isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017
Навігація

1.7. Рослинний світ

    За геоботанічним (лісорослинним) районуванням територія Борівського району належить до Старобільської степової ділянки північної частини Лівобережного Степу України Східно-Європейської провінції Євроазіатської степової області[1]. Зональними типами рослинності є хвойні ліси, суходільні та заплавні луки.

    Ліси і лісові насадження займають 7,6 тис. га. Переважає сосна (57%) і дуб[2](32%). Є клен, берест, в’яз. Підлісок із ліщини, терну, шипшини (на 1997 р.).

     Лісова рослинність переважає на берегах Червонооскільського водосховища та на яружно-балочних системах і представлена, головним чином, лісами та лісовими насадженнями по ярах та балках, польовими та прияружними смугами, дорожньо-захисними смугами, насадженнями населених пунктів та ін.

    Всі ліси району відносять до лісів першої групи та мають велике водоохоронне, грунтозахисне, кліматорегулююче та санітарно-гігієнічне значення, а також є місцями відпочинку людей. Крім усього іншого, ліс викликає в нас позитивні емоції, є невичерпним джерелом натхнення. Ліс постає перед гістьми Борівщини, як жива прикраса нашої землі, де все сприятливо впливає на психіку людини, знімає нервове напруження, втому, надає наснаги. Він створює те саме екологічне середовище, без якого немислиме нормальне життя. У нашій природі ліси створюють певний ландшафт, під їх впливом виникають своєрідні лісовий клімат і грунт.

    Переважаючу частину лісів району складають хвойні ліси, які представлені сосновими борами, та змішані дубово-соснові ліси, що ростуть на правому березі Червонооскільського водоймища.

    Соснові бори. Тут переважає сосна звичайна, майже без домішок інших порід. У місцях з близьким заляганням грунтових вод бувають березняки[3], іноді – вільха[4]та осика. Підлісок слабо виражений, зустрічаються тільки невисокі степові кущі: верболіз, дрок. На піщаних дюнах збереглися великі кущі верболозу (російською – ракитник) та верби-шелюги, довгі гнучкі гілки якої покриті сизим нальотом. У свій час вони висаджувалась для закріплення сипучих пісків.

    Трав’яний покрив представлений в основному видами піщано-степових ксерофітів[5], деяких лісових рослин і бур’янами. Групу ранньовесняних коротковегетаційних рослин складають однорічні (ефемери): крупка весняна, вероніка весняна, незабудка дрібноквіткова; із цибульних – види гусячої цибулі. Із злаків зустрічається вівсяниця Беккера, жито дике, тонконіг, деякі види осоки.

    У складі різнотрав’я – сон-трава, льнянка духмяна, чебрець, подорожник піщаний, безсмертник, різні види полину, звіробій, деревій. У наземному покриві місцями – лишайники (деякі види кладонії, ісландський мох) і мох зозулин льон.

     Дубово-сосновий ліс займає менш сухі місця, інколи заходить у пониження. Грунти дернового типу піщані, грунтові води розміщені глибоко, трав’яниста рослинність ксерофітна.

    В дубово-соснових лісах виділяються два яруси деревних порід. Перший ярус складається із сосни звичайної із значними домішками берези та осики; у другому ярусі – дуб звичайний. Підлісок густий, представлений кленом татарським та польовим, крушиною, бузиною, бересклетом, ліщиною, є степові кущі: дрок красильний, глід; із деревних порід – груша і яблуня лісові.

    В розрідженому трав’яному покриві багато піщано-степових ксерофітів: вівсяниця Беккера, тонконіг піщаний, чебрець, волошки піщані. Більш характерні в трав’яному покриві  піщано-борові і лугово-лісові види: папороть-орляк[6](на пониженнях та в березняках), сон-трава, осока рання, герань. В наземному покриві – степовий мох, на понижених місцях – мох зозулин льон. По галявинах – суниці лісові, конюшина; на засмічених місцях – чистотіл, кропива дводомна та ін.

    Ліси яружно-балочних систем представлені дібровами. Деревостій складають: дуб звичайний, ясен, липа дрібнолиста, клен, берест, груша й яблуня лісова. В чагарниковому ярусі – клен татарський, бересклети, шипшина собача, ліщина звичайна, терен, вовчі ягоди[7], бузина чорна та червона, глід криваво-червоний та ін. Зрідка тут можна побачити і ліану наших лісів – хміль та ожину.

