isaiv.vx0.ru          
17 | 12 | 2017

 

2.1. Природа нашого краю в “Слові о полку Ігоревім”

    Як відомо, похід 1185 року новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців, оспіваний анонімним автором у “Слові о полку Ігоревім”, проходив і територією Нижнього Приоскілля, а саме неподалік правого берега Оскола[1]. Тобто літописні події розгорталися здебільшого безпосередньо в наших краях і, безперечно, знайшли своє відображення в геніальній поемі.

   Один із найяскравіших аспектів “Слова” – природа. В творі надзвичайно докладно описані й  оспівані різноманітні прояви живої і неживої природи нашого краю. Автор, неначе з висоти пташиного польоту, оглядає цю землю, показуючи поля і ліси, гори і яруги, ріки і моря, називаючи тварин і птахів, малюючи різноманітні картини стану природи.

    Степ буквально кишить тваринами і птахами, наповнений їх голосами: іржуть коні, ревуть тури, виють вовки, гавкають лисиці, клекочуть орли, каркають ворони, стукають дятли, стрекочуть сороки, свистять байбаки, витьохкують  соловейки. Відомий дослідник “Слова” біолог М.В.Шарлемань довів, що в ньому досить реалістично відображено природу такою, якою вона була в XIIст., й нарахував у творі понад 80 назв диких тварин і птахів.

    Тобто, саме “Слово” служить для нас безцінним джерелом для відтворення ландшафту, рослинного і тваринного світу Половецького степу, саме того, яким була в ХІІ ст. наша земля – Нижнє Приоскілля. Автор геніальної поеми добре знає наш степ, бо й сам був у ньому, певно, не раз.

    У “Слові” не дано нам закінченого опису степової природи, але тут розсіяно таку кількість окремих спостережень, що вони легко можуть бути складені в єдину, цілісну картину.

    Спробуємо ж її відтворити, бо в потоці історії на цей час багато чого змінилось; зруйнувались самі основи, ландшафт, на якому відбувались події, відображені в “Слові”. Від Половецького поля – незміряного стародавнього південного степу, оспіваного в “Слові”, –залишилися на Борівщині тільки незначні острівці – заповідники та заказники, які охороняють жалюгідні залишки його дикої краси.

     Ще не освоєна Руссю, територія між Сіверським Дінцем і Доном, у тому числі і Приоскілля, була на той час “земля незнаемая[2], “поле чистое”, земля Половецька[3].

    Ландшафт. Цей степ являв собою рівнину, усіяну то “яругами[4], то “шеломеньми”(горбами, курганами, природними і насипаними) і підняту подекуди відгалудженнями гірських кряжів. Через степ неслися з Русі “на поледне”(на південь) “великие” ріки і вливалися своїми “жерелы” (гирлами) у “синее море”, пересікши “поля широкие” і “пробив” “каменные горы”. Були в степу і болота, “грязивые места”  і поле “безводное”.

    Чорноземний степ весною вкривався травами і квітами, сивою ковилою, по якій розвіялась радість Ярославни, і пахучим полином (євшан-зіллям), запахом якого половецький хан манив вернутися на батьківщину свого брата, який втік з Дінця й Оскола, де кочував, на Кавказ від загрози нападів київського князя Володимира Мономаха[5].

    Ці трави годували худобу кочівників, “кони, овьце и вельблуды”, їх топтали і тривожили (“вешуме трава”) “вежи”, “телегы” половецькі, які скрипіли, “кричали”, як “лебеди распужени”. Степові трави то покривалися “студеной росою”, яку струшував (“трусил”) вовк на бігу, то поливались кров’ю і посипались порохом бойових зіткнень, коли оголялась “чрена земля под копыты”. Пересікався степ проторованими споконвічними караванними “путями”. Рух ішов і “неготовами дорогами”.

    Степові “поля широкая” з лісистими яругами і ріки, які текли в “сребренях брезях” під покровом “зелену древу”, оточені “лугами” і зарослі “тростием” (очеретом), були повні звірів та птахів, від більшості яких залишились одні тільки назви та глухі згадки.

