isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017

 

2.2. Одвічний степ та його аборигенні мешканці

 

    Багато злилось для нас в слові “степ”: згадуються і безмежний простір, і рядки поезії, і історичні події. Область степів – це колиска слобожан. Для нас степ назавжди залишиться символом свободи і простору.

    Захоплююча безмежність степових просторів постає перед нами в описі великого Гоголя. Ось рядки з його повісті „Тарас Бульба”: „А між тим степ вже давно прийняв і Тараса Бульбу, і синів його у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки козацькі чорні шапки одні майоріли між її суцвіттями... Степ чим далі, тим ставав прекраснішим. Уся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, по якому бризнули мільйони різних кольорів. Крізь тонкі високі стебла трави проглядали голубі, сині й лілові волошки, жовтий дрік вискакував угору своєю пірамідальною верхівкою, біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні... Чорт вас візьми, степи, які ж бо ви гарні!”

    Ще зовсім недавно, всього три-чотири століття назад, практично вся територія сучасної Борівщини була покрита густими і високими травами – тут безроздільно панував первозданний цілинний степ. Зараз збереглися лише де-не-де поодинокі острівці цього унікального природного ландшафту, та й то значно попсовані господарською діяльністю людини.

    Що ж являв собою той таємничий і незнайомий нам сьогодні незайманий степ[1]? Спробуємо ж за різноманітними історичними джерелами, передусім описами давніх авторів та іншими матеріалами, здійснити якомога повнішу реконструкцію степового ландшафту Нижнього Приоскілля.

     Перевтілення степу. Одна з унікальних особливостей нашого степу[2]– здатність швидко міняти свій вигляд. Він наче заливається то яскравими, а то й тьмяними барвами: він жовтіє і аж ніби золотиться, а за тиждень вже червоніє; то стає сріблясто-білим, перламутрово-сизим чи синюватим. Чи то знову – сизо-зеленим або рудо-вохристим! До 15 разів за весну і літо змінює степ своє забарвлення. Тому він дуже мінливий і не однаковий різної пори року. Коли побуваєш на одній і тій самій ділянці степу спочатку ранньої весни, а потім під її кінець, на початку літа та всередині, просто не віриться, що так разюче може змінюватися зовнішній вигляд степу, так би мовити, його обличчя.

    Рано навесні – в кінці березня й на початку квітня – степ здається здалеку ще мертвенним, невиразним із-за укриваючої його минулорічної трави. Де-не-де білі язики снігу ще лежать балками. Та підійшовши трохи ближче, ми побачимо безліч квітучих рослин, більшість з яких тільки і зустрічається в степу. Відразу після сходу сонця розкриваються ніжно-білі та блідо-бузкові дзвоники шафраната світло-рожеві пахучі квітки брандушки різнокольорової. Трохи пізніше на схилах балок зацвітає сон-трава. Дзвониковидні квітки великі – фіолетові, бузкові, іноді синьо-фіолетові – з дрібними відстовбурченими волосками. Декілька теплих днів – і степ стає ліловим від дзвоників сон-трави.

     Не встигає вона відцвісти, як зацвітає горицвіт(адоніс). Це буває наприкінці квітня – на початку травня, коли степ із сірувато-зеленого стає смарагдово-зеленим. Горицвіт легко впізнати по великих золотисто-жовтих квітках, які горять, як яскраві зірки, розкидані всюди степом. Поєднання лілового та вогненно-золотого кольорів роблять весняний степ невимовно красивим.

    Одночасно викидає китиці голубуватих квіточок гіацинт або, як його ще називають у наших краях, – гадюча цибулька.Її скупчення створює яскраво-сині плямки. Зі стебельця цієї рослини, тісно притулившись один до одного, звисають малесенькі сині дзвіночки, які поширюють навколо приємний аромат. Гадючою цибулькою рослину назвали тому, що під час її цвітіння після зимової сплячки з’являються гадюки.

    На початку травня місцями все заслано суцільним килимом степових півників, синіх, фіолетових і жовтих. Вони ростуть кільцями, усі квіти яких забарвлені завжди одинаково, так як виходять з одного дуже розгалудженого кореневища. Але так як сині та жовті кільця ростуть упереміж, то утворюється справжній квітник.

    Захоплююче видовище викликають значні ділянки степу, суціль укриті квітуючими дикими тюльпанами[3]: темно-червоними, жовтими, білими, рожевими, строкатими[4]. Великі плями тюльпанів одного кольору лежать на певній відстані один від одного, а то й відразу поруч. В деяких місцях квітів так багато, що степ здається вистеленим червоно-жовтими мереживними килимами.

    Степ з кожним днем стає все барвистішим та мальовничішим.  Вдень стає майже так само тепло, як влітку. В цей час зацвітає барвінок і красень степів – воронець(степова півонія). Останній переважно по схилах та поблизу чагарників. Його палаюче-червоні, як розжарене вугілля, квітки напіввідкриті у вигляді чаші й яскраво контрастують з густою зеленню дрібно розсічених пірчастих листочків. Воронець майже зник у наших краях, витоптаний колгоспною худобою по крутих схилах балок. Шкода його! Адже цю надзвичайно красиву квітку можно було б назвати національною квіткою України, адже колись він заливав своїм чудовим забарвленням весь наш південний степ.

    На початку літа, коли ще не настали спекотні дні, степові простори, неначе строкатим килимом, вкриваються різноманітними квітами.

    Потім зацвітає ковила,її довге “пір’я” стелиться й зливається в суцільну поверхню, яка гойдається, наче хвилі розбурханого моря. Здається, що увесь неозорий простір пливе і пливе цими сріблястими хвилями кудись за далекий маревний обрій. На його фоні виділяється, високо вверх піднявши свої малиново-червоні китиці, будяк степовий,швидко набирає ріст коров’як[5] фіолетовий.

