, дрохви сильно змокають, і при перших заморозках пір’я змерзається, утворюючи суцільний льодовий панцир. Вони втрачають здатність літати, стають малорухомими, тому їх раніше цілими табунами заганяли у подвір’я та перебивали палицями наші селяни[9].

    Доводилось чути від наших старожилів й інші розповіді. Кажуть, раніше мешканці Веселовки, Лозової, Шийківки  та інших степових хуторів дрохв оберігали, і коли вони, бувало, пообмерзають під час ожеледиці, то ходили до них у яри та сипали їм зерна, щоб вони не померли від голоду. Розповідають, що дрохви раніше часто трималися в степах разом з дикими гусьми. Летить табун гусей, а за ними табун дрохв.

    Старожили відзначають дивовижну, як для птаха, пам’ять дрофи. Людину, яка її скривила, дрофа запам’товує надовго – якість, вироблена протягом століть у перегонах зі смертю. Якщо цей птах бачив хоч раз рушницю, з якої був зроблений постріл, він не підпустить мисливця на прицільну відстань.

    До яких тільки хитрощів не вдавалися мисливці, щоб обдурити кмітливого й недовірливого птаха! Навесні дрофичі бундючно пишаються своєю красою, на якийсь час втрачають пильність. Тоді мисливці, переодягнені мирними селянами, наближалися до зграї з яким-небудь візком або робочою конячкою. Спостережливі дрофи напевно, не боялися селян, тим більше зайнятих працею.

    Стрепет (хохітва) – близький родич дрохв, тільки менших розмірів, мешкав у наших степах ще після війни, але пізніше був повністю винищений.

    Із ссавців своєрідне місце займають гризуни – бабаки (байбаки). У нашому районі створений Вищесолонянський заказник місцевого типу, де охороняються байбаки, які тут уже створили свою велику колонію. Розселилися вони і в інших місцях Борівщини.

     Бабак (найбільший гризун України) у минулому був дуже поширений у наших краях. Тоді наші неозорі степи просто кишіли байбаковими сім’ями. Не випадково на гербі Куп’янського повіту, до якого входила й сучасна Борівщина, зображений саме бабак. Цей бурий товстун став своєрідним символом нашого краю.

    Ще у довоєнні роки він був повністю винищений через надзвичайно цінне хутро, дуже смачне делікатесне м’ясо (2-3 кг)  та лікувальний чудо-жир. У XIXст. хутром бабака у нас масово обшивали воротники та поли кожушків, а з жиру робили мазь для кінської збруї та колес. Та вже на поч.XXст. бабак зрідка зустрічався на Борівщині тільки на землях поміщика Кочина (сучасна територія с.Лозова та Першотравневої сільради), в інших же частинах Харківської губернії (крім Бурлука) практично зник.

    Наново завезений і розселений на Борівщині з Великобурлуцького заказника у

90-і роки XXст. Завдячуємо цьому голові районного товариства мисливців і рибалок Афанасьєву Олександру Яковичу. Саме за його активної участі та під безпосереднім керівництвом знову в наших краях з’явився цей чудовий звірок[10].

    У 1992 р. Афанасьєв О.Я. завіз у яр поблизу Солоної першу партію бабака в 50 голів. Задля цього навіть створили заказник, припинили тут випас худоби, іншу с/г діяльність – хай звірки живуть! Але в перший же рік бабаки звідси майже всі розбрелися, за винятком однієї сім'ї. Як з’ясувалося, вони переселилися поближче до сіл. Справа в тому, що там, де пасуться корови, тільки й може жити бабак. У густій, високій траві йому важко вберегтися від хижаків, малят забирають лисиці, відсутня можливість контролювати навколишню місцевість, до того ж бабак поїдає тільки молоду рослинність, переважно – добову. Води не п’є, йому вистає роси.

    В 1996 р. на територію району було заселено ще 30 бабаків, у 1997 р. – 28, в 1998 р. – 40, загальна чисельність цієї унікальної тварини була доведена до 200 особин.

    Куди ганяють пасти корів, туди й переселяється жити бабак. Заселив він яр поблизу Чернещини, де відбуваються мотогонки. Почали ганяти корів у яр біля Солоної – швидко зросла й тут його колонія. В 2003 р. було дощове літо, трави виросли великі, тож більша частина бабаків покинула свої місця помешкання й переселилася під Шийківку, де постійно випасають худобу.

    Біля Підвисокого, де постійно пасли корів, спочатку з’явилася одна сім’я бабаків, згодом – друга. Не стало корів – бабак зник. Зате,перейшовши ліси і річку, з’явився на початку 2000-х рр. на пасовищі поблизу Гороховатки.

    В районній газеті „Трудова слава” (від 12 жовтня 2007 р.) надруковано колективний лист мешканців с.Гороховатка про вандалізм браконьєрів, які знищили в 2007 р. колонію бабаків та декілька сімей бобрів у нижній течії річки Гороховатки (неподалік дільничної лікарні). З гіркотою та душевним болем жителі пишуть: „Потішні звірята так звикли до людей, які приходили сюди милуватися ними, що ніколи від них не тікали, –вважали, мабуть, що люди ніколи їх не образять, довірливо підходили ближче... Метрів за сто від байбаків на річечці, що впадає в Оскіл, жили річкові будівельники – бобри. Їх теж намагалися місцеві жителі зайвий раз не турбувати. Цікаво було спостерігати за братами нашими меншими здалеку: як розумно і вміло вони готували будівельний матеріал для своїх хатинок, будували їх... Але недовгою виявилася ідилія природи та людини. У кого піднялась рука на цих довірливих, беззахисних звірят? Як пояснити місцевим малюкам, які так полюбили звірят, куди вони поділися? І чи буде, зрештою, наведений порядок в охороні природи?”

    На середину 90-х рр. офіційна чисельність бабака в районі становила більше 70 осіб, на 2004 р. – уже близько 200. Здебільшого вони живуть на території Вищесолонянського заказника. У 2003 р. 60 бабаків завезли для розселення на територію Чернещанської сільради.

    Бабак належить до гризунів родини білкових. Гнучке тіло звірка покрито красивим густим хутром жовто-рудого чи солом’яно-сірого кольору з білим черевцем. Морда і кінцівки коричневого кольору. Голова плоска, шия коротка, сильно розвинуті кігті на ногах для риття нір.

   Бабак,або як його ще звуть – степовий сурок, має велике значення для степу. Він здійснює механічне переміщення значних мас грунту, вносить органічні добрива, є поширювачем насіння, так як шлунок бабака не в змозі перетравлювати його.

   Практично все своє життя ця симпатична тваринка проводить під землею. Житло цих дуже сторожких звіряток легко виявити. Там, де багато бабаків, земля вкрита байбачинами – невеликими курганчиками висотою в метр і діаметром до 10 м. Ці горбики служуть бабаку своєрідною вартовою вежою, звідки він  пильнує степ, ставши на задні лапки. Влітку з’являється на поверхні землі тільки до сходу сонця та надвечір, коли спадає спека. Живляться бабаки виключно дикою трав’янистою рослинністю до яких додають сарану, гусінь та інше і посівам сг культур великої шкоди не завдають.