    Коли під час походу Ігоря по степу “свисте зверине веста”, ми не знаємо, чи то свистіли ховрахи, які не перевелись подекуди у степах і тепер, чи якісь породи кіз, наприклад, сайгаки, які водились тут ще у ХVІ столітті. Але давно перевелись у нашому степу “дикие кони”, яких Володимир Мономах “имал своима рукама”, тури, що кидали його рогами разом з конем, і “лютый зверь”, може бути, з породи “пардусов” (гепардів).

    Про точність і правдивість образів “Слова” свідчить визначення берегів Дінця як “сребреныхбрезех”. Дійсно, Дінець (як, зокрема, й Оскіл) несе в своїх водах багато розчиненої крейди і вапняку (вони прорізують на своєму шляху крейдяні гори). Влітку ж, коли береги Дінця  міліють, відкладення цієї крейди та вапняку на мілинах та косах блищать, як срібні.

    У насиченому конкретними відомостямі “Слові” тварини, переважно дикі звірі і птахи, згадуються більше 80 разів.

    Птахи. Найчастіше згадується сокіл (10 разів). Змальовуючи початок походу і те, як далеко заглибилося в степ військо Ігоря, автор порівнює його з соколом: “О! далече заиде сокол, птиць бья – к морю!” Це твердження в повній мірі відповідає звичкам сокола-сапсана, який, вслід за зграями диких качок, восени летить до Чорного та Азовського морів – місць зимівлі більшості видів качок. Соколи, згадані в “Слові”, мабуть, належали переважно до сапсанів та кречетів, рідше до соколів-балобанів.

    Сокол в “Слові” не ловить здобич, а б’є. Це відповідає звичаю сокола: він з такою стрімкістю нападає на переслідуваного ним птаха, що ударом витягнутих вперед лап, озброєних довгими кігтями, наносить смертельні рани, часто убиваючи його з одного удару.

    Після сокола із птахів найбільше уваги приділено в “Слові” лебедям (6 згадок). Лебідь був, мабуть, улюбленим птахом на полюванні, бажаною здобиччю. Ігор, тікаючи з половецького полону, “потече к лугу Донца, и полете соколом под мьглами, избивая гуси и лебеди завтроку, и обеду, и ужине”.

    Згадкою про лебедя навіяний ще один образ “Слова”, безпосередньо пов’язаний з нашим Приоскіллям: “А половци неготовами дорогами побегоша к Дону великому; крычат телеги полунощи, рци, лебеди распужени”. Восени, коли лебеді-крикуни тисячами летять зимувати на Чорне і Азовське моря, темними ночами від криків цих могутніх птахів і в наші недавні часи, не можна, бувало, заснути в місцевостях, над якими лебеді пролітали. Крім лебедя-крикуна, в той час у наших краях був поширений і лебідь-шипун.

    Двічі згадується в “Слові” пірнаюча качка-гоголь. Назва доповнюється кольоровою ознакою – білий (“белым гоголем на воде”) й характерною вдачею (“стережаче [стеріг] его гоголем на воде”). Гоголь дуже обережний і лякливий птах: тримаючись на відкритій воді, він здалеку помічає людину і злітає, подаючи голосний шум своїми крилами. Недарма Ігор дякує ріці Дінцю за допомогу при втечі з полону такими словами: “О Донче! Не мало ти величия, лелеявшу князя на вленах [хвилях], славшу ему зелену траву на своих сребреных брезех [берегах], одевавшу его теплыми мглами под сению зелену древа [під тінню дерев зелених], стрежаще его гоголем на воде, чаицами на струях [струмках]”.

    Такі ж сторожкі, як і качка-гоголь, були річні чайки (“чаицы”), які зустрічали настирними, надокучливими криками будь-кого, хто наближався до річки. Ці птахи, в нашому розумінні, повинні були попереджувати Ігоря про наближення людей, коли він під час втечі відпочивав на берегах Дінця (“стрежаще”). В давні часи, коли в плавнях наших рік в безлічі росли старі дерева, гоголь гніздився в їх дуплах у великих кількостях.