    Довгі остюки ковили перекочуються, мов морські хвилі, від найменшого подиху вітру. Проте швидко їх здува вітер, і тоді ковила знову мало звертає на себе увагу серед інших трав. Значно пізніше, вже літом, цвіте особлива ковила – тирса. Вона вища і грубіша, її дернини утворюють великі купини.

    Та ось нарешті перед нами – незабутня картина ранньолітнього буйноцвіття катрану татарського. Увесь великий (до метра в діаметрі), кулястий кущ цієї рослини всуціль всіяний тисячами дрібненьких хрещатих, білих та медвяно запашних квіточок. Коли степи були ще нерозорані, масове цвітіння катрану справляло незабутнє враження. Про нього є навіть народна пісня – „Ой не цвіти буйним цвітом, зелений катране...”.

    Їх була сила-силенна, й увесь степ геть білів їхніми кучерявими зачісками – чималими кулястими купинами. Здавалося, що в степу аж до самого обрію завмерли отари якихось дивовижних білорунних овець. А ген там, вдалині, аж на імлистому небокраї, вони наче зливалися з білими хмаринками. І вже здавалося, ніби на степову рівнину перекочували із неба вервечки отих ніжно-білих ватяних гірок та отак і завмерли кучеряво-врунястими, пухкими кучугурами серед безмежного простору, поміж цілинних трав.

    Літо – період всеохоплюючого цвітіння різнотрав’я. Цілинний степ стає фіолетово-синім. Це цвіте шавлія(шалфей). У цей же час цвіте чебрець– надзвичайно духмяна рослина, а також – конюшина, материнка, звіробій, астрагал, волошки (васильок), шолудивник (митник), оман (девясил). Сивими плямами серед трав виділяються полини.Різнотрав’я надає степу пишнобарвистий, мальовничий вигляд. Все навколо напоєне його пахощами та гудінням і дзижчанням комах. Безхмарне небо заповнене нестихаючими піснями невидимих жайворонків.

    Середина червня – період цвітіння степових злаків, які складають переважаючу частку степового килима. Це рослини з непоказними квітами, але вони дають чудове сіно. Із злаків, крім ковили і типчака, пирій, види тонконогу, костриця, тимофіївка, лисохвіст.

    Степ, такий ошатний весною та на початку літа, з середини липня поступово вигорає, бліднішає, забарвлюється в солом’яно-жовтий колір. Де-не-де виділяються яскраво-зелені хащі молочаїв.Наприкінці серпня частина рослинності засихає, а жмутки тирси надають степу смутний сивуватий відтінок. Увагу привертають великі яскраві кошики безсмертника,які підносяться на стебельці з дрібними сріблясто-сірими листочками.

   Як не описуй степ, та краще Олександра Олеся про нього не скажеш:

Степ весною– наче килим,

 

Сонце кидає нитки,

Вишиває візерунки,

То розводи, то квітки.

 

Зеленіє степ весною,

З кожним днем пишніш стає,

То обсиплеться росою,

То враз пахощі поллє.

 

Степ уліті– наче море,

Розіслався навкруги,

Хто його обійме зором,

Хто угледить береги?!

 

Ось подув південний вітер,

Захиталось море трав,

Справді, гляньте: Степ широкий

Буйним сизим морем став!

 

Мов пустеля неоглядна,

Степ пожовклий восени.

Мов пісок, рудіють трави,

Не шумлять уже вони.

 

Не почуєте вже співу

Голосних, дзвінких пташок,

Не побачите ніде вже

Ні розводів, ні квіток.

 

Степ зимою– мов перина.

Біла, рівна і м’яка.

Спить на ній зима холодна,

Баба люта і лиха.

 

Мертвий сон старої баби

Злі морози стережуть,

Доки їх вітри південні

У яри не заметуть.

    Недарма про степ Панас Мирний сказав: якщо вашим очам доводилося хоч раз побачити все те, не забути вам того довіку[6].

 

    Зелений килим степу.Шавлія разом з чебрецем, який часто зустрічається в степу, та іншими травами наповнюють сухе степове повітря своїми бальзамічними пахощами, які діють збуджуюче і зміцнююче на людину. Тому в степу таке п’янке повітря: воно напоєне пахощами квітів та ефірних олій. Від сходу до заходу сонця гудуть джмелі, бджоли, поспішаючи скористатися буйним степовим різнотрав’ям.

    Тож не випадково квітограй степу надихає поетів. Гортаючи сторінки збірки поезій нашого забутого слобожанського поета позаминулого століття Якова Щоголева, ви натрапите на такі рядки:

                           А затихне вітер буйний  –

                           Степ, мов камінь, не двигненться

                           І, як килимом багатим,

                           Весь квітками убереться.

                           Он нагнулась тирса біла,

                           Звіробій скрутив стебельці,

                           Червоніє материнка,

                           Як зірки, горять козельці...

    У степу дихається особливо легко, привільно тому, що тут перед людиною, куди не глянь, відкривається безмежний, нічим не прикритий простір. Якщо в дрімучому лісі  врешті-решт робиться моторошно й хочеться пошвидше вибратися на відкрите місце, то степ, навпаки, начебто манить у далечінь, по ньому хочеться йти і йти вперед. Мільйони квітів усюди привітно дивляться на тебе й наче нашіптують якусь степову таємницю.

     А таємниць наш Приоскільський степ знає багато. Скільки народів пройшло колись ним: кіммерійці, скіфи, сармати, алани, гунни, болгари, печеніги, половці. Зовсім ще недавно орди ногайців і татар мали тут – на берегах сивого Оскола – свої кочовища. Тут же народжувалося й наше вільне слобідське козацтво. Пройшли століття, деякі народи зникли безслідно, інші живуть уже не тут. “А степ все світиться курганами Й не дозволяє забуття...”