    Крик бабаків, дуже голосний та різкий, попереджує про небезпеку і його чути більше ніж за 0,5 км. Важить бабак до 9 кг, а довжина його тіла може досягати 70 см; ростом майже з зайця. У нього великі очі, маленькі вушка і пишна шовковиста шубка. Як розповідають старожили, наші селяни не любили цих кумедних звіряток за те, що коли їх кінь попадав ногою в нору бабака, то, як правило, її ламав. А це великий збиток для селянина.

     Живуть у степу також кроти, сліпаки, хом’яки, ховрахи. Дуже рідко – тушканчик (земляний заєць). Надзвичайно поширені миші (полівка степова, миша польова), заєць і лисиця, їжак.

    Тушканчик,або як його у нас здавна називають, какуля, ще 40 років назад жив великими колоніями біля озера Лиман (с.Загризове), біля Тріпачівки (куток с.Богуславки), Куцманівського ставка (с.Веселовка), с.Лозова та в багатьох інших місцях. Сьогодні найбільша колонія тушканчиків знаходиться у балці Чепужній поблизу Калинової. Зустрічається зрідка й у інших місцях. Порахувати його дуже важко, бо це нічний звір, до того ж дуже сторожкий.

    Ховрахи,ці  веселі та красиві тварини, селяться групами у глибоких (до 5 м) норах, у кінці яких влаштовують кубло. Часто можна побачити, як ховрахи стоять «стовпчиками» поблизу своїх нір. У разі найменшої небезпеки вони з різким свистом ховаються. Завдають великої шкоди сільському господарству, живляться зерном, переносять хвороби. Ще півстоліття назад їх у нас було безліч, але з інтенсивним розорюванням земель кількість різко впала.

    У XIX  та 1-й пол. XXст. напади ховрахів на наші поля носили характер стихійного лиха, бо вони знищували більшу частину врожаю зернових. У цей час для боротьби з ховрахами застосовували виливання їх водою з нір та труєння газом (сірковуглецем) і отрутою. Сотні людей на Борівщині залучалися для боротьби з цим небезпечним шкідником.

    Так, наприклад, із звіту Борівського райвиконкому бачимо, що тільки за період з 11 травня по 7 червня 1924 року затруєно 97295 ховрашиних нір на площі 8315 десятин землі. На боротьбу з ховрахами були задіяні сотні людей і десятки підвод. Як з’ясувалось, не скрізь результати виявились задовільними.

    Землі обабіч Гороховатського шляху були затруєні на 15 верст, але при перевірці побачили, що отруєних ховрахів мало, бо частина нір по халатності робітників була пропущена, а ще інші були відкриті пастушками з-за цікавості, в чому вони чесно зізналися. Взагалі на пастушків зустрічаємо багато скарг: вони постійно відкривають затруєні нори і тим рятують ховрахів. Мешканці сусідньої з Гороховаткою Радьківки зовсім зірвали роботу по знищенню ховрахів, і на їхніх полях вони “снують з одного місця на інше ”.

    В цей час пробували використовувати ховрахів через їх величезну кількость для вичинки шкурок для хутра, та справа ця не отримала належного розвитку.

    Сліпак,або, як  його раніше в нас частіше називали,  зінське щеня – це гризун-землерий. Його часто плутають з кротом. Сліпак веде підземний спосіб життя, і навіть його власна блоха така ж сліпа, як і він сам. Вам навряд чи пощастить зустріти цю істоту, але сліди його діяльності – горбики землі – зустрічаються всюди. Багато рослин, які не витримують задернування, пристосувались до зростання на цих кротовищах. До таких перш за все відноситься чудо степів – півонія вузьколиста або воронець.

    До степових хижаків відносяться тхір степовий, ласка і перев’язка звичайна. 

    Водно-болотна фауна водосховища, річок, озер і ставків має теж різноманітних предстаників. Це перш за все найпростіші– різноманітні корененіжки та інфузорії. Вони разом з дрібними ракоподібними(дафнії, циклопи, бокоплави, веслоногі рачки) утворюють основу планктону – корму для риб. Зоопланктон водосховища – дафнії, циклопи, босміна, ходорус, церіодафнія, моїна, дрібні ракоподібні, личинки комах (мотиль). Фітопланктон водосховища – анабена, мікроцистіс, мелозіра, педіастум, спірогіра та ін.

    Із кишковопорожнинних поширені прісноводні губки бодяги і гідри. Поширені також кільчасті черви, п’явки,зустрічаютьсячеревоногі(ставковики, котушки) і двостулкові молюски(перлівниці, скойки, беззубки). Через забруднення водойм зменшується чисельність річкових раків. Їх називають річковими санітарами, бо поїдають залишки тварин та загиблу рибу.

    До затоплення водосховищем в Осколі та навколишніх озерах водилося безліч раків, які, щоправда, час від часу чомусь масово виповзали на берег і гинули.

    У Загризовій навіть був куток села, який так і звався – Раківка. Ще до створення залізниці лежав він неподалік Оскола, на пісках. З його назвою пов’язана цікава історія. Справа в тому,  що в окремі роки в цю місцину були страшні нашестя оскільських раків, які тисячами покидали Оскіл і колонами, суцільним килимом чогось рушали в степ та завжди одним і тим шляхом, саме через цей хутірець. Раків було так багато, серед них попадалися й велетенські, чорні та вусаті, з гігантськими клешнями, видовище це було таким жахливим, що мешканці мусили з переляку тікати аж у Загризову, ще й худобу з собою забирали.

    Траплялися ці рачині нашестя в окремі роки, бувало, що й декілька років підряд, і тривали всього кілька днів. Було це в XIX– на поч. XXст. Можливо, це й легенда, але доводилося її неодноразово чути від старожилів, які переконливо стверджували, що періодичні нашестя раків на цю місцевість все-таки факт, і вони та їх батьки були цьому очевидцями. Кажуть, в ті часи такого рака було в Осколі, що прямо пішки йшов у степ. Виходив з озер і ріки та невпинно кудись ліз. Може, їжу собі  шукав? Місцеві жителі раніше часто хвалилися, що на них раки з Оскола лізуть, тому й прозвали їх куток Раківкою.

    Павукоподібні представлені різноманітними видами яскравозабарвлених водяних кліщів, а також водяними павуками. У водоймах розвиваються личинки багатьох комах– одноденок, веснянок, бабок (дозорець, коромисло руде, красуня блискуча, бабка плоска), комарів. Деякі з двокрилих входять до родини кровососних. Багато комарів-дзвінців. Личинки цих комах для деяких видів риб є основним компонентом харчового раціону, а рибалкам відомі вони як мотиль. Мешкають окремі види клопів(водомірки, греблянки, водяні скорпіони) і жуків(плавунці, вертячки і водолюби).