    Можна з упевненістю допустити, що під “шизым орлом” автор розуміє орла-беркута, якого в багатьох піснях і в розмовній мові і тепер ще на Україні називають “сизий орел”. Але у виразі: “орли клектом на кости звери зовут”, мова, швидше за все, йде про іншого птаха – орлана-білохвоста, який частіше інших харчувався падлом (мертвечиною); він клекоче частіше за інших орлів. Білохвости ще нещодавно гніздилися в басейні Сів. Дінця й Оскола, тобто в районі дій війська Ігоря.

    З виразу “дружину твою, княже, птиць крилыприоде” можна здогадатися, що мова йде про птахів-хижаків, що харчуються трупами. Коли гриф, ширяючи “под облакы”, побачить труп, він каменем кидається на землю і, опустившись на свою знахідку, прикриває її, “приодіває”, за образним виразом “Слова”, своїми широко розпростертими крилами. Цим рухом хижак заявляє своє право на здобич, утримує на певній відстані інших звірів та птахів. В часи походу Ігоря грифи зустрічалися досить часто. На схід від Київської Русі ці птахи могли гніздитись по крейдяних урвищах Сіверського Дінця та Оскола.

    Чотири рази в “Слові” згаданий ворон – то з визначенням “чорный”, то “бусый”. В першому випадку мова йде про чорного ворона (крука абограка), який охоче харчується падлом і трупами, а в другому – про сірих ворон, які, збираючись у місцях своїх масових ночівель, неприємно каркають – “граяхут”. І чорні, і “бусые” ворони (гави) живляться трупами, тому збираються у великих кількостях на полях битв, про що згадує і “Слово”: “часто врани граяхуть, трупиа себе деляче”. Тому-то цих птахів здавна вважали зловісними, і автор “Слова”, говорячи про поразку русичів, підсилює настрій печалі, вводячи згадку про воронів.

    Птахи, які “почнут наю бити в поле Половецком”, ясна річ, теж хижаки, які в давні часи були небезпечні для воюючих: поранених в більшості випадків не прибирали з поля битви, отож орли і ворони часто починали клювати тіла ще живих людей.

    Чотири рази в “Слові” називаються “галици” – галки: “говор галич убудися [говір галок пробудився]”, “галици свою речь говоряхуть: хотять полетети на уедие [галки свою річ говорили: хотять полетіти за поживою]”, “галици стади бежать”, “галици помлекоша [позмовкали]”. Ці вирази точно передають характер крику і поведінку галок. Часом крик галок нагадує людські звуки, тому “галици свою речь говоряхуть”.

    Характерно визначено в “Слові” стрекіт сорок: першого разу з ним порівнюється розмова хана Гзака і хана Кончака – “а не сорокы втроскоташа”, другий раз тиша в природі, яка допомагає втечі Ігоря, підкреслюється тим, що “сорокы не троскоташа”. Тільки “троскотанием”, скрекотом по-сучасному, і можна назвати звуки, які видає сорока.

    Ціла картина природи стоїть за коротким реченням “Слова”: ”Дятлове тектом путь к реце кажуть”.Дятли переважно “барабанять” міцним дзьобом по сухих гілках дерев. Цей голосний характерний звук чути ще здалеку, іноді за декілька кілометрів. У степу дерева ростуть тільки у балках – долинах річок. Здалеку не видно річки, яка сховалася в улоговині, не видно і дерев, які ростуть по їх берегах, але чути стукіт дятла. Розуміючи значення цієї ознаки присутності дерев, а відповідно й річки, Ігор під час втечі з полону легко знаходив шлях до води, до чагарників, в яких можна сховатись. На батьківщині Ігоря, на Чернігівщині, ліси ростуть на підвищеннях: там по стуку дятла ріки не знайдеш.