    Цікавими є рослини степу, які об’єднуються у групу перекотиполе.До них належать кермек, катран, курай, лешиця, миколайчики та інші. У всіх цих рослин міцна коренева система, заглиблена у грунт; вони добре пристосовані до нестачі вологи. На початку осені, коли визріває насіння, у всіх рослин перекотиполе стебла згинаються так, що рослини набувають майже кулястої форми. Вітер відриває висохле стебло і котить його степом, розсіваючи насіння. Ніби з краю в край прокочується велика кількість природних сівалок надзвичайно простої, але дуже ефективної конструкції.

    Моторошне враження справляє такий степ у місячні ночі, коли, зчепившись один з одним, перекотиполе, що стрімко несуться ураганним вітром, стрибають степом на декілька метрів. Недаремно в народі ці рослини називають степовими або вітровими відьмами.

    Дерево-чагарникова рослинність степу.Степ не можна назвати в повній мірі безлісим. У балках і ярах поруч з густими травами зростають низькорослі степові чагарники: глід, терен, кілька видів дикої троянди-шипшини, степова вишня, степовий мигдаль, карагана кущова  та карагана скіфська (народна назва карагани – дереза, рокита, чипуга, чепіжник, розалія), спірея (таволга). Часто вони утворюють своєрідні низькорослі гаї. Та й у самому степу тут і там розкидані кислиці – дикі яблуні та груші.

    Місцями ж весь степ покритий темними плямами дерезняка[7]. Дереза (карагана) розмножується кореневищами, тому й утворює густі непролазні чагарі до  коліна чи по груди заввишки. Переважно росте на схилах вибалків.

    Наукове найменування цієї рослини споріднене з назвою одного з підвидів лисиці, рудувато-бурої караганки, що живе в напівпустельних і степових районах. Мабуть, це тому, що у заростях чагарників чудово почуваються пухнастохвості, хитрі хижі звірі.

    У квітні-травні на гілках дерези серед зелені листочків досить рясно розвиваються жовті метеликоподібні квіти, багаті на нектар та пилок. Цікаво, що стулки бобів цього чагарника мають здатність раптово спірально закручуватися, завдяки чому насінини розлітаються навсібіч, наче вистрелені з мініатюрної катапульти. Молоді пагони дерези гарно поїдають вівці, але від інших тварин гілки цих чагарів захищені дрібними колючками – видозміненими прилистками.

    Зарості карагани в степах відіграють важливу грунтозахисну роль, разом з тим вони затримують сніговий покрив і сприяють кращому збереженню вологи. Густе плетиво гілок є чудовим притулком для багатьох представників тваринного світу степів – різних комах, ящірок, змій, птахів і навіть лисиць та їжаків.

    У другій половині квітня зацвітає ще один вельми характерний степовий приземкуватий чагарник заввишки хіба що до пояса – мигдаль степовий. Його народні найменування: бобчук, горішник, заячі горішки, польові горішки. Цікаво було б простежити походження всіх цих виразних назв, але ясно, що більшість із них підказана самою природою і зумовлена дуже своєрідними плодами, які справді нагадують горішки. А ще за рясний рожевий цвіт його називають дівочою кров’ю.

    Росте мигдаль на схилах невеликими групами чи куртинами, а іноді утворює й справжні зарості. Ледь весною на гілках почнуть з’являтися молоді ніжно-зелені листки, як одразу ж за день-два розпустяться гарні п’ятипелюстковіквіточки. Густе плетиво гілок низькорослих заростей бобчука наче вкривається серпанком густого ніжно-рожевого туману.Влітку на місці квіток утворюються гарненькі, ніби іграшкові, плоди, оті самі „горішки” – видовжено еліптичні, сухі шкірясті кістянки. Вони зверху вкриті дуже густим опушенням, наче якісь дивовижні крихітні хутрові звірятка. Ядро горішка багате олією, має специфічний мигдалевий запах, але на смак гірке і взагалі неїстівне.

    Ще один низькорослий чагарник – степова або кущова вишня. Вона теж може утворювати суцільні зарості або рости в суміші з іншими кущами. Квітує у квітні-травні, а в другій половині літа розвиваються дрібні червоні соковиті ягідки. Вони їстівні, мають приємний, відсвіжуючий кислуватий смак. Раніше їх дуже широко використовували.

    Значні зарості карагани, бобчука та наявність численних байрачних дібров – характерна риса наших степів у минулому та й тепер.

    Ліси росли по берегах рік. Так, лівий берег Оскола був покритий сосновими борами, а ближче до води – вільхою, вербою, березою, лозою. На правобережжі Оскола часто зустрічалися старезні діброви (дубові ліси). За історичними свідченнями бачимо, що ще 150 років назад на правобережжі Оскола в байрачних дібровах траплялися дуби віком 500-700 років. Тут же росли великі масиви ясена, липи, в’яза, береста, клена, осики. Зустрічалися бортні дерева, у дуплах яких залюбки селилися дикі бджолині рої.

     У щоденнику академіка С.-Петербургської академії наук Гильденштедта, який за завданням академії подорожував у серпні-вересні 1774 року нашими краями, зокрема й Нижнім Приоскіллям, знаходимо докладні відомості про рослинний світ цих місць. Так, вчений зокрема зазначає, що в ті часи усі балки були густо порослі лісками з ліщини, бересклету, терну, липи, дуба, ясена, клена, осики, верби, карагача або берестини, глоду, свидини та багатьма іншими деревами та кущами, назви яких він наводить латиною.