    Риба.У водоймах району, особливо на Червонооскільському водосховищі, зустрічаються більше 30 видів риб (аборигенних і вселенців), майже всі вони мають промислове значення. Це головним чином риби з ряду коропоподібних:лящ (по місцевому – чабак)[11], плітка, краснопірка[12], короп (голий, лускатий, дзеркальний), карасі золотистий і сріблястий, лин, верховодка (по місцевому – себель), пічкур (піскар), рідше – в’язь, голець, білизна (жерех), сазан, синець, плоскирка (густера, по місцевому – лускир), в’юн. З окуневих риб найбільше поширені окунь[13], йорж, рідше зустрічається судак[14]. Переважно в Осколі зустрічається чудовий представник родини тріскових– минь (налим).

    Щука– озерно-річковий вид – широко представлена як у ставках, так і водосховищі. Розміри щуки дуже варіюються: у водосховищі зустрічаються екземпляри, що важать 16, а інколи й 35 кг. Вона – хижак, активний і спритний. Щуки мають промислове значення, їхнє м’ясо,  що має 2-3% жиру, є дієтичним продуктом. Оскільки у живленні щук переважає дрібна і малоцінна риба, вони є необхідним об’єктом раціонального рибного господарства.

     Останніми десятиліттями іхтіофауна водосховища та ставків поповнилася двома акліматизованими видами риб: білим амуром (у водосховищі є ще й чорний амур) та товстолобиком (білим, строкатим і червоним). Крім того, до риб-переселенців водосховища належать буффало[15] та короп. Це рослиноїдні риби, які успішно використовуються для боротьби з заростанням водойм.

    Товстолоба й амура (білого та чорного) вперше завезли на Червонооскільське водосховище у 1985 році. Спочатку зариблювали невеликою кількістю й спостерігали, наскільки вони приживуться в нашій водоймі. Безпосередньо цим займався Червонооскільський рибгосп у Пісках Радьківських. Для розведення товстолоба й амура виділялися значні кошти системою рибного господарства.

    Обсяги зариблення неухильно зростали і в 1990 р. досягли 600 тис. штук за рік. Якщо врахувати, що одна рибка-мальок має вагу 200-250 г, то в цілому щорічно в Оскіл випускалась досить велика маса молоді товстолоба й амура. Вони успішно приживалися у водосховищі. З метою їх збереження припинили промисел сітками розміром вічка 70 мм і менше. Це дало можливість цим цінним породам риб дорости до великих розмірів. А вже через 4-5 років почався їх масовий промисловий вилов.

    Згодом почали зариблювати товстолобом і амуром ставки Борівщини, але тут для них мала кормова база, тому й нагули були значно менші, ніж у водосховищі. В невеликих ставках, щоб товстолоб досяг маси 30 кг, потрібно значно більше часу порівняно з водосховищем. Підгодівля зерносумішами теж не дає великого ефекту. Справа в тому, що ця риба пристосована для переробки синьозелених водоростей. Себто амур і товстолоб є живими фільтрами нашого водосховища, очищають його під час “цвітіння”. Білий амур, крім того, харчується молодими пагонами очерета, а товстолоб – фітопланктоном.  Завдяки цьому вони дуже добре ростуть у нашій водоймі.

    Єдиний недолік цих цінних риб – вони не нерестяться в умовах Червонооскільського водосховища. Їх батьківщина Китай, Далекий Схід, Маньчжурія, великі глибоководні ріки такі, як Амур, тому особливості виношування ікри, її запліднення пов’язані з певною глибиною ріки, значною течією, щоб ікра не опадала на дно та не замулювалась. Цей процес повинен відбуватися в товщі води при певному температурниму режимі. Тому товстолоб і амур у нас взагалі не метають ікру. Вона в них перероджується в жирову тканину. З-за цього в нас вони часто хворіють, іноді гинуть.  Нерест цих унікальних риб досьогодні таємниця іхтіології.

     Маточне поголів’я вирощують у спеціалізованих рибних господарствах, потім привозять у Зміїв чи Ізюм, де йому вводять гіпофіз для швидшого дозрівання ікри, і риба дозріває у ваннах. Коли вона віддає ікру, то її поміщають у колбах у спеціальні інкубаційні цехи і там із застосуванням спеціальних технологій вирощують саму личинку. Потім її випускають у ставки, де вона вже підростає до малька.

    До нас на Борівщину товстолоба привозять личинкою (розміром до 1 см), а в нагульних ставках Піскок Радьківських за рік вона виростає до 25-30 г. Зимує, ще одне літо її підгодовують – і на друге літо (риба-двухлітка) вагою 200-300 г нею зариблюють Червонооскільське водосховище.

    У водосховищі також мешкають сом, головень.

    Сом– ненажерливий хижак, що поїдає дрібну рибу, жаб, великих двостулкових молюсків; може нападати на водоплавних птахів, собак, що плавають у воді. Тіло сома голе, біля  рота є кілька пар вусиків. В Осколі не раз ловили сомів у 100-200 кг і більше. Довжина найбільших екземплярів 3 м. М’ясо сомів ніжне, соковите і смачне. Довелося не раз чути від наших старожилів перекази, як раніше оскільські соми ковтали каченят і гусенят, а іноді й дорослих птахів. Навіть бували випадки, що вони намагалися схопити за морду або за ногу собаку, теля чи корову, які забрели у воду напитися.

    Про це оповідав у своїй знаменитій усмішці “Сом” сам письменник Остап Вишня. Події, описані в ній, відбуваються на Осколі між Сеньковом і Богуславкою, зокрема на нашому знаменитому Чортовому Кутку:

    “Тихо, тихо Оскіл воду несе...

    Якраз проти радгоспу річище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи ліворуч – велика ковбаня, ціле просто урвище під зверху тихою водою.

    - Там така глибочінь, що й дна не дістанеш! Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди там!? Там так глибоко, що наша дзвінниця пірне! Їй-бо, правда! Пірне з хрестом! Отака там глибочінь.

   Це так нам дід Панько розповідав.

    - Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! Закрутить тебе, завертить, бульк! – і нема чоловіка.

   - А що ж воно, дідусю, закрутить та завертить? Зверху ж ніби тихо.

   - Та воно зверху вроді тихо, а під водою крутить. І крутить, і вертить! Та то ще нічого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй! Ще за панів було: сидимо ми з паном отут на березі... Ні, не так: пан сидить отут на березі, а я стою біля пана. Вже сутеніло... Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить ге-ге-ге-ге! – та по воді крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком всі врозтіч! Гусак ще раз – ге! – та крилами – ляп! – і нема гусака! Пірнув під воду! А на тому місці, де гусак плив, щось як ляпне по воді ніби чорною лопатою! Лясь! Тільки хвилі водою пішли. Я тільки: “Свят, свят, свят! Чорт, пане, - чорт!” А пан у крик: “Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!” Де там давай, хіба туди ружжо дострелить, на отаку глибочінь?! Про-пав гусак! Отакі соми бувають!

    ... – Ох і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як звідси до отієї верби! Їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів на п’ять, як не більше! Розчинили. І що б же ви гадали, що там у того сома всередині було? У череві?

    - Гусак?

    - Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

    - А що ж там таке страшне було?