    “Зегзица”, з якою порівнюється в “Слові” Ярославна, деякими авторами розтлумачується як зозуля, інші вважають її чайкою (російською – чибісом або “пигалицей”). Автор “Слова” порівняв Ярославну з тим птахом, який здавна на Україні був емблемою, символом печалі, журби, туги, тобто, з тією чайкою, про яку говорить народна пісня: “Ой біда, біда чайці небозі, що вивела дітки при битій дорозі”. Назви “зигичка”, “гигичка” – звуконаслідування, які передають частково крик птаха – “ки-ки”, частково звук, що чути при помахах її крил під час лету – “зиг, зиг”. Про чайку на Україні досі кажуть, що вона “кигикає” (порівняємо з “кычеть” в “Слові”) або квилить.

    Декілька разів згадані в “Слові” соловї(“соловии”, “славии”). Перший раз, коли описується, як “Игорь к Дону вои ведет” та йде вранці нашим Нижнім Приоскіллям, тоді “мегла поля покрыла. Щекот славии усне[мла поля покрила. Щебет солов’їв заснув].” Другого разу, коли він тікає з полону, “соловии веселыми песнями свет поведают[солов’ї веселими піснями світ провіщають].” Ще в середині XIXстоліття солов’ї зустрічалися в наших краях у значно більшій кількості.

    Двічі в “Слові” згадана якась зловісна істота – див – “дивъ кличет връху древа, велитъ послушати земли незнаемъ”. Вважається, що це сова-пугач.

    Дикі звірі. Із чотириногих у “Слові” частіше всього (11 разів) згадується вовк, як правило, з визначенням “серый” і “бусый”, тобто сіро-попелястий. Вовк, за виразом “Слова”, “в ночь рыскаше[бігає]”, “влеци [вовки] грозу [страх] весрожат [наводять] по яругам”. Цим точно відображені звички звіра: вовк – нічна тварина,і в пошуках здобичі повинен пробігати великі відстані. Увага, приділена автором “Слова” саме вовку, свідчить про те, що в житті населення Київської Русі цей звір мав велике значення: він був ворогом тваринництва. Вовків було багато, і пізніше, наприклад, у ХІІІ столітті, їх добували в такій кількості, що із шкур (мабуть, з голів) робили шоломи для вивозу в західноєвропейські країни.

    Тур, переважно як епітет до імені князя, повторюється в “Слові” п’ять разів. Під цією назвою в давніх джерелах, мабуть, фігурують два види диких биків: первісний бик, справжній тур, від якого виник домашній бик (найближчим нащадком тура вважають сірого українського бика), і зубр. Їх один від одного не відрізняли. Справжні тури в наших степах зникли рано, а їх назва була перенесена на турів, які перевелись на Галичині десь на початку XVIIстоліття.

    По разу в “Слові” названі лисиця,горностай, бобер, білка і пардус, але кожна тварина представлена з характерними для неї ознаками. “Лисици брешут начревленыя щиты” – читаємо в описі початку походу. В післявоєнні роки, коли в наших степах розвелось багато лисиць, їх гавкіт та “брехання” часто чути було ночами й вечорами.

    Горностай – дрібний хутровий звірок сімейства куниць –частіше всього живе в плавнях рік, у чагарниках, а де їх нема – в очеретах.Відрізняється великою рухливістю, здатністю плавати у воді, лазити по деревах.Цю його особливість влучно підмічено в “Слові”, де Ігор, під час втечі з полону, уподоблюється жвавому, спритному звірку: “Игорь князь поскочи горностаем к тростию”.

    Бобер в ХІІ столітті був широко розповсюджений. Його хутро дорого цінувалося і йшло на обшивку рукавів і на коміри. В “Слові”, в плачі Ярославни, згаданий “бебрян рукав”.

     Пардус – це великий хижий звір. Частина дослідників вважає пардуса риссю, барсом або леопардом, більшість же – азіатським мисливським гепардом, і зазначає, що він не належав до складу дикої фауни наших степів, а використовувася тут лише для полювання на інших диких тварин.