    У дібровах, пише Гильденштедт, здебільшого дуби, “достигающие здесь такой величины, что некоторые из них, по моему мнению, пригодны для кораблестроения... Донские казаки заказывают здесь большие лодки, на которых ездят по Дону и по Азовскому морю. На дубовых листьях здесь часто встречаются отличные чернильные орешки, называемые здесь дубовыми яблоками... По опушкам этих лесов растет в большом количестве терн, обильный в этом году ягодами, и много диких груш значительной величины”.

    Гильденштедт зазначає, що місцеві мешканці терен і шипшину збирають і сушать в печах “для употребления зимою в пищу”. Вони також охоче їдять ягоди пасльону, а ягодами Sambucus фарбують горілку в червоний колір. “Жители разводят здесь Solanumesculentum,называемое земляными яблоками[8]; они были несколько лет тому назад побуждены к этому раздачей правительством семян. Волошская репа, брюква или рыганка возделывается жителями по собственному побуждению. Малороссияне вообще очень любят всевозможные овощи и не довольствуются, как великороссы, одной капустой”.

    Крім того, повідомляє вчений “на песчаных местах весьма часто встречается растение, называемое здесь цмином; жители утверждают, что оно, будучи употреблено при купании,оказывает благотворное действие на взрослых и детей, страдающих падучей болезнью. Растет червец, собираемый в дни святых Ильи, Петра и Павла. Он попадается также у корней клубницы или полуницы и около ржи. Один человек в день может набрать его горсть”.

    Про долину Оскола в нижній його течії академік повідомляє, що вона покрита гарним лісом – “на песчаной почве растут сосны хорошей породы”. Крім того, він латиною перечисляє ще декілька десятків порід дерев та чагарників Нижнього Приоскілля.

    В архівному описі 1785 року щодо території сучасної Борівщини зазначені такі типи тогочасних лісів: “Строевой, дровяной, дубовый, осиновый, кленовый, ясеневый, липовый, вязовый, грушевый, яблоневый, ореховый, калиновый, терновник и шиповник”.

    Тож можна в повній мірі згодитися з видатним істориком Слобожанщини Д.Багалієм, що природа щедро наділила нашу землю усякими дикими фруктовими деревами і кущами: дика груша і яблуня траплялися майже в кожному лісі. Крім того, терен, калина, ліщина, бузина, порічки (смородина), шипшина.

    Особливості степового ландшафту в минулому. Характерною рисою наших степів ще 300 років тому була майже повна відсутність ярів, які так широко розповсюдились останніми століттями. В одвічних степах ранньою весною не було великих потоків води, бо з-за високих трав та непрохідних хащів чагарників сніг покривав степ рівномірним шаром, а весняні талі води поглиналися потужною повстю (войлоком) відмерлих рослинних залишків. Цей товстий і пухкий шар на поверхні грунту, як губка, всотував воду й чудово захищав землю від висушуючої дії пекучих сонячних променів і неймовірної сили вітрів. Позбавивши степ віками накопиченого шару повсті, людина відібрала в рослинності головну зброю в боротьбі з несприятливими умовами місцевого клімату.

    Цілинний степ використовує майже всю атмосферну вологу, і горизонт її грунтових вод стоїть досить високо, а джерела в балках – численні і потужні. Тому і рослинність тут навіть у винятково сухі роки була забезпечена вологою.

    Характерною особливістю наших степів були розкидані серед ковилового моря стародавні кургани-могили, в яких поховані царі кочовиків. На степових просторах Борівщини до цього часу стоять, як вічна сторожа, незліченні стародавні кургани – родові могильники, залишені племенами і народами, які жили у наших краях у різні епохи. Ще зовсім нещодавно на них стояли кам’яні статуї – „баби”.

    Так, наприклад, під час інвентаризації археологічних об’єктів науковим співробітником відділу археології Харківського обласного історичного музею Бакуменком К.І. у жовтні 2003 р. обстежено на території Борівського району 212 курганів, що вже раніше були зареєстровані й позначені на схемах землекористування, та виявлено і внесено до державного реєстру додатково ще 209 невідомих науці курганів[9].

     Кургани на Борівщині зустрічаються як поодиноко, так і в складі курганних комплексів, які нараховують по декілька десятків курганів, що тягнуться вузьким ланцюжком місцевими вододілами. Переважна більшість курганів входить саме у комплекси.

    Висота наших курганів від 0,5 до 3,5 метрів (здебільшого – 1-1,5 м), а діаметр від 20 до 35 метрів (хоча зустрічаються й по 50 та 80 м)[10]. Вони відносяться до періоду від IIIтисячоліття до н.е. до Iтисячоліття н.е., тобто виникли в досить широкий проміжок часу та належать різним племенам та народностям, що проживали свого часу на території району.

    Багато з курганів містять у собі одночасно поховання як бронзового, так і раннього залізного віку. Тобто ті народи, які проживали на нашій території пізніше, здійснювали свої поховання в більш ранні кургани, часто додатково досипаючи їх. Переважна кількість з наших курганів ніколи не досліджувались, до того ж ще в давнину деякі з них були пограбовані.

    Найбільшими курганними комплексами є комплекс південніше Пісок Радьківських по балці Берестовій неподалік від місця, де вона перетинає залізницю. Тут на лівому боці балки Берестової розташовано в ланцюжок зі сходу на захід 18 курганів, на правому – 9 курганів і 2 майдани. Трохи далі на північ від цієї групи в напрямі до села знаходиться ще 10 курганів. Крім того, курганний комплекс (9 курганів) знаходиться в центральній частині Пісок Радьківських.

    Декілька курганних груп від 3 до 10 курганів у кожній (загальна кількість курганів 38) розташовані поблизу села Бахтин. Біля села Ізюмське височать 22 кургани.