    - Було... та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по усіх усюдах: і листи скрізь понаписував, і телеграми порозсилав. – нема Джоя... Заходжу якось я ввечері до пана. А він ходить по кімнаті та аж голосить: “Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!”

    - Як, - питаю я, - не знайдеться? Адже ж знайшовся! – кажу.

    - Як ізнайшовся? – підскочив пан. – Де ж він?

    - Та ви ж його, пане, самі з’їли! У сома всередині самі тільки підпалини та хвоста витягли!

    Було тоді від пана нам, але було й панові гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколі. Ото, як він купався, сом його й проковтнув.”

    За розповідями старожилів, у травні 1941 року, перед самою війною, убив остами 120-кілограмового сома М’ягченко Я.Д., знаменитий богуславський рибалка. Їздили по нього безтаркою, зважили й відвезли на колгоспну їдальню.

    Згадує Півньов Іван Давидович, 1925 року народження (с.Богуславка): “Було це на Пришибі десь у тридцятих, мені тоді дев’ятийрік ішов. Приїхали калинівці й тягли вірьовками невід у Мотриній ямі – це вузьке місце Оскола якраз проти нашого хутора. Їх хтось, видно, запросив, бо там жив страшелезний сом, що постійно поїдав пришиб’янських гусей і вутят. Ото як вода закрутиться – так гусяти й нема.

   Як сьогодні пам’ятаю, приїхали калинівці гарбою, запряженою двома кіньми. Одна конина ряба (я аж очі витріщив – у нас тоді такої масті зроду не було), а друга звичайна. Не бачив, як сома витягали, зате коли везли, збігся весь хутір, був там і я. Лежав він на гарбі (а вона довгенька), так ще хвоста з метр звисало. Сом цей 3-4 метри у довжину, а голова – дитина вміститься. Кажуть, було у ньому більше 150 кг.

    Уже після війни у нас на Перекопі проти озера Білого на Чортовому Кутку бачив ще більшого сома. Я плив човном, а неподалік піднявся вгору велетенський сом. Оскіл там неширокий, так той сом ледь не на всю ширину річки. Не сом, а сомило! Злякався я тоді всмерть, бо місце там дуже негарне.

   Отож,  щоб там не казали, а Остап Вишня не брехав, коли писав про наших сомів. Не раз і я з ним зустрічався, бо теж товаришував з сеньківським лікарем Масловським.

    Чув  ще розповіді про гігантських сомів у Банному озері. Лежало це озеро проти Борови, довжиною 600-700 м, а глибина до 12 м.  Там по ямах соми були, як  колоди, лежать і не ворушаться. Роззяве рот, воду в себе втягує, а риба сама прямо до рота і йде.  

    Декілька разів попадалися гарні сомики і мені. Було, в одну сітку втрапили два соми – 81 і 54 кг”.

     До сих пір у Богулавці переказують загадкову легенду чи бувальщину про страшенного сома, що живе нібито і зараз у колишньому Ладіжному озері[16]. Його тутешні запеклі рибалки інакше, як Лихом, і не називають. Ловлять його там уже не одне десятиліття, та все закінчується лише роздертими, пошматованими сітками і неводами, перевернутими човнами та добрячим переляком. А сом і нині там, десь лежить собі в ямі.

    Найбільш рідкісними видами в Осколі є стерлядь (єдиний представник осетрових риб, якому загрожує повне вимирання) та вирезуб (з родини коропових). Відомості про цих риб у Червонооскільському водосховищі суперечливі: одні стверджують, що вони уже вимерли, інші – що ще зрідка трапляються. До створення водосховища в повінь у Оскіл з Сіверського Дінця заходили рибці, стерлядь та вугрі. Кажуть, що останніх вирезубів, рибців та стерлядь ловили ще 30-40 років назад.

    Створення на території району Червонооскільського водосховища площею водного дзеркала 122,6 км², а також значна кількість колгоспних ставків дозволило організувати культурне рибне господарство і в деяких місцях перейти до промислового вилову риби.

    За спогадами Хлібка А.В., який у 70-х роках працював у риббригаді в Богуславці, за один закид неводом у Сеньківській затоці ловили по 7 тонн риби. Рекордом він називає вилов за день 18 т. І це тільки та риба, яку офіційно здавали у план, а скільки ще розбирали для себе? Виловлювали сомів вагою більше 100 кг. Тьма-тьмуща була раків. Траплялися і раки-гіганти.

    Гонтар М.П., керівник Червонооскільської міжрайонної рибінспекції, згадує, що подібні улови були і в середині 80-х років. В Одноребрівській затоці, біля х.Бази та навпроти Калинової борівська риббригада теж витягувала неводом за один раз по 18 т. Риби було стільки, що її не встигали відвозити у рибгосп у Піски Радьківські. Саме тоді й трапився випадок, який багато борів’ян згадують з усмішкою й дотепер. У машини, що перевозила вночі рибу розбитою дорогою Одноребрівки, відчинився задній борт, тож протягом декількох кілометрів вулиці Борової були щедро усіяні загубленою рибою. Багато з мешканців, що люблять вставати рано, змогли собі назбирати по ночвах дармової риби. Ще й дивувалися, що воно за чудо таке, поки не дізналися справжньої причини.

    У 80-х рр. розвелося у водосховищі багато шкідливої риби,  що поїдала ікру  та малька цінних порід – окунь, йорж, плітка. Її місцеві рибригади масово виловлювали і здавали у спецгосп «Зоря» (Богуславка) на відгодівлю великої рогатої худоби та на свинокомплекс колгоспу “Червоний маяк” (Піски Радьківські). Це забезпечувало бичкам і свиням великі добавки у вазі. Багато такої риби розбирало місцеве населення. Одного разу з цієї причини з 3 тонн до колгоспної комори «Зорі» дійшло лише 30 кг. Керівництво тільки посміялося, побажавши колгоспникам «смачного».

    Таким чином, очищали водосховище від малоцінних порід риби, яка не йшла товарною, бо була дуже дешева, до того ж приносила велику шкоду. Бригадир рибригади у Пісках Радьківських Кошуля О.Ю. встановлював у міграційних місцях маломірної риби сітки і ловив по 15-20 т цієї дрібної риби, яку потім здавали у колгоспи.

 Земноводні та плазуни.Тут поширені також й інші тварини: полоз (винятково на правобережжі), болотяна черепаха, кумка, ставкова і озерна жаби. Дві останні мають зелене забарвлення різних відтінків. Їх назва не означає, що одна зустрічається у ставках, а інша – в озерах. Обох можна бачити у будь-яких водоймах.

    Озерна жаба найбільша серед жаб (15-17 см). Період парування відзначається особливо інтенсивним криком самців озерної жаби: “уорр-уорр-уорр”, дехто цей звук передає як “урр-род, урр-род”. Ставкова жаба відповідає не так гучно: “коакс, коакс, коакс-ке-ке-ке”. Обидві ці жаби ще носять ім’я – жаба їстівна, бо у Франції, Італії та інших країнах їх вживають у їжу. Влітку 1942 р. із задоволенням ласували нашими численними жабами окупанти-італійці. Глушили їх на оскільських озерах гранатами або вимінювали за якісь дрібнички у місцевих хлопчаків.