    Хоча сьогодні вчені-біологи стверджують, що гепард у дикому вигляді був розповсюджений у степовій зоні Давньої Русі й особливо в наших Приоскільських степах, так як тут для нього була чудова кормова база – безліч копитних і зайців. Навіть у середині XIXстоліття цей хижак з родини котячих був чисельним неподалік від цих місць, на схід від України, поблизу Оренбурської прикордонної лінії.

    Азіатський гепард, або чита, і тепер ще водиться в незначних кількостях на східному березі Каспійського моря, в Мангишлакських горах і в Туркменістані. За новітніми відомостями, зараз мешкає тільки у Південній Туркменії. Значно частіше він зустрічається в Афганістані та Ірані.

    Крім свідчень давніх літературних джерел, на стіні Софії Київської збереглись зображення чотирьох гепардів (“пардусове гніздо”), із них три гепарди звалили додолу дикого коня-тарпана або, можливо, дикого осла-онагра; четвертий гониться за диким конем. За ним поспішає мисливець зі списом.

    Половців автор “Слова” порівнює з пардусовим гніздом (“аки пардуже гнездо”). Дійсно, для гепардів характерно виходити на полювання “гніздом” – сім’єю або виводком.

    Як і всі великі кішки (тигр, леопард, рись) гепард надзвичайно лютий, вірніше, кровожерливий щодо своєї здобичі. Вбивши тварину (дикого коня, сайгу, онагра, козулю, зайця), він перш за все злизує її кров. Гепард значно сильніший леопарда. Переслідуючи здобич на короткій відстані, розвиває надзвичайну швидкість.

    Це найшвидший з усіх ссавців. Має довжину тіла до 140 см, крім того, ще й хвіст 75 см. Гепард легко приручається й тоді перетворюється в ласкаву й добродушну стосовно людини тварину.

    В “Слові” згадуються іноді звірі без точного позначення їх породи, та все ж не важко здогадатись, про кого саме говорить автор. “Свист зверин веста близ [зблизька встав]”, коли дружина Ігоря вступила в межі Нижнього Приоскілля. Цей свист не що інше, як свист бабаків (байбаків)та ховрахів. І дійсно, місцевість на шляху Ігорева війська й сьогодні заселена байбаками та ховрахами.

    Особливо це стосується Дворічанського, Куп’янського та Борівського районів Харківської області. Недарма ж здавна гербом Куп’янського повіту, до якого й входили три вищезазначені райони, є байбак на золотому полі. Слід думати, що в часи походу Ігоря ховрахів і бабаків у наших краях було безліч, що й дало підстави автору “Слова” це спеціально зазначити. На шляху Ігоря жили і живуть зараз два види ховрахів: крапчастий і сірий.

    Сумарним виразом “свист зверин” автор відмічає спричинені гризунами звуки, саме так і свистіли байбаки та ховрахи. Незліченна сила цих гризунів водилася в наших степах у той час, коли вони ще не були розорані; і бринів голосний посвист-пересторога, коли їх що-небудь турбувало.

    Згадує ще “Слово” в наших степах й “лютого зверя”. Який же хижак, страшний і небезпечний для людини, міг бути позначеним цією непрямою назвою? Вчені-словознавці вважають, що це рись, грізний і кровожерливий звір.

    Приведена в “Слові” і назва одного із плазунів: великої змії – полоза: “полозие ползаша”[полози повзали]. В наших місцевостях, де проходило військо Ігоря, водяться три види полозів. Полози, або, за виразом “Слова”, “полозие”, і сьогодні в безлічі зустрічаються на правобережжі Оскола, між селами Пристін, Сеньків, Лісна Стінка, Генове Куп’янського району; Гороховатка та Бахтин Борівського району і особливо далі – аж до Червоного Оскола (Цареборисова) Ізюмського району. Там їх така незліченна кількість, що неможливо влітку пройти й 10 метрів, щоб не наступити або не злякати якогось полоза, що вигрівається на сонці.

    Недаремно в минулому перші мешканці змушені були кидати свої землі і переселятися на нові місця, боячись цих безневинних і неотруйних змій. Зараз вони водяться винятково в заказниках та нерозораних місцевостях неподалік Оскола. Важко уявити, скільки їх було в ХІІ столітті, коли ще степ був незайманий людиною.