    Та найгустіше розсіяно курганів і майданів поблизу селища Борова:

  • між селами Новоселівка та Новоплатонівка – 50 курганів та майдан;
  • на північ та північний захід від балки Опанасенковий Яр (урочище Зайчанське), що впадає праворуч в долину р.Лиманська (неподалік міжнародної газотранспортної магістралі) – 12 курганів та один великий майдан;
  • на протилежному боці цієї долини, неподалік від дороги Борова-Борівська Андріївка – група в 12 курганів, які тягнуться з півночі на південь;
  • обабіч дороги від Борови до Шийківки – 22 кургани;
  • в центрі селища Борова знаходиться курганна група, в якій на сьогодні збереглося лише 3 кургани. Розташовані вони по вулиці Миру, навпроти гімназії. Кургани кульовидної форми висотою біля 2 м, діаметром – до 35 м. Вперше ці кургани позначені на археологічній карті Д.І.Багалія, складеній у кінці XIXстоліття. В той час на одному з курганів ще стояла половецька кам’яна баба.

    Як зазначалося вище, крім курганів, від кочових народів дійшли до нас загадкові кам’яні баби. Вони завжди викликали цікавість і безліч запитань. Ідоли це чи надмогильні пам’ятники? А може, своєрідні маяки-дороговкази серед безкрайнього моря трав, якісь орієнтири-позначки прадавніх шляхів? Сьогодні археологи можуть відповісти на деякі з них. Оці баби, твердять спеціалісти – не що інше, як залишки пантеону видатних осіб і водночас галерея народних образів половців, які населяли наші південні степи ще до монголо-татарської навали.

    З історичних джерел відомо, що ряд скіфських і половецьких баб з території сучасної Борівщини ще в кінці XIXта на початку XXстоліть вивезли до музеїв Харкова й Ізюма, до повітового міста Куп’янська; невідомо кудись вивозили їх і місцеві поміщики зі своїх земель; десятки кам’яних баб були понищені в цей же час місцевими селянами для своїх господарських потреб та з релігійних міркувань, нацьковувані місцевими попами. Сліди місцевих артефактів загубилися у вирі історії, але можемо впевнено вважати, що серед кам’яних баб, які знаходяться на горі Крем’янець біля Ізюма та в музеях Харкова, є й ті, що привезені з Борівщини. Існують неперевірені відомості, що деякі з цих давніх статуй збереглися на території району й до сьогодні. Ледь помітні лежать вони, знесені водою, по ярах і балках та ховаються в гущавині чагарників правобережжя Оскола.

    Підіймаємося на найвищу точку Харківщини – гору Крем’янець на в’їзді до Ізюма. На вершині бовваніє колоритна група кам’яних баб. З шаною торкаємося руками сірої теплої поверхні каменю. Рослини й досі не освоїли восьмисотлітню скульптуру – на ній тільки окремі плями лишайників. І не дивно: її обвівають цілорічно степові вітри, що часом досягають штормової сили.   

     Звірі незайманих степів. Степам притаманний і свій тваринний світ. На жаль, внаслідок господарської діяльності людини, хижацького полювання, оранки степу чимало видів тварин назавжди зникли з нашого краю ще в давнину. Це – тарпан, кулан, тур, сайгак, соболь, степова сіноставка.

    Вимерлий повсюдно дикий кінь тарпан(висота в холці 110-140 см)колись був дуже поширений у нашому краї. Навіть ще в кінці XVIст. тарпани зрідка траплялися на степових просторах Приоскілля. Тварини трималися великими табунами по декілька десятків, а то й сотень голів на чолі з вожаком-жеребцем. Очевидці описували тарпана як невисокого попелясто-сірого коника з темною гривою, що стояла короткою щіткою. Хвіст та ноги до колін були чорно-бурими, причому передні ноги з поперечними смужками, ніби у зебри.

    Д.Яворницький наводить розповідь старожила: „За запорожців тут водилися дикі коні. Іще й я зазнав їх. Вони з себе невеличкі, а тільки товсті та кріпкі, на масть мишасті. Мій батько й ловив їх, так що ж? Вони або повтікають, або подохнуть: не можуть, бач, жити у неволі;  по степу їм бігати , то це так. Оце було їде чоловік по шляху кобилою, а дикі коні пасуться у Кам’януватій балці. То жеребець зараз вискоче на могилу та й нюха, чим той чоловік їде, чи кобилою, чи конем. Як почує, що кобила, тоді пиши, чоловіче, що пропало: поб’є і оглоблі, полама й воза, займе з собою і кобилу... Так по тому шляху колеса, обіддя, оглоблі та драбини з возів і валяються: то все шкода диких жеребців”.

    Дикі коні здавна були об’єктом полювання. В їжу використовували їх м’ясо, зі шкіри шили одяг. Ловити тарпанів було дуже важко, але козаків і татар це не зупиняло. Вони заганяли степових коней взимку до крутих балок, де ті загрузали в глибокому снігу. Тут їх уже ловили арканами. Одних забивали, інших приручали й запрягали у важкі вози разом з домашніми кіньми. Але смертний вирок тарпану підписало господарське освоєння й розорювання степів. Тарпани почали заважати, витоптували й поїдали посіви, відбивали у домашніх жеребців кобил і вели їх у степ, тому й були цілеспрямовано знищені. Так зник з лиця землі чудовий вид тварин – своєрідний символ волі та наших степових просторів.

     Сайгак (сайга)– далекий родич диким козлам, інші вчені вважають його антилопою. Він сучасник мамонта. Довжина 110-150 см, вага 25-40 кг. Роги тільки у самців. При бігу розвиває швидкість до 70 км/год. З історичних джерел відомо, що чисельність сайгачих табунів сягала раніше в наших неораних степах 10 тисяч голів. Зараз розповсюджений у Казахстані, Калмикії, Монголії, Китаї.

    Його неможливо сплутати з якоюсь іншою твариною, бо виглядає сайгак надто вже незвично. Велика довга голова його закінчується рухливим хоботоподібним носом, що звисає над нижньою губою. Коли тварина насторожується, цей дивовижний хобот-ніс напружується, дві широкі зближені ніздрі роздуваються. Великі темно-коричневі очі прикриті опуклими надбрівними дугами, що надає морді сайгака трохи комічного вигляду.

    Короткуваті ноги і вся дещо незграбна постать не заважають сайгакові бути найшвидшим звіром (60-80 км/год) з усіх, хто має копита і носить роги. Вони добре плавають, долаючи широкі ріки. Остаточно знищила сайгаків, як і тарпанів, не рушниця, а плуг.

     Кулан– дикий осел. Довжина тіла 200-220 см, висота в холці 110-140 см. Зберігся в степах та пустелях Середної та Центральної Азії.

    Тарпани, сайгаки, кулани – стадні копитні тварини. Вони трималися великими табунами по декілька десятків, а той сотень голів (іноді більше 1000). Це полегшувало захист слабких членів стада від великих хижаків.

     Тур– вимерлий дикий бик, предок сучасної худоби (найбільше схожий своєю мастю на сіру українську породу). Досягав до 2 м висоти в холці, вагою понад 800 кг. Про це свідчать величезні турячі кістки, що їх і досі знаходять по ярах і річкових обривах. Мав великі гострі роги, ноги – більш високі, ніж у інших биків.

    Як підрахували вчені, загальна маса сучасної домашної худоби в степу приблизно рівна колишній масі диких копитних тварин, які жили на цій же площі.

    Сіноставка(пищуха) – невеликий зайцеподібний гризун (довжина тіла – 13-28 см, вага –170-240 г). На зиму заготовляє сіно, складаючи його в стіжки (звідси й назва).

     Із різноманітних старовинних описів нашої місцевості бачимо, що колись у нас ще водилися лосі, кабани, козулі та ін. У байрачних дібровах раніше жили ведмеді, рись, росомаха, лісовий кіт, на Осколі – бобри, вихухолі, видри.

    Рись– досить великий хижак, розміром із середнього собаку, схожий на кішку. Ноги довгі, хвіст короткий, ніби відрубаний, на вухах китиці. Забарвлення рудувато-сіре, плямисте. Полює на тетеруків, копитних. Це спритний і дужий звір.

    Росомаха– хижак з роду куниць. Довжина тіла 76-105 см, вага 11-19 кг.

    Лісовий кіт– подібний до свійського, хоча значно більший. Товстий, шерсть пухнаста. Хвіст порівняно короткий, товстий, пухнастий, на кінці наче обрубаний. Забарвлення рудувато-сіре, з темними розпливчатими смугами. Хвіст у чорних кільцях, на кінці чорний. Живе в очеретах, чагарниках, лісі. Про диких котів на кордонах з Московією на початку XVIIст. згадує французький інженер Боплан.

    Недарма в XVIIст. в ізюмському юрті, в пониззі Оскола жили царські мисливці, які постачали московський двір дичиною, впольованою на берегах Дінця й Оскола. Дещо пізніше вже місцевим козакам було наказано надсилати щорічно взимку в Москву забитих диких кабанів, оленів, диких кіз і живих сірих куріпок.

    В архівному документі 1785 р., що докладно описує територію сучасної Борівщини, знаходимо такі відомості про тваринний світ: “Водятся звери. По лесах – волки, лисицы, дикие козы, куницы, белки; по степях – зайцы,борсуки,хори, хомяки, суслики, сурки, чекалки, ласточки, кролики или земляные зайцы, горностай, перевязка, слепцы или кроты и ежи; водяные – выхухоль и редко парешна или выдра”. Як бачимо, на цей час тваринний світ уже значно збіднів.

    Бабак, як уже зазначалося вище, був дужу поширений у приоскільських степах, раніше наші неозорі степи просто кишіли бабаковими сім’ми. Хоча з документів видно, що населення неквапливих товстунів дуже шанувало й піклувалося про них, однак це не заважало їх масово ловити. Бабаковий жир, якого здобувалося раніше дуже багато, вживали як ліки на рани людей і тварин.

    Ловили раніше бабаків за спогадами старожилів декількома оригінальними способами, але автор не вважає потрібним розповідати про це, щоб випадково не ввести когось у гріх проти цього симпатичного звірка. Зважаючи, що бабак обережний і лютий, коли його ловлять, і через це може покусати людину, вловити живим його дуже важко. Захищаючи себе і свою територію, він не боїться ні окрику, ні палиці. Тобто намертво хапає чужака за ногу і висить доти, доки стане сили. Словом, суто український характер: чужого не візьме, але й свого не віддасть.

    У неволі бабак спочатку почуває себе надто неспокійно й боязко, погано їсть і швидко худне. Далі він починає звикати, стає спокійнішим, починає гладшати і стає сміливішим. Щодо їхньої їжі, то вони люблять буркун кінський, з культурних рослин їдять зерно пшениці, вівса, ячменю, просо, соняшникове насіння й городні культури. За розповідями, в неволі годують печеним хлібом, морквою, капустою й буряком. Води зовсім не п’ють.

    Нищили бабаків ще й через те, що коли вони дуже розмножуються, то вкривають сіножаті купинами. Косити сіно стає незручно і його стає менше, бо навкруги бабакових нір купини вкриваються бур’янами та дерезняком.

    Мабуть, представникам кожного покоління властиво згадувати свою молодість як щасливу пору розквіту незайманої природи. Сто двадцять років тому історику Д.Яворницькому, який висловив радісне здивування з приводу однієї місцевості, один із старожилів відповів: „Якби ви бачили год п’ятдесят тому назад, от коли були місця!  Тут улітку було тих зайців, так видимо-невидимо: так коло хати і лазять, як коти, а зимою так і мандрують було по кризі цілими кущами, як ягнята. А вовки, то ті так на задніх лапах і стоять. Прийдуть до воза та й виють. Оце, було, як ночуєш на степу, то кладеш коло себе вила, сокиру й косу, щоб було чим одбитись. Того й гляди, що ухопе або тебе, або хлопця, що біля тебе. Як поженеш вівцю пасти, то так і держись за хвіст... Місця дуже звіряні були! А качок, куріпок, перепелів – наче хмара. Як вечір, то тільки й чуєш: пид-падьом! Пид-падьом!.. Та так усю ніч, хіба уже на світанні трохи угамуються”.

    Птахи над степами. В описі 1785 року серед птахів, які були поширені в Куп’янському повіті (до якого в той час належала Борівщина), згадуються:“Птицы дикия: орлы, балабаны, филины, ветютны, луки, ястребы, коршуны, копчики, голуби, горлицы, совы, кулики, одинокие и двойные, ровно и лесные, аисты или цапли, колпики, чайки, пустельги, чибисы, щуры, чижи, щеглята, снегири, перепелы, коростели, соловьи, трясогузки, жаворонки, дрозды, скворцы, овсянки, синицы, кропивники, иволги, очеретянки, чечетки, зяблицы, сиворонки, жолны, разных родов водяные курочки, баранчики, дрофы, стрепеты, тетеревы, серые куропатки, гуси, утки водяные разных родов, журавли, пиголицы, дятлы, удодья, сычи, сойки, грачи, вороны, сороки, галки, воробьи, ластовицы, кукушки, пустушки, а местами бабы или пеликаны, лебеди и ремезы”.

    У подібному архівному документі цього ж часу (1785 р.), який  стосується Борівщини, перелічуються такі птахи: “Орлы, ястребы, голуби, тетеревы, куропатки, чижи, щеглы, щеглята, чибисы, синицы, зяблицы, скворцы, кукушки, ветютны, галки, вороны, сороки, дятлы, грачи, воробьи, дрозды. В полях – дрофы, стрепеты, перепелки и жаворонки. По реке Оскол, речках и озерах – дикие гуси, дикие утки, крячки, кулики, чибисы, цапли, журавли, клопы, гагары, рыболовы”. В доповнення інше історичне джерело повідомляє про таких птахів, як “дрохвы различных сортов, тетерева большие и малые, бекасы, вальдшнепы, чайки, утки различных родов в достаточном количестве, орлы, ястребы, кречеты, соколы, балобаны” і т.д.

    Тетеруки раніше були дуже поширені на Борівщині. Останні зникли у 50-60-х роках XXстоліття. Улюблені їх місця – ліси, узлісся. Дорослий самець має червоні брови, чорне з металевим відблиском оперення, “біле дзеркальце”на крилах. Птах не боїться холоду і взимку живе на деревах, але під час великих морозів заривається у глибокий сніг, де робить ходи до 8 м завдовжки. Коли виникає снігова кірка, багато птахів гине, не маючи змоги пробитися через неї. Це один з найбільших представників курячих. Маса самців 1,5 кг, самок – 1-1,3 кг. Так само, як і в глухарів, у тетерука навесні відбуваються шлюбні ігри – тетерукові токи.

    У минулому дрохва була одним з найчисельніших птахів, які населяли наші степові ландшафти. За свідченням документів, восени зустрічалися табуни дрохв по 200-250 птахів. Це всеїдний птах, який поїдає не тільки рослинні корми, але й різних комах, ящірок, жаб, мишовидних гризунів і навіть пташенят дрібних птахів.

    Дуже розповсюдженим був і інший представник сімейства дрохв – стрепет.Дрохві він сильно поступається в розмірах: вага його досягає 1 кг[11].

    Не можна уявити степові простори без пливучого на низькій висоті луня, стрімкого кібчика, пустельги. Зірко слідкує за порядком у тваринному царстві степу з великих і малих вишин орел-курганник та канюк. Та справжнім охоронцем степових просторів слід визнати степового орла.

     Зникли: біла куріпка, тонкодзьобий кроншнеп, орел-стерв’ятник, канюк-курганник, степовий орел, журавель-красавка, дрохва, стрепет (хохітва), пелікан, чорні та білокрилі жайворонки, глухарі, рябчики. Майже не стали гніздитися гуси, орли-беркути, орлани-білохвости, соколи-сапсани та ін.[12]

    Журавель-красавка або журавель степовий – найменший наш журавель. Він удвічі нижчий, ніж сірий журавель. Позаду очей стирчать довгі, дуже красиві пучки яскраво-білого пір’я – “косички” і довге пір’я на волі. Голос у нього схожий на голос журавля сірого, але курликання мелодійніше. Шлюбні ігри журавлів та характерні танці перед відльотом, що відбуваються з року в рік у певних місцях, зворушливе піклування про нащадків, курликання струнких ключів у високому небі здавна викликали надзвичайну цікавість. Здавалося, ніби журавлі радяться або судять своїх братів за якісь провини. Мабуть, саме тому, а також завдяки поважній ході цих невеликих елегантних птахів шанували за вірність і називали навіть “людьми у пташиному пір’ї”, вважаючи їх мудрими. Раніше цей журавель був у нас дуже розповсюджений, чому свідченням є поширення на Борівщині річок та урочищ під назвою “Журавка”.

    Журавкою, журавочкою називають дівчину, і це не будь-яке порівняння з пташкою, а спроба персоніфікувати саме журавлине плем’я, надаючи йому шляхетних, поетичних рис. Про вірне подружжя у нас кажуть: вони як журавлик та журавочка. От і спробуйте уявити собі рідну природу без журавля, про якого в піснях співають, який живе в прислів’ях та казках. Пригадуєте, як лисичка до журавля ходила на гостину? А дехто й досі вважає, що краще синиця в жмені, ніж журавель у небі. Не погодимося: все ж таки хочеться, щоб і в небі, і на землі Борівщини журавель був. Можемо пошкодувати за цим дивовижним птахом: щоб його побачити, треба йти не на луки чи в степ, а до зоопарку.

    Цілинний степ – це пам’ятник природи, який дуже дорогий нашому народу. Зі степом пов’язано все минуле нашої України, й особливо Слобожанщини. Степ – це поле, полите священною кров’ю наших предків, це історична братська могила, і килим квітів та трав, який покриває її, пов’язує нас з далеким і близьким минулим. Степ – це свідок нашої вікової боротьби за цю землю. Але збереження цілинного степу є і в інтересах народного господарства, науки та передусім – екології.

    Цей короткий нарис покликаний до життя не стільки ностальгією по втрачених назавжди ковилових степах Приоскілля, але й надією, що розумна людина, хоча й пізно кинувшись, не дозволить зітерти з лиця Землі останні неповторні риси колишньої степової природи.

    Тому-то автору хочеться, щоби привільне слово „СТЕП” забриніло для кожного читача закличною мрією, щоб кожному хотілося побачити первісну красу степового руна, вдихнути терпке ароматне повітря, настояне на пахощах трав, окинути поглядом далекі обрії. Звичайно, цей заклик стосується тих, хто ще не втратив здатності бачити і відчувати красу рідної природи.

 


[1]Степ – тип рослинності з переважанням багаторічних ксерофітних (пристосованих до зменшення випаровування) дернинних трав, головним чином злаків (ковила, костриця, житняк, вівсюнець), осок і різнотрав’я, що формується в умовах рівнинного рельєфу на чорноземних грунтах. Степові ксерофіти пристосовані до умов тривалої посухи завдяки опушенню, восковому нальоту, жорстколистості, глибокого проникнення в грунт.

[2] Степ Нижнього Приоскілля належав до типу різнотравно-типчаково-ковилових (типових або справжніх) степів. Далі на південь ці степи поступово переходять у південні сухі (типчаково-ковилові) та пустельні степи. Майже 40% території України – степи. Як сказано вище, вони є декількох  типів, та, безперечно, наші Приоскільські були у свій час серед найбагатших. Травостій цих степів був дуже густий, а на одному квадратному метрі можна було нарахувати п’ять-шість десятків різних видів рослин. Всього ж тут зростало більше півсотні тільки злакових рослин та понад 350 видів рослин різнотрав’я. За кількістю видів, мовою вчених – видовій насиченості на одиницю площі, – вони найбагатші серед усіх рослинних угруповань помірної зони Євразії.

[3] Назва тюльпанів має складне і давнє походження. Ще стародавні народи, які жили в наших степах, зокрема й перси, називали ці гарні рослини дульбенд, що означає – „чалма”, „тюрбан”. Справді, поодинокі келихоподібні чи чашовидні квітки своєю формою віддалено нагадують голову людини, увінчану традиційним головним убором східних народів. Згодом у латинській мові стародавніх римлян ця назва була трансформована у „туліпан”. До речі, наші прабабусі саме так і називали гарну квітку, і лише у сучасній літературній мові її назва змінилася на тюльпан.

[4] Цю картину дивовижної краси автор мав щастя не раз бачити весною в пустельних степах Середньої Азії.

[5] Коров’якабо царська свічка – це народна назва дивини, здебільшого високої трав’янистої рослини, яка привертає увагу своєю стрункістю та досить крупними жовтими квітами, що зібрані свічко видними суцвіттями. Коров’яком її іменують тому, що на пасовищах корови не їдять цих рослин. У нас зростає декілька видів дивини. Але тільки один з них – дивина фіолетова – має дуже гарні темно-фіолетові квіти, оксамитова глибина кольору яких нагадує вечірнє небо. Отож для цього виду знайшлася відповідна народна назва – вечірниця.

[6]Цитуючи тут і раніше нашу класику, автор ще і ще раз хоче нагадати читачу про безсмертну цінність художньо-естетичних образів наших ландшафтів, прототипи яких нам необхідно зберігати хоча б у заповідниках.

[7] Дереза – дрібний колючий чагарник, який цвіте весною жовтими квітами. Місцеве населення використовує його зараз переважно на мітли.Іноді по селах біля дворів ще зустрічаються залишки найближчої родички степового чагарника – карагани дерев’янистої. Це немодні нині кущі так званої жовтої акації. А ще до 70-х років минулого століття вона була дуже поширена як декоративна рослина. Весною оживляла вона сільські вулиці гронцями яскраво-жовтих квітів, а влітку діти робили з її зелених стручків пронизливо-рипучі пискавки.

[8] Картопля, яку держава спочатку насаджувала силою.

[9] Найбільше невідомих науці курганів у 2003 р. виявлено поблизу смт.Борова (62 кургани), с.Новоплатонівка (28), с.Гороховатка (21), с.Нижча Солона (16), с.Нова Кругляківка (14).

[10] Ще декілька десятиліть назад місцеві кургани та майдани були значно вищими і досягали 3-5 метрів, це ми бачимо на докладних військово-топографічних картах. Ще вищими вони були на початку XXстоліття, до масового обробітку наших полів потужними тракторами. За спогадами старожилів, у той час більшість наших курганів були настільки високими, що навіть не оралися й діти взимку з них спускалися на санчатах.

[11] Останніх стрепетів бачили у наших степових балках ще у 60-х роках.

[12] Хоча є приклади відновлення деяких тварин і птахів – кабан, лось, бабак,  козуля, фазан, лебідь, дрохва.

 
Онлайн
Сейчас 26 гостей онлайн
На правах реклами
Карта сайта