    Ще не так давно ліщина або лісовий горіх (фундук) утворювала на правобережжі Оскола цілі зарості, де відрами збирали смачні оріхи. Терен і зараз розповсюджений скрізь. Восени він щедро приносить терпкі сизо-чорні дрібні ягоди, з яких традиційно варять смачні вареники, печуть пироги або настоюють густу та запашну наливку-тернівку.

    Ліси Борівщини можна розділити на декілька основних категорій[8]:

  • Хвойні молодняки до 20 років. Площа 89 га або 0,11%.
  • Хвойний середньовіковий лісвисокощільний у віці 25-35 років. Площа – 1459 га або 1,74%.
  • Хвойний старий лісвисокощільний у віці більше 40 років. Площа – 3163 га або 3,77%.
  • Листяний середньовіковий ліс з перевагою твердолистих порід. Це змішані насадження листяних порід (осини, липи) з перевагою дуба, ясена,клена в віці 21-40 років. Площа – 465 га або 9,55%.
  • Листяний середньовіковий ліс з перевагою мяколистих порідпредставлений насадженнями тополі канадської в віці 21-40 років. Площа – 20 га або 0,02%.
  • Змішаний середньовіковий ліс.Це змішані насадження хвойних та листяних порід, які складаються з дуба, осики, ясена, акації білої в віці 21-40 років з щільністю 0,6. Площа – 475 га.
  • Листяний старий лісскладається переважно з дуба з домішками липи, клена, ясена в віці більше 40 років. Площа – 1857 га або 2,21%.
  • Заболочений лісз насаджень вільхи чорної із невеликими домішками верби у віці 30-40 років. Площа – 32 га або 0,04%.
  • Галявини. Не вкриті лісом площі (пустелі, галявини, просіки і т.д.), об’єднані в один вид – галявини. Площа –110 га або 0,14%.
  • Колишні колгоспні та радгоспні ліси.Це в основному невеликі за площею ділянки насаджень різної конфігурації, полезахисні та прибалочні лісосмуги. Частково ці ліси зруйновані рубками, використовуються під випасання худоби та сінокоси. Для них характерне мозаїчне розміщення насаджень різного віку та щільності, наявність великої кількості галявин та невеликих лісосік. Вони перетинаються численними стежками та дорогами. З порід переважають дуб, осика, липа, клен, ясен, на пониженнях – вільха чорна. Площа – 2309 га або 2,75%.

    Гриби. Багато радощів приносять наші ліси любителям “тихого полювання” – грибникам. Тут можна збирати гриби практично цілий рік, та все ж вересень – золотий місяць грибників. У нашій зоні росте більше 100 видів їстівних грибів, із них у кошики потрапляє лише до 30 видів, а найбільш відомі близько десятка, хоча серед маловідомих є й гарні їстівні гриби. Але багато й отруйних. Цілі десанти грибників з Донбасу та Куп’янська восени висаджуються на наших залізничних зупинках і рушають у соснові ліси. Значно менш освоєні грибниками ліси правобережжя.

     Дерева населених пунктів. Тут та в лісопосадках ростуть акація біла, тополя пірамідальна, клен, липа, каштан, осика, шовковиця біла, горобина, кущі калини, бузини, бузку та ін. Щоправда, останніми десятиліттями вони стали поступово зникати.

    Батьківщина акації– Америка. В Україну насіння білої акаціі вперше виписав засновник Харківського університету В.Н.Каразін. У 1804 р. на честь відкриття цього університету майбутні студенти посадили 1804 саджанці прекрасної американки. Вона не боїться посухи, легко переносить нестачу вологи. З одного дерева акації бджоли збирають близько 8 кг меду, більше, ніж з липи. Її мед має приємний смак і високі лікувальні властивості. Акація – швидкоростуча рослина, за перші 12 років вона сягає 12 м заввишки, а товщина стовбура 30 см. Тому й  не дивно, що для утворення полезахисних смуг на Борівщині в  перші післявоєнні десятиліття використовували саме акацію. Пізніше до неї чомусь збайдужіли. Буйноквітучі дерева акацій, посаджені 50 років назад, від старості поступово засихають і з кожним роком все менш і менш радують нас своїм п’янким ароматом. Шкода!