    Здавна найбільші черепахи живуть поблизу Богуславки на Водотеці – річечці, яка тече від “Сільгоспхімії” та впадає в Оскіл, утворюючи глибоку та вузьку затоку. До створення водосховища черепахи мешкали тільки по окремих озерах. Ці озера так і звались – Черепаші. В інших місцях рідко.

    На території Борівщини мешкає два види вужів: вуж звичайний та вуж водяний. Останній досить рідкісний у нас. Земляна жаба поширена на полях та городах з м’яким піщаним грунтом, у який закопується вдень. Гостроморда жаба оселяється на луках та в лісах. Ропухи ведуть сухопутний нічний спосіб життя. Є тритони.

    На берегах водосховища, на болотах і листяних лісах правобережжя зрідка зустрічається гадюка звичайна. Вона характеризується великими розмірами (до 80 см) та чорним забарвленням. Вона отруйна, але її чисельність зменшується, і вона потребує охорони. Ще один вид гадюк – гадюка степова  – взагалі знаходиться на межі вимирання, занесена до Червоної книги України і у нас зустрічається останнім часом дуже рідко.

   Птахи. Водойми Борівщини дають притулок досить цікавому та різноманітному комплексу водно-болотних птахів – дикі качки(крижень[17], чирок-свистунок, широконоска, шилохвіст[18], чорноголова та білоока чернь), мартини, норці, поганки, лисухи, очеретянки, чайки, кулики(бекас[19], чибіс, травник, авдотка[20], дуже рідко – дупель, кроншнеп, вальдшнеп). Більшість з них об’єкти полювання. На середину 90-х рр. офіційна чисельність водоплавної дичини в районі становила більше 4500 осіб,  болотної – 1400 осіб. У 2001 р. обліковано: диких качок – 5754 шт., болотної дичини – 3360 шт.

    Серед різноманітних видів мартинів на Червонооскільському водосховищі особливо великі колонії озерного мартина, або, як його ще звуть, озерної чайки. Розміром з сіру ворону, білуватий знизу, сірувато-попелястий згори, з кавово-коричневою головою і чорними кінцями крил. Це сильний, сміливий, агресивний птах зі звичками хижака. Живиться рибою, молюсками, дрібними гризунами, яйцями і пташенятами різних птахів, комахами, падаллю.

    Найбільший з куликів – великий кроншнеп– дуже рідкісний птах, в останні десятиліття гніздиться окремими парами на берегах Червонооскільського водосховища. На Харківщині відомий тільки у нас.

    Чисельність мисливських птахів різко зростає навесні і восени під час перельотів. В цей час на безмежних плесах нашого водосховища відпочивають величезні зграї як уже згаданих видів, так і перелітних птахів – мешканців зони тундри та тайги: лебеді-шипуни та кликуни, сірі гуси, норці, крохалі, морянки, чубаті черні, шилохвости, гоголі, казарки, мартини, крячки, різні види качок та куликів, гагари[21].

    Ділянка Червонооскільського водосховища є важливим ланцюгом міграційного шляху перелітних птахів. У міграційний період у зоні водосховища пролітає понад 80 видів птахів.

    Все частіше можна зустріти на водоймах нашого району білих лебедів-шипунів. Вони не тільки зупиняються на відпочинок під час перельоту на Осколі, а й стали гніздитися на озерах Лиман (с. Загризове)[22], Сухому (с. Новоплатонівка) та в багатьох інших місцях.

    Лебеді ще 150 років тому були постійними мешканцями наших країв, але їх популяція невпинно зменшувалась, і в 60-х рр. вони остаточно зникли. Взяті під пильну державну охорону, з 80-х рр. лебеді повернулися в рідні місця й знову стали окрасою Борівщини[23]. Кількість лебедів: 1996 р. – 16, 1998 р. – 31, 2001 р. – 61. Розподілялись лебеді по території району в 2001 р. таким чином: Вища Солона – 9, Богуславка – 6, Піски Радьківські – 9, Гороховатка – 4, Підлиман – 7, Новоселівка – 14, Борова – 12. Останніми роками доводилося особисто спостерігати на водосховищі вже досить великі зграї лебедів у декілька десятків особин (20-30 і більше) біля Гороховатського та Сеньківського мостів через Оскіл, між Богуславкою й Загризовою, між Загризою й Сеньковом та ін. Про це не раз писала обласна преса, вміщуючи колоритні фотознімки з лебедями на Борівщині.

    По берегах річок, озер та водосховища гніздяться пастушки: біла плиска, лиска, водяна курочка, пастушок. Біла плиска– пташка за розміром менша за горобця, з дещо видовженим тілом, порівняно довгим хвостом і досить довгими тонкими ногами. Забарвлення біло-сіро-чорне. Характерною ознакою є звичка часто “вклонятися”і злегка струшувати або хитати хвостом. Літають дуже повільно.

    Водяна курочка– невеликий птах розміром з голуба (0,2-0,3 кг). Забарвлення темно-буре. Її легко впізнати по лобовій бляшці, дзьобу червоного кольору та зелених ногах. Плаваючи, водяна курочка весь час киває головою і посіпує піднятим догори хвостом. У разі небезпеки пливе до заростей, інколи біжить по воді, допомогаючи собі при цьому крилами, або важко злітає. Летить вона низько понад водою (в польоті ноги висять і хитаються). Голос можна передати звуками “крук”або “кек”.

    У густих очеретяних заростях мешкають бугаї з родини чаплових, смутний голос яких “бу-бу-бу”, чути далеко. Найбільш численний птах цієї родини – сіра чапля. В болотистій місцевості оселяється болотяна сова та лунь. Характерні жителі густих чагарників, очеретяних та осокових заростей по берегах річок та озер – очеретянки, кобилочки, синиці. Біля водойм на тоненьких гілках верб будує свої гнізда-рукавички ремез. В обривах берегів річок гніздяться берегові ластівки та рибалочки.

    Серед птахів, що зустрічаються на луках, найбільш типовими є жовта та жовтоголова плиски (трясогузки), синьошийка, деркач, славка, сорокопуд, вівчарик. Тут же можна зустріти зозулю, яка вишукує гнізда птахів-вихователів. Найчастіше вона підкидає свої яйця в гнізда очеретянок і славки.

    Огар, або червона качка. Останніми роками зрідка гніздиться на Борівщині цей унікальний та малочисельний птах України. Це велика червонувата качка довжиною близько 60 см, вагою 1,1-6 кг. За свідченням місцевих мисливців, переважно живе в норах, виритих у кручах та урвищах біля річок. З задоволенням селиться у лисячих норах, де, як не дивно, мирно вживається з лисицею та її сімейством, навіть приводить тут каченят. Кажуть, що вони між собою дружать. Останніми роками червона качка помічена біля Шийківки, Зайцівки та Чернещини, де гніздиться в старих скиртах соломи, вириваючи в них глибокі нори.