    Полози, незважаючи на свої великі розміри (деякі екземпляри доходять майже до двох метрів у довжину), швидко і безшумно плинуть серед степової трави. Автор “Слова” з великим знанням природи використав цю особливість полозів, щоб підкреслити тишу в степу під час втечі Ігоря: всі тварини замовкли і, не порушуючи тиші, “полозие ползоша только”. На батьківщині Ігоря, на Чернігівщині, полози не водяться і й ніколи не водились, бо це південний плазун; з ними автор міг познайомитись тільки в наших степах.

    Сонячне затемнення. Військо князя Ігоря, рухаючись на схід, до річки Оскіл, при переправі через Сіверський Дінець застало сонячне затемнення. Факт затемнення засвідчено в літописах і підтверджено розрахунками астрономів. Відбулося воно 1 травня 1185 р. й спостерігалося біля 17-ої години (максимальна фаза – 1655). Враховуючи те, що тінь місяця просувалася з заходу на схід зі швидкістю 1 км/сек, то на Осколі затемнення відбулося менш ніж через хвилину.

    У Лаврентіївському літописі це природне явищезмальоване досить виразно: “В средуна вечерни бысть знамение на солнци, и морочно бысть велми, яко и звезды видети. Человеком в очью зелено бяше, и в солнци учинися яко месяц. Из рог его яко угль жаров исходяше. Страшно бе видети человеком знаменье Божье”.

    В Іпатіївському літописі теж читаємо: “Идущим же им к Донцю рекы в час вечерний, Игорь же возрев на небо и виде солнце стояще яко месяц. И рече боярам своим и дружине своей: «Видите ль? Что есть знамение се?». Вони ж “поникоша главами и рекоша”, що знамення “не на добро”. На що Ігор мудро розсудив: “Тайны Божия никто же не весть[відає], а знамению творец Бог... а нам что створить Бог или на добро или на наше зло, а то же нам видети”, себто свою долю не зміниш.

    В самому ж “Слові” затемненя описано двічі: “Тогда Игорь възре на светлое солнце и виде от него тьмою вся своя воя[військо]прикрыты. И рече Игорь к дружине своей: «Братие и дружино! Луце ж бы потяту быти, неже полонену быти»... Тогда веступи Игорь князь в злате стремень и поеха по чистому полю. Солнце ему тьмой путь заступаше, нощь стонущи ему грозою птичь убуди”.

   

    Таким чином, в цілому “Слово” не тільки геніальний літературний твір, але й своєрідне джерело з краєзнавства. Крім точної номенклатури живої природи, елементів місцевого ландшафту, тут легко виявити точні біогеографічні та фенологічні елементи, які повністю відповідають дійсності, тобто умовам, місцю та порам року. Отже, природно-історичні відомості “Слова” можуть бути використані для реконструкції далекого минулого нашого краю.

 


[1]За найбільш грунтовними дослідженнями харківського професора М.Гетьманця та багатьох інших вчених (радянського академіка Б.Рибакова, професора Л.Махновця, археолога М.Сібільова) маршрут руху князівських дружин проходив Ізюмською сакмою (стародавнім шляхом, який ішов вододілом Оскола та Сіверського Дінця). Тобто безпосередньо західною частиною сучасної Борівщини, через теперішні села Ясинувате, Парнувате, Підвисоке, Мирне і далі на трасу Куп’янськ-Ізюм, а нею аж до самого Ізюма, де руське військо переправилось через Дінець.

    До того ж, десь у районі сучасного села Гороховатка (за іншою версією – біля міста Куп’янська) князь Ігор разом зі своєю чисельною дружиною 5-7 травня 1185 р. чекав два дні підходу полків свого брата і союзника Всеволода Святославича – князя Курського й Трубецького, відомого за поемою як “Буй-Тур”. Про це повідомляє й давньоруський літопис: “...перебреде Донець, и тако прииде ко Осколу, и жда два дни брата своего Всеволода, тот бяше шел инем путем ис Курьска. И оттуда поидоша к Салнице...”.

    Ймовірність зупинки князівської дружини на Осколі саме в районі сучасної Гороховатки підтвержується й топографічними матеріалами. Так, протягом усього Середнього й Нижнього Приоскілля лише в цьому місці Ізюмська сакма підходить до ріки найближче (4 км від Гороховатки, а від Куп’янська – 10 км). До того ж тут є дуже зручне місце спуститися до Оскола, щоб перечекати небезпеку, запастись водою і попасти коней.

[2] Тут і далі курсивом виділено цитати з «Слова». Мова цього твору архаїчна, але й сьогодні в цілому зрозуміла й доступна.

[3] “Земля Половецька” згадується в “Слові” сім разів, крім того, двічі вживається вираз “Поле Половецьке”. Протягом 170 років у цих степах панували половці, залишаючись справжніми господарями наших країв. Народ цей між іншими вирізнявся чисельністю й силою. В Нижньому Приоскіллі в той час кочувала половецька орда хана Гзака, союзника хана Кончака в битві з князем Ігорем.

   Кордони найближчого з руських князівств – Переяславського – проходили більше ніж за сотню кілометрів від Нижнього Приоскілля, десь аж у північно-західній частині сучасної Харківщини. Ще далі на північ були кордони Новгород-Сіверського та Чернігівського князівств.

[4] Термін «яруга» вжитий у «Слові» тричі. Вчені-мовознавці вважають, що він запозичений або з мови чорних клобуків (печенігів, торків, ковуїв та ін.), або з одного з  половецьких діалектів. Це пояснюється інтенсивними контактами русичів зі степовими тюркомовними народами.

[5] Галицько-руський літопис розповідає, як князь Володимир Мономах «погубив поганих половців», розгромивши декілька разів у районі сучасного Ізюмав 1111 році, та вигнав їхнього хана Отрока(Атрака) сина Шаруканя в Обези(Грузію), за Залізні Ворота(у Закавказзя). Тож пішов у 1118 р. Отрок з 20 тисячами половців до свого тестя, знаменитого грузинського царя ДавидаIVБудівника. Тут Отрок, одружений з царською дочкою Гурандухт, був, звичайно, у славі. Брат же його Сірчан  залишився кочувати біля Дінця та Оскола, «живлячись рибою».

   Та коли Володимир Мономах помер, послав Сірчан до Отрока свого знаменитого співця Орева, щоб той співав йому пісні половецькі, закликаючи повернутися у рідні кочев’я. “А якщо він не послухає, то дай йому понюхати зілля, що зветься євшан”, –наказав співцеві Сірчан.

    Сидить Отрок в розкішнім палаці, слухає красномовну розповідь братового посланця про далекі степові простори. Слухає, та серце все ще не стрепенулося. Заспівав посланець, але й пісня не розчулила його. Аж ось пісняр дістає з-за пазухи пучок євшану, повільно розтирає його в пальцях, і... просторі хороми наповнюються гіркуватим закличним ароматом степів. Бере Отрок пучок трави, що зросла на батьківщині, глибоко вдихає її пахощі. В душі його зринає нестерпна туга за рідними просторами, і вже рветься серце назустріч степовим вітрам. Літопис про це пише так: „І дав Ор йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: „Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути”.

    Рішуче підводиться Отрок, забувши про розкошування, сідлає прудкого коня і мчить до бідного, але вільного життя серед чарівної природи. Мчить туди, де повітря напоєне пахощами степових трав, де гірко духмяніє євшан-зілля.

    Легенда про здатність степового полину (по половецьки – юсань) будити приспану чужиною пам’ять перемандрувала й в український епос.

   Половецький хан Кончак, проти якого й вирушили в похід у 1185 р. руські дружини князя Ігоря, був сином хана Отрока і Гурандухт. Ймовірно, саме тому на допомогу Кончакові проти Ігоря прибув з Кавказу обезький полк “під шоломами оварськими”.

 
Онлайн
Сейчас 39 гостей онлайн
На правах реклами
Карта сайта