    У свій час і тополя займала одне з найпочесніших місць у нашому озелененні. Її стрункі, рівні ряди височіли уздовж доріг, алей та вулиць. Це дуже швидкоросле дерево, адже через 5-7 років після висаджування воно вже доросле. Тополя дає багато деревини, затримує пил і сажу, виділяє кисню вдвічі більше, ніж дуб, і втричі більше,  ніж липа. Тополя виробляє багато фітонцидів. Здавна вважалося, що вона сприятливо впливає на самопочуття людини. І таке чудове дерево теж поступово зникає з нашого ландшафту!

    Зменшуються насадження клена– розкішного декоративного дерева, яке відзначається різноманітністю фігур та гарною медоносністю. Це надійний фільтр, що очищає повітря від шкідливих для людини сполук, особливо тих, які виділяються з вихлопних труб автомашин. Недарма раніше його садили біля доріг. Та все рідше клени оживляють наші дороги, прикрашають алеї і надають вуличним і польовим посадкам своєрідного колориту.

    Осика, або тополя тремтяча, швидко росте і розмножується. За два роки витягується до 4 м, за 20 років її зріст досягає 12 м. Осика – високе струнке дерево з широкою округлою кроною. Кора сріблясто-сіра або зеленувата. Це прекрасне декоративне дерево, яке чомусь припинили насаджувати.  З осики та липи ще нещодавна в наших краях робили ложки та інший посуд.

    Батьківщина шовковиці – Китай. Та в нас на Борівщині не знайти жодного села, де б не росло біля паркану або садиби це чудове дерево з густою, пишною кроною. Плоди – яскраво-чорні, рожеві або білі, багаті на вітамін С, смачні, соковиті, ароматні. Це дерево не боїться посухи, пристосовується до різних грунтів. Листки шовковиці – поживний харч для шовкопряда. Ще два-три десятиліття тому дехто з місцевих жителів вирощував дома шовкопрядів і здавав їх  кокони за  щедру винагороду державі. На жаль, шовковичні посадки від старості поступово всихають.

    Майже у всіх народів є улюблені рослини – символи. У росіян – берізка, у канадців – клен, а у нас, українців – верба і калина. Кущ калини – це не тільки окраса, це й глибокий символ: красивої української дівчини, дитини, України. За старих часів плоди калини були харчовим продуктом. Тушкована в духовці калинова каша чи ягоди, запечені в тісті, були сільськими ласощами. Їх використовували як приправу до м’ясних страв і добру начинку до пирогів. З ягід діставали харчовий барвник, а з кори – фарбу, що забарвлює вовну в темно-зелений колір.

    Порівняно недавно на луках та в балках біля наших сіл можна було побачити суцільні калинові гаї. Власне, цим пояснюється те, що практично в кожному з районів Харківщини є села з поетичною назвою – Калинове. Є таке і в нас на Борівщині, це одне з найстаровинніших сіл району.

    Верба. Про це дуже характерне для нашої місцевості дерево і кущ хочеться розповісти дещо окремо і докладніше. На Борівщині росте близько 10 видів верби: верба біла, верба червона, верба ламка, декоративна верба плакуча (іва), верба-шелюга на пісках, верба козяча у лісах. Кущові верби – попеляста й вушкаста – утворюють своєрідні куртини на луках, заболочених місцинах і по рівчаках. З дрібних верб-чагарників варто згадати вербу розмаринолисту і прутовидну, остання найчастіше використовується для плетіння.

    Природа обдарувала вербу такою гнучкістю, якої не має жодна швидкоросла деревна порода. Вербові гнуті дуги, коромисла, голоблі, полоззя завжди були ходовим товаром. Їх виготовляли місцеві умільці й продавали на ярмарках у слободах Гороховатка, Радьківка, Піски Радьківські, Борова.

    Довга і гнучка вербова лозина широко застосовувалась для виготовлення плетених виробів. І чого тільки з неї не плели місцеві люди! Кошики, корзини, ємкості для зерна, колиски, тини, загороди для свиней, різну тару, обплітали скляні сулії для вина та наливок. Плели навіть хати, які потім обмазували глиною. Добрим матеріалом для плетіння є й вербова кора. З неї робили волокна для виготовлення мотузків і мішковини.

    Недовгий вік у верби – років двадцять. Але нарощує деревини більше, ніж будь яке інше дерево. Розмножується легко, розселяється без труднощів. Та й вимоги до умов досить скромні. Щоб мати достатню кількість вербової лози, з дерева зрізали верхівку, що викликало посилене кущіння. Виростало багато пагонів, які час від часу зрізували.