    Ссавці.Мають водойми і свій набір ссавців – миша польова та водяна полівка, які мешкають у густих заростях. Водяну полівку у нас частіше називають водяною крисою (пацюком). Вона дійсно схожа на пацюка, але більш темна та чудово плаває й пірнає.

    Із хижих ссавців зрідка зустрічається видра та норка, частіше – ондатра. Вони уже давно знаходиться під охороною закону, як пам’ятка природи.

     Видра – має довге, гнучке, стиснуте зверху тіло, плескату голову, коротенькі ноги з пальцями, сполученими плавальними перетинками, і широкий в основі, а під кінець звужений хвіст. По землі пересувається незграбно, а у воді майстерно плаває і пірнає. Живиться рибою, жабами, раками, молюсками, різними водяними комахами. Це дуже цінний хутровий звір, її шкурка, крім красивого забарвлення, дуже міцна і тепла. Хутро видри спеціалісти вважають еталоном міцності.

     Норка – дрібний хижак розміром з куницю. Добре пристосована до життя біля води й у воді. Пальці її кінцівок сполучені плавальними перетинками, тому вона добре плаває. Забарвлення хутра одноманітне – темно-буре або темно-каштанове, що непомітно переходить у сірувато-буре на спині. Живиться, як і видра, різними дрібними тваринами, що живуть біля водойм або у воді. Хутро норки добротне і високо ціниться. Вважається, що в наш район норка потрапила з звірогосподарства Ізюмського району та Кремінського звірорадгоспу (втекли звідти). Порівняно з видрою, норки на Борівщині в декілька разів більше.

    Ондатра –найбільший представник підродини полівок, добре пристосований до напівводного способу життя. По суші пересувається досить повільно, у воді почуває себе дуже добре, плаває, пірнає і може бути під водою 5 і більше хвилин. Завезена з Північної Америки. На Борівщині в 90-х роках добре акліматизувалася і швидко розмножилася та розселилася по річках та ставках. Якщо на середину 90-х років у районі мешкало 24 ондатри, то на 2004 рік їх уже більше півтори тисячі. Заслуга в поширенні ондатри у нашому районі належить Афанасьєву О.Я.

    Першу партію (всього 5 штук) він завіз у 1991 р. із Полтави. Випустили у Шийківському ставку. Планувалося, що ставок під охороною, тож звірку нічого не буде загрожувати. Не врахували, що там багато норки і видри, а ондатра для них найкращий корм. Перша партія була знищена – виїла видра.

    Другу партію з Запоріжжя запускали уже в два місця – на водосховище в Одноребрівській затоці та знову в Шийківський ставок. Ондатра успішно розселилася по всьому водосховищу (є біля Пісок Радьківських, Підлимана, Борової, Новоплатонівки, Богуславки), піднялася вверх по річечці Лиманській, аж до Куцманівського ставка (там зараз мешкає більше 20 сімей).

    Живиться ондатра трав’яною рослинністю, поїдає також листя і пагони різних м’яколистяних порід дерев, особливо полюбляє верби. Іноді поїдає водних тварин – молюсків, жаб, раків, риб’ячу і жаб’ячу ікру. Це цінний і перспективний хутровий звір.

     Єнотовидний собака (полоскун) мешкає біля водойм у чагарниках та по балках. Його акліматизовано на Борівщині ще у 1937 році, а повторно – в 50-х рр. Довгий час на нього полювання було заборонено, і він дуже розмножився. Якщо їх на Борівщині перший час і убивали мисливці, то тільки на спеціальне замовлення туберкульозників, які для лікування використовували цілющий жир і м’ясо цієї тварини.

    Як розповідають місцеві мисливці, цей звір дуже охайний та акуратний. Всю свою їжу обов’язково миє у воді – тому й зветься полоскун. Полюбляє жити біля кукурудзи або очеретів. Тут собі робить лігвище, а в туалет ходить не менше, ніж за 50 м від свого житла. Кажуть, що на відкритому місці його можна впіймати навіть руками або вбити палицею, такий він беззахисний. У 60-80-х роках єнотовидний собака зустрічався на Борівщині майже скрізь – в степах, ярках, особливо на болотах. Жаби, риба, миші, комахи – це його їжа.

    Бобер з’явився нещодавно в середній та нижній течії  річки Гороховатка.

    В долинах  малих річок знаходяться суходільні і заплавні луки. Тварин, характерних тільки для лук дуже мало, тому в цілому вигляд маловиразний. Більшість тварин, що зустрічаються на луках, можна знайти і в сусідніх ландшафтах – у полі, на болотах. Винятково луговими можна назвати жовту трясогузку, коростеля. Інші птахи, яких постійно можна бачити на луках – ворони, шпаки, зеленушки та багато інших, прилітають сюди в пошуках їжі – гризунів, комах, насіння рослин. Лісова миша і звичайна полівка на луках бувають постійно і в значній кількості.

    Тварини населених пунктів.Для нашої місцевості характерна ціла група тварин синантропів (від грецького – “разом” і “людина”), що живуть у безпосередньому сусідстві з людьми. Тут вони знаходять і житло, і їжу. Тільки в населених пунктах зустрічаються міська і сільська ластівка, польові і хатні горобці[24]. Тут же гніздяться кільчаста горлиця[25], синиці, шпаки, галки, сороки. Поблизу житла утворюють свої житла граки[26], хатній сич.

    Лелеки білі (чорногузи[27]) раніше часто селилися на солом’яних та очеретяних дахах хат або сараїв, тепер же надають перевагу опорам ЛЕП та водонапірним баштам. Зараз лелеки зрідка гніздяться в Новоплатонівці (водонапірна башта біля колишньої ферми), Гороховатці, Боровій (ЛЕП), Пісках Радьківських (водонапірна башта будинку інвалідів), Загризовій (озеро Лиман). В цих селах та на їх околицях по одному-два гнізда чорногузів. На жаль, кількість лелечих пар на Борівщині збільшується надто повільно.

    Береги Оскола, заплави малих річок, луки поблизу озер і ставків щедро годують лелек дрібною рибою, слизняками, жабами й ящірками. Інколи й мишами живляться чорногузи, а подекуди й здоровенного щура з ферми притягне до гнізда. Весною поважно ходять по людських городах і збирають жаб.

    Першими з вирію прилітають самці (17 березня), через декілька днів – самки. Яйця насиджують обидва птахи: самка вдень, а самець – вночі. Коли одна птаха сидить, то друга стоїть збоку і дзьобом перебирає пір’я на шиї подружжя.

    Останні десять метрів до гнізда чорногузи летять, не махаючи крилами, і, сідають на нього, виставивши ноги вперед. Цікаво спостерігати ритуальний танець, коли один з птахів приземляється у гніздо: він то злегка присідає, то наполовину розкриває крила, голову, то опускає вниз, то закидає на спину і лунко тріщить дзьобом.

    Коли вилуплюються пташенята, то батьки не залишають їх і на мить без нагляду. В перший день самець, підлітаючи до гнізда, робить красивий повітряний акробатичний трюк: падає з висоти то на одне крило, то на інше, опускаючись все нижче і нижче. Цим він показує свою невимовну радість.

    Лелеки завжди стоять проти вітру, затуляючи своїм тілом пташенят. Батьки часто міняють траву в гнізді та привчають пташенят до чистоти. Дорослі дружно піклуються про дитинчат, напувають їх, приносячи у дзьобі воду, а у велику спеку навіть поливають водою. Ненажерливі пташенята голосно пищать, просячи їжу, тож батьки її носять їм з ранку до заходу сонця.

    Зимують чорногузи в Африці. Перед відльотом проводять “чистку своїх родів”, забиваючи на смерть кволих птахів. Це стало основою для місцевих розповідей про “суди” лелек, які “виносять” смертний вирок для птахів, що провинилися. Хоча дехто це пояснює тим, що лелеки летять у степ і паруються, а непарних убивають. У народі існує також повір’я, що якщо господар хати зруйнує гніздо, лелека обов’язково помститься і підпалить хату.

    Старожили розповідають, що раніше багато чорногузів гніздились на Варварівці (куток Богуславки) та в Притулівці (куток Загризової), але під час війни, як відступали червоноармійці, то постріляли їх усіх з гвинтівок. Після того лелеки сюди більш не прилітали.

    Останніми десятиліттями звичайним стало гніздування крижнів та інших диких качок, навіть лебедів, на озерах та річках у населених пунктах. Це характерно для Богуславки, Загризової, Борової, Новоплатонівки, Пісок Радьківських та ін. У парку Борової живуть дятли, зяблики, дрозди та інші птахи. Зрідка залітають у села лісові нічні хижі птахи: сич, сова бородата, сичик, сипуха.

    Із настанням холодів з півночі та з заходу до нас прилітають на зимівлю канюки-зимняки, снігурі, жовтоголові корольки, дрозди-горобинники.

    Із ссавців до синантропів відносяться сірі щури (або пацюки, російською – криси) і домашня миша[28]. За способом життя пацюк– це велика миша. Відповідно величині й шкода, яку вона приносить, набагато більша. Та від міші він дуже відрізняється своїм характером. Незвичайно злий, хитрий, сміливий та спритний, він, буває, своїми зухвалими нападами доводить прямо до відчаю – особливо,  коли їх з’являється багато. Це найнеприємніша та дуже небезпечна тварина.

    На околиці населених пунктів заходять їжаки, ласка, тхори, куниці, лісові і польові миші, полівки звичайні. На горищах людських осель будують гнізда кажани. У населених пунктах та поблизу розвелося безліч здичавілих собак і кішок.

    Куниця камяна все частіше останнім часом селиться в людських оселях і садах. Подібна до куниці лісової за своєю будовою і за розмірами. Відрізняється лише забарвленням хутра, яке буває попелясто-бурого чи світло-каштанового кольору з світлим підшерстям і чисто білою горловою плямою.

    Кубла влаштовує в щілинах, на горищах. Ловить мишей і пацюків. Часто душить свійських птахів, здебільшого курей по курниках, голубів і навіть кролів. Місцеві пасічники розповідають, що останнім часом куниць стало багато на пасіках, де вони поїдають мертвих бджіл та обрізки з трутнями. Шкоди на пасіках не роблять. За цінне, високоякісне хутро її, як і куницю лісову, вважають важливим промисловим хутровим звіром. Для сільського господарства корисна, бо поїдає мишей.

    До людського житла приурочені таргани, муха кімнатна.

    Тарган рудий, більш відомий у нас як  прусак, з’явився на Борівщині у житлових приміщеннях не так уже давно, всього 2-3 десятиліття назад. І пов’язано це з газифікацією району та масовим переходом від пічного опалення до водяного. Тільки стала температура в кімнаті взимку забезпечила йому виживання. Вважають, що в нашу країну тарган потрапив з пруськими солдатами, тому і одержав назву прусак. Проте у Німеччині, навпаки, вважається, що його завезено до країни російськими солдатами, і там він має назву русак.

    Муха тісно пов’язана з людиною й не зустрічається в дикій природі. Часто говорять, що восени мухи стають злими і боляче кусають. Проте жодна з кімнатних мух не кусає. Наприкінці літа з’являється муха жигалка осіння, яка і спричиняє неприємності людині.

 

    Наша природа ще багата різними корисними тваринами, але сумні приклади різкого зменшення чисельності або повного зникнення ряду найцінніших тварин потребує безвідкладних заходів щодо покращення охорони природи.



[1] За іншою класифікацією – до північної підзони зони степів Європейсько-Сибірської підобласті Палеарктичної області.

[2] На Борівщині відомо більше десятка видів сонечок (божих корівок).

[3] До сих пір згадують у Богуславці про вовка-велетня, якого вполював відразу після війни знаменитий місцевий мисливець Ісаєв Сергій Григорович. Був то старезний вовк більше 90 кг ваги, який довгий час шкодив зі своєю зграєю по селах та на колгоспних фермах. Вже на вбитого приходили дивитися на нього навіть із сусідніх сіл. Декілька днів потому лежав він на порозі колгоспної контори; здоровенний, як велике теля. Страшний навіть мертвий. Довго висліджуючи, убили його на оскільськиих болотах поблизу озера Бідряжого. Мисливця за цього та багатьох інших убитих вовків «Охотсоюз» преміював новою рушницею, двома вівцями, борошном та сіллю. Як на ті роки, це була небачена премія.

    У Богуславці таких прославлених убийвовків у довоєнні часи було декілька: П.Жорник, І.Шаповалов, Д.Мягченко. Останній навіть помер на полюванні: біг за вовком, упав, а  коли до нього підійшли – він уже холодний. 

[4] У 2003 р. у східному закутку району поблизу с.Островське мисливці "застукали" 7 вовків, з яких трьох убили.

[5] У 90-х рр. чисельність лосів у районі становила до 30 голів. Відстріляно лосів: 1991 р. – 3,  1994 р. – 3. У 1994 р. знайдено біля берега водосховища два лосі 4 і 6 років, які загинули від вогнепальних поранень. Такі випадки трапляються ледь не щороку. Тому  на початок 2004 р. лосів у районі не зафіксовано, хоча ще в 2003 р. було декілька голів.

[6] Пусті клітинки – відсутні відомості або тварини не обліковувалися.

[7] На середину 90-х рр. офіційна чисельність сірої куріпки в районі становила більше 510 осіб (1989 р. – 160, 1990 р. – 200, 1991 р. – 419).

[8] Орел, канюк, лунь, кібчик, сокіл-боривітер... Мало хто з нас бачив їх на власні очі в останні десятиліття. А ще не так давно були вони звичайними степовими птахами, окрасою нашої природи. Здавна вважалося, що на орлів не можна полювати: якщо ж мисливець і стріляв у нього, то повинен був тричі спитати, чи орел нажився на світі. За цей час птах, якщо він був здоровий, встигав, звичайно, відлетіти на чималу відстань. Насправді ж мисливець ще раз повторював для себе заповіти предків, що забезпечували збереження природи для нащадків! Про те ж, щоб  убити беззахисного орла на гнізді, не могло бути й мови – вірили, що такого горе-мисливця спіткає нещастя. Доводиться визнати, що це був своєрідний неписаний закон, який охороняв диких тварин від нерозсудливого винищення.

[9]Згадує Клименко Іван Макарович, 1931 року народження (с.Лозова): “Чув від свого батька, що в 20-х роках він, як і інші лозів’яни, восени або ранньою весною під час непогоди заганяли на Яковівці (куток Лозової) по десятку дрохв до себе на подвір’я. Обледенілі птахи не могли уже не тільки злетіти, але й швидко бігати. М’ясо їх надзвичайно смачне, схоже на індичатину.

    Це дуже лякливий і сторожкий птах. Близько до себе людей не підпускає. Завжди один самець вартує стадо, пильно все оглядаючи. Для того,  щоб злетіти, біжать, розганяючись, не менше 50-70 метрів. Полювали на них лозів’яни таким чином: Бачачи здалеку на стерні птахів, які паслися, швидко їхали по великому колу кінною бричкою, з якої  непомітно випадав мисливець і ретельно маскувався. А потім уже на нього наганяли стадо дрохв”.

[10] Перші бабаки з’явилися в нас самі в Зайчанському та Лозівському ярах ще у 80-х рр. Ніхто їх не завозив, видно, самі примігрували. Виникло декілька колоній, але невдовзі знову зникли. Згадує Афанасьєв О.Я.: "Їздили ми охороняти ту Зайчанську байбачину колонію. Але ж народ у нас який – все йому цікаво. Треба подивитися, що ж воно таке? Що за звір? Як узнать? Убить! Запитати – це ж дуже складно. То виливали їх, то розкопували, то гній нагорнули на нори. Одно слово – бабаки пропали. Уже згодом сам неодноразово їздив їх відловлювати у заповідники, щоб запустити та розвести на Борівщині. Це ж така цікава й захоплююча справа!"

[11] Старі рибалки стверджують, що в Осколі живуть три підвиди лящів: білий – азовський, запущений не так давно; чорний – вербич, росте дуже великим і коричниватий – аборигенний, оскільський.

[12] Одна з найкрасивіших риб нашого водосховища з яскраво-червоними плавцями та блискучим золотисто-жовтуватим тілом.

[13] Окунь має гарне і яскраве забарвлення: темно-зелена спина, зеленувато-жовті боки з темними поперечними смугами, яскраво-червоні плавці. Найбільші окуні в Осколі досягають маси 1,5-2 кг і завдовжки 30-40 см.

[14] Судак дуже чутливий до якості води  у водосховищі. Зазвичай тримається на глибині, у випадку забруднення води гине першим з риб. В Осколі два підвиди судаків: білуватий – запущений, чорнуватий – невеличкий, місцевий.

[15] Рослиноїдна риба схожа на білого амура. Зустрічається рідко.

[16] Ладіжне озеро затоплене водосховищем, знаходилося поблизу хутора Стара Олександрія неподалік сучасної Богуславки.

[17] Крижень (кряква) – предок свійських качок, від яких майже не відрізняється забарвленням. У самців голова чорна, з зеленим відблиском, дзьоб жовтий, на шиї біле кільце, груди коричневі, низ тіла блідо-сірий, хвіст білий, а надхвістя чорне. Найбільша з річкових качок вагою 1-1,5 кг.

[18] Шилохвіст у нас не гніздиться, а буває тільки на перельотах. Від інших качок відрізняється своїм довгим загостреним хвостом і довгою тонкою шиєю.

[19] Бекас – маса цього кулика 100 г. М’ясо вважається неперевершеним за смаком. Але вполювати бекаса не так уже й легко через стрімкий політ з непередбаченими кидками. Лише вправний, досвідчений стрілець може розраховувати на успіх

[20] Авдотка (лежень) дуже рідкісний кулик. Охороняється. На Харківщині зустрічається майже винятково тільки біля нашого водосховища.

[21] У краєзнавчому музеї Богуславської школи є опудало гагари, випадково впольованої місцевими мисливцями восени на водосховищі.

[22] Тут ще мешкають сірі і білі чаплі, дикі качки, водяні курочки, сови, сичі, чайки, бугаї. Навесні і восени на перепочинок зупиняються дикі гуси. Це домівка для лелек, які люблять статечно походжати по городах загризян, щось там вишукуючи.

[23] З поширенням лебедів пов’язана й певна шкода, якої вони завдають іншому птаству. Справа в тому,  що там, де живуть лебеді, інша дика птиця не гніздиться. Лебеді активно виживають її. Вони дуже агресивні до всього оточуючого, особливо в період висиджування і годівлі своїх малят. Доводилось не раз чути скарги мешканців Загризової (оз.Лиман) та Пісок Радьківських, що місцеві лебеді не тільки проганяють з водойми їхніх домашніх качок і гусей, але й нападають на них, б’ють, іноді навіть задзьобують насмерть. Бували випадки, що лебедів з-за цього намагалися прогнати, руйнуючи їх гнізда, лякаючи, деколи – вбиваючи.

[24] Хатні горобціна степових просторах не корінні птахи, а прибульці, що з’явилися разом з людиною. Адже вони не можуть гніздитися на землі, як жайворонки. Теплого літа пара горобців може тричі вивести пташенят, до шести-семи кожного разу. От і полічіть, у скільки разів примножувався б кожного року гороб’ячий рід, коли б не короткий вік цих пташок (2-3 роки), та безліч ворогів, серед яких, крім хвороб, найстрашніші і – коти і сови, а ще й розорювачки гнізд – ворони.

[25] Цей птах за дуже короткий час розселився з Північної Індії через Туреччину майже по всій Європі, а наприкінці 50-х років минулого століття з’явився  й у нас на Борівщині, ставши звичайним видом у населених пунктах. Кільчастою горлицею його називають за гарне кільце на шиї – чорна з білим смужка.

[26]З настанням холодів наші місцеві граки відкочовують на південь та південний захід, а їх місце заповнюють загартованіші граки з півночі. Таким чином, ми граків бачимо круглий рік.

[27] Махові крила в лелеки чорні, звідси й назва – чорногуз. Як складе лелека крила, то здається, що його задня частина чорна, але пір’я хвоста біле. Лелека з давніх-давен вважався в нас птахом долі, вісником щастя й добробуту. Селяни вірили, що у хату, на якій оселився лелека, прийде щастя й добробут, у родині не буде чвар, а дітки виростуть здоровими, буде гарний урожай на полі й у садку. Вважалося,  що ці птахи добре знаються в людях і оселяються тільки у гарних і роботящих хазяїв. Того ж, хто розорить гніздо або підніме руку на самого птаха, будуть переслідувати незгоди і злидні.

[28] Це перший «дикий» звірок, з яким ми знайомимося ще в ранньому дитинстві.

 
Онлайн
Сейчас 24 гостей онлайн
На правах реклами
Карта сайта