isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017

2.4. Оскіл до затоплення

 

    XVIIIстоліття.Уже майже три століття Оскіл не судноплавний, але до XVIIIст. був таки судноплавним, адже ним спускалися аж у Дон та Азовське море кораблі з Московщини. Так, наприкінці XVIст. великий загін московських стрільців (більше 3 тис.чол.) за наказом царя Бориса Годунова на великих човнах-кораблях пройшов Осколом аж у його пониззя, щоб збудувати там знамените місто-фортецю Цареборисів.

    Та вже з XVIIIст. Оскіл, як і всі ріки Слобожанщини, починає щороку міліти, бо ліси швидко зменшувались та рідшали, і береги як його самого, так і особливо річок-приток, через те оголилися, замулювалися з ярів, балок, гребель і гаток, загачених для численних млинів.

    Про вплив річок на заселення Слобожанщини писав видатний історик Д.І.Багалій: “Вони (річки)були звичайними шляхами розселення людності... Як колись давньоруські словяни селились понад річками, так саме і слобожане перш усього починали селитися там, де було більше води.  Ось через що західні частини краю заселилися густіше й раніше, ніж східні, бо на сході було менше річок.  Усі найважніші й найстаріші міста й слободи осаджувалися на річках... По маленьких річках ішло народне заселення”.

    На території сучасної Борівщини найдавніші козацькі поселення – слободи і хутори – теж виникають на ріці Оскіл, це Радьківка, Остропілля (Гороховатка), Борова, Піски Радьківські, Богуславка, Підлиман, Загризове; або на менших річках – Нижча і Вища Солона (на р.Солона), Лозова (на р.Лозова), Калинова (на р.Гороховатка), Шейківка і т.д.

    Річки і ліси по їх берегах відігравали теж велику роль у захисті місцевого населення від нападів татар.  Отож не випадково, що саме в місці впадіння р.Борової в Оскіл виник Боровенський монастир і хутір Боровий.  Сама назва р.Борова свідчить, що її береги у XVIIст. були покриті густими сосновими лісами – борами, що стали нездоланною перешкодою для татар.

    Академік С.-Петербургської академії наук Гильденштедт, який за завданням академіїї відвідав Нижнє Приоскілля  у вересні 1774 року, про Оскіл говориться, що “вода его прозрачная, вкусная и мягкая”.

    У “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год”  наводяться  виміри ріки на різних ділянках:

  • біля слободи Сеньків: “в летние времена всамых мелких местах бывает река Оскол и от нее заливы и озера глубиною три аршины[1]с половиною, шириною двадцать сажен[2],
  • біля хутора Олексіївка (знаходився в свій час між сучасними селами Богуславка і Загризове): “глубиною четыре аршина, шириною двадцать сажень”,
  • біля Борівського монастиря (там, де зараз Одноребрівська затока): “глубиною две сажни, шириною двадцать пять сажень”,
  • біля слободи Гороховатки: “глубиною два аршина, шириною двадцать восемь сажень”,
  • біля слободи Радьківки: “глубиною две сажни, шириною двадцать шесть сажен”.

    Слід звернути увагу, що подаються відомості про наймілкіші місця ріки в час найменшої води. За цим документом, на всьому протязі ріки, від Сенькова до Радьківки, “вода в реке, заливах и озерах для употребления людям и скоту здорова”, і в ній водиться безліч різноманітної риби та по берегах гніздяться всілякі птахи. Крім того, в цей час на Осколі діяло багато великих млинів.

    У зазначеному вище архівному документі наводяться і відомості про рибу, яка водилася в Осколі та приоскільських озерах: “щуки, щурята, сомы, сазаны, судаки, белизна, окуни,  караси, вырезубы, шерешперы, лещи, лины, головли, налимы, язи, ерши, плотва, пескари, волчки или бобыри, гольцы и раки”.

    Серед коропових риб на Осколі єдиним представником типово хижих риб, які поїдають іншу рибу та її молодь, був жерех або шереспер. Тримався він верхніх шарів води з швидкою течією, де і наздоганяв свою здобич.

    XIXстоліття.Про те, яким був Оскіл у позаминулому столітті, свідчать різноманітні історичні джерела. Ось відомості 60-х рр. XIXст.: “...Извилистое течение этой речки образует множество небольших уступов и островов, покрытых или камышом, или сенокосными лугами. Последние часто заростают лозою. Глубина ее от одного до шести аршин. Ширина от 10 до 40 сажен. Правый берег обрывист и состоит из плотного мела, над которым лежит слой глины или чернозема. Левый берег вообще сопровождается местами песком, местами болотами. Дно реки тинистое, вода болотистого свойства и неприятного вкуса, и летом негодна к употреблению. ПереправыОскола находятся в самом посредственном состоянии. Главные из них по мостам и гатям в сс. Тополях, Каменное, Переволочной, Сенькове, Гороховатке, Царевоборисове. Оскол представляет более затруднений для переправ, нежели Донец, по тонкости русла и множеству болот по левому берегу. Река эта, бывшая судоходною в XVIIвеке, теперь не имеет этого значения”.

    За “Статистичним описом Куп’янського повіту 1849 року” стосовно Нижнього Приоскілля, бачимо: “Наибольшая глубина Оскола 4 сажни, а наименьшая – 2 аршина; ширина – 3-15 сажень в те времена, когда река в берегах. Течение реки везде свободное. Переправы в Гороховатке, Радьковке и Сенькове. Разлив Оскола между 1 и 15 марта до слития полой воды, и с 1 по 15 апреля[3]. Глубина разлива до 3 аршин. Селения по реке Осколу весной подвергаются наводнениям.

    Рыбой изобилует: сом, короп, сазан, щука, окунь, линь, карась. Первое место занимает вырезуб. Оскол во время полой воды разливается в слободах Сеньков и Гороховатка в течение одного месяца. Мосты во время полой воды повреждаются. В разных местах имеются в изобилии родники и ключи, которые дают достаточно здоровою воду и в достаточном количестве”.

    Знаменитий дослідник і географ Семенов-Тянь-Шанський у своїй багатотомній праці “Россия. Полное географическое описание нашого Отечества. Настольная и дорожная книга для русских людей” на початку XXст. так описував наш Оскіл: “...Пойменные луга сменяются лесом; далее рассыпались небольшие кучки деревьев или отдельные шарообразные ветлы; тут же как бы дремлют продолговатые озера-старицы, окруженные густым зеленым бордюром; еще далее желтые пятна песков и отмелей; там и здесь голые пятна солонца, даже торфяные болота. А среди всего этого причудливыми зигзагами лениво и тихо пробирается тоненькая серебряная ниточка воды - река. Повеяло свежестью: кое-где выделяются березки, а местами на песках даже сосенки; и только белые хаты, занявшие всякий мало-мальский повышенный участок да южные, яркие и сочные краски нарушают идиллию”.

     Майже щорічно в XIXст. і пізніше великі збитки, навіть людські жертви приносили на Осколі повені.Ось як у тогочасних документах описана повінь у лютому 1853 р.: “Настоящая зима была очень малоснежна и отличалась беспрерывными переменами погоды, по большей части теплой и дождливой, так что во многих местах воды в прудах и реках выступили из берегов, не причинив однако других несчастий, кроме уничтожения некоторых плотин. С начала февраля дожди сделались чаще и обильнее, отчего вода значительно возвысилась, но особенно стала прибывать она с 8 по 9 февраля, при сильном ветре и проливном дожде. Быстрым стремлением воды принесло с верхних частей рек огромное количество твердого зимнего льда, вырваных с корнем деревьев, обломков разрушенных наводнением плотин, мельниц и других построек, которые своей тяжестью поломали все мосты. Было разрушено и повреждено много мельничных плотин, мельниц, мостов, гатей, занесено песком много десятин лугов, унесено водою хлеба в снопах, хаты. В некоторых местностях с 5 на 6 февраля в два часа ночи начал падать при восточном ветре снег, который более и более усиливался, и к 10 часам утра ровные места покрылись снегом на четверть[4], а в иных сугробы были в аршин и более. Ко второму часу пополудни снег сменился дождем, который с кратковременными остановками продолжал идти 8 и 9 числа. Мерзлая земля не пропускала воды, которая поэтому стекала в речки. Все строения в прибрежных низких местах, более или менее затоплены. Сложенное в лугах сено унесено. Жертвами наводнения в Купянском уезде были два человека”.

     XXстоліття.Найзнаменитіший гуморист-сміхотворець України Остап Вишня високопоетично і надзвичайно точно описав Оскіл кінця 40-х рр.XXст. у своїх “Мисливських усмішках”.

    У цих місцях, у непрохідних плавнях[5]Оскола між Сеньковом та Богуславкою він не раз полював та рибалив, приїжджаючи відпочивати сюди протягом багатьох років. Багато його гумористичних оповідань народились саме в наших краях.

    Видно, недарма свою усмішку “Сом” він починає саме такими словами: “Ви були коли-небудь на річці Оскіл, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте!” і продовжує “Оскіл тече повз радгосп і радгоспний садок[6], як то кажуть, купається в річці. Заплава річки Оскола, де він у цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко!”.Й далі на декількох сторінках описує красу Оскола, рефреном повторюючи: “Чарівні місця на річці на Осколі...”

    Іншу усмішку –  “ З крякухою на озері” – теж починає піднесено, з численними знаками оклику: “Ох і очеретяна ж річка Оскіл! Ох і рибна ж вона, ох же і вутяна! І вутяна, і дупеляча, і бекасина! А яка вода в Осколі! Лагідна, ласкава, мяко-шовкова!.. Поміж рукавами-річищами – острови, буйним очеретом закучерявлені... Серед очеретів тих густо-буйних озера-свічада, а на озерах латаття, а на озерах білі лілеї і килими-килими-килими з темно-зеленої ряски... А серед озера – плеса, де скидаються щуки, як ночви, де пускають бульбашки золотаві карасі – “Ну, їй-богу, як лопата”, - і лини – “Ох і лини, ви зроду не повірите!” І падають на ті озера чирята, падають крижні й широконоски...”і так далі.

    В “Дикій гусці” теж високопоетичне оспівування Оскола: “Річка Оскіл – чудесна річка, з прозорою, лагідною водою, з очеретами та пахучою осокою на берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лівому березі луками, що дивляться на світ божий незчисленними очима – озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями. Та й не тільки цим славна річка Оскіл, а славна вона найбільше тим, що водиться в ній дуже рідкісна риба – верезуб. А, може, й не верезуб, а щось інше, а тільки я прекрасно памятаю, що один рибалка дуже давно нам розповідав, що в їхньому Осколі таке плаває, що більше такого ніде не плаває”.

    Ще в 50-х рр. на Осколі зустрічався “рибний орел” – скопа, дійсно неперевершений рибалка; не такими рідкісними, як зараз, були орел-карлик і великий підорлик.

    Згадує Ісаєв Леонід Давидович, 1939 р. народження (с.Богуславка): “Як свої п’ять пальців, до сих пір пам’ятаю звивисте, покручене русло Оскола, бо після війни кожен рік до пізньої осені, аж поки не випаде сніг, пас на оскільських луках колгоспну худобу. Пам’ятаю всі його острови, озера, повороти і уступи. Від Сенькова до Пришиба було 80 поворотів і уступів. Оскіл не раз ніби-то повертав назад і тік у зворотному напрямі.”

   Це потверджує й О.Юденич у своїй книзі “По річках України” (1938 р.): “...Він [Оскіл] швидко починає ділитись на рукави і тече надзвичайно покручено. Острови, що утворилися при розгалуженні, вкриті комишем, а іноді вони лукові та зарослі лозою. З наближенням до Дінця розгалуження Оскола на рукави поступово зменшується і далі зовсім зникає. Правий берег Оскола крутий і складається з крейдяного шару; на лівому березі чергуються по піскові, то болотисті низини. Дно річки грузьке і вода на смак неприємна”.

    ЗгадуєКорчма Лев Микитович, 1914 року народження (с.Гороховатка): “Тодішній Оскіл і сьогодні ніби перед моїми очима. Краса несказанна. Швидкоплинна, неширока річка, із завжди студеною водою. Широченна заплава з безмежними, розкішними лугами, а за ними сосновий ліс, який тут споконвіку, й тягнеться аж до Святих Гір. Безліч мальовничих озер, в яких риби, що називається, навалом.

    Після повені вода входить у береги, залишаючи на лугах родючий мул, і влітку виростають густі та буйні трави вище пояса.

    На Дінці літом вода набагато тепліша, ніж в Осколі. Пацани з Дінця, які приходили купатися на Оскіл, як стрибне у воду, то відразу й вискочить, як ошпарений – така крижана вода, особливо там, де б’ють джерела.”

    ЗгадуєВовкодав Раїса Петрівна, 1932 р. народження, жителька с.Загризове: “Вода була чиста, як дзеркало, видно наскрізь. Дно піщане. Під берегами сильні джерела били, а в деяких місцях вода дуже крутила, по коліно воронки були, і то не одна. Тут боялися навіть рибу ловити, не те що купатися. Місцями руслом ями, глибина неміряна, там теж заборонялося купатися. У Варчиній ямі в старі часи донька якогось панича втопла – ото те місце так і прозвали. На Цигановій ямі – потопли цигани, коли стояли тут своїм табором. У цих місцях крок ступиш в Оскіл – і вже три-чотири метри глибина. Особливо небезпечний Чортів Куток – 10-15 м глибиною – про нього й згадувати не годилось. Ніхто вам не скаже, чому він так зветься. Це єдине місце на Осколі, де в свій час жили русалки. Так нам говорили старі люди.

    Неподалік у війну (у 1942 р.) тут утоп на переправі радянський танк. Коли в 1975 р. Оскіл спускали, його начебто знайшли – з муляки виднілась лише вершина башти. Ходять розмови, що його збираються витягувати.”

    Згадує Куриленко Сергій Гнатович, 1905 року народження (с.Богуславка): “Оскіл покручений, то туди йде, то назад. Від Сенькова до Богуславки 80 разів назад повертався; крутився, мов змія. Течія велика, особливо – весною. Він не дуже й широкий був – метрів тридцять. А то все озера: Біле, Кругленьке, Підпільне, Зіньківське, Мулкувате, Ріжок, Корніївське. Луків багато, а про рибу вже й не кажу. Навіть дітвора зробе з якоїсь матерії підхватку, полізе, до осоки притуле – дивись, уже й риба.

    Попадалася й велика риба. Кажуть, раз на Чортовому Кутку такого сома впіймали старезного, що весь аж мохом обріс. Страшнющий! Ні на яку гарбу чи бричку не вміщався. Скільки кілограм? Та хто там їх тоді зважував! Мабуть, більше центнера, а може, й цілих два.

    Рибаків тоді мало було, ото тільки на Пришибі майже кожен рибак. Воно ж тоді й снастей не було. В основному ятері ставили та кобилами з лози ловили. Пришиб’яни ж кожен рибою займався, а на хуторах – мало хто. Хіба що в свято вудочками позаботяться.

    Пришиб’яни дуже любили своє місце. Як вийшов – ось уже й Оскіл. Сів на човна – ось уже й риба. І птиця у них, і гуси, й вутята, що хочеш. Там добро! Птицю вигонять, та й до осені. Аж восени приходить, як холодно стає, та йде додому. М’ясо птиці рибою, болотом віддавало. Бувало, рибою й свиней годували, бо риби багато. А тоді заріжеш і хоч викинь, вонюче.

    Співали ж на Пришибі, як ніде гарно! Тоді літнього часу навіть у будень день з роботи прийшли, повмивалися, покупалися, Оскіл же поруч. Виходять на вигін чи берег усі: мужики, хлопці, жінки молоді – як стануть та як заспівають! “А тепер, - кажуть, - пішли спати”. Це вечором. А в неділю далеко чути, цілу ніч співають, перегукуються.

    Воно тоді скрізь таке було, а на Пришибі – особливо. Я там частенько бував. Там усі співали...

    Не вернеться те... Ніколи уже не вернеться! Нема вже ні Пришиба, ні того Оскола.”

    РозповідаєГерасименко Параска Семенівна, 1908 року народження, мешканка х.Янохівка (поблизу Новоплатонівки): “Оскіл був вузесенький, покручений. На ньому острови сухі, були й болота непрохідні. Кругом лози. Луки гарні навколо, особливо Климашеві луки та Балабанові луки. Тут такі були луки, що не переказати! Скільки тут стогів та стіжків стояло! Боже сохрани! Весною в нас городи затопляло, а в декого й хати – ті вибиралися на сухе. Тричі вода прибавляла й тричі відбавляла, а як третій раз прибавляла, то старі люди нам казали: “Оце вже сибірська вода прийшла, це вже остання”.

    А як зробили водосховище – усе затопило, тільки край Янохівки остався. Всіх нас переселило государство – силою всіх. Не хотіли люди переселятися! Ох, і не хотіли ж! Та куди дінешся...

    Бо у нас там і вода, і річка, а які озера, риба яка, а краса!! Який берег був! Яка купальня! Дуже не хотілось!!! Городи в нас були гарні, тільки пізно виспівають, бо на них довго вода стояла. Тут у Платонівці вже все посходить, а ми тільки садимо, та все одно наші рясніше родили. Все гарне було: і картопля, і капуста...

    А птиця яка: вутята і гуси!.. Вони ж рибою там годувалися, ціле літо довбуться в Осколі. Тільки восени ми їх уже починаємо годувати. Одних тільки гусей тримали по півсотні. Повезеш на базар у Куп’янку, так вони бачуть, де оскільські, й у нас не купують. Наші чисті, гарні, гладкі – не беруть, а привезуть степових – худі та грязні – забирають. Бо наші, як не загодуємо зерном, то смердять рибою. Ото тільки з-за того ми їх і підгодовували зерном. Ціле літо не годуємо, а вже восени діватись нікуди...”

    Згадує Винокуров Іван Олексійович, 1937 р. народження, народився в х.Василівка (спогади записала учитель географії Приймак Л.В.): „Старе русло Оскола було не широке – десь 15 м, а місцями зустрічалось – 40-50 м, глибина річки десь 3-5 м. Швидкість течії приблизно 4-5 км/год. Водовороти, або як їх частіше називали „вихри”, зустрічалися на поворотах течії, там і швидкість її збільшувалась.

    Пам’ятаю про переправу, яка була побудована проти місця, де зараз знаходиться база відпочинку „Світло шахтаря”. Забивалися дерев’яні сваї, зверху клали балки і обшивали деревом. В цьому місці річка була дуже глибокою, а біля неї великі луки. Підемо на сінокос, а трави такої, що стіг біля стогу ставився.

    ...А на відпочинок – до річки. Як почнем ниряти з переправи, хто порох витягне, хто гвинтівку, а я раз шинель знайшов. Та пам’ятаю ще, як з хлопцями бігали через переправу по дикі груші й кислиці на другий берег, де був хутір Генова.

    Була ще й Дьомкина гребля (біля ГКС) через затоку. Піском перегородили річку і хмиз накидали. А як будували цю греблю і кіньми пісок возили, і вручну. Та тільки недовго гребля служила. Як пішов великий дощ і розмив усе. А місце те й зараз називають Дьомкиною греблею, бо хата Дьомки неподалік була.

    Жив я у Василівці, а недалеко був куток Кочергівка, дворів п’ять там було побудовано – як кочерга. А ще у Василівці був куток Супонівка, проти озера Карасьового, а назвали його від прізвиська одного заможного чоловіка Супоні. Так хата наша стояла прямо біля річки: з одного боку болото, а з другого – сосна. Метрів двадцять від нас – луки, та такі трави аж по пояс. Як ідеш ранком луками, так забрьохаєшся, що аж мокрий увесь до вух.

    Лікарських трав багато було. А птахів скільки, що як косили сіно, то яких тільки гнізд – і жайворонки, і водяний бугай... А де болото, то як поплететься берізка по очерету, так і не пролізеш.

    Навесні хату нашу затопляло, бо близько до річки була. Береги в Оскола круті, то як сніг танув – струмки в річку текли. Зими тоді були снігові – зараз таких нема. Хати замітало – одні димарі було видно. Через них і вилазили хату відкопувати. Димарі з лози робили, здоровенні. Отож перед повінню перебиралися ми до Кузьмів на Кочергівку, і корову лодкою туди переправляли. Та це ж не надовго ми вибиралися, бо річка текла швидко і вода скоро спадала.

     Пам’ятаю, лягаємо спати, зробили мітку, щоб дізнатися скільки води прибуде. Проти вікна болото у нас було. А проснешся ранком, – вода уже біля вікон хлюпає.

    А городи у нас були – „золоте дно”  називали – так усе росло. Коноплі сіяли і льон вимочували, їх тіпали, пряли, а потім шили, що тобі треба.

    Берег був високий – ми його кручею називали. З тих круч сомів ловили: вудочку в кручу встромиш – і спостерігай. На м’ясо черепашок їх ловили. Черепашки тоді були довгі та великі – хіба зараз таких знайдеш. А раки які були, як лапоть, та багацько. Ото в кручі, де нора, там обов’язково і рак. Наловимо й сиримо їмо, присолюємо тільки.

    Риби було тоді такої: і в озерах, і в річці... А що залишилось?

    І вода тоді чиста була, ніколи не цвіла, бо ж течія швидка й вона очищувалася. А зараз як у озері застоюється.

    Повернути б ті часи, усе б кинув, а пішов би знову в стару хату жити. Тягне мене туди. Часто згадую ті місця, та тільки не буде вже того – все схоронила вода”.

    Згадує Жирова Катерина Логвинівна, 1922 р. народження, з х.Квітківка (спогади записала учитель географії Приймак Л.В.): „У дитинстві я скільки пам’ятаю весь час пасла телят. Біля річки луків багато було, та тільки там сінокоси, туди не можна. А телят ганяли пасти на острови. З лівого берега річки лози були, левади, сінокоси. Такі трави квітучі: бутила, медуха, валер’янка, конюшина рожева й біла.

    Підеш до Оскола, бродиш по тих травах, як у рай попадаєш! А птахів таких було, аж приколишували своїм співом. А зараз підеш до річки: пісок та колючки, а ліс, наче мертвий, німий.

    Річка тоді була вузенька, а там, де широка, переправу будували – дерев’яний місток. Оскіл швидко тік. Особливо на Межовому, де розділялись хоминянські та янохівські луки. Ще біля хутора Козинівка така течія швидка була, що там побудували водяні млини.

    Телят пасли на островах. Був і Чорний острів, проти озера Карасьового. На островах – озера, в яких багато риби. А була ще Дьомкина гребля через затоку, бо хотіли там ставок збудувати десь у 1953 році. Гребля з піску була і дощ її швидко розмив.

    Вода гарна була в озерах. Жаб’яче – глибоке озеро, там прали білизну і білили полотно. І в Сухому прали. Купчасте озеро – великі купини були – туди голову ходили мити і прати – така вода милка була. Озеро Хуторище – теж дуже глибоке було, там мочили прядива, ловили карасів. Та з часом це озеро замулиломя й пересохло.

    Не тільки озер тепер нема, нема й тієї краси, що була!

    А якби вода спала і можна було переселятися, то ми б і не задумувались – пішли б до річки на старі місця”.

   Згадують (спогади записала учитель географії Приймак Л.В.) Петренко Євгенія Кузьминична (1917 р.н., х.Василівка) та Остапенко Євдокія Петрівна (1918 р.н., х.Василівка): „Річка текла так, що її русло було схоже на гадюку. Дуже вузька вона була біля хутора Козинівка й така мілка, що можна перейти вбрід. Біля хутора Генова течія швидка, а далі, аж до водяних мельниць, що на Козинівці, повільніше.

    Там, де коліно старого русла, течія швидка, а річка глибока, яма там була. Бо як треба було мені в село Вишневе (на роботу в 1934 році, туди ходила), перепливала я через річку, то ледве не втопла, а переправ тоді не було. А під Хоминою такі вихри, що потопли там дівчата з Вишневого й Генової – після школи забігли покупатися, так вода їх і закрутила.

    Вода в річці була чиста. Взимку вся Василівка брала воду з ополонки, бо був тільки один колодязь на все село. А влітку ходили на Супонівку воду пити, багато джерел – і вода дуже холодна. І де озеро Грузьке – теж там багато джерел, і так вони замулювали те місце, що часто там худоба топла.

    Дуже зручно було прати там, де коліно Оскола – вода там чиста та швидко текла, і берег низький, без круч”

    Згадує Шаповалов Євген Іванович, 1934 р. народження, мешканець с.Богуславка, з Корніївки: “Зараз як почнеш те все згадувати, так душа болить, сердечко ниє. Такої краси вже не буде... Я весь Оскіл тут у нас сходив босими ногами, бо яка в ті часи обувачка; штани, як не з мішка, то з сумки протигаза. Усе в пам’яті залишилось, коли й помиратиму, то згадаю.

    Береги Оскола були тоді обидва обривисті, до метра висотою – це коли річка міліла. Дно переважно глинисте, відполіроване. Вода прозора, як сльоза, надзвичайно чиста, крізь неї в глибину видно на один-два метри. Місцями навіть було видно дно, де риба плаває. Глянеш з берега і бачиш, як по дну плавають такі рибини, як колоди. Особливо білизна або щука.

    По руслу в середньому глибина п’ять-сім метрів, в окремих місцях – до п’ятнадцяти. Каламутної води не було. В Осколі вода холодна, а по озерах тепла, бо добре прогрівалася. Очеретів мало, подекуди лоза, а то здебільшого по обидва боки ріки великі луки.

    Течія настільки стрімка, що човна проти неї без доброго весла, як зря не погониш до Сенькова, доводиться весь час лавірувати попід берегами. Без грузила вудочкою теж нічого було й пробувати ловити рибу, миттю знесе. Біля Сеньківського моста течія була повільна, а біля Козинівки – перекати. Там спокон віків біля затоки стояли водяні млини.

    Русло Оскола звивалось, як змія, таке було покручене. В заплаві безліч озер: великих і малих, з назвами і безіменних. Кожне з них єриком (канавою в 2-3 м шириною й метр глибиною) сполучене з Осколом. Коли починався розлив, риба заходила в озера нереститися. Коли ж вода починала спадати, риба цими єриками тікала в Оскіл. Саме тут ставили сіті, а частіше – ятері.

    Човни тоді не прив’язували, бо ніхто їх не трогав. Тоді люди були дурніші, ніж ми зараз, і ніхто ні в кого нічого не крав. Сітки тут же сохли на березі, ятері, поруч весла. Все це ніхто не трогав. Ото тоді був комунізм! А зараз і в дворі нічого не вбережеш. У ті часи, щоправда, мало хто рибою займався: один-другий і порахував.

    Ще недавно у водосховищі риба зимою стояла руслом, по ямах, на поворотах та в озерах. То вона трималась старих місць, де родилась і виросла, там була у неї рідна хата. Та тієї риби вже давно немає. А зараз риба нова, вона не знає нічого. Вже й люди, які тоді родилися повмирали, а то риба...

    Ляща тоді було менше. В основному ловили лина, карася, в’язя, щуку. Часто й соми попадалися, рибці водилися. А під час сінокосу єриками в озера йшли метати ікру короп, сазан і сом. Били їх остами вночі з-під ліхтаря. На поворотах ріки стояли білизни і головені, любили ці риби бистрину. Білизни були по 5-10 кг – красуні, але дуже вже лякливі. Головені трималися переважно кущів сірої лози, бо з неї у воду падали личинки і вони їх ловили.

    Риби було багато і різної. В’юна кишіло, ми його корзинами ловили, щоб потім на його наживку спіймати щук і сомів. (За рибу в’юна не вважали.) У єриках часто ловили і вугрів по 30-40 см, іноді до півметра. Та на них тільки дивились, а брати у руки боялися. Подивишся, гадюка – не гадюка, лазе по корзині, і на в’юна не схоже.

    Заходив нереститися в єрик, у траву, і себель, а на нього йшли під самий берег соми та такі, як колоди, бувало, що й хвоста видно. Невеликих же сомиків, по 2-3 кг, ми, хлопчаки, тоді ловили корзинами по десятку і більше за день.

    Такої краси вже не буде. Які луги були!.. Мільйони квітів, а птиці тієї скільки! Зараз немає – перевелась.  А тоді все співало, все щебетало. Гадюки та вужа скільки повзало, а їжаків, зайців скільки було! А коників? Мільйони!.. Йдеш по траві, а вони хмарами з-під ніг злітають: сині, зелені, червоні, сірі крильця, як метелики. І великі, і дрібнесенькі, менше комаря. Вже й ластівки немає. Менше і менше її. Рідко вже побачиш, бо ластівка в основному оцими кониками і харчувалась. Природа зовсім збідніла.

    Які луги були! Це стільки одних дядьківських корів було – в кожному дворі. Найгірший хазяїн, а корову тримав. І колгоспна худоба, і людська – всім до самого снігу паші вистачало, й сіна на зиму. Ще й у державну сінопоставку здавали. Навіть віддаленим колгоспам, степовим, виділяли на оскільських лугах великі ділянки для сінокосіння. До самої зими по оскільських луках стояли великі стоги і скирти, аж по снігу їх перевозили на ферми.

    Диких гусей та качок на Осколі було, як піску. Особливо навесні під час повені. В той час тут стояв такий їх крик та вереск, що власного голосу було не чутно. Найгучніше лунав гелгіт диких гусей. Вони нічогісінько не боялися, бо полювання весною в нас у всі часи було заборонено, тож ходили берегами, як вівці. Цілі хмари їх здіймалися у повітря й табунами йшли на поля та назад. І рябі , і сірі, і коричневі – яких тільки не було.

    Тепло. Мілкою водичкою затоплена луговина. Крізь неї починає, як щітка, лізти трава. От вони тут і пасуться, допоки їм не летіти гніздитись на північ у Росію.

    ... Нічого з цієї краси не залишилось. Тільки труни плавали перші роки після створення водосховища. Розлилося воно широким морем, почалися великі шторми, порозмивало старі кладовища. Навпроти Богуславки, між Сеньковом і Лісною Стінкою був хутір Криничний, він повністю пішов під затоплення разом з кладовищем, ото й плавали його труни. Моторошно було нам це бачити. Здавалось, кінець світу настав.”

    Згадує Передерій Олександр Федорович, 1944 року народження, колишній мешканець с.Радьківки: “Кажуть, що на зборах колгоспних усі одноголосно проголосували за затоплення нашого села. Яка це брехня! Як ото людей задурили! Залякали...

    Я хоч тоді невеличкий був, але добре все пам’ятаю. Я дуже цього не хотів. Моя душа не хотіла, щоб вода прибула. Ото приходили топографи, ставили кілки, а я їх витягував і викидав.

    Там рай був, де ми жили. Як зараз пам’ятаю: тихо Оскіл води несе, а над ним звідтіля похилена верба, а звідтіля – тремтлива осика. Конвалій тьма. А які були у нас заливні городи! А – луки які! І отаке добро погубили! Кожну весну їх заливало; бувало й так, що й під саму хату підходило. “То, – каже батя, – російська вода вже пішла”. Ми з ним тоді на вутлому човні-довбанці з верби плавали. Бувало, тією великою водою й копиці приносило.

    Тоді весною гусей диких та вутят на Осколі таких, що й вуха глохнуть. Хмарами летять, сідають, гелгочуть, гегекають, пищать, паруються – колотнеча між ними страшна. ...Це рай був земний!”

   

 


[1] Аршин – одиниця довжини = ⅓ сажня = 71 см.

[2] Сажень – старовинна одиниця довжини, рівняється 2,13 м.

[3] За старим стилем.

[4] Четверть – старовинна одиниця довжини = 4 вершкам = 17,7 см.

[5] Плавні – надмірно зволожені, часто заболочені ділянки заплав, вкриті головним чином очеретом і рогозою. Використовувались як сіножаті; очерет і рогіз як будівельний матеріал та паливо.

[6] Радгосп «Лісна Стінка» Куп’янського району на правому березі Оскола, а на лівому, якраз навпроти  –  Загризова, Богуславка, Пришиб.

 
Онлайн
Сейчас 28 гостей онлайн
На правах реклами
Карта сайта