    З гнучкої й легкої вербової деревини здавна народні майстри робили музичні інструменти, діти – свищики, сопілки. Робили непогані меблі, посуд, особливо ложки і миски. А зі стовбурів верби витесували легкі човни-довбанки, ночви, труни. У Богуславському та Гороховатському шкільних музеях знаходяться декілька таких великих дерев’яних ночов з суцільного стовбура.

    До останнього часу верба мала неабияке значення у вихованні підростаючого покоління та в деяких інших життєвих ситуаціях. Важко уявити будь-яку школу на Борівщині XIXст., де б не використовувалося це просте, але таке ефективне педагогічне знаряддя. Зберігалось воно і при волосних правліннях (так званих розправах) у Гороховатці, Пісках Радьківських, Боровій, Сенькові. Кожна сільська громада (община) на загальних сходках селян теж час від часу мала певну потребу у вербових лозинах.

    Там, де води мало, верба не росте. Здавна вона вказувала людям, де можна знайти воду. Тому й колодязі, як правило, копають там, де ростуть верби. “Де срібліє вербиця, там здорова водиця,” – промовляє прислів’я. А здорова вона тому, що речовини, які містяться в деревині, знезаражують воду. Тому під вербою вода смачніша, тому й риби під вербовим корінням у заглибинах більше, тому й невелика вербова дощечка, покладена у діжку чи відро, поліпшує смак води, дезинфікує її.

    Тож недаремно наші люди здавні садили верби на межах, левадах, біля колодязів, криниць. Вони були невід’ємним елементом берегів річок та ставків.

    Верби допомогають сьогодні “приборкувати” могутні хвилі Червонооскільського водосховища, які розмивають береги. Їх у нас висадили ще за декілька років до заповнення водоймища. А тепер, коли вода добирається до насаджень і підмиває дерева, утворюється густа сітка дрібних плаваючих корінців. Вони, неначе арматура залізобетону, захищають берег, приймаючи на себе удари хвиль. Люблять вербу в нас за тиху красу і притаєну зажуру.

   Луки. Природний трав’яний покрив на території району зберігся на угіддях, які використовуються під пасовиська та сінокоси і розташовані на берегах рік та на дні балок, у заплавах річок. У травостої переважають злаки (25-30%), бобові займають 4-6%. У складі рослин із злакових зустрічаються: м’ятлик луговий, пирій повзучий, вівсяниця лугова та ін.; з бобових: конюшина лугова, повзуча та полуницевидна, медвінець рогатий, вика, мишачий горошок, люцерна хмелевидна та серповидна; з різнотрав’я – лапчатка пряма та гусяча, герань лугова, череда трьохдільна, кінський щавель, деревій звичайний, дика морква, кульбаба, гірчак, жовтець їдкий, подорожник середній та великий, полин австрійський та інші. Окрім цього, в травостої зустрічаються осоки, ситники та грубостебельні рослини. Отруйними рослинами є лютик їдкий та повзучий. Врожайність зеленої маси досить висока та коливається від 60 до 220 ц/га. Однак кормова цінність багатьох рослин низька. Територія лук займає 925 га.

    Суходільні луки не заливаються водою під час повені. Тут переважають багаторічні трав’янисті рослини: костриця лучна, тонконіг лучний, тонконіг вузьколистий, пирій повзучий, конюшина лучна, тимофіївка, різні види горошку, деревій звичайний, лисохвіст лучний, вероніка колосиста, материнка звичайна.

    Заплавні луки формуються в заплавах річок і затоплюються повеневими водами. Їх використовують як пасовище та сінокоси. Вони є цінним джерелом якісного корму та сіна. Добрі кормові якості мають злаки (лисохвіст, види тонконогу, костриця, тимофіївка, пирій повзучий) та бобові (види конюшини, люцерна серповидна, лядвенець, види горошку). Різнотрав’я на луках утворюють герань лучна, гадючник звичайний, перетач гусячий, підмаренник справжній, рутвиця жовта, деревій. Лучні осоки та ситники – погані кормові трави. Подекуди можна зустріти рідкісні рослини: рябчик малий, косарики, види зозуленцю. Все ці трави надають лукам барвистості й неповторної краси.

    При надмірному випасі худоби в складі лучної флори з’являється багато баластних видів бур’янів – види жовтецю, щавель кінський, кульбаба, полин високий, молочай болотний, нетреба звичайна, чорнощир звичайний. Вони не поїдаються тваринами і добре помітні на перепасених луках. Ці бур’яни ростуть там, де людина в процесі своєї господарської діяльності порушує природні угрупування. Інколи в долинах річок на заплавних луках можна зустріти не тільки трав’янисті рослини, очерети, комиші, а й чагарники та невисокі дерева: верба попеляста, верба козяча.

    Значна площа заплавних лук розорана під с/г угіддя або витоптується тваринами, знищується місцевим населенням. Непомірний випас худоби, ущільнення внаслідок цього верхнього шару грунту, відсутність підсіву насіння, неправильні терміни сінокосу ведуть до деградації наших лук. Потрібне негайне втручання з метою їх збереження.

    Степи в Борівському районі майже не збереглися внаслідок господарської діяльності людини. Звичайні ділянки степу розорані, і лише невеликі площі степової рослинності збереглися на схилах ярів і балок, у заказниках місцевого значення.

    Угруповання степової рослинності, що збереглися, як правило, сильно видозмінені під впливом постійного випасу тварин і інших факторів господарської діяльності людини. Що цікаво, з припиненням чи ослабленням фактора руйнування рослинність, як правило, відновлюється. Прикладом можуть служити наші степові балки, особливо правобережжя.

    У нас степові ділянки представлені ділянками тонконога, типчаку і осоки ранньої, рідше зустрічається ковила, звіробій, материнка, горицвіт.

    Для створення заповідних ділянок степу можна рекомендувати “Берестовий яр”, що знаходиться на схід від села Богуславка площею 15-20 га. В Берестовому яру можна зустріти багатий видовий склад ранньоквітучих первоцвітів, рідкісних та зникаючих рослин.

    Піски.Сьогодні незакріплених пісків на Борівщині майже не залишилось. Лише де-не-де галявинки в лісі та на узліссях. Тут рослинність дуже своєрідна, яка майже не зустрічається на інших грунтах. Характерний чебрець піщаний. Часто він майже суціль утворює великі плями на піщаних буграх, і коли цвіте, то піски здаються здалеку фіолетовими. Тут же росте особлива піщана осока, яка добре своїм довгим розгалуженим корневищем закріплює піски, безсмертник з дрібними золотисто-жовтими сухими головками і густо-опушеним сірим листям. Завжди на пісках росте молочай (козельки). До війни було багато насаджено червоної лози.

     Треба підкреслити, що важко знайти на Борівщині більш яскравий приклад змін, які сталися тут унаслідок діяльності людини. Знищення соснових борів на пісках лівобережжя Оскола в XVIIIст., пізніше постійний випас тут худоби, яка розбивала верхній більш щільний, зв’язаний коріннями рослин, тонкий грунтовий шар – привело в XIXст. –  на початку XXст. до великої біди у нашому краї – утворенню сипучих пісків. Там, де ще століття назад наші предки відпочивали в освіжаючій тіні мідностовбурових віковічних сосен, за короткий час виросла мертва, розпечена влітку суцільна  пустеля.

    На Борівщині вона займала величезну площу й тянулася широкою смугою в 1 км лівим берегом Оскола, іноді розширюючись до декількох  кілометрів (між Загризовою та Пришибом, між Василівкою і Боровою, біля Пісок Радьківських).

    Вітер, піднімаючи цілі хмари піщаної пилюки, перевівав оголені піски, розносячи їх на прилеглу степову терасу і заплаву, засипав поля, городи, села. На краю хуторів Пришиб, Василівка, Великі і Малі Бази, Оскіл та в інших поселеннях, у хатах, які знаходились неподалік від сипучих пісків, скло у вікнах від численних ударів піщинок швидко становилось матовим. Вітер надував високі жовто-сірі пагорби-дюни, які чергувалися з ямами. На великих просторах око не бачить ні стеблинки. Ці мертві піщані пустелі перетворилися у нас у справжнє лихо.

   В кінці XIXст. – 1-й пол.XXст. довелось затратити величезні зусилля, немало засобів, праці, терпіння для того, щоб знову закріпити ці піски і заселити їх рослинністю. Перші посадки почалися в 1899 р., садили майже винятково вербу-шелюгу (лозу). Робила це спочатку держава (казна), а вже в наступні роки майже винятково сільські общества та зовсім незначним чином – приватні особи на своїх землях.

    Посадки сільськими обществами здійснювалися в рахунок натуральної повинності місцевих селян перед державою. Тільки напередодні Першої світової війни, як зазначено в документах, “удалось склонить некоторые общества к ассигнованию на облесительные работы”.

    Особливо багато шелюги було посаджено в 1902-1903, 1908 рр., а потім поступово почався спад. Зате зростали посадки сосни, особливо в 1904-1905 рр. Все одно сосни було посаджено в 10 разів менше, ніж шелюги.

    Охорона деяких посадок велася найманими сторожами, але здебільшого, як зазначають тогочасні документи, “крестьяне сами следят за облесенными ими участками и всякое нарушение преследуют судебным порядком”.

    Навіть у надзвичайно складних умовах відразу після закінчення громадянської війни проблема закріплення сипучих пісків у Приоскіллі була в центрі уваги місцевих органів влади. Так, у звіті Куп’янського повітового виконкому за 1923 р. зазначається: “Остро стоял вопрос об укреплении и облесении песков, которыми занята большая площадь земель. Около 10000 десятин незакрепленных песков[Приоскілля]... представляют из себя сыпучую массу, способную при небольшом ветре легко переноситься и занимать пригодную для с/х землю... Весной 1923 г. силами сельских обществ удалось посадить шелюгу, причем эта посадка не дала желательных результатов, в силу засушливой весны и лета... Производя посадку лозы и сосны, останавливается движение песков, во вторых полученной лозой крестьяне могут восстанавливать свои надворные постройки и в третьих лоза является подсобным и выгодным ремеслом, как-то: плетение корзин, мебели”. В 1923 та в наступних роках були продовжені посадки на пісках шелюги, сосни, білої та жовтої акації, тополі.

    Зараз відкритих пісків майже немає. Скрізь шумлять соснові ліси, насаджені вже у післявоєнні часи.

   Рідкісні та охоронні рослини на території Борівського району: конвалія звичайна, латаття біле, фіалка польова, сон-трава, ковила звичайна, рябчик російський, проліска сибірська, півонія вузьколиста, півники[9], росинка круглолиста, купальниця європейська, цибуля ведмежа, глечики (кувшинка) жовті, тюльпан, валеріана лікарська, горицвіт весняний, яртишник болотний та ін.

    Бур’яни. Сільськогосподарська діяльність стала однією з причин поширення у нас так званого “бур’яну” – осоту, будяка[10], пирію, полину, кропиви, лопухів, чистотілу, лободи, кульбаби, грициків, сокирок, споришу, нетреби, щириці, мокрецю, калачиків, березки, повитиці, амброзії полинолистої та ін. Деякі бур’яни – блекота, дурман, болиголов – останнім часом стали досить рідкісними. Бур’яни зростають там, де людина в процесі своєї діяльності порушує природні угруповання і цим самим сприяє бур’янам у боротьбі за існування.

   Водоймища. Червонооскільське водосховище, озера, ставки та малі річки оточують зарості очерету, аїру, рогозу, жовтцю їдкого, різні види осоки, лепехи, різнотрав’я. Крім того, у воді ростуть стрілолист звичайний, сусак зонтичний, цикута зонтична, різні види ряски та водоростей, кушир плоскоостий, півники болотні, жабурник, лепеха та ін. Рідкісними є водяна лілія або латаття біле, глечики жовті. На поверхні води можна зустріти зарості харових водоростей, у товщі і на поверхні води поширені нитчасті водорості – кладофора і спірогіра, які часто утворюють зелені скупчення – жабуриння.

     На початку літа вода водосховище спочатку в окремих мілководних затоках, а потім і по всій поверхні набуває яскравого синьо-зеленого кольору. Якщо таку воду зачерпнути у прозору посудину й уважно розглянути, то можна побачити мініатюрні грудочки, клубочки, палички, іноді пружинки. Це різноманітні види одноклітинних і колоніальних форм синьо-зелених водоростей. Вони придають воді неприємний запах і смак.

    Надмірний розвиток водоростей, так зване “цвітіння” води, викликане водосховищем. Із його появою швидкість течії та перемішування води різко уповільнились, створились умови для виникнення застійних зон. Затоплення водосховищем родючих грунтів і рослинності “збагатили” воду великою кількістю поживних речовин.

    Для збереження еталонів степової рослинності підлягають охороні найбільш цікаві ділянки природної рослинності.

    Таким чином, типи рослинності, притаманні Борівщині, урізноманітнюють її краєвиди, роблять їх вигляд ще більш мальовничими.



[1] Сучасна межа поширення лісостепу проходить лінією, перпендикулярною Осколу в районі Куп’янська: на північ – лісостеп, на південь – степ.

[2] Дуб – священне дерево. Йому вклонялися наші предки. Із жолудів у тяжкі роки голодомору 1933 р. та післявоєнного голоду 1947 р.  місцеві жителі пекли хліб, бо в жолудях багато крохмалю, а жиру – як  у доброму молоці. Саме плоди дуба давали нашим людям гіркуватий хліб і багатьох урятували від кістлявої руки голодної смерті. Була відпрацьована технологія виготовлення борошна, випікання хліба, переважно млинців. Спочатку жолуді сушили і в ступі позбавляли їх міцної і зайвої оболонки. Потім тривалий час – близько двох тижнів – вимочували в бочці, міняючи воду кілька разів. Знову ж таки сушили й мололи. З чистого дубового борошна нелегко спекти той млинець, крихким він видається. Тому розкішшю була можливість додати до нього хоч трішечки картопляного борошна з висушеного лушпиння чи з мерзлої, на полі навесні зібраної картоплі. Не делікатес, звісно, такий харч, але додавав трохи сил, зберігав життя.

  Ще нещодавно на правобережжі Оскола жолуді масово збирали для годівлі свиней – так їх рясно родило.

[3] З білої кори берези (бересту) раніше місцеві господарі одержували дьоготь. Ним не тільки мастили чоботи, осі, вози й віжки, а й використовували в народній медицині. Місцеві рибалки з берести робили поплавки для сіток.

[4] Раніше в нашій місцевості опорами для тинів переважно служили вільхові кілки. Такі опори нерідко вкорінювалися і виростали новими деревами – зростав зелений частокіл. Вільха була незамінна також для коптіння сала, ковбас, риби і навіть фруктів, зокрема слив та груш. З кори виготовляли чудовий дубильний розчин і хороший барвник для шкір. Шкіру ним фарбували у чорний, червоний та жовтий кольори, сукно – в червоний і жовтий, вовну – у чорний, червоний і жовтий кольори.

[5] Ксерофіти – рослини засушливих місцевостей, які можуть переносити тривалу грунтову й атмосферну посуху. Вони ростуть у таких умовах, де більшість рослин вижити не можуть.

[6] Здавна серед тутешнього люду існуює безліч легенд про те, якщо в ніч на Івана Купала хто знайде цю папороть квітучою, то придбає велику кількість чудесних властивостей: стане розуміти мову квітів, птахів, дерев, звірів, почне бачити крізь землю і знайде всі скарби, які заховані в землі. Але щоб побачити опівночі квітучу папороть, треба виконати велику кількість магічних обрядів і бути сміливим, бо різна нечисть буде заважати знайти рослину. Листя в папороті орляка мають протигнильні властивості, тому раніше в них зберігали овочі й фрукти, а корневище використовували замість мила.

[7] Вовчі ягоди, або, по-місцевому, вовче лико. Перша назва виникла, бо всі частини рослини отруйні; а друга – тому, що її кора легко відділяється від деревини. Одна з легенд розповідає, що якось у лісі скликали нараду звірів, щоб дати назви лісовим рослинам. Вовк, як завжди, запізнився, і коли прибіг, то побачив, що нарада розпочалася без нього. І він у люті став здирати кігтями кору з найближчого до нього куща. З того часу й пішло – вовче лико.

[8] За відомостями 1996 р.

[9] Назву пов’язують з такою легендою: В одному лісі жила відьма. Вночі вона намотається на мітлі, а вдосвіта повертається до своєї лісової хатинки, щоб заховатися від людських очей і відпочити. Тільки задрімає, а вже півень починає кукурікати і спати відьмі не дає. Розсердилась вона на півня й перетворила його на квітку, яка своєю формою скидається на голову півня.

[10] Будяк – добрий медонос, придатний до силосування. В наших краях люди здавна наділяли будяк здатністю відганяти всяку нечисту силу. Тому він був обов’язковим компонентом обрядових заклинань та ворожби.

 
Онлайн
Сейчас 29 гостей онлайн
На правах реклами
Карта